Над рiчкою П'едрою, там я сидiла та й плакала Пауло Коельйо Пiлар знала його з дитинства. І кохала навiть пiсля того, як доросле життя роз’еднало iх. Вiн шукав свое призначення проповiдника, месii, а вона шукала себе. Доленосна зустрiч сколихнула приспанi почуття. Здаеться, час iхньоi любовi настав. Однак тепер усе iнакше. Щоб бути разом, вони мають пожертвувати найдорожчим: Пiлар – покинути колишне життя, присвятити себе служiнню iншим, а вiн – зректися дару зцiлення людей. Та ризикнути всiм заради iншого здатен лише той, хто кохае по-справжньому… Пауло Коельйо Над рiчкою П’едрою, там я сидiла та й плакала © Paulo Coelho, 1994 © Depositphotos.com / konradbak, обкладинка, 2020 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2020 * * * О Марiе, зачата без грiха, молися за нас, що звертаемося до Тебе. Амiнь Присвячуеться І. К. та С. Б., чия нiжна еднiсть дала менi змогу побачити жiноче обличчя Бога; Монiцi Антунiш, товаришцi вiд самого початку, що своею любов’ю та ентузiазмом ширить вогонь по свiту; Паулу Рокку, за радiсть спiльно проведених баталiй та гiднiсть у битвах, що ми вели мiж собою; Мет’ю Лору, за те, що не знехтував один мудрий рядок iз «Книги змiн»: «Наполегливiсть сприяе» І всi дiти Мудрости виправдали ii. Лука 7:35[1 - Тут i далi цитати з Бiблii наведено в перекладi о. Івана Хоменка, якщо не зазначено iнше. Слово «Мудрiсть» подано з великоi лiтери письменником. – Тут i далi прим. перекладача, якщо не вказано iнше.] Перш нiж почати Іспанський мiсiонер вiдвiдував один острiв i натрапив там на трьох ацтецьких жерцiв. – Як ви молитеся? – запитав святий отець. – У нас е тiльки одна молитва, – вiдповiв один ацтек. – Ми кажемо: «Боже, Ти Єси трiйця, i нас е трiйця. Змилуйся над нами». – Гарна молитва, – сказав мiсiонер. – Та вона не е саме тим молiнням, яке чуе Бог. Я навчу вас набагато кращоi. Святий отець навчив iх одноi католицькоi молитви i продовжив свiй проповiдницький шлях. Кiлька рокiв по тому, вже на кораблi, що вiз його назад до Іспанii, йому довелося ще раз проплисти повз той острiв. Із палуби вiн побачив на пляжi тих трьох жерцiв i помахав iм рукою. І в ту ж мить усi трое попрямували до нього, ступаючи по поверхнi води. – Отче! Отче! – загукав один, пiдходячи до корабля. – Навчи нас iзнов молитви, яку чуе Бог, бо ми не запам’ятали! – Байдуже, – вiдказав мiсiонер, побачивши чудо. – Я попрохав у Бога прощення, бо не зрозумiв ранiше, що Вiн говорить усiма мовами. * * * Ця iсторiя добре пояснюе те, що я намагаюся розповiсти в романi «Над рiчкою П’едрою, там я сидiла та й плакала». Ми рiдко усвiдомлюемо, що нас оточуе Надзвичайне. Чудеса вiдбуваються навколо нас, Божественнi знаки вказують нам шлях, ангели просять почути iх, але: оскiльки ми вивчили, нiби iснують формули й правила, як дiстатись до Бога, ми нi на що з цього не звертаемо уваги. Не розумiемо, що Вiн перебувае там, куди Йому дають увiйти. Усталенi релiгiйнi практики е важливими: вони дозволяють нам мати з iншими спiльний досвiд поклонiння й молiння. Та ми нiколи не повиннi забувати, що духовний досвiд е насамперед життевим досвiдом Любовi. А в Любовi не iснуе правил. Ми можемо йти за пiдручниками, контролювати свое серце, мати стратегiю поведiнки – та все це нiсенiтниця. Вирiшуе серце – i важить саме те, що вирiшить воно. Усi ми вже мали такий досвiд. Усi ми в певну життеву мить уже казали крiзь сльози: «Я страждаю через кохання, яке цього не варте». Ми страждаемо, бо гадаемо, що даемо бiльше, нiж одержуемо. Страждаемо, бо наше кохання залишаеться без вiдповiдi. Страждаемо, бо нам не вдаеться нав’язати своi правила. Даремно страждаемо: у коханнi – джерело нашого зростання. Що дужче ми кохаемо, то ближчi до духовного досвiду. Справжнi просвiтленi своiми запаленими Любов’ю душами перемагали всi упередження епохи. Вони спiвали, смiялися, молилися вголос, танцювали, едналися в тому, що cвятий Павло назвав «святим безумством»[2 - Саме такого словосполучення у cвятого Павла немае, утiм, сповiдування Христовоi вiри не раз порiвнюеться з безумством.]. Були веселi, бо той, хто любить, – перемiг свiт, тож не боiться втратити хоч би що. Любити по-справжньому означае вiддаватися сповна. «Над рiчкою П’едрою, там я сидiла та й плакала» – книжка про важливiсть такого вiддавання себе. Пiлар та ii приятель – вигаданi персонажi, але символiзують численнi конфлiкти, якi супроводжують нас у пошуку Другоi Половинки; рано чи пiзно ми маемо перемогти нашi страхи, адже духовний шлях долаеться щоденним досвiдом любовi. Монах Томас Мертон[3 - Томас Мертон (1915—1968) – католицький монах зi США, богослов, мiстик i поет, прихильник християнсько-буддистського дiалогу.] казав: «Духовне життя полягае в любовi. Люблять не тому, що хочуть зробити комусь добро, або допомогти, або захистити. Якби ми чинили так, то дивилися б на ближнього просто як на об’ект, а самих себе вважали б великодушними й мудрими особами. Це не мае нiчого спiльного з любов’ю. Любити – це зливатися з iншим i вiдкривати в ньому iскру Божу». Нехай плач Пiлар на березi рiчки П’едра поведе нас по шляху такого еднання. Пауло Коельйо Я сидiла та й плакала. За легендою, все, що падае у воду цiеi рiчки, – листя, комахи, пташинi пера – перетворюеться на камiння ii русла. О, якби лишень я могла вирвати серце в себе з грудей i пожбурити його в бистрину – й тодi не мати бiльше болю, нi журби, анi спогадiв. На березi рiчки П’едри[4 - Рiчка протяжнiстю 76 км на пiвнiчному сходi Іспанii.] я сiла й заплакала. Вiд зимового холоду сльози на обличчi стали вiдчутними; вони розчинялися в студених водах, що струменiли передi мною. У якомусь мiсцi ця рiчка з’еднуеться з iншою, потiм iще з одною, аж доки – вже далеко вiд моiх очей та мого серця – усi цi води зiллються з морем. Нехай моi сльози течуть отак далеко-далеко, щоб мое кохання нiколи не дiзналося, що одного дня я плакала за ним. Нехай моi сльози течуть далеко-далеко, i тодi я позабуду рiчку П’едру, монастир, церкву в Пiренеях, туман, дороги, що ми пройшли разом. Я позабуду шляхи, гори й поля, якими снила – снила, не знаючи власних снiв. Я згадую про свою магiчну мить, ту мить, коли вимовлене «так» або «нi» може помiняти все наше iснування. Здаеться, що це трапилося так давно, – проте минув заледве тиждень, як я знов зустрiла свого коханого i втратила його. На березi рiчки П’едри я писала цю iсторiю. Руки крижанiли, ноги терпли в незручних позах, i менi треба було постiйно зупинятися. – Постарайся жити. Згадувати – це для найстарших, – казав вiн. Можливо, кохання змушуе нас постарiти ранiше, нiж треба, i знову робить нас молодими, коли юнiсть минае. Але як же не згадувати цих митей? Тому я й писала: щоб перетворити смуток на свiтлу журу, а самотнiсть – на спогади. Щоб коли закiнчу оповiдати самiй собi цю iсторiю, я змогла пожбурити ii в П’едру, – так сказала жiнка, що дала менi притулок. Тодi – за словами однiеi святоi – води зможуть загасити написане полум’ям. Усi iсторii кохання однаковi. Ми разом провели нашi дитинство та юнiсть. Вiн подався геть, як покидають маленькi мiста всi хлопцi. Сказав, що йде пiзнавати свiт, що його мрii линуть ген поза поля Сор’i[5 - Мiстечко на сходi Кастiлii.]. Кiлька рокiв я не мала новин. Вряди-годи одержувала якогось листа, та й по всьому – бо вiн нiколи не повернувся до лiсiв та дорiг нашого дитинства. Коли я закiнчила школу, то переiхала до Сарагоси – i зрозумiла, що вiн мав рацiю. Сор’я була маленьким мiстом, i единий ii вiдомий поет сказав, що дорогу створюе подорож[6 - Слова Антонiо Мачадо (1875—1939); поет народився в Севiльi, але п’ять рокiв мешкав у Сор’i; в перекладi Олени Курченко фраза звучить так: «дороги / iдучи лиш торують».]. Я вступила до унiверситету й завела собi хлопця. Почала готуватися до конкурсу на бюджетну посаду, котрий вiчно вiдкладала на пiзнiше. Працювала в магазинi, оплачувала свое навчання, провалилася на конкурсi й махнула рукою на хлопця. А тим часом листи почали надходити частiше, й марки рiзних краiн збудили в менi заздрiсть. Вiн був найдавнiшим другом, який знав усе, подорожував по свiту, розпростував крила – а я тим часом плекала корiння. Аж раптом його листи почали говорити про Бога й надходити завжди з однiеi й тiеi ж мiсцини у Францii. В одному з них вiн виказав бажання вступити до семiнарii i присвятити життя молитвi. Я вiдписала, попросивши, щоб вiн зачекав, iще трохи пожив вiльно, перш нiж скласти таку серйозну обiтницю. Та, перечитавши свого листа, вирiшила порвати його: хто я така, щоб говорити про свободу чи обiтницю? Вiн розумiвся на таких речах, я ж – нi. Одного дня я дiзналася, що вiн читае лекцii. І здивувалась, адже вiн був занадто молодий, щоб навчати чогось. Та за два тижнi вiн надiслав листа, повiдомляючи, що збираеться виступити перед одним невеличким гуртом у Мадридi, й наполегливо просив, щоб приiхала i я. Чотири години я iхала iз Сарагоси до Мадрида, бо хотiла знову побачити його. Хотiла почути його. Хотiла посидiти з ним у барi, пригадати часи, коли ми разом пустували й гадали, що свiт надто великий, аби обiйти його весь. Cубота, 4 грудня 1993 року Виступ вiдбувався в мiсцi офiцiйнiшому, нiж я собi думала, й зiбрав бiльше людей, нiж очiкувала. Я не розумiла, чому так сталося. «Хтозна, певно, вiн уславився…» – подумала я. Вiн нiчого не розповiдав про це у своiх листах. Менi захотiлося побалакати з присутнiми, запитати, що вони тут роблять, та я не наважилася. Коли вiн увiйшов, я здивувалася. Мав геть iнакший вигляд, порiвняно з тим хлопчиком, яким я його знала, – утiм, звiсно, за одинадцять рокiв люди мiняються. Вiн був гарнiшим, його очi сяяли. – Вiн повертае нам те, що було нашим, – сказала жiнка поруч зi мною. Фраза була дивною. – Що саме вiн повертае? – запитала я. – Те, що в нас украли. Релiгiю. – Та нi, не повертае вiн, – сказала iнша, молодша жiнка, що сидiла праворуч вiд мене. – Вони не можуть повертати те, що вже належить нам. – Тодi що ви тут робите? – роздратовано спитала перша жiнка. – Я хочу послухати його. Хочу дiзнатись, як тепер вони мислять, бо колись уже спалювали нас на вогнищах i, можливо, хочуть повторити це. – Вiн – самотнiй голос, – сказала перша жiнка. – Робить, що може. Молодша жiнка iронiчно всмiхнулася й вiдвернулася до сцени, даючи зрозумiти, що розмову закiнчено. – Як на семiнариста, це вiдважна поведiнка, – вела далi перша, дивлячись тепер на мене в пошуках пiдтримки. Я нiчого не розумiла, мовчала, тож вона припинила балачку. Молода поруч зi мною пiдморгнула, нiби я була заодно з нею. Але я не долучилася до розмови з iншоi причини. Бо задумалася над словом, що вимовила старша панi. «Семiнарист». Не може бути. Вiн би повiдомив менi. Вiн заговорив, а я не могла як слiд зосередитись. «Треба було краще одягтися», – думала, сама не розумiючи, чому це мене непокоiть. Вiн помiтив мене в залi, i я почала гадати, що ж у нього в головi: який я маю вигляд? Наскiльки ж рiзниться вiсiмнадцятилiтня дiвчина вiд двадцятидев’ятилiтньоi жiнки? Голос його був той самий. А от слова – iнакшi. Необхiдно ризикувати, — казав вiн. – Ми тiльки тодi насправдi збагнемо життеве чудо, коли дозволимо несподiваному статися. Щодня Бог даруе нам – разом iз сонцем – ту мить, у яку можливо змiнити все, що робить нас нещасливими. Щодня ми вдаемо, нiби не помiчаемо цiеi митi, нiби вона не iснуе, нiби сьогоднi – таке ж, як i вчора, i буде таким само, що й завтра. Але той, хто звертае увагу на свiй день, вiдкривае магiчну мить. Вона може бути прихована в тiй годинi, коли ми вранцi встромляемо ключ у дверi, у хвилi мовчання пiсля вечерi, у тисячi й однiй речi, що здаються нам однаковими. Така мить iснуе – мить, коли вся сила зiрок проходить крiзь нас i дозволяе нам творити чудеса. Інодi щастя е благословенням, та переважно – завоюванням. Магiчна мить дня допомагае нам змiнитися, змушуе нас рушати на пошуки наших мрiй. Ми будемо страждати, матимемо важкi хвилини, зiткнемося з численними розчаруваннями – та все це минуще, й нiщо не залишае слiдiв. І в майбуттi ми зможемо поглянути назад iз гордiстю й вiрою. Нещасним е той, хто боiться ризикувати. Бо вiн, iмовiрно, нiколи не зневiрюеться, не зазнае розчарувань, не страждае, як тi, хто йде за своею мрiею. Та коли вiн озирнеться – адже ми всi озираемося, – вiн почуе, як серце каже йому: «Що ж ти зробив iз чудесами, якими Господь усiяв твоi днi? Що ж ти зробив iз талантами, якi твiй Навчитель доручив тобi? Закопав якомога глибше в печерi, бо боявся розгубити iх? Ну, тодi ось твое надбання: певнiсть того, що ти змарнував життя». Горе тому, хто почуе такi слова. Бо тодi вiн увiруе в чудеса – а магiчнi митi життя вже й проминули. Люди оточили його, щойно вiн скiнчив виступ. Я чекала, стурбована тим, яке враження справлю на нього по стiлькох роках. Я почувалась дитиною – невпевненою, ревнивою, бо не знала його нових знайомих, напруженою, бо вiн бiльше уваги придiляв iншим, а не менi. А потiм вiн пiдiйшов до мене. І почервонiв, i вже не був чоловiком, який щойно проказував важливi речi; вiн знову став хлопчаком, що ховався зi мною у скитi Святого Сатурiя[7 - Святий iз Сор’i, що жив у VI столiттi.], розповiдаючи про своi мрii об’iхати цiлий свiт, тодi як нашi батьки прохали в полiцii про допомогу, гадаючи, що ми втопились у рiчцi. Я поцiлувала його в щоку. І могла б сказати кiлька похвальних слiв. Могла сказати, що втомилась вiд юрми довкола. Могла нагадати про щось миле з дитинства, порадiти з того, як ним захоплюються iншi. Могла пояснити, що маю вже бiгти, щоб устигнути на останнiй вечiрнiй автобус до Сарагоси. Я могла. Ми нiколи не збагнемо значення цих слiв. Тому що в кожну мить нашого життя iснують речi, що могли б статися, та врештi так i не сталися. Існують магiчнi хвилини, що минають непомiченими, i раптом десниця долi змiнюе наш свiт. Таке й сталося тодi. Замiсть усiх цих речей, якi могла зробити, я спромоглася лише на слова, якi – кiлька тижнiв по тому – i привели мене до цiеi рiчки та змусили писати цi рядки. – Може, вип’емо кави? – тiльки й сказала я. А вiн, обернувшись до мене, уже приймав руку, яку простягала доля. – Менi треба про стiльки речей поговорити з тобою. Завтра в мене дискусiя в Бiльбао. Я на машинi. – Менi треба повертатися до Сарагоси, – вiдповiла я, не здогадуючись, що iншого виходу вже й не залишалося. Та за мить – можливо, тому, що я знов перетворилась на дитину, а можливо, через те, що нам не дано написати найкращi сторiнки наших життiв, – я сказала: – Скоро свято Непорочного Зачаття, вихiднi. Тож я можу поiхати з тобою до Бiльбао, а звiдти вже до Сарагоси. Почуте перед тим слово «семiнарист» крутилося в мене на язицi. – Ти хочеш про щось запитати? – сказав вiн, бачачи вираз мого обличчя. – Так, – i я спробувала ухилитися. – Перед лекцiею одна жiнка сказала, що ти повертаеш те, що належить iй. – Це не важливо. – Менi важливо. Я нiчого не знаю про твое життя i вражена, скiльки тут людей. Вiн засмiявся й повернувся до iнших. – Чекай, – сказала я, схопивши його за руку. – Ти не вiдповiв на мое питання. – Нiчого, що б якось тебе зацiкавило, Пiлар. – Я все одно хочу знати. Вiн глибоко зiтхнув i повiв мене в один iз кутiв залу. – Усi три великi монотеiстичнi релiгii – iудаiзм, християнство та iслам – е маскулiнними. Священниками е чоловiки. Вони встановлюють догмати й пишуть закони. – І що ж хотiла сказати та панi? Вiн трохи завагався. Але таки вiдповiв: – Те, що в мене дещо iнакше бачення речей. Я вiрую в жiноче ество Бога. Я зiтхнула з полегшенням: та жiнка помилялася. Вiн не мiг бути семiнаристом, бо у семiнаристiв не бувае iнакшого бачення речей. – Ти дуже добре все пояснив, – вiдказала я. Дiвчина, що менi пiдморгнула, чекала бiля дверей. – Я бачу, що ми з тобою одного хову, – сказала вона. – Мене звати Брiда. – Я не розумiю, про що ти кажеш, – вiдповiла я. – Ой, та розумiеш, звичайно, – засмiялася дiвчина. І перш нiж я встигла щось пояснити, вона схопила мене за руку, i ми разом вийшли. Вечiр був не надто холодний, а я погано собi уявляла, що робитиму до завтрашнього ранку. – Куди ми йдемо? – запитала я. – До статуi Богинi, – була ii вiдповiдь. – Менi треба знайти дешевий готель, щоб переночувати. – Потiм усе поясню. Я волiла б посидiти десь у кав’ярнi, ще трохи побалакати, дiзнатися про нього все, що вдасться. Та я не хотiла з нею сперечатися; дозволила iй вести мене по проспекту Кастельяни, а сама роздивлялась Мадрид по спливi стiлькох рокiв. Посеред проспекту вона зупинилася i вказала на небо. – Он вона, – мовила дiвчина. Повня сяяла крiзь безлистi вiти. – Гарна, – зауважила я. Та вона мене не слухала. Натомiсть розкинула руки у формi хреста долонями догори й застигла, споглядаючи повню. «Оце втрапила, – подумала я. – Приiхала на лекцiю, опинилась на проспектi Кастельяни з цiею божевiльною, а завтра менi iхати до Бiльбао». – Дзеркало Богинi Землi, – сказала дiвчина, заплющивши очi. – Розкрий нам нашу силу, зроби так, щоб чоловiки розумiли нас. Народжуючись, сяючи, вмираючи й воскресаючи на небесах, ти показало нам круговорот насiння й плоду. Дiвчина простягла руки до неба й так стояла тривалий час. Люди, проходячи, дивилися й смiялись, та вона того не помiчала, а от я, стоячи поряд, просто помирала вiд сорому. – Менi було потрiбно це зробити, – сказала вона по цьому тривалому вшануванню. – Щоб Богиня опiкувалася нами. – Про що ти говориш, урештi-решт? – Про те саме, що й твiй друг, але правдивими словами. Я пошкодувала, що не була уважною пiд час лекцii. Не спромоглася зрозумiти правильно сказане ним. – Ми знаемо жiноче обличчя Бога, – мовила дiвчина. – Ми – жiнки, якi розумiють i люблять Велику Матiр. Ми розплачуемося за нашу мудрiсть гонiннями та вогнищами, але виживаемо. І тепер розумiемо ii загадки. Вогнища. Вiдьми. Я придивилася до цiеi жiнки. Вона була гарна, ii руде волосся спадало до середини спини. – Поки чоловiки ходили на полювання, ми залишалися в печерах, у черевi нашоi Матерi, дбаючи про наших дiтей, – вела вона далi. – І саме тодi Велика Мати всьому нас i навчила. Чоловiк жив у русi, тодi як ми перебували в черевi Матерi. Завдяки цьому ми помiтили, що насiння перетворювалось на рослини, i повiдомили про це наших чоловiкiв. Ми випекли перший хлiб i нагодували iх. Вилiпили першу посудину, щоб вони могли пити. І збагнули цикл народження, бо наше тiло повторювало мiсячний ритм. Раптом дiвчина зупинилася: – Он вона. Я подивилась. Посеред площi, оточеноi круговим потоком автомобiлiв, бив водограй. А в центрi водограю була скульптура жiнки у колiсницi, запряженiй левами. – Це площа Кiбели[8 - Автор описуе справжню мадридську площу.], – сказала я, бажаючи показати, що знаю Мадрид. Я ранiше бачила цю скульптуру на десятках поштових листiвок. Та вона мене не слухала. Була вже на проiжджiй частинi, намагаючись проскочити помiж машинами. – Ходiмо туди! – кричала дiвчина, махаючи з-посеред транспортного виру. Я вирiшила приеднатись до неi, тiльки щоб запитати про який-небудь готель. Це божевiлля вже почало втомлювати, i менi треба було поспати. Ми дiсталися водограю майже водночас: у мене серце вистрибувало з грудей, а в неi на губах цвiла усмiшка. – Вода! – казала вона. – Вода – це ii втiлення! – Будь ласка, пiдкажи менi якийсь дешевий готель. Вона занурила руки у басейн водограю. – Зроби, як я, – звернулася вона до мене. – Торкнися води. – І не збираюся. Але й заважати не хочу. Пiду пошукаю який-небудь готель. – Зачекай iще хвильку. Дiвчина дiстала iз сумки маленьку флейту й заграла. Ця музика буквально заворожувала: вуличний шум почав вiддалятися, i мое серце заспокоiлося. Я присiла на край водограю, слухаючи звучання води та флейти, звернувши очi до повнi над нами. Щось казало менi, – хоч я й не розумiла достеменно, – що там була частка моеi жiночоi природи. Не знаю, скiльки часу вона грала. Скiнчивши, обернулася до водограю й промовила: – Кiбела. Одне з утiлень Великоi Матерi. Вiдае врожаями, годуе мiста, повертае жiнцi ii роль священницi. – Хто ти? – запитала я. – Чому попросила пiти з тобою? Вона обернулась до мене: – Я – те, що ти бачиш у менi. Я належу до релiгii Землi. – Чого ти хочеш вiд мене? – наполягала я. – Я можу читати в твоiх очах. Можу читати в твоему серцi. Ти палко закохаешся. І страждатимеш. – Я? – Ти знаеш, про що кажу. Я бачила, як вiн на тебе дивився. Вiн кохае тебе. Божевiльна жiнка. – Тому я й покликала тебе пiти зi мною, – вела вона далi. – Тому що на нього треба зважати. Хоч би й казав дурницi, та принаймнi визнае Велику Матiр. Не дай йому заблукати. Допоможи йому. – Ти й сама не знаеш, що кажеш. Заблукала у своiх вигадках, – вiдказала я, знов петляючи помiж машинами й поклявшись нiколи бiльше не думати про слова цiеi жiнки. Недiля,5 грудня 1993 року Ми зупинилися випити кави. – Життя навчило тебе багатьох речей, – сказала я, намагаючись пiдтримати розмову. – Воно навчило, що ми можемо навчатися, навчило, що можемо змiнюватися, – вiдповiв вiн. – Навiть якщо це здаеться неможливим. Вiн не бажав про це говорити. А ми ж майже не розмовляли упродовж двох годин поiздки, доки не дiсталися цього придорожнього бару. Спочатку я взялася пригадувати нашi дитячi роки, але вiн виявляв iнтерес до цього хiба з поваги. Вiн навiть не слухав мене, ставлячи запитання про вже сказанi речi. Щось мало пiти не так. Можливо, час i вiдстань назавжди вiддалили його вiд мого свiту. «Це вiн говорить про магiчнi митi, – думала я. – Яка рiзниця, що робили ранiше Кармен, Сантьяго чи Марiя?» Його свiт був iншим, Сор’я лишалася тiльки далеким спогадом – застигла у часi, з друзями дитинства, що в дитинствi й зосталися, зi старими людьми, нiби й досi живими, зайнятими тими ж справами, що й двадцять дев’ять рокiв тому. Я вже почала розкаюватись у тому, що погодилася, аби вiн мене пiдвiз. Коли вiн знову змiнив тему, поки ми пили каву, я вирiшила бiльш не наполягати. Решта двi години до Бiльбао були справжнiми тортурами. Вiн дивився на дорогу, я дивилася у вiкно, й ми обое не приховували вiдчуття незручностi. У взятому напрокат автомобiлi не було радiо, i залишалося тiльки тактовно пiдтримувати мовчанку. – Ходiм запитаемо, де автовокзал, – сказала я, щойно ми з’iхали з автостради. – Є прямi автобуси до Сарагоси. Був час сiести, тож на вулицях нечасто траплялися люди. Ми проминули якогось пана, потiм молоде подружжя, та вiн навiть не спинився, щоб розпитати. – Ти знаеш, де це? – запитала я перегодом. – Де – що? Вiн i далi не слухав, що я йому кажу. І раптом я зрозумiла це мовчання. А про що ж мав би вiн розмовляти з жiнкою, яка нiколи не подорожувала по свiту? Що за радiсть бути поряд iз кимось, хто вiдчувае страх перед невiдомим, хто прагне стабiльноi роботи та замiжжя як у всiх. Я ж – от горенько! – балакала про тих само приятелiв дитинства, струшувала порох зi спогадiв про убоге мiстечко. Єдина моя тема. – Ти можеш залишити мене просто тут, – сказала я, коли ми доiхали до, як видавалося, центру мiста. Я намагалася поводитись невимушено, та сама собi здавалася смiховинною, безпорадною та нудною. Та вiн не спинив машину. – Менi треба сiсти на автобус до Сарагоси, – напосiдала я. – Я тут нiколи не був. Не знаю, де мiй готель. Не знаю, де саме вiдбудеться лекцiя. Не знаю, де автовокзал. – Розберуся, не переймайся. Вiн стишив хiд, та все-таки не зупинявся. – Я хотiв би… – сказав вiн. Двiчi не змiг закiнчити речення. Я намагалась додумати, чого ж вiн хотiв: подякувати менi за компанiю, передати привiт кому-небудь iз друзiв, щоб у такий спосiб позбутися вiдчуття напруги. – Я хотiв би, щоб ти пiшла зi мною на лекцiю сьогоднi ввечерi, – нарештi промовив вiн. Я вiдчула переляк. А може, вiн намагаеться виграти час, щоб якось залагодити незграбну мовчанку пiд час подорожi. – Я дуже хочу, щоб ти пiшла зi мною, – повторив вiн. Можливо, я й була дiвчиною з глибинки та не могла розповiсти чогось особливого про свое життя, не мала блиску й привабливостi мiських жiнок. Але життя в глибинцi, хоча й не робить жiнку елегантнiшою чи досвiдченiшою, усе-таки навчае слухати свое серце й розумiти свiй iнстинкт. На мiй подив, iнстинкт пiдказував, що вiн говорить щиро. Я полегшено зiтхнула. Ясно, що нi на яку лекцiю я не пiду, та принаймнi здавалося, що поряд знову той люблений колись друг, i вiн кличе мене з собою в своi пригоди, бажаючи дiлити зi мною свiй неспокiй i своi перемоги. – Дякую за запрошення, – вiдповiла я. – Але в мене немае грошей на готель, i ще менi треба вертатися на заняття. – Трохи грошей я маю, i ти можеш зупинитися в моему номерi. Замовимо з окремими лiжками. Я помiтила, що в нього виступили крапельки поту, хоча й було холодно. Серце почало подавати менi сигнали тривоги, якi я, проте, не розумiла. Вiдчуття радостi, що охопило мене перед тим, перемiнилося тепер на неймовiрну розгубленiсть. Вiн раптом зупинив машину i подивився менi просто в очi. Нiкому не вдаеться збрехати, нiкому не вдаеться нiчого приховати, коли йому дивляться просто в очi. І будь-яка жiнка, що мае хоч трохи чутливостi, може прочитати в очах чоловiка пристрасть. Хоч би якою безглуздою вона могла здатися, хоч би якою недоречною була в часi й просторi. Я тут же пригадала слова рудоволосоi жiнки бiля водограю. Це було неможливо. Та це було правдою. Нiколи, нiколи в життi я не думала, що по стiлькох роках вiн ще пам’ятае мене. Ми були малюками, мешкали поряд i, взявшись за руки, вiдкривали для себе свiт. Я покохала його, якщо тiльки маля й справдi може збагнути суть кохання. Та це сталося дуже давно – в iншому життi, де простодушнiсть ще тримае серце вiдкритим для найкращого. А тепер ми вже були дорослими й вiдповiдальними. Що в дитинствi – то в дитинствi. Я знову глянула йому в очi. Не хотiла чи не могла повiрити. – Менi залишилася ще оця лекцiя, а потiм будуть вихiднi на свято Непорочного Зачаття. Маю поiхати в гори, – вiв вiн далi. – І маю щось тобi показати. Той блискучий чоловiк, що розповiдав про магiчнi митi, був тепер тут передi мною i поводився вкрай хибно. Занадто поспiшав, був невпевнений, робив плутанi пропозицii. Прикро було бачити його таким. Я вiдчинила дверцята, вийшла й зiперлась на автомобiль. Задивилася на майже порожнiй проспект. Запалила сигарету й спробувала вiдволiктися вiд думок. Я могла би прикидатися, удавати, нiби не розумiю, – могла спробувати переконати саму себе, що це й справдi просто пропозицiя друга дитинства. Можливо, вiн уже давно подорожуе й почав губити орiентацiю. А може, я перебiльшувала. Вiн вискочив з машини й присiв поряд зi мною. – Менi хочеться, щоб ти була на лекцii сьогоднi ввечерi, – сказав вiн ще раз. – Але якщо не зможеш, я зрозумiю. Ну от. Свiт зробив повний оберт i повертався на свое мiсце. Зовсiм не те, що я собi думала, – вiн уже не наполягав, уже був готовий, що я поiду геть. Збудженi чоловiки так не поводяться. Я почулася водночас по-дурному й полегшено. Так, я могла залишитися, принаймнi ще на один день. Ми разом повечеряли б, може, й хильнули б трохи, – чого нiколи не робили дiтьми. Це була добра нагода забути про дурницi, яких я навигадувала кiлька хвилин перед цим, i зламати кригу, яка супроводжувала нас вiд Мадрида. Один день не мав значення. Принаймнi зможу розповiсти що-небудь своiм подружкам. – Окремi лiжка, – сказала я грайливим тоном. – І ти платиш за вечерю, бо я в своему вiцi ще й досi студентка. У мене немае грошей. Ми поставили валiзи в номерi, спустилися й пiшки попрямували до мiсця, де мала вiдбутися лекцiя. Прибули зарано, тож зайшли до кав’ярнi. – Хочу дати тобi дещо, – сказав вiн, простягаючи червоний мiшечок. Я його тут-таки розкрила. Там був старий заiржавiлий медалик iз зображенням Благодатноi Царицi Небесноi з одного боку та Святого Серця Ісусового – з другого. – Це ж твiй, – сказав вiн, бачачи подив на моему обличчi. Серце знову почало подавати менi сигнали тривоги. – Одного дня – стояла така сама осiнь, а нам було, може, рокiв iз десять – ми сидiли з тобою на площi, де рiс великий дуб. Я збирався сказати тобi щось таке, до чого готувався вже кiлька тижнiв поспiль. Та щойно почав, ти повiдомила, що загубила медалик у скитi Святого Сатурiя, й попросила, щоб я сходив пошукати його. Я це пам’ятала. Ще й як. О Господи, я ж пам’ятала. – Менi вдалося знайти його. Та коли повернувся на площу, то вже не наважився сказати те, до чого готувався, – повiв вiн далi. – Тодi я пообiцяв собi, що поверну тобi медалик, тiльки коли зможу договорити фразу, яку почав того дня, майже двадцять рокiв тому. Я довго намагався забути про це, але ця фраза не зникала. Я бiльше не можу жити з нею. Вiн вiдставив каву, запалив сигарету й довго дивився в стелю. Потiм повернувся до мене. – А фраза дуже проста, – сказав тодi. – «Я тебе кохаю». Інодi нас охоплюе почуття печалi, над яким ми не владнi, — казав вiн. – Ми усвiдомлюемо, що магiчна мить цього дня проминула, а ми нiчого не зробили. І тодi життя ховае вiд нас свою магiю та свое мистецтво. Нам треба дослухатися до дитини, якою ми колись були i яка й досi живе в нас. Ця дитина знаеться на магiчних митях. Ми можемо вгамувати ii плач, та не можемо заглушити ii голос. Ця дитина, якою ми колись були, нiкуди не зникае. Благословеннi малюки, бо iхне е Царство Небесне. Якщо ми не народимося знову, якщо знов не будемо дивитись на життя з невиннiстю та захопленням, притаманними дитинству, тодi бiльше немае сенсу жити. Є багато способiв учинити самогубство. Тi, хто пробують убити тiло, чинять переступ Божого закону. Тi, хто пробують убити душу, теж чинять переступ Божого закону, хоча iхнiй злочин не такий очевидний людям. Дослухаймося до того, що нам каже дитинча, сховане всерединi нашоi iстоти. Не встидаймося його. Не дозвольмо, щоб воно вiдчувало страх через те, що самотне й майже нiколи не почуте. Даймо йому трохи потримати повiддя нашого iснування. Це дитя знае, що кожен день не схожий на iнший. Зробiмо так, щоб воно знов почулося любленим. Потiшмо його, хоч задля цього ми мали би дiяти незвично для себе, хоч би це й здавалося дурiстю в очах iнших. Не слiд забувати, що мудрiсть людська – чисте божевiлля в очах Господа. Якщо ми почуемо дитя, що носимо в нашiй душi, нам знову засяють очi. Якщо ми не втратимо сув’язi з цим дитям, то не втратимо сув’язi з життям. Кольори довкола мене почали яскравiшати; я вiдчула, що розмовляю голоснiше. Із десяток людей пiшли гуртом пiсля лекцii на вечерю. Усi балакали одночасно, а я усмiхалася, бо це був зовсiм iнакший вечiр. Перший вечiр за багато рокiв, який я не розпланувала наперед. Яке щастя! Коли я вирiшила поiхати до Мадрида, то своi почуття й дii тримала пiд контролем. І раптом усе змiнилося. Ось я тут – у мiстi, де не була нiколи, хоча воно менш нiж за три години iзди вiд мого рiдного мiстечка. Сидячи за тим столом, я заледве одну людину знала, а всi говорили зi мною так, нiби ми вже давно знайомi. Я дивувалася сама собi, бо була здатна розмовляти, пити й тiшитися, як i вони. Я була там, тому що – раптово – життя вiддало мене в руки Життю. Не вiдчувала провини, страху чи сорому. Що довше я перебувала поряд iз ним – i чула, як вiн говорить, – то виразнiше переконувалася, що вiн мае рацiю: е митi, коли просто необхiдно ризикувати, робити божевiльнi кроки. «Я цiлi днi просиджую за тими книжками й зошитами, роблячи надлюдське зусилля, щоб купити собi власне ж рабство, – думала тодi. – Нащо менi та посада? Що вона менi додасть як людинi чи як жiнцi?» Нiчогiсiнько. Я народилася не для того, щоб решту життя провести за столом, допомагаючи суддям вести своi процеси. «Менi не слiд так думати про свое життя. Я маю повернутися до нього вже цього тижня». Це, мабуть, вино подiяло. Хай там як, а хто не працюе, той не iсть. «Це якийсь сон. Вiн зараз скiнчиться». Та скiльки я можу дозволити тривати цьому сну? Я вперше подумала, що могла б найближчими днями поiхати з ним у гори. Врештi-решт, розпочинався святковий тиждень. – А ти хто йому? – запитала якась гарна жiнка за нашим столом. – Приятелька дитинства, – вiдповiла. – І вiн таке робив ще дитиною? – далi питала вона. – Що саме робив? Здавалося, що розмова за столом потроху-потроху стихла. – Ти ж розумiеш, – наполягала жiнка. – Чудеса. – Вiн уже тодi вмiв добре говорити, – вiдповiла я, сама не тямлячи, що кажу. Усi засмiялися, i вiн теж, та я так i не збагнула причини цього смiху. Але вiд випитого вина почувалася розкутою й не мала потреби контролювати те, що вiдбувалося. Я замовкла, роззирнулася, зробила свою заувагу до якоiсь обговорюваноi теми, про яку тут-таки забула. І знову поринула в думки про свята. Я добре там почувалася, пiзнаючи нових людей. Сперечалися про речi серйознi, але з жартами, i в мене було вiдчуття прямоi участi в тому, що вiдбуваеться у свiтi. Принаймнi цiеi ночi я не була звичайною жiнкою, яка сприймае життя через телебачення або газети. Коли повернуся до Сарагоси, то багато чого зможу розповiсти. Якби я прийняла запрошення на святкування Пречистоi, то потiм змогла б цiлий рiк жити новими спогадами. «Вiн мав цiлковиту рацiю, не звертаючи уваги на мою балачку про Сор’ю», – мiркувала я. І менi стало шкода самоi себе: роками в шухлядi моеi пам’ятi зберiгалися однi й тi самi iсторii. – Випий ще трохи, – сказав якийсь бiлявий чоловiк, наповнюючи мою склянку. Я випила. Подумала про те, як небагато могла б розповiсти своiм дiтям й онукам. – Я розраховую на тебе, – сказав мiй друг так, що тiльки я могла це почути. – Їдьмо до Францii. Випите вино дало менi бiльше свободи, щоб сказати те, що думала. – Тiльки якщо зможемо з’ясувати одну рiч, – вiдповiла я. – Що саме? – Те, про що ти говорив перед лекцiею. У кав’ярнi. – Про медалик? – Нi, – вiдповiла я, дивлячись йому в очi i з усiх сил намагаючись видаватися тверезою. – Про те, що ти тодi сказав. – Потiм поговоримо, – мовив вiн, мiняючи тему. Зiзнання в коханнi. Ми тодi не мали часу поговорити, але я могла б переконати його, що йшлося зовсiм не про те. – Якщо хочеш, щоб я поiхала з тобою, ти маеш мене вислухати, – сказала я. – Я не хочу розмовляти тут. Ми ж вiдпочиваемо. – Ти дуже рано виiхав iз Сор’i, – правила я. – Я – единий твiй зв’язок iз рiдною землею. Через мене ти ближче до свого корiння, i це дае тобi сили йти вперед. Оце й усе. Не може iснувати нiякого кохання. Вiн вислухав мене, нiчого не сказавши. Хтось пiдiзвав його, питаючи думки про щось, i я не змогла продовжити розмову. «Принаймнi я висловила ясно, що думаю», – сказала собi. Не може iснувати таке кохання, хiба що в чарiвних казках. Бо в реальному життi кохання мае бути можливим. Навiть якщо немае на нього вiдповiдi одразу, все ж кохання може тривати, коли е надiя, – хоч би яка далека, – завоювати кохану людину. Решта – то примари. Нiби вiдчитавши моi думки, вiн пiдняв до мене тост iз iншого краю стола. – За кохання! – сказав вiн. Вiн теж був трохи сп’янiлий. Я вирiшила скористатися нагодою. – За мудрих, здатних зрозумiти, що подекуди закоханiсть – то залишок дитячих дурничок, – сказала я. – Той, хто мудрий, е таким тiльки тому, що кохае. А той, хто дурний, е таким тому, що думае, нiби спроможний зрозумiти кохання, – вiдповiв вiн. Іншi за столом почули цi реплiки, й зав’язалася жвава суперечка про кохання. Кожен мав власну сформовану думку й запекло ii вiдстоював, тож виникла потреба ще кiлькох пляшок вина, щоб товариство заспокоiлося. Нарештi хтось сказав, що вже пiзно й власник ресторану збираеться зачиняти. – У нас буде п’ять вихiдних, – закричав хтось за iншим столиком. – Якщо господар хоче зачиняти ресторан, то це тому, що ви обговорювали серйознi справи! Усi розсмiялися, але не вiн. – А де ж ми мали б обговорювати серйознi справи? – спитав вiн того пiдпилого за сусiднiм столиком. – У церквi! – сказав пiдпилий. Цього разу вибухнув реготом увесь ресторан. Я подумала, що вiн полiзе битися, бо всi ми повернулися в пiдлiтковий вiк, коли бiйки ставали частиною нiчного життя – разом iз поцiлунками, соромiцькими пестощами, гучною музикою та швидкiстю. Але вiн обмежився тим, що взяв мене за руку й попрямував до дверей. – Краще б уже всiм розходитися, – сказав вiн. – Пора пiзня. Коли лле в Бiльбао, то вiдчуття, що це – по всьому свiту. Хто кохае, повинен умiти втрачати й знаходити. Мiй друг, певно, досяг рiвноваги мiж цими двома краями. Йому весело, й вiн наспiвуе по дорозi до готелю. Кохання винайшли божевiльнi. Хоч вино ще не вивiтрилось i барви довкола ще яскравiють, я потроху повертаюся до рiвноваги. Менi треба тримати ситуацiю пiд контролем, тому що найближчими днями я збираюся в подорож. Буде неважко утримати цей контроль, бо я вже не пiд владою пристрастi. Хто здатен приборкати свое серце, здатен завоювати свiт. Почуеш мiй вiрш i мою сурму, запону з серця твого зiрву, — як ото спiваеться[9 - Слова з аргентинського танго 1969 р., текст Орасйо Феррери, музика Астора П’яццоли; фраза про божевiльних вище – трохи неточна цитата звiдти ж.]. «Я б хотiла не контролювати свое серце», – думаю собi. Якби я змогла вiддати його, нехай лише на вихiднi, то цi краплi дощу на моему обличчi мали б iнший смак. Якби кохати було легко, ми тримали б одне одного в обiймах, а слова цiеi пiснi оповiдали б iсторiю, що е й нашою iсторiею. Якби не було Сарагоси, куди по святах треба вернутись, я бажала би, щоб захмелiння не минало нiколи i менi було вiльно цiлувати його, пестити, вимовляти й чути слова, що закоханi кажуть мiж себе. Але нi. Не можу. Не хочу. Рушаймо у полiт, моя кохана[10 - Слова з того ж танго.], – спiваеться в пiснi. Так, вийти й полетiти. Наскiльки менi це дано. Вiн iще не знае, що моя вiдповiдь на його запрошення – «так». Чому ж я хочу ризикувати? Тому що в цю мить я напiдпитку i втомлена своiми одноманiтними днями. Та ця втома мине. І потiм я захочу повернутися до Сарагоси, мiста, що обрала собi для життя. На мене чекае навчання, вiдкритий конкурс на замiщення посади. На мене чекае майбутнiй чоловiк, якого маю собi знайти, що не буде важко. На мене чекае розмiрене життя, з дiтьми й онуками, з розпланованим сiмейним бюджетом та щорiчними святами. Я не знаю його побоювань, але знаю своi. Менi не потрiбнi новi страхи – досить тих, що вже е. Я не змогла б – нiколи – закохатися в такого, як вiн. Я знаю його занадто добре, ми прожили поруч багато часу, я знаю про його слабкостi й тривоги. Я не зможу обожнювати його, як iншi люди. Я знаю, що кохання й загати – однаковi: якщо хоч якусь шпарину залишиш, струмiнчик води неодмiнно проникне, невдовзi вiн розiрве стiни – i настане мить, коли нiхто не зможе стримати силу потоку. Якщо стiни руйнуються, кохання оволодiвае всiм; i вже байдуже, що там е можливим чи неможливим, байдуже, чи можемо утримати кохану людину бiля себе, а чи нi – кохати означае втратити контроль над собою. Нi, я не можу залишити хоч якусь шпарину. Хоч би й найменшу. – Хвилиночку! Раптом вiн перестав спiвати. Швидкi кроки залунали по вологiй брукiвцi. – Ходiмо, – сказав вiн, узявши мене за руку. – Зачекайте! – гукав якийсь чоловiк. – Менi треба поговорити з вами! Але вiн лише наддав ходу. – Це не до нас, – сказав вiн. – Ходiм до готелю. Та нi, це стосувалося саме нас: бо на тiй вулицi не було бiльш нiкого. Серце менi закалатало, й хмiль тут же вивiтрився. Я пригадала, що Бiльбао розташоване в Краiнi баскiв i напади терористiв вiдбувалися часто. Кроки лунали все ближче. – Ходiмо, – сказав вiн, iще наддаючи ходу. Та було вже запiзно. Фiгура мокрого з нiг до голови чоловiка просто влiзла помiж нас. – Зупинiться, будь ласка! – сказав чоловiк. – Богом благаю. Я була перелякана й роззиралася, куди б його тiкати, шукаючи очима полiцейську машину, що могла б якимось чудом з’явитися. Несамохiть я схопила мого друга за руку, – але вiн вiдвiв моi долонi. – Будь ласка! – сказав чоловiк. – Я дiзнався, що ви в мiстi. Менi потрiбна ваша допомога. Йдеться про мого сина! Чоловiк заплакав i вклякнув на тротуарi. – Будь ласка! – благав вiн. – Будь ласка! Мiй друг глибоко зiтхнув, схилив голову й заплющив очi. Якусь мить вiн мовчав, i едине, що ми могли чути, був шум дощу вперемiш зi схлипуваннями чоловiка, що стояв на колiнах на хiднику. – Йди до готелю, Пiлар, – сказав нарештi мiй друг. – І лягай спати. Я не повернуся ранiше свiтанку. Понедiлок, 6 грудня 1993 року Скiльки ж пасток розставляе кохання. Коли воно хоче об’явитися, то тiльки своiм свiтлом сяйне, – i не дозволяе нам побачити тiнi, породжуванi цим свiтлом. – Поглянь на землю довкола нас, – сказав вiн. – Припадiмо до неi та послухаймо, як б’еться серце планети. – Іншим разом, – вiдповiла я. – Я не можу забруднити единий жакет, що взяла з собою. Ми йшли по пагорбах, вкритих оливковими гаями. Пiсля вчорашнього дощу в Бiльбао вранiшне сонце приносило вiдчуття якогось сну. Я не мала з собою чорних окулярiв – узагалi нiчого не мала з собою, адже збиралась повернутися до Сарагоси у той же день. Менi довелося спати в його сорочцi, що вiн позичив менi; i ще я купила майку в крамничцi на розi готелю, аби принаймнi мати можливiсть випрати ту, що була на менi. – Тебе, певно, дратуе бачити мене постiйно в тiм самiм одязi, – кажу я жартiвливо, щоб якась буденна справа повернула мене в дiйснiсть. – Я щасливий вiд того, що ти поряд. Вiн не повертався до розмови про кохання, вiдколи вiддав менi медалик. Але вiн у доброму гуморi – здаеться, нiби йому знову вiсiмнадцять. Крокуе поруч зi мною, теж занурений у яснiсть цього ранку. – І що ти збираешся там робити? – спитала я, махнувши рукою в бiк Пiренеiв на горизонтi. – За цими горами – Францiя, – усмiхнено вiдповiв вiн. – Та географiю я вивчала. Цiкавлюся, навiщо нам туди йти. Вiн мовчав якийсь час, тiльки усмiхався. – Щоб ти побачила один будинок. Хтозна, може, вiн тебе зацiкавить. – Якщо ти збираешся зайнятися продажем нерухомостi, забудь. Я не маю грошей. Менi було однаково, куди прямувати, – чи до якогось поселення в Наваррi, чи до самоi Францii. Аби тiльки не провести свята в Сарагосi. «Ну що, бачиш? – я почула, як мiй мозок звертаеться до мого серця. – Ти рада, що прийняла запрошення. Ти змiнилася, й сама цього не усвiдомлюеш». Нi, я аж нiяк не змiнилась. Просто трохи вiдпружилася. – Поглянь на камiння на стежцi. Воно округле, гладеньке. Схоже на морську гальку. Але ж моря нiколи не було тут, на цих наваррських полях. – Ноги трударiв, ноги прочан, ноги шукачiв пригод вiдшлiфували цi каменi, – каже вiн. – Вони змiнилися, й подорожани теж. – І це саме мандри навчили тебе всьому, що ти знаеш? – Нi. Цьому мене навчили чудеса Одкровення. Я не зрозумiла, та й не намагалася. Занурилась у сонячне сяяння, в рiвнину, в гори на обрii. – Куди ми оце йдемо? – спитала я. – Нiкуди. Просто насолоджуемось ранком, сонцем, прекрасним краевидом. На нас iще чекае довга подорож машиною. Вiн вагаеться хвильку, а тодi запитуе: – Медалик сховала? – Сховала, – вiдповiдаю i наддаю ходу. Не хочу, щоб вiн завiв розмову на цю тему, вона зруйнуе вiдчуття радостi й свободи цього ранку. Стае видно якесь мiстечко. Воно височiе на вершинi пагорба, як ото середньовiчнi мiста, i я можу здалека побачити дзвiницю його церкви та руiни замку. – Ходiмо туди, – прошу я. Вiн вагаеться, та зрештою погоджуеться. По дорозi натрапляемо на каплицю, i менi хочеться зайти в неi. Молитись я вже розучилася, але тиша церков завжди заспокоюе мене. «Не почувайся винною, – кажу сама собi. – Якщо в ньому палае пристрасть, це його проблема». Вiн спитав про медалик. Я розумiю, що вiн хотiв, аби я повернулася до нашоi розмови в кафе. Водночас вiн боiться почути те, чого чути не хоче, – тому й не продовжуе, не торкаеться теми. Можливо, вiн i справдi мене кохае. Але нам треба зумiти перетворити це кохання на щось вiдмiнне, глибинне. «Смiхота, – мiркую собi. – Не iснуе нiчого глибшого за кохання. У дитячих казках принцеси цiлують жаб, i тi перетворюються на принцiв. У реальному життi принцеси цiлують принцiв, i тi перетворюються на жаб». Майже за пiв години ми пiдходимо до каплицi. На ii сходинках сидить старий чоловiк. Це – перша людина, яку ми побачили вiд початку нашоi мандрiвки, бо стоiть кiнець осенi й поля знову вiдданi в руки Господа, який своiм благословенням робить землю родючою й дозволяе людинi здобувати поживу в потi чола свого. – Добридень, – сказав вiн чоловiковi. – Добридень. – Як називаеться це поселення? – Сан-Мартiн-де-Унш. – Унш? – перепитую я. – Нiби iм’я гнома! Старий не розумiе жарту. Дещо незграбно я прямую до дверей каплицi. – Заходити не можна, – каже старий. – Опiвднi зачинилась. Якщо бажаете, можете прийти о четвертiй вечора. Та дверi вiдчиненi. Я бачу, що всерединi, але нечiтко, бо тут, iззовнi, надто яскраво. – Тiльки на хвилинку. Я хотiла б помолитися. – Менi дуже шкода. Уже зачинено. Мiй друг слухае, як я розмовляю зi старим. І нiчого не каже. – Ну, гаразд, ходiм звiдси, – кажу я. – Дарма сперечатися. Та вiн i далi дивиться на мене; його погляд порожнiй i нiби спрямований крiзь мене. – То ти не хочеш побачити каплицю? – питае вiн. Я розумiю, що йому не сподобалась моя поведiнка. Певно, вiн собi думае, що я слабка боягузка, не здатна боротися за те, чого бажаю. Принцеса перетворюеться на жабу i без поцiлунку. – Згадай про вчорашне, – кажу. – Ти припинив розмову в барi, бо не мав бажання сперечатись. А тепер, коли я роблю те саме, ти менi дорiкаеш. Старий байдуже стежить за нашою суперечкою. Вiн, певно, задоволений, бо хоч би щось таки вiдбуваеться тут, перед його очима – у мiсцi, де всi ранки, днi й вечори – однаковi. – Дверi церкви вiдчиненi, – каже мiй друг, звертаючись до старого. – Якщо вам потрiбнi грошi, ми щось дамо. Але вона хоче побачити церкву. – Години вiдвiдин скiнчились. – Та нехай. А ми все одно ввiйдем. Вiн бере мене за руку, й ми входимо. Серце менi калатае. Старий може розлютитися, покликати полiцiю, зiпсувати нам подорож. – Чому ти так робиш? – Тому що ти хочеш зайти до каплицi, – чую у вiдповiдь. Але я вже не можу добре роздивитися, що там усерединi; ця суперечка – i моя поведiнка теж – зруйнувала чари мало не iдеального ранку. Я уважно дослухаюся до того, що вiдбуваеться назовнi, – уявляю собi, як старий виходить i прибувае мiсцева полiцiя. Осквернителi каплиць. Злодii. Я роблю щось заборонене, порушую закон. Адже старий сказав, що зачинено, що години вiдвiдувань скiнчилися! Вiн – просто нещасний дiдок, неспроможний зупинити нас, – i полiцiя поведеться ще суворiше, адже ми зневажили людину похилого вiку. Я постояла всерединi рiвно стiльки часу, аби показати, що вже задоволена. Серце менi й далi стукотить так голосно, що аж боюсь, аби мiй друг не почув. – Ну, ходiм уже, – кажу по якiмсь часi, який, на мою думку, достатнiй, аби проказати всю «Аве Марiя». – Не бiйся, Пiлар. Тобi не доведеться стати «спiвсценаристом». Я не хочу, щоб проблема зi стариганем обернулася на проблему з моiм другом. Треба зберiгати спокiй. – Я не знаю, що таке «спiвсценарист», – вiдказую. – Деякi люди живуть у постiйнiй сварцi – з кимось, iз самими собою, з самим життям. І тодi вони починають створювати у своiй головi щось на кшталт театральноi п’еси i пишуть сценарiй, вiдповiдний iхнiм невдачам. – Я знаю багатьох таких людей. Тепер розумiю, про що ти. – Та найгiрше, утiм, те, що вони не можуть показати цю виставу самi, – веде вiн далi. – І тодi починають збирати iнших акторiв. Саме це отой тип, там за дверима, i зробив. Вiн хотiв за щось помститися i обрав для цього нас. Якби ми послухалися його заборони, то тепер би розкаювались i почувалися переможеними. Ми погодились би взяти участь у його жалюгiдному життi й невдачах. Агресивнiсть цього пана була очевидною, було легко уникнути перетворення на його спiвсценариста. Натомiсть iншi люди прикликають нас, коли починають поводитись як жертви, нарiкаючи на несправедливiсть життя, прохаючи в iнших розумiння, порад, спiвчування. Вiн подивився менi просто в очi. – Обережно, – промовив вiн. – Якщо увiйдеш у цю гру, неодмiнно програеш. Вiн мав рацiю. Утiм, я й так почувалася в каплицi незатишно. – Я вже помолилася. Зробила те, чого хотiла. Тепер можемо пiти. Ми вийшли. Контраст мiж напiвтемрявою каплицi та яскравим сонцем назовнi на якусь мить ослiплюе мене. Щойно очi звикають, помiчаю, що старого вже немае. – Ходiм обiдати, – каже мiй друг i рушае у бiк мiстечка. За обiдом я випиваю два келихи вина. Нiколи в життi стiльки не пила. Перетворююся на п’яницю. «Ну, це я перебiльшую». Вiн розмовляе з офiцiантом. Дiзнаеться, що навколо е кiлька римських руiн. Я намагаюся взяти участь у розмовi, та менi не вдаеться приховати поганий настрiй. Принцеса перетворилася на жабу. І яке це мае значення? Кому я маю щось там доводити, якщо не шукаю нiчого – нi чоловiка, нi кохання? «А я ж це знала, – думаю собi. – Знала, що мiй свiт захитаеться. Мозок попередив – а серце не схотiло дослухатися поради». Менi довелося заплатити високу цiну, аби здобути те мале, що маю. Довелось зректися стiлькох бажаних речей, вiдмовитися вiд стiлькох дорiг, якi вiдкривалися передi мною. Я пожертвувала своiми мрiями заради мрii найбiльшоi – умиротворення. І тепер я не хочу вiдмовлятися вiд цього. – Ти напружена, – каже вiн, перериваючи розмову з офiцiантом. – Так, напевно. Гадаю, що той старий пiшов кликати полiцiю. Це маленьке мiстечко, й вони знають, де ми тепер. І твое вперте бажання пообiдати тут може покласти край нашим вихiдним. Вiн крутить на столi склянку з мiнеральною водою. Напевно, розумiе, що рiч зовсiм не в цьому, – а в тому, що менi, правду кажучи, соромно. Чому ми вчиняемо так iз нашими життями? Чому бачимо порошинку в оцi – й не бачимо гiр, полiв та оливкових гаiв? – Послухай: нiчого такого не трапиться, – каже вiн. – Старий уже повернувся до себе додому й геть забув про цей випадок. Повiр менi. «Я нервуюся не тому, бевзю ти такий», – кажу я подумки. – Дослухайся до свого серця, – править вiн своеi. – Саме це я й роблю: дослухаюся, – вiдказую. – І волiла б пiти звiдси. Не подобаеться менi тут. – Сьогоднi бiльше не пий. Це не поможе. До цiеi митi я тримала себе в руках. А тепер краще сказати все, що думаю. – Ти гадаеш, нiби все знаеш, – кажу йому. – Що розумiешся на магiчних митях, на дитинi всерединi нас. Не уявляю, який тобi сенс бути поряд зi мною. Вiн смiеться. – Я в захватi вiд тебе й вiд тоi боротьби, яку ти ведеш зi своiм серцем. – Якоi ще боротьби? – Ну, нехай, облишмо. Але я розумiю, що вiн хоче сказати. – Не обманюйся, – вiдповiдаю я. – Коли хочеш, можемо поговорити про це. Ти помиляешся щодо моiх почуттiв. Вiн полишае свое вертiння склянки на столi й пильно дивиться на мене: – Аж нi. Я знаю, що ти мене не кохаеш. Це ще дужче збивае мене з пантелику. – Та я боротимуся за це, – веде вiн далi. – Є в життi речi, за котрi варто боротися до кiнця. У мене немае вiдповiдi на його слова. – Ти – варта цього, – каже вiн. Я дивлюся в iнший бiк, намагаючись удавати, нiби мене цiкавить оформлення ресторану. Я вже була почувалася жабою, i от знову стаю принцесою. «Я хочу вiрити його словам, – розмiрковую, розглядаючи картину з рибалками й човном. – Нiчого не змiниться, та принаймнi я не почуватимусь такою слабкою, нi на що не спроможною». – Вибач менi агресивнiсть, – кажу тодi. Вiн усмiхаеться. Пiдкликае офiцiанта й оплачуе рахунок. На зворотному шляху я ще дужче розгублена. Можливо, через сонце – та нi, стоiть осiнь, i сонце зовсiм не пече. Можливо, через стариганя – та нi, старий зник уже з мого життя. Можливо, через те, що все це – нове. Новi черевики муляють. Життя нiчим не вiдрiзняеться: захоплюе нас зненацька й змушуе прямувати до невiдомого, – коли ми не хочемо, коли не потребуемо цього. Я намагаюся зосередитись на краевидах, та менi вже не вдаеться дивитися на поля, вкритi оливковими деревами, на мiстечко на горi, на каплицю, бiля дверей якоi сидiв старий. Усе це тепер менi незнайоме. Я пригадую вчорашню пиятику й пiсню, яку вiн спiвав: Буенос-айреськi надвечiр’я мають… просто не знаю! бачила ж? Ти з дому виходиш на Ареналес[11 - Слова з цитованого вище танго; Ареналес – одна з центральних вулиць Буенос-Айреса.]. До чого тут Буенос-Айрес, якщо ми в Бiльбао? Що це за вулиця, Ареналес? Вiн на щось натякав? – Що за пiсню ти спiвав учора? – «Баладу для божевiльного», – каже вiн. – А чому ти спитала про це допiру сьогоднi? – Просто так, – вiдповiдаю я. Та воно не просто так. Я розумiю, що вiн спiвав цю пiсню, бо це – пастка. Вiн змусив мене запам’ятати слова, – я маю вивчати теми до iспиту. Вiн мiг би заспiвати якусь вiдому пiсню, яку я вже чула ранiше тисячi разiв, – та обрав те, чого я нiколи не чула. Це пастка. Адже згодом, коли я почую цю пiсню по радiо чи на платiвцi, то згадаю про нього, про Бiльбао, про ту осiнню пору, коли мое життя знов перетворилося на весну. Згадаю свое пiднесення, пригоду й дитя, що воскресло Господь знае звiдки. Вiн продумав усе це. Вiн – мудрий, досвiдчений, бувалий i знае, як завоювати жiнку, якоi прагне. «Я божеволiю», – кажу собi. Менi здаеться, що я п’яниця, адже пила два днi поспiль. Менi здаеться, що вiн знае всенькi каверзи. Менi здаеться, що своею лагiднiстю вiн мене контролюе й керуе мною. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65292937&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Тут i далi цитати з Бiблii наведено в перекладi о. Івана Хоменка, якщо не зазначено iнше. Слово «Мудрiсть» подано з великоi лiтери письменником. – Тут i далi прим. перекладача, якщо не вказано iнше. 2 Саме такого словосполучення у cвятого Павла немае, утiм, сповiдування Христовоi вiри не раз порiвнюеться з безумством. 3 Томас Мертон (1915—1968) – католицький монах зi США, богослов, мiстик i поет, прихильник християнсько-буддистського дiалогу. 4 Рiчка протяжнiстю 76 км на пiвнiчному сходi Іспанii. 5 Мiстечко на сходi Кастiлii. 6 Слова Антонiо Мачадо (1875—1939); поет народився в Севiльi, але п’ять рокiв мешкав у Сор’i; в перекладi Олени Курченко фраза звучить так: «дороги / iдучи лиш торують». 7 Святий iз Сор’i, що жив у VI столiттi. 8 Автор описуе справжню мадридську площу. 9 Слова з аргентинського танго 1969 р., текст Орасйо Феррери, музика Астора П’яццоли; фраза про божевiльних вище – трохи неточна цитата звiдти ж. 10 Слова з того ж танго. 11 Слова з цитованого вище танго; Ареналес – одна з центральних вулиць Буенос-Айреса.