Мiстична рiчка
Деннiс Лiгейн

Як справжнi бостонськi хлопчаки, одинадцятирiчнi друзi Джиммi, Дейв i Шон полюбляли випробовувати свою вiдвагу. Та одного дня iхнiм пустощам поклали край чоловiки на темнiй машинi й увезли iз собою найслабшого – Дейва. Джиммi та Шон i оком не змигнули… За кiлька днiв Дейв повертаеться додому: у полiцiйнiй машинi, пiд спалахи камер репортерiв. Друзi навiть позаздрять його славi. І лише пiзнiше зрозумiють, що сталося… Двадцять п’ять рокiв по тому детектив Шон Дiвайн розслiдуватиме жорстоке вбивство Джимовоi доньки, рятуючи Дейва – головного пiдозрюваного. І знатиме: колись на цiй вулицi вони втратили шанс повернути життя в iнший бiк…

Обережно! Ненормативна лексика!

Деннiс Лiгейн

Мiстична рiчка

Обережно! Ненормативна лексика!

Мiстична рiчка

Присвячую моiй дружинi Шейлi

Вiн не розумiв жiнок. Не так, як не розумiють iх бармени або комедiянти, а так, як бiдняки, якi не тямлять, що грошi треба заощаджувати. Ви можете день при днi стовбичити бiля «Банку Жирарда», та все одно довiку не збагнете, що дiеться всерединi. І тому, будьте певнi: вам доступнi лише крамницi мережi «Севен-Ілевен».

Пiт Декстер. Кишеня Бога

Немае вулицi з нiмим камiнням.

Немае будинку, де не лунало б вiдлуння.

Гонгора

Про хлопцiв, якi втекли вiд вовкiв

(1975)

Пагорби й Низина

Коли Шон Дiвайн i Джиммi Маркус були дiтьми, iхнi батьки працювали на цукерковiй фабрицi Колмена й завжди приносили iз собою додому запах гарячого шоколаду. Вiн став невiдмiнною прикметою iхнiх одягу, постелей i вiнiлових сидiнь у iхнiх автомобiлях. У кухнi в Шонового батька пахло ескiмо, а в його ваннiй смердiло iрисками Колмена. На той час, коли iм зрiвнялося по одинадцять рокiв, Шон i Джиммi так зненавидiли все солодке, що пили лише чорну каву без цукру й нiколи не iли десерт.

Щосуботи Джиммiв батько навiдувався до Дiвайнiв випити пива з батьком Шона. Вiн брав iз собою Джиммi, й, поки кухоль пива не перетворювався на шiсть кухлiв плюс двi або три порцii мiцного охолодженого вiскi, хлопцi гралися на задньому подвiр’i. Вряди-годи до них приеднувався Дейв Бойл, малий iз тонкими, як у дiвчини, зап’ястками й слабким зором, що розповiдав iм усiлякi анекдоти, яких той наслухався вiд своiх дядькiв. По той бiк завiси на кухонному вiкнi вони могли чути сичання пива, коли вiдкривалися банки, раптовi вибухи брутального реготу й клацання запальничок, коли мiстер Дiвайн i мiстер Маркус закурювали своi «Лакi-Страйк».

Шонiв батько, високий, бiлявий, мав добру роботу, вiн працював продавцем. Шон не раз бачив, як легка, безтурботна батькова усмiшка гасила роздратування матерi, неначе вiн натискав усерединi неi на якогось вимикача. Батько Джиммi працював вантажником. Вiн був невисокий на зрiст, його темне сплутане волосся спадало йому на лоба, а очi, здавалося, весь час подавали якийсь сигнал. Вiн умiв надзвичайно швидко пересуватися. Заледве встигали ви клiпнути очима, як вiн уже опинявся пiд протилежною стiною кiмнати. Дейв Бойл не мав батька, лише кiлькох дядькiв, i единою причиною, чому суботу вiн проводив у товариствi двох хлопцiв, була його звичка прилипати до Джиммi, як пушинка. Вiн бачив, як той виходить iз хати з батьком, i, засапавшись, пiдбiгав до iхнього автомобiля та запитував «Джиммi, ти куди?» зi слабкою надiею в голосi.

Усi вони жили у Схiдному Бакiнгемi, на захiд вiд центру, в безпосереднiй близькостi вiд тiсних крамниць на розi, напхом напханих усiляким крамом, маленьких гральних майданчикiв i рiзницьких крамниць, де у вiтринах висiло м’ясо, з якого скапувала кров. Бари тут мали iрландськi назвища, а на узбiччях хiдникiв стояли припаркованi «Доджi-Дарти». Жiнки ходили в хустках, зав’язаних на потилицi, а сигарети носили в грубо пошитих цигарницях зi штучноi шкiри. Ще кiлька рокiв тому старших хлопцiв тут виловлювали просто на вулицях i забирали на вiйну. Через рiк або рiк iз лишком вони поверталися худi й похмурi або й зовсiм не верталися. Удень матерi гортали газети, шукаючи повiдомлення про здешевлення товарiв. Увечерi батьки вирушали до барiв. Нiхто звiдси нiколи не виiздив, окрiм тих хлопцiв старшого вiку.

Джиммi та Дейв жили в Низинi бiля В’язничного каналу на пiвдень вiд Бакiнгем-авеню. Вона була за якихось дванадцять кварталiв вiд вулицi Шона, але Дiвайни мешкали на пiвнiч вiд авеню, а Низина й Пагорби змiшуватися не хотiли.

Не можна сказати, щоб Пагорби блищали золотом i срiблом. Але вони були заселенi квалiфiкованими робiтниками, так званими «синiми комiрцями», а бiля простих будинкiв iз гостроверхими дахами та рiдкiсних будинкiв вiкторiанського стилю там стояли «шевроле», «форди» та «доджi». Люди на Пагорбах були власниками своiх будинкiв. А тi, хто жив у Низинi, винаймали собi помешкання. Люди з Пагорбiв ходили до церкви, збиралися гуртом, вивiшували гасла на розi вулиць пiд час виборiв. Тодi як мешканцi Низини iснували бозна-як, жили iнодi, як тварини, по десятеро в одному помешканнi. Шон та його друзi в школi святого Майка називали Низину Вулицею для гумових чобiт. Родини тут жили iнодi на допомогу з безробiття, дiтей вiддавали в безкоштовнi школи. Дорослi часто розлучалися, тому багацько дiтей росло без батькiв. І якщо Шон ходив до парафiяльноi школи в чорних штанях, чорнiй краватцi та в синiй сорочцi, то Джоннi та Дейв вiдвiдували школу Льюiса М. Дьюi в Блакстонi в тих самих лахах, що iх вдягали надвiр: це вважалося ознакою крутостi, через що вони не змiнювали одягу, бувало, по три днi, щоб не мерзнути. Адже тодi iх оточувала аура жиру – жирне волосся, жирна шкiра, жирнi комiрцi й манжети. У деяких хлопцiв, що навчалися в школi Сент-Маркус, обличчя були всипанi прищами, й вони рано кидали школу. Деякi дiвчата приходили на випускнi вечори в просторих материнських сукнях – либонь, щоб приховати свою уявну чи справжню вагiтнiсть.

Тож, якби не iхнi батьки, цi хлопцi навряд чи коли подружилися б. Протягом тижня вони не мали часу на розваги, та надходила чергова субота й неодмiнно щось iм приносила – вони або гралися на задвiрках, або колупалися в купах гравiю бiля Гарвест-стрит, або ж стрибали в метро та iздили до центру – не для того, щоб оглянути новi мiсця, а щоб натiшитися поiздкою в темному тунелi пiд гуркiт двигунiв i вищання гальм на поворотах та миготiння вогнiв, вiд якого в Шона завжди перехоплювало дух. Джиммi все за iграшку. Бо якщо вiн i був знайомий з правилами поведiнки – в метро, на вулицi, в кiнотеатрi, – то нiколи цього не показував.

Одного разу на платформi станцii «Пiвденна» хлопчаки ганяли помаранчевий хокейний м’ячик. Джиммi не зловив м’ячика, якого кинув йому Шон, i м’ячик упав на рейки. Перш нiж Шон устиг подумати, як вiдреагуе на це Джиммi, той стрибнув iз платформи туди, де в сутiнi бiгали пацюки та мишi й лежала небезпечна для життя третя рейка.

Люди на платформi немов подурiли: стрепенулися й ну на мигах та криками прохати малого пiднятись назад. Обличчя в однiеi з жiнок посiрiло, як попiл, коли вона впала навколiшки й заволала:

– Негайно повернись сюди, негайно вернися, бодай тобi всячина!

До Шона долинув гуркiт, можливо, то пiдходив потяг вiд Вашингтон-сквер або гуркотiли ваговози на горiшнiй вулицi, й люди на платформi також його почули. Вони замахали руками, стали крутити головами, шукаючи полiсменiв з охорони метро. Якийсь чоловiк затулив долонями обличчя своеi доньки.

Джиммi нахилив голову, шукаючи м’ячика в темрявi пiд платформою. Вiн знайшов його й обтер грязюку на нiм рукавом сорочки, не звертаючи уваги на людей, якi позвiшувалися з платформи й простягали йому руки.

Дейв штовхнув Шона лiктем i вигукнув:

– Ти коли-небудь бачив таке?!

Джиммi пiшов помiж рейками до сходiв у кiнцi платформи, де тунель розкривав свою чорну пащу, а тим часом ще гучнiший гуркiт струснув станцiю, i люди тепер стали вистрибувати й ляскати себе по стегнах. Джиммi йшов, не поспiшаючи, потiм глянув через плече, стрiв Шонiв погляд i всмiхнувся.

– Вiн смiеться, – сказав Дейв. – Либонь, геть iз глузду зсунувся.

Коли Джиммi ступив на першу бетонну сходинку, кiлька рук потяглися до нього й пiдхопили його. Шон побачив, як ноги йому звiсилися лiворуч, а голова похилилась праворуч. Джиммi здавався таким маленьким i легким у руках великого чоловiка, неначе був наповнений соломою, проте знайденого м’яча притискав до грудей навiть тодi, коли люди пiдхопили його за лiктi й вiн ударився пiдборiддям об край платформи. Шон вiдчував, що Дейв стоiть бiля нього й тремтить усiм тiлом. Шон подивився на обличчя людей, якi тягли Джиммi вгору, i вже не завважив на них анi стурбованостi, анi страху, що iх спостерiгав лише хвилину тому. Здавалося, вони були ладнi вчепитися в Джиммi зубами, а потiм забити його до смертi.

Люди витягли Джиммi на платформу й тримали, стискаючи його долонями за плечi, поки шукали очима того, хто пiдказав би iм, що робити далi. Поiзд прогуркотiв по тунелю, й хтось заверещав вiд страху, а хтось iнший засмiявся – то був крикливий регiт, який скинувся Шоновi на гелготiння вiдьом навколо казана з чаклунським варивом, – бо потяг пiд’iхав iз протилежного боку станцii, прямуючи на пiвнiч. Джиммi подивився в обличчя людям, якi тримали його, нiби хотiв запитати: «Ну, що, з’iли?»

Дейв, що стояв поруч iз Шоном, тоненько захихотiв i переможним жестом пiдкинув угору руки.

Шон поглянув убiк, не знаючи, як йому поставитися до всього цього.

Того ж таки вечора батько посадив Шона на стiлець у своiй майстернi, яку вiн обладнав у пiдвалi та яка була тiсно напхана чорними лещатами й банками з-пiд кави, що в них зберiгалися цвяхи та шурупи, дощечками та планочками, акуратно складеними пiд прилавком, який дiлив майстерню на двi окремi кiмнати, молотки висiли на теслярських ременях, схожi на пiстолети в кобурах, стрiчкова пилка висiла на гачку. Шонiв батько, який виконував усiлякi замовлення сусiдiв, приходив сюди майструвати хатинки для пташок i полички, що iх прилаштовував на пiдвiконнях, щоб дружина ставила на них вазони з квiтами. Тут-таки вiн спланував заднiй ганок, який i збудував разом з друзями одного спекотного лiта, коли Шоновi зрiвнялося лише п’ять рокiв, i часто приходив сюди, коли хотiв побути сам у тишi, а iнодi, Шон це знав, коли важким духом дихав – на Шона, Шонову матiр або на свою роботу. Хатинки для пташок – крихiтнi палаци Тюдорiв, будинки колонiальноi або вiкторiанськоi архiтектури, швейцарськi шале – вiн складав у кутку пiдвалу, iх було так багато, що хiба в Амазонii жило стiльки пташок, якi могли б iх заселити?

Шон сидiв на старому барному стiльцi й обмацував пальцями товстi чорнi лещата, вимащенi мастилом i облiпленi тирсою, аж поки батько мовив:

– Скiльки разiв я повинен казати тобi про це?

Шон випустив лещата з руки, обтер мастило з долонi.

Батько пiдiбрав кiлька цвяхiв, що лежали на прилавку, й поклав iх у жовту банку з-пiд кави.

– Я знаю, тобi подобаеться Джиммi Маркус, але, якщо ти хочеш iз ним гратися, грайся неподалiк вiд дому. Нашого дому, а не iхнього.

Шон кивнув головою. Сперечатися з батьком було марно, коли вiн говорив так спокiйно й повiльно, як зараз, коли до кожного слова, яке вилiтало з його уст, здавалося, був прив’язаний камiнь.

– Ми зрозумiли один одного? – Батько вiдсунув банку з-пiд кави праворуч i поглянув на сина.

Шон кивнув головою. Вiн дивився, як батько струшуе тирсу зi своiх товстих пальцiв.

– А чи надовго?

Батько потягся рукою вгору й протер гак, забитий у стелю, вiд пилюки. Вiн згорнув пальцями пилюку в клубок i вкинув його в смiттевий кошик, що стояв пiд прилавком.

– Сподiваюся, що надовго. І затям собi, Шоне, ще одне.

– Я слухаю, тату.

– Навiть не думай говорити про це з матiр’ю. Вона не хоче, щоб ти зустрiчався з Джиммi пiсля його сьогоднiшньоi витiвки.

– Вiн не такий поганий. Вiн…

– А я й не казав, що вiн поганий. Вiн дикий, а твоя мати натерпiлася в життi вiд диких людей.

Шон побачив, як щось блиснуло в батькових очах, коли той сказав «дикий», вiн знав, що на мить той перетворився на Бiллi Дiвайна, того самого, про якого Шон довiдався з уривкiв розмов мiж своiми дядьками та тiтками. «Колишнiй Бiллi» називали вони його, «забiяка», як висловивсь одного разу Шонiв дядько. Бiллi Дiвайн зник десь у тi часи, коли Шон ще й не народився, i на змiну йому прийшов цей спокiйний ретельний чоловiк iз товстими й спритними пальцями, що набудував так багато пташиних хатинок.

– Не забувай, про що ми з тобою говорили, – сказав батько й плеснув Шона по плечу, дозволяючи йому пiти геть.

Шон покинув батькову майстерню й вийшов у прохолодний пiдземний коридор, мiркуючи, чи не з тiеi самоi причини компанiя Джиммi подобалась йому, з якоi його батько тiшився товариством мiстера Маркуса, що з ним вони пиячили вiд суботи до недiлi, регочучи надто гучно й несподiвано, й чи не цього боялась його мати.

Минуло кiлька субот, i Джиммi та Дейв Бойл прийшли в дiм Дiвайнiв без батька Джиммi. Вони постукали в дверi чорного ходу, коли Шон закiнчував снiдати. Вiн почув, як мати вiдчинила дверi й привiталася тим чемним голосом, що ним вона промовляла до людей, яких не дуже хотiла бачити:

– Привiт, Джиммi. Привiт, Дейве.

Джиммi того дня поводився спокiйно. Усе його завзяття, здавалося, згорнулося в клубок i застигло всерединi нього. Шон, либонь, вiдчував, як воно стукало в стiнки грудей Джиммi, а той ковтав повiтря, щоби втримати його там. Джиммi здавався меншим, темнiшим, вiн був неначе наповнена повiтрям куля, яку прокололи голкою. Шон не раз бачив його таким ранiше. На Джиммi iнодi «находило». У таких випадках Шон щоразу замислювався, чи пильнуе Джиммi бодай якось напади такого настрою, чи вони стаються цiлком несподiвано, так само, як з’являеться бiль у горлi або як приходять кузини його матерi, хочете ви iх бачити чи не хочете.

Коли на Джиммi «находило», Дейв зi шкури пнувся, бо вважав, що в такi хвилини його обов’язок розвеселяти всiх, i сипав жартами, якi зазвичай лише бiсили людей.

Тепер, коли вони стояли на хiднику, мiркуючи, що iм робити, Джиммi, весь зосереджений у собi, й Шон, який остаточно ще не прокинувся, i всiх трьох бентежив день, що здавався нескiнченним, хоч i був обмежений довжиною Шоновоi вулицi, Дейв промовив:

– Чому собака так любить лизати своi яйця?

Анi Шон, анi Джиммi йому не вiдповiли. Вони чули це вiд Дейва тисячу разiв.

– Бо вiн дiстае до них язиком! – вигукнув Дейв i вхопився за живiт, нiби жарт був такий смiшний, що завдав йому болю.

Джиммi пiдiйшов до обгородженоi стрiчкою територii, де мiськi робiтники замiнювали кiлька тротуарних плит. Порвав стрiчку з написом «Обережно!», яка окреслювала прямокутник навколо свiжого асфальту. Уперся кедами в стару плиту, знайшов паличку й став малювати на свiжому бетонi якiсь вiзерунки, що здалися Шоновi сухими пальцями старого дiда.

– Мiй тато вже не працюе з твоiм.

– Чому?

Шон присiв навпочiпки бiля Джиммi. Вiн не мав палички, але хотiв ii мати, бо ж волiв робити те саме, що робив i Джиммi, хоч i не знав навiщо, i хай би навiть батько вiдшмагав його за це.

Джиммi стенув плечима.

– Вiн був розумнiший за них. Вони боялися його, бо вiн знав надто багато рiзних речей.

– Багато рiзних речей, – пiдтвердив Дейв Бойл. – Еге, Джиммi?

Еге, Джиммi? Еге, Джиммi? Дейв iнодi був спроможний торочити те саме, як папуга.

Шон здивувався, що чоловiк мiг так багато знати про цукерки й чому це знання могло бути таким важливим.

– Що саме вiн мiг знати?

– Як лiпше органiзувати виробництво, – не досить упевнено проказав Джиммi, а тодi стенув плечима. – Одне слово, вiн знав багато речей – i речей важливих.

– Он як.

– Вiн знав, як налагодити справу краще. Еге, Джиммi?

Джиммi ще трохи поколупався в свiжому бетонi. Дейв Бойл знайшов паличку й собi нахилився над м’яким бетоном, малюючи на ньому круг. Джиммi спохмурнiв i вiдкинув свою паличку вбiк. Дейв перестав малювати й подивився на Джиммi таким поглядом, нiби хотiв запитати: я щось зробив не так?

– Ви знаете, що було б лепсько зробити зараз?

Запитання Джиммi задзвенiло й зависло в повiтрi, примусивши серце Шона затрiпотiти, бо ж вiн знав, що «лепсько» в розумiннi Джиммi було чимось геть iнакшим, нiж у розумiннi iнших людей.

– Що?

– Покататися на машинi.

– Та й справдi, – повiльно промовив Шон.

– Ми покаталися б у цьому кварталi, – сказав Джиммi, схопивши Шона за руки.

Про малювання на бетонi було забуто.

– Лише в цьому кварталi, – промимрив Шонi.

– Це буде круто, еге ж? – усмiхнувся Джиммi.

Шон вiдчув, як усмiшка розповзлася й на його обличчi.

– Це буде круто.

– Так круто, як у нас iще не бувало! – вигукнув Джиммi й навiть пiдстрибнув.

Вiн пiдсмикнув брови, подивившись на Шона, й пiдстрибнув знову.

– Не бувало! – вигукнув Шон, який уже вiдчував у руках велике автомобiльне кермо.

– Так, так, так! – Джиммi штовхнув Шона в плече.

– Так, так, так! – Шон i собi штовхнув у плече товариша. Щось хвилювалося в ньому, кудись бiгло, ставало все осяйнiшим i блискучiшим.

– Так, так, так! – пiдхопив Дейв i собi штовхнув Джиммi в плече, але не влучив.

А Шон навiть на мить забув, що Дейв поруч, – таке з ним часто бувало.

– Це напрочуд серйозно, напрочуд круто! – засмiявся Джиммi й знову пiдстрибнув.

А Шон уже бачив, як усе вiдбуваеться. Вони сидiтимуть на передньому сидiннi, Дейв на задньому (якщо вони взагалi його вiзьмуть), двое одинадцятирiчних хлоп’якiв, сигналячи своiм друзям, мчатимуть по Бакiнгему, випереджатимуть старших водiiв, не шкодуючи покришок, у хмарах пилюки й диму. Вiн вiдчував, як вiтер залiтае у вiкно й куйовдить йому волосся.

Джиммi подивився вгору по вулицi:

– Ти знаеш когось, хто залишае тут ключi в машинi?

Шон таких людей знав. Мiстер Грiффiн клав iх пiд сидiння, Доттi Фьйоре зберiгала в своему бардачку, а старий Маковскi, який слухав Сiнатринi записи надто гучно день i нiч, здебiльшого залишав iх у замку запалення.

Однак, простеживши, куди дивиться Джиммi, й спинивши погляд на тих машинах, у яких зберiгалися ключi, Шон вiдчув тупий бiль десь пiд очима, неначе вулиця, залита сонячним промiнням, що вiдбивалося вiд автомобiлiв, тиснула на нього, тиснула всiма своiми будинками, що стояли на Пагорбах, всiма своiми сподiваннями, якi вона покладала на нього. Вiн не належав до тих дiтей, якi крадуть ключi вiд автомобiлiв. Вiн належав до тих дiтей, якi одного дня пiдуть навчатися до коледжу, щоб стати чимось бiльшим, анiж десятник чи вантажник. Отакi були його плани, й вiн вiрив, що вони здiйсняться, якщо буде терплячим та обачним. Це було схоже на те, щоб висидiти кiно до кiнця, незалежно вiд того, чи буде воно нудним i нецiкавим, бо в кiнцi це проясниться, чи ж ти побачиш щось несподiване й не жалкуватимеш, що згаяв стiльки часу на перегляд.

Вiн мало не сказав цього Джиммi, але той уже йшов по вулицi, зазираючи у вiкна автомобiлiв. Дейв бiг слiдом за ним.

– Що ти скажеш про оцей?

Джиммi поклав руку на автомобiль мiстера Карлтона «Бель-Ейр», i його голос вiдразу пiдхопив сухий вiтерець.

– Джиммi, може, якось iншим разом? – сказав Шон, пiдходячи до нього. – Гаразд?

Обличчя Джиммi вмить прибрало знудженого й роздратованого вигляду.

– Що ти хочеш сказати? Ми ж домовилися. Це ж буде очманiло цiкаво. Ти хiба забув?

– Очманiло цiкаво, – повторив Дейв.

– Ми ж навiть не дотягнемося до дошки приладiв.

– А телефоннi книги навiщо? – Джиммi всмiхнувся в сонячному свiтлi. – Вiзьмемо iх у тебе вдома й пiдмостимо пiд зад.

– Телефоннi книги, – повторив Дейв. – Чудова думка.

Шон витяг перед собою руки.

– Нi, й годi про це.

Усмiшка зникла з обличчя Джиммi. Вiн подивився на Шоновi руки так, нiби хотiв вiдрубати iх по лiктi.

– Не розумiю, чому ти не хочеш повеселитися.

Вiн смикнув за ручку «Бель-Ейра», але дверi були замкненi. У Джиммi затремтiли щоки й нижня губа, i вiн подивився на Шона таким тужливим поглядом, що Шоновi стало його шкода.

Дейв зиркнув на Джиммi, а тодi на Шона. Вiн незграбно викинув руку й ударив Шона в плече.

– Чому ти не даеш нам добре повеселитися?

Шон не мiг повiрити, що Дейв його вдарив. Дейв!

Вiн штовхнув Дейва в груди, й той сiв на землю.

Джиммi штовхнув Шона.

– Ти чого б’ешся?

– Вiн мене вдарив, – сказав Шон.

– Не бреши, – заперечив Джиммi.

Очi Шона округлилися вiд подиву, й очi Джиммi передражнили його.

– Вiн мене справдi вдарив.

– Вiн мене вдарив, – пропищав Джиммi дiвчачим голосом i знову штовхнув Шона. – Вiн мiй падлючий друг.

– І я тобi друг, – передражнив Шон. – І я тобi друг. І я тобi друг.

Дейв Бойл пiдхопився на ноги й зареготав.

– Припинiть, – сказав Шон.

– Припинiть! Припинiть! Припинiть! – Джиммi знову штовхнув Шона, боляче надавивши кiнчиками пальцiв йому на ребра. – Ану вдар мене, вдар! Ти хочеш ударити мене?

– Ти хочеш його вдарити?

Тепер уже Дейв штовхнув Шона.

Шон навiть не збагнув, як усе почалося. Вiн не пам’ятав, чому Джиммi ще бiльше розлютився, й не тямив, як Дейвовi не забракло дуростi штовхнути його вперше. Якусь хвильку вони стояли коло автомобiля, а потiм несподiвано опинилися посеред вулицi – й ось уже Джиммi тусае його й садить кулаками, а Дейв готовий допомогти.

– Ну ж бо, вдар мене, вдар…

– Я не хочу…

Джиммi знову штовхнув його.

– Ану вдар мене, боягузлива дiвко!

– Джиммi, ми не можемо…

– Нi, не можемо. Ти неспроможний, Шоне, дати менi здачi, га?

Вiн хотiв штовхнути Шона знов, але, спостерiгши, як позад товариша до них по вулицi щось наближаеться, опустив руку, й дикий (але й стомлений, як тепер побачив Шон) вираз спотворив його обличчя.

Це був темно-коричневий автомобiль, довгий i з широким кузовом, схожий на той, у якому iздять полiсмени, «плiмут» чи щось таке. Його бампер зупинився бiля нiг хлопцiв, i копи, яких було двое, глянули на них крiзь засклене вiкно. Обличчя полiсменiв здавалися розмитими на тлi вiддзеркалених дерев, що пропливали на склi.

Шон вiдчув, як досi такий приемний ранок зiпсувався.

Водiй вийшов з автомобiля. Це був типовий коротко обстрижений блондин iз червоним обличчям, у бiлiй сорочцi, чорнiй iз позолотою нейлоновiй краватцi, з животом, що нависав над застiбкою його пояса, немов купа млинцiв. Другий чоловiк здавався хворим. Туго обтягнутий шкiрою, зi стомленим обличчям, вiн пiдтримував голову рукою, зануривши ii в свое масне чорне волосся, й поглядав крiзь вiкно на трьох хлопцiв, якi пiдiйшли до автомобiля з боку водiя.

Кремезний полiсмен зiгнув палець i поманив ним хлопцiв до себе.

– Ви дозволите менi щось запитати у вас? – Вiн нахилився над своiм круглим черевом, i його величезна голова затулила Шоновi всю видимiсть. – Хлопцi, ви вважаете, що можна влаштовувати бiйку посеред вулицi?

Шон помiтив золотий жетон, закрiплений на поясi бiля товстого полiсменового стегна.

– Не чую вiдповiдi, – промовив полiсмен, наставивши долоню за вухом.

– Нi, сер.

– То ви просто хулiгани? Ось хто ви такi! – Вiн тицьнув своiм товстим пальцем у чоловiка, який сидiв на мiсцi пасажира. – Менi й моему партнеровi остогидiли хулiгани, що лякають на вулицях пристойних людей. Вам зрозумiло?

Шон i Джиммi нiчого не вiдповiли.

– Пробачте нам, – сказав Дейв Бойл, мало не плачучи.

– Хлопцi, ви з цiеi вулицi? – запитав великий полiсмен.

Вiн ковзав поглядом по будинках на лiвiй сторонi вулицi так, нiби знав тут кожного мешканця, i, якби малi набрехали, вiдразу забрав би iх до вiддiлка.

– Так, – сказав Джиммi й подивився через плече на Шонiв будинок.

– Так, сер, – пiдтвердив Шон.

Дейв не сказав нiчого.

Коп подивився на нього згори вниз.

– Ти щось сказав?

– Що я сказав? – Дейв поглянув на Джиммi.

– Не дивися на нього. Дивись на мене. – Великий полiсмен шумно видихнув повiтря крiзь нiздрi. – Ти живеш тут, малий?

– Що? Нi, не тут.

– Не тут? – Коп нахилився над Дейвом. – Де ти мешкаеш, синку?

– На Рестер-стрит.

Дейв усе ще дивився на Джиммi.

– Покидьки з халабуд на Низинi вже проникли на Пагорби? – Червонi губи полiсмена витяглися в трубочку, нiби вiн смоктав льодяник. – І напевне не для того, щоб робити тут щось корисне.

– Сер, ви про що?

– Твоя мати вдома?

– Так, сер.

Сльоза скотилася по щоцi Дейва, i Шон та Джиммi вiдвернулися.

– От ми з нею поговоримо, розповiмо, що витворяе ii хулiганистий син.

– Я нiчого… Я нiчого… – промимрив Дейв.

– Залазь сюди.

Коп вiдчинив заднi дверцi автомобiля, й Шон вiдчув запах яблук – гострi пахощi жовтня.

Дейв подивився на Джиммi.

– Залазь швидше, – сказав коп. – Чи ти хочеш, щоб я надiв на тебе наручники?

– Я…

– Що таке? – Тепер коп не на жарт розлютився i вдарив кулаком по вiдчинених дверцятах. – Залазь, кажу тобi, в машину!

Схлипуючи, Дейв полiз на задне сидiння.

Коп тицьнув своiм товстим пальцем у Джиммi й Шона.

– А ви пiдiть i розкажiть матерям, що ви тут витворяли. І щоб я не бачив бiльше ваших бiйок на моiх вулицях.

Джиммi й Шон вiдступили назад, а коп сiв у свiй автомобiль i поiхав геть. Вони бачили, як автiвка доiхала до рогу вулицi й звернула праворуч. Дейв, чия голова затемнилася вiдстанню, озирався на них. А тодi вулиця знов спорожнiла й, здавалося, занiмiла пiсля того, як хряснули, зачиняючись, дверцi полiцiйного автомобiля. Джиммi й Шон стояли там, де щойно був автомобiль, дивилися на своi ноги, угору й униз по вулицi, куди завгодно, тiльки не один на одного.

Шон досi не мiг позбутися вiдчуття, що iхнiй приемний ранок зiпсувався. У ротi йому вiдчувався присмак брудних монет, а в шлунку було таке, неначе його вишкребли ложкою.

Потому Джиммi сказав:

– Це ти все почав.

– Вiн усе почав.

– Нi, усе почав ти. Тепер його схопили, а в його матерi не все гаразд iз головою. Хтозна, що вона втне, коли двое копiв привезуть його додому.

– Я цього не починав.

Джиммi штовхнув його, а Шон i собi стусонув товариша у вiдповiдь. За мить вони обое качалися долi, гамселячи один одного.

– Гей!

Зачувши поклик, хлопцi посхоплювалися, гадаючи знову побачити двох полiсменiв, натомiсть помiтили мiстера Дiвайна, який спускався схiдцями й прямував до них.

– Що ви, в бiса, витворяете?

– Нiчого.

Шонiв батько спохмурнiв, коли вийшов на хiдник.

– Забирайтеся геть iз проiжджоi частини вулицi.

Шон i Джиммi перейшли до нього на хiдник.

– Хiба вас було не трое? – Мiстер Дiвайн подивився вгору по вулицi. – А де Дейв?

– Ти про що? – озвався Шон.

– Про Дейва. – Шонiв батько глянув на сина та його товариша. – Хiба Дейва з вами не було?

– Ми билися посеред вулицi.

– Що ти сказав?

– Ми билися на проiжджiй частинi вулицi, й нас застукали копи.

– Коли це було?

– Хвилин п’ять тому.

– Ну, гаразд. Отже, вас застукали копи.

– І вони забрали Дейва.

Шонiв батько знов глянув угору та вниз по вулицi.

– Що вони зробили? Забрали, кажеш?

– Щоб вiдвезти його додому, – пояснив Джиммi. – Я iм набрехав, що живу тут. А Дейв сказав, що мешкае в Низинi, й вони…

– Про кого ви розповiдаете? Шоне, на кого були схожi вашi полiсмени?

– Як це на кого?

– Вони були в одностроях?

– Нi, вони…

– Тодi звiдки ви довiдалися, що то копи?

– Не знаю. Вони…

– Вони що?

– У нього був значок, – промовив Джиммi. – На поясi.

– Який значок?

– Золотий.

– Ну, гаразд. А напис там якийсь був?

– Ти про що? – заклiпав очима Шон.

– Про слова. Там були слова, якi ти мiг би прочитати?

– Нi. Я не пам’ятаю.

– Бiллi!

Усi трое поглянули на Шонову матiр. Вона стояла на ганку з напруженим i цiкавим виразом на обличчi.

– Послухай-но, люба. Зателефонуй до полiцiйного вiддiлка, гаразд? Запитай, чи не заарештовували iхнi детективи хлопця за бiйку на нашiй вулицi?

– Якого хлопця?

– Дейва Бойла.

– О, Господи! Його мати…

– Обмежмося поки що цим, гаразд? Послухаймо, що скаже полiцiя. Ти згодна?

Мати Шона повернулася до помешкання. Шон глянув на батька. Схоже, вiн не знав, куди подiти руки, й засунув iх до кишень, потому витяг звiдти й обтер об штани. А далi проказав дуже тихо:

– Хай я буду проклятий.

І подивився в кiнець вулицi так, нiби Дейв маячив на розi таким собi хистким мiражем упритул за межами Шонового поля бачення.

– Вiн був коричневий, – промовив Джиммi.

– Ти про що?

– Про автомобiль. Вiн був темно-коричневий. Схожий, думаю, на «плiмут».

– Ти помiтив щось iще?

Шон спробував уявити собi ту картину, але не змiг. Вона була таким собi темним силуетом, що лише застеляв йому зiр, але не проникав у нього. До того ж цей силует затуляли помаранчевий «пiнто» мiсiс Раен i нижнiй край ii паркану, тож саму машину Шон роздивитися не мiг.

– Вона пахла яблуками, – сказав вiн.

– Що?

– Та машина пахла яблуками.

– Яблуками? – повторив Шонiв батько.

Через годину на кухнi Шонового помешкання двое iнших копiв ставили Шоновi й Джиммi безлiч запитань, а потiм прийшов ще один чоловiк i почав малювати зi слiв Джиммi та Шона отих двох iз коричневого автомобiля. Великий бiлявий коп здавався на малюнку ще пiдлiшим, а його пика була ще ширшою, проте впiзнати його можна було. Другий пасажир коричневого автомобiля, який весь час дивився кудись убiк, узагалi нi на кого не був схожий, така собi пляма пiд чорним волоссям, бо Шон i Джиммi не могли як слiд його пригадати.

Прийшов батько Джиммi й стояв у кутку кухнi, вiн здавався сердитим i розгубленим, очi в нього сльозилися, i вiн розгойдувався, немов стiна хиталася в нього за спиною. Вiн не розмовляв iз батьком Шона, й нiхто не озивався до нього. Вiн утратив притаманну йому спроможнiсть до несподiваних рухiв i здавався Шоновi меншим, менш реальним, так би мовити, бо коли Шон дивився в iншому напрямку, а тодi знов обертався до нього, той розчинявся, зливаючись зi шпалерами на стiнi.

Пiсля того як полiсмени повторили своi запитання чотири чи п’ять разiв, усi покинули будинок Дiвайнiв – копи, суб’ект, який малював у своему блокнотi, Джиммi та його батько. Шонова мати пiшла в свою спальню, зачинила за собою дверi, й через кiлька хвилин Шон почув ii здушенi схлипування.

Шон сiв на ганку, й батько сказав йому, що вiн не вчинив нiчого поганого, вони з Джиммi повелися правильно, не дозволивши посадити себе в той автомобiль. Батько поплескав сина по колiну й сказав, що «все буде гаразд. Дейв увечерi повернеться додому. Ось побачиш».

Потiм батько замовк. Вiн цмулив свое пиво й сидiв поруч iз Шоном, але Шон вiдчував, що той кудись вiдiйшов од нього, можливо, вiн був тепер у темнiй материнiй спальнi або майстрував своi шпакiвнi в пiдвалi.

Шон дивився на вулицю, на ряди автомобiлiв, якi блищали свiжою фарбою. Вiн усе казав собi, що це – усе це – частина якогось плану й мае свiй глузд. Вiн його просто ще не розумiв. Хоч рано чи пiзно зрозумiе. Адреналiн, що нуртував у його жилах, вiдтодi, як Дейва забрали, а вони з Джиммi покотилися по асфальту, нарештi просочився крiзь пори його тiла й зник, розтанув.

Вiн дивився на те мiсце, де вiн, Джиммi та Дейв побилися бiля автомобiля «Бель-Ейр», i чекав, коли адреналiн знову повернеться в тi мiсця його тiла, якi вiн покинув. Вiн чекав, коли план змiниться й стане зрозумiлим для нього. Вiн чекав i дивився на вулицю, вiдчував ii гудiння й чекав далi, поки батько не пiдвiвся й вони не повернулися в дiм.

Джиммi повертався на Низину, йдучи слiдом за своiм старим батьком. Той злегка хитався й докурював сигарети до самого кiнця, засапуючись i говорячи сам до себе. Коли вони повернуться додому, батько, мабуть, вiдшмагае його, а мо’, й не вiдшмагае, напевне вгадати було важко. Пiсля того як утратив роботу, вiн наказав Джиммi бiльш нiколи не ходити в дiм Дiвайнiв, i Джиммi мав пiдстави припустити, що вiн вiдплатить синовi за порушення його заборони. Утiм, можливо, це станеться не сьогоднi. Батько був у п’яному сонливому настроi, який бiльшою мiрою означав, що вiн сяде за кухонний стiл, коли вони прийдуть додому, й питиме, доки не засне, поклавши голову на руки.

Про всяк випадок Джиммi тримався на кiлька крокiв позаду нього й пiдкидав у повiтря м’ячика, ловлячи його в бейсбольну рукавичку, яку поцупив у помешканнi Шона, коли полiсмени прощалися з родиною Дiвайнiв (нiхто тодi не сказав жодного слова Джиммi та його батьковi, коли вони йшли коридором до переднiх дверей). Дверi Шоновоi спальнi були вiдчиненi, й Джиммi побачив рукавичку, що лежала на пiдлозi, з м’ячем у нiй. Вiн дотягся до рукавички рукою й пiдняв ii, пiсля чого вони з батьком вийшли надвiр через параднi дверi. Джиммi не мав найменшого уявлення, навiщо вiн украв рукавичку. Не заради ж тiеi здивованоi гордостi, яка промайнула в очах старого, нехай чорти його вiзьмуть, коли син пiдiбрав чужу рiч.

Його вчинок був якось пов’язаний з тим, що Шон ударив Дейва Бойла й вiдмовився вкрасти автомобiль та з деякими iншими пригодами, що сталися протягом того року iхнього приятелювання, а також iз тим, як почувався Джиммi щоразу, коли Шон йому щось дарував – бейсбольнi картки, половину цукерки, – адже будь-якi подарунки вiд Шона Джиммi завжди сприймав як милостиню.

Коли Джиммi вперше пiдняв рукавичку й пiшов iз нею геть, вiн почувався на сьомому небi. Його опанувала гордiсть. Трохи згодом, коли вони перетинали Бакiнгем-авеню, вiн вiдчув сором i збентеження, якi завжди опановували його, коли вiн щось крав, гнiв на обставини чи людей, що штовхали його на цей учинок. Потiм, коли вони перетнули Крешент i вийшли в Низину, вiн знову пишавсь, коли дивився на засмальцьованi триповерхiвки й рукавичку в своiй руцi.

Джиммi поцупив рукавичку й через те мався зле. Шоновi ii бракуватиме. Але вiн украв рукавичку в Шона, який почне ii шукати, i це його втiшило.

Джиммi дивився, як його батько плентав поперед нього, й, здавалося, щосекунди старий шкарбан може впасти й перетворитися на калюжку, в якiй вiн розчиниться. А Шона Джиммi ненавидiв.

Вiн ненавидiв Шона й з прикрiстю згадував про те, що вони приятелювали. Малий знав, що поки й вiку зберiгатиме цю рукавичку, дбатиме про неi, не показуватиме ii нiкому й жодного разу не застосуе цю кляту рiч. Вiн помре ранiше, нiж це станеться.

Джиммi дивився на Низину, що лежала перед ним, коли вони зi старим батьком пройшли пiд надземною залiзницею й наблизилися до того мiсця, де вулиця Крешент опускалася вниз. Вантажнi потяги з гуркотом проминали брудний майданчик, iз якого автомобiлiсти дивилися кiнофiльми, не вилазячи з машин, та В’язничний канал, i вiн знав, вiдчував десь на сподi серця, що нiколи вже не побачить Дейва Бойла. Коли Джиммi жив на Рестер-стрит, вони повсякчас щось крали. Джиммi вкрав триколiсний велосипед, коли йому було чотири роки, а байк – коли йому зрiвнялося вiсiм. У його батька поцупили автомобiль. А його мати стала сушити одяг в оселi, пiсля того як багато речей у неi було вкрадено на подвiр’i. Коли в тебе щось крали, ти почувався геть iнакше, анiж тодi, коли ти просто щось губив. Ти вiдчував глибоко в грудях, що воно вже нiколи до тебе не повернеться. Саме це Джиммi вiдчував, коли думав про Дейва. Можливо, тепер Шон саме так думав про свою бейсбольну рукавичку, стоячи над порожнiм мiсцем на пiдлозi, де вона ранiше лежала, знаючи, всупереч логiцi, що вiн уже нiколи не триматиме ii в руках.

І все це було тим бiльше сумно, що Джиммi любив Дейва, хоча й не мiг пояснити, за що. Можливо, за те, що вiн умiв завжди бути поруч, дарма що здебiльшого ви не помiчали його.

Чотири днi

Та виявилося, що Джиммi помилявся.

Дейв Бойл повернувся до мiсця свого проживання через чотири днi пiсля того, як зник. Вiн приiхав на передньому сидiннi полiцiйного автомобiля. Двое копiв, якi привезли його додому, дозволили йому погратися iз сиреною й доторкнутися до кулеметноi гашетки, розмiщеноi пiд дошкою приладiв. Вони нагородили його почесним значком, i коли привезли в дiм матерi на Рестер-стрит, репортери з газет i телебачення були вже там. Один iз копiв, офiцер Юджин Кубiякi, витяг Дейва з полiцiйноi машини й, високо пiднявши його ноги над хiдником, поставив перед матiр’ю, яка плакала, хихотiла й тремтiла.

Того дня на Рестер-стрит зiбрався чималий натовп – батьки, дiти, листоноша, двое товстих братiв, якi володiли м’ясною крамницею «Свиняча котлета», що стояла на розi Рестер-стрит i Сiдней-стрит, i навiть мiс Павел, яка навчала Дейва й Джиммi в п’ятому класi мiсцевоi школи. Джиммi стояв бiля своеi матерi, яка притискала голову сина до грудей i тримала вологу долоню в нього на лобi, неначе хотiла бути певною, що той не потрапить туди, де був опинився. Джиммi вiдчув напад ревнощiв, коли офiцер Кубiякi поставив Дейва на хiдник i вони обидва засмiялись, як давнi друзi, а вродлива мiс Павел заплескала в долонi.

«Мене теж мало не посадили в той автомобiль», – хотiв сказати комусь Джиммi. А мiс Павел вiн хотiв це сказати дужче, нiж будь-кому. Вона була вродлива й дуже чиста, й коли смiялася, було видно, що один з ii горiшнiх зубiв трохи кривенький – для Джиммi це робило ii ще вродливiшою. Вiн хотiв iй сказати, що його також мало не посадили в той автомобiль, i подивитися, чи вона обдаруе його тим самим поглядом, яким дивилася тепер на Дейва. Вiн бажав сказати iй, що думае про неi весь час, i в своiх думках вiн старший i може водити автомобiль, возити ii в тi мiсця, де вона багато б йому всмiхалася й вони влаштовували б пiкнiк, i все, що вiн казав би, розвеселяло ii, вона смiялася б, показувала б свiй симпатичний зубчик i доторкалася б до його обличчя долонею.

Джиммi бачив, що мiс Павел почуваеться тут нiяково. Вона сказала кiлька слiв Дейвовi, доторкнулася до його обличчя й поцiлувала його в щоку – вона поцiлувала його двiчi, – потiм пiдiйшли iншi люди, й мiс Павел вiдступила вбiк i стояла на розтрiсканому хiднику, дивлячись на похиленi триповерхiвки та на iхнi дахи, де листи толю загиналися вгору, вiдкриваючи дерево, що було пiд ними. Вона здавалася тепер Джиммi молодшою й водночас суворiшою, чимось схожою на черницю. Мiс Павел пригладила волосся, щоб воно краще прилягало до ii одягу, й наморщила носика, немов щось неабияк ii обурило.

Джиммi хотiв пiдiйти до неi, але мати й досi мiцно його тримала, попри синовi намагання випручатись. А тодi мiс Павел рушила до перехрестя вулиць Рестер i Сiдней, i Джиммi побачив, як вона розпачливо комусь помахала рукою. Схожий на хiпi молодик пiд’iхав у жовтому кабрiолетi з яскраво-червоними пелюстками квiтiв, намальованими на дверцятах, i мiс Павел сiла в автомобiль. Вони поiхали геть, а Джиммi подумав: «Нi, не треба!»

Йому нарештi вдалося випручатися з лабетiв матерi. Стоячи тепер посеред вулицi й дивлячись на юрбу, що оточувала Дейва, вiн жалкував, що його не посадили в той автомобiль, адже в такому разi й вiн вiдчув би частину того захвату, який тепер цiлковито дiстався Дейвовi, бо очi всiх людей тепер дивилися на нього, неначе вiн був чимось винятковим.

Усе це вилилося у велике свято, що вiдбувалося на Рестер-стрит. Кожен бiгав вiд фотокамери до фотокамери, сподiваючись потрапити в програму телебачення або в ранковi газети, – атож, я знаю Дейва, вiн мiй найлiпший друг, я вирiс поруч iз ним, вiн чудовий малий, i дяка Боговi, що з ним усе гаразд.

Хтось вiдкрутив пожежний кран, i вода бризнула на Рестер-стрит, немов зiтхання полегкостi. Дiти покидали свое взуття в стiчну канаву, позакочували штанцi й заходилися танцювати пiд струменями води. Пiдкотили вiзок iз морозивом, i Дейвовi дозволили узяти додому те, яке найбiльше подобалося йому. Навiть мiстер Пакiно, капосний старий удiвець, який стрiляв шротом у вивiрок (а iнодi й у дiтей, коли iхнi батьки не бачили) i вiчно горлав на людей, щоб вони не шумiли, – навiть вiн вiдчинив своi вiкна, поставив бiля них гучномовцi, й не стямилися люди, як Дiн Мартiн уже спiвав «Згадуйте про це», «Воларе» й багато iншого лайна, яке за нормальних обставин примусило б Джиммi плюватись, але сьогоднi воно, схоже, пасувало до ситуацii. Сьогоднi музика пливла над Рестер-стрит як гофрований папiр. Вона змiшувалася з дзюрчанням води, що виливалася з пожежного крану. Кiлька хлопцiв, якi грали в карти в заднiй кiмнатi м’ясноi крамницi «Свиняча котлета», винесли надвiр стола, який мiг складатися, й портативну жаровню, а незабаром хтось винiс холодильники з пивом «Шлiц» i «Наррагансет», i повiтря виповнилось пахощами смажених хот-догiв та iталiйських сосисок, духом розiгрiтого вугiлля й вiдкритих пивних бляшанок, що нагадало Джиммi про Фенвей-парк, суботи влiтку й радiсть, яка вихоплювалася з грудей, коли дорослi борюкалися й поводились як дiти, усi смiялися й здавалися молодшими, веселiшими й щасливiшими вiд того, що перебувають разом.

Саме тому Джиммi навiть пiсля нападiв чорноi ненавистi, як от до батька, коли той його шмагав, або коли в нього викрадали рiч, яку дуже цiнував, – саме тому йому подобалося жити й зростати тут. Бо саме тут люди могли раптово забути про цiлий рiк горя та прикростей, розбитi губи, неприемностi на роботi, давнi кривди й розслабитися так, нiби нiчого поганого нiколи не вiдбувалося в iхньому життi. На День святого Патрiка чи День мiста, iнодi на Четверте Липня або коли «Сокс» успiшно виступали у вересневому чемпiонатi чи, як отепер, знаходили те, що було колективно втрачено, околиця вибухала шаленими веселощами.

На Пагорбах усе вiдбувалося зовсiм iнакше. Там також, звичайно, проходили святкування, але iх завжди планували заздалегiдь, дiставали обов’язковий дозвiл, кожен мусив дбати про те, щоб не подряпати чиюсь машину, не ступити на морiжок: «Будьте обережнi, я щойно пофарбував цей паркан!»

А в Низинi бiльшiсть людей не мала морiжкiв i майже всi паркани пообвалювалися – то якого бiса! Якщо вам хотiлося святкувати, ви святкували, бо, зрештою, хiба мало ви гарували минулого тижня? А сьогоднi тут немае босiв. Немае податкових iнспекторiв, немае жадiбних лихварiв. А щодо копiв – то ось вони, копи, святкують разом з усiма: офiцер Кубiякi схопив прямо з жаровнi гарячу й запашну сосиску, а його партнер запхав до кишенi банку пива, щоб випити його потiм. Репортери порозходились, i сонце вже котилося за обрiй, забарвлюючи вулицi у той колiр, який закликае людей вечеряти, але жодна з жiнок не пiшла готувати iсти, нiхто не повернувся в дiм.

Окрiм Дейва. Дейв пiшов додому. Джиммi це помiтив, коли вийшов iз-пiд пожежного струменя, вичавив закоти штанiв, одяг майку та став у чергу по хот-дог. Свято на честь повернення Дейва було в повному розпалi, але сам вiн повернувся додому, до матерi, й, коли Джиммi подивився на вiкна iхнього другого поверху, штори були опущенi й нiяке свiтло крiзь них не проникало.

Цi опущенi штори чомусь знову спрямували його думки до мiс Павел i до того, як вона залiзла в той хiпi-автомобiль. Настрiй йому геть зiпсувався, коли вiн пригадав, як вона затягла свою праву литку та щиколотку в машину, перед тим як зачинила за собою дверцi. Куди вона подалася? Чи iхала вона тепер по шосе й вiтер струменiв по ii волоссю, як музика струменiла тепер по Рестер-стрит? Чи в iхньому хiпi-автомобiлi тепер сутенiло й вони мчали… куди? Джиммi хотiв це знати, але потiм йому перехотiлося. Вiн побачить ii завтра в школi, якщо тiльки обое не вiзьмуть вихiдний, щоб вiдсвяткувати повернення Дейва, – i вiн ii запитае, але таки запитувати, мабуть, не стане.

Джиммi взяв свiй хот-дог i сiв на бровку хiдника навпроти Дейвового будинку, щоб перекусити. Коли вiн з’iв десь iз половину, якась частина штори трохи пiднялася й вiн побачив Дейва, що стояв у вiкнi, дивлячись униз, на нього. Джиммi пiдняв свiй наполовину з’iдений хот-дог, вiтаючи друга, але Дейв не захотiв упiзнати його, навiть коли товариш пiдняв свiй хот-дог удруге. Дейв просто дивився вниз. Вiн дивився на Джиммi, й хоча той не мiг бачити очей товариша, вiдчував, проте, що вони порожнi. Порожнi й осудливi.

Мати Джиммi сiла поруч на бровку тротуару, а Дейв вiдступив од вiкна. Мати Джиммi була маленька тендiтна жiнка з бiлявим волоссям. Маючи надзвичайно тонку та нiжну статуру, вона рухалася так, нiби несла цеглу на кожному своему плечi, й зiтхала так часто й таким чином, що Джиммi не був певен, чи вона усвiдомлювала, що з неi вилiтае повiтря. Вiн дивився на материнi фотографii, знятi ще до того, як мати завагiтнiла ним, i вона здавалася не такою тендiтною, як тепер, i набагато молодшою, зовсiм дiвчинкою-пiдлiтком, якщо дивитися на неi пiд таким кутом зору. Їi обличчя було круглiшим на свiтлинах, без зморшок пiд очима та на лобi, й вона всмiхалася гарною широкою усмiшкою, яка лише здавалася трохи зляканою, а може, цiкавою, Джиммi нiколи не мiг цього достеменно визначити. Батько казав йому тисячу разiв, що вiн мало не вбив матiр, коли з неi вилазив, i вона стiкала й стiкала кров’ю, аж поки лiкарi не стурбувалися, що вона нiколи не перестане кривавити. Пiсля цього мати вся висохла, казав батько. І, звичайно, не могло бути й мови про iнших дiтей. Хто б iще захотiв стерпiти таку муку?

Мати поклала долоню на колiно Джиммi й спитала:

– Як ти почуваешся, Джi-Ай-Джо?

Вона завжди називала його рiзними назвиськами, якi часто вигадувала на мiсцi, й Джиммi здебiльша не розумiв, кого стосуеться iм’я, яке мати промовляла.

Вiн стенув плечима.

– Хiба ти не бачиш?

– Ти нiчого не сказав Дейвовi.

– Мамо, ти не давала менi й ворухнутися.

Мати зняла долоню з його колiна й обхопила себе руками, бо разом iз сутiнками похолоднiшало.

– А згодом? До того, як вiн повернувся додому?

– Я побачуся з ним завтра в школi.

Мати засунула руку до кишенi, дiстала звiдти своi сигарети «Кент» i закурила одну, видихнувши струмiнь диму.

– Не думаю, що вiн завтра прийде до школи.

Джиммi доiв свiй хот-дог.

– Якщо не прийде завтра, то прийде згодом.

Мати кивнула головою й видихнула з рота нову порцiю диму. Вона поставила лiкоть у розкриту долоню, курила й дивилася на Дейвове вiкно.

– Як тобi велося сьогоднi в школi? – запитала вона, хоч складалося враження, що вiдповiдь не вельми ii цiкавить.

Джиммi стенув плечима.

– Добре.

– Я розмовляла з твоею вчителькою. Вона дiвчина розумна.

Джиммi не сказав нiчого.

– Справдi розумна, – повторила мати, видихнувши сiру стрiчку диму.

Джиммi й тепер промовчав. Вiн майже нiколи не знав, що йому сказати батькам. Мати завжди така змучена, така виснажена. Дивиться на щось, чого Джиммi не бачить, димить сигаретами й нiколи не чуе його з першого разу, доводиться iй повторювати. Батько був зазвичай у поганому гуморi й навiть коли нiбито жартував, Джиммi знав, що будь-якоi митi вiн може перетворитися на роздратованого пияка й дати Джиммi потиличника за слово, з якого ще пiвгодини тому посмiявся б. Знав i те, що хоч би як вiн намагався прикинутися iнакшим, мав таки в собi своiх батька й матiр – йому були властивi тривалi материнi мовчанки й несподiванi напади батькового роздратування.

Коли Джиммi набридало уявляти себе бойфрендом мiс Павел, вiн iнодi намагався уявити собi, як би вiн почувався, бувши ii сином.

Мати дивилася на нього тепер, заклавши сигарету собi за вухо, ii маленькi очi чогось шукали.

– Ти чого? – запитав Джиммi й знiяковiло до неi всмiхнувся.

– У тебе широка усмiшка, Кассiкусе Клею, – проказала мати, усмiхаючись у вiдповiдь.

– Справдi?

– Атож, справдi. Коли виростеш, ти зламаеш не одне дiвоче серце.

– Це добре, – сказав Джиммi, й обое засмiялися.

– Ти мiг би бути трохи балакучiшим, – сказала мати.

«І ти могла б», – хотiв вiдповiсти iй Джиммi.

– Утiм, i це непогано. Жiнки люблять мовчазних чоловiкiв.

Подивившись через материне плече, Джиммi побачив, як, спотикаючись, вийшов iз хати батько, в пом’ятому одязi, з обличчям, розпухлим вiд сну або випивки, або того й того. Батько подивився на гулянку, що вiдбувалася перед ним, так, наче не тямив, iз якого дива вона тут почалася.

Мати простежила за синовим поглядом, i, коли Джиммi знов поглянув на неi, вона, як i перше, здавалася змученою та виснаженою, усмiшка цiлком зiйшла з ii обличчя, й годi було повiрити, що ця жiнка колись iзнову спроможеться всмiхатися.

– Я рада, Джиме.

Вiн любив, коли мати взивала його Джимом, вiн тодi почував себе так, нiби вони про щось домовляються.

– Чому?

– Тому, хлопче, що ти не полiз у ту машину.

Вона поцiлувала його в лоб, i Джиммi побачив, як заблищали материнi очi, потому вона пiдвелася й, обернувшись до чоловiка спиною, пiдiйшла до iнших матерiв.

Джиммi поглянув угору й побачив у вiкнi Дейва, який знову дивився на нього. Тепер у кiмнатi за товаришевою спиною горiло слабке жовте свiтло. Цього разу Джиммi навiть не намагався подати йому знак. Полiцiя та репортери вже розiйшлись, а вечiрка набрала таких обертiв, що вже, мабуть, нiхто не пам’ятав, iз чого вона почалася. Джиммi вiдчував, що Дейв у тiм помешканнi сам-один, окрiм своеi божевiльноi матерi, оточений коричневими стiнами й слабким жовтим свiтлом вiд гулянки, що вiдбувалася внизу надворi.

І вiн знову вiдчув радiсть, що не полiз у той автомобiль.

Зiпсований. Так сказав батько Джиммi його матерi минулоi ночi.

– Навiть якщо вони знайдуть його живим, вiн буде зiпсований. Вiн нiколи не стане таким, як ранiше.

Дейв пiдняв одну руку. Вiн тримав ii бiля плеча й довго нею не рухав. Коли Джиммi махнув рукою у вiдповiдь, то вiдчув, як його опановуе смуток, проникае глибоко в душу, а потiм перекочуеться по ньому дрiбними хвилями. Вiн не знав, iз чим пов’язаний той сум – iз батьком, матiр’ю, мiс Павел, iз цим мiсцем чи Дейвом, який тримае свою руку, стоячи бiля вiкна, й не опускае, – та хоч би що його спричинило – щось одне з того чи все разом, – цей смуток вже нiколи не покине його. Джиммi, який сидiв на бровцi хiдника, мав одинадцять рокiв, але вiн бiльше цього не вiдчував – вiн почувався старим. Старим, як його батьки, старим, як ця вулиця.

«Зiпсований», – подумав Джиммi й опустив руку на колiно. Вiн побачив, як Дейв кивнув йому головою, а тодi спустив штору й повернувся у свое тихе помешкання з його коричневими стiнами та годинниками, що цокали. Джиммi вiдчув, як смуток закоренився в ньому, загнiздився в його нутрощах, нiби знайшов собi теплий притулок. І хлопець навiть не спробував звiльнитися вiд нього, бо якась частинка його ества розумiла – цього не позбудешся.

Вiн пiдвiвся з бровки, не маючи найменшого уявлення, що робитиме далi. Джиммi вiдчув ту нестримну тривожну потребу що-небудь розбити або утнути щось надзвичайне й божевiльне. Але потiм його живiт забурчав, i вiн зрозумiв, що досi голодний, тому пiшов по ще один хот-дог, сподiваючись, що вони не закiнчилися.

На кiлька днiв Дейв Бойл став невеликою знаменитiстю i не лише мiсцевою, але й на весь штат. Наступного ранку «Рекорд америкен» дала такий заголовок: «Загублений хлопчик знайшовся». Фотографiя на розворотi зображувала Дейва, який сидить на ганку, його матiр, що обхопила сина своiми худими руками, й цiлий гурт усмiхнених дiтлахiв iз Низини, якi кривлялися на фотокамеру обабiч Дейва та його матерi, кожне веселе й радiсне, крiм Дейвовоi матерi, в якоi на обличчi застиг вираз жiнки, що не встигла сiсти на автобус холодного дня.

Через тиждень у школi тi самi хлопцi, якi були з Дейвом на фотографii на першiй шпальтi, почали дражнити його педиком. Дейв дивився в iхнi обличчя й бачив у них вираз злостi, яку вони, схоже, розумiли не краще за нього самого. Мати сказала йому, що вони почули це прiзвисько вiд своiх батькiв, тож хай не звертае на них уваги, мовляв, вони знудяться й забудуть про все та знову стануть його друзями наступного року.

Дейв кивав головою й думав, чи немае на ньому якого знаку – може, подряпини на обличчi, що ii не мiг побачити, – який вселяв кожному бажання скривдити його. Як i тим чоловiкам в автомобiлi. Чому вони обрали його? Як вони довiдалися, що вiн полiзе в iхню машину, а Джиммi й Шон туди полiзти не захочуть? Коли Дейв озирався назад, ця пригода тепер уявлялася йому так. Тi чоловiки (вiн знав iхнi iмена чи принаймнi iмена, якими вони називали один одного, хоч i не здужав примусити себе користуватися ними) знали, що Шон i Джиммi не погодяться полiзти в машину без бiйки. Шон кинеться втiкати до свого дому, горлаючи, а Джиммi – iм, либонь, довелося б побити Джиммi до непритомностi, щоб затягти в машину. Вовчисько навiть сказав тодi в машинi:

– Ти бачив того малого в бiлiй майцi? Бачив, як вiн дивився на мене, без найменшого страху, спокiйнiсiнько? Коли дiйде зросту, приб’е кого-небудь i не згае жодноi ночi, думаючи про це.

Його партнер, Жирний Вовк, посмiхнувся.

– Я не проти невеличкоi бiйки.

Вовчисько похитав головою.

– Вiн вiдкусив би тобi пальця, якби ти лиш потягнув його до машини. Ти й не помiтив би, що залишився без пальця.

Дейвовi допомагали клички, якi вiн iм дав: Вовчисько та Жирний Вовк. Вiн тепер мiг бачити iх як створiння, вовкiв, якi ховалися в людському одязi, а себе – як персонажа в iхнiй iсторii: хлопця, якого викрали вовки; хлопця, який утiк i через вологий лiс добiг до бензоколонки «Ессо»; хлопця, що залишався спокiйним i хитрим i постiйно шукав, як йому виплутатися з цiеi халепи.

У школi, проте, Дейв був лише хлопцем, якого викрали, й кожен давав волю своiй уявi, намагаючись угадати, що сталося з ним за цi чотири днi. Одного ранку в туалетi семикласник, якого називали Молодшим Мак-Кафферi, став до пiсуара поруч iз Дейвом i запитав:

– Вони дали тобi посмоктати?

Його друзi семикласники зареготали й стали цмокати.

Почервонiвши, Дейв застебнув тремтливими пальцями ширiнку й поглянув на Молодшого Мак-Кафферi. Вiн спробував надати своiм очам погрозливого виразу. Молодший Мак-Кафферi спохмурнiв i врiзав йому ляпаса, вiдлуння якого прокотилося по всьому туалетi. Один iз семикласникiв схопив ротом повiтря, як дiвчина.

Мак-Кафферi промовив:

– Ти щось хотiв сказати менi, педику? Хочеш, щоб я ще раз урiзав тобi по пицi?

– Вiн плаче, – сказав хтось.

– Та й справдi! – вигукнув Молодший Мак-Кафферi, i сльози ринули Дейвовi з очей.

Щока, яка спочатку занiмiла, тепер пекла, але вiн страждав не вiд болю. Бiль нiколи йому дуже не допiкав, i вiн нiколи вiд болю не плакав, навiть тодi, коли впав iз велосипеда й пошматував собi щиколотку педаллю. Тодi довелося зшивати ii – наклали аж сiм швiв. Вiн страждав вiд тих емоцiй, що накочувалися на нього через хлопцiв. Ненависть, огида, гнiв, зневага. І все було спрямоване на нього. Дейв не розумiв чому. Адже вiн нiкого не скривдив за все свое життя. Проте вони ненавидiли його. І ця ненависть примушувала його почуватися сиротою. Вiн також почував себе смердючим, винним i нiкчемним i плакав тому, що не хотiв так почуватися.

Усi хлопцi смiялися з його слiз. Молодший Мак-Кафферi танцював навколо нього кiлька хвилин, його обличчя кривилося, коли вiн зображував, як ридае Дейв. Коли той нарештi спромiгсь опанувати себе й лише iнодi чмихав носом, Молодший ударив його знову, в те саме мiсце й так само сильно.

– Дивись на мене, – наказав Молодший, коли Дейв вiдчув, як його очi знову вибухнули слiзьми. – Дивись на мене.

Дейв подивився вгору на Молодшого, сподiваючись побачити щось людське на його обличчi – спiвчуття або й жалiсть, – вiн вiддав би перевагу жалостi, натомiсть побачив зневагу й лють.

– Авжеж, – сказав Молодший Мак-Кафферi, – ти смоктав йому член.

Вiн знову замахнувся, щоб ударити Дейва, i Дейв опустив голову й зiщулився, але Молодший не став його бити, а пiшов геть разом зi своiми приятелями. Усi вони, виходячи з туалету, реготали.

Дейв пригадав слова мiстера Пiтерса, материного друга, який iнодi залишався в них ночувати, той сказав йому:

– Двох речей ти не маеш терпiти вiд жодного чоловiка – плювок i ляпас. Обидвi вони гiршi за простий удар, i якщо хтось плюне тобi в обличчя або врiже ляпаса, убий цього чоловiка, якщо зможеш.

Дейв сидiв на пiдлозi в туалетi й хотiв, щоб у нього з’явилося таке вiдчуття – бажання когось убити. Почав би з Молодшого Мак-Кафферi, припустив вiн, а потiм порiшив би й Вовчиська на пару з Жирним Вовком, якби йому знову довелося зустрiтися з ними. Але насправдi вiн не вiрив, що здатний когось убити. Вiн не розумiв, чому люди бувають пiдлими у ставленнi до iнших людей. Вiн цього не розумiв. Не здужав зрозумiти.

Пiсля випадку в туалетi невiдомо як поширилася в школi про нього чутка, й усi, вiд малюкiв-третьокласникiв до найстарших учнiв, довiдалися про те, що Молодший Мак-Кафферi вiдлупцював Дейва, а Дейв вiдповiв йому лише плачем. Присуд було зроблено, й Дейв завважив, що тепер навiть тi кiлька однодумiв, яких вiн ледве мiг вважати друзями, пiсля того як повернувся до школи, почали ставитися до нього як до хворого на проказу.

Не всi вони називали його педиком або корчили зневажливi гримаси, коли вiн з’являвся, бiльшiсть Дейвових однокласникiв просто не помiчала його. Це було для нього ще гiрше. Його оточувала мовчанка.

Джиммi Маркус, з яким Дейв зустрiчався, коли вони виходили з дому, щоб iти до школи, iнодi мовчки простував поруч нього, бо не йти було б незручно. Вiн казав «Привiт», коли вони розминалися в коридорi або наштовхувалися один на одного, повертаючись пiсля перерви до класу. Дейв помiчав дивну сумiш жалю й нiяковостi на обличчi Джиммi, коли iхнi погляди зустрiчалися, так наче той хотiв щось сказати, але не здужав знайти слова, щоб висловити своi думки, – Джиммi навiть у iхнi найкращi часи не був говiрким, хiба що його опановував якийсь божевiльний задум – стрибнути на рейки в метро або вкрасти автомобiль. Але Дейв мав таке вiдчуття, що iхня дружба (хоч вiн нiколи не був упевнений, що дружба мiж ними справдi iснувала; йому тепер було соромно пригадувати, як вiн iнодi накидав Джиммi свое товариство) померла, коли Дейв полiз у той автомобiль, а Джиммi залишився стояти на вулицi.

Проте, як з’ясувалося, Джиммi недовго залишалося навчатися в однiй школi з Дейвом, тож навiть iхнi випадковi зустрiчi незабаром урвалися. У школi Джиммi постiйно вештався з Велом Севiджем, малим психопатом iз мавп’ячим мозком, який був вiдомий тим, що його двiчi затримувала полiцiя, i який мiг удатися до такого жорстокого, невтримного насильства, що вселяло страх кожному, як учителям, так i учням. Про Вела жартували (хоч нiколи й не казали цього при ньому), що його батьки збирають грошi не на його навчання в коледжi, а на те, щоб визволяти його з в’язницi. Навiть до того, як Дейв залiз у ту машину, Джиммi завжди перебував у Веловому товариствi. Інодi вони брали до себе й Дейва, наприклад, коли здiйснювали набiг на кав’ярню, щоб забрати там рештки снiданкiв, або дерлися на новий дах, iз якого можна було стрибати, але пiсля пригоди з автомобiлем вони припинили будь-якi стосунки з ним. Коли ненависть Дейва до Джиммi за те, що той так брутально вiдлучив його вiд свого товариства, вщухала, вiн помiчав, що чорна хмара, яка iнодi висiла над Джиммi, стала набагато густiшою й нiколи не розвiювалася. Джиммi, здавалося, постарiв i завжди був сумний.

Зрештою йому таки вдалося вкрасти автомобiль. Це сталося майже через рiк пiсля iхньоi першоi спроби на Шоновiй вулицi, й пiсля цього Джиммi довелося помiняти школу, в якiй вiн досi навчався, на так звану Карвер-скул, куди треба було iздити автобусом через усе мiсто. Вiн на практицi зрозумiв, яке життя чекало бiлого хлопця в школi, де переважно навчалися чорношкiрi дiти. Хоча Вел iздив в автобусi разом iз ним, до Дейва дiйшли чутки, що вони обое – цi двое бiлих розбишак, якi не знали, що таке страх, – незабаром стали тероризувати всю Карвер-скул.

Украдений автомобiль був кабрiолетом. Дейв чув, що вiн належав друговi однiеi з учительок, хоч нiколи й не довiдався, кому саме. Джиммi й Вел украли машину зi шкiльного майданчика, коли вчителi та iхнi дружини, чоловiки й друзi святкували закiнчення навчального року в шкiльнiй залi. Джиммi сидiв за кермом, i вони з Велом кружляли по всьому Бакiнгему, не вимикаючи сигнал i махаючи дiвчатам, аж поки iх не помiтила полiцiйна патрульна машина й вони врiзалися у смiттевоз. Вел звихнув собi ногу, стрибаючи з автомобiля, й Джиммi, який майже перелiз через паркан, за яким була пустка, повернувся, щоб йому допомогти. Дейв завжди бачив цю картину як частину военного фiльму: хоробрий солдат повертаеться, щоб урятувати свого пораненого друга, пiд свистом куль, якi дзижчать навколо них (хоч Дейв i сумнiвався, що копи стали б стрiляти, дзижчання куль робило картину цiкавiшою). Копи схопили iх обох, i вони провели нiч у буцегарнi. Їм дозволили закiнчити шостий клас, бо цього року лишалося навчатися кiлька днiв, а там iхнiм батькам сказали, що iм доведеться знайти для своiх малих iншу школу.

Пiсля цього Дейв якщо й зустрiчався з Джиммi, то, може, раз чи двiчi, аж поки вони досягли пiдлiткового вiку. Мати Дейва не дозволяла бiльше синовi покидати дiм, окрiм ходiння до школи. Вона була переконана, що чоловiки, якi його викрали, досi тут вештаються, чатуючи на нього, сидячи в машинi, яка пахла яблуками, й варто йому вийти за порiг, як вони накинуться на хлопчика, наче ракети з тепловим наведенням.

Дейв знав, що це не так. Адже тi двое були вовки, а звiрi цi винюхують ночами найближчу й найслабкiшу здобич, а далi полюють на неi. Хоч тепер вони частiше навiдували його уяву – Вовчисько та Жирний Вовк разом iз видiннями того, що вони з ним витворяли. Цi видiння рiдко навiдували Дейва увi снi, проте вони приходили до нього в жахливому спокоi материного помешкання, в тривалiй мовчанцi, коли вiн намагався читати комiкси або дивитися телевiзор чи просто визирати з вiкна на Рестер-стрит. Вони приходили, i Дейв намагався вiдкинути iх, заплющуючи очi й силкуючись забути, що Вовчиська звали Генрi, а Жирного Вовка – Джордж.

«Генрi й Джордж, – репетував голос у головi Дейва разом iз шарудiнням видовищ. – Генрi й Джордж, Генрi й Джордж, Генрi й Джордж, малий засранцю».

Дейв вiдповiдав голосовi, який лунав у нього в головi, що вiн не малий засранець. Вiн хлопець, який утiк вiд вовкiв. Інодi, щоб позбутися непривабливих картин, Дейв повторював у пам’ятi свою втечу, деталь за деталлю – згадував трiщину, яку вiн помiтив у дверях бiля шарнiра, гурчання iхнього автомобiля, коли вони поiхали геть, бо iм, либонь, захотiлося випити, гвинт без голiвки, яким вiн скористався, щоб розширити трiщину, аж поки заржавiлий шарнiр вiдламався разом зi шматком дерева у формi леза ножа. Вiн вийшов у дверi, Цей Спритний Малий, i помчав лiсом у бiк призахiдного сонця, добiгши до бензоколонки «Ессо» за милю вiдстанi. Для нього було справжнiм шоком побачити круглий синьо-бiлий знак, уже освiтлений на нiч, хоч остання частина дня ще не скiнчилася. Цей бiлий неон пробудив у Дейвовi якесь гостре почуття. Вiн примусив його впасти навколiшки там, де закiнчувався лiс i починалося старе гудронне шосе. Там Рон П’ерро, власник бензоколонки, i знайшов його: хлопчик стояв навколiшках й дивився на його знак. Рон П’ерро був тендiтний чоловiк, але з руками, якi, здавалося, могли ламати свинцевi труби, й Дейв часто думав, що сталося б, якби хлопець, який втiк вiд вовкiв, був насправдi персонаж кiнофiльму. Тодi вони уклали б iз Роном союз i Рон навчив би його всiх тих речей, яких батьки навчають своiх синiв. Вони осiдлали б коней, зарядили рушницi й поiхали шукати пригод у нескiнченному свiтi. Вони жили б у давньому славному часi, Рон i малий. Вони були б героi, якi приборкали на широких диких просторах усiх вовкiв.

Шоновi снилося, що вулиця рухаеться. Вiн дивився у вiдчиненi дверi автомобiля, який пахнув яблуками, й вулиця схопила його за ноги, штовхаючи в той автомобiль. Зiщулений, Дейв сидiв усерединi на протилежному боцi сидiння навпроти дверей, його рот був розкритий у мовчазному завиваннi, тодi як вулиця штовхала Шона до автомобiля. Усе, що вiн мiг бачити в своему снi, були вiдчиненi дверi й задне сидiння. Вiн не мiг бачити чоловiка, який був схожий на полiсмена. Вiн не мiг бачити його супутника, що сидiв на пасажирському сидiннi. Вiн не мiг бачити Джиммi, хоч Джиммi був весь час iз ним поруч. Вiн бачив лише це сидiння, Дейва, дверi й смiття на пiдлозi. Тепер вiн зрозумiв, що то був дзвiнок тривоги, якого вiн тодi не почув – пiдлога була всiяна смiттям. Обгортки з-пiд готовоi iжi та порожнi пакетики з-пiд чипсiв, банки з-пiд пива та лимонаду, паперовi стаканчики на каву й зiм’ята зелена футболка. Лише коли прокинувся й обмiркував свiй сон, вiн зрозумiв, пiдлога автомобiля з його сну була тiею самою, що й пiдлога в реальному автомобiлi, й що вiн пригадав те смiття лише тепер. Навiть коли полiсмени прийшли в Шонiв дiм i попрохали його подумати – справдi подумати – про всi можливi деталi, вiн забув сказати iм про те, йому не спало на думку, що задня частина автомобiля була брудною, бо вiн цього не пам’ятав. Але увi снi його пам’ять вiдродилася й саме через це вiн збагнув – щось було негаразд iз тим «копом», його «напарником» i iхнiм автомобiлем. Шон нiколи не заглядав до полiцiйного автомобiля в своему реальному життi, нiколи не бачив його зблизька, але якась його частина знала, що смiття в ньому не може бути. Мабуть, пiд тим смiттям лежали й обгризенi шкуринки яблук, i саме тому автомобiль тодi так пахнув.

Через рiк пiсля викрадення Дейва батько прийшов до його спальнi, щоб сказати йому двi речi.

Першим було повiдомлення, що Шона прийняли до Латинськоi школи й у вереснi вiн почне навчатися там у сьомому класi. Батько сказав, що вони з матiр’ю пишаються цим. Латинська школа належала до тих шкiл, куди ти мусив ходити, якщо хотiв чогось досягти.

Другу рiч вiн сказав майже побiжно, вже пiдходячи до дверей:

– Шоне, вони впiймали одного з них.

– Ти про що?

– Одного з чоловiкiв, якi викрали Дейва. Вони його спiймали. Вiн уже мертвий. Зняв на себе руки в своiй камерi.

– Справдi?

Батько подивився на нього.

– Справдi. Тепер ти можеш не бачити кошмари.

Але Шон запитав:

– А де другий?

– Суб’ект, якого зловили, – промовив батько, – розповiв полiцii, що другий також уже мертвий. Торiк загинув в автомобiльнiй аварii. Зрозумiв? – Батько подивився на нього таким поглядом, що до Шона дiйшло: це остання iхня розмова про тих чоловiкiв. – Тож ходiмо обiдати.

Батько пiшов, а Шон сiв на свое лiжко. Матрац на ньому вiдстовбурчувався там, де хлопець поклав щойно куплену бейсбольну рукавичку з м’ячем усерединi – червона гума мiцно обхоплювала шкiру.

Отже, й другий помер. В автомобiльнiй аварii. Шон сподiвався, що вiн сидiв за кермом автомобiля, який пахнув яблуками, й полетiв зi скелi, забравши той автомобiль разом iз собою до пекла.

ІІ

Сумноокi Сiнатри (2000)

Сльози в ii волоссi

Бренден Гаррiс кохав Кейтi Маркус, як божевiльний, кохав ii, як кохають жiнок у кiнофiльмах, кохав пiд музику оркестру, який грав у його кровi й гримiв у його вухах. Вiн кохав ii, коли вона прокидалася, кохав, коли лягала спати, кохав протягом цiлого дня й кожноi секунди, яка була частинкою цього дня. Бренден Гаррiс кохав би Кейтi Маркус, навiть якби вона була бридкою. Вiн кохав би ii з поганою шкiрою, без грудей i з густою шерстю на верхнiй губi. Вiн кохав би ii беззубою. Вiн кохав би ii лисою.

Кейтi. Звук ii iменi, яке лунало в його мозку, був достатнiм для того, щоб Бренден почував себе так, нiби все його тiло наповнилося окисом азоту, завдяки якому вiн мiг ходити по водi або пiдняти автобус i пожбурити його через вулицю.

Бренден Гаррiс любив усiх, бо вiн любив Кейтi, а Кейтi любила його. Бренден любив вуличний рух, туман i стукiт вiдбiйних молоткiв. Вiн любив свого нiкчемного батька, який не надiслав йому жодного подарунка, жодноi привiтальноi листiвки на Рiздво, вiдтодi як покинув Брендена та його матiр, коли Бренденовi було тiльки шiсть рокiв. Вiн любив понедiлковi ранки, любив комедiйнi телесерiали, з яких i недоумок не посмiеться, любив стояти в чергах. Вiн любив навiть свою роботу, хоч бiльше нiколи на неi не пiде.

Завтра вранцi Бренден покине цей дiм, покине свою матiр, вийде в цi обшарпанi дверi й спуститься розламаними сходами на широку вулицю, обабiч якоi стоять машини й сидять на вiдкритих верандах люди. Вiн iтиме не пiд якусь гуркiтливу ахiнею, а пiд звуки врочистого гiмну – ось що вiн слухатиме, йдучи по асфальту, навiть якщо машини битимуть бамперами по його ногах i гучно сигналитимуть. І, йдучи прямо цiею вулицею, вiн дiйде до самого центру Бакiнгема, щоб зустрiти там свою Кейтi. Вони залишать усе позаду, сiвши на лiтак i полетiвши до Лас-Вегаса, вiзьмуться там за руки, Елвiс прочитае iм уривок iз Бiблii i запитае, чи хоче вiн узяти цю жiнку за дружину, а Кейтi скаже, що вона хоче пiти за цього чоловiка – i тодi вони все забудуть, вони одружаться й нiколи не повернуться назад, нiколи й нiзащо. Залишаться тiльки вiн i Кейтi, й решта iхнього життя лежатиме перед ними вiдкрита й чиста, вiдокремлена вiд минулого, вiдокремлена вiд свiту.

Вiн оглянув свою спальню. Одяг спакований. Дорожнi чеки «Америкен експрес» спакованi. Взуття спаковане. Фотографii його та Кейтi спакованi. Портативний програвач дискiв, диски й туалетнi знадоби спакованi.

Вiн подивився на речi, якi лишав тут. Постери з Бердом i Перрiшем. Постер з Фiском, який показав себе 1975 року. Постер з Шарон Стоун у вузькiй бiлiй сукнi (яку вiн згорнув i засунув пiд лiжко того вечора, коли вперше привiв до себе Кейтi, але все ж таки не викинув). Половина його дискiв CD. К бiсу iх, нехай. Бiльшiсть iз них вiн не слухав бiльш як двiчi. Конферансье Геммер i Бiллi Рей Сайрес. Господи! Два потужних динамiки фiрми «Сонi» на додачу до його енсенiвськоi звуковоi системи, на двiстi ватт загалом, якi вiн оплатив минулого лiта, коли крив дахiвку для команди Боббi О’Доннела.

Саме тодi вiн уперше й наблизився до Кейтi, щоб почати з нею розмову. Господи, це було лише рiк тому! А йому iнодi здавалося, що вiдтодi минуло вже десять рокiв, а коли й – що тiльки хвилина. Кейтi Маркус. Авжеж, вiн знав про неi; усi в поблизькiй мiсцевостi знали про Кейтi. Вона була надто гарна. Однак мало хто знав ii по-справжньому. Краса iнодi впливае так на людей. Вона вiдлякуе вас, примушуе триматися вiд неi на вiдстанi. У життi вiдбуваеться не так, як у кiно, де камера показуе, нiби краса кличе вас до себе. У реальному свiтi краса неначе зводить паркан навколо себе.

Але Кейтi вiд того першого дня, коли прийшла на будiвельний майданчик разом iз Боббi О’Доннелом, а потiм вiн покинув ii там, бо з кiлькома своiми хлопцями мусив податися в протилежний кiнець мiста в якiйсь нагальнiй справi й покинути Кейтi, так нiби ii нiколи й не було з ними, – вiд того першого дня вона була така проста й природна; вона крутилася бiля Брендена, коли вiн фарбував дах, нiби була його замовницею. Вона знала, як його звуть, i сказала йому:

– Як такий пристойний хлопець, як ти, Брендене, погодився працювати на Боббi О’Доннела?

Його iм’я злетiло з ii вуст так, нiби вона промовляла його щодня. Бренден, який стояв навколiшки на краю даху, мало не знепритомнiв i не впав униз. Атож, мало не знепритомнiв. Без жартiв. Ось як вона на нього вплинула.

І завтра, щойно вона зателефонуе йому, вони поiдуть звiдси. Поiдуть назавжди.

Бренден лiг на спину на своему лiжку та уявив собi ii мiсячне обличчя над собою. Вiн знав, що заснути не зможе. Вiн надто накручений. Але вiн нiчого не мае проти. Вiн лежав, а Кейтi плавала над ним i всмiхалася, i ii очi сяяли над ним.

Увечерi пiсля роботи Джиммi Маркус i його шуряк Кевiн Севiдж зайшли до бару випити пива й тепер сидiли бiля вiкна й дивилися, як дiти на вулицi грають у хокей. Там було шестеро хлопчакiв, i вони змагалися з темрявою, яка вже поглинула iхнi обличчя. Бар стояв на бiчнiй вулицi, там де ранiше були скотнi двори, що робило мiсцевiсть зручною для хокею, бо машини тут майже не iздили, але незручною для нiчноi гри, бо протягом останнiх десятьох рокiв лiхтарi тут не свiтилися.

З Кевiна був добрий товариш, небалакучий, як i Джиммi, тож вони сидiли й цмулили свое пиво, слухаючи скрипiння гумових пiдошов та удари ключок по м’ячу, а iнодi й звуки дзвiнких ударiв, коли тугий гумовий м’яч влучав у щось металеве.

У тридцять шiсть рокiв Джиммi Маркус полюбив тишу своiх суботнiх вечорiв. Вiн не мав потреби вiдвiдувати галасливi набитi народом бари, де лунають п’янi розмови. Минуло тринадцять рокiв вiдтодi, як Джиммi вийшов iз в’язницi, й тепер вiн мав невелику крамничку на розi вулицi, а вдома дружину й трьох дочок i вiрив, що бешкетний хлопчак, яким вiн колись був, перетворився на чоловiка, який любить розмiрений ритм життя – повiльно цмулити пиво, робити ранкову прогулянку, слухати по радiо репортаж про бейсбольну гру.

Вiн виглянув надвiр. Четверо дiтлахiв припинили гру й пiшли додому, але двое залишалися на вулицi, розчинившись у темрявi й далi б’ючи ключками по м’ячу. Джиммi ледве мiг розрiзнити iхнi постатi, але вiдчував iхню бурхливу енергiю в ударах ключок i в шаленiй бiганинi.

Вiн мав знайти собi якусь раду… цей юнацький азарт. Коли Джиммi був хлопчаком – та, хай йому чорт, майже до двадцяти трьох рокiв, – ця енергiя диктувала йому майже кожен його вчинок. Але потiм… потiм вiн навчився давати iй раду. Вiдкладати ii кудись убiк.

Його найстарша дочка Кейтi перебувала тепер десь на серединi цього процесу. Дев’ятнадцять рокiв iз лишком, красуня, усi ii гормони нуртували. Але останнiм часом вiн завважив, що в доччинiй поведiнцi з’явилася якась грацiя. Вiн не знав, звiдки вона взялася. Деякi дiвчата грацiйно набували жiночостi, iншi залишалися дiвчатами довiку. Проте в Кейтi несподiвано з’явився якийсь незвичайний спокiй, навiть умиротворення.

Сьогоднi в крамницi, коли вже йшла, вона поцiлувала Джиммi в щоку й сказала: «Бувай, тату!» Через п’ять хвилин Джиммi завважив, що досi чуе ii голос у своiх грудях. Це був голос ii матерi, зрозумiв вiн, трохи нижчий i довiрливiший, анiж мала його дочка ранiше, й Джиммi замислився, коли ж це вiн оселився в доччиних голосiвках i чому сам досi його не помiчав.

Голос ii матерi. Їi матерi, яка померла чотирнадцять рокiв тому й повернулася до Джиммi в образi iхньоi дочки. Вона тепер жiнка, Джиммi. Вона виросла.

Жiнка. О, Боже! Як це сталося?

Дейв Бойл не мав намiру кудись iти того вечора.

Це був звичайний суботнiй вечiр пiсля тривалого робочого тижня, але Дейв досяг того вiку, коли субота мало чим вiдрiзнялася вiд вiвторка й пити в барi не здавалося йому чимось приемнiшим, анiж пити вдома. Удома принаймнi не треба думати про повернення.

Тож згодом, коли все вже сталося, вiн казав, що тут не обiйшлося без втручання Долi. Доля втручалася в Дейвове життя й ранiше – здебiльшого в поганому розумiннi, – проте вiн нiколи не мав вiдчуття, що вона його кудись спрямовуе, Доля, як велося, дiяла безсистемно й плутано. Так нiби вона сидiла десь у хмарах, а хтось ii запитував: «Доле, тобi нудно сьогоднi?»

«Та трохи, – вiдповiдала Доля, – але чому б менi не розважитися й трохи не поскубти Дейва Бойла? Ну, що я вигадаю тепер?»

Отже, Дейв мiг упiзнати Долю, коли та навiдувала його.

Можливо, того суботнього вечора Доля святкувала свiй день народження або щось таке, вирiшивши дати друзяцi Дейвовi Бойлу перерву, дозволити, щоб вiн випустив трохи пари, не вiдповiдаючи за наслiдки. Доля нiби сказала йому: «Ну ж бо, Дейве, завдай удару. Обiцяю тобi, що цього разу не буде удару у вiдповiдь». Так бувае, коли запасному футболiстовi, який нiколи не виходить на гру, раптом дозволяють бити пенальтi. Бо ж це нiколи не планувалося. Не планувалося. Дейв потiм не раз пiдносив увечерi догори руки, так нiби звертався до журi, й лагiдно промовляв до порожньоi кухнi: «Ви маете зрозумiти. Це не планувалося».

Того вечора вiн спустився сходами вниз, поцiлувавши на нiч свого сина Майкла, й попрямував до холодильника, щоб узяти там пиво, коли його дружина Селеста нагадала йому, що сьогоднi Дiвочий вечiр.

– Знову? – запитав Дейв, вiдчиняючи холодильник.

– Минуло вже чотири тижнi, – сказала Селеста тим своiм грайливим голосом, який iнодi вiдбивався пiд ребрами Дейва Бойла.

– Фантастично.

Дейв нахилився над посудомийною машиною й вiдкрив свое пиво.

– Що у вас у програмi на сьогоднi?

– «Мачуха», – сказала Селеста, блиснувши очима й плеснувши в долонi.

Один раз на мiсяць Селеста й трое ii подруг, якi працювали разом iз нею в перукарнi Озми, збиралися в помешканнi подружжя Бойлiв, щоб розкинути карти таро, напитися вина й зготувати собi чогось такого, чого вони ранiше не iли. Вони завершували свiй вечiр, дивлячись якийсь зворушливий кiнофiльм, зазвичай про жiнку, яка робить успiшну кар’еру, але почувае себе дуже самотньою й несподiвано знаходить справжне кохання – лiтнього фермера з великими яйцями й тугим прутнем, а iнодi про двох дiвчат, якi вiдкривають значення жiночостi й справжню глибину своiх почуттiв, але потiм iх спостигае тяжке горе: одна з дiвчат пiдхоплюе тяжку хворобу й помирае, прекрасна та досконало причесана, на широкому, як море, лiжку.

На Дiвочий вечiр Дейв мав такий вибiр: або сидiти в Майкловiй кiмнатi й дивитись, як його син спить, або зачинитися в iхнiй iз Селестою спальнi й шукати цiкаву передачу по кабельному телебаченнi, чи пiти, к бiсу, з дому й знайти таке мiсце, де йому не доведеться чути схлипування чотирьох жiнок, бо фермер, бачте, вирiшив не дати себе заарканити й повернувся на своi пагорби, прагнучи жити простим життям.

Дейв здебiльшого обирав третiй варiант.

І сьогоднi не було нiякоi рiзницi. Вiн допив свое пиво й поцiлував Селесту. У шлунку в нього приемно залоскотало, коли вона обхопила його за дупу й вiдповiла йому мiцним поцiлунком. Далi спустився сходами повз помешкання мiстера Мак-Аллiстера й через параднi дверi вийшов у суботню нiч на Низинi. Спочатку думав пiти до якогось бару, постояв кiлька хвилин перед будинком, подумки сперечаючись, але зрештою вирiшив покататися на автомобiлi. Можливо, проiхатися до Пагорбiв, подивитися на колежанок i на яппi, якi останнiм часом ринули туди потоками, – iх тепер так багато штовхалося на Пагорбах, що вони стали прослизати й на Низину.

Вони захопили цеглянi триповерхiвки, й незабаром цi будинки перестали бути триповерхiвками та перетворилися на особняки в стилi королеви Анни. Оточивши iх риштуваннями, випотрошили iх, удень i вночi туди стали приходити робiтники, аж поки через три мiсяцi компанiя «Л. Л. Бiн» виставила в ряд перед цими будiвлями своi «вольво» й затягла всередину ящики з керамiкою. Крiзь вiконницi до них заповз джаз, i тепер вони цмулять усяке лайно з «Ігл лiкерс», прогулюють своiх такс по кварталу й розбивають навколо своiх будинкiв шикарнi морiжки. Поки що цi яппi заселили триповерхiвки на Гелвiн i Тумi-авеню, але якщо Пагорби й далi наступатимуть на Низину, то незабаром ми побачимо, як iхнi «сааби» доповзуть до каналу й до початку Низини.

Минулого тижня мiстер Мак-Аллiстер, Дейвiв домовласник, сказав Дейвовi (лiниво й побiжно):

– Цiни на житло швидко зростають. Я маю на увазi цiни на помешкання.

– То це ж вам вигiдно. – Дейв подивився на будинок, у якому вiн уже десять рокiв винаймав помешкання. – І, коли все так пiде й далi, ви…

– Коли все так пiде й далi? – Мак-Аллiстер подивився на нього. – Дейве, мене задушать податками на власнiсть. Адже, дякувати Богу, я маю фiксований прибуток. Я не маю намiру незабаром усе спродати. Через два-три роки паскудне податкове управлiння усе в мене забере.

– Куди ж ви подiнетеся? – запитав Дейв, а подумавши, додав: – І куди подiнусь я?

Мак-Аллiстер стенув плечима.

– Не знаю. Можливо, переiду до Веймаута. Маю кiлькох друзiв у Леомiнстерi.

Вiн сказав це таким тоном, наче вже зробив кiлька телефонних дзвiнкiв, навiдав кiлька покинутих будинкiв.

Приiхавши на своему «акордi» на Пагорби, Дейв спробував пригадати, чи живе там досi хтось iз чоловiкiв його вiку або молодший вiд нього. Пригальмувавши на червоне свiтло, вiн побачив двох яппi у схожих червоних светрах iз високим комiром i шортах кольору хакi, якi сидiли на хiднику пiд закладом, що ранiше був пiцерiею «Прiмо». Тепер тут мiстилася кав’ярня «Вище товариство», i двое яппi, безстатевi, проте м’язистi, iли морозиво чи то замерзлий йогурт, простягши засмаглi ноги на хiднику й схрестивши iх на щиколотках, а iхнi блискучi гiрськi велосипеди стояли прихиленi до вiтрини в яскравому свiтлi бiлого неону.

Дейв замислився, де вiн, у бiса, житиме, якщо хижацька ментальнiсть переселенцiв накрие його. Якщо всi бари та пiцерii перетворяться на кав’ярнi, то вони з Селестою навряд чи стягнуться бодай на двокiмнатне помешкання десь на Паркер-Гiлл. Залiзши на пiвтора року в борги, вони муситимуть переселитися туди, де сходи смердять сечею й повсюди валяються дохлi пацюки, сморiд вiд яких змiшуеться зi смородом вогких стiн, а наркомани та бандити шастають у пiдворiттях, чекаючи, поки вашi бiлi дупи поринуть у сон.

Вiдтодi як мiсцевi бандити влаштували гонитву за його автомобiлем, коли вiн iхав у ньому з Майклом, Дейв тримав пiд сидiнням пiстолет 22 калiбру. Вiн нiколи з нього не стрiляв, навiть у тирi, але любив зазирати в його дуло. Вiн уявляв собi, що б тi двое яппi вiдчули, опинившись пiд його прицiлом, i задоволено посмiхався.

Та ось на свiтлофорi вже загорiлося зелене свiтло, а вiн усе ще стояв. Тодi загули гудки автомобiлiв, що були позаду, i двое яппi пiдвели погляди та подивилися на його обшарпаний автомобiль, намагаючись збагнути, звiдки це стiльки шуму.

Дейв отямився й рушив через перехрестя, задихаючись пiд iхнiми несподiваними поглядами, вiд яких йому стало бридко на душi.

Того вечора Кейтi Маркус iз двома найкращими подругами, Даяною Сестрою та Ів Пiджин, вирiшила вiдсвяткувати свою останню нiч у Низинi й, мабуть, останню нiч у Бакiнгемi. Вiдсвяткувати так, нiби циганки щойно обсипали iх золотим пiском i наворожили iм, що всi iхнi мрii справдяться. Вiдсвяткувати так, неначе всi трое разом виграли в лотерею чи того ж таки дня одержали негативнi результати в тестах на вагiтнiсть. Вони кинули на стiл своi сигарети з ментолом у «Спайрес-пабi» й добре випили, радiсно скрикуючи щоразу, коли якийсь гарненький молодик обдаровував одну з них поглядом. Вони добряче попоiли годину тому в гриль-барi на Іст-Кост, а потiм повернулися в Бакiнгем i, перед тим як увiйти до бару, викурили на паркувальному майданчику по косяку. Геть усе – i давнi iсторii, якi вони розповiдали одна однiй по сотнi разiв, серед яких розповiдь Даяни про те, як востанне ii вiдлупцював недоумкуватий бойфренд, i пляма губноi помади на щоцi Ів, i двiйко товстунiв бiля грального столу – усе неймовiрно розвеселило iх.

Коли бар так залюднився, що вiдвiдувачi стояли по трое бiля стола й треба було згаяти двадцять хвилин, щоб купити випивку, вони перебралися до «Фоллi» на Пагорбах, викуривши в машинi ще по косяку. Аж раптом Кейтi несподiвано вiдчула, як гостра тривога дряпнула ii по черепу.

– Отой автомобiль переслiдуе нас.

Ів подивилася на свiтло вiд фар у дзеркалi заднього виду.

– Неправда.

– Вiн iде за нами, вiдколи ми покинули бар.

– Кейтi, ти схибнулася, дiвчино, ця машина з’явилась лише тридцять секунд тому.

– Та невже?

– Та невже, – передражнила ii Даяна й, гикнувши, передала косяк назад Кейтi.

– Усе тихо, – проказала Ів зниженим голосом.

Кейтi зрозумiла, куди хилять ii подруги.

– Запхайтеся.

– Усе тихо, – погодилась Даяна й зареготала.

– Сучки, – сказала Кейтi, намагаючись говорити роздратовано, але тiеi ж митi хвиля реготу накотилась на неi й покрила ii.

Вона впала на задне сидiння, ii голова застромилася помiж пiдлокiтником i сидiнням, щоки стало поколювати, як поколювало завжди, коли вона курила наркотик. Регiт i хихички стихли, i ii похилило в сон. Кейтi дивилась на блiде свiтло й думала: ось воно те, задля чого живеш, – смiятися, як дурнiй, зi своiми смiхотливими подругами в нiч перед тим, як ти одружишся з чоловiком, якого кохаеш. (У Лас-Вегасi, а не будь-де! На похмiлля, то й нехай. Усе одно це чудово. Це здiйснення мрiй.)

Чотири бари, три порцii спиртного й кiлька телефонних номерiв, записаних згодом на серветках, довели Кейтi й Даяну до такого стану, що вони стрибнули на бар у «Мак-Гiллзi» й затанцювали пiд мелодiю «Кароокоi дiвчини», дарма що музичний автомат мовчав. Ів спiвала «Послизаючись i гойдаючись», а Кейтi й Даяна послизалися та гойдалися, натхненно крутячи стегнами й махаючи волоссям, аж поки воно накрило iхнi обличчя. У «Мак-Гiллзi» вiдвiдувачi щиро втiшалися, але через двадцять хвилин дiвчат навiть не впустили до «Брауна».

Даяна й Кейтi з обох бокiв пiдпирали Ів, а та досi спiвала (тепер «Я виживу» Глорii Гейнор), i це було лиш половиною проблеми, а те, що вона розгойдувалась, як метроном, було другою половиною.

Отже, до «Брауна» iх не пропустили, а це означало, що единим мiсцем, куди ще могли завiтати дiвчата зi Схiдного Бакi, у яких почали пiдламуватися ноги, була «Остання крапля», брудна забiгайлiвка в найгiршому закутнi Низини, за три квартали звiдси, де найзачуханiшi повiйницi знаходили собi клiентiв i де кожна машина, що не мала сигналiзацii, могла простояти невкраденою не довше як пiвтори хвилини.

Саме там вони й були, коли з’явився Роман Фоллов зi своею останньою подругою, схожою на рибу гупi. Роман любив, щоб його жiнки були невеличкi, бiлявi, з великими очима. Романова поява була добрим знаком для барменiв, адже той давав iм до п’ятдесяти вiдсоткiв чайових. Проте для Кейтi це була погана новина, бо Роман був друг Боббi О’Доннела.

Роман сказав:

– Бачу, Кейтi, ти трохи перебрала тут?

Кейтi всмiхнулася, бо Роман ii налякав. Романа боялися майже всi. Коли йому хотiлося, вiн мiг бути приемним i розумним чоловiком, мiг дотепно пожартувати, але вiн мав i велику ваду: в його очах не було нiчого схожого на правдиве почуття, в них зяяла мертва порожнеча.

– Я справдi перепила, – призналася Кейтi.

Це насмiшило Романа. Вiн коротко засмiявся, оголивши своi досконалi зуби й ковтнувши «Танкерею».

– Перепила, кажеш? У такому разi, Кейтi, дозволь менi запитати, – сказав вiн лагiдним голосом. – Ти думаеш, Боббi буде приемно почути, що ти випендрювалась, як iдiотка, сьогоднi ввечерi в «Мак-Гiллзi»? Ти думаеш, вiн зрадiе, коли почуе це?

– Нi, я так не думаю.

– Бо менi, Кейтi, не сподобалося, коли я про це почув. Ти розумiеш, про що я?

– Розумiю.

Роман притулив долоню до вуха.

– Що ти сказала?

– Розумiю.

Роман опустив долоню й нахилився до неi.

– Менi прикро, що ти таке втнула.

– Я зараз поiду додому, – сказала Кейтi.

Роман усмiхнувся.

– Ти справдi цього хочеш? Я не хотiв би, щоб ти щось робила всупереч своiм бажанням.

– Нi, нi. З мене вже досить.

– Справдi, справдi. Я можу оплатити твiй чек.

– Нi, Романе, не треба, ми вже заплатили готiвкою.

Роман обняв свою хвойду.

– Викликати тобi таксi?

Кейтi мало не зробила помилку, сказавши, що вона приiхала сюди на своiй машинi, але вчасно похопилася.

– Нi, нi. У такий пiзнiй час зловити таксi не проблема.

– Авжеж, не проблема. У такому разi, Кейтi, до побачення.

Ів i Даяна вже були у дверях, вони метнулися до виходу, щойно побачили Романа.

Уже на тротуарi Даяна сказала:

– Ісусе! Ти думаеш, вiн зателефонуе Боббi?

Кейтi похитала головою, хоч цiлковитоi певностi вона не мала.

– Нi. Роман не поширюе поганi вiстi. Вiн лише намагаеться iм перешкодити.

Вона на мить затулила обличчя долонею й у темрявi вiдчула, як алкоголь гусне в ii кровi й загострюе почуття самоти. Вона завжди почувала себе самотньою, вiдтодi як померла ii мати, а ii мати померла дуже й дуже давно.

На паркувальному майданчику Ів почала блювати, забризкавши заднi колеса синьоi «тойоти» Кейтi. Коли вона закiнчила, Кейтi дiстала зi свого гаманця рiдину полоскати рота й подала пляшечку Ів.

– Ти зможеш вести машину? – запитала Ів.

Кейтi кивнула головою.

– Звiдси iхати лише чотирнадцять кварталiв. Я спокiйно доiду.

Коли вони виiхали з паркувального майданчика, Кейтi сказала:

– Добре, що ми знайшли причину покинути цю смердючу околицю.

Даяна пiдтримала ii, писнувши щось малозрозумiле.

Вони обережно поiхали через Низину. Кейтi тримала швидкiсть на позначцi двадцять п’ять, зосередивши увагу на тому, щоб не покинути праву сторону вулицi. Дiвчата проiхали дванадцять кварталiв у Данбоi, далi звернули на Крешент, де вулицi були темнiшими та спокiйнiшими. У центральнiй частинi Низини вони поiхали по Сiдней-стрит, прямуючи до будинку Ів. Поки вони iхали, Даяна вирiшила вiдлежатися на кушетцi Ів замiсть повернутися в дiм свого бойфренда Матта й дiстати прочуханки за те, що з’явилася п’яною, тому вона та Ів вийшли на Сiдней-стрит бiля поламаного вуличного лiхтаря. Почався дощ, забризкавши вiтрове скло Кейтi, але нi Даяна, нi Ів, схоже, не помiчали його.

Обидвi нахилилися й подивилися крiзь вiдчинене пасажирське вiконце на Кейтi. Нецiкаве закiнчення, яке дiстав вечiр в останню годину, стерло веселощi з iхнiх облич, примусило iхнi плечi похилитися. Кейтi також засумувала, дивлячись на подруг i на вiтрове скло, облiплене краплями дощу. Їi гнiтило вiдчуття, що дiвчат чекае безрадiсне майбутне. На неi дивилися ii найкращi подруги ще з дитячого садка, й, можливо, вона вже не побачить iх нiколи.

– З тобою все буде гаразд? – Даянин голос пролунав на високiй булькiтливiй нотi.

Кейтi обернула до них обличчя й усмiхнулася, доклавши всiх зусиль, щоб вичавити усмiшку, хоч ii щелепи мало не розкололися.

– Авжеж. Ясна рiч. Я зателефоную вам iз Лас-Вегаса. Ви приiдете до мене в гостину.

– Квитки на лiтак тепер дешевi, – сказала Ів.

– Справдi дешевi, – бадьоро додала Даяна, аж раптом ii голос зламався, щойно вона глянула на розбитий хiдник.

– Ну, гаразд, – сказала Кейтi. Слова вилiтали з ii рота, наче бульки шампанського. – Я поiду, поки хтось iз нас не заплакав.

Ів i Даяна просунули руки у вiконце, й Кейтi смикнула за кожну з них, пiсля чого обидвi вiдступили вiд автомобiля. Вони помахали iй. Кейтi махнула iм на вiдповiдь, а потiм просигналила й поiхала геть.

Вони стояли на хiднику й дивилися iй навздогiн ще довго по тому, як заднi вогнi машини Кейтi спалахнули червоним свiтлом i вона зникла за крутим поворотом посеред Сiдней-стрит. Їх опанувало вiдчуття, що вони не сказали якихось важливих слiв. Вони вiдчували запах дощу й сморiд В’язничного каналу, що мовчки котив своi темнi води на протилежному боцi парку.

Довiку Даяна жалкувала, що не залишилася тодi в машинi. Менш як за рiк вона народила сина й повсякчас торочила йому, коли той був молодий (поки не став пiдлим, як батько, поки не напився й не роздушив машиною жiнку, яка збиралася перейти вулицю на Пагорбах), що вона мусила залишатися в тiй машинi й що, покинувши ii пiд впливом раптовоi примхи, вона щось змiнила у плинi часу. Даяна несла цю переконанiсть у собi разом iз дедалi сильнiшим вiдчуттям, що все свое життя була пасивним спостерiгачем трагiчних випадкiв iз iншими людьми й нiколи не докладала зусиль, щоб тим випадкам перешкодити. Вона говорила про цi речi своему синовi й тодi, коли приходила навiдати його до в’язницi, а вiн лише знизував плечима, совався на своему стiльцi й запитував:

– Мамо, ти принесла менi сигарети?

Ів одружилася з електриком i переiхала жити на ранчо пiд Брейнтрi. Подеколи, пiзно вночi, вона клала долоню на широкi й добрi груди свого чоловiка й розповiдала йому про Кейтi та про ту нiч, а чоловiк слухав ii, гладив ii волосся та спину, але нiчого не казав, бо знав, що тут немае чого казати. Інодi Ів просто хотiлося вимовити iм’я подруги, почути його, почути його вагу на своему язицi. У них народилися дiти. Ів ходила на iхнi футбольнi iгри, стояла на краю поля, i знову й знов ii губи розтулялися й вона промовляла iм’я Кейтi, мовчки, для самоi себе, на вологому футбольному полi.

Але тiеi ночi вони були просто двома п’яними дiвчатами з Іст-Бакi, й Кейтi дивилась, як вони зникають у ii дзеркальцi заднього виду, коли зробила поворот на Сiдней-стрит i поiхала додому.

Увечерi тут панувало безлюддя, бiльшiсть будинкiв, якi межували з парком, горiли чотири роки тому, й тепер вони стояли обгорiлi й чорнi, забитi дошками. Кейтi хотiла тiльки потрапити додому, лягти в лiжко, прокинутися вранцi й покинути дiм, перш нiж Боббi або батьковi спаде на думку заглянути до неi. Вона хотiла скинути з себе це мiсце, як скидають iз себе намоклий вiд дощу одяг. Затиснути його в кулацi й викинути геть, бiльш нiколи на нього не дивлячись.

І iй пригадалося щось таке, про що вона не думала багато рокiв. Вона згадала, як вони з матусею ходили в зоопарк, коли мала п’ять рокiв. Вона пригадала це без будь-якоi поважноi причини, крiм тiеi, що збудженi поганим трунком i наркотиком клiтини ii мозку розчинили скриньку, в якiй зберiгалися дiвочi спогади. Мати тримала ii за руку, коли вони йшли по Колумбiя-роуд до зоопарку, й Кейтi вiдчувала кiстки в материнiй руцi, iхне легеньке тремтiння пiд шкiрою бiля зап’ястка. Вона подивилася на худе материне обличчя, на ii проваленi очi, на гачкуватий нiс, що став таким пiсля перенесених хвороб, на зморщене пiдборiддя. І Кейт, цiкава та сумна п’ятирiчна дiвчинка, запитала:

– Чому ти весь час така стомлена, мамо?

Напружене обличчя матерi стало крихким, немов суха губка. Вона опустилася навколiшки бiля Кейтi, поклала долонi на ii щоки й поглянула на неi почервонiлими очима. Кейтi думала, що мати розгнiвалась, але потiм мама всмiхнулася, усмiшка викривила ii губи донизу, пiдборiддя iй затремтiло, i вона проказала: «Ох, моя дитиночко», та й пригорнула Кейтi до себе. Потому уткнулася пiдборiддям у плече Кейтi й повторила: «Ох, моя дитиночко», i тодi Кейтi вiдчула, як материнi сльози капають iй у волосся.

Вона вiдчувала iх i тепер у своему волоссi, як краплi дощу на вiтровому склi. Вона намагалася пригадати, якого кольору були материнi очi, коли раптом побачила людське тiло, що лежало посеред вулицi. Воно лежало, як мiшок iз борошном, перед ii колесами. Кейтi рвучко повернула праворуч, почувши, як задне колесо об щось ударилося, й подумавши: «О Ісусе, о Боже, скажи менi, що це не я на нього наiхала, будь ласка, Боже, скажи менi, що то була не я!»

«Тойота» провалилася в канаву з правого боку вулицi, нога Кейтi зiсковзнула з педалi гальма, автомобiль смикнувся вперед, двигун заревiв i заглух.

Хтось гукнув до неi:

– Як ти там?

Кейтi побачила, як незнайомець наближаеться до неi, й розслабилася, бо вiн здавався знайомим i безпечним, аж поки не побачила в його руцi пiстолет.

О третiй годинi ранку Бренден Гаррiс нарештi заснув.

Засинаючи, вiн усмiхався. Кейтi витала над ним, казала йому, що кохае його, шепотiла його iм’я, ii лагiдне дихання лоскотало йому вухо, як поцiлунок.

Не наближайся бiльше до мене

Дейв Бойл завершив цей вечiр у «Мак-Гiллзi», сидячи зi Здоровилом Стенлi в кутку бару та дивлячись, як «Сокс» грають свою фiнальну гру. Педро Мартiнес панував на полi, й «Сокс» нещадно лупцювали «Янголiв». Педро бив, як очманiлий, i м’яч потрапляв на базу весь потовчений i гарячий. На третiй подачi нападники «Янголiв» здавалися наляканими, а на шостiй вигляд у них став такий, нiби кожен iз них мрiяв якнайшвидше потрапити додому й чекати, коли дружина принесе обiд. Коли ж Гаррет Андерсон закинув м’яча кудись праворуч за межi поля, зробивши зусилля Педро цiлком непотрiбними, за рахунку 8–0 пропало будь-яке збудження вiд гри, й Дейв завважив, що придiляе бiльше уваги вболiвальникам та стадiоновi, анiж власне грi.

Вiн придiляв найбiльше уваги вболiвальникам на дешевих мiсцях – на iхнiх обличчях вiн бачив огиду та втому поразки. Вболiвальники там, здавалося, брали набагато ближче до серця результати гри, анiж запаснi гравцi, що сидiли пiд навiсом на краю поля. І, мабуть, так воно насправдi й було. Для декого з них, подумав Дейв, це був единий матч, на який вони могли вибратися протягом року. Вони брали з собою дiтей, дружину й вирушали з дому раннього калiфорнiйського вечора з прохолоджувальними трунками для пiкнiка, брали квитки по тридцять п’ять баксiв, якi давали iм змогу розташуватися на дешевих мiсцях i купити дiтям двадцятип’ятидоларовi капелюшки, з’iсти пацючi гамбургери та хот-доги по чотири п’ятдесят, запиваючи iх пепсi та заiдаючи морозивом, що тануло й прилипало до iхнiх волохатих рук. Дейв знав, що вони готувалися до великого торжества, яке дозволить iм змiнити свое безрадiсне життя на рiдкiсний i чудовий парад перемоги. Тому, перебуваючи на аренах та стадiонах, вони почувалися неначе в соборi – бурмочучи молитви, i сорок тисяч сердець усi билися в ритмi однiеi колективноi надii.

Переможiть для мене. Переможiть для моiх дiтей. Переможiть для мого шлюбу, щоб я мiг принести вашу перемогу до свого автомобiля й сидiти в ii сяйвi разом зi своею родиною, поки ми повертатимемося до нашого безрадiсного життя.

Переможiть для мене. Переможiть. Переможiть. Переможiть.

Та коли твоя команда програвала, ця колективна надiя розсипалася на скалки й забирала iз собою iлюзiю едностi з твоiми друзями-парафiянами. Твоя команда зраджувала тебе й лише нагадувала тобi, що завжди, коли намагаешся перемогти, ти програеш. Коли в тебе народжувалася надiя, вона мала померти. І ти сидiв посеред звалища целофанових обгорток, розсипаного попкорну й мокрих паперових стаканчикiв для пиття, знову провалившись у тупу безнадiю свого життя, готуючись вирушити додому через паркувальний майданчик разом з ордами п’яних розгнiваних чужинцiв, iз дружиною, яка пiдраховуе, скiльки ти змарнував грошей на свою чергову невдачу, та з трьома вередливими дiтлахами. І тобi залишалося тiльки сiсти в автомобiль i рушити до своеi домiвки, до того самого мiсця, з якого цей собор обiцяв визволити тебе.

Дейв Бойл, колишня зiрка бейсбольноi команди Технiчноi вищоi школи «Дон Боско» в ii найщасливiшi роки 1978–1982, знав, що в цьому свiтi немае нiчого мiнливiшого за прихильнiсть уболiвальника. Вiн знав, що означае потребувати iх, ненавидiти iх, ставати перед ними навколiшки й благати ще одного схвального реву, схиляти голову, коли ти розбив iхне спiльне гаряче серце.

– Поглянь-но, якi кицi! – вигукнув Велетень Стенлi, й Дейв звiв очi, щоб побачити двох дiвчат, що несподiвано залiзли на бар i затанцювали там пiд акомпанемент своеi третьоi подруги, яка заспiвала пiсню «Кароока дiвчина» без музичного супроводу, тодi як подруги ii крутили гепами й вигинали стегна.

Та, що танцювала праворуч, мала гладеньку шкiру й блискучi сiрi очi, якi наче промовляли: «Трахни мене!» Дейв дiйшов висновку, що вона перебувала на вершинi свого розквiту, бувши дiвчиною, яка чудово качатиметься в постелi десь протягом наступних пiвроку. Але ще через два роки вона перестане бути привабливою, це було вже видно з ii пiдборiддя, – стане товстою й розм’яклою, носитиме халат, i ви навiть уявити собi не зможете, що ще зовсiм недавно вам хотiлося затягти ii в лiжко.

Проте друга з них…

Дейв знав ii змалечку. Кейтi Маркус, дочка Джиммi й бiдолашноi покiйноi Марiти, а тепер падчерка кузини його жiнки Аннабет. Як же ж вона виросла! Кожна часточка ii тiла була тверда, свiжа й, здавалося, не пiдкорялася законовi земного тяжiння. Дивлячись, як вона танцюе, нахиляеться, вигинаеться та смiеться, як русяве волосся, немов серпанком, затуляе ii обличчя, Дейв вiдчув, як неясна приемна млiсть розгоряеться в ньому, наче жаркий вогонь, i виникло це не саме по собi. Воно передалося йому вiд ii тiла, вiд раптового впiзнання ii обличчя, коли iхнi очi зустрiлися i вона всмiхнулася та поманила пальцем. Цей жест проник крiзь кiстки його грудей, i серце йому стислося та забринiло.

Вiн глянув на хлопцiв, якi сидiли в барi, – вони з таким захватом дивилися на танець двох дiвчат, нiби тi були привидами, що iх послав сюди Бог. Дейв бачив на iхнiх обличчях ту саму тугу, що й на обличчях уболiвальникiв «Янголiв» пiсля перших подач у матчi, журливу тугу, змiшану з журливим передчуттям, що вони повернуться додому невдоволенi й сидiтимуть о третiй годинi ночi у ваннi, мастурбуючи власний член, тодi як дружина й дiти хропiтимуть нагорi.

Дейв дивився, як миготить перед його очима Кейтi, й пригадував, якою була Мора Кiвнi, коли лежала голою пiд ним зi спiтнiлими бровами та очима, що розслабилися вiд випивки та хотi. Хотi до нього, Дейва Бойла, бейсбольноi зiрки, гордостi Низини протягом трьох коротких рокiв. Тодi нiхто вже не пам’ятав, що вiн був тим самим хлоп’яком, якого викрали десять рокiв тому. Нi, вiн мiсцевий герой. Мора втiшаеться з ним у лiжку. Доля перебувае на його боцi.

Дейв Бойл. Вiн тодi не знав, як коротко тривае майбутне. Як швидко воно зникае i залишае тебе з невеселим теперiшнiм, яке не пропонуе тобi сюрпризiв, не подае надiй, не дае тобi нiчого, крiм днiв, якi так непомiтно зливаються один з одним, коли рiк уже минув, а на кухнi досi висить сторiнка календаря, яка вказуе на один iз днiв у березнi.

Нi, я бiльше не пiддамся мрiям, кажеш ти собi, щоб не вiдчувати потiм болю та зневiри. Але ось твоя команда вiдiгралася, або ти подивився цiкавий кiнофiльм, або побачив яскраву рекламу, що запрошуе тебе вiдвiдати екзотичну державу Аруба, або над тобою танцюе дiвчина з блискучими очима, дуже схожа на ту, з якою ти зустрiчався, коли навчався у вищiй школi, – дiвчину, яку ти кохав i яку втратив, – i ти собi кажеш, нехай йому грець, чом би менi не помрiяти ще разок?

Одного разу, коли Розмарi Севiдж-Самарко лежала на своему смертному ложi (п’ятому з десятьох), вона сказала своiй дочцi Селестi Бойл:

– Присягаюся Христом, единою втiхою, яку я мала в життi, було крутити яйця твоему батьковi. Приемно, наче ти загорнулася в мокре простирадло спекотного дня.

Селеста неуважно посмiхнулася й спробувала вiдвернутися, але покрученi артритом материнi пальцi вчепилися iй у зап’ясток, а ii пазурi вп’ялися Селестi в шкiру до кiсток.

– Ти послухай мене, Селесто. Я помираю, а тому менi не до жартiв. Тiльки це ти й матимеш у своему життi – i то, як пощастить, бо щастя в ньому не так багато. Завтра я помру, а тому хочу, щоб моя дочка зрозумiла – ти маеш тiльки одну рiч. Ти мене чуеш? Одну рiч у свiтi, яка дасть тобi задоволення. Моiм задоволенням було крутити яйця твоему батьковi щоразу, коли я мала таку нагоду. – Їi очi засвiтилися, а на губах виступила слина. – Ти менi вiриш? Йому це дуже подобалося.

Селеста витерла матерi лоб рушником. Вона з усмiшкою нахилилася над нею i проказала «мамуню» лагiдним воркiтливим голосом. Далi витерла iй слину з губiв i погладила ii руку, весь цей час думаючи: «Менi треба звiдси втiкати. Втiкати з цього дому, з цiеi мiсцевостi, з цiеi „божевiльнi“, де людськi мiзки розкладаються вiд убогостi, вiд своеi нiкчемностi й неспроможностi виправити становище протягом такого тривалого часу».

Проте ii мати вижила. Вона подолала своi колiти, дiабетичнi напади, ниркову недостатнiсть, два iнфаркти мiокарда й злоякiснi пухлини в грудях та в товстiй кишцi. Їi пiдшлункова залоза одного дня перестала працювати, а тодi несподiвано через тиждень запрацювала, нiби з нею нiчого й не було. Лiкарi постiйно запитували Селесту, чи буде iм дозволено дослiдити материне тiло пiсля того, як вона помре.

Кiлька перших разiв Селеста запитувала:

– Яку частину ii тiла?

– Усi частини.

Розмарi Севiдж-Самарко мала брата в Низинi, якого вона ненавидiла, двох сестер у Флоридi, якi з нею не розмовляли, а яйця свого чоловiка вона крутила так азартно, що вiн дуже рано злiг у могилу, щоб утекти вiд неi. Селеста була ii едина дитина пiсля вiсьмох викиднiв. Маленькою вона часто уявляла собi цих своiх ненароджених братiв i сестер i думала: «Вам не пощастило прорватися».

Бувши пiдлiтком, Селеста мала переконання, що хтось прийде й забере ii з усього цього. Вона була гарненька. Засмучувалася нечасто, мала добрий характер, вмiла посмiятися. Дiвчина вважала, що, як добре помiркувати, все неодмiнно станеться. Клопiт був у тому, що хоч вона й зустрiла кiлькох кандидатiв, вони ii мало задовольняли. Бiльшiсть були з Бакiнгема, кiлька з Роум-Бейсин, а один з околицi мiста. З останнiм вона познайомилась, коли вiдвiдувала курси перукарiв, але хлопець був голубий, хоч на той час, певно, цього не розумiв.

Медичне страхування ii матерi тривало недовго, й незабаром Селеста збагнула, що працюе задля того, аби оплатити бодай мiнiмум страховинних рахункiв, виписаних за лiкування страховинних хвороб, якi не були страховинними настiльки, щоб визволити матiр вiд ii страховинного життя. Та й, знати з усього, мати навiть утiшалася цим кошмаром. Кожна сутичка з хворобою була ii козирною картою в грi, яку Дейв називав «грою Розмарi зi смертю». Коли в новинах по телевiзору вони побачили, як якась нещаслива мати плаче, заламуючи руки, на хiднику, пiсля того як згорiв ii будинок, а в ньому двое дiтлахiв, Розмарi, кусаючи собi губи, сказала:

– Дiтей завжди можна народити ще. А ти спробуй пожити з колiтом та пошкодженими легенями протягом цiлого року.

Дейв у таких випадках вимушено посмiхався й iшов по чергову бляшанку пива.

Розмарi, чуючи, як у кухнi вiдчиняеться холодильник, казала Селестi:

– Ти лише його коханка, моя люба. Його справжня дружина – пиво «Будвайзер».

– Облиш, мамо, – казала Селеста.

– Що менi облишити? – запитувала мати.

Зрештою Селеста обрала собi за чоловiка Дейва – за якi ж якостi? Вiн мав непоганий вигляд, любив пожартувати, й мало що могло вивести його з рiвноваги. Коли вони одружилися, вiн мав добру роботу, завiдуючи поштою в Рейтеонi, i навiть коли ii втратив унаслiдок скорочень, швидко знайшов собi iнше мiсце на судноремонтному заводi (десь на половину своеi попередньоi платнi) й нiколи не нарiкав. Власне кажучи, Дейв зроду не нарiкав нi на що й майже нiколи не згадував про свое дитинство, коли вiн ще не вступив до вищоi школи, й Селестi це почало здаватися дивним лише через рiк по тому, як ii мати померла.

Удар нарештi поклав край тривалiй серii материних хвороб. Селеста прийшла додому iз супермаркету й знайшла матiр у ваннi мертвою – ii голова задерлася вгору, губи скривилися в правий бiк, наче вона щойно вкусила щось надзвичайно кисле.

Пiсля похорону Селеста втiшала себе тим, що тепер принаймнi iй стане легше жити без материних докорiв та ущипливих слiв. Але сталося не зовсiм так. Дейвова зарплатня майже дорiвнювала Селестинiй, а це було лише на один долар за годину бiльше, нiж обiд у «Мак-Доналдсi», й хоча медичнi рахунки, якi Розмарi зiбрала за все свое життя, на щастя, не було перекладено на доччинi плечi, витрати на похорон були надмiрнi. Селеста бачила, що iхне життя ось-ось зазнае фiнансового краху. Усi цi рахунки, що на них навалились, доведеться сплачувати ще багато рокiв, а ресурси вичерпувались, на обрii вже маячило безгрошiв’я. До всього того Майкл незабаром пiде в школу, i його навчання виллеться в нову купу рахункiв, а що сподiватися на кредит не було пiдстав, то й виникало в неi вiдчуття, що поки й вiку бiдуватимуть вони, й бiдуватимуть тяжко. Анi вона, анi Дейв не навчалися в коледжi й нiколи там не навчатимуться, а варто лише увiмкнути новини, й почуеш, як без угаву торочать там про зниження вiдсотка безробiтних i нацiональне вiдчуття забезпечення працею, нiхто навiть не згадуе про те, що зниження вiдсотка безробiтних стосуеться переважно квалiфiкованих робiтникiв та людей, що погоджуються працювати без медичноi або стоматологiчного страхування та без будь-яких надiй пiднятися кар’ерними сходами.

Інодi Селеста ловила себе на тому, що сидить на унiтазi бiля ванни, в якiй знайшла свою мертву матiр. Вона сидiла там здебiльш у темрявi. Сидiла й, силкуючись не плакати, з подивом мiркувала над тим, як життя ii могло скотитися так низько. Отак сидячи та мiркуючи вкотре, а була третя година суботнього ранку, й по вiкнах барабанив дощ, вона побачила, як увiйшов Дейв, увесь залитий кров’ю.

Їi сидiння там шокувало його, i вiн вiдстрибнув, коли вона звелася на ноги.

– Любий, що сталося? – запитала Селеста й наблизилась до чоловiка.

Вiн знову вiдстрибнув назад, ударившись ногою об порiг.

– Мене поранили ножем.

– Що ти сказав?

– Мене поранили ножем.

– О Боже, Дейве, що сталося?!

Вiн пiдняв сорочку, й Селеста втупилася в порiз, який перетинав йому груди й кровив по всiй довжинi.

– Господи, любий, тобi ж у лiкарню треба!

– Нi, нi, – сказав вiн. – Поглянь, рана зовсiм не глибока. Утiм, кривавиться, як сто чортiв.

Вiн мав рацiю. Подивившись на порiз удруге, вона побачила, що вiн не глибший як десята частина дюйма. Але довгий. І кривавий. Звiдки ж воно вилилося стiльки кровi на його сорочку й шию?

– Хто це тобi зробив?

– Якийсь психований нiгер, – сказав вiн, скидаючи з себе сорочку й кидаючи ii у зливальницю. – Люба, я попсував його трохи.

– Попсував? Як?

Вiн подивився на неi, його очi бiгали.

– Той чолов’яга хотiв пограбувати мене. Тож я стрибнув на нього. Тодi вiн i рiзнув мене ножем.

– Дейве, ти кинувся на чоловiка з ножем?

Вiн вiдкрутив кран i, сунувши пiд нього голову, ковтнув трохи води.

– Не знаю, чому я так зробив. Мене опанувала лють. То була справжня лють, дитино. Я добряче влiпив тому чорнопикому.

– Ти?..

– Селесто, я покалiчив його. Я наче схибнувся, коли вiдчув, як доторкнувся до мене той нiж. Розумiеш? Я збив його з нiг, стрибнув на нього, а далi, дитино, я нiчого не пам’ятаю.

– То це була самооборона?

Дейв зробив невиразний жест рукою.

– Не думаю, що суд квалiфiкуе моi дii саме так, якщо сказати тобi правду.

– Я не можу в це повiрити, любий. – Вона взяла обидва його зап’ястки в своi руки. – Розкажи менi, як усе сталося.

Коли Селеста подивилась на його обличчя, ii на чверть секунди занудило. Вона помiтила щось зле в тому поглядi, якесь приховане торжество.

Це свiтло, вирiшила вона: дешева флуоресцентна лампа висiла просто над його головою, тому, коли вiн опустив пiдборiддя й погладив iй руки, обличчя в нього, хоч i мало ще ознаки переляку, прибрало звичайного виразу, i Селестина нудота минула.

– Я йшов до свого автомобiля, – провадив вiн, стаючи перед Селестою навколiшки, пiсля чого та знову сiла на закритий кришкою унiтаз, – а цей чорносракий пiдходить до мене й просить дати йому прикурити. Я вiдповiдаю: «Не курю». А вiн: «Я також».

– Тобто вiн також не курить.

Дейв кивнув головою.

– І тодi мое серце лунко закалатало: поблизу не було нiкого, тiльки вiн i я. Аж ось блиснув нiж, i вiн сказав: «Твiй гаманець або твое життя, суко. Я заберу в тебе те або те».

– Вiн так i сказав?

Дейв вiдхилився назад i пiдняв голову.

– Чому ти запитуеш?

– Просто так.

Селестi цi слова здалися трохи кумедними й, можливо, надто розумними, як у кiно. А проте кожен у тi часи дивився кiнофiльми, особливо часто по кабельному телебаченню, тож, можливо, грабiжник запам’ятав цi рядки з кiно й стояв уночi перед дзеркалом, повторюючи iх, аж поки дiйшов висновку, що вони звучать у нього, як в одного з вiдомих кiноакторiв.

– Так от, – мовив Дейв далi, – я йому кажу щось таке: «Облиш, чоловiче. Дозволь я пройду до свого автомобiля, а ти паняй додому», що було дурницею, бо тепер вiн захотiв мати й ключ вiд мого автомобiля. І я, люба, замiсть злякатися – розлютився. Можливо, хоробростi менi надало вiскi, я не певен. Спробував вiдтiснити його з дороги, отодi вiн i рiзонув мене ножем.

– Здаеться, ти сказав, що вiн стрибнув на тебе.

– Селесто, ти даси менi розповiсти мою паскудну iсторiю?

Вона торкнулася його щоки.

– Пробач, мiй котику.

Вiн поцiлував ii долоню.

– Тож, можна сказати, вiн вiдштовхнув мене до автомобiля й притиснув до нього, а я ухилився вiд удару, й тодi той тип черкнув мене ножем. Лезо пропороло шкiру, я вiдчув кров i, сказати б, збожеволiв вiд лютi. Я садонув його по головi кулаком, i нiгер цього не чекав. Вiн проревiв щось на зразок: «Ох, ти ж, падлюко!», а я знов виважив кулак i ну його – здаеться, вже по шиi. Вiн упав i випустив ножа, а я стрибнув на нього, i, i, i…

Дейв подививсь у ванну з досi розтуленим ротом i скривленими губами.

– І що? – запитала Селеста, намагаючись уявити собi, як бандит стрибае на Дейва, одну руку затиснувши в кулак, а другою тримаючи напоготовi нiж. – Що ти зробив?

Дейв обернув голову й подивився на ii колiна.

– Я, дитино, показав йому, кого вiн вирiшив пограбувати. Либонь, порiшив його, так менi здаеться. Я бив його головою об землю, розтовк йому обличчя, зламав носа, ти можеш це собi уявити. Я трохи не збожеволiв i був надто наляканий. Мiг думати лиш про тебе та Майкла й про те, чи вдасться завести автомобiль, чи доведеться померти на цьому смердючому паркувальному майданчику лиш тому, що якомусь ледачому падлюцi не хочеться заробляти собi на хлiб чесною працею. – Вiн подивився Селестi у вiчi й знову сказав: – Схоже, я вбив його, моя люба.

Дейв здався iй таким молодим. Широко розплющенi очi, блiде зрошене потом обличчя, прилипле до лоба волосся внаслiдок засапаного дихання й жаху. «А це що – кров? Так, це кров… СНІД! – промайнуло iй у головi. – А що, як той чоловiк був хворий на СНІД? Нi! Вiзьмись тепер за якесь дiло. Заходися коло справжнього дiла».

Дейв потребував ii. Так було не завжди. І цiеi митi вона збагнула, чому той факт, що вiн нiколи нi на що не нарiкав, почав турбувати ii. Жалiючись комусь на щось, ти просиш допомоги, просиш ту людину усунути те, що турбуе тебе. Але Дейв нiколи не потребував ii ранiше, тож нiколи нi на що не нарiкав, анi на те, що втратив роботу, анi на витiвки Розмарi, коли та була ще жива. Але тепер, стоячи перед нею навколiшки й з розпачем розповiдаючи iй про те, що вiн, можливо, вбив чоловiка, Дейв прохав ii сказати йому, що все буде гаразд.

«Воно й справдi все буде гаразд, – думала Селеста, – хiба нi? – А далi неначе зверталася до того незнайомця: – Ти намагавсь пограбувати чесного громадянина й тепер терпи, якщо по-твоему не вийшло. Ти справедливо мiг i загинути. Менi тебе шкода, але таку долю ти заслужив. Ти свою роль зiграв i тепер розплачуйся».

Вона поцiлувала чоловiка в лоб.

– Чоловiче, – прошепотiла вона. – Ставай пiд душ. А я подбаю про твiй одяг.

– Справдi?

– Справдi.

– Що ти збираешся з ним робити?

Вона поки що не знала. Може, спалити? Було б добре, але де? Таж не в помешканнi. Хiба на задвiрку. Утiм, хутко до неi дiйшло, що хтось помiтить, як вона спалюе одяг на задвiрку о третiй годинi ночi (та хоч би й коли).

– Я його виперу, – промовила вона, коли iй спала ця думка. – Я ретельно виперу його, а потiм ми покладемо його в торбину на смiття й закопаемо.

– Закопаемо?

– Викинемо на звалище. Хоча стривай, – ii думки тепер рухалися швидше, нiж ii губи, – ми заховаемо торбину до вiвторка. Це той день, коли вивозять смiття, еге?

– Справдi…

Вiн вiдкрутив душ, не вiдводячи вiд неi погляду. Порiз на його грудях тепер потемнiв, i Селеста знову стурбовано подумала про СНІД, гепатит i про багато iнших хвороб, якi можуть бути в чужiй кровi, адже вона отруйна й iнодi смертельно.

– Я знаю, коли приiздять вантажiвки. О сьомiй п’ятнадцять вони вже тут, окрiм першого тижня в червнi, коли вiд’iжджають учнi коледжу й лишають по собi чимало смiття, тодi вони iдуть пiзнiше, щоб…

– Селесто, кохана моя. То що ти збираешся зробити?

– Коли я почую гуркiт вантажiвки, я швиденько спущуся сходами й побiжу за нею, нiби забула щось винести, й кину свою торбину в кузов. Правильно я мислю?

Вона всмiхнулася, хоч iй було зовсiм не весело. Вiн сунув руку пiд бризки душу, хоч усе ще стояв обличчям до неi.

– Гаразд. Але ж…

– Що?

– Гадаеш, усе буде добре?

– Так.

«Гепатит А, В i С, – подумала вона. – Ебола. Тропiчнi хвороби».

Його очi знову розширилися.

– Моя люба. Можливо, я вбив людину. О, Господи!

Їй хотiлося пiдiйти й доторкнутися до нього. Їй хотiлося вибiгти з кiмнати. Їй хотiлося погладити йому шию, сказати, що все буде гаразд. Їй хотiлося втекти якнайдалi, поки вона встигне обмiркувати все це.

Вона залишилася там, де й була.

– Я виперу одяг.

– Окей, – сказав вiн. – Випери.

Вона знайшла пiд зливальницею гумовi рукавички, тi, в яких чистила унiтаз, надiла iх i перевiрила, чи немае в гумi дiрок. Коли допевнилася, що дiрок немае, взяла Дейвову сорочку зi зливальницi та пiдняла його джинси з пiдлоги. Джинси також були темнi вiд кровi й лишили пляму на бiлих кахлях.

– Як ти примудривсь так закаляти джинси?

– Ти про що?

– Чому вони всi в кровi?

Вiн подивився на штани, що звисали з ii руки. Потому скинув очима на пiдлогу.

– Я нахилявся над ним. – Вiн стенув плечима. – Не знаю. Певно, кров бризкала на них, як i на сорочку.

– Он як.

Вiн зустрiв ii погляд.

– Саме так. А як iнакше?

– Розумiю, – сказала вона, – то я пiду виперу iх над кухонною зливальницею.

– Гаразд.

– Гаразд, – повторила вона й задки вийшла з ванноi кiмнати, залишивши його там стояти.

Дейв тримав одну руку пiд бризками води, чекаючи, поки вода нагрiеться.

У кухнi Селеста поклала одяг у зливальницю й вiдкрутила кран, спостерiгаючи, як вода змивае кров, частинки шкiри та, о Господи, частинки мозку – Селеста не сумнiвалася, що то були саме вони. Їi завжди вражало, скiльки кровi може витекти з людського тiла. Кажуть, воно мае ii в собi шiсть пiнт, але для Селести кровi в людському тiлi було набагато бiльше. Було якось, навчаючись у четвертому класi, вона бiгла з подругами через парк i спiткнулася. А коли намагалась пом’якшити свое падiння, вгородила собi в долоню гостре скло з розбитоi пляшки, що стримiла з трави. Дiвчина пошкодила всi артерii та вени в долонi, й тiльки тому, що вона була така молода, рокiв через десять вони зовсiм загоiлися, й до всiх чотирьох пу?чок поступово повернулася чутливiсть. Але найбiльше iй запам’яталася кров. Коли Селеста пiдняла долоню, ii лiкоть затремтiв, неначе вона вдарилася його кiсткою. Кров так бризнула з ii покалiченоi долонi, що обидвi подруги з переляку заверещали. Удома кров заляпала всю зливальницю, поки ii мати викликала швидку. У швидкiй дiвчинi зробили пов’язку, товсту, як ii стегно, проте менш як за двi хвилини бинт почервонiв. У лiкарнi ii поклали на бiлу каталку, й вона дивилася, як складки простирадла перетворювалися на рiчища, якi заповнювала червона рiдина. А коли вони заповнилися вщерть, кров почала стiкати на пiдлогу й утворювати там калюжки. Розпачливi крики ii матерi не вщухали, допоки нарештi один iз працiвникiв екстреноi медичноi допомоги не наказав оглянути ii найпершою. Уся та кров натекла з однiеi руки.

А тепер стiльки кровi натекло з самоi лиш голови. Вiд того, що Дейв товк iншого чоловiка обличчям об брукiвку, пiсля того як ударив його по шиi. Селеста була переконана, що вiн робив це iстерично, зо страху. Вона опустила руки в рукавичках пiд воду й ще раз перевiрила, чи немае в рукавичках дiрок. Дiрок не було. Селеста щедро облила футболку рiдиною для миття посуду й потерла рiч металевим шкребком, потiм викрутила ii й повторила цей процес кiлька разiв, аж поки вода, що стiкала з футболки, коли жiнка викручувала ii, перестала бути рожевою. Те саме Селеста проробила з джинсами. Тим часом Дейв вийшов з душу, сiв за кухонний стiл i, потягуючи пиво та дивлячись на дружину, закурив одну з тих довгих бiлих сигарет, якi лишилися в шухлядi пiсля матерi.

– Отака заморока, – тихо проказав вiн.

Селеста кивнула головою.

– Ти знаеш, про що я кажу, – прошепотiв вiн. – Ти виходиш з дому, не думаючи нi про що погане, суботня нiч, чудова погода, коли раптом… – Вiн пiдвiвся й пiдiйшов до неi – вона схилилася перед пiччю й викручувала лiву холошу чоловiкових джинсiв. – Чому ти не користуешся пральною машиною, яка стоiть у коморi?

Селеста глянула на чоловiка й завважила, що порiз на його грудях зморщився та став бiлим пiсля душу. Вона вiдчула нервову потребу захихотiти, але проковтнула цей непотрiбний смiх i промовила:

– Докази, любий.

– Докази?

– Розумiеш, я достеменно не знаю, але думаю, що кров… та iншi речi мають бiльше шансiв лишити своi слiди на внутрiшнiх стiнках пральноi машини, анiж на зливальницi.

Вiн присвиснув:

– Он воно що! Докази!

– Докази, – мовила вона, посмiхнувшись тепер похмуро, бо ж почувалася учасницею змови, небезпечною частиною чогось великого та серйозного.

– Хай тобi чорт, дитино! – сказав вiн. – Ти генiй.

Селеста закiнчила викручувати джинси, закрутила воду й вiдповiла йому невеличким поклоном.

Четверта година ранку, а вона бадьорiша, нiж була в цей час протягом багатьох рокiв. Вона почувала себе так, немов прокинулась дитиною вранцi на Рiздво. Кров у неi була така свiжа, неначе вона щойно випила кави.

Усе життя ти бажаеш чогось подiбного. Собi не признае?шся, а чекаеш. Бути причетним до драми. І не до драми неоплачених рахункiв та дрiбних подружнiх сутичок. Нi. Це було справжне життя, але щось бiльше, нiж життя реальне. Воно було гiперреальне. Схоже, ii чоловiк убив мерзотника. І якщо поганець справдi помер, полiцiя захоче з’ясувати, хто спровадив його на той свiт. А як слiд приведе iх сюди, до Дейва, то iм потрiбнi будуть докази.

Вона бачила, як вони сидять, пахнучи кавою та нiчними тавернами, за кухонним столом iз розгорнутими записниками й ставлять запитання iй та Дейвовi. Вони будуть чемнi, але грiзнi. А вони з Дейвом також будуть чемнi та незворушнi.

Бо все залежатиме вiд доказiв. А вона щойно змила докази у стiк зливальницi, в темнi труби пiд нею. Уранцi вона розкрутить стiчнi труби пiд зливальницею та промие iх також, змочить iхню внутрiшню частину вiдбiлювачем, а потiм приладнае на мiсце. Вона поклала сорочку й джинси в пластикову торбину на смiття й заховае ii до вiвторка, а тодi кине щонайдалi в кузов смiттезбиральноi вантажiвки, i там торбина змiшаеться з гнилими яйцями, зiпсованими курчатами та заплiснявiлим хлiбом. Вона це зробила й почуваеться чудово, краще нiж будь-коли.

– Це примушуе почуватися самотнiм.

– Ти про що?

– Когось убити, – лагiдно сказав вiн.

– Але ж ти мусив.

Вiн кивнув головою. Шкiра Дейва в напiвтемрявi кухнi мала сiре забарвлення. Проте вiн здавався молодшим, навiть зовсiм юним, наче щойно вибрався з материнського лона й усьому дивувався.

– Я знаю. Я розумiю. А проте це змушуе тебе почуватися дуже самотнiм. Дуже й дуже самотнiм.

Вона доторкнулася до його обличчя, потiм до борлака, коли Дейв зробив ковтальний рух.

– Якимсь вiдщепенцем.

Помаранчевi штори

У недiлю о шостiй ранку, за чотири з половиною години до першого причастя доньки Надiн, Джиммi Маркусу зателефонував Пiт Жилiбйовскi й повiдомив, що в iхнiй крамницi скрутна ситуацiя.

– Скрутна ситуацiя? – Джиммi сiв у постелi й подивився на годинник. – Чорт би тебе забрав, Пiте, ще тiльки шоста година ранку! Ви з Кейтi вiдчуваете труднощi вже о шостiй? Що ж ви робитимете о восьмiй, коли до вас прийдуть парафiяни церков?

– Джиме, ти не зовсiм зрозумiв мою проблему. Кейтi тут немае.

– Немае? Кого, ти сказав, немае?

Джиммi вiдкинув простирадла й пiдхопився з лiжка.

– Немае Кейтi. Вона мала прийти о пiв на шосту, еге? Приiхав хлопець iз пончиками, сурмить менi в свою сурму, а я ще не маю готовоi кави через…

– Он як, – промурмотiв Джиммi й перейшов через залу до кiмнати Кейтi, вiдчуваючи на своiх ногах холодний протяг – травневi ранки ще дихали березневими надвечiр’ями.

– О п’ятiй сорок приходили отi клятi наркомани, що працюють на будiвництвi, вони випили в нас усю французьку й колумбiйську каву. А у вiддiлi гастрономii пануе неймовiрний безлад. Скiльки ти платиш тим хлопцям, що працюють у суботу вночi, Джиме?

Джиммi знову промурмотiв: «Он як!» – i, коротко постукавши, штовхнув дверi Кейтi. Їi лiжко було порожне i, ще гiрше, застелене, а це означало, що вдома вона не ночувала.

– Або пiднiмай iм платню, або хай забираються пiд три чорти, – сказав Пiт. – Менi остогидло щодень витрачати зайву годину, щоб давати лад у крамницi, ще й бути готовим спiлкуватися з покупцями… Як вашi справи, мiсiс Кармодi? Кава вже на плитi, можете зачекати секунду?

– Я йду, – сказав Джиммi.

– Окрiм того, недiльнi газети не розiбранi, лежать купою, разом iз рекламними проспектами, – не крамниця, а смiтник якийсь…

– Я сказав, що вже йду.

– Справдi, Джиме? Дякую тобi наперед.

– Пiте, зателефонуй Селовi, запитай, чи не зможе вiн прийти на вiсiм тридцять замiсть десятоi години.

– Гаразд.

Джиммi почув, як на Пiтовому кiнцi дроту сигналить машина бiля ворiт.

– І Пiте, ради Бога, вiдчини ворота тому хлопцевi. Вiн не може цiлий день стовбичити перед крамницею з тими пончиками.

Джиммi повiсив слухавку й повернувся до спальнi. Аннабет сидiла в лiжку, прикривши ноги простирадлом, i позiхала.

– З крамницi? – запитала вона, супроводжуючи слова ще одним довгим позiхом.

Вiн кивнув.

– Кейтi не з’явилася.

– Сьогоднi, – сказала Аннабет, – день першого причастя для Надiн, а вона не приходить на роботу. А ну ж як не прийде й до церкви?

– Я певен, вона прийде.

– Не знаю, Джиммi. Якщо Кейтi так надудлилась учора ввечерi, що послала к бiсовiй матерi крамницю, то не можна бути певним нi в чому…

Джиммi стенув плечима. З Аннабет марно було розмовляти, коли йшлося про Кейтi. Вона знала тiльки два види поведiнки в стосунках з падчеркою – або роздратування й холод, або крайнiй ентузiазм, коли обидвi вдавали з себе найкращих подруг. Середини не iснувало, й Джиммi знав, почасти вiдчуваючи себе винним, що бiльша частина непорозумiнь виникла тому, що Аннабет з’явилася на горизонтi, коли Кейтi було сiм рокiв i вона лише почала звикати до батька й ще не перестала тужити за матiр’ю. Дiвчинка щиро зрадiла, коли в помешканнi, де вона жила з батьком, з’явилася жiнка. Але Джиммi знав, що дочка засмучена смертю матерi – якщо не безнадiйно, то принаймнi глибоко, – i ця втрата стукатиме в стiнки ii серця ще багато рокiв, i щоразу, коли згадуватиме матiр, вона нападатиме на Аннабет, яка, граючи роль матерi, нiколи не жила за тими правилами, що iх Марiтин привид мiг би схвалити.

– Господи, Джиммi, – промовила Аннабет, коли той почав натягувати светра на футболку, в якiй спав, i шукати своi джинси, – невже ти збираешся кудись пiти?

– Лише на годину. – Джиммi знайшов штани, якi обкрутилися навколо нiжки лiжка. – Двi години щонайбiльше. Сел мае замiнити Кейтi о десятiй годинi. Пiт зателефонуе йому й попросить прийти ранiше.

– Селовi вже десь iз сiмдесят.

– То й що? Думаю, сечовий мiхур розбудив його десь о четвертiй ранку, i потiм вiн усiвся на диванi й досi дивиться телевiзор.

– Бодай iй всячина. – Аннабет скинула з себе всi простирадла й пiдвелася з лiжка. – Паскудна Кейтi. Невже вона зiпсуе нам i цей день?

Джиммi вiдчув, як його шия нагрiлася.

– А який ще день вона зiпсувала нам останнiм часом?

Аннабет вiдмахнулася вiд нього рукою, стоячи вже у дверях ванноi кiмнати.

– Ти хоча б знаеш, де вона може бути?

– У Даяни або в Ів, – вiдповiв Джиммi. Йому дуже не сподобався той зневажливий жест рукою.

Аннабет – любов його життя, тут сумнiватися не випадае – навiть не уявляла собi, якою iнодi вона може бути (i це було властиве всiй родинi Севiджiв) та яке прикре враження справляли ii поганi думки або кепський настрiй на iнших людей.

– А може, в бойфренда.

– Справдi? А з ким вона зустрiчалась останнiми днями?

Аннабет увiмкнула душ i вiдступила до зливальницi, чекаючи, поки вода нагрiеться.

– Я думала, ти це знаеш краще вiд мене.

Вона вiдкрила аптечку, шукаючи там пасту для чищення зубiв, i похитала головою.

– Вона перестала зустрiчатися з Маленьким Цезарем у листопадi. Я була цьому рада.

Джиммi, який узував черевики, всмiхнувся. Аннабет завжди називала Боббi О’Доннела Маленьким Цезарем, а коли й набагато брутальнiшими прiзвиськами, i не тiльки тому, що той був амбiтним гангстером iз холодним поглядом, а й тому, що вiн був гладкий коротун, схожий на Едварда Дж. Робiнсона. То були напруженi кiлька мiсяцiв, коли минулого лiта Кейтi стала зустрiчатися з ним, i брати Севiджi сказали Джиммi, що вiн може покластися на них, мовляв, вони прищемлять йому прутень, якщо в тому виникне потреба. Джиммi не знав, чи то вони були морально обуренi тим, що такий покидьок зустрiчаеться з iхньою улюбленою небогою, чи то Боббi О’Доннел став для них надто небезпечним суперником.

Та хай там як, Кейтi сама порвала цi взаемини, i, крiм чималоi кiлькостi телефонних дзвiнкiв о третiй годинi ночi й тiеi Рiздвяноi ночi, коли Боббi та Роман Фоллов з’явилися в них на парадному ганку з невiдомими намiрами, наслiдки розриву минулися без особливих пригод.

Той факт, що Аннабет не терпiла Боббi О’Доннела, не мiг не насмiшити Джиммi, бо iнодi вiн замислювався, чи ненавидiла Аннабет Боббi тiльки тому, що вiн був схожий на Едварда Дж. i спав з ii падчеркою, а чи ще й тому, що той був недоробленим бандитом, на вiдмiну вiд професiоналiв, якими вона вважала своiх братiв, безперечно, знаючи, яким фахiвцем був ii чоловiк у тi роки, коли Марiта ще не вмерла.

Марiта пiшла в за`свiти чотирнадцять рокiв тому, коли Джиммi вiдсиджував два роки в’язницi у виправному закладi «Оленячий острiв» у Вiнтропi. Одного вечора пiд час вiдвiдин ув’язненого чоловiка, коли п’ятирiчна Кейтi спала в неi на колiнах, Марiта показала Джиммi родимку на своiй руцi, яка останнiм часом дуже потемнiла, i сказала, що збираеться пiти до лiкаря, який працюе в громадськiй клiнiцi. Про всяк випадок, пояснила вона. Через чотири тижнi iй вже робили хiмiю. А пiвроку по тому, як розповiла йому про родимку, Марiта померла. Кiлька субот Джиммi мусив спостерiгати, як тiло дружини стае бiлим, немов крейда, сидячи на протилежнiй сторонi темного дерев’яного столу, припаленого сигаретами, вкритого плямами вiд поту й почорнiлого за сотню рокiв базiкання та скарг ув’язнених. Останнiй мiсяць свого життя Марiта була вже надто хвора, щоб приходити, заслабка, щоб писати, й Джиммi мусив задовольнитися телефонними дзвiнками, пiд час яких вона здавалася надто виснаженою або накачаною лiками, або й такою, й такою.

– Ти знаеш, що менi вiднедавна сниться? – запитала вона одного разу. – Сниться i сниться.

– Що тобi сниться, моя дитино?

– Помаранчевi штори. Великi щiльнi помаранчевi штори. – Вона цмокнула губами, й Джиммi почув, що Марiта п’е воду… – Штори, якi метляються на вiтрi, звисаючи зi своiх поперечок. Лише метляються й ляскають. Лясь, лясь, лясь. Сотнi штор на великому-великому полi. Ляскають i лопотять.

Джиммi чекав, що далi, але Марiта урвала на цьому розповiдь. Не хотячи, щоб дружина змовкала посеред розмови, як було не раз, вiн запитав:

– Як там Кейтi?

– Чого?

– Що робить Кейтi, моя люба?

– Твоя мама добре дбае про нас. Вона дуже журиться.

– Хто журиться? Моя мама чи Кейтi?

– Обидвi. Пробач, Джиммi. Я пiду. Мене нудить. І я дуже стомлена.

– Гаразд, дитино.

– Я тебе кохаю.

– І я тебе.

– Джиммi. У нас нiколи не було помаранчевих штор. Я не помиляюся?

– Нi, не помиляешся.

– Дивно, – сказала вона й повiсила слухавку.

Останне слово, яке вона сказала йому, – «дивно».

Атож, дивно. Родимка, що була на твоiй руцi, вiдколи ти ще лежала в колисцi й дивилась на пiдвiшенi над тобою картоннi iграшки, раптом потемнiла й через двадцять чотири тижнi, майже два роки по тому, як ти лежала в постелi зi своiм чоловiком i обхоплювала його тiло своею ногою, тебе поклали в домовину й зарили в землю, а твiй чоловiк стояв за пiвсотнi ярдiв вiд тебе, мiж двома озброеними охоронцями й з кайданами на руках i ногах.

Джиммi випустили на волю через два мiсяцi пiсля похорону дружини, й вiн стояв на кухнi в тому самому одязi, в якому покинув в’язницю, i усмiхався до своеi незнайомоi дитини. У своi першi чотири роки вона мала познайомитися з ним, бо ж зовсiм його не пам’ятала. Пам’ятала тiльки те, що сталося за останнi два роки ii життя. Можливо, в ii пам’ятi жило кiлька фрагментiв про чоловiка, якого вона бачила в цiй оселi до того, як iй було дозволено приходити до нього лише по суботах i сидiти на протилежному боцi старого стола у вологому домi з поганим запахом, побудованому на iндiянському кладовищi, де свистiли вiтри, стiни хиталися, а стелi нависали надто низько. Стоячи на своiй кухнi й дивлячись, як вона споглядае його, Джиммi нiколи ще не почувався таким безпорадним. Вiн зроду не був таким самотнiм або наляканим, як тепер, коли, опустившись навколiшки бiля Кейтi та взявши ii рученята в своi руки, дивився на них обох у своiй уявi, немовби лiтав над кiмнатою. І, лiтаючи над ними, вiн думав: «О Боже, менi шкода цих двох». Чужi одне одному, в бруднiй кухнi, намагаються вимiряти одне одного, силкуються не мати ненавистi одне до одного, бо ж вона померла й позмусила iх прилiпитися одне до одного, неспроможна знати, що вони, в бiса, робитимуть далi.

Його донечка – це створiння, яке жило, дихало й почасти вже було сформоване, – тепер залежала вiд нього, подобалось це iм чи нi.

– Вона всмiхаеться нам iз неба, – промовив Джиммi до Кейтi. – Вона пишаеться нами. Справдi пишаеться.

Кейтi запитала:

– Ти знов повернешся в те мiсце, де був?

– Нi, не повернуся. Нiколи.

– Ти поiдеш кудись iще?

Тiеi митi Джиммi радо погодився б вiдсидiти ще рокiв iз шiсть у бруднiй ямi, такiй, як «Оленячий острiв», або й у гiршому мiсцi, анiж проводити по двадцять чотири години на кухнi з незнайомою донькою, з цiею невизначенiстю майбутнього, iз цим – як називати речi своiми iменами – клопотом, на який доведеться потратити залишок своiх молодих рокiв.

– Нiкуди я не поiду, – сказав вiн. – Я тебе не покину.

– Менi хочеться iсти.

Джиммi наче вдарило електричним струмом – о Боже, йому ще й годувати доведеться це створiння. До смертi. Ісусе Христе!

– Гаразд, – вiдказав вiн, вiдчуваючи, як усмiшка затремтiла на його обличчi. – Ми поiмо.

О шостiй тридцять Джиммi з’явився в «Ринковому котеджi», крамницi на перехрестi вулиць, якою вiн володiв, i вiдразу сiв за касу та лотерейний автомат, тодi як Пiт переносив до кафетерiю «Кiлмерськi пончики» Айзера Гасвамi й тiстечка, кiльця iз сиром та пирiжки, доставленi з пекарнi Тонi Б’юка. Пiд час затишшя Джиммi наповнив кавою з кавового автомату два величезнi термоси й поставив iх на прилавок, де торгували кавою, потому розiклав недiльнi «Глоб», «Геральд» i «Нью-Йорк таймс». Посерединi поклав рекламу й комiкси, вiдтак акуратно помiстив усе те перед прилавками, де продавалися цукерки, й пiд касовим апаратом.

– Сел сказав тобi, коли зможе бути?

– Не ранiше, як о пiв на десяту, – сказав Пiт. – Його автомобiль зламався, й вiн зможе приiхати лише мiським транспортом, тобто двома лiнiями метро та автобусом. Та i, як сказав менi, вiн ще навiть не вдягався.

– Трясця.

Близько чвертi на восьму iм довелося мати справу з першим напливом покупцiв, що поверталися з нiчноi змiни, – це були переважно полiсмени, кiлька медсестер зi «Святоi Регiни» й кiлька дiвчат, якi працювали й пiдробляли, обслуговуючи нелегальнi нiчнi клуби, розмiщенi на протилежному боцi Бакiнгем-авеню в Низинi й вище на Роум-Бейсин. Усi вони були стомленi й виснаженi, але водночас веселi й напруженi. Над ними висiла аура iнтенсивноi полегкостi, немовби всi вони поверталися з поля битви бруднi, закривавленi, але не пораненi й не покалiченi.

Поки тривала п’ятихвилинна перерва перед новим напливом вiдвiдувачiв, Джиммi зателефонував Дру Пiджину й запитав, чи бачив той Кейтi.

– Гадаю, вона тут, – сказав Дру.

– Справдi?

Джиммi вiдчув нотку надii в своему голосi й тiльки тодi зрозумiв, що вiн стривожений набагато бiльше, анiж дозволяв собi визнати.

– Певно, що так, – сказав Дру. – Зачекай, пiду з’ясую.

– Наперед тобi дякую, Дру.

Вiн слухав, як вiдлунюе важка хода Дру по твердiй пiдлозi коридору, й водночас переводив у грошi два обтрiпанi чеки, що iх подала йому стара ледi Гармон, намагаючись не моргати, щоб не струсити сльози, якi потекли в Джиммi вiд рiзкого запаху парфумiв староi. Вiн почув, як Дру повертаеться до телефона, й вiдчув, як затремтiло в нього щось у грудях, коли повернув старiй ледi ii п’ятнадцять баксiв i на прощання помахав iй рукою.

– Джиммi?

– Я тут, Дру.

– Пробач. Це Даяна Сестра заночувала тут, у нас. Вона й тепер лежить долi у спальнi Ів. Але Кейтi там немае.

Трiпотiння в грудях Джиммi зупинилося й завмерло, неначе придавлене пiнцетом.

– Ти не переживай, це не проблема.

– Ів сказала, що Кейтi висадила iх тут, бiля стовпа на дорозi, але не сказала, куди сама iде.

– Гаразд, чоловiче. – Джиммi надав своему голосовi удаваноi веселостi. – Я ii знайду.

– Може, в неi з кимось побачення?

– Їй дев’ятнадцять, Дру. Хiба порахуеш тих, iз ким вона зустрiчаеться?

– Свята правда, – вiдказав Дру, позiхаючи. – Скажiмо, Ів одержуе стiльки телефонних дзвiнкiв вiд рiзних хлопцiв, що можна скласти iхнiй реестр.

Джиммi витиснув iз себе смiх.

– Ще раз дякую тобi, Дру.

– Завжди радий допомогти тобi. Тримайся, Джиммi.

Джиммi повiсив слухавку й потiм довго дивився на диск, нiби чекав вiд нього якоiсь допомоги. Це не вперше Кейтi не ночувала вдома. І навiть не вдесяте. Не раз також вона не приходила вранцi на роботу, але й у першому, i в другому випадку вона зазвичай телефонувала. Та що, як вона зустрiла чарiвного молодика, схожого на кiнозiрку?.. Джиммi не так далеко вiдiйшов вiд своiх двадцятьох, щоб не пам’ятати, як це бувае. І хоч вiн нiколи не показав би Кейтi, що заплющуе очi на такi вчинки, у своему серцi вiн мiг гiпокритично не осуджувати iх.

Дзвiнок, прив’язаний до цвяха, вбитого над дверима, дзеленькнув, i Джиммi, пiднявши голову, побачив, як до крамницi увiйшов гурт акуратно причесаних жiнок, якi поверталися з церкви й базiкали про дощовий ранок, проповiдь священика та смiття на вулицях.

Пiт пiдняв голову вiд гастрономiчного прилавка й витер руки рушником, яким обтирав стiл для пакування куплених продуктiв. Далi виклав на прилавок повну коробку хiрургiчних рукавичок, а тодi сiв за другий касовий апарат. Нахилившись до Джиммi, вiн промовив:

– Готуйся до пекла.

І другий гурт святенниць з’явився слiдом за першим.

У недiлю вранцi Джиммi не працював близько двох рокiв, тож забув, на який зоопарк може тодi перетворитися крамниця. Пiт мав слушнiсть. Сивi фанатички, якi приходять на семигодинну месу до Святоi Цецилii, коли нормальнi люди сплять, переносять свiй бiблiйний крамничний ентузiазм до крамницi Джиммi, пустошачи тацi з пирiжками та пончиками, дудлячи каву, випиваючи молочнi коктейлi, наполовину зменшуючи кiлькiсть газет на стендах. Вони зачiпали вiтрини й наступали на пластиковi торбинки з чiпсами та горiхами, якi падали iм пiд ноги. Вони викрикували замовлення гастрономiчних продуктiв, вимагали лотерейнi квитки, замовлення на «Пол-Молс» i «Честерфiлд», анiтрохи не тримаючись своеi черги. І хоч позаду тиснули новi сивi або голомозi вiдвiдувачi, цi першi затримувалися бiля прилавка нескiнченно довго, рахуючи своi мiдяки, розпитуючи про родини Джиммi та Пiта й не поступаючись чергою тим, котрi все гучнiше галасували позад них.

Подiбного хаосу Джиммi не пам’ятав вiдтодi, як востанне побував на iрландському весiллi з вiдчиненим баром, i коли нарештi, подивившись на годинник, що показував восьму годину сорок п’ять хвилин, вiн завважив, як останнiй з вiдвiдувачiв вийшов надвiр, вiдчув, що футболка просякла потом пiд його светром, а светр глибоко в’iвся в шкiру. Вiн подивився на результат бомби, що вибухнула в його крамницi, а тодi на Пiта й вiдчув несподiваний наплив дружнiх i братерських почуттiв до цього чоловiка, який уже витримав натиск полiсменiв, медсестер i повiй о сьомiй годинi п’ятнадцять хвилин, так нiби вони з Пiтом пiднялися на новий рiвень дружби, переживши навалу зажерливоi старечi, що накотилася на них о восьмiй ранку.

Пiт подарував йому стомлену усмiшку.

– Тепер вiдпочинемо з пiвгодини? Ти дозволиш менi вийти й покурити?

Джиммi засмiявся, його опанувала несподiвана дивна гордiсть за невеличкий бiзнес, який вiн зумiв налагодити в своему кварталi.

– Не взяв тебе кат, Пiте, можеш викурити цiлу пачку.

Вiн пiдмiв у проходi, розставив на полицях молочнi продукти й розкладав на тацях пирiжки та пончики, коли задзвенiв дзвоник i повз прилавок пройшли Бренден Гаррiс i його молодший брат Нiмий Рей, прямуючи до тих поперечних проходiв, де продавався хлiб, пральнi порошки, тiстечка та чай. Джиммi клопотався коло обгортання тiстечок та пончикiв i пожалкував, що дозволив Пiтовi взяти коротку перерву, адже Пiт тепер дуже згодився б йому тут, поруч.

Джиммi пiдвiв очi й спостерiг, що Бренден дивиться поверх полиць, прагнучи щось побачити бiля кас, так нiби вiн хотiв або щось поцупити в крамницi, або когось там побачити. Протягом якоiсь iррацiональноi секунди Джиммi подумав, чи не слiд йому звiльнити Пiта за незаконну торгiвлю в крамницi. Одначе стримався, пригадавши, що Пiт заприсягся, дивлячись йому у вiчi, що нiколи не пiдведе Джиммi й не зведе нанiвець працю його життя. Джиммi знав, що вiн каже правду, бо якщо ти не Великий Чаклун усiх брехунiв, то нiколи не зможеш набрехати Джиммi, коли вiн дивиться тобi у вiчi й ставить пряме запитання; вiн знав кожен посмик i кожен порух ока, хоч би який малопомiтний, що виказав би тебе. Вiн навчився цього, спостерiгаючи за батьком, що мав звичай давати п’янi обiцянки, яких зроду не виконував, – i тепер Джиммi розпiзнавав брехню, хоч би як ретельно ii ховали. Отже, Джиммi пам’ятав, як Пiт дивився йому в вiчi та присягався, що нiколи не пiдведе його, й знав, що це правда.

Але що там хоче побачити Бренден? Невже вiн такий дурний, що сподiваеться щось поцупити? Джиммi знав Бренденового батька Правильного Рея Гаррiса, той також був псих, отже примiтивнiсть мислення в них у кровi, але треба зовсiм схибнутися, щоб спробувати пограбувати крамницю на лiнii Схiдного Бакiнгема – Низини/Пагорбiв разом зi своiм тринадцятирiчним нiмим братом. До того ж якщо хтось i мав якусь клепку в тiй родинi, Джиммi, хоч i неохоче, визнавав таку можливiсть за Бренденом – сором’язливим, але дуже вродливим хлопцем. Джиммi давно зрозумiв рiзницю мiж тим, хто тримаеться спокiйно, бо не знае значення багатьох слiв, i тим, хто вбирае усе в себе, спостерiгаючи й слухаючи. Бренден був надiлений цiею особливiстю; ви вiдчували, що вiн розумiе людей надто добре, й це знання примушувало його нервуватися.

Вiн обернувся до Джиммi, i iхнi погляди зустрiлися. Хлопець подарував Джиммi нервовий дружнiй погляд, уклавши в нього надто багато значення, нiби намагався не виявити тих турбот, що заповнювали йому мозок.

– Брендене, допомогти тобi? – запитав Джиммi.

– Ой нi, мiстере Маркус, я лише хочу знайти отой iрландський чай, який так полюбляе моя мати.

– Чай «Баррi»?

– Атож, саме його.

– У наступному проходi.

– Щиро дякую.

Джиммi сiв до каси саме тодi, коли повернувся Пiт, за яким тягся сморiд поквапно скрученоi, викуреноi цигарки.

– Коли ж повертаеться на службу Сел? – запитав Джиммi.

– Будь-якоi хвилини тепер. – Пiт обернувся назад до полицi, заваленоi клаптями чекового паперу, й зiтхнув: – Джиммi, вiн такий неповороткий.

– Сел? – Джиммi спостерiгав, як Бренден спiлкуеться з братом мовою знакiв, стоячи посеред центрального проходу, – Бренден тримав коробку з чаем «Баррi» в себе пiд пахвою. – Чоловiче, йому ось-ось вiсiмдесят вийде.

– Я знаю, чому вiн неповороткий, – сказав Пiт. – Я сказав просто так. Бо якби о восьмiй за прилавком стояли не ти i я, а ми iз Селом, то й досi не впоралися б.

– Тому я й ставлю його лише на короткий час. Проте сьогоднi вранцi повиннi були б працювати не ми з тобою й не ти iз Селом, а ви з Кейтi.

Бренден i Нiмий Рей пiдiйшли до прилавка, й Джиммi побачив, як щось спалахнуло на Бренденовому обличчi, коли промовив iм’я дочки.

Пiт вийшов з-поза сигаретноi полицi й запитав:

– Брендене, ти все знайшов?

– Я… я… я… – заникуючись, вiдповiв Бренден i подивився на свого малого брата. – Думаю, що так. Дозвольте менi переговорити з Реем.

Руки хлопцiв знов замиготiли, й обидва перемовлялися так швидко, що Джиммi навряд чи зрозумiв би iх, навiть якби тi користувалися словами. Мовчазне обличчя Рея було при цьому нерухоме, мов кам’яне, тодi як руки його були наелектризованi й живi. Джиммi вiн завжди здавався похмурим пiдлiтком, бiльше схожим на матiр, анiж на батька, його блiде обличчя неначе завжди кидало виклик. Одного разу Джиммi сказав про це Аннабет, i вона звинуватила його в упередженому ставленнi до iнвалiдiв, але вiн не думав, що рiч у цьому, – на мертвотному обличчi Рея та в його мовчазному ротi жило щось таке, що Джиммi хотiлося б вибити молотом.

Хлопцi перестали смикатися головами, й Бренден нахилився на полицю з цукерками, узяв там iриску Колмена, примусивши Джиммi знову пригадати свого батька та як вiд нього смердiло, коли вiн працював на цукерковiй фабрицi.

– А можна менi ще «Глоб» узяти? – запитав Бренден.

– Авжеж, – промовив Пiт, дописуючи цю назву в рахунок.

– А я думав, Кейтi працюе в недiлю, – сказав Бренден i простягнув Пiтовi десятку.

Замкнувши касу, Пiт пiдняв брови.

– Брендене, тобi подобаеться дочка мого хазяiна?

Бренден опустив очi.

– Нi, нi, нi. – Вiн засмiявся, i смiх той завмер, щойно вилетiв з його рота. – Я лише здивувався, бо звичайно бачив ii тут.

– Їi маленька сестра прийме сьогоднi перше причастя, – сказав Джиммi.

– Надiн? – Бренден зиркнув на Джиммi, надто широко розплющивши очi й так само широко всмiхаючись.

– Надiн, – пiдтвердив Джиммi, дивуючись, що Бренден вiдразу пригадав ii iм’я. – Авжеж, вона.

– То привiтайте ii вiд мене та вiд Рея.

– Аякже, Брендене, привiтаю.

Бренден опустив очi на прилавок i кiлька разiв кивнув головою, коли Пiт зачинив бар, де подавали чай iз цукерками.

– Я радий був, хлопцi, побачити вас. До побачення, Рею.

Рей не дивився на брата, коли той говорив, але вiн пiшов за ним, коли Бренден сказав «ходiмо». Джиммi пригадав, що люди, як велося, забували про Рея: вiн не був глухий, лише нiмий, бо Джиммi був переконаний, що мало хто з людей, якi жили по сусiдству, зустрiчався з таким явищем ранiше.

– Послухай-но, Джиммi, – сказав Пiт, коли брати пiшли. – Можна поставити тобi одне запитання?

– Давай.

– Чому ти так ненавидиш цього хлопця?

Джиммi стенув плечима.

– Я не знаю, чоловiче, чи це справдi ненависть. Я тiльки… А тобi не здаеться нiмота цього малого розбишаки трохи дивною?

– А, ти про нього, – сказав Пiт. – Атож, це дивний хлопець, який завжди поглядае так, наче вiн помiтив щось у тебе на обличчi й готуеться видерти його. Ти звернув на це увагу? Але я говорив не про нього, а про Брендена. Бо менi цей хлопець подобаеться. Вiн скромний i пристойний, невже ти зi мною не згоден? Ти помiтив, як вiн часто розмовляе з братом мовою жестiв, хоч i не мае в цьому потреби? Так нiби хоче показати братовi, що вiн не сам-один. Це добре. Але Джиммi, чоловiче, ти дивишся на нього таким поглядом, нiби хочеш вiдчикрижити його носа й засунути йому в рот.

– Неправда.

– А таки правда.

– Невже ти так думаеш?

– Саме так я й думаю.

Джиммi подивився пове?рх лотерейного апарата крiзь запилюжене вiкно на Бакiнгем-авеню, яка лежала сiра й волога пiд уранiшнiм сонцем. Вiн вiдчував, як клята сором’язлива усмiшка Брендена Гаррiса лоскоче йому кров.

– Джиммi, я лише пожартував з тебе. Я не хотiв тебе образити…

Джиммi вiдвернув голову вiд Пiта й глянув у вiкно.

– А ось i Сел, – промовив вiн. Старий човгав по авеню, наближаючись до них. – Майже вчасно, хай йому грець.

Бо воно в нього розбилося

Недiля Шона Дiвайна – його перший робочий день пiсля тижневоi перерви – почалася, коли вiн рвучко пробудився зi сну, вихоплений з нього дзеленчанням будильника, яке наповнило його вiдчуттям безповоротностi, немов дитину, що виходить iз матки й знае, що зроду туди не повернеться. Вiн не мiг пригадати багато конкретних подробиць – пам’ятав лише кiлька не пов’язаних мiж собою деталей i мав таке вiдчуття, що суцiльноi оповiдi вiн не бачив увi снi. А проте вона вгородилася, наче бритва, в потилицю й не вiдпускала його уяву весь ранок.

Його дружина Лорен була в тому снi, й вiн досi чув запах ii тiла. Вона мала розтрiпане волосся кольору мокрого пiску, темнiше й довше, нiж у життi. На нiй був мокрий бiлий купальний костюм. Тiло мало темну засмагу, до голих гомiлок та пальцiв на ногах прилип пiсок. Вона пахла морем i сонцем. Сидячи на колiнах у Шона, цiлувала його в нiс, лоскотала йому горло своiми довгими пальцями. Вони розташувалися на ганку пляжного будинку, й Шон мiг чути шум прибою, хоч i не бачив нiякого океану. Там, де мав бути океан, бовванiв порожнiй телевiзiйний екран завбiльшки з футбольне поле. Коли Шон дивився в нього, то бачив лише свое вiддзеркалення, без Лорен, так нiби вiн обiймав порожне повiтря.

Але в руках вiн вiдчував ii тепле тiло.

Потiм його пам’ять зберегла, як вiн стояв увi снi на даху будинку, а замiсть тiла Лорен тримав у руках гладенький металевий флюгер. Вiн обiймав той флюгер, а внизу зяяла глибока яма, й на причалi стояла яхта. Далi вiн побачив себе голим у лiжку з жiнкою, якоi нiколи ранiше не зустрiчав. Доторкаючись до неi, Шон вiдчував, за якоюсь дивною логiкою сновидiння, що Лорен перебувае в сусiднiй кiмнатi й спостерiгае за ними по вiдео. Тим часом крiзь вiкно проломилася чайка, уламки скла розсипалися по лiжку, й Шон, уже одягнений, нахилився над ним.

Чайка глибоко зiтхнула й промовила:

– У мене болить шия, – i Шон прокинувся, перш нiж устиг сказати: «Бо вона в тебе зламана».

Вiн прокинувся, але сон усе ще важко перекочувався в його мозку, його пушинки застрягли пiд повiками й прилiпилися на верхнiй частинi язика. Вiн тримав очi заплющеними, а тим часом будильник не вгавав. Шон гадав, це новий сон, i вiн досi спить, а дзвiнок лунае лише в його уявi.

Нарештi вiн розплющив очi. Вiдчуття твердого тiла незнайомоi жiнки й запах моря, який iшов вiд тiла Лорен, iще якийсь час залишалися в тканинi його мозку. До нього раптом дiйшло, що це не сон, не кiнофiльм, не сумна-пресумна пiсня.

Це були тi самi простирадла, те саме лiжко, та сама порожня бляшанка з-пiд пива на його пiдвiконнi, те саме сонце в його очах, той самий дзвiнок будильника на столику бiля лiжка. Це крапав кран, якого вiн забув закрутити. Це було його життя, що належало тiльки йому.

Шон вимкнув будильник, але не вiдразу пiдвiвся з лiжка. Вiн ще не хотiв пiднiмати голову, бо не хотiв з’ясовувати, чи вона не болить iз похмiлля. Якщо це так, то перший день на службi видасться йому вдвiчi довшим, а вiн i без того, напевно, буде тривалим пiсля тижневоi вiдсутностi Шона, з усiею тiею гидотою, яку вiн муситиме проковтнути, й жартами, що iх йому доведеться вислухати на свою адресу.

Вiн лежав i слухав вуличний гомiн. Із-за сусiднiх дверей, де жили наркомани, долинав звук вiд телевiзора, який не вимикався цiлiсiнький день. Пiд стелею хурчав вентилятор, а в кутку тихо гудiли мiкрохвильова пiч i холодильник. Гудiли увiмкненi комп’ютери. Гудiли мобiльнi телефони, гудiли кухня та вiтальня, а знадвору з боку вокзалу та житлових кварталiв Фаней-Гайтс i Низини було чути безперервний гул.

Усе гуло й гудiло цими днями. Усе було плинне та швидке. Кожен мусив пристосуватися до цього свiту, рухатися разом iз ним, зростати.

Коли, в бiса, це почалося?

Власне, бiльш нiчого вiн не хотiв знати. Коли пришвидшився ритм подiй, що примусив Шона дивитись на людськi спини?

Вiн заплющив очi.

Коли його покинула Лорен.

Саме тодi.

Бренден Гаррiс подивився на телефон, йому хотiлося, щоб вiн задзвонив. Кейтi спiзнюеться на двi години. Вiн не дуже й дивувався, бо час i Кейтi нiколи не вiдзначалися узгодженiстю, але ж сьогоднiшнiй день не е звичайним. Бренден мрiяв вирушити в дорогу. Де ж вона, якщо ii немае на службi? Вони домовилися, що вона зателефонуе Бренденовi з роботи, пiде на перше причастя своеi зведеноi сестри, а потiм вони зустрiнуться. Але Кейтi не прийшла на службу. І не зателефонувала йому.

Сам вiн не мiг подзвонити iй. Це дуже ускладнювало iхнi стосунки вiд першого вечора, коли вони покохалися. Кейтi зазвичай перебувала не бiльш як у трьох мiсцях – у Боббi О’Доннела в першi днi ii знайомства з Бренденом, у тому помешканнi, де вона виросла разом iз батьком, мачухою та двома зведеними сестрами, або в помешканнi вище, де жили ii божевiльнi дядьки, двое з яких, Нiк i Вел, мали славу неприторенних психопатiв i не вмiли владати своiми iмпульсами. До всього ii батько Джиммi Маркус люто ненавидiв Брендена без будь-якоi логiчноi причини для Кейтi та ii хлопця. І дiвчина не мала пiдстав думати iнакше – скiльки пам’ятала себе, завжди чула вiд батька: «Тримайсь якнайдалi вiд Гаррiсiв, бо як приведеш бодай одного з них у хату – ти менi не дочка».

Кейтi розповiдала про батька, як чоловiка розумного, але одного вечора зi слiзьми на очах сказала Бренденовi: «Вiн стае як дурний, коли мова заходить про тебе. Як дурний. Якось вiн напився й почав базiкати про те, як любив мою маму, як дуже вона любила мене й таке iнше, а далi як засичить: „Цi паскуднi Гаррiси, Кейтi, нiкчемнi вони людцi, просто смiття“».

Смiття. Вiд цього слова в Брендена боляче закалатало серце.

– «Тримайся вiд них, Кейтi, якнайдалi. Лише про це я тебе прошу. Будь ласка».

– Тодi чому ти прихилилася до мене? – запитав Бренден.

Вона обкрутилася в його обiймах i сумно всмiхнулась до нього.

– А ти цього не знаеш?

Правду кажучи, Бренден цього не знав. Кейтi була всiм. Вона була богиня. А Бренден був лише Бренденом.

– Нi, не знаю.

– Ти добрий.

– Справдi?

Вона кивнула головою.

– Брендене, я бачила тебе з Реем, матiр’ю, з чужими людьми надворi, й ти завжди здавався менi дуже добрим.

– Існуе багато добрих людей.

– Існуе багато люб’язних людей. А це не одне й те саме.

І Бренден, думаючи про це, мусив визнати, що протягом усього свого життя вiн нiколи не зустрiчав людини, яка ставилася б до нього неприязно. Усi вважали, що Гаррiсовi дiти – хорошi хлопцi. Бренден нiколи не мав ворогiв, нi з ким не бився пiсля школи й не пам’ятав, коли востанне чув грубе слово на свою адресу. Можливо, це й справдi тому, що вiн добрий. І можливо, справдi, як казала Кейтi, така риса вдачi – рiдкiсть. А може, вiн був просто хлопцем, який не дратував людей.

Хiба крiм батька Кейтi. І то була загадка. А сумнiватися в ставленнi Джиммi Маркуса до Брендена не доводилося. Той його ненавидiв.

Лише пiвгодини тому Бренден вiдчув цю ненависть у крамницi мiстера Маркуса – тиху й стриману ненависть, що йшла вiд нього, наче вiрусна iнфекцiя.

Вiн вiдчув себе безпорадним перед нею. Повертаючись додому, вiн не мiг дивитися на Рея й повсякчас спотикався, так його бентежила ця ненависть. Вiн почувався брудним, так нiби його волосся було давно не мите, а голова всипана гнидами. Тим паче, що цей факт вiн нiяк не мiг пояснити – Бренден зроду не робив нiчого лихого мiстеровi Маркусу, вiн майже не знав цього чоловiка. Вiн дивився на Джиммi Маркуса й розумiв, що той не став би гасити полум’я, якби воно його охопило.

Бренден не мiг зателефонувати Кейтi на один з ii телефонiв – ану ж як вони мають там апарат, що визначае номери? Вони здивуються – чого це ненависний Бренден Гаррiс телефонуе iхнiй Кейтi. Вiн мав намiр подзвонити iй тисячу разiв, але думки про те, що на протилежному кiнцi дроту може нарватися на мiстера Маркуса, чи Боббi О’Доннела, чи одного з тих психованих братiв Севiджiв, було досить, щоб вiн знову поклав слухавку на мiсце.

Бренден не знав, кого йому боятися бiльше. Мiстер Маркус був звичайний собi чоловiк, власник крамницi на розi вулицi, до якоi Бренден ходив протягом половини свого життя, але було в тому чоловiковi щось iще – крiм його очевидноi ненавистi до Брендена, – таке, що могло збентежити людину, спроможне заподiяти iй щось лихе, хоч що саме, Бренден не знав, але щось таке, що примушувало стишувати голос у присутностi цього чоловiка й не зустрiчатися з ним поглядом. Щодо Боббi О’Доннела, то вiн був саме той чоловiк, який жив невiдомо з чого, i, щоб не зустрiтися з ним, ви переходили на протилежний бiк вулицi. А щодо братiв Севiджiв, то тi були планетною системою, вiддаленою вiд нормальних, прийнятних стосункiв на сотнi свiтових лiт. Найбожевiльнiшi, найпридуркуватiшi йолопи, яких будь-коли народжувала Низина. Щоб перелiчити, яка кiлькiсть поглядiв i слiв могла вивести iх з рiвноваги, знадобилася б книга завтовшки зi Святе Письмо. Їхнiй батько, теж бовдур несосвiтенний, настругав зi своею хворобливою святенницею дружиною безлiч дiтлахiв, одного за одним через кожнi одинадцять мiсяцiв. Брати росли в жахливiй тiснотi в однiй кiмнатi поруч iз надземною залiзницею, яка нависала над Низиною, затуляючи сонце, аж поки ii не знесли, Бренден тодi ще був малюком. Пiдлога в iхньому помешканнi була нахилена на схiд, а потяги гудiли за вiкном братiв двадцять одну годину з двадцяти чотирьох кожноi проклятоi доби, струшуючи триповерховий будиночок iз такою силою, що iнодi брати випадали з лiжка й прокидалися вранцi наваленi в одну купу, зустрiчаючи ранок роздратованими, як водянi пацюки, й пiсяли один на одного, щоб почати новий день окремо.

Бувши дiтьми, вони не мали iндивiдуальностi в своему зв’язку iз зовнiшнiм свiтом. Вони були просто Севiджами, такою собi сумiшшю кiнцiвок та сплутаного волосся, й рухалися у хмарi пилюки, як тасманiйський диявол. Ви бачили, як котиться на вас курява, й вiдступали вбiк, сподiваючись, що ця хмара затягне в себе когось iншого, перш нiж досягне до вас або пролетить мимо, одержима власними похмурими психозами.

Та що там казати, до того як Бренден почав таемно зустрiчатися з Кейтi, вiн навiть не знав, скiльки всього було братiв Севiджiв, а вiн же вирiс у Низинi. Йому про це розповiла Кейтi: Нiк був найстарший, рокiв iз шiсть тому вiн подався вiдбувати своi щонайменше десять рокiв у Волполi; Вел був наступний i, зi слiв Кейтi, найприемнiший; потiм iшли Чак, Кевiн, Ел (якого зазвичай плутали з Велом), Джерард, який щойно вийшов iз Волпола, й нарештi Скотт, материн улюбленець, коли вiн був зовсiм малим i мати була жива. Потiм вiн единий з-помiж братiв одержав диплом про закiнчення коледжу i единий, що не жив удома на першому й третьому поверхах, якi брати привласнили пiсля того, як повиганяли з дому колишнiх власникiв, так iх перелякавши, що тi переселилися до iншого штату.

– Я знаю про iхню погану славу, – сказала Кейтi Бренденовi, – але насправдi вони хорошi хлопцi. Хiба окрiм Скотта. Вiн i справдi навряд чи може комусь сподобатися.

Оце тобi й «нормальний» Скотт.

Бренден зиркнув на свого годинника, потiм на дзигарi над лiжком, на телефон i на свое лiжко. Учора вночi вiн засинав отут, дивлячись на потилицю Кейтi й рахуючи там бiлявi волосинки. Простягши тодi руку через ii стегно й поклавши долоню на ii теплий живiт, вiн з насолодою вдихав пахощi ii волосся, легких парфумiв i поту.

Аж ось iзнову звiв очi на телефон.

Ну, задзвони, нехай тобi чорт! Задзвони.

Двое хлопчакiв знайшли автомобiль i зателефонували на номер 911. Той, хто заговорив у слухавку, засапався вiд хвилювання, щойно переконався, що його чують на тому кiнцi.

– Тут стоiть автомобiль iз кров’ю всерединi та вiдчиненими дверцятами, i…

Оператор, який чергував на телефонi 911, урвав монолог i запитав:

– Де стоiть автомобiль?

– У Низинi, – сказав хлопець. – Бiля В’язничного парку. Ми з другом знайшли його.

– Яка це вулиця?

– Сiдней-стрит, – видихнув хлопець у телефон. – Тут кров, а дверцята вiдчиненi.

– Як тебе звуть, синку?

– Вiн хоче знати ii iм’я, – сказав хлопець своему друговi. – Вiн назвав мене «синку».

– Синку, назви менi свое iм’я, – повторив оператор. – Як тебе звати?

– Ми тут зовсiм випадково, дядьку, – ухилився хлопець вiд прямоi вiдповiдi. – Прощавайте.

Хлопець повiсив слухавку, а оператор побачив на своему комп’ютерi, що дзвiнок надiйшов iз платного телефона, який стояв на розi Кiлмер i Нозер-стрит у Низинi у Схiдному Бакiнгемi, десь за пiвмилi вiд того мiсця, де був вхiд iз Сiдней-стрит до В’язничного парку. Вiн передав iнформацiю черговому, й черговий послав загiн на Сiдней-стрит.

Один iз патрульних зателефонував до вiддiлка й попросив надiслати пiдкрiплення – одного або двох кримiналiстiв i кiлькох фахiвцiв з убивств. Йому здавалося, вони будуть потрiбнi.

– Тридцять третiй, ви знайшли тiло?

– Поки що нi, черговий.

– Тридцять третiй, чому ви просите надiслати фахiвцiв з убивств, якщо тiла не знайдено?

– Дивлюсь на цей автомобiль i передчуваю – тiло ось-ось знайдемо.

Свiй перший робочий день Шон розпочав пiсля перерви, припаркувавшись на Крешент i обминувши синю загороджувальну стрiчку на ii перехрестi iз Сiдней-стрит. Синя загороджувальна стрiчка була позначена етикеткою Бостонського департаменту полiцii, бо його представники першими прибули на мiсце подiй, утiм iз розмов, пiдслуханих по рацii, коли Шон iхав сюди, вiн збагнув, що справу цю доручать розслiдувати вiддiловi вбивств штату, який перебував пiд його безпосереднiм керiвництвом.

Автомобiль, як вiн зрозумiв, знайшли на Сiдней-стрит, тобто в районi юрисдикцii мiста, але кривавий слiд тягся до В’язничного парку, що, як заповiдна територiя, пiдлягав юрисдикцii штату. Шон пройшов униз по вулицi Крешент понад краем парку, й перше, що вiн помiтив, була вантажiвка служби вбивств, припаркована в центрi кварталу.

Пiдiйшовши ближче, вiн побачив свого сержанта Вайтi Паверса, що стояв за кiлька крокiв вiд автомобiля з вiдчиненими дверцятами. Соза й Коннолi, яких включили до вiддiлу вбивств лише минулого тижня, з фiлiжанками кави в руках оглядали кущi бiля входу в парк. Далi на гравiйнiй дорiжцi стояли машини патрульних служб i автомобiль кримiнологiв, якi сердито визиралися на Созу й Коннолi: можливi докази було затоптано, й повсюди валялися кришечки вiд iхнiх паперових стаканчикiв.

– Привiт, поганий хлопцюго, – здивовано пiднявши брови, мовив Вайтi Паверс. – Тебе вже викликали на службу?

– Атож, сержанте, – вiдповiв Шон. – Хоч у мене тепер немае партнера. Адольф у вiдпустцi.

Вайтi Паверс кивнув головою.

– Твоi пальцi придавило дверима, й тобi запропонували несподiваний спосiб лiкуватися. – Вiн обняв Шона. – Ти будеш зi мною, еге? Поки закiнчиться термiн твого випробування.

Вони поклали, що Вайтi стежитиме за Шоном, допоки начальство вирiшить, вiдповiдае вiн своiм високим стандартам чи нi.

– Цей вiк-енд здавався таким спокiйним, – сказав Вайтi, пiдштовхуючи Шона до вiдчинених дверцят автомобiля. – Округа була тихою, як мертвий кiт. Когось ударили ножем у Паркер-Гiлл, ще одне поранення у Бромлi-Гiт, i кiлька учнiв коледжу влаштували бiйку за пляшку з пивом в Олстонi. Проте жодне з поранень не було фатальним, i всi цi випадки пiдпорядковувалися мiстовi. За винятком випадку в Паркер-Гiлл. Але той чоловiк самостiйно дiйшов до санiтарноi частини з ножем, який стримiв у нього з-пiд ключицi, ще й запитав у черговоi сестри, де вони тримають автомат iз кока-колою.

– І вона сказала йому? – запитав Шон.

Вайтi всмiхнувся. Вiн був одним iз найталановитiших працiвникiв у вiддiлi вбивств, тому всмiхався охоче й часто. Його, либонь, несподiвано викликали на службу, бо одягнений вiн був у спортивнi штани та хокейну куртку свого сина, бейсбольна шапочка зсунулася на потилицю, рiзнобарвнi кеди були взутi босонiж, а полiцiйний значок телiпався поверх джерсi.

– Менi подобаеться твоя сорочка, – промовив Шон, i Вайтi обдарував його ще однiею ледачою усмiшкою, коли над ними, вилетiвши з парку, шугонула птаха й зловiсно каркнула над Шоновою спиною.

– Пiвгодини тому, чоловiче, я лежав на своiй канапi.

– Дивився мультики?

– Нi, боротьбу. – Вайтi показав на заростi, за якими починався парк. – Думаю, десь там ми знайдемо труп. Але врахуй, що ми тiльки-но розпочали пошуки, й Фрiл каже, поки не знайдемо тiло, жертву треба занести до списку зниклих осiб.

Птаха знову зробила над ними коло, цього разу трохи нижче. Їi гучне каркання проникло Шоновi в мозок i вiдгукнулося тремтiнням у всьому тiлi.

– Проте шукати доведеться нам? – запитав Шон.

Вайтi кивнув головою.

– Якщо тiльки вона не втекла до мiста, де ii й порiшили.

Шон подивився вгору. Птаха мала велику голову й короткi лапки пiд бiлими грудьми iз сiрою смугою посерединi. Шон не впiзнав ii породу, бо не дуже добре тямив у тому.

– Що це за птах?

– Кiльчастий водомороз, – вiдповiв Вайтi.

– Не бреши.

Вайтi пiдняв руку вгору.

– Присягаюся Богом, чоловiче.

– Ти забагато дивився в дитинствi передач «Царства дикоi природи», еге?

Птаха знову зловiсно каркнула, й Шон хотiв уже пiдстрелити ii.

– Подивишся автомобiль? – запитав Вайтi.

– Чому ти сказав «вона»? – промовив Шон, пiрнувши пiд жовту стрiчку, що оточувала мiсце злочину, й попрямував до автомобiля.

– Технiчна експертиза знайшла в бардачку паспорт. Автомобiль належить Кетрiн Маркус.

– Прокляття, – сказав Шон.

– Ти ii знаеш?

– Схоже, це дочка чоловiка, з яким я знайомий.

– Близько знайомий?

Шон похитав головою.

– Нi, ми просто вiтаемось як сусiди.

– Ти правду кажеш? – запитав Вайтi, нiби вже тепер хотiв почати розслiдування.

– Атож, цiлковиту правду.

Вони пiдiйшли до автомобiля. Вайтi показав на вiдчиненi дверцята, а представниця технiчного вiддiлу вiдступила назад i розкинула руки, затуляючи машину.

– Ви тiльки нiчого не торкайтеся, хлопцi. Хто розслiдуватиме справу?

– Я, – вiдповiв Вайтi. – Парк перебувае в юрисдикцii штату.

– Але автомобiль належить мiстовi.

Вайтi показав на бур’яни.

– Слiди кровi ведуть на територiю штату.

– Я не знаю, – зiтхнула технiчний експерт.

– Це вирiшить комп’ютер, – сказав Вайтi. – А поки що справа належить штатовi.

Шон поглянув на бур’яни, якi росли побiля парку, й припустив, що як вони знайдуть тiло, то знайдуть його там.

– Якi маемо результати?

Технiчний експерт позiхнула:

– Коли ми знайшли машину, дверцi були вiдчиненi. Ключi стримiли в запалюваннi, фари свiтилися. Через десять секунд пiсля нашого прибуття, мов за сигналом, акумулятор потiк i закаляв днище.

Над динамiком на дверцях водiя Шон помiтив пляму кровi. Кiлька ii крапель попало на сам динамiк – тепер вони засохли й почорнiли. Вiн присiв, обернувся й побачив ще одну пляму на кермi. Третя пляма була довша й ширша за першi двi, вона обгортала дiрку вiд кулi, пробиту у вiнiловiй спинцi водiевого сидiння на рiвнi плеча. Шон знову присiв i подивився крiзь дверi на кущi лiворуч вiд автомобiля, потiм обернув голову, щоб подивитися на зовнiшнiй бiк дверцят водiя, й побачив там свiжу заглибину.

Вiн поглянув на Вайтi, й Вайтi кивнув головою.

– Злочинець, певно, стояв бiля автомобiля. Дiвчина Маркус, якщо це вона, сидiла за кермом i вдарила його дверима. Мерзотник почав стрiляти й поцiлив ii, можливо, в плече, а можливо, в бiцепс. Хай там як, а дiвчина кинулася навтiки. – Вайтi показав на кiлька прим’ятих кущiв, що вона притоптала ногами. – Вони побiгли крiзь кущi до парку. Їi рана не могла бути тяжкою, бо видно лише кiлька крапель кровi на кущах.

– А ми маемо своiх працiвникiв у парку? – запитав Шон.

– Досi iх було двое.

Представниця технiчного вiддiлу форкнула:

– З них було бiльше пуття, анiж iз цих двох?

Шон i Вайтi простежили за ii поглядом i побачили, що Коннолi випустив iз рук паперового стаканчика з кавою i тепер нахилився, щоб його пiдняти.

– Вони в нас новенькi, дай iм звикнути.

– Доведеться просити допомоги.

Шон пiдступив до жiнки.

– Ви знайшли якiсь посвiдчення особи, крiм технiчного паспорта?

– Так. У гаманi пiд водiевим сидiнням був дозвiл на керування автомобiлем на iм’я Кетрiн Маркус. Пiд пасажирським сидiнням лежав рюкзак. Бiллi зараз з’ясовуе, що там у ньому.

Шон подивився через капот на чоловiка, на якого кивком голови показала експерт. Вiн стояв навколiшках перед автомобiлем, темно-синiй рюкзак лежав перед ним.

– Що там документи кажуть про ii вiк? – запитав Вайтi.

– Дев’ятнадцять рокiв, сержанте.

– Дев’ятнадцять, – повторив Вайтi, звертаючись до Шона. – І ти знайомий з ii батьком? Бiдолаха, йому доведеться пережити велике горе, вiн, либонь, i гадки не мае, що сталося з його дочкою.

Шон обернув голову й побачив, як самiтна криклива птаха полетiла в напрямку каналу, а промiнь сонця пробився крiзь хмари. Вiн вiдчував, як пташине скрекотiння проникае в його вушний канал та в мозок, i враз його пронизав спогад про вираз дикоi самоти, що його вiн бачив на обличчi одинадцятирiчного Джиммi Маркуса, коли вони майже вкрали той автомобiль. Шон вiдчував ту самоту тепер, стоячи бiля кущiв, якi вели до В’язничного парку, так нiби двадцять п’ять рокiв, що вiдокремлювали його вiд того часу, пролетiли, як комерцiйна реклама на телебаченнi, вiдчував ту гнiтючу, розпачливу самоту, що придавила Джиммi Маркуса, неначе трухлява деревина. Щоб струсити iз себе цей спогад, вiн подумав про Лорен, про Лорен iз довгим русявим волоссям, яка заполонила його сьогоднiшнiй сон i пахла морем. Вiн подумав про ту Лорен, i йому захотiлося знову заповзти в тунель того сну, поринути в нього з головою та зникнути.

У кровi

Надiн Маркус, молодша донька Джиммi та Аннабет, уперше дiстала благословеннi дари святого причастя в недiлю вранцi у церквi Святоi Цецилii, що в Схiдному Бакiнгемi, в Низинi. Їi руки були стиснутi вiд долонь до пучок, а бiлий серпанок та бiла сукня робили ii схожою на дитя-наречену або на снiжного янгола. Вона йшла в процесii через прохiд разом iз сорока iншими дiтьми, легко ковзаючи по пiдлозi, тодi як iншi дiвчатка та хлопчаки плентали й спотикалися.

Принаймнi так здавалося Джиммi, й хоч вiн перший був готовий визнати, що мислить упереджено, коли йшлося про його дiтей, вiн також не сумнiвався, що мае слушнiсть. Іншi дiти тепер базiкають або горлають, коли iм так хочеться, матюкаються перед своiми батьками, вимагають цього чи вимагають того, не шанують дорослих i дивляться на людей напiвзатуманеним, напiвгарячковим поглядом наркоманiв, якi просидiли надто багато часу перед телевiзором, комп’ютером або тим i тим. Вони скидалися Джиммi на ртутнi кульки, здавалося, кулька застигла на мiсцi, але тут-таки покотилася геть, шарахаючись туди-сюди, розсипаючи срiблясту ртуть. Вони щось просять i зазвичай дiстають, а як нi, то просять гучнiшим голосом. Якщо вiдповiдь i далi вiдкидна, починають верещати. І iхнi батьки, боягузи жалюгiднi, не витримують такого натиску й дають своiм нащадкам усе, чого тi прохають.

Джиммi й Аннабет любили до нестями своiх дiвчат. Вони тяжко працювали, аби мати змогу задовольняти всi iхнi забаганки й щоб тi почувалися щасливими та знали, що iх люблять. Але iснувала чiтка межа мiж цим та очевидними дурницями, й Джиммi докладав усiх зусиль, аби його дiвчата напевно знали, де вона пролягае.

Варто подивитись на отих двох вишкваркiв, що саме проминали стiлець, на якому сидiв Джиммi, на двох малих, якi штовхалися, голосно реготали, не звертали уваги на зауваження черниць i зачiпали парафiян. І дехто з дорослих дивився на це поблажливо. Господи. У часи Джиммi батьки виступили б iз натовпу, схопили б обох розбишак за волосся, ляснули б iх по дупах i пошепки пообiцяли б, що вдома вони дiстануть бiльше, перш нiж iх вiдпустити.

Джиммi ненавидiв свого старого батька, не схвалював i колишнi методи виховання, але, кат би його взяв, мала б iснувати й середня лiнiя поведiнки, якоi бiльшiсть людей не знаходила. Дитина мала знати, що батьки ii люблять, але iснують чiткi правила поведiнки, й хоч ти й милий малюк, проте це не означае, що можеш робити все, що тобi заманеться.

Звичайно, ти можеш дотримуватися всiх цих правил, виховати добру дитину, а вона завдасть тобi великих неприемностей. Як сьогоднi Кейтi. Вона не тiльки не з’явилася на роботу, а й, схоже, знехтувала причастя своеi зведеноi сестри. Що, в бiса, стукнуло iй у голову? Та, мабуть, нiчого особливого, й це найнеприемнiше.

Обернувшись, щоб подивитися на Надiн, яка йшла мiж рядами, Джиммi вiдчув таку гордiсть, що його гнiв на Кейтi (разом iз невеличкою, але невiдчепною тривогою) трохи вгамувався, хоча Джиммi й знав, що вiн повернеться. Перше причастя було подiею в життi католицькоi дитини – день, коли тебе вдягають у святковi шати й пiдлещуються до тебе, а потiм ведуть до сирноi кав’ярнi, – й Джиммi вiрив у визначнi подii в життi своiх дiтей та хотiв, щоб вони iм надовго запам’яталися. Саме тому той факт, що Кейтi не прийшла на конфiрмацiю сестрички, його неабияк стурбував. Їй було дев’ятнадцять рокiв, хай i так, та все одно свiт своеi молодшоi напiвсестрички вона не могла порiвняти з хлопцями, вбранням та барами. Джиммi це розумiв, тому зазвичай давав Кейтi велику волю, але знехтувати таку подiю пiсля всього того, що вiн робив для Кейтi, коли вона була молодша…

Вiн вiдчув, як знов розпалюеться гнiвом, i постановив, що, тiльки-но вони зустрiнуться, вiн улаштуе Кейтi «серйозну розмову» – так називала Аннабет iхнi вияснювання стосункiв, що часто траплялися протягом двох останнiх рокiв.

Бодай воно все запалося.

Надiн уже майже порiвнялася з лавою, на якiй сидiв Джиммi. Аннабет узяла з неi обiцянку, що та не дивитиметься на батька, коли його проминатиме, щоб не псувати врочистостi святого таiнства якоюсь дитячою витiвкою, але Надiн усе одно подарувала йому погляд – ледве помiтний, аби лиш показати Джиммi, що заради любовi до нього вона готова ризикнути накликати материн гнiв. Надiн не звернула уваги на свого дiда Тео й шiстьох дядькiв, якi сидiли позаду Джиммi, й батько шанував ii за це: вона наблизилася до межi, але не переступила ii. Дiвчинка скосила свое лiве око, й Джиммi завважив його крiзь серпанок. Вiн привiтав донечку, непомiтно пiднявши три пальцi низько над рiвнем свого сидiння й нечутно прошепотiвши:

– Привiт!

Усмiшка Надiн була чистiша, нiж ii серпанок або сукня чи черевички, й Джиммi вiдчув, як вона вдарила йому в серце, очi та колiна. Жiнки, що iснували в його життi, – Аннабет, Кейтi, Надiн i ii сестра Сара – могли своею усмiшкою або поглядом так його ослабити, що в Джиммi пiдгиналися колiна, а з голови йому спадав капелюх.

Надiн опустила очi й нахилила свое маленьке обличчя, щоб приховати усмiшку, але Аннабет ii помiтила. Вона штовхнула Джиммi лiктем мiж ребрами та лiвим стегном, i той обернувсь, почервонiвши, до дружини й запитав:

– Ти чого?

Аннабет зиркнула на нього так, неначе казала: ось хай тiльки додому вернемося, ти в мене дiстанеш. Вiдтак спрямувала погляд уперед i стиснула губи, якi лише злегка тремтiли в куточках. Джиммi знав, що досить йому сказати «У тебе проблеми?» своiм невинним, як у малого хлопця, голосом, i Аннабет засмiеться всупереч атмосферi в церквi, а одним iз найбiльших обдаровань Джиммi було вмiння смiшити жiнок де завгодно й з чого завгодно.

Пiсля цього протягом певного часу вiн не дивився на Аннабет, лише стежив за месою, а потiм за обрядом конфiрмацii, коли кожна дитина вперше в своему життi приймала облатку в пiдставленi ковшиком долонi. Вiн скрутив у трубочку програму конфiрмацii та став ляпати нею по своему стегну, унаслiдок чого в його долонi вона стала вологою вiд поту. Джиммi дививсь, як Надiн пiдняла облатку з долонi, поклала ii в рот i, опустивши голову, перехрестилась. У цю мить Аннабет притиснулася до чоловiка й прошепотiла йому на вухо:

– Наша дитинка. Господи, Джиммi, це ж наша дитинка!

Джиммi обхопив ii рукою й мiцно пригорнув до себе, прагнучи, щоб такi хвилини в життi тривали довго, щоб ти мiг залишатися в них доти, доки не будеш готовий покинути iх, хоч би скiльки годин або днiв вони тривали. Вiн обернув голову й поцiлував Аннабет у щоку, а вона пригорнулася до нього тiснiше, й обое не вiдривали очей вiд своеi донечки – iхнього свiтлого янгола.

Хлопець iз самурайським мечем стояв на краю парку спиною до В’язничного каналу. Пiднявши одну ногу вiд землi й повiльно обертаючись на другiй, вiн тримав меч пiд дивним кутом позад своеi потилицi. Шон, Вайтi, Соза й Коннолi повiльно зближалися до нього по травi, запитуючи поглядами один в одного: «Що це за бевзь?» А той i далi поволi обертався й не звертав уваги на чотирьох чоловiкiв, що, оточивши його, звужували коло. Вiн пiдняв меч над головою й почав опускати його перед своiми грудьми. Полiцiянти були тепер на вiдстанi двадцятьох футiв вiд нього, а хлопець тим часом обернувся на сто вiсiмдесят градусiв i стояв тепер до них спиною. Шон зауважив, як Коннолi поклав собi руку на праве стегно, розстебнув кобуру й торкнувся рукiв’я свого «глока».

Аби справа не зайшла надто далеко й хтось не вистрiлив чи незнайомець не зробив собi харакiрi, Шон прочистив горло й промовив:

– Даруйте менi, сер. Сер, ви чуете мене?

Хлопець iз мечем злегка повернув голову, нiби почув Шона, але не припинив свого обертання, яке тепер вiдбувалося в iхньому напрямку.

– Сер, ми хочемо, щоб ви поклали свою зброю на траву.

Хлопець поставив ногу на землю й обернувся до них, його очi розширилися й оглянули кожного з присутнiх. На нього були нацiленi чотири револьвери. Вiн простяг свого меча, чи то спрямовуючи його на них, а чи вiддаючи iм – Шон так i не збагнув, що означав той рух.

– Ти оглух?! – гаркнув Коннолi. – На землю!

Шон сказав:

– Тс-с-с! – І зупинивсь за десять футiв вiд хлопця з мечем, думаючи про плями кровi, якi вони знайшли на стежцi за шiстдесят ярдiв звiдси, знаючи, що цi плями означають. Йому пригадався Брюс Лi, який вимахував мечем завдовжки з невеличкий лiтак. Проте Брюс Лi був азiат, а цей молодик на вигляд не бiльш як рокiв двадцяти п’яти, мав бiлу шкiру, чорне кучеряве волосся та голенi щоки, одягнений був у бiлу футболку, заправлену в сiрi спортивнi штани.

Вiн тепер не ворушився, й Шон не мав сумнiву, що лише страх примушував його тримати меч нацiленим на них, бо мозок його застиг i вiдмовлявся вiддавати команди тiлу.

– Сер, – проказав Шон доволi гостро, щоб примусити хлопця перевести погляд на нього. – Зробiть менi послугу, гаразд? Покладiть меч на траву. Лише розтиснiть вашi пальцi й дозвольте йому випасти з них.

– Хто ви, в бiса, такi?

– Ми полiцiянти, – сказав Вайтi Паверс, показуючи на свiй значок. – Бачите? Тому поставтеся до мене, сер, з довiрою i дозвольте вашому мечевi впасти.

– О, звичайно, – мовив хлопець, i меч вiдразу вислизнув з його пальцiв, iз глухим стуком упавши додолу.

Шон вiдчув, що Коннолi зсунувся праворуч i, готовий стрибнути на незнайомця, виставив уперед руку. Прикипiвши поглядом до його очей, вiн запитав:

– Як тебе звуть?

– Мене звуть Кент.

– Вiтаю тебе, Кенте. Я офiцер полiцii на прiзвище Дiвайн. Менi треба, щоб ти вiдступив на два кроки вiд своеi зброi.

– Моеi зброi?

– Вiд меча, Кенте. Вiдступи на два кроки назад. А як твое прiзвище, Кенте?

– Брюер, – сказав хлопець i вiдступив назад, простягши перед собою руки, наче був переконаний, що зараз вони здiймуть своi револьвери й вистрiлять у нього.

Шон усмiхнувся й подивився на Вайтi.

– А тепер, Кенте, розкажи менi, що ти тут робив. Нiби танцював у балетi – так менi здалося. – Вiн стенув плечима. – З мечем у руках, але ж…

Кент дивився, як Вайтi нахилився й пiдняв меч, обережно обмотавши хусточкою рукiв’я.

– Кендо.

– А що це таке, Кенте?

– Кендо – це бойове мистецтво, – пояснив Кент. – Я ходжу на уроки по вiвторках i четвергах, а вранцi тренуюся. Я просто тренувався. Ото й усе.

Коннолi зiтхнув.

Соза поглянув на Коннолi.

– Справдi? Ти й побожитися можеш?

Вайтi пiднiс лезо меча до Шона. Воно було змащене й таке чисте, нiби щойно вийшло з-пiд преса.

– Поглянь. – Вайтi провiв лезом меча по своiй розкритiй долонi. – У мене ложки й то гострiшi.

– Його нiколи не гострили, – сказав Кент.

Шон знову почув, як у його мозку застрекотала та птаха.

– Кенте, ти давно тут?

Кент подивився на паркувальний майданчик, що був за сто ярдiв позаду них.

– П’ятнадцять хвилин щонайдовше. Чому ви запитуете? – Його голос тепер звучав упевненiше, з вiдтiнком обурення. – Офiцере, хiба заборонено практикувати кендо в публiчному парку?

– Ми тут працюемо, – сказав Вайтi. – А ти, Кенте, звертаешся до сержанта.

– Розкажи нам, де ти був учора ввечерi й сьогоднi вранцi? – запитав Шон.

Кент знову занервувався, напружуючи пам’ять i стримуючи подих. Вiн на мить заплющив очi, а тодi видихнув повiтря.

– Так, так. Учора ввечерi я був на вечiрцi з друзями. Потiм зi своею подружкою пiшов додому. Ми лягли спати десь о третiй годинi ночi. Сьогоднi вранцi я випив з нею кави й прийшов сюди.

Шон ущипнув себе за нiс i кивнув головою.

– Ми конфiскуемо меча, Кенте, i добре було б, щоб ти пiшов з одним iз наших працiвникiв до баракiв i вiдповiв на кiлька запитань.

– До баракiв?

– До полiцiйного вiддiлка, – уточнив Шон. – Так ми його iнодi називаемо.

– Чому?

– Кенте, ти згоден пiти з одним iз наших працiвникiв?

– Авжеж.

Шон поглянув на Вайтi, й Вайтi скорчив гримасу. Вони знали, що Кент надто наляканий i нiчого, крiм правди, не розповiсть. Вони знали також, що меч повернеться з лабораторii чистим, без жодного вiдбитка, але вони мусили смикнути за кожну ниточку, щоб назавтра пiдготувати для начальства детальний письмовий звiт.

– Я одержу чорний пояс, – сказав Кент.

Вони обернулися й подивилися на нього.

– Ти про що?

– У суботу, – сказав Кент. Його обличчя сяяло пiд краплями поту. – Це забрало в мене три роки, але саме тому я опинився тут цього ранку, прагнучи переконатися, що перебуваю в добрiй формi.

– Угу, – сказав Шон.

– Зрозумiй, Кенте, – утрутився Вайтi, й Кент йому всмiхнувся, – авжеж, ти досяг великих успiхiв, але думаеш, нам це цiкаво?

На той час, коли Надiн та iншi дiти почали виходити iз заднiх дверей церкви, Джиммi не так обурювався поведiнкою Кейтi, як тривожився за неi. Бо попри те, що вона пiзно поверталася додому й вешталася з хлопцями, яких вiн не знав, Кейтi не належала до тих дiвчат, що нехтують своiх зведених сестер. Вони обожнювали ii, а вона, на свiй пай, пiклувалася про них – водила iх у кiно, на ковзанку, купувала iм морозиво. Останнiм часом Кейтi готувала iх до недiльного параду, так нiби День Бакiнгема був загальнонацiональним святом нарiвнi з днем Святого Патрiка або Рiздвом. У середу ввечерi вона повернулась додому рано й повела обох дiвчаток нагору, щоб вони примiряли там одяг. Вона сидiла на лiжку, а дiвчатка заходили до кiмнати й виходили, демонструючи своi вбрання, ставлячи запитання про своi зачiски, своi очi, свою ходу. Звичайно ж, кiмната, в якiй мешкало двiйко дiвчаток, перетворилася на купу використаного вбрання, але Джиммi не мав нiчого проти – Кейтi допомагала сестрам вiдзначити ще одне свято, застосовуючи тi трюки, яких навчив ii батько та якi допомагали дивитися навiть на дрiбнi подii як на щось значуще.

Отож чому вона не прийшла на перше причастя Надiн? Може, дуже перепила, як це iнодi з нею бувало? А може, зустрiла хлопця iз зовнiшнiстю кiногероя i стратила розум? А мо’, й просто забула?

Джиммi пiдвiвся зi свого стiльця й вийшов iз Аннабет i Сарою в прохiд. Аннабет мiцно схопила його за руку й, побачивши, як вiн зцiпив щелепи й дивиться кудись удалину, промовила:

– Я певна, з нею все гаразд. Може, тiльки трохи перепила, та й по всьому.

Джиммi всмiхнувся, кивнув головою i вiдповiв iй мiцним потиском руки. Аннабет, iз ii психологiчним розумiнням свого чоловiка, ii вчасними потисками його руки, ii нiжною практичнiстю, була основою iснування Джиммi, простою та очевидною. Вона була йому за дружину, матiр, найкращу подругу, сестру, кохану й священика. Якби не вона, i Джиммi знав то напевне, вiн би знову попав у «Оленячий острiв» або й гiрше – в одну з найпаскуднiших в’язниць Норфолка чи Сiдер-Джанкшен, переживаючи тяжкi часи та втрачаючи зуби.

Коли вiн познайомився з Аннабет, через рiк пiсля виходу на волю, мавши два роки умовного термiну, його взаемини з Кейтi лише почали потроху налагоджуватися. Вона вже звикла до нього – стомленого, тихого, але приязного, до його постiйноi присутностi поруч, а Джиммi звик до постiйного вiдчуття втоми. Вiн стомлювався, працюючи по десять годин на день, а потiм iдучи через усе мiсто, щоб забрати Кейтi або завезти ii до своеi матерi, до школи, на заняття пiсля урокiв. Вiн був стомлений i наляканий; це були постiйнi вiдчуття, якi тривожили його в тi днi, й незабаром вiн дiйшов висновку, що нiколи не здолiе iх позбутися. Вiн завжди прокидався, опанований страхом: його змагав страх, що Кейтi незручно повернулася в своему лiжку й упала на пiдлогу, вiн боявся, що економiка покотиться вниз i вiн утратить роботу, боявся, що Кейтi впаде з турнiка на шкiльнiй перервi, боявся, що вона захоче чогось такого, чого вiн не зможе iй купити, боявся, що його життя вiднинi назавжди буде позначене постiйним страхом, любов’ю та виснаженням.

Оце виснаження Джиммi принiс до церкви того дня, коли один з братiв Аннабет Вел Севiдж одружувався з Терезою Гiккi. Обое, i наречений, i наречена, були бридкi, роздратованi й коротконогi. Джиммi уявив собi iхнiх дiтей, кирпатих недоноскiв, що не вiдрiзнятимуться одне вiд одного й багато рокiв тероризуватимуть Бакiнгем-авеню. Вел належав до банди Джиммi ще за тих рокiв, коли той верховодив бандою, i був вдячний Джиммi за те, що той вiдсидiв два роки й дiстав ще три роки умовного термiну за всю банду, бо кожен знав, що Джиммi мiг звалити всю провину на банду, а сам викрутитися. Вел, слабосилий i недоумкуватий, божествив би Джиммi вiд самого початку, якби Джиммi не одружився з пуерториканкою, та ще й не мiсцевою.

Коли Марiта померла, лихослiвники по сусiдству шепотiлися: «Бачите, як усе кiнчаеться, коли ти порушуеш порядок речей. Хоча Кейтi, либонь, буде красуня – покручi часто такими бувають».

Коли Джиммi визволився з «Оленячого острова», пропозицii йому так i посипались. Адже Джиммi був професiонал, один iз найкращих грабiжникiв, що виросли в цьому кварталi, i його слава гримiла по всiй околii. І навiть коли Джиммi казав: «Нi, дякую, я тепер вирiшив жити життям порядним, задля дитини, ви ж розумiете», люди кивали головами й усмiхалися, знаючи, що вiн повернеться до свого минулого вiдразу, тiльки-но справи в нього почнуть складатися погано i йому доведеться обирати мiж чесною працею та рiздвяним подарунком для Кейтi.

Проте iхнi сподiвання не справдилися. Джиммi Маркус, генiй злочинного свiту й чоловiк, який мав власну команду ще в тому вiцi, коли не мав права легально пити спиртнi напоi, чоловiк, який стояв за справою Келдар Текнiкс та багатьма iншими гучними справами, поводився так пристойно, що люди думали, вiн iх обманюе. Розiйшлася навiть чутка, що Джиммi мае намiр купити нарiжну крамницю Аль де Марко, залишивши старого номiнальним власником i виплативши йому грошi, якi Джиммi нiбито таемно роздобув ще на справi Келдар Текнiкс. Джиммi-крамар у фартуху – ви тiльки це собi уявiть, казали люди.

На вечiрцi, яку Вел i Тереза влаштували в ресторанi Данбi, Джиммi запросив Аннабет до танцю, i люди милувалися ними двома – як вони вигиналися пiд музику, нахилом iхнiх голiв i тим, як вони дивились одне на одного, не соромлячись того, що його рука погладжувала iй зад, а вона не вiдхилялася. Вони знали одне одного ще дiтьми, сказав хтось, хоч вiн на кiлька рокiв старший за неi. Можливо, ще тодi мiж ними виникла симпатiя, але треба було, щоб забралася геть ота пуерториканка або щоб Господь забрав ii.

Вони танцювали пiд пiсню Рiкi Лi Джонса, й кiлька рядкiв iз неi завжди невiдомо чому так подобалися Джиммi – «О, моi хлопцi/ о моi любi друзi/ о моi Сiнатри iз сумним поглядом…» Вiн шепотiв iх Аннабет, коли вони розгойдувалися в танцi, почуваючи себе розслабленим i легким уперше за багато рокiв, потiм вiн пiдспiвував хоровi разом iз сумним голосом Рiкi «Прощай, самотня авеню», усмiхаючись у кришталево зеленi очi Аннабет, i вона всмiхалася на вiдповiдь. Отак, лагiдно й непомiтно, вона розколола йому серце, немовби вони танцювали разом свiй не перший, а сто перший танець.

Вони останнiми покинули залу й сидiли разом на широкому ганку, цмулячи легке пиво, курячи сигарети й киваючи iншим гостям, коли тi розходилися до своiх автомобiлiв. Коли похолоднiшало, Джиммi накинув дiвчинi на плечi свого пiджака й став розповiдати про в’язницю та про Кейтi й про те, як Марiта мрiяла про помаранчевi штори, а Аннабет розповiла йому про те, як росла единою жiнкою в господi Севiджiв в оточеннi манiакальних братiв, як протягом однiеi зими танцювала в Нью-Йорку, але потiм зрозумiла, що не готова до такого життя, й вступила до медичного училища.

Коли власник ресторану прогнав iх iз ганку, вони подалися до помешкання Вела й Терези, щоб почути iхнi зойки одружених людей. Вони взяли шiсть пляшок пива з Велового холодильника, пiшли до парку Гарлi-Драйв i сидiли там бiля каналу, слухаючи похмурий плюскiт води. Вiдкритий кiнотеатр для автомобiлiстiв закрили чотири роки тому, й приземкуватi жовтi бульдозери та смiттезбиральнi машини, якi приiздили сюди щоранку, перетворили всю територiю бiля каналу в нагромадження багнюки та вивернутого цементу. Ходили чутки, нiби тут хочуть вiдкрити парк, але на той час тут був лише завалений смiттям берег, де за купами коричневоi багнюки та чорними й сiрими купами вивернутого асфальту досi бiлiв занедбаний екран.

– Вони кажуть, це в тебе в кровi, – промовила Аннабет.

– Що?

– Крадiжка, злочин. – Вона стенула плечима. – Ти знаеш.

Джиммi усмiхнувся iй з-поза своеi пляшки з пивом, вiдтак хильнув.

– Це правда? – запитала вона.

– Можливо. – Тепер була його черга стенути плечима. – У моiй кровi багато чого е. Це не означае, що воно мае вийти назовнi.

– Я тебе не осуджую. Повiр менi.

Їi обличчя й навiть голос були незворушнi. Джиммi замислився, що ж вона хоче почути вiд нього – що вiн досi бере участь у життi? Що залишився колишнiм? Що вiн зробить ii багатою? Що вiн уже нiколи не скоiть злочину?

Обличчя Аннабет на вiдстанi було спокiйним, майже незворушним, та коли ви наближалися до нього, то помiчали, що на нiм вiдбуваеться багато чого незрозумiлого для вас, що ii розум перебував у шаленiй активностi й нiколи не спав.

– Я хочу сказати, танцi в тебе в кровi, еге?

– Не знаю. Можливо.

– А якби тобi сказали тепер, що танцювати бiльш не вiльно, ти припинила б танцювати? Тобi було б прикро, але нiчого не врадиш, чи не так?

– Мабуть, так…

– Мабуть, так, – повторив вiн i дiстав сигарету з пачки, яка лежала на лавi мiж ними. – Я був неабияким митцем у своiй справi. Але мене спiймали, моя дружина померла, а дочка опинилася в скрутному становищi. – Вiн запалив сигарету, затягнувся й зробив великий видих, щоб промовити фразу, яку вже повторив сто разiв у своiй свiдомостi. – Я не можу пiдвести свою доньку вдруге. Ти розумiеш, Аннабет? Вона не витримае ще два роки розлуки зi мною. Моя мати? Їi здоров’я слабке. Вона помре, поки я сидiтиму. Тодi держава забере мою донечку, й вони вiдiшлють ii в яке-небудь жахливе мiсце, гiрше за «Оленячий острiв». Я неспроможний це витерпiти. Отака моя ситуацiя. У кровi це чи поза моею кров’ю, я мушу змiнити свое життя.

Джиммi витримав ii погляд, поки вона вивчала його обличчя. Вона, либонь, шукала вади в його поясненнi, дрiбку нiсенiтницi, а вiн сподiвався, що зумiв переконати ii. Джиммi готував цю промову давно, сподiваючись такоi хвилини, як ця. І рiч була в тому, що все сказане вiдповiдало iстинi. Вiн не сказав лише того, що заприсягся собi не розповiдати цього нiкому, хоч би хто це був. Отож, вiн дививсь у вiчi Аннабет i чекав, коли вона зробить свiй присуд, намагаючись не зважати на о`брази, якi бачив тiеi ночi на Мiстичнiй рiчцi – чоловiк стоiть навколiшки, слина капае з його пiдборiддя, i вiн хрипко чогось благае, – тi образи проштовхувалися в голову, немов ii просвердлювали буром.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24866555&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.