Краiна гiркоi нiжностi Володимир Савович Лис Три поколiння однiеi родини, три жiночi долi, три щемливi iсторii, з яких складаеться вже iсторiя власноi краiни в жорсткому й несентиментальному ХХ столiттi. Даздраперма, дочка радянського чиновника, у 30-тi роки пройшла крiзь пекло дитбудинку для дiтей ворогiв народу, а згодом опинилася у вирi повстанськоi боротьби на Волинi… Їi донька Вiталiя, витончена естетка та прихильниця поезii, понесе свiй хрест – кохання до кримiнального авторитета та боротьбу iз власною пристрастю. І навiть молодша, онука Олеся, не уникне випробувань, коли разом iз Майданом до ii життя ввiрвуться кохання та зрада… Кожна з цих жiнок проживае власне життя сповна – iз його болем i радiстю, гiркою нiжнiстю та любов’ю, вiд якоi, мов напнута струна, тремтить душа… Володимир Лис Краiна гiркоi нiжностi А тодi промовив до учня: «Ось мати твоя!»     Євангелiе вiд Івана     19–27 * * * Любiть життя, навiть якщо воно вас не любить. Полюбить i воно вас.     Олександр Довженко Частина перша Бiда i радiсть 1 За неповнi сiм рокiв до основних подiй, якi будуть описанi тут, у луцькiй квартирi, де жили тодi Олеся з мамою Вiтою, вранцi пролунав дзвiнок у дверi. – Олесю, вiдчини, – гукнула мама з ванноi. – Чуеш, Олесько? «Олесько» означало, що мама гнiваеться. Це було трохи дивно, бо вранцi мама майже нiколи не гнiвалася. Навiть коли Олеся, розбуджена деренчанням будильника (його заводили нечасто, частiше вставали самi), вдавала, що спить, чи й справдi поринала у солодку вранiшню дрiмоту. Мама в таких випадках жартома била подушкою або лоскотала доньку за вухом чи за п’ятку. «Олесько?» – подумала зараз Олеся. І все ж сказала, вiдчуваючи, що iй хочеться заперечити мамi: – Я ще зовсiм роздягнута. – А я пiд душем, – вiдповiла мама. – То, напевне, Лiда з п’ятого поверху. Вона вчора фен позичила, бо ii перегорiв. Фен – це було серйозно. Вiн мiг мамi знадобитися, та й самiй Олесi теж, хоч вона феном рiдко користувалася. Волосся, ii розкiшна пшенична грива, мало вiльно цiлувати плечi. – Добре, я зараз. Олеся накинула на голе тiло халатика. Встигла подумати, що прикривати вже е що. І пiшла вiдчиняти, готова скептично зирнути на Лiду з п’ятого поверху. Та Лiди за дверима не було. Лише стара жiнка з валiзою стояла бiля лiфта. – Ви до нас дзвонили? – спитала Олеся. – Так, – сказала жiнка. – Вибачте, якщо розбудила. Але я гадала, що… Олеся зрозумiла: була вже дев’ята година. Але ж сьогоднi субота… – Ви… Хочете зайти? До мами? – Ти Олеся? – вимовила жiнка з питально-ствердною iнтонацiею. – Так. – А я твоя бабуся. Дозволиш зайти? Бабуся? То було як грiм з ясного неба серед сонячного весняного ранку. Бабуся? Певно, якась родичка… Хоча звiдки iй узятися? «У мене нема бабусi, моя мама сирота», – хотiла сказати Олеся, але не сказала. Зрештою, i в сирiт бувають мами, якi кидають дiтей чи як там… «Впасти i не встати. Тричi ха-ха», – подумала Олеся. Натомiсть сказала: – Заходьте. І зробила майже кнiксен, який мав пригасити ii збентеження. Мама дратувалася, бо чекала цю жiнку? – Будь ласка. – У вашому краi, здаеться, кажуть – декую, – сказала жiнка, котра щойно призначила себе Олесиною бабусею. «Декую – по спинi голекою[1 - Гiлкою (дiал.).]», – враз пригадалося Олесi (Олеся подумки показала язика мамi) почуте невiдомо де – може, i вiд мами, а швидше вiд однокласницi родом з Полiсся, котру вона звала «Ганнуся – велика надуся». Щось ще завертiлося у головi: вихор наростав – збудження, збентеження. Бабуся? У неi? Справдi впасти й не встати. День сюрпризiв? Бабуся зайшла до квартири разом iз валiзкою. «Що там у неi, – подумала Олеся, – в моеi бабусi-агусi, смiх та й годi, певно, авантюристка якась – нi, на циганку не схожа». Дарма, удвох iз мамою справляться, чого ж боятися, не нiч, ранок, можна буде закричати, ха-ха, зараз ця бабусенцiя дiстане з кишенi старого пальта пiстолета… І пух-пух… – Добрий день у вашiй хатi, – сказала прийшла жiнка. – То Лiда? Я зараз, Лiдо, – озвалася з ванни мама. – То не Лiда, – сказала Олеся, – то бабуся. – Що? Яка бабуся? «Агуся, – ледве не вiдповiла Олеся. – На двох ногах карапуся». Подальшi подii вона пригадуе на диво чiтко й водночас мовби як сон. Сон, що прилетiв на крилах, на невидимих крилах, невидимий сон. Хiба сон бувае невидимий, думае тепер Олеся, вiн собi е або його немае, сниться чи не сниться, але той сон-дiйство таки прилетiв i снився посеред ранку i був й туманним, i чiтким. Тисячi звукiв проникали разом з ним iз вулицi й складалися у мозаiку, яка розсипалася й знову складалася. І всерединi мозаiки – те, що було з ними. З нею самою, Олесею, мамою, й цiею жiнкою, котра назвалася бабусею, ii бабусею, а отже, мамою мами Вiти. Ось мама, викупана, свiжа й пахуча, зодягнута в халат, заходить… Заходить, дивиться на прийшлу жiнку i… Олесi раптом здалося, що мама от-от упаде. Заточуеться, це точно. Шукае опори. Обпираеться на стiнку. – Мамо! – скрикнула вона. – Нiчого, нiчого, – сказала мама – i до чужоi жiнки: – Ну здрастуй. Дякую, що приiхала. – Хiба я могла не приiхати пiсля твого дзвiнка? Жiнка-бабуся проказуе це глухо. Стоять з мамою навпроти одна одноi. Наче незнайомi. «Скiльки ж iй рокiв?» – думае Олеся. На вигляд не бiльше шiстдесяти. Середнього зросту, нi, трохи вище середнього, худорлява, волосся майже все сиве, але на обличчi зморщок не багато. Мабуть, таки рокiв шiстдесят. Ну, може, трохи бiльше, потiм проясниться, хоча навiщо? – Якого дзвiнка, мамо? – збентежено вигукнула Олеся, перериваючи оглядини чужоi, ну геть чужоi жiнки. Щось тенькнуло у неi в грудях. Потiм у головi. Наче дзвоник – далекий, ледь чутний. Нi, обiрвалася струна, наче там, десь за стiнкою, а вона почула. Далi струна жалiбно й коротко заплакала. Ледь-ледь сплакнула. Схлипнула. – Довгого, довгого дзвiнка, – сказала бабуся. Бабуся? Просто бабуся, без «агусi»… «Кiно i нiмцi», – подумала Олеся. Їй вже не тенькало, а замлоiло у грудях. Раптово, нi з того нi з сього. Захотiлося присiсти. Навiть на пiдлогу. – Ходiмо до кiмнати, там про все й поговоримо. Мама вимовила це й повела рукою. Мовби запрошувала iх обох. Так запрошують гостей до кабiнету, на прийом, нараду, на що там iще… Мама наче вiддалялася од iх обох. Ставала офiцiйно-суворою, зi стиснутими губами. Але чому? Чому – Олеся довiдалася через якийсь десяток хвилин. Спочатку мама першою опустилася у крiсло, жестом запросила доньку i… І свою маму? – Роздягнiться, – сказала до старшоi жiнки Олеся, в якоi стала наростати роздратованiсть проти iх обох. – Справдi, роздягнися. Я щось сьогоднi не надто ввiчлива, – мама не приховувала iронii, а тодi до Олесi: – Вiзьми в бабусi пальто. Пальто було старе й потерте бiля комiра. Хоча колись, напевно, дороге. Олеся визначила: не синтетика. Колiр сiрий, з ледь помiтним переливом, який мовби кудись утiкав. Жiнка в сiрому пальто. Здаеться, так називався фiльм – iталiйський чи американський. А може, й росiйський. А може, й не називався. Вона щось переплутала. Нi, фiльм таки був, була у кiмнатi, в iхнiй квартирi, й бабуся. Олеся несла ii пальто й повiсила на вiшак бiля вхiдних дверей. У неi чомусь задрижали руки. Од хвилювання чи од радостi, що приiхала бабуся? Бабуся сказала, коли Олеся вернулася до кiмнати: – Напевне, слiд спочатку познайомитися. – І вже тiльки до Олесi: – Як звати твою маму, ми обое знаемо. Як звати тебе, я дiзналася недавно. Мене звати Даздраперма Романiвна Снiгурець. – Даздра… Це справдi iм’я? Олеся не знала, що робити – вiрити чи смiятися. Ранок сюрпризiв. – Ім’я, iм’я, – сказала мама Вiта. – Але чие? Ви… Вона хотiла спитати – ви украiнка? Чи iноземка? – Бачиш, доню, твоя бабуся з того часу, коли дiтям давали чудернацькi iмена, – пояснила мама. – Хлопчикiв називали Кiмами або Вiленами, що скорочено означало – Комунiстичний iнтернацiонал молодi чи Володимир Іллiч Ленiн. – Були ще Маркси й Енгельси, – озвалася бабуся. – А дiвчат називали Тракторинами, Електринами та Інтернами. Ще Сталiнами. А мене назвали Даздраперма, що скорочено означае росiйською – «Да здравствует первое мая». «Дурня якась», – ледве не вимовила Олеся. – Такий був час, – приречено зiтхнула бабуся, а може, то Олесi так здалося. – Я десь читала, що перед вiйною тiльки в Киевi було кiлька сотень Даздраперм, – додала мама. – Але всi вони потiм, пiсля вiйни, помiняли своi iмена. Тiльки твоя бабуся одна лишилася Даздрапермою. – Імена даються раз у життi, – бабуся вимовила це суворо, ледь розтискаючи губи. – Менi судилося бути Даздрапермою, я нею i помру. Імена не вибирають, як i мiсце народження. – Авжеж. – Мама Вiта ледь усмiхнулася. – Чого ж я… я не знала про бабусю? Ви якiсь… – Олеся зловила ротом повiтря. – У нас про таких казали: обое – рябое… – вiдповiла бабуся. Тут Олеся подумала, що мама схожа на ii неочiкувану бабусю. Нi, швидше схожа вона, Олеся, внучка. Нiс, лоб, очi… Теж сiрi й виразнi. – Вiдчуваю, що варто спочатку дещо пояснити, – сказала мама. Олеся потiм, лишившись на самотi, не раз i не два заплющувала очi й затуляла вуха, аби прогнати видиво, яке поставало пiд впливом почутого, аби зникли неймовiрнi звуки, якi складалися в речення, а речення – в iсторiю, якоi досi не знала. Бо… Бо навiщо iй знати те все? А проте, вона вже знала, хоч розповiдь поставала по-новому, i з тим самим змiстом, ще i ще. Олеся кликала тодi на допомогу iншi звуки – знайомих пiсень, голосiв спiвакiв, котрi спiвали. Проте вони швидко зникали. Не витримували, як не могла витримати й сама Олеся. Мама перервала ii напiвмарення: – Я маю тобi пояснити, чому приiхала бабуся. – Чому ти нарештi дала про себе знати, – суворо, надто суворо, аж в Олесi мурашки побiгли по тiлу, сказала бабуся з чудернацьким iм’ям. – Якби не ця бiда… – Бiда? Яка бiда? – Олеся аж зойкнула. – Мамо, що трапилося? – Я тобi зараз поясню, – сказала мама. Олесi стало страшно. Вона не хотiла чути нi про яку бiду. Хтось помер? Але хто? Досi мама казала, що вона, мама, дитбудинкiвська, а тато Олесi, з яким у неi було кохання ще з дитбудинку, вiйськовий, загинув в Афганiстанi, навiть тiло не змогли привезти на батькiвщину. Тодi хто? Яка бiда? Може, в мами були (чи е?) брати й сестри й котрийсь помер? «Нарештi дала про себе знати», – почула Олеся начеб вiдлуння голосу цiеi жiнки. Отже, повiдомила мама? Але про яку бiду? Олесi стало ще страшнiше. І, проганяючи цей страх, вiдiгнала можливiсть впустити бiду до своеi свiдомостi, виструнчено сiла на диван, промовила: – Може, спочатку ви менi скажете, чому я досi не знала, що в мене е бабуся? Мамо!.. Мама Вiта зiтхнула. Пойорзала в крiслi. Видно було, як iй важко. Не тiльки почати говорити, а взагалi щось сказати. – Я винна, – сказала вона. – Дурна, вперта гордячка, яка вдалася в тебе, мамо. – Атож, – сказала бабуся. – Я була колись теж така категорична. Але… прости, що я тодi, що я прогнала… що сказала таке… – І ти прости, мамо, – сказала мама Вiталiя. – Ти й не проганяла… – Перестаньте, – гукнула-зойкнула Олеся. – Не хочете, то не кажiть. Ви ж… Ви самi не знаете, що тепер кажете! – Тепер… А тодi… Мама… У мами вперше був чужий погляд. Наче не ii. Незнайомоi жiнки, яку щойно Олеся побачила. І геть зволоженi очi. Й дивна затятiсть у них. Не каяття, а саме затятiсть. Теж чужа. Олеся подумала: «Нащо це звалилося на мою голову? Мою бiдну голову…» Ледь не сказала: та йдiть ви обое зi своiми таемницями, впертiстю, затятiстю, з геть усiм… Тiльки… Тато знайшовся? Вона ледь не зойкнула. Авжеж, читала, що бували й по п’ять, i по десять лiт в полонi тих, душманiв… Але чому тодi мама першою написала чи подзвонила бабусi? Нi, вона мае дiзнатися… Таемниця десь глибше, далi… – Розповiдайте, чуете, розповiдайте, – наказала Олеся. – Що мiж вами сталося? Вона тодi дiзналася. Мама закiнчила школу й поступила в медiнститут. А до того, ще школяркою, повертаючись одного разу з навчання, зустрiла на пустирi за iхньою багатоповерхiвкою його. Хлопця з сусiднього будинку, старшого на десять рокiв. Той хлопець, Едик, мав недобру славу. Мама Вiта: – Я його любила. Кохала. Ти хоч тепер здатна це зрозумiти? Бабуся Даздраперма: – Ти писала йому, вiдколи вiн сiв за пограбування квартири шановного киiвського професора. З тринадцяти рокiв писала. З тринадцяти. Мама Вiта: – Майже з чотирнадцяти. Джульеттi теж було стiльки. А може, й менше. Бабуся Даздраперма: – Але Ромео не був бандитом. Не грабував. Коли вiн повернувся, тобi вже було вiсiмнадцять. Мама: – Ти й досi не вiриш у любов. Не ту, абстрактну. А до конкретноi людини. У кохання. Бабуся Даздраперма: – Вiрю. Але коли через чотири мiсяцi вiн пiшов знову на грабунок, на розбiйний напад, покалiчив людину, а потiм вдруге сiв… Олеся дiзналася: мама, ii мама, вирушила за Едиком, тобто поiхала в те волинське селище, де знаходилася колонiя, в яку вiдправили Едика, коли вiн здiйснив новий злочин, кинула медiнститут i влаштувалася прибиральницею, а вже потiм санiтаркою в тамтешньому «дурдомi», далi у медчастинi при колонii. Потiм закiнчила медучилище й стала медсестрою. А що Едик, як кримiнальний авторитет, мав привiлеi, то регулярно зустрiчався з мамою Вiтою. Майбутньою мамою Вiтою. Ця любов тривала десять рокiв, доки Едик сидiв. Бабуся Даздраперма: – І чим закiнчилося? Наскiльки менi вiдомо, пiсля звiльнення вiн навiть не зайшов попрощатися з тобою. Мама Вiта: – Ти була добре поiнформована. Бабуся: – Вiн сам розповiдав про це сину нашоi сусiдки, коли вернувся до Киева. – Отже, ти знала, де я знаходилася всi цi роки, – констатувала мама Вiта. – Так, – сказала бабуся. – Я знала, що ти живеш при тiй колонii. Ти вмерла для мене. – Мамо! – зойк мами Вiти. – Давай не будемо. Поговоримо про те, заради чого ти приiхала. – Зачекайте, – сказала Олеся. – То мiй батько, цей Едик, не афганець, а кримiнальний злочинець… Вона вiдчула, як невидимий обруч стискае iй скронi. – Нi, – вiдповiла мама Вiта. – У нас з Едуардом не було дiтей. Могли бути, але вiн не захотiв. А потiм i я… Твiй батько – зовсiм iнший чоловiк. – Ця полiтiнформацiя дiвчинцi була зовсiм не потрiбна, – суворо сказала бабуся. – Вибач, Олесю, двох дурних бабiв. – Ти маеш рацiю, – погодилася мама. – Але вона сама захотiла дiзнатися правду. Мусили ж ми пояснити Олесi, чому всi цi роки були такими iдiотками. Якби ти знала… Якби ти знала… Вона раптом заплакала. Плакала все ревнiше й голоснiше. Здригалася од плачу, вся тряслася. Бабуся Даздраперма пiдвелася, стала гладити доньку по головi. – Олесю… – Мама повернулася до дочки. – Ми… ми далi граемо свою гру… – Мама Вiта хлипала. – Не так було. Не так. Коли вiн… Едуард… вернувся до Киева… мама… твоя бабуся… приiхала за мною… А доти вона знала, де я. Ми листувалися. І вона приiхала. – То була не я, – сказала бабуся. «А що було далi? – подумала Олеся. – І яка ще гра тепер? Про що вони?» 2 Вiтине дитинство пливло, посмiхалося, цвiло – легке, свiтле, радiсне, приемне, наче сонечко, яке цiлувало ii кожен ранок у щiчку, iнодi ранiше за маму, iнодi пiзнiше, але мусили поцiлувати обое – сонце i мама. Мама сама вдалася схожою на сонце – ледь-ледь, помiтиш, лише добре подивившись, поцяткована ластовинням, до того ж завжди привiтна. Вона посмiхалася, нiколи не кричала на донечку, турбувалася, аби ii маленьке чадо i велика, величезна радiсть була доглянута, здоровенька, вчасно нагодована. Коли, не дай боже, Вiточка хворiла, мама знала, що робити, адже працювала медсестрою в дитячiй полiклiнiцi. До того ж серед численних девiзiв маминого життя чи не найулюбленiшим був: «Не панiкувати!» Пiзнiше, коли Вiта пiдросте, вiд маминоi подруги дiзнаеться, що мама спецiально перевелася зi звичайноi, «дорослоi», полiклiнiки в дитячу, аби набути бiльше знань, як рятувати дочку вiд тоi чи iншоi хвороби – од простих застуд та iнфекцiй до коклюшу, кору, вiспи, на якi хворiли дiти. Оскiльки зарплата в медсестри була невелика, мама пiдрядилася дiтям заможних батькiв, котрi не хотiли вести чи везти своiх малюкiв на процедури, робити вдома уколи, правильно накладати компреси, а старшим – баночки. Вона сама виготовляла лiки на травах, якi продавала за помiрну цiну. До всього найнялася прибиральницею на пiвставки. Словом, крутилася як бiлка в колесi, за словами маминоi подруги, i все заради тебе, Вiточко. Коли ж Вiтi виповнилося десять рокiв, мама Даза, як скорочено називала ii та ж подруга, рiшуче сказала: – Ти ростеш, Вiтусю. Незабаром станеш пiдлiтком. А там i справжньою дiвчиною-красунею. У тебе повинна бути своя кiмната. Зi своiм життям i маленькими таемницями. Оскiльки для медсестри бiльшоi квартири не передбачалося, вона вимiняла однокiмнатну майже в самiсiнькому центрi Киева на двокiмнатну в новому мiкрорайонi, який тiльки-тiльки починав розбудовуватися. Та ж мамина подруга скаже те, що Вiта вже й сама пiдозрювала: мама Даза мала, як для медсестри, потужний iнтелект, гарнi смаки – i до лiтератури, i до музики, i до живопису. Стати чимось бiльшим, скажiмо лiкарем (а для цього треба було закiнчити медiнститут), завадила наявнiсть доньки. Їi, Вiти. І Вiта вiдчувала вдячнiсть за цю жертву. Та водночас докiр самiй собi, що вона мовби стала на маминому шляху. Пiзнiше, вже дорослiшою, вона зрозумiе, що докори ii сумлiння виростають iз надто правильного зразково-iдеалiстичного виховання, яке йшло вiд мами. Мама… Мама Даза… Вона нiчого не нав’язувала доньцi, принаймнi грубо, але тактовно й наполегливо формувала ii смаки. І виразним жестом, докiрливою iнтонацiею, ненав’язливою, мовби мiж iншим, бесiдою-лекцiею, чому треба чинити чи казати так, а не iнакше, давала зрозумiти, що донька чинить не так, вiдчувати докiр того ж сумлiння за нетакий вчинок. Пiзнiше Вiта скаже собi: докорiв було багато. Надто багато. До головного маминого лозунгу «Не панiкувати!» тулилися, мовби шикувалися в струнку шеренгу, й iншi: «Усе в життi мае своi закони i правила», «Гарний смак робить людину духовно багатою», «Роби тiльки добрi вчинки», «Перш нiж щось вчинити, подумай», «Не роби прикрощiв нiкому», «Найбiльше покарання – твое сумлiння». Якось Олесi пiсля чергового делiкатного морального уроку здалося, що цi слова складаються у дивну навiть не мозаiку, а просто мiшанину й вигукують самi себе, утворюючи геть абсурднi речення. Вона засоромилася, а потiм почала переставляти тi слова по-своему. Виходило щось таке: «Усе в життi робить людину духовно багатою», «Закони i правила – тiльки добрi вчинки», «Подумай i не роби», «Найбiльше покарання – гарний смак», «Роби твое сумлiння». І найабсурднiше: «Прикрощi – твое сумлiння». Але чогось саме воно прив’язалося, наче реп’ях. Можливо, ii пiдсвiдомий бунт проти надто великоi правильностi й моральностi мами так би й лишився бунтом у пiдсвiдомостi, адже мама нiчого поганого дочцi не бажала, не тисла, не кричала. Свiт отримав би ще одну правильну i високоморальну, ну, трiшки-трiшки занудну людину. Навiть у школi вона дедалi частiше повторювала маминi слова. Оцiнювала iнших за маминими критерiями. Усе було б iнакше… Добре… Якби… Якби Олеся не зустрiла Едика. Цей хлопець був не тiльки неформальним лiдером ровесникiв, а й грозою мiкрорайону, де вони поселилися. Мав недобру славу хулiгана i розбишаки, правда, безжалiсного, проте справедливого. Вiн уособлював свiт, для Вiти (як i мами Дази) чужий i незрозумiлий. До них доходили якiсь чутки про бiйки, розборки, ба, крадiжки, ночами iнодi чулися жахливi крики, що долинали з пустирища за iхнiм п’ятиповерховим будинком. Це був iнший свiт, знаний звiддалiк, наче легке, хоч i небезпечне марево. Свiт, який вони волiли не знати й засуджували. Свiт вирiс перед Вiтою на стежцi, якою вона ризикнула вертатися зi школи через те ж пустирище. Вирiс наче з нiкуди, постав перед Вiтою – високий, широкоплечий, в чорних штанах i картатiй сорочцi. Вiтинi очi, пiднятi з трепетом, вперлися у чуже чорне волосся на грудях, яке виднiлося з надто розстiбнутоi сорочки. – Утю-тю, яка гарнюсiнька школярочка. Вiн торкнувся пальцями Вiтиного пiдборiддя. Ледь-ледь, але вона здригнулася. Вiта намагалася дивитися смiливо, але вiдчула, як тепер задрижало все ii тiло. – Твоя мати – медсестра? Несподiване запитання чомусь забило подих. Виходить, правда, що вiн, цей безжальний хулiган, геть про всiх все знае. – Т-так, – видихнула Вiта. – Вiдмiнниця? Іронiя аж сочилася з його напiвбасовитого голосу з хрипинкою. – Це погано? – Вiта вiдважилася сказати майже з викликом. – Чого ж? Будеш, видно, красулькою. Красулька i вiдмiнниця – хо! Вiн узяв Вiту за плечi кiнчиками пальцiв. Самими кiнчиками, та вона вiдчула силу його пальцiв. – Знаеш, хто я? Спитав так само напiвiронiчно. Весело. Певно, насолоджуючись ii страхом. Але щось було ще у його iнтонацii, щось було… – Емiр. – Ха, i малявки знають мою кликуху. Вiн, видно, був потiшений. І тут несподiвано крутнув дiвчину довкола осi одними пальцями, наче дзигу. Вона заточилася i ледь не закричала. Нi, таки скрикнула. Побачила, як разом з нею крутиться небо i хмаринка на ньому. – Ну, йди, зубри. Вiта пiшла, переставляючи неслухнянi ноги й проганяючи бажання побiгти. Побiгти, втекти. Втекти у свiй свiт. Той, де була мама, однокласники, з якими вона пiвгодини тому попрощалася. Свiт чистий i безпечний. І все ж вона несподiвано для самоi себе спинилася. Спинилася i оглянулася. Чоловiк на стежцi, гроза мiкрорайону, а може, й бiльшоi територii, Емiр (вiд Едика?) стояв i дивився iй услiд. Услiд дiвчинцi-вiдмiнницi. Вiта… Вiта раптом пiдняла руку i… І помахала Емiровi цiею тремтячою рукою. Їй тодi йшов чотирнадцятий рiк. Було майже чотирнадцять. Джульетта… Але про Джульетту Вiта ще не чула. Про те, що вiн старший на десять рокiв, Вiта дiзнаеться пiзнiше. Вiн просто для неi був дорослим. Як багато хто. Дорослим, небезпечним i… Щось наче продзеленчало в повiтрi, на пустирi, де незабаром виростуть новi будинки. Вiта вiднинi ходитиме пустирищем до школи й зi школи щодня. Перемагатиме страх. Майне думка, що вона може зустрiти не тiльки Емiра. Вона прожене ii. Його зустрiне ще лише один раз. Тепер вчотирьох. Емiра i ще трьох. Таких же, як i вiн, дужих i нахабних. Правда, двое з них були явно молодшi, рокiв по шiстнадцять-сiмнадцять. Вони йтимуть, i Вiта спиниться, але не уступить стежку. – О, знайома вiдмiнниця, – скаже Емiр. – Сушилка-зубрилка! Молодшi реготнуть, i один мовби ненароком зачепить своею ножиською ii нiжку. Вiта впаде, i тодi… Тодi Емiр вдарить цього нахабу пiд дих. – Ти що, Емiр? – почуе Вiта. – Вибачишся i почистиш iй плаття, – накаже Емiр. – Що? – Те, що чуеш. Їi мама врятувала мого племяшку. – Та звiдки я знав… Племяшку? Племiнницю? У нього не тiльки е племiнниця… У цього чоловiка проросла вдячнiсть? Хоча вiн мiг знати, чому б нi, раз про всiх знав, i про те, що ii мати медсестра… – Я сама почищу, – сказала Вiта. – Ну, як хочеш, – Емiр сплюнув i пiшов, насвистуючи. А за ним рушила i вся компанiя. Йшли безтурботнi, певнi в собi. Зграя. Хижа, загрозлива. Вiта стояла, за плечима чувся смiх, вiн вiддалявся i вiддалявся. Смiх даленiв, i начеб даленiла вона сама. Друга Вiта йшла з тими хлопцями. Перша Вiта (головна!) стояла, не в силi зрушити з мiсця. – Як це огидно, – сказала вона зрештою маминим голосом i наказала, наказала другiй Вiтi вернутися. Провела долонею по шкiльнiй формi. Майже чисто. Тiльки колiно брудне. Послинила палець i потерла ним вимазане колiно. Подумала, що не хочеться йти додому. Чомусь уперше не хочеться. Що завтра пiде, от пiде й подякуе цьому Емiру-шмiру за заступництво. У той магазин, овочевий чи що, де вiн нiбито працюе вантажником. Емiр-вантажник? Ха! Раптом iй захотiлося танцювати. І Вiта закружляла на стежцi посеред пустиря, де вже вiдчутно пахло осiнню й хрустiли пiд ногами сухi стебла. Вiдчула дивний, аж п’янкий запах трави. Здаеться, ii звуть полином. Спалахнула, як блискавка, згадка. Прочитане. Про бранця, який забув батькiвщину, а йому привезли (принесли?) гiлочку полину… І вiн згадав… А що мала згадати вона, Вiта? Дiвчина, котра танцювала посеред пустирища, яку обдував осiннiй вiтер. Схожа на дзигу й на стебло, якщо… Якщо хтось би з тих, якi пiшли геть, озирнувся… Хоча б Емiр… Коли вона спинилася, то спинило свiй танець i небо, боляче гупнувся об ногу портфелик, який кружляв разом з нею. Вiтi раптом стало соромно за цi кiлька хвилин безглуздоi радостi. Так, радостi невiдомо вiд чого. Запаморочення, що обсiло душу, не знати чого закрутило голову й пустило в танець. – Я нiкуди не пiду, – сказала Вiта. – Нi в який магазин. Менi треба вчитися. Вона дала собi слово, що нiколи бiльше не ходитиме цiею стежкою. Пустир не для неi, як i безглуздi вчинки. Вона ходила до школи вулицею, хай шлях той був дальшим, нiж через пустир. Старанно уникала мiсця, де могла зустрiти злого верховоду (саме так назвала Едика-Емiра), гнала думки, що хоче, таки хоче зустрiти. Двiчi – восени i взимку – бачила його звiддалiк, раз самого (йшов неквапливо, як справжнiй господар життя), раз у компанii. Щось говорив i смiявся, за ним реготали й корешi. А за тиждень чи два до Нового року вона дiзналася, що Едика разом з iще двома його поплiчниками затримано пiсля грабунку ними професорськоi квартири. «От i все», – подумала при цiй звiстцi Вiта. «А що все?» – була наступна думка. Грабiжникiв судили, показовий процес вiдбувся у клубi iхнього мiкрорайону, й Вiта всi чотири днi, коли йшов суд, проганяла думку прийти, побачити, послухати. Ба, найбiльшим ii бажанням було таке: просто прийти i подивитися. Прийти й подивитися. Подивитися на нього. Сiсти десь у куточку й подивитися. Подумала: чи школярiв пускають до залу суду? І як вiн веде себе – нахабно, виклично чи визнае вину? Адже вiн винен, це злочин – грабувати, тим бiльше квартиру професора. Злочинець не мiг викликати iнтересу у радянськоi школярки, без п’яти хвилин комсомолки. Це було ганебно i теж злочинно. Вона не злочинниця, вона… Майнула думка: може, розповiсти про все це мамi? Адже досi дiлилася з мамою всiма своiми таемницями – шкiльними й поза школою, розповiдала про почуте, прочитане, просила поради, з ким дружити, а з ким нi. Бiльше того, розповiдати мамi про все, що траплялося у ii життi, стало внутрiшньою потребою. Едик-Емiр став першою таемницею, прихованою вiд мами. У цi осiннi мiсяцi Вiта зробилася на диво балакучою. З мамою говорила, говорила, говорила геть про все, як тiльки випадала нагода: про щойно прочитану книжку, розмову з однокласницею, про побачену на вулицi сценку… Вона ластилася до мами й боялася ненароком проговоритися. Таемниця, Едик були ii докором сумлiння. Докором, якого вона пiсля суду позбавилася, викинула з голови, як непотрiб, що засмiчував пам’ять. Вона стала такою, як i була. Дрiбна пригода минула. Улiтку неподалiк iхнього будинку Вiту перестрiла невродлива вуграста дiвчина. Старша з вигляду на пару рокiв. – Тебе звати Вiтою? – Так. – Едик просив тобi передати. Вона ткнула в руку Вiтi папiрець i швидко пiшла. Мовби втiкала. Едик? Звiдки? Вiн же в тюрмi. «Звiдти», – сказав хтось Вiтi, котра тремтячими пальцями розгортала папiрець – пiваркуша шкiльного зошита в клiтинку. Там було два коротких рядки. Вона прочитала виведене, написане нерiвними, до кiнця не доведеними буквами: «Мала, напиши менi. Едик». Далi стояло мiсто, двi такi ж нерiвнi лiтери «П/я» i чотиризначне число. І його iм’я та прiзвище: «Грищенку Едуарду Миколайовичу». Вiта довго стояла посеред мiста. Гучного, наповненого рухом i голосами великого мiста. Вона думала про те, треба написати чи нi. Писати? Їй? Чому вона повинна писати? Цей чоловiк значно старший i злочинець. Вона лиш дiвчинка i школярка. Вона з iншого свiту – доброго й правильного. Вона… «Але вiн, вiн хоче, щоб ти написала», – сказав хтось. Вiта оглянулася. Людям, що йшли в один i другий бiк людною киiвською вулицею, було байдуже до неi. До звичайноi дiвчинки, школярки, яка невiдомо чого спинилася. Невiдомо чого оглянулася – раз i вдруге. І втрете. Декотрi з перехожих теж оглядалися, iншi здивовано дивилися, оминаючи. Їi, Вiту. Вiтусю. Вiтульку… «Я боюся», – раптом подумала Вiта. Боiться чого? Чоловiка, який написав коротку записку? Але ж вiн далеко, у в’язницi, справедливо покараний. Вiта мусила признатися собi: так, його? Але вона не тiльки боялася. Щось бiльше за страх жило вже в нiй. Жило й ворушилося, от яка бiда. І все ж вона його переборола. Пе-ре-бо-ро-ла! Вона зовсiм не боiться. Жодного злочинця, грабiжника i хто вiн iще… Жодного. Вони огиднi, чужi. Противнi. І ще… Вона радянська пiонерка. Гарна, розумна дiвчинка, донька розумноi мами. Чемна. Зi своiм життям, у яке брутально вторгаються. «Я не буду вiдповiдати. – сказала собi Вiта. – Не писатиму, от i все. Вiн забуде про мене». Їй стало легше на душi. Чомусь страшенно захотiлося морозива. Його продають он там за рогом, на вулицi, що перетинае ту, якою вона йде. Вiта пiшла за морозивом. Вирiшила, що розповiсть про все мамi. Морозива в кiоску не виявилося. – Зачекай, зараз мають пiдвезти, – сказала тiтка-продавчиня. Вiта не стала чекати. Подумала чогось, що морозиво буде зовсiм не холодним i стiкатиме по пальцях. Так уже раз було. Навiщо чекати? Вона пiде додому, до мами. Мами Дази. І все розповiсть, i мама дасть гарну, розумну пораду. Мамi вона не розповiла. А через мiсяць майже на тому самому мiсцi сестра Едика, котра дивилася на неi вже… вже не так приязно, як попереднiй раз, вручила, мовчки вручила ще один папiрець. Вiта розгорнула його i прочитала: «Мала, чому не пишеш? Не грайся з дядьком Едиком». Вiта здригнулася. І знову, як i тодi, на пустирi, оглянулася. Сестра Едика стояла трохи збоку i дивилася примружено й пронизливо. Дуже пронизливо. Потiм повернулася i пiшла. «Що ж робити? – подумала Вiта. – Може, заявити у мiлiцiю?» І вже знала, що не заявить. 3 – Твоя мама поiхала до Киева, а потiм за нею приiхав ще один негiдник, – сказала бабуся Даздраперма. – У тебе всi негiдники, – мама. – Нi… Але… Давай не будемо навантажувати дiвчинку цими спогадами… – Добре. Ось такий дiалог. А далi… Далi Олеся дiзналася, що мама сама викликала бабусю. Що бабуся поживе в них, доки мама буде в лiкарнi. – В лiкарнi? Чому в лiкарнi? – Я захворiла, тiльки й усього, – сказала мама. Вона вимовила це тихо, буденно, якось майже зневажливо – ат, нiчого серйозного, важливого, що там турбуватися… Олеся хотiла б у це вiрити, але вона прожила з мамою майже п’ятнадцять рокiв. Вона добре знала маму – як саму себе. Майже як саму себе. Мама була частиною ii «я», як Олеся була частиною мами. Принаймнi, так вона вважала. Досi, до цих пiр, до цiеi хвилини. – І… i… i… чим же ти захворiла? Олеся сказала i почала гикати. Гикати часто-часто й ганебно. Геть напала гикавка, вдруге чи втрете у ii життi. – Олесю, що з тобою? Мама скрикнула. Бабуся сказала, що треба дати напитися води, лiпше пiдсолодженоi. Пити маленькими ковтками. Мама принесла води. Олеся ковтнула й ледь не задихнулася. Бабуся й мама дуетом зойкнули, та гикання вже припинилося. Тут Олесi стало зимно, бо вона зрозумiла, що сталось щось незвичне, страшне, iнакше б мама не викликала бабусю, ту бабусю, про iснування котроi до сьогоднi вона навiть не пiдозрювала. «Мене хочуть обдурити?» – з жахом подумала Олеся й спитала: – Яка в тебе хвороба, мамо? – Пов’язано з легенями, – сказала мама. – З… З легенями? У тебе – туберкульоз? – Нi. – Мама повагалася: може, вирiшувала, казати чи нi. – У мене… Ну, одним словом, треба пройти обстеження, ну, деякi процедури в лiкарнi… В онкодиспансерi… – Мамо! У тебе… у тебе рак? Олеся закричала. Крик ii мав би рознести кiмнату, всю маленьку однокiмнатну квартиру. А наступноi митi розпач – миттевий, страшний – змiнився соромом. Як вона могла кричати? – Рак вилiковний, Олесю, – сказала бабуся. – Уже вилiковний. Якщо його вчасно виявити. Якщо… – Так, звичайно. Бабуся каже правду. Ну, побудете вдвох… Ваша зустрiч мала колись статися… Я прошу в тебе, донечко, пробачення… І в мами… – Ми вже пробачили, – сказала бабуся Даздраперма. – Я пробачила. І Олеся, гадаю, теж… Правда ж, Олесю? – Я… пробачила… Олеся вимовила це й вiдчула, що мусила вимовити. Мусила сказати. Але чи пробачила насправдi, вона не знала. Не могла збагнути й вiдчути. Та й чи треба пробачати й за що? За те, що не знала бабусi? Але вона звикла до свого життя, до свого свiту, де бабусi не iснувало, де мама була сиротою, а тато загинув на афганськiй вiйнi, коли донька була зовсiм-зовсiм маленькою. Такою була iхня доля. Їхня з мамою. А тут раптом виявилося, що життя й доля були несправжнi. Що справжнi життя й долю мама навiщось приховала. Добра, лагiдна мама, котра вчила, як жити, як бути чесною у ставленнi до себе, до iнших, до життя в цiлому, раптом виявилася брехухою. Звичайнiсiнькою брехухою, обманщицею, що не мiняло сутi справи. Не мi-ня-ло. «Я сплю, – подумала Олеся. – Сплю i незабаром, дуже скоро, прокинуся, бо вже ранок…» Авжеж, вона прокинеться. Вони прокинуться i пiдуть на ринок закупити продуктiв на вихiднi й наступний тиждень, а перед тим на ринку, Старому базарi, пошукають босонiжки на лiто для неi, Олесi, й поясок та блузку для мами. Мама ще казала… Ще казала про плащик для Олесi… Авжеж, варто було б придбати, обновити й плащика. Чому б i нi, хоча грошей не вистачало, як завжди, не вистачало. От Олеся виросте, й тодi мама поiде в Італiю або Іспанiю на заробiтки, люди з iхнього мiста вже iдуть, мама зiтхае, чому вона не молодша, професiя в неi хороша, якраз могла б доглядати старих iталiйцiв, квалiфiковано, як i належить медсестрi. Тепер мама нiкуди не поiде. Не поiде, бо хвора, та й ранiше не поiхала б, Олеся не вiдпустила б, хiба вдвох, коли вона закiнчить школу. Але мама заперечуе: Олесi треба насамперед думати про виш, про освiту, про вищу освiту, про… Про майбутне! Яке без грошей можна здобути, вибороти тiльки знаннями. Мiцними. На щастя, мама переривае потiк думок i згадок, мама пробуджуе, стирае напiвсон у снi, продовження якого бажала Олеся. Мама нагадуе про реальнiсть. Каже, що вони зараз поснiдають, поснiдають втрьох, вперше поснiдають втрьох, це ж урочиста мить, пробуе посмiхатися мама, зараз вона приготуе снiданок. А бабуся може з дороги прийняти душ. – Дякую, – каже бабуся. – Я вмилася у поiздi. – Ти мала попередити, що приiдеш, ми б зустрiли, ти ж чекала, мабуть, на вокзалi, – дорiкнула мама. – Поiзд прибувае на початку сьомоi… – Якби я попередила, то навряд чи й приiхала б, – загадково сказала бабуся. – Авжеж, мамо… – А поiзд прибувае о пiв на сьому. – Так, мамо… «Мама каже до мами, своеi мами, – думае Олеся. – І це таки сон… Бо… Бо сон, iнакше й бути не може…» У тому снi мама питае: – Що з тобою, Олесю? Тобi погано? Ти спиш? – Нi, – каже Олеся. – Ходiмо снiдати. «У снi ж не снiдають?» – каже собi. Але ii персональний сон тривае. Нереальне марево, в якому роззявляе пащу iхнiй старий холодильник – слава богу, вiн не украiнський, а латвiйський, там вмiють виготовляти холодильники, якi довго служать таким, як вони. У снi з’являються шматок сиру, яйця, добутi з того древнього холодильника. – Я дещо привезла, – каже бабуся. Дещо теж сонне – ковбаса, баночка з маринованими помiдорами, i баночка оливок, i цукерки, i печиво. І буде снiданок з вином. – Хай, я теж вип’ю востанне з вами, – каже мама Вiта й поправляеться: – Тобто востанне сьогоднi перед лiкарнею, бо ж там не можна буде пити спиртного. Олеся вже пробувала вино, розбавлене водою, на великi свята – Новий рiк, Рiздво, Пасху, днi народження, маленький келишок. Манюнiй, на один-два ковтки. З мамою, в подруг. Там бiльше – три-чотири, п’ять ковткiв. Але теж зовсiм небагато. Ледь-ледь. Як i тепер. До того ж пили тiльки добре вино – сухе, слабке. Вино пестить язик – незвично, так ще не бувало. Наче пригортае язика до себе. Просить щось сказати. І тут Олеся вiдчувае, ковтнувши, як вино каже: «Бiда!» Виразно, може, почули й мама з бабусею. Бiда, iнакше бабуся не приiхала б. І мама ii не покликала б. Раптом Олеся думае, що до бабусi треба звикати. Звикати? Чому звикати? «А то не треба було пити й ковтка», – каже вино. Олеся бере в пальцi оливку. Здушуе. Думае: «Мама двiчi брехуха, вона хоче мене обдурити». І розумiе, що сама вона хоче, щоб мама ii дурила. Щоб усе, що сказала мама, було неправдою. А вино обдурюе й нiякоi бiди немае. Є хвороба. Пiдозра на хворобу, а мама все одно б колись покликала бабусю… Яке дивне у неi iм’я. І смiшне. Даздраперма. Олеся не витримуе й прискае. – Що таке, Олесю? – мама. – Оливка, – пояснила Олеся. – Я ii не так ковтнула. То оливка… Оливка, а бабуся Даздраперма. Виявляеться, бувають i такi iмена. Чи Тракторина було б лiпше? А може, Електрина… Ой… 4 Потiм була прогулянка мiстом. До центру Луцька дiсталися тролейбусом. Бабусi належало показувати мiсто, й вони показували. – На мiсцi цiеi площi колись був мiський сад, – мама зробила жест рукою, – сад простягався вiд собору, аж за театр. А тут, навпроти пам’ятника Лесi Украiнцi, – арка, вхiд до саду. – Так, я пам’ятаю, як у далекому снi, – сказала бабуся. – Тодi тут справдi був сад i росли великi дерева. – Ви… Ти теж колись жила в Луцьку? – Олеся. – Нi, приiжджала до Луцька на нараду медпрацiвникiв, – пояснила бабуся. – У нас була екскурсiя мiстом. – Бабуся колись працювала на Волинi, – пояснила мама, – в молодостi. – Пiсля медучилища, за направленням, – зiтхнула бабуся. – Колись, тобто якось, я тобi розповiм про це… Вона вмовкае. Подвiйне слово «колись» танцюе довкола Олесi й висiвае ще одну загадку. Якщо бабуся колись, бозна-коли, працювала тут, у цих краях, то тут могла народитися i ii, Олесина, мама. Не так, як вона знала. Не за версiею мами. Маминою версiею про те, що невiдомо хто принiс ii, маленьку, в дитбудинок, що вона, можливо, була донькою якоiсь прохачки з голодного сходу Украiни, котра залишила дитину в Луцьку. Їхне прiзвище трохи дивне – Косик, але то, Олеся знае, по татовi. Який був афганцем – чи тепер уже не був? А дiвоче, мамине, теж не зовсiм звичне – Снiгурець. Отже, як у бабусi… «Як усе просто, – думае Олеся. – Нарештi просто…» Вона йде посеред двох найрiднiших iй людей. Вона щось каже до них i вони до неi. Чи одна до одноi. Та Олеся вiдчувае: тепер, коли багато що прояснилося пiсля бабусиного приiзду, насправдi мало що змiнилося, двое найрiднiших iй людей не стали ближчими одна однiй. Вони йдуть настороженi й намагаються загасити цю настороженiсть розмовою. А ця вулиця… А цей будинок… А ця кав’ярня… А тут, де тепер ювелiрна крамниця, колись була ще одна кав’ярня, в якiй збиралася луцька богема… А там далi будинок у псевдовiзантiйському стилi… У них е ще таемниця, якоi не знае Олеся… Чому мама, по яку приiхала бабуся, щоб забрати до Киева, знову сюди вернулася? І ще не одне «чому». Олеся раптом вiдступила трохи назад, взяла маму й бабусю за руки – маму правою рукою, а бабусю лiвою – й з’еднала iхнi руки. Вона щасливо й трохи пустотливо всмiхнулась до обох. І вони обое, але наче по командi, посмiхнулися. Тiльки усмiшки вийшли вимученими, а коли Олеся опустила очi, то побачила, як дрижить мамина рука. У бабусинiй. Як та рука вислизае. Прагне кудись утекти, а мама… Олеся пiдвела голову й побачила, що мама ледь-ледь стримуе сльози. Саме так, бо намистинки слiз вже проступають назовнi. Котяться, схожi на перлинки, по маминiй щоцi. «Вони ось-ось перетворяться на скалочки скла», – недоречно подумала Олеся. Хтось мовби пiдказав цi слова. Гострий бiль пронизав ii тiло. Невже так болить серце? Неприязнь до цiеi чужоi жiнки, що вторглася у iхне життя, пронизала слiдом за болем. Сказати – хай iде собi у свiй Киiв, вертаеться, вона побуде вдома сама, доки мама перебуватиме в лiкарнi? «Я знаю страшну таемницю», – раптом подумала Олеся. Вона прогнала цю думку. – Мамо, – сказала мама Вiта. – Я не раз йшла отам з тобою цiею вулицею. Олеся зрозумiла – йшла подумки. Їй раптом стало душно. – Не треба, Вiтусю… Ми йдемо зараз… – Вiтусю… Господи… Як давно… Бiля них спинилася якась молода жiнка. Збентежена, бiльше того, злякана. – Доброго дня, Вiталiе Миколаiвно… Вам погано? – Нi-нi, то я так… Голова щось закрутилася… На мить… Уже пройшло. Мама збентежена. І до Олесi й бабусi: – Це Рита, моя колега по роботi. А це – моя мама i Олеся. – Мама? Дуже приемно. Олеся поглянула на вродливу, хоч трохи й загостроносу дiвчину. Цiкаво, чи мама iй теж казала, як i доньцi, що вона сирота… Ще кiлька необов’язкових фраз – i вирушили далi. Вони втрьох iтимуть до Старого мiста, роздивлятимуться церкви, кiрху, костел Петра i Павла, доберуться до гордостi iхнього мiста – Луцького замку. Дивна рiч – Олеся хотiтиме, аби зустрiвся хтось зi знайомих, саме ii знайомих – однокласник чи однокласниця, а ще лiпше – цiлий гурт. Хай навiть учителька, класна дама, котру вона не терпiла. Олеся б iх теж познайомила з бабусею, бо маму вони знали. Отак би представила, назвала ii чудернацьке, вичурненьке, нiби висока недоладна зачiска, iм’я. Насмiшила б i здивувала. Ім’ям бабусi й наявнiстю у неi бабусi. Щось би знайшла сказати, особливе. Але нiкого не зустрiли й внутрiшня Олесина iстерика поступово згасла. Вона слухала маму, котра, виявляеться, знала так багато про Старе мiсто. Того, що не знала вона, хiба те, що лишилося з давньоi шкiльноi екскурсii. А з мамою все збиралися сюди навiдатися. Щедре сонце весняного дня золотило банi церков i шпиль кiрхи, найвищий у Старому мiстi, увiнчаний хрестом, що мовби тулив променi до себе. Химерна думка прийшла до Олесi: вони з мамою чекали приiзду бабусi, аби провести цю екскурсiю. Але екскурсiя – то i втеча, розумiе Олеся. Вiд того, що насправдi з мамою, вiд ii запитань до цих двох найрiднiших iй людей, до яких вона вiдчувае щось таке, непоясниме, наче любов перемiшалася з ворожiстю, образою за те, чого не знала досi, те, що в неi на душi, не можна загасити, прикрити жодними словами. Далекi столiття танцюють довкола ii бiди, ii болю. Так, його не загасити нiякими словами. Вона подумки впала на колiна на брукiвку, що веде до замку. Благання розповiсти правду – про маму, ii хворобу, про страшне, таке довге вiдчуження Вiталii Косик i Даз… Даздраперми Снiгурець. Мама теж, певно, носила колись це прiзвище. Ага, носила, бачила у маминiм свiдоцтвi про народження. Воно не пасуе до кострубатого, огидного iменi бабусi. І чому вона не фарбуеться, геть сива, а ще ж не така й стара. Може, запропонувати пiти на Старий ринок, який галасливо тулиться до замку, й купити iй нове пальто взамiн старого, потертого? Бабуся привезла iй старезне намисто з великими дерев’яними намистинами, нанизаними на товсту нитку. Навiщо? Так думала Олеся, а над замком злiтали птахи, соколи-боривiтри, пригадала Олеся почуте на давнiй екскурсii. – То соколи-боривiтри, – випередила ii мама. – Красиво, – промовила бабуся. – І називаються гарно, i летять красиво. Вони дивилися, як птахи кружляли над вежею. Потiм там побували, у В’iзнiй вежi. Олеся вдивлялася крiзь бiйницi у мiсто. – Що, побачила татарiв? Голос у мами сумовито-веселий. З ноткою суму чи ноткою чогось такого, що звернуте не до Олесi, а до самоi себе. Мiсто ще несмiливо вдягалося у зеленi шати. І наче вiдбiгало од замку. – Авжеж, побачила, – сказала Олеся. – Зараз вони захоплять нас у полон. – Вони не подужають замок, – мама. – Он якi товстi стiни. Бабуся мовчала. Мовчала й на стiнi замку. Тiльки, коли спустилися донизу, тихо: – Добре тут у вас. Нiби час зупинився. Унизу Олеся знову, задерши голову, побачила птахiв, котрi пiдлiтали до замку. – Я б хотiла стати боривiтром, – сказала Олеся. – Станеш, – мама слабко посмiхнулася. – У тебе летюча натура. – Яка? – Олеся змахнула рукою, наче крилом, й раптом iз замку, не там на горi, а тут, внизу, iй вiдкриваеться мiсто, над яким злiтае. І щось занило, затремтiло, стало розпилювати ii всерединi. – Летюча, – повторила мама. «Летюча-котюча», – подумала Олеся. Мала б усмiхнутися, та ii усмiшка вже продана – може, покупцi давнi в’язнi, що сидiли он там у пiдземеллi, де була середньовiчна в’язниця. А може, там сидить i вона сама? Прикута ланцюгом до сироi слизькоi стiни…. Наступноi митi Олесi захотiлося вирватися на волю. Захотiлося нестерпно. Самiй, однiй. Як блискавка (вдруге цього ранку – блискавка) i водночас виразна реальна картина постало те, що вона бачила зi стiни замку: мiсто, парк бiля замку огинала вузька блискуча стрiчка рiчки. Вона звивалася, мов загадкова змiя, то виринала з-за дерев, то зникала, щоб знову зблиснути. Обповзала замок, мiсто, i… i Олесину душу. Якоiсь митi там, на стiнi, Олесi здалося – то вона сама. Рiчка-змiя, рiчка-Олеся. Не тут, на стiнi, поруч iз жiнками, що враз розрушили ii свiт, ii затишок. Одну з них вона дуже любила, а другу мама покликала, бо… Бо хоче передати, наче рiч, наче естафетну паличку – ii, Олесю. Вона не потрiбна мамi. Якщо мамi не потрiбне життя, а отже, життя з Олесею, то… Олеся прогнала думку, а тепер, внизу, думка наздогнала ii, зробила в’язнем, котрий сидить там, у пiдземеллi, з якого не вирватися. – Я зараз, ви мене почекайте, – вигукнула Олеся. Побiгла до ворiт. Мчалася брукiвкою. Куди? Втiкала од ув’язнення, од замку, од марева, що переслiдувало, вiдколи у iхнiй квартирi з’явилася ця жiнка. Ця жiнка? Бабуся? Може, вона теж вигадана? А ii кличе рiчка. Їi, Олесю. Олеся пiшла вулицею пiд стiнами замку. Прочитала на табличцi на стiнi одноповерхового будинку: «вул. Плитниця». Вулиця називаеться Плитниця? Дивна назва. Дуже дивна. Див… Вона вибiгла, вискочила на iншу вулицю, яка огинала замок. Мабуть, ця вуличка виводить до рiчки. Пiшла мимо одноповерхових будинкiв, що тулилися до вулицi з одного боку, й високоi стiни, яка нависала (так здалося Олесi) справа. Мусила вийти до рiчки. Вийти до рiчки, щоб лишитися з нею назавше. 5 – Тобi буде з нею нелегко, але добре, – сказала в замку мама Вiталiя. – Нелегко, але добре? – Так. Олеся – складна й вразлива натура, – пояснила Вiталiя. – Вона – це ми з тобою, зiбранi в однiй людинi, котра не визнае обох наших характерiв. Але своiм ще не вмiе користуватися, а може, нiколи й не навчиться. Не натискай на неi. Вона ще сама не знае, чого хоче. Я боюся, що й нiколи не захоче чогось конкретного, вибираючи свою дорогу. – Але ж вибирати доведеться, – сказала Даздраперма. – Так. Тому й кажу – не натискай, як ти тисла на мене. Гаразд? – Я нiколи на тебе не тисла, – сказала мама Даздраперма трохи ображено. – Авжеж, нi. Тiльки я вiдчувала цей тиск з усiх твоiх життевих правил i всього правильного життя. Яке не стало моiм. – А ти, на диво, не змiнилася, Вiто. – Змiнилася. Тiльки тепер в Олесi бачу себе, тодiшню. Я з Олесею – на рiвних. Якщо по правдi, менi нема чого ii вчити. А ти будеш незмiрно вища. Тому й кажу: не тисни. – Я вже розучилася повчати. Нi прямо, нi опосередковано. Не було за цi роки кого повчати. – Пробач. Шкода, що те, що, може, треба було сказати Олесi, заберу з собою. – Не смiй. – Смiю. Це вiд тебе. Я недавно зрозумiла. Гармонiя свiту в самiй людинi. Якщо вона вiдчувае чи, точнiше, якщо здатна вiдчувати цю гармонiю. А Олеся надто поетична натура. Поетична i вже здатна до самокопання, бiльшого, нiж було колись у нас iз тобою. Полюби ii такою, як вона е, якщо зможеш. – Я постараюся. – Я думаю, вона ще тiльки пiдiйшла до тiеi межi, де вiдкриватиме й вiдкриватиме себе. – Вiталiя сказала це роздумливо й трохи начеб запитливо. «Вона питае себе? Чи мене?» – подумала Даза. Пригадала, як ще вчора вагалася, чи iхати iй. Хоча вирiшила, що поiде, як тiльки Вiта зателефонувала. Як тiльки сказала – у неi рак. Уже четвертого ступеня. Остання стадiя. Ще без метастазiв, але остання. Господи, навiщо… Де вони були всi цi роки – обое?.. – Допоможи iй у цьому, – сказала Вiталiя. – Ти мудрiша й досвiдченiша. – Навряд. Але куди вона побiгла? Хоч би з нею чого не сталося. Треба було нам продумати мiй приiзд, мою появу. – Гадаю, вона побiгла до рiчки. – До рiчки? – Я бачила, як вона дивилася вдалину там, на стiнi. – Ой, божечку, тож ходiмо, ходiмо, – заметушилася Даздраперма. – От i ти розгублена. І стривожена. Ходiмо? – Як iти до тоi рiчки? Двi жiнки, котрi були поруч уперше за два десятки рокiв, стали виходити з ворiт Луцького замку. До замку i мiста з далечини пiдпливали хмари. Щось змiнилося у повiтрi погожого весняного дня. Посiяна старшою iз жiнок тривога росла в ii душi. «Нi, нi, пiсля того, що сталося зi мною, з Олесею нiчого не може статися, – подумала молодша iз двох жiнок. – Певно, до рiчки треба йти цiею вулицею. А може, й не цiею. Господи, як мало я знаю про це мiсто, про маму, про Олесю, а життя вже кiнчаеться, втiкае, а куди?» 6 Вона виходила iз ворiт замку, виходила з дому разом зi своею однокласницею, котра була частиною ii пiдлоi змови, ii обману. Щойно Люда щебетала: «Ой, Дазо Романiвно, у нас Вiтi буде добре, дуже добре, там, у селi, й свiже повiтря, й свiже молоко, а як вмiе готувати моя бабуся, ви не переживайте, не тривожтеся, то е всього два тижнi, побачите, якою Вiточка повернеться задоволеною, поправиться – не впiзнаете». За плечима у Вiти наплiчник, рюкзак – тiльки почали входити у моду тодi, у шiстдесятi, i мама iй купила, точнiше дiстала, дiзнавшись, що донька хоче поiхати до однокласницi-подруги в село на вiдпочинок. Мама хотiла провести, але Людка сказала – не треба, вони ж поiдуть вiд iхнього дому машиною. Людчин батько, передовик виробництва, слюсар вищого розряду, винахiдник-рацiоналiзатор, кiлька мiсяцiв тому купив «запорожця»: його як передовика-рацiоналiзатора нагородили талоном на позачергове придбання «горбатого». Вони справдi iхали в село проводити вiдпустку, а донька – канiкули кудись туди, на Подiлля, Вiнниччину, звiдки була Людчина мама, продавець крамницi «Сто дрiбниць». Але iхали втрьох. У Вiти був зовсiм iнший маршрут, iнша, своя дорога. Ледве завернули за рiг будинку, Людка противно захихотiла: «Як ми ловко все обставили, скажи…» Вiта ледь не вдарила подругу. Точнiше, не подругу, а зловмисницю. Учасницю пiдлоi змови. Готова була вбити ii й себе за цю змову, поiздку, обман мами. Так, якщо по правдi, Людка не була подругою, набивалася швидше з меркантильних мiркувань: у Вiти-вiдмiнницi списувало пiвкласу, а вiчна трiечниця Людмила Воронюк була з тих, хто надзвичайно рiдко готував домашнi завдання вдома. Та й чи здатна вона була готувати iх? Змова й народилася з Людчиноi пропозицii: хоч поiхати в село на пару днiв, а хоч i на цiлий мiсяць? Поiхати в село? Їздили з мамою до моря, в Карпати, вона сама iздила в табiр. А в село? І раптом Вiтина душа спочатку занила, а потiм заспiвала. Хтось наче звелiв – аякже, поiхати! Треба i… Бо треба, бо вона… – Звичайно, хочу, – сказала Вiта. – Ну й чудненько, – мало не пiдстрибнула Людка (чого б то?). Нахилилася до Вiтиного вуха: – Там е класнi хлопцi. Грубi селюки, але класнi. Мама й папка побудуть тиждень, а тодi – свобода. Бабця глуха, як сухе столiтне дерево. До того ж я для неi особенна, городська. Тiеi митi Вiта почала приручати птаха чорноi пiдступностi. Вiн з’явився звiдкись, вилетiв, може, з ii чорного пiднебiння. Нi, пiднебiння у неi не чорне, вона не каже поганих слiв, а в ii головi живуть чорнi, присипанi сажею думки. Утiм, думки теж не чорнi, просто… Просто вони прихованi, недобрi, нi, добрi, але начеб забрудненi. Вiта обдурювала маму. Уперше обдурювала. Нi, не вперше. Довго, вже три роки буде. У нiй живе таемниця. Таемниця, до якоi вона перекрила доступ мамi, ii найрiднiшiй людинi, найрiднiшiй мамi. Але хiба мама могла бути не рiдною? Чи такою ii робила Вiта? Сама Вiта! Та Вiта, котрiй мама вiрила, яка була частиною мами. Інодi виникали думки розповiсти геть про все мамi. Побачити, як вона на це зреагуе, ii правильна мама. Накричить, засудить, заборонить? І раптом пiд час чергового бажання розповiсти, вiдкритися Вiта зрозумiла, що вона цього не зробить. Бо… – Мамо, я тобi хочу щось сказати… – Що, доню? Щось трапилося у школi? Ви йдете на екскурсiю? Нi? У тебе якийсь дивний вигляд. Щось трапилося? Пауза. Довга затяжна пауза. Вiта зважувала слова, якi вона скаже. З чого почне. Головне почати. Терези хиталися, не могли врiвноважитись. Так бувало на базарi, в крамницi. Вона бачила. – Ти не хвора? Може, в тебе температура? Мама поклала руку на доньчин лоб. Ще недавно вона казала нiжно – лобик. Лобик, ротик, носик. Вушко. Мамина рука холодна i волога. Щойно вона прала. Їi, Вiтине, плаття. Мама каже правильно, по-украiнськи, – сукенка. Сукеночка. Мама не любить барвистих сукенок. Чому? Бо барвистi неправильнi? Усе мае бути в цьому свiтi гармонiйним. Вiта стала негармонiйною. «Я не хочу, щоб померла таемниця», – подумала Вiта. – У мене виникла одна думка, – сказала вона й стала шукати слова. Були потрiбнi пiдходящi слова. Ось вони, нарештi знайденi: – Мене збентежило… Збентежило… Я… Я посварилася з подружкою. – З Нiною? Катрусею? Тетянкою? Мама знае iмена всiх ii подружок. Так i мае бути. У них. – Нi, з Лiною, – безсовiсно збрехала Вiта. – З Лiною? Вакольчук? Ти з нею подружилася? Ти менi не розповiдала. Який здивований голос у мами… – Не те щоб подружилася, але вона… – Заспокойся, все буде добре. Ми обое обговоримо цю ситуацiю. Щось вона тодi налепетала, про якусь пропозицiю, ii пропозицiю на класних зборах, яку не пiдтримала Лiна. Бре, бре, бре… Зате жила таемниця. Їi таемниця. Вiтиною таемницею був Едик. Едик-Емiр. Едик-Емiр, великий звiр. Три роки Вiта листувалася з ним. Листувалася (який жах!) iз грабiжником, злочинцем. Засудженим найсправедливiшим у свiтi радянським судом. За пограбування квартири професора. Професора Китаева, вона вже знае це прiзвище. Коли Вiта зрозумiла, що таки напише йому, Едику-Емiру, зi страху, що скував ii тiло, з дивного зацiпенiння, з польоту в нiч, безодню, що раптом розверзлася перед нею, i ще з… чогось незрозумiлого, непояснимого, тихого, як бренькiт чиеiсь гiтари, який вона чуе, коли виходить вечорами на балкон… Невiдомо, звiдки доноситься цей звук, це тихе бренькання. Воно спочатку зацiкавило, потiм стало частиною вечорiв – тихих i задумливих, iнодi сповнених шуму вiтру, крiзь який усе одно прориваеться цей бренькiт, звуки, що тривожать душу. Зрештою, Вiта не витримала i крадькома вийшла з квартири. Крадькома, бо iнакше мама б запропонувала прогулятися вдвох. Вона йшла на той звук, туди, звiдки його було чути, але звук зник. Так, наче мiг звучати тiльки тодi, коли вона стоiть на балконi. Вiта пройшла мимо одного будинку, другого. Вулицею прогулювалися лише одинокi перехожi. Звiдкись долинав дiвчачий смiх. Хтось кликав якогось Митю вечеряти. Але гiтара мовчала. «Може, вона звучить у моiй душi?» – подумала Вiта й посмiхнулася. Але наступного вечора почула тиху, нехитру, але бентежну музику знову. З чогось такого, як звук тiеi гiтари, а не тiльки зi страху перед жахливим беззаконним Едиком, народилося й бажання написати листа. Вiта мовби вирушила у таемничий нерозгаданий вечiр. Десь було чути отой звук. Писала про школу, клас, навмисне детально про навчання, уроки, оцiнки, класну керiвничку Емiлiю Миронiвну, сувору i разом iз тим трохи безалаберну даму, збори, збiр макулатури i металолому, шефство над самотнiми бабусями. Писала в потаемнiй надii, що це йому буде нецiкавим, нудним, далеким, що перестане iй вiдповiдати – чужому, зразковому, зовсiм iншому, нiж вiн, дорослий дядько-злочинець, дiвчиськовi. Вiн вiдповiдав. Його листи передавала та ж сестра, яку звали Зiна, – мовчки перестрiвала й тицяла аркуш паперу. Листи були короткими, у них жодного слова про його теперiшне життя в колонii, мовби його не iснувало, зате якi то були листи! Листи-новели. Вiта не могла iх нiде зберiгати, вдома – нi, боялася, що знайде мама, як знайшла ненароком першу любовну записку однокласника Генки Торочка. Спробувала покласти в банку й закопати в ямку пiд каменем неподалiк iхнього будинку, на краю того самого пустища, де ii вперше перестрiв Едик. Та камiнь могли забрати – i тодi чи знайде вона те мiсце? Або ямку розгребуть бродячi собаки. Вiта вирiшила спалювати листи, а перед тим iх завчати напам’ять. Листiв бiльшало, могла переплутати, коли повторювала, i вона склала потаемний список, де записувала кiлька початкових фраз, фразу-другу в серединi i в кiнцi. Дiставала список i повторювала листа. За цей аркуш паперу (а потiм два i три) можна було не боятися – скидалося на цитати, заготовки до шкiльного твору, в усякому разi, так вона себе заспокоювала. Деякi листи пам’ятала й досi. Лiзли до пам’ятi – недоладно, раптово, приходили нiзвiдки непроханими гостями, розбiйниками татарськоi орди, що ось-ось виникне з ночi ii минулого. «Осiнь прийшла самотнiм босим листком («Чому босим?» – подумала, коли прочитала, Вiта), опустилася на мою стежку, брудну, зачовгану ногами, i менi захотiлося ii порятувати. Не знаю, мала, кого – осiнь, листок, себе? Як ти гадаеш?» «На роботi, куди нас повезли, побачив кущ калини. Зiрвав кетяг, попробував – гiрка-гiрка й кисла, але ж яка солодка! Потiм пiднiс до обличчя руку – i пальцi запахли калиною. Думав, шкода мити руку, нас туди бiльше не повезуть i калини я не побачу, i не побачу ще довго – що ж ви наробили, маленькi гiркi ягiдки?» «Мiй кореш Вiтьок Ручка знайшов на подвiр’i вороненя з пiдбитим крилом. Смiшне й беззахисне. Оклигало й стало ручним. Хлопцi пожартували над Вiтьком, як вiн кудись вiдлучився, i сховали ворону. Вiтько плакав, як мала дитина. А потiм раптом закаркав, як справжня ворона. І уяви собi – вороненя вiдгукнулося». «Снiг за дверима не по колiно – по самiсiньку душу. Закидае цiлий свiт. Я, здаеться, на самому його днi, й вiд того стае теплiше. А у тебе йде снiг? У Киевi?» Снiг iшов, засипав i ii серце, душу, до неi озивалося самотне вороненя, гiрко смакувала крихтами ворона, викликаючи з-за обрiю весну, цвiли першi кульбаби, лiтали в небi маленькi, схожi на баранцi хмари, падали на долонi бурульки, вона впускала в листи, котрi надсилала у вiдповiдь на його, iншi описи й iншi почуття. І розумiла: саме iй призначено порятувати цю людину з такою чутливою душею, де серед бруду жила поезiя. А тiеi зими небагатослiвна Зiна вручила чергового листа – своi Вiта вiдсилала сама, а вiд Едика передавала Зiна, бо адресованi на iхню домашню адресу могли потрапити до рук мами, а на «до запитання» листiв неповнолiтнiм не видавали. У листi було два речення: «Мала, дуже хочу тебе побачити. Нестерпно хочу побачити». Щоки Вiти спалахнули не маками, а трояндами серед снiгу. Забухкало серце. Голосно, на весь квартал. «Як побачити? А як я поiду? До нього? В тюрму?» – злякано подумала Вiта. Вiн писав часом отак просто, без звертання, а часом: «Здрастуй, люба сестричко». Сестричка? Чия? Уперше не знала, що вiдповiсти. Написала щось про школу, зимовi канiкули. А на вулицi, коли верталася зi шкiльного вечора, пiдстерiгала, здавалося, всюдисуща Зiна. – Привiт, – буркнула. – Довго гуляете. – Вечiр, присвячений Тичинi, – чогось пояснила Вiта. – Авжеж, – сказала Зiна. – Трактор в полi дир-дир-дир, ми за мир. Партiя веде. – Я читала «А я у гай ходила…» – Бiдна маленька дiвчинка, – сказала Едикова сестра. – Я тобi тепер на словах маю передати. Едик дуже тебе хоче побачити. – Але я… – Готуйся, – Зiна кинула рiзко, як пострiл, слово, повернулася, але за пару крокiв озирнулася. – Вiн тебе жде. Бiльше, нiж нас. Вiта дивилася вслiд дiвчинi, котра розтала в зимовiй темрявi. Що вона скаже мамi? Як поiде? До кого? Вiн… Вiн ii жде? Десь мiсяця iз пiвтора жила мов у гарячцi. Поiде – не поiде – що скаже мамi – як iхати – навiщо? – У тебе нема температури, Вiтусю? – одвiчне мамине запитання. «Чого вона нi про що не здогадуеться?» – Вiта вже сердилася на таку проникливу маму, котра виявилася слiпою й глухою, на себе, пiдлу обманщицю. Нi, не поiде, вирiшила. Зустрiнуться через… Ну так, неповних два роки. Кажуть, що вiдмiнять одинадцятий клас, то вона вже закiнчить школу. Буде студенткою. Дорослою. Потiм вiн написав: «Учора весна менi нашептала, що ти приiдеш». Одне речення. Усе. Усе? Вiта зрозумiла, що мусить поiхати. Не тому, що цi слова, а тому… Нi, нi й ще раз нi, вона не закохалася. Але… Через два тижнi однокласниця Люда запропонувала поiхати до ii бабусi в село. Уже потiм вона дiзнаеться: Людка, трiечниця Людка сподiвалася, що Вiта допоможе iй пiдготуватися до вступу в технiкум харчовоi промисловостi. І тодi став народжуватися план про псевдопоiздку в село. Мама на диво легко згодилася вiдпустити ii. – Ти вже майже доросла, – тiльки й сказала. – Я й так заборгувала перед тобою. Цього року вiдпустка менi за графiком випадае восени. А там вiдпочинеш. У тебе буде напружений рiк перед закiнченням школи. Правильна мама. Усе розраховано. Пiдла Вiта теж усе розрахувала. Чого вона так тремтить? Чого такий важкий наплiчник? Ледь переставляе ноги. На вокзалi ii чекають Зiна й мама Едика. Куплено квитки i для неi теж. – Па-па, подруго, до зустрiчi, – каже Люда й противно хихотить. – Я тебе уб’ю, – шепоче Вiта. – Колись уб’ю. Може, й скоро. «Моя дорога схожа на полiт метелика до свiтла», – думку, що з’являеться, вона проганяе геть. Едик перебував десь далеко у Росii. У колонii за Волгою, перед Уралом. Так сказала мовчазна Зiна. Вiта ж iшла й шепотiла рядки з його листа: – Ти сидиш на моiй хмаринцi, яка з’являеться щодень над колонiею. Одна й та сама хмаринка. Шепотiла i проклинала себе. Як би iй хотiлося, щоб раптом на вулицi з’явилася мама. Перетнула дорогу й не пустила у цю поiздку. Мама ii нiколи не била. Хiба словами. Докором – легким, спокiйним, майже невагомим, який, проте, вдаряв об лице, роз’iдав душу. 7 Олесю вони знайшли бiля рiчки. Стояла i дивилася кудись на другий бiк. А далi було – побачивши маму й бабусю, Олеся закричала: – Не пiдходьте, бо стрибну. У воду. – Олесю! Мама кричала, а бабуся Даздраперма сказала на диво спокiйно, аж замороженим голосом: – Вона не стрибне. Але стiй на мiсцi. Не наближаймося. – Мамо, звiдки ти знаеш, що вона не стрибне? Вiталiя вимовила i зойкнула. Їi докiр сполохав сороку на деревi над водою. Пташка знялася й перетворилася в маленьку чорно-бiлу, трохи видовжену пляму. Вони стояли на вiддалi – трое людей, котрi не знали, що робити. Вiталiя вiдчула, як ii тiло пронизуе бiль. Невже укол передчасно перестав дiяти? І тут Олеся гукнула майже весело: – Я вам дозволяю пiдiйти. – Капосне дiвчисько, – буркотливо сказала бабуся. – Майже твоя копiя. Тебе колишньоi. Треба ж так вдатися. – Ой, мамо… Ходiмо вже, раз iх величнiсть нам дозволяють. – Тiльки йдемо поволi, – навiщось сказала мама Вiталii. Вони так i зробили – наблизилися тихо, мов справдi збиралися порятувати дiвчину на березi од фатального стрибка в холодну весняну воду. «Яка ця весна – я не можу визначити, – раптом подумала Вiталiя. – Довга чи коротка, холодна чи тепла? Навiщо я дзвонила мамi? Усе зрушилося, i менi зимно. Ой, зимно… Бiльше за тiло болить душа». 8 Вiталiя вже кiлька днiв перебувала в онкодиспансерi, у вiддiленнi хiмiчноi терапii. Медичку, медпрацiвника, хай не лiкаря, а медсестру, але начеб свою колегу, ii поселили в палату на двох. – Ви боiтеся того, що з нами трапиться? – спитала першого ж дня ii сусiдка. – А що з нами трапиться? Сусiдка подивилася на Вiталiю ошелешено. – Ну, ми ж… Вона затнулася, боячись вимовити слово «помремо» – зрозумiла Вiталiя. «Нi», – закричало у неi всерединi. – Нiколи не вимовляйте цього слова, – сказала Вiталiя. – Вона того чекае вiд нас. – Чекае… Вона… Тобто… – Ця тiтка, – сказала Вiталiя. – Доки не вимовимо… Усе буде добре… – Ви так вважаете? – Авжеж. Вони подружилися. Софiя була звичайною сiльською жiнкою, але зять ii працював в одному з управлiнь облдержадмiнiстрацii, тож вiдчувалося особливе ставлення медперсоналу до Софii. Утiм, це був один iз зятiв, бо мала Софiя чотири дочки й шестеро синiв. Дочка… Одна з дочок… Але перш нiж Вiталiя дiзналася про сiмейну таемницю, вона перебачила в палатi майже всю Софiiну родину. Приходили й приiжджали – по одному, по двох, а то й цiлою сiм’ею. Коли нагрянула сiм’я старшого сина Петра – вiн, дружина, аж четверо дiтей, на додачу сусiдка з дочкою – у Вiталii зарябiло в очах од мелькання облич i одягу, залящало у вухах од дитячих слiв, звернутих до бабцi. Вона сказала, що прогуляеться. – Можна я пiду з цьоцею? – спитала раптом Софiiна внучка рокiв п’яти-шести. – Ти до бабусi прийшла, Настуню, – суворо сказала донька Софii. – Та хай вже йде, – дозволила Софiя й до Вiталii: – У неi в дупi вiчно шило росте. Мала взялася за Вiталину руку. І тодi вже пiдстрибнула, мов хотiла пiднести руку вище. – Зараз ми надворi полiтаемо, – сказала Вiталiя. – Хiба ми птасечки? Мала пiдвела блакитнi оченята, небеснi, почула голос Вiталiя, казала ii мама, нi, бабуся, котру вона собi в дитинствi вигадала, бо ж у неi теж мала, мала бути бабуся. Небеснi очi зирнули на чужу тьотю, якiй так довiрилася Настуня, й попросили неба й простору. – Авжеж, ми пташечки, – сказала Вiталiя. – Ти ким би хотiла бути, якою пташечкою? – Не птасечкою, а тьотьою, яка шие платтячка. – Настуня знову ледь пiдстрибнула. – І блюзочки, i кохточки, i теi… ну, теi… «Отакi ми приземленi, – подумала Вiталiя. – Хоча чого приземленi? Ми присукненi, i блюзочки в нас будуть люксовi, а пташечка хай собi лiтае без платтячка, у неi е пiр’я, усе в цьому свiтi досконало, все передбачено, все розкладено по поличках, свiт бабусi Софii лiпший, нiж мiй». Їй зробилося й весело, й сумно водночас. Тримала за маленьку ручку свiт суконь i кохточок i чогось не пригаданого Настунею, а небо все одно пригорнуло iх, коли ступили за порiг лiкарнi, весняне, хоч i холодне. До неба тулився вечiр, i сад бiля лiкарнi повнився тiнями. Вечiр, нi, ще тiльки надвечiр’я, котре гралося у першi схованки. А тiнi в саду схожi на химернi постатi («Тих, кого вже тут нема», – подумала Вiталiя), прислухалися до шелесту крокiв малоi дiвчинки й жiнки, що йшла вже наполовину за обрiем. Жiнка нiколи не шила суконь, голку брала до рук тiльки за крайньоi необхiдностi, хоча мереживам на полотнi ii уяви могли б позаздрити найлiпшi вишивальницi. Одягти таке тiло у сукнi, блузочки i сорочки мрiяли б найкращi кравчинi. Та про тiло знала вона одна, ще кiлька чоловiкiв, котрих вона повикреслювала з свого життя, бачила тепер Олеся i мама, коли тiло ще тiльки дозрiвало. Сум огорнув Вiталiю, боронячись вiд нього, вона покликала ту пустотливiсть, що тiльки-тiльки було оселилася в нiй. Не дасть дядьковi суму напитися ii кровi, щось жебонить мале диво, така тепла рука дiвчинки, хiба вона винна, що замiсть неба i пташечки шелестить сукня ii уяви… – Куди ми пiдемо? – почула Вiталiя голос Настунi. «Куди я iду?» – почула Вiталiя свiй голос. Не голос – думку. Здалеку. І теперiшню. Вiдчула, зловила. Нiме запитання прийшло невiдомо звiдки. З того лiтнього дня. Вона сидiла бiля вiкна у поiздi, який вiз ii разом iз Зiною у далеке захмарно-заобрiйне приуральське мiсто. Колонiю. Мали iхати втрьох, але, як повiдомила Зiна, в останнiй момент (точнiше, за три днi перед поiздкою) прийшов лист вiд Едика, в якому той сам просив, аби мати не iхала. – Сам? – не стримала вигуку Вiта. – Так. Вiн i мене не вельми хоче бачити. Вiн хоче бачити тебе. Зiна вимовила це начебто байдуже-iронiчно. І в той же час ревниво. Пройде час, i Вiта дiзнаеться про пiдгрунтя цих ревнощiв. Поки що ж вони iхали з Киева до Москви, далi на Саратов i на Приуралля. Вiта спочатку вслухалася в мовчанку Зiни, сподiваючись вловити там щось таемниче, безшелесне, але таке, що призначене iй. Про що думае ця мовчунка? Потiм вона зрадiла, бо про що б говорила iз Едиковою сестрою? Балачки про те, про се. Про iх обох i про… Едика. Не хотiла, точнiше, боялася дiзнатися про Зiниного брата щось нове. Навiщо? Потребувала таемницi, яка б жила i розросталася. Яка б поглинала ii саму, забирала у щось незвiдане. Загадковiсть Едика – як може бути хулiганом, грабiжником людина з такою нiжною, ба, поетичною душею – притягувала i манила. «Щось я не знаю про цей свiт», – казала собi Вiта. І як закляття: «Я порятую, порятую його». Вона вбирала свiт за вiкном потяга – мiста i мiстечка, села й одинокi оселi, що мовби втiкали од тих сiл, будинки й людей бiля сторожiв свого також загадкового життя. Із гнiзд злiтали лелеки, над обрiем тягнувся невiдомо звiдки дим. Вiтi захотiлося раптом поселити в цьому свiтi Зiну. Зiна-лелека i Зiна-берiзка, що, беззахисна в своiй самотностi, не може наблизитися до потяга. Вiта раптом вiдчула, як iй шкода, чомусь дуже шкода всього цього, що вона бачить – самотньоi жiнки бiля напiврозваленоi хатини, бусла, котрий кружляе i чомусь нiяк не може сiсти на гнiздо, одинокоi берiзки й трьох схилених вiльх, людей у задимленому мiстi, хлопця, що мовби намагаеться перегнати поiзда на велосипедi й падае разом iз великом, i, здаеться, обое щось кричать… І тут Вiта розумiе: найбiльше iй шкода маму, маму Дазу, котра десь там, у Киевi, думае, що донька на канiкулах у подруги, маму, яку так пiдло обдурила. На щоку Вiтину викочуеться сльозина, одна, друга, Вiта плаче, тихо й безшелесно, гасить той плач у собi й нiяк не може загасити. Їй не хочеться, щоб Зiна помiтила цей плач, сльози, крик усерединi, що росте й росте й от-от розiрве ii. – Тьотю, у вас течуть сльози, – долинае дитячий голосок. – Що, маленька? – Чого ви плачете? Вам болить? – То так, Настуню… Мала зводить на Вiталiю очi. Їi пальчики гладять руку тiтки, котра геть не слухае щебетання дiвчинки. Котра чомусь плаче. – Не плачте, тьотю, дядько лiкар вас вилiкуе, – серйозно каже мала. – І мою бабусю вилiкуе, бо бабуся обiцяла платтячко пошити i зловити коника. – Стрибунця? – Вiталiя приходить остаточно до тями. – Не-а… Вiн не стрибае. Вiн бiгае. – У вас е лошатко? – здогадалася Вiталiя. – У дядька Сашка. Воно дике. Бо всi лошатка даються погладити, а той коник – не. Вiн брикаеться i втiкае. – Настуня хихоче. – А дядько Сашко не може зловити те лошатко? – Не-а… Вiн може, тико я не хочу. Бабуся зловить коника. Вона того мае виздоровiти, щоб зловити. «Ось чого менi не вистачало – цiеi розмови, – подумала Вiталiя. – Цiеi розмови саме посеред цього надвечiрнього саду. Розмови, що лягае на цi тiнi. Милого затiненого лепетання. І логiки, що схожа на брикливе лоша». Тут Вiталiя спохопилася – може, й до неi прийшли вiдвiдувачi? Мама чи Олеся. Чи колеги по роботi. Нi, Олеся сказала вранцi по телефону (ти не ображаешся, мамо?), що в неi сьогоднi змагання з волейболу. А вона в командi пiдтримки. Бiльше того, iхня хлопчача (хлопача, сказала Олеся) команда обрала ii своiм талiсманом. – Он як? – Вiталiя справдi здивувалася. – Талiсманчик ти наш. – І ваш, i наш хай буде гараж, – iнтонацiя в голосi Олесi, яка переiнакшила слова пiснi, видавалася непiдробно веселою, навiть пустотливою, такою була ранiше, й Вiталiя зрадiла цьому. Вона справдi не хотiла, щоб ii шкодували, спiвчували i натужно заспокоювали, що все буде добре. Як буде, знала сама, й це тiльки ii знання i знаття. Тiльки ii. Правда, вчора Олеся сама здивувала, коли раптом сказала: – Чому б нашiй бабусi не повернутися до Киева? Хай повертаеться. Я ж не маленька. Чи ти хочеш, щоб i вона провiдувала? Це обов’язково? Вiталiя проковтнула образу, що йшла з доччиних слiв. Тiльки подумала: «А вона, виявляеться, жорстока, Олеська». Хотiлося навiть промовити вголос цi слова: – А ти жорстока, доню. Не вимовила. Нехай. Може, вона помиляеться. Олеся ще не визрiла, й доброта ii не визрiла, не доспiла, як рання ягода, як зелена слива, вже округла, трохи видовжена та зелено-молода. Тiльки ж як iм далi вестися удвох – Олесi й мамi Дазi? А треба? Питати Олесю не можна. І дорiкати не дорiкатиме. Тому тiльки сказала: – Ох, Олесю-Олесюню, ти не можеш порозумiтися з бабусею? – Вона надто далека. Навiть тепер. Я намагалася звикнути до неi, та вже швидше вiдвикаю, – сказала Олеся. Пiдходили до лiкувального корпусу, коли Вiталiя подумала: «Це тодi нiхто до мене не прийде, а хто прийде, того не побачу». У палатi ще бесiдували й навiть вечеряли – привезенi смаколики займали цiлий стiл. – Повертаю вам ваше чудо, – сказала Вiталiя. – Хоч не набридала ця набрида? – поцiкавилася Софiя. – Бабусю, я розказала тьотi про наш двiр i про дядiсашиного коника. Вредного. А тьотя заплакала. Мама казала, що я жалобна, от тьотя й заплакала. І сльозки текли. «Вона розказувала, а що я чула?» Запитання Вiталii до самоi себе перервала Софiя: – Призволяйтеся, призволяйтеся, не сумлiвайтеся. Поки iмо – доти й живемо. Вiталiя прогнала думку – живi поминки. Огидне слово, огиднi слова – геть. За столом Софiя зi смiхом: – А я iм i назначила, кому провiдувати й коли провiдувати. Хай спробують тiльки не приiжджати. Поки жива – не обiзвуся. Невiстка Лiда (моя Лiдуся – перед тим Софiя): – Що ви таке, мамо, кажете! І добре все буде, i виздоровите. А хто менi Тоню чи Настуню на весiлля вбере? – Хiба теперка вбирають, як колись? – зiтхнула Софiя. – Нашуфрають, наскубуть тоi матерii, щоб тiло виставити, тико i всього. Али ото кумi Тамарцi нагадаiте, що через день неi жду. Побалакаiмо, а iй щось таке розкажу – впаде. Пiсля шумливих випроваджень гостей Вiталiя почула, як щось мовби шкребе у дверi. – Хто там? Заходьте, – гукнула. На порозi стояла Даздраперма. Знiчена. Наче сама не своя. – Що сталося, мамо? – Вибач, що пiзно так, – голос у матерi хрипкий, наче заморожений. – Я тiльки чогось пiшки рiшила йти. – Мало не через усе мiсто? – Ну, не знаю, чого так. – Як це на тебе не схоже… Вiталiя прикусила язика, щоб не сказати: «Таку правильну». Подумала: «Щось таки сталося?» Сталося, бо мати спитала жалiбно: – У тебе була Олеся? – Нi. Вона ж мала бути на волейболi. – А менi нiчого не сказала… Я ждала – вона вiдразу пiсля школи до тебе поiхала. Ждала-ждала, а тодi пiшла. Думала, може, дорогою стрiну, на вашiй вулицi. – Ой, мамо… Вiталiя запросила матiр присiсти на свое лiжко. І бажала одного – щоб довше не верталася Софiя. Хоч не мала чого сказати. Зникли слова – й образи, й приязнi, що стали було з’являтися (вертатися?) за цi днi. Подумала: «Сидiтимемо, як двое мовчунiв. Але чим я тодi лiпша за Олесю? Капосне дiвчисько з ii волейболом. Талiсман, бач, вона. Олеська!» Дорiкала доньцi, а знала, що собi. За лiта, що кудись подiлися i не вернеш. За впертiсть i довголiтне мовчання обох, яке тривае, i вона не знае, як його розрубати. За все, що було й не збулося. За втрачений свiт у роках iхнього роз’еднання. За те, що було так, як не мало бути. Але як – мало? 9 Як не хотiла Вiта вiдтягти час, а потяг – третiй за лiком, яким iхали iз Зiною, – прибув у те чуже мiсто вчасно. У потягу Вiта була навiть вдячна Зiнi за ii мовчання – i, головне, вдячна не тому, що мала можливiсть думати, згадувати, фантазувати, хай i каратися за те, що вчинила, думати, думати, думати, дивлячись у вiкно, а тому, що боялася: Едикова сестра у розмовi проговориться, куди вони iдуть. І те почують. Обiйшлося. Майже обiйшлося. За дорогу Зiна лише раз у вiдповiдь на запитання черговоi попутницi, сусiдки по лавцi у плацкартному вагонi: «И куда вы едете?» буркнула: – У тюрму до брата. Опасиста, щедро наквацяна жiнка так, що, здавалося, червоний рот закривав усе обличчя i пiдсвiчував пiввагона, подивилася на Зiну, потiм на Вiту пронизливо i зневажливо: – Вот как? Понятненько… Вона притулила до себе сумку – мабуть, злякалася, що й цi двое злочинцi-крадii, грабiжники абощо. Вiта зiщулилася, мимоволi втягла голову в плечi й такою зiщуленою, з бажанням взагалi зробитися непомiтною, розчинитися – в повiтрi, людськiй масi, в самiй собi – iхала далi, а потiм зiйшла на перон похмурого, добряче обдертого вокзалу. Здалося – тут, у цьому мiстi, мiстi ув’язнення Едика, злочинця Емiра, всi знають, хто вони й чого приiхали. На привокзальнiй площi нестримно захотiлося пити, й вона сказала про це Зiнi. Почула байдуже: – То пий, я не хочу. У кiоску, де продавали ту воду, Вiта випила цiлих двi склянки холодноi води з яблучним сиропом. Стало терпко й зимно. І захотiлося одного – швидше вiдбути повиннiсть. Хоче вона побачити Едика? Нi? То чого приiхала? Боiться? Раптом Вiта подумала, що боiться слiв, привезених з собою. Слiв iз його дивних листiв. Може, рвучкий холодний вiтер, що залетiв на площу, забере i слова, витрусить ii пам’ять i щось бiльше за пам’ять, бiльше за цю площу, висотний будинок на нiй, навiть за хмари й небо… «Нехай, – подумала Вiта. – Я полiчу години й хвилини, котрi ще лишилися. А вiн зовсiм не мiй, моi тiльки цi листи й цi слова, я iх не вiддам нiякому вiтровi». Стало легше. Вiта несла торбинку, в якiй окрiм ii речей, перевдягачки, лежав подарунок для Едика – томик поезiй Сосюри. Людина, котра писала такi поетичнi листи, мусила любити поезiю Сосюри, яку любила Вiта. Усю, окрiм останньоi строфи вiрша, який закiнчувався недобре й незрозумiло: Ти не любила… Час останнiй… Який же бiль, який же бiль!.. Та за iлюзiю кохання навiки вдячний я тобi. Ілюзii кохання не могло бути, вважала Вiта, кохання або е, або його немае. Той, хто вважав iнакше, був недоброю й нещирою людиною. Поет Володимир Сосюра не мiг таким бути, а якщо такою була його кохана, та, якiй вiн присвятив вiрша, то ii варто засудити. Вона не гiдна Поета. Бiдного Поета, котрий ще й вдячний негiдницi. А ще Вiта знала таемницю Сосюри, вiд якоi хололо в грудях. Їi улюблений поет був прихованим контрреволюцiонером i антирадянщиком. Словесним диверсантом. Вiта прочитала в одному його вiршi: Сумнi акацii цвiтуть — Така вже iх солодка звичка. І мiсяць розливае ртуть на карi очi бiльшовички. Їй спочатку дуже сподобалися цi слова. Вона аж повторила вголос: І мiсяць розливае ртуть на карi очi бiльшовички. Гарно, як гарно, трохи таемничо й поетично. Образно. Потiм уявила цю картину й жахнулася. Вiта давно вирiшила для себе, ким буде в життi по закiнченнi школи. Авжеж, тiльки лiкарем. Якщо мама не змогла, бо присвятила iй свое життя, то вона мусить втiлити, здiйснити мамину мрiю. Своiм життям i тим добром, яке нестиме замiсть мами, в образi мами, людям. Вона вже кiлька рокiв, з сьомого класу, готувалася до вступу в медичний iнститут. Знала, що треба здавати екзамени з математики, бiологii й хiмii. Ага, ще буде писати твiр. Ну, математику й бiологiю вона знала, з ними проблем не буде. Твори теж любила писати, особливо на так званi вiльнi теми. «Ким я буду, як виросту», «Як я уявлю майбутне – свое i краiни», «Ми народ, що в космос летить», «У щастя людського два рiвних е крила». І тому подiбне. Напише. І по творах класикiв, чи кого там, напише. А от хiмiю Вiта не дуже любила, колби й реторти наводили нудьгу й деякий острах. Жив страх при дослiдах щось не так, не в тих пропорцiях змiшати, вiд того й хiмiчнi формули запам’ятовувалися з натугою. Але вона знала, що треба. Треба знати. Як каже мама Даза, наполегливо засвоювати. І Вiта засвоювала. І знала, що ртуть – небезпечний, отруйний, хоч i необхiдний для деяких приладiв (термометр, наприклад) рiдкий метал. А особливо небезпечнi випари ртутi. Вони можуть паралiзувати дихання, отруiти мозок. І ось – мiсяць розливае ртуть на карi очi бiльшовички. Тобто мiсяць, сама природа роблять чи хочуть зробити бiднiй, щасливiй, закоханiй дiвчинi-бiльшовичцi зло. Отруiти, позбавити очей, зору, щоб вона ослiпла, а може, й померла в страшних муках. Який жах! Якi жахливi слова i жахливий, пiдступний, пiдлий поет. Поет, котрого до цього часу любила! Вiта хотiла викинути, нi, краще порвати цю страшну книжку. І раптом, коли вже занесла руку, вiдклала. Вiдчула: не зможе цього зробити. Нехай нiхто про те не знае, про що здогадалася вона. Інакше поета посадили б до в’язницi, судили найсправедливiшим у свiтi радянським судом. До того ж… Мусила собi признатися – iй i лячно, i тремтливо, але й гордiсно роздiляти з поетом його жахливу, страшну таемницю. Таемницю, яка належала, виявляеться, тiльки iм двом. Цiеi зими вона несподiвано дiзналася, що помер видатний украiнський радянський поет Володимир Сосюра. Першою думкою Вiти була – вiн не витримав тягаря своеi таемницi, того, про що знали тiльки вiн i вона, Вiта, й щось собi заподiяв. Може, отруiвся тою ж ртуттю. Розбив термометра, вдихав запах ртутi й помирав у страшних конвульсiях. Бiдний поет сам себе покарав. Вiта шморгнула носом. Щемкий жаль огорнув ii душу. Потiм сумну новину передавали ще раз i диктор замогильним голосом сказав: – Похорон Володимира Миколайовича Сосюри вiдбудеться завтра на Байковому кладовищi. Вiта тiеi ночi прокидалася кiлька разiв. Тьмяно блимав лiхтар за вiкном. Лiхтар, який замiсть мiсяця розливав ртуть на ii очi, хай не карi, а свiтло-сiрi. Очi слiпли й знову розплющувалися. А може, вiн розливае ртуть на маминi очi в сусiднiй меншiй, маленькiй кiмнатi? Пiти, подивитися, розбудити маму? Нi, мама добра, вона не може нести покару за доньку. Уранцi Вiта вже знала: мусить, повинна, зобов’язана пiти на похорон таемничо-жахливого (але ж i зворушливо-нiжного) поета. Їi Поета. Вона втекла зi школи пiсля другого уроку. З трьома пересадками, розпитавши у кондукторiв, дiсталася з портфеликом в руках до вулицi, яка вела на Байкове кладовище. Бiля ворiт тупцяли, утрамбовуючи чобiтьми й черевиками снiг, мiлiцiонер i двое цивiльних. Спитали, куди вона йде. Дуетом по пiвречення: «Куди ви…» i другий: «…ти йдеш, дiвчинко…» Нi, «ты идешь, девочка», – втiм, росiйською й украiнською. – Я приiхала на похорон Сосюри, – сказала Вiта i далi жалiбно: – Видатного украiнського радянського поета… Злякалася, бо на мить здалося: ii таемницю, як i Сосюрину, цi двое у сiрих пальтах розгадали – i продекламувала: – Коли потяг у даль загуркоче… Коли… І затнулася, бо геть забула слова. Як же там далi? Треба щось революцiйнiше, полум’янiше. І вона задекламувала несподiвано хрипким голосом, що зiрвався на тонюсiнький дiвочий фальцет: – На майданi коло церкви Революцiя iде. Хай чабан… І з жахом знов спинилася, забурмотiла: – Ой… Пробачте, це Тичина… Тичина… Павло Григорович… Зараз я… Я пригадаю… Володимир… Миколайович… Сосюра… Вона затнулася, тодi пiдвела очi й випалила в обличчя молодшому з тих двох у сiрих пальтах (мiлiцiонер чогось вiдiйшов убiк): – Я комсомолець – стрiляй! – Бачу, знаеш творчiсть Сосюри, – посмiхнувся, але якось мовби насмiшливо, жовчно (чи так здалося) другий, доволi вiдразливий чоловiк у сiрому пальтi. – Я… Бiй одлунав, жовто-синi знамена… Затрiпотiли на станцii знов… Я справдi знаю вiршi Сосюри… – Вiрю… Тiльки похорон буде о чотирнадцятiй годинi… Доведеться почекати… Ти з якоi школи? – Я? – І тут Вiта несподiвано для себе збрехала, бо… Бо злякалася ще бiльше: – З двадцять сьомоi. – Ну-ну… Жди, якщо хочеш… І Вiта ждала цiлих три години. День видався морозний, сипав тихий, але густий лапатий снiг, то переставав, то знову починав iти, мовби теж не мiг нiяк дочекатися похоронноi процесii. Вiта геть замерзла, тупцювала, як перед тим тi трое, на мiсцi й вздовж огорожi, i ноги в теплих черевичках геть мерзли, i заповзав мороз у рукавички, щипав за щоки. Людей коло брами побiльшало – приiхали у чорнiй машинi (ой, воронок, пригадала Вiта чуте в дворi слово), вистрибнули на снiг мiлiцiонери. Пiсля команди «рассредоточиться» частина пiшла всередину, а частина стала обiч входу. Додалося й сiрих чоловiкiв у сiрих пальтах. Вiта навiть подумала: мо’, мiлiцiя й цi сiро-пальтянi будуть хапати тих, хто знае крамольнi вiршi?.. А ще ж кажуть, так вчителька Тамара Гнатiвна казала якось, Сосюра писав, що треба любити Украiну. Якось не по-правильному любити… Та Вiта, хоч i пройшла вздовж ажурноi огорожi, вернулася назад. Мусила вернутися. Цiкавiсть, що ж трапиться далi, переважила страх. І вона таки дочекалася. Дивилася на людей, що пiдходили й пiдходили до цвинтаря, просто пiдходили з журними обличчями. Потiм на солiдних i простiших учасникiв прибулоi похоронноi процесii. Разом з усiма зайшла всередину. Лише на коротку хвилину, коли зняли труну з машини, щоб нести далi, побачила лице свого Поета. Спокiйне, загострене, воно попливло над людськими головами. І на мить здалося: Поет загадково посмiхнувся. Вiта здригнулася, поспiшно вiдвела очi. Жалiбна мелодiя краяла серце. Потiм на траурному мiтингу до неi доносилися ледь чутнi слова. Тiльки одного разу наприкiнцi (мабуть, колючий вiтер подув у бiк, де стояла) почула виразно, хоч i дуже тихо: – Холодно, ой, холодно буде тобi, Поете, тут лежати… Вiта стала навшпиньки, на чиесь плече сперлася – обличчя того, хто говорив, здалося знайомим. Якесь наче не украiнське, татарське, монгольське чи що. І раптом пригадала. Вона ж його бачила в шкiльному пiдручнику з украiнськоi лiтератури. Тепер наче зiйшов з того пiдручника, з фотографii. Теж поет. Андрiй… Андрiй Малишко. Андрiй Самiйлович Малишко, он хто промовляе. Едик мусив полюбити Сосюру. Тепер поетова таемниця лежала разом з ним, вже не таким нiжним, таким тривожним, у могилi, а своеi, свого вiдкриття Вiта нiзащо не видасть. Нiкому, навiть мамi. Може… Може, колись… Едиковi. Едиковi? Дивно, що подумала про нього… Що могла довiрити свою таемницю. А ще Вiта привезла iнший, саме йому, подарунок. Крадькома на зекономленi грошi купила картату (бачила, вiн такi любить) сорочку. Зiна проте сказала, що ii не пропустять, заберуть пiд час шмону. – Шмону? – Ну, обдивлятися, обшукувати будуть. Їм, зекам, не можна таку одежу носити. Хоч i носять. – То як же… Не брати? – Бери. Є надiйний спосiб. Як приiдемо, одягнеш на себе. Пiд плаття. Може, й пронесеш. Попробуй. Не розстрiляють. А Едик буде радий. І вранцi, при пiд’iздi до мiста, в туалетi Вiта одягла ту сорочку. На голе тiло, замiсть комбiнашки, як радила Зiна. Подумала, затривожилася: як i де скидати буде, роздягатися. Невже в бараку, чи як там називають, де вони живуть? Нi-нi… Але… Нi… Та чого везла? Йшла й тремтiла. Їхали, а вона тремтiла. І вiд того, що несла на собi потаемну сорочку, яка призначалася Едиковi, дорослому дядьковi, котрий був для неi нiким. І вiд передчуття самоi зустрiчi. Ряди зекiв у чорних i смугастих робах (бачила такi в кiно, правда, не нашому) десь там вже вишикувалися й очiкують, що вони (вона!) пройдуть через той страшний стрiй. Чула насмiшкуватi, образливi вигуки. Регiт, що розрiзував ii навпiл. Усе, однак, виявилося набагато прозаiчнiшим i спокiйнiшим. При входi до колонii, який називався контрольно-пропускним пунктом, iх перепинив спершу солдат, а потiм чоловiк з двома зiрочками на кожному з погонiв. Завiв у бокову кiмнату. Попросив назватися, хто вони й до кого приiхали. Перевiрив Зiнин i Вiтин паспорти (Зiна попросила Вiту захопити ii паспорт, який два мiсяцi тому отримала, з собою). Спитав: – Ви сестра, а ви… Кивок у бiк Вiти. «Я нiхто, – думае Вiта. – Я просто…» – Вона двоюрiдна сестра, – поспiшно сказала Зiна. – Вот как… К двоюродному брату… Ладно… Лейтенант звелiв вiдкрити Вiтин наплiчник й чемоданчик, який привезла Зiна. Оглянув, а тодi наказав солдатовi: – Проведи в комнату свиданий. Пройшли подвiр’ям, а тодi дорiжкою з колючим дротом по боках до продовгуватого будиночка. Там, проходячи коридорчиком, солдат вiдчинив однi з дверей. – Натах, твои клиенты. На свиданку. Коли завiв у невеличку кiмнату, де стояли стiл i двi грубi лавки, вийшов, а на змiну йому зайшла невисокого росту мiцна невродлива жiнка. Хоча, глянувши на неi, Вiта подумала, що вона швидше потворно-вродлива. Дивно… Жiнка у формi з личками на погонах звелiла пiдняти руки. Вона провела короткими грубими пальцями по тiлу спершу Зiни, а потiм Вiти, яка знову задрижала, тепер мов осиковий лист. – Не боись, девочка-припевочка, – сказала сержант Наталiя. – Тетя добрая, как драная кошка, – i тодi чомусь до Зiни: – Чувствую что-то под одеждой… У вас обоих, наверное. Ну? Как? Признавайтесь сразу. Или будем искать? – У мене нiчого, – сказала Зiна. – А в неi… е… – Сколько предметов? – Один. Сорочка… Рубашка.. Зiна полiзла до кишенi, дiстала папiрця – двадцять п’ять рублiв, помiтила Вiта. – Точно один предмет? – Присяй-бо… Зiна перехрестилася, а сержант Наталiя посмiхнулася. – Хохлушки, что ли? – З Киева ми, – запобiгливо, хоч i похмуро вiдказала Зiна. – Понятненько… Как там у вас? Небось тепло и сытно? – Та щоб… Не дуже… – Лады… Таксу знаете, видать, не впервой. І вже у дверях упiвоберта голови повiдомила, що засудженому Грищенку за неналежне дотримання правил розпорядку колонii дозволено лише короткотермiнове побачення з найближчими родичами тривалiстю до двох годин. – Я знаю, – сказала Зiна. – Тогда наслаждайтесь свиданкой. Счас приведут вашего красавца. Щось особливе було в ii iнтонацii при останнiх словах. Щось особливе… Навiть надто особливе… Едик увiйшов хвилин через п’ятнадцять-двадцять. 10 «Зараз прилетять тисяча голубiв, але й виповзуть сто змiй», – зненацька подумала Вiталiя-Вiта-Вiтуся. Хтось пiдказав за ii спиною цю думку. Невже вона стосувалася Едика, що от-от мав з’явитися? Чи ii розбурханоi, розтривоженоi, розкиданоi невiдомо в якi куточки душi… І уяви, що за цi днi зазнавала польотiв i приземлень, сягаючи блакитноi висi й боляче вдаряючись об тверду землю. Десятки разiв уявляла цю зустрiч. Боялася й уявляла. Знов i знов. Прикликаючи уяву, як щось вкрай необхiдне для химер i реальноi картини. Намагалася вгадати, що скаже, та слова кудись ховалися, втiкали й вона чула голос: «Так не буде». Порожня (вони двое тут тимчасовi й переляканi гостi) кiмната iз загратованими вiконцями i грубими меблями почала стискуватись, роблячись неможливою для людського перебування, тим бiльше – зустрiчi. «Я зараз закричу», – подумала Вiта й зiщулилася. Чому знову мовчить Зiна? Скiльки можна мовчати? А Едик зайшов рвучко, наче ввiрвався потужний вихор. – Ну, здрастуйте, сестрички, – гукнув дуже навiть весело, наче й не був в’язнем. – Лисички-сестрички моi. Обняв i поцiлував – рвучко, мов знав, що вiдберуть, – спочатку сестру. А потiм обережно, наче й доторкнутися боявся, – Вiту. Але тут же притиснув мiцно, аж у Вiти запаморочилось у головi й ледь хруснули кiстки. Вiта почула його шепiт: – Боже, як ти здорово пахнеш, мала. Пiвжиття прожив, щоб почути… Вiта спалахнула, вистрибнуло з грудей серце – вже не спiймати, й несподiвано, задихаючись, прошептала: – Я ж приiхала. – Бо я чекав, – вiн засмiявся, вiдiрвався нарештi й сказав: – Ну, розказуйте й показуйте. Бо час-часок цокае й краде нашi хвилиночки. А дядько солдат стрiлки, казав, не переведе. Вiд нього лишився з Вiтою легкий запах чоловiчого поту, начеб трохи пiдсмаленого волосся й чогось схожого на кору чи деревну стружку. Усе це трималося на струменi потужного тепла. «Так пахне чоловiк, – подумала Вiта. – Чоловiк, якого ти боялася. І боiшся. Чи вже нi?» Сiли за стiл. Зiна дiстала закручену в банцi тушонку, а в другiй – домашню ковбасу, банки з полуницями й малосольними огiрками, яблука й бiлий хлiб, що вже засох за дорогу, часник. Едик схопив посудину з ковбасою, стукнув об рiг стола, засмiявся: – Чорт, мiцно закрутили. Вiдчинив дверi, гукнув: – Служивий, ножа принеси. Не бойся, банку открыть. Той щось вiдказав у вiдповiдь, тодi Едик: – Да ты меня знаеш, я на дурку не пойду. Тем более при таких гостях. Солдат таки принiс ножа. Едик вiдкрив банки з ковбасою й огiрками й, вiдiрвавши шматок черствого хлiба, взявся жадiбно, хоч якось водночас i весело iсти. Та, вiдкусивши раз i вдруге, сказав: – Душно щось стало. Розстiбнув робу, пiд якою нiчого не було. Зiну раптом прорвало й вона стала розказувати, як почуваються мати, батько, сестра й брат. Щось про клопоти з дачею й невдячнiсть брата. Вiта слухала й не слухала. Слова кудись вiдлiтали, зникали за гратами вiкна, розчинялися в склi. Вiта дивилася на чоловiка, що iсть, на його широкi волохатi груди, на химерне незрозумiле татуювання над лiвим соском, й дивний спокiй, вперемiш зi страхом i захопленням, все потужнiше огортав ii ество. «Це я, – раптом подумала Вiта. – Я, яка вже належу йому. Кожнiй з цих волосинок». Їй стало соромно, пашiли щоки, потекли цiвки над грудьми (моi груденята, не раз казала собi Вiта), пiд сорочкою, що зiгрiвала ii тiло, але призначалася йому. А потiм Зiна нагадала про цю сорочку: – Вона привезла тобi найдорожчий подарунок. – Так, – сказав Едик. – Вона i е найдорожчим подарунком. Правда, мала? – Ну, у мене тут… Вiта засоромлено ткнула в себе пальцем. – Вiдвернись, – звелiла Зiна. – Хай дiстане. Вiн вiдвернувся, Вiта стягла плаття, тодi сорочку. Але коли лишилася голою до пояса, побачила, що Едик все ж впiвока дивиться на неi. Знову спалахнула, але… не розсердилася. Тiльки зробилося душно-душно, ще душнiше, нiж до цього. Як у Киевi, коли вiд’iжджали. І пересохло враз у ротi. Поспiшно стала натягати плаття. А коли натягла, побачила, що вiн притулив сорочку до обличчя, цiлуе ii й жадiбно вдихае запахи. Запах ii тiла? Ой-ой-ой… – Я прожив свою другу половину, – сказав, коли вiдiрвався. Потiм Вiта дiстала томик Сосюри, почула стримане: – Спасибi. Згодиться. І тут Вiта сказала, що пам’ятае його листи, що вивчила iх напам’ять. – Справдi? Можеш прочитати? Вiта взялася читати. Вона читала мовби чужим голосом, а в голосi росло здивування й дивними, нiжними, поетичними словами, й тим, що стало виростати з словами, за звуками, що почали ставати мелодiею. Нечутною, але такою, що iснувала. Уже iснувала. Уже звучала. Враз Вiта збагнула: слова i е мелодiею. Те, що в словах чи за ними. Те, що в нiй самiй зараз. – Ну ти даеш, мала, – почула вона. – Такий кайф. Нiби й не я писав. Едик попросив розказати, як закiнчила навчання. Вiта розповiла. Сказала, що, повернувшись до Киева, поiде до подруги в село вiдпочивати. – Он як? Ну, вiдпочивай, набирайся сили. Тобi ж школу кiнчати. – Телепню, – сказала Зiна. – Вiта заради тебе вперше в життi обдурила маму. Цiнуй. – А я й цiную, – вiн посмiхнувся. – Колись нагороджу. Дайте тiльки вирватися звiдси. Хай мала тiльки дождеться. І все буде, як у кiно. До щастя на паровозi поiдемо. Тут вiн спохопився: – Ти що, Зiн, не привезла? А то сухе iдло дерти горло начинае. – Чого ж не… Зiна полiзла пiд спiдницю i дiстала (знов спалахнули Вiтинi щоки) невеличкий бурдюк. – Тут лiтра, – сказала. – Бiльше боялася. Едик узяв бурдюк, витягнув ледве помiтного корка, вiдпив. – Клас. Мiй любимий первачок на коренi. Покайфуемо з корешами. І до сестри: – Та лахудра, Наташка, не знайшла? Чи вiдкупилася? – Та, певне, вiдчула, як обмацувала. – Зiна бридливо скривилася. – Зразу натякнула. Я iй i дала четвертак. – Сука, – рiзонув Едик. – У нас неi каптьорочною бл… називають. Мало не щоночi в бараку ночуе, шваль. Навiть, як не чергуе, й то приходить. Могла й десяткою обiйтися. – Ну так i сорочку ж защитала. Я сама призналася, щоб утiшити. У сусiднiй кiмнатi, де, очевидно, теж проходило побачення й звiдки чулися голоси, раптом вони переросли в крик – чоловiчий, затим жiночий, удари. Явно кликали на допомогу. У коридорi загупали кроки, знову крик – виразнiший – мабуть, вiдчинено дверi. – Сопляк, уб’ю, на… І ще бруднiша лайка. Голос: – Иди, иди, счас свое получишь. Потiм глухий удар, зойк, жiночий крик навздогiн. – Наташка, мабуть, лупонула, – сказав Едик. – Да-ак, придуркiв тут хватае. До Костолома жiнка вродi приiхала… Зiрвався… Да ну його… Давайте про свое балакати. Кажи, мала. – А що казати? – Просто кажи. Щоб я чув твiй голос. Щоб на рiк вистачило. Вiта взялася розказувати, як змiнюеться iхнiй мiкрорайон. Чим далi вони розмовляли, чим бiльше вдивлялася Вiта в Едика, тим бiльше дивувалася. Вона боялася побачити зломленого i змарнiлого, а вiн виглядав змужнiлим, взагалi мовби новим, певним у собi, з гумором, таким, що начеб нiчого не втратив, а навпаки – набув. Набув що? Чого? Упевненостi, самовпевненостi? Нахабностi? Нахабностi, що просвiчуеться у всiй поставi, а вона… Вiта вiдчувала, як ii бентежить i тривожить цей чоловiк, як росте ii захват, захоплення ним. Навiщо? Чому? Чи розкаюеться вiн? І раптом подумала: «А то його справа, не моя. Не моя». Вона щось нiби скинула з плiч. З душi. Тривога стала начеб летючою, пташкою, що кудись полетiла й не вернеться. То вона знае напевне. Чи так хоче? Вiта злякалася й намагалася прогнати цей новий страх. «Страше, лети вiд хати», – почула чи згадала десь прочитане. Наче полегшало i стало тепло, як ставало колись, коли пригорталася до мами Дази. Час вiдраховував хвилини побачення справдi безжалiсно. І настав момент, коли Едик попросив: – Залиш нас на п’яток мiнут, сестричко. Тре з малою парою слiв перекинутися. Зiна поцiлувала брата, сказала, що передасть усiм вiд нього вiтання, й вийшла. Вiта мимоволi зiщулилася. Що вiн робитиме? Робитиме з нею… Невже… спробуе… згвалтувати… – Не бiйся, мала, – голос Едика хрипкий. – Не чiпатиму тебе, як, може, подумала. Дочекаешся мене, правда? Пiвтора року лишилося. – Я… чекатиму, – видихнула Вiта. – От i ладок. А тепер… Пiсля невеликоi паузи вiн сказав: – Не дивуйся, що почуеш. Хочу, щоб ти наостанок ще один подарунок лишила. Який тут мене зiгрiватиме. І пiсля ще одноi нетривкоi паузи: – Залиш менi своi трусики. – Щ-що… – Я прошу лишити трусики. – Що? – Вiта не вiрила почутому. – На згадку… На теплу згадку… Залиш… – Але я… Як ви… Як ти смiеш! Нiзащо! «Я щось чула про… Як це називаеться?» Якесь дивне чуже слово вертiлося у Вiти в головi. Не могла згадати. Зрештою, вона може вiдкупитися. У рюкзаку е змiннi труси, якщо вже вiн… Якщо… Бо що вiн може зробити, цей зек… Вона нагнулася до наплiчника. – Нi, залиш менi тi, що на тобi. Ну? Знiми швидко, бо зараз зайдуть. Я вiдвернуся. Я тебе дуже прошу. Вiн справдi вiдвернувся. Вiта спробувала шарпнутися до дверей. Едуард вiдчув ii рух, простягнув руку, яка перепинила шлях. Могла ii обминути, спробувати обiйти, рвонутися, закричати, але спинилася. Розумiла: тодi все буде по-iнакшому. Але де буде вiн i де вона?.. Їi наче торкнувся темний, але сильний вихор. Пiдхопив на мить i опустив на пiдлогу. Неслухняними пальцями Вiта зняла трусики, тремтячи, як у пропасницi, простягла чоловiковi, якого перед тим пiдняла так високо в своiй уявi. А тепер? Куди вiн падае i куди впала вона? Чи вiн такий нещасний? Вiн… нещасний? – Дякую, мила, – сказав вiн (не «мала», а «мила») i притулив ii найiнтимнiший одяг до губ. – Ходiмо. Квапливо засунув здобуте пiд робу, розчинив дверi й гукнув: – Солдат! Ми уже! Тодi похитав чомусь головою, схопив однiею рукою сумку з продуктами, а другою рукою Вiту за кисть руки. – Ходiмо! Не опирайся! Вiта йшла мiж рядами колючого дроту й здавалася собi геть роздягнутою. Наче на нiй зовсiм нiчого не було. Геть нiчого. І це бачив i солдат, котрий повiв Едика-Емiра, i бачить другий, який супроводжуе ii iз Зiною, пiдступною, як i брат. І бачить лахудра Натаха, яка ночуе в зекiвському бараку, а тепер iронiчно дивиться iм услiд. А потiм це побачить колона зекiв, котру зустрiнуть за ворiтьми колонii. – Какие тьолочки-метьолочки, – гукнуть не до них, до неi. – Молодая тьолка, а та уже коровушка. Пойдем пастись? Га-га-га! Ще якiсь бруднi слова. Регiт. Вiта от-от зомлiе. Зiна хапае ii за руку. Тримае мiцно-мiцно. Так, що, здаеться, от-от хрусне кiстка. – Отставить, – крик. – Шестой отряд, не сметь. Это советская девочка. – Совдевка, улю-лю-лю, – кричить котрийсь iз зекiв, збуджуючи нову хвилю реготу. Проте дорогою до вокзалу Вiта поступово заспокоюеться. На неi накочуеться густа гаряча хвиля. Але не сорому i злостi. Чогось зовсiм iншого, чому немае назви. І немае цiни? Чи вона е? А вiн же навiть не поцiлував на прощання… 11 Даздраперма вернулася додому, в квартиру дочки, а Олесi все ще не було. Не вiдала, що й робити, а Вiталiю не хотiла тривожити. Лишилося хiба чекати, а чекати вона не любила. Колись сказала колезi по роботi: – Покажи менi, хто любить чекати, i я кину в нього каменем. Нi, не любила – хотiлося пiдiгнати час, коли стояла в черзi, а черг було багато: в гастрономах, промтоварних магазинах, в аптеках – скрiзь були черги. Не любила чекати, коли виздоровiе Вiта, яка хворiла в дитинствi часто, аж занадто часто. Не любила чекати звiстки од когось, коли знала, що звiстка мае надiйти, а ii не було. Не любила чекати, коли… коли чекала, що от-от повернеться з безвiсти донька, а вона не поверталася. Не поверталася так довго, що здавалося – вона зiпхнула чекання, а може, й саму можливiсть повернення в безодню. Раптом вона подумала: «І все ж я любила чекати. Любила». Любила? Господи, як це було давно! Як давно. Густий туман сiрою волохатою ковдрою покрив той час. Ковдра ставала важкою, мов камiнь, залiзною. Їi не пiдняти. Та останнiм часом, нi, не останнiм, а давно вже, давно вона стала згадувати той солодкий i гiркий час. Солодкий, бо солодкою до знемоги була згадка. Гiркий, бо домiшувалося те, що трапилося потiм, хтось наче приходив i сипав у напiй спогадiв сiль чи гiрчицю. А може, i те i друге разом. І вона мусила той напiй пити, випивати до дна. А в солодкому спогадi вона, маленька Дазочка, чекала тата. Його повернення з роботи. Найкращого, найрозумнiшого, найсильнiшого, найдужiшого у свiтi тата. Який, ледь ступивши за порiг iхньоi оселi, вiзьме ii на руки, притисне до трохи колючоi щоки й пiдкине високо-високо. Тертя об щоку й пiдкидання ставало iхнiм своерiдним ритуалом вечiрнiх зустрiчей, але яким приемним, радiсним, ба, солодко-хвилюючим був цей ритуал. Тато часто затримувався на роботi допiзна, й тодi Дазочка не могла заснути, бо як заснути без пiдкидання? Мама Рита сердилася i ревнувала доньку й чоловiка до цих зустрiчей. Наказувала заснути, й тодi Даза називала подумки маму Риту, Маргариту, мамою Маргаринкою й крадькома пiд ковдрою показувала iй язика. Тодi тiльки-но з’явився цей продукт, Даза пам’ятае плакат, який переконував, що радянський маргарин кращий за масло буржуiв, за масло взагалi. Маму Риту, Маргаринку, Маргаритку, квiтку Маргаритку, як ii називае тато Роман, Даза також любила. Дуже-дуже. Але хай не заважае чекати тата, не перешкоджае ii такому солодкому чеканню. Солодшому за цукор, який виробляв тато. Бо тато був директором цукрового заводу в мiстi з також дуже солодкою назвою Ізюм. Потiм його перевели до Харкова, вiн став начальником управлiння всiеi солодкоi промисловостi (так називала Даза). А потiм разом з усiм наркоматом,[2 - Народний комiсарiат, як до лютого 1946 року в СРСР називалися мiнiстерства.] усiм урядом переiхали до новоi столицi – Киева, де тато отримав нове пiдвищення й нову посаду – заступника наркома харчовоi промисловостi. Роботи ще побiльшало, а часу поменшало, та незмiнним лишався ритуал. Тато рiс на роботi, росла й донька, ритуал лишався. Правда, тепер тато вже не пiдкидав, а пiдносив на руках – ii сильний, найкращий у свiтi тато. Ще Даза, стомлена чеканням, могла загратися, пiзнiше – зачитатися, тодi тато, коли заходив до квартири, питав: «А де мiй м’ячик?» Даза вибiгала й удавано-сердито казала, що нiякий вона не м’ячик. – М’ячик-пiдкидунчик, – смiявся тато. – Не пiдкидунчик, а пустунчик, – вставляла слово мама. Якось тато з Дазою на пiднятих високо руках i притуленою до нього мамою Ритою сказав, що iм не вистачае такоi фотографii, що мусять зробити. Але роботи бiльшало, часу меншало, обличчя в тата осувалося i сiрiло, не завше й був тепер веселим, коли вертався додому. Як почав сам, бо пiзно, вечеряти. Даза чула крiзь дверi, який став тривожний час, вороги-шкiдники лiзуть з усiх щiлин. – Хто б мiг подумати, що Вiктор така сволота, – якось почула Даза. – Сипати бите скло в цукор! Сволота! Стрiляти таких мало. Запхнути б йому те скло в горлянку. Сердито брязнула об тарiлку кинута виделка. Тихо зойкнула мама. – Дай-но графинчик, – почула Даза. – Може, полегшае. Вiктор? Який Вiктор? Дядько Вiтя, котрий приiздив з обласного мiста над Днiпром i смiшно робив доньцi друга пальцями «козу», а потiм урочисто вручав великого, величезного цукерка, зробленого спецiально для Дазочки-приказочки. – При… при… при… Ось зараз ще щось згадаю… – Я не приказочка, – бiльше вдавано супилася Дазочка. – Тодi прислiвочка, – смiявся дядько Вiктор. – Із словом, солодшим за цукерку. – І не прислiвочка. – Тодi сливочка – гарна дiвочка, вишня-абрикосочка, на травi – маленька росочка. – Ну вас… – Тодi ким тебе назвати, Кiзочкою? – Нi. Ос… – Осою. Кусючою осою? – Осликом. От! Дазi вже зовсiм не хочеться сердитися. Гнiватися. Супитися. Дядько Вiктор був богатирем зi казки, як i тато. Червоним богатирем, сильнiшим за всiх Котигорошкiв i, тим бiльше, Гориничiв. Дядько Вiктор – ворог, який сипав скло у цукор? Даза уявила це, уявила, як мама сипле такий страшний цукор iй у чай, скрикнула, затулила личко руками й заплакала. На долоньки рясно потекли сльози. – Дазочко, що з тобою? То мама вiдчиняе дверi до ii кiмнати. Даза теперiшня чуе, як тихо вiдчиняються вхiднi дверi, якi вона не зачинила на замок, бо боялася, що засне й не почуе дзвiнка. Або стукоту в дверi, якщо вiдключать електрику. Їi страхи, що з вiком стали рости. Хоч зараз нiзащо б не заснула. Але боялася. Прийшла Олеся. – Привiт, бабульок, – каже вона незвично весело. Такою внучку Даздраперма ще не бачила. – Де ти була? Ти знаеш, котра година? – Здаеться, пiвдванадцятоi твого хвилювання. У Олесi голос аж надто безжурний. І раптом, глянувши на внучку, бабуся розумiе, чому. І вся холоне. – Ти… Ти пила? – Трiшки. Вина. Ми виграли. Ну й вiдзначили. – Лесю… Даза не знае, що сказати. Десь всерединi ii тiла народжувалися конвульсii. Так уже було, коли вона хвилювалася. Дрижала вся середина. Почало нудити. Може, це передвiсник епiлепсii? Але хiба епiлепсiя може вперше прийти у ii вiцi? Олеся оминула бабусю, стала у дверях, що вели до кiмнати. Єдиноi кiмнати. До Дази прилетiла пiсня, слова з пiснi: «Де ж ми будемо ночувати?» У пiснi, здаеться, сон питав у дрiмоти. Але спати iй цього вечора не хотiлося. Хотiлося пiти свiт за очi. «А не можна», – сказала собi. – Ну, повчи мене. – Олеся стояла, взявши руки в боки. – Дорiкай. Нагадай, скiльки менi рокiв. Чи нагадати тобi, бо ти ж, мабуть, ще не запам’ятала… Бо ти… Ти… – Якби я приiхала не тиждень тому, – сказала Даза, – я б тебе… тобi… – Дала ляпаса? Побила б паском? Поставила на колiна на гречку? – Лягай спати. Я тебе не перевиховаю. Принаймнi сьогоднi. – Чому ж нi? Гадаеш, я не знаю, чому мама покликала тебе? Звикати! Ха-ха – звикати! Звикайся. Бо мама, мама… Йди собi, чужа бабо. Олеся вбiгла до кiмнати i впала на диван. Даза почула: – Ненавиджу! Свiт ваш ненавиджу! «Як добре, що все добре, що вона повернулася, – подумала Даза. – Що нiчого такого не трапилося. Але що вона знае? Що Вiта, ii мама, приречена?» Два тижнi тому вона почула у трубцi голос Вiти. Голос, що вже почала забувати. Досi стояла на лезi того найрiднiшого напiвзабутого голосу. Стояла й не падала, хоч мала б упасти. Бо надто далеко були обое одна вiд одноi. Не за вiдстанню, навiть не за часом. За втратою одна одноi, за вироком, який пiдписали собi. Вiталiя була винна. Винна до того дзвiнка. А тепер? Безумовно, винна вона – мати й бабуся. Чого не вистачило – мудростi, доброти, покаяння, розумiння втрати? «Тобi буде легко з нею», – почула голос дочки. Нi, не так. Слова, сказанi там, у замку, чи бiля замку, були iншими: «Тобi буде з нею нелегко, але добре». Нелегко, але добре – як це? І далi: «Вона – це ми з тобою, зiбранi в однiй людинi, котра не визнае обох наших характерiв». Вiта казала тодi ще щось. Здаеться, про те, що Олеся не вмiе користуватися своiм характером… Чи своiм життям… І що ii треба навчити… Даздраперма пiшла на кухню й сiла на стiлець. Хотiла налити води, щоб випити, з-пiд крана чи з чайника, але передумала. Спрага не найголовнiше. А що головне? Вона не знае, як далi поводитися з онукою. Не знае, от яка бiда. Вина перед нею i дочкою душить ii. Вина е, от яка ще бiльша бiда. Хоча не вона ж, а Вiталiя втiкала з дому. Вона вже раз вертала дочку. Вертала! Яка ж цiна життя, якщо добрi, правильнi, значимi слова не мають доступу до душi, якiй адресуються… Даздраперма сидiла довго, дуже довго. Гула голова, з якоi вона проганяла думки. Треба було лягати спати. Спала вона на кухнi, на розкладачцi, Олеся й мама Вiта спали в однiй кiмнатi (iншоi не було), але вона так не могла – дiвчинцi пiшов п’ятнадцятий, навiщо iй спати в однiй кiмнатi зi старою бабою? «Йди геть, стара бабо», – почула вона слова онучки. Нi, не так. «Йди собi, стара бабо!» – iй дозволяли йти. Куди завгодно. «Справдi, треба пройтися, – подумала. – Пройтися й подумати. Я колись казала, що думати треба на ходу. Десь це читала. А може, й сама вигадала». Вона пiднялася, вийшла до вiтальнi. Свiтло в кiмнатi горiло. Тихенько вiдчинила дверi. Олеся спала на диванi – як прийшла, нероздягнена. На правому боцi, ноги пiдiбганi. Обличчя… То було сонне лице дуже ображеноi дитини. Не пiдлiтка, а маленькоi дитини. Якiй не дали улюбленоi iграшки, нагримали за щось чи надто рано змусили йти до лiжка. «Люба моя», – подумала Даза, дивлячись на це зворушливо-ображене личко. Даза пошукала очима, зняла з дивана накидку i вкрила внучку. Тодi вимкнула свiтло й так само тихенько, як зайшла, вийшла. Треба таки пройтися. Їй раптом стало душно. Ну, хвилин двадцять пройдеться, бiля самого будинку. Вона тихо дiстала з вiшака пальто, накинула. Зачинила дверi тiльки на один замок. Прохолодне весняне повiтря принесло думку. Про те, що все треба вiддати на течiю часу. Що опиратися йому немае змоги. Що десь в часi майбутньому народжуеться нова дiйснiсть. Для неi, Вiти, Олесi. Не знати яка – гiрша, краща, але нова. Їй також опиратися дарма. Добре було б, аби та дiйснiсть подарувала диво. Щодо дочки. Такоi мужньоi дочки. Вона, Даза, так би не змогла. Пройшла мимо будинку, почула дiвочий смiх, що долинав з дитячого майданчика. За ним хлопчачий тенор, який прикидався басом. Там тривало свое життя – весняне й безжурне. Таке, яким i мало бути. Уже на вулицi, коли пройшла трохи й хотiла вертатися назад, почула, що за ii спиною хтось бiжить. Легко, але дуже швидко. Обернулася й у тьмяному свiтлi вiддаленого лiхтаря побачила те, чого не могла побачити, – до неi бiгла дiвчинка. Олеся. Олеся? Звiдки? Олеся пiдбiгла й з розгону ткнулася об Дазу. – Бабусю, ти? Господи, ти? Ти справдi вирiшила, що я тебе проганяю? Олеся схопила бабусю за пальто й почала трясти ii. Люто й вiдчайно. – Ти хотiла покинути нас? Як ти могла?! А ще мама казала, що ти мужня й терпелива! – Мама казала? Коли? – Коли я провiдувала ii в лiкарнi. – Пусти мене, – сказала Даза. – Розтрясеш усю, як грушу. Я просто вирiшила пройтися. Вирiшила, що не засну, от i… пiшла. Я звикла перед сном гуляти. Олеся вiдпустила лацкани пальта i зайшлася iстеричним смiхом. Аж корчитися стала од смiху. – Он як! Вирiшила пройтися. Вона звикла гуляти… Перед сном. Дуже мило, дуже приемно, дуже-дуже несподiвано. Ха-ха! А я вже подумала хтозна-що. Дазi стало легко. Майже справдi приемно. Десь вона чула цi слова, цю фразу – дуже мило, дуже приемно, дуже-дуже несподiвано. І згадала – на дитячiй виставi в ТЮЗi, театрi юного глядача, куди ходила разом з лiкаркою, колегою по роботi та ii внучкою. Зустрiла, а вони – йдемо в театр, ходiмо з нами. Чому б i нi, вирiшила тодi вона. – Ти не спала, погане дiвчисько, – сказала Даза. – Ти не спала, тiльки прикидалася. – То й що? Я думала, ти прийдеш… – І буду каятися? Чи бити? – І те, й iнше, – засмiялася Олеся. – Яка у мене була мармиза? Даза подивилася на онучку. Очi блищать, як у кицьки. Кицьки, яка вийшла на полювання. Чи вже вполювала мишу. Велику мишу на iм’я Даза. Даздраперма. Нехай. Вона стиха посмiхнулася. Ледь-ледь. Вимовила: – Як тепер кажуть – у тебе була класна мармиза. Гарно зiграна роль. – Я не грала, – сказала Олеся. – Просто я… Ходiмо. Дорогою до будинку Олеся сказала, що хай бабуся не думае, що вона тепер слухатиметься. У неi свое життя. Тiльки ii. І нiяких прав нiхто на нього не мае. Окрiм хiба мами. Але мама хвора, в лiкарнi. Тож далi будуть кожна сама по собi. Вона й готувати вмiе. – Ти ж бачила, що я майже нiчого не iла, що ти готувала, – казала Олеся. – І прати я вмiю. Отже, кожен сам по собi. Я б сама лишилася, але не треба тривожити маму. – Дякую, – сказала Даза. – За що? – За те, що ти так все добре обдумала i розклала по поличках. – Ти смiешся? Насмiхаешся надi мною? Олеся спинилася. Стояла, й Даза вiдчувала, як у внучки знову все закипае. – Нi-нi, що ти, – поспiшила запевнити бабуся. Але нотка iронii у ii голосi була. Нота до. Нота ре. «Менi хочеться ревiти, як бiлузi, – подумала Даза. – Та чи бiлуги ревуть, чи риба плаче? І хто чуе ii плач?» У квартирi Олеся сказала: – Спатимеш у кiмнатi. У нас, слава богу, i лiжко, й диван. Ти не бiдна родичка. – Я дуже багата родичка, – сказала Даза. – Тiльки дурна. – Пiдозрюю, що не така вже дурна. – От i порозумiлися. Олеся показала, пирхаючи при цьому, як сердита кiшка, як розкладаеться лiжко-крiсло, на якому спала мама Вiта. Наче пiдкреслювала, що бабуся не знае, як це робиться. Сердито сказала, що iм добре спалося удвох, але мама вiддiлилася. Щось на неi найшло. Нехай повернеться, спатимуть разом. Як двi лесбiянки, хi-хi. Знаеш, хто це? – Знаю, – сказала бабуся. Звiсно, Даза не змогла вiдразу заснути. Не мог-ла. Кликала сон, а вiн не йшов. Почала рахувати: спочатку козликiв, потiм слоникiв. Подумки молилася, хоч не знала, добре це чи нi i чи можна взагалi навiть подумки молитися в лiжку. Потiм заплющила очi й дала собi слово не розплющувати, доки не засне. Нiби, як засне, то могла розплющити. І коли вже сон почав гладити ii м’якою пухнастою лапкою, почула голос вредноi Олесi: – Бабусю, ти не спиш? – Нi, – сказала Даза. – Не можу заснути. – І я не можу. – То поговоримо? Чи ти не хочеш? – Не знаю. – І пiсля паузи: – У тебе було щасливе дитинство? – Як тобi сказати… Спочатку дуже щасливе. Десь рокiв до десяти. Нi, трохи менше. – А потiм? Даза вiдповiла не вiдразу. Помовчала, бо надто зненацька було задане запитання. Нi, не так. Не те запитання та ще й серед ночi. Болюче для неi. – Давай, я тобi розповiм краще про щасливе. І вона розповiла. Про життя в рiзних мiстах, переiзд до Киева, про тата Романа й маму Риту. Про те, як вона любила чекати тата, як любила оте вечiрне пiдкидання вгору. Чим далi говорила, тим бiльше здавалося, що розповiдае не вона, а хтось за неi. Хтось чужий ii голосом. Хтось, хто давно знае про це щасливе дитинство i ось вирiшив розповiсти. Бо думае, що вона не знае про нього. Тут вона спинилася. Тиша в кiмнатi аж бринiла. Олеся. Олеся наче не дихала. – Оле… Даза обiрвала себе на пiвсловi. Бо зрозумiла, що внучка просто заснула посеред ii розповiдi – погане невдячне порося. Швидше великий пiдсвинок. Свавiльний, як сто неприручених баранцiв. Осля. Даза сердилася i смiялася в душi. Хай собi спить. Мабуть, з мене нiкудишнiй оповiдач. І розповiдь нереальна. І не той час для розповiдi. Вона спробуе знову й собi заснути. Але сон не йшов. Натомiсть приплив непрошеним гостем спогад. Якого не мало бути у ii розповiдi. Картина того пiзнього вечора, коли вона прокинулася вiд голосiв. Тата i мами. Голосiв, котрi долинали крiзь напiввiдчиненi дверi. Даза встала з лiжка i пiдiйшла до тих дверей. Навшпиньки. Зараз вона крикне й кинеться до тата. І вiн пiднi… Нi, приго… Вона завмерла, бо надто незвичним було те, що почула. Голоси (упiвголоса) наче переплiталися мiж собою. Мамин: – Ти точно знаеш? Може, це помилка? Жахлива помилка? – Сашко Терентьев сказав. По старiй дружбi. Та я це вiдчув на вчорашнiй колегii. Щось змiнилося. Павло Аркадiйович… Вiн нiколи так не дивився на мене. Ну, а Сашко… Наче хотiв дати менi шанс… Щоб я, як Любченко…[3 - Голова уряду УРСР Панас Любченко у 1937 роцi, передчуваючи арешт, покiнчив життя самогубством, застреливши перед тим дружину.] – Що ти таке кажеш, Романе! – Рито, виходу нема. Приiдуть цiеi ж ночi, я вiдчуваю. – Але ти… ти ж не винен? – Ти наче сумнiваешся в менi… Вороги добралися й до мене. Вони скрiзь. Вони хочуть знищити наше народне господарство. Тому й б’ють по таких, як я. Я не здивуюся, коли там, в енкаведе, скажуть, що я також пiдсипав товчене скло в цукор чи сипав щурину отруту в тiстечка для дiтей. – Вони розберуться… Не може бути, щоб не розiбралися. – Нi, лишаеться один вихiд… У мене е револьвер… – Ти… – Якщо ти згодна… Усе одно вiзьмуть i тебе… – А Даза? – Я чув, що коли нема вироку, то таких дiтей вiдправляють у звичайнi дитбудинки… – Як це – звичайнi? – Ну, не для дiтей ворогiв народу. Це шанс для неi. «Тато… Тато… Тато – во…» Голова у Дази зробилася великою, нестерпно великою. Водночас хтось наче стиснув ii. Великими залiзними долонями. Вона заточилася i впала на пiдлогу. Коли вiдкрила очi, бiля ii лiжка сидiла мама зi склянкою в руках. – Як ти нас налякала, Дазочко. Тато пiшов дзвонити у «швидку». Чомусь не працюе телефон. Даза дивилася на маму й не могла ii впiзнати. Хто така ii мама? Звiдки? Вона… чужа? – Тобi лiпше, Дазочко? Що тобi болить? Голова? Серце? Зараз тато… – Тато? Даза вигукнула i звелася на лiктi. Вона затремтiла. – Менi нiчого не болить, – сказала якомога твердiше i подивилася мамi в очi: – Тато – ворог народу? – Що ти таке кажеш, Дазочко? – Я… «Я чула», – хотiла сказати Даза, але не встигла. Бо скрипнули, потiм стукнули дверi. Й почувся чужий голос: – До стiни. Руки на стiну. На стiну. Бач, втекти хотiв, сволота! І голос ii батька: – Дочцi справдi стало погано. Я хотiв подзвонити. – Руки! – владний голос. – Не рухатися. Зараз перевiримо. Шум, важкi кроки, й до кiмнати заходять двое незнайомих чоловiкiв. Із зброею в руках. 12 Наступного дня Вiталiя дiзналася про таемницю Софii. Ця жiнка не приховувала, що в сiм’i все визначала вона. У цiлiй родинi, до якоi вона зараховувала десятеро своiх дiтей i майже три десятки онукiв, трьох своiх сестер i двох братiв з iхнiми дiтьми. Усi вони мусили дотримуватися своерiдного графiка провiдин мами, тiтки, бабусi. Одне товариство до обiду, одне, а лiпше два – пiсля обiду й тихого часу. Вiталiя спершу дивувалася, а потiм перестала дивуватися такому пiдходу. Раз iй здалося, що цими шумними велелюдними вiдвiдинами Софiя хоче загасити свою тривогу й страх перед хворобою. Це також було, як то кажуть, присутне, що цiкаво – остраху Софiя не приховувала. Але суть проявлялася в iншому. Характерi цiеi жiнки, ii прагнення створити свою, родинну мiнi-iмперiю, зi своiми законами й правилами. Вона з дитинства визначала, котре з дiтей ким буде, який шлях у життi обере. – Я з децтва бачила, в кого до чого руки тягнуться, – казала Софiя. – Як до технiки – то до технiки, як до землi – то до землi. Колюня, бачила, шофьор – то шофьор буде, а Вiтька грамотним хлопчиськом рiс – то йому в начальство дорога. А ни до чого ни тягнишся, кебети ни показуеш, то мама тобi опридiлить – шити ци на базарi торгувати. Так i виходило по-мему. І слава богу, щасливi живуть, нихто ни скаржиця. Нi на роботу, нi на жiнок альбо чоловiкiв, котрих я iм вибрала. Бо в мене понетiе i нюх добрий. На житте й на людей. Як не крути, а правда з мего боку зi свiчкою стоiть. Та як призналася Софiя, в ii стрункiй, логiчнiй, досконалiй життевiй системi таки була одна трiщина. Та трiщина найдужче iй муляла й болiла. І що далi, то дужче, не могла перестати. Хоча, як Софiя казала, давно викинула «тую проблемiцу» з голови i серця. Як не дивно, «проблемiца», «окаянниця» також мала iм’я Софiя. – І то ж тре було, щоби мему лисому дурневi вперлося до голови: давай назвемо дочку на твою честь, – сокотiла Софiя. – Ну, правда, тодi вiн ще не зувсiм лисим був, як типерка, тико залисини з двох бокiв свiтилися, як, бува, смужечки блимають з-пiд фiранки. Ну, й ото вперся – третю дочку на твою, себто мою, честь. Бо вже iдну Марусею нарекли на честь меi мами, гинчу, тоiсть другу, на честь тiтки Галi, котра нам цiлого бухвета на весiлле подарувала, а типерка й до мене очередь дойшла. Ну, я ж тико для виду трохи покомизилася, нiбито суперечила, мо’, яке друге iм’я, хорiше, тре вибрати. Самiй же, чого там, приятно. Ну й назвали! Ну й Софiя вийшла тарабарська, хай Господь простить. Тико iм’ячко спаскудила. «Софiя тарабарська», як виявилося, першою пiшла проти волi матерi, вибрала i професiю, i долю всупереч. Замiсть поступити в торговий технiкум чи хоча б у педучилище (бо таки вчилася, чого там, низгiрше, казала Софiя), вона вирiшила стати актрисою, «артiсткою» (Софiя з притиском) i крадькома вiд матерi поступила в «якусь там школу» при тiятрi у Львовi. – Та хiба я така зверка, – каже Софiя. – Я ж би й ни проти вже, ну, рiшила артiсткою стати, то хай i артiсткою, ну я нiбито так, для виду, сказала – щоб ноги твеi в нашiм домi ни було. А самiй же серце болить. То хай би й артiстка вже, воне ж таки грошi ни злецькi зароблеють, я чула, особiно як у кiно придставляють. А то ж вийшло – i смiх, i грiх, i кукурiку. І Софiя таки розповiла, спершу перебивши болючу розповiдь про доньку якоюсь сiльською iсторiею, як таки зiбралася й поiхала в те мiсто, де неслухняна дочка в театрi працюе. Як, стидаючись, «купила бiлета в самий останнiй ряд, щоби дочка ни побачила». На виставу, де, як дiзналася, грае дочка. Як вдивлялася на сцену, коли то неi побачить. І як була вражена й розчарована. Бо дочка тiльки два рази за всю виставу на сценi з’являлася. Раз сказала: «Пан Петро Адамович приiхали. То обiд подавати чи ще зачекати?» А другий, як там якась панi на неi сварилася, за любов до пана дорiкала, то так сумирно: «Не гнiвайтеся, я нашого пана, як батька, тiльки люблю». Ото й усе. Софiя призналася: пiсля вистави, як виходила з театру, то здавалося, що всi знають, що то вона мати тоi нездалоi артистки. Ну, правда, в перервi побачила доччину фотку там, на стiнi, за залою, де люди гуляють. Дивилася довго. І в якоiсь дiвчини таки спитала, чи то хороша артiстка – Софiя Кравець. А та з смiшком: «Дуже хороша, вона в дитячiй виставi гарно поросятко грае». Софiя: – Боженьку милий – поросетко! Як тее собi придставлю – зимно робиться. Перед усiма людьми. Поросетко! Ото тре було вчитися, щоб поросетком ставати? Вона таки тодi знайшла театральний гуртожиток, де жила дочка. Умовляла, пересиливши себе, вернутися додому. Софiя-молодша сказала, що щаслива грати навiть поросятко. Що це ii життя. Тiльки ii, яке вона вимрiяла i вибрала. То було шiсть рокiв тому. Тепер дочка живе в тому ж гуртожитку, куди вернулася пiсля невдалого замiжжя. І грае маленькi ролi, животiе на крихiтну зарплату. Як те поросетко, якому, може, й дадуть iсти, а можуть i забути. – Господи Боже мiй! – Софiя сплеснула руками, а потiм iх заломила. – У трийцять, щитайте, три роки микае у тому гуртожитку. Нi кола, нi двора. Нi дитинки, нi хатинки. Як же серце не розриватиметься? Чесом, як проснуся, думаю: хай би лiпше неi у мене ни було. Хай би то сон був, що в мене штири дочки. Хватило б i трьох, прости менi, Боже. Ну, син найменший, Тарасик, розвiвся з жiнкою, так уже другу мае. Та там дiло житейське. А тутика… Позор в родинi. На цiльну родину й сило. Никому й ни кажу, яка то в мене артiстка. Вiталiя не знала, що вiдповiсти. Переконувати, що доля Софii-молодшоi – то ii доля? Була чомусь певна, що мати те й сама розумiе. Раптом вона вiдчула: дуже хочеться Софii побачити дочку тут, в палатi. Обережно спитала, чи знае, який у доньки телефон. – Общежiтський е, тiлько я забула. А нащо то? Ни хочу я неi бачити. І на похорон хай ни приiздить. Скибка одламана та й на землю впала. – Скибку можна й пiдняти, – сказала Вiталiя. – Пiдняту скибку до рота ни беруть. «Я теж вiдламана скибка, – подумала Вiталiя. – Була. Довго була. А тепер? Одламана вiд життя? Скоро вiдламаюся». Уперше ii оповив такий щемкий жаль, що хотiлося плакати. Кiлька тижнiв тому – неповний мiсяць – вона дiзналася про страшний дiагноз. Досi нiчого не болiло. Трохи поколювало збоку, десь пiд серцем. Вважала – може, щось у бронхах, перевiриться, ще перевiриться, може, вiддае серцевий м’яз. …Трохи боялася. Так, боялася. Заспокоювала себе i боялася перевiряти, тепер у цьому можна признатися. Гладила те звiрятко страху, запевняла, переконувала себе: нiчого серйозного, роби свою справу, страхопудко, твое дiло – iнших лiкувати. Нарештi вiдважилася. Так, для формальностi перевiриться. У своiй же лiкарнi. Вона була надто досвiдченою й розумною медсестрою, фактично лiкарем за квалiфiкацiею. Побачивши знiмки й вираз обличчя добре знайомого лiкаря, зрозумiла – найгiрше. – Вiкторе Дмитровичу, – сказала вона. – Я не боюся. Я ж бачу… – Що ви бачите? – Вiктор Дмитрович промовив сердито. – Що ви бачите, Вiталiе Миколаiвно? Вам просто треба перевiритися в окнодиспансерi. От i все. – Я ж бачу – у легенях пухлина. – Ви занадто багато бачите! – Лiкар уже сердився не на жарт. – То й що, як, допустимо, пухлина? Пухлини бувають рiзнi. Переважно доброякiснi. – Хорошi й дуже хорошi, пухнастi з гарними хвостиками. – Вiталii стало безпричинно весело, хоч веселiсть була з гiрчинкою – маленькою, мов дрiбне зернятко. – Я ж кажу, що нiчого не боюся. Я стоiк i агностик, щоб ви знали. – Ох, грамотна ви наша! – Вiталiя побачила цiеi митi, що в лiкаря дрижать пальцi. – Освiчена й iнтелектуальна. Зняти б вам халатика… Та кропивою… За те, що марнували час… Ви ж медик… Без ваших агностицизму й стоiцизму дасте фори нашим багатьом дипломованим… скажемо делiкатно – псевдолiкарям… – У мене пiд халатиком… Вiталiя хотiла сказати в тон iхньому дiалогу: «Ще досить привабливе тiло, вам би перехотiлося бити…» Та жартiвлива хвиля минала вже ii. Зробила гарячими щоки й груди й вiдлинула. Здавалося, запашiло повiтря. Ось-ось спалахне все в лiкарському кабiнетi – папери на столi, сам стiл, жалюзi на вiкнах, вазон на пiдвiконнику, халат лiкаря, вiн сам. Така задуха постала враз у цьому кабiнетi. Непровiтреному. – Вiталiе Миколаiвно, ви… – Стала блiда як смерть? – Нi… Ви… Ви нiякий не стоiк, а боягузка, Вiталiе Миколаiвно… – Давайте направлення, – сухо сказала вона. – У той ваш бiлий i пухнастий диспансер. Усе. Дякую. Їй не склало труднощiв, пустивши у хiд хитрощi, а ще пляшку справдi дорогого коньяку i певну суму, дiстати доступ до тих папiрцiв, по яких розкинув своi клешнi страшний звiр. Канцер-шманцер. У неi, виявляеться, прихований перебiг, який веде до останньоi стадii. Болить усе сильнiше. Ось-ось вибухне страшний бiль. Ось-ось пiдуть метастази, якi не спинити. На роботi й удома вночi Вiталiя програла кiлька можливих варiантiв. Варiант А – взяти направлення до Киева в iнститут раку. У Киевi е Даздраперма й приiздитиме Олеся, там вони й познайомляться. На всякий випадок. На випадок летального… Кiнця? Обличчя мами Дази випливло iз темряви. Очi дивилися пильно й докiрливо. Про щось питали. Просили чи наказували вiдповiдати. «Бог згадав, мамо, що ми не просто е, а е обое, в однiй зв’язцi, – подумала Вiталiя. – Що тобi треба дiзнатися: у тебе е внучка, якщо досi не знаеш. Це теж можливо. А менi треба добряче вiдлупцювати тiтку Гординю. Пристань наближаеться. На нiй стоiмо обое, а хто пливе на човнi, катерi чи кораблi – зараз дiзнаемось. Зараз вiн вилле у воду отруту чекання». Вона вибрала варiант Б – повiдомити Даздраперму (Господи, маму!), телефон, слава богу, ще пам’ятае, навряд чи консервативна мама його змiнила, хiба додалися одна чи двi цифри, запросити ii чи звелiти приiхати до Луцька. Їй самiй теж тут лiкуватися. Утiм, лiкуватися не зовсiм те слово. Ти ж хвалилася, що стоiк i агностик, Вiталiе Миколаiвно. Нiби iх милуе дядько (чи дiдько) з клешнями! То сплачуй за останнiми рахунками. З такою гiднiстю, наче ти королева. А ти i е королева, тiльки пiдданих у твоему королiвствi – ти сама (королева й iнфанта) i твоi вiдчуття й почуття. Твiй заплаканий свiт. Витри йому сльози – i вперед. Насамперед треба дiстати морфiй, побiльше морфiю. Ти ж медик, усе зробиш сама, ти не дозволиш огидному болю шматувати твое справдi доволi ще гарне тiло. 13 Вiталiя дiсталася до Киева, а тодi вже сама (повагавшись на вокзалi – а може, вернутися додому?) у те село на Вiнниччинi. На вокзалi ж у росiйському мiстi найперше сказала Зiнi, що хоче в туалет. – Залиш сумку, я постережу, – Зiна. – Нi, я з… У кабiнцi мусила одягтися. Була зла й наче в туманi. Що вiн робитиме з тими, що забрав? Показуватиме таким, як сам, убивцям, бандитам, злодiям i грабiжникам? А тi смiятимуться, огидно реготатимуть? Як соромно! Як бридко! Пiд землю провалилася б. Усе! Мiж ними все скiнчено… Назавжди! Чи… Чи нiкому не покаже… І вночi, коли всi спатимуть… Тулитиме до… До… До щоки i… Невже цiлуватиме? Вiта спалахнула й побiгла до Зiни. У селi ii чекала сповнена емоцiй Людка. Уся аж свiтилася. Розповiдь виливалася бурхливим потоком, фонтанувала враженнями. Найбiльше з них – тут повно хлопцiв, сiльських i тих, що десь вчаться i тепер, як вони, на канiкулах. Не просто хлопцiв, а рiзних i гарних. Тут, уяви собi, тричi на тиждень – в суботу, недiлю i (увага!) середу – танцi. У клубi, а опiсля клубних для бажаючих – за селом на березi рiчки. До упаду… До ранку! – Я вертаюся з клубу, бо бабуся, бувае, не спить, а тодi тихенько вилажу крiзь вiкно назад, – смiялась Людка. Тут, як i скрiзь, звiсно, е комсомольський патруль. Вони виловлюють школярiв, мiсцевих старшоклашок, котрi приходять на танцi. Але не чужих. До неi пробували присiкатися – чи не школярка, бува, так вона вiдбрила, що перший курс технiкуму закiнчила. І вiдчепилися. Мамка з батечком до родичiв поiхали, а там гуртом хочуть десь в Карпати пхатися, ну, вона вiдмовилася, сказала, що подругу чекатиме, тепер у них цiлий тиждень краси й волi. Три вечiрнi сеанси танцiв, а може, й чотири, а як повезе – то й п’ять, бо батьки з родичами вкупi ще збиралися до Ужгорода заглянути, бач, почули, там е який винний пiдвал, де смачне й дешеве вино на розлив продають – бери хоч бочку. І можна за безплатно пробувати. Не шмурдяк ягiдний, а справжне виноградне вино! Вiта слухала й не слухала. У нiй жило тремтiння всього тiла й душi. Яке мовби час вiд часу народжувалося десь аж на кiнчиках пальцiв нiг. Їi забирав у полон вихор, який жив i серед вiтру, й серед тишi. Вiн рiс, наростав, i сили спинити його не стачило. Вихор нiс у собi дорогу до далекого приуральського мiста, дерева обiч залiзницi, будинки, самотнi постатi, котрi проводжали потяг тужливими поглядами, мовби просилися взяти з собою. На обрii виростали й зникали гори, обтягнутi голубуватою, з вороним вiдтiнком димкою. Щось виглядало з тiеi далини, смiялося, а може, й плакало. І теж кликало, тiльки вже ii, Вiту. У спогадi-видивi вона не бажала приiзду, нiякоi зустрiчi. Та знала, що вихор принесе i ii, i ту жахливу мить, коли зустрiч неминуча, i стрiй зекiв, що заходять у ворота колонii. «Я вразлива, тiльки й усього», – сказала собi Вiта. Та якщо з вихору якось можна було вибратися – хоча б уявити, що вибралася – то дрижання не проходило. Бiльше того, воно ставало… солодким. В якийсь момент Вiта задрижала вся, як… як маленьке цуценя, змокле, геть мокре, мокруще, беззахисне, бездомне, таке вона бачила якось пiзньоi осенi бiля iхнього будинку, бiле, швидше сiре, од дощу й грязюки, з великими чорними цятками на лiвому вусi, грудцi, спинцi. Воно просилося всiм своiм виглядом захистити од цiеi негоди, од цього свiту. – Чие ти? – спитала тодi Вiта. – У тебе е господар? Я б тебе взяла, але… Може, в тебе таки е господар?! Тепер хтось наче спитав ii й вона… Вона подумки вiдповiла, чия. Чия вона. Жахнулася. Нi-нi. Вона, як i перше, перед тою дурною поiздкою, нiчия, хiба мамина, сама по собi, горда, незалежна. Мамина, так. Але й маминою вже не була. Вона… Вiта затремтiла й зараз, пiд час заливчастоi Людчиноi мови. Потоку. Нi, вона нiчия. І дощу нема, i не мокне, надворi лiто, i iх чекають танцi. Танцi-шманцi, веселi, безтурботнi, без будь-якого тремтiння – внутрiшнього чи зовнiшнього. У швидкому ритмi. Чи в ритмi вальсу або танго. Перед танцями обов’язково тре було передивитися кiно. Й вони подивилися, заплативши отих всьогiсiнько двадцять копiйок – виробничу картину, де гарна дiвчина не могла пробачити хлопцевi, що вiн, бiдолаха, не може стати передовиком. Страждала, переживала за нього. А як дивилася – гордо i покаянно. – Дурепа, – прошептала Людка Вiтi на вухо. – Хлопець же який! Та я б такого й злодiя полюбила. Ой, вибач… У вiдповiдь Вiта несподiвано стисла тимчасовiй подрузi пальцi. Мiцно-мiцно. Зi злiстю, образою, але наче й змовницьки. Справдi, Людка знала про неi надто багато. Але була певна: доки вона, Вiта, iй потрiбна, Людка нiкому нiчого не скаже. А пiсля школи розiйдуться, як у морi кораблi. Тодi стане байдуже, хай варнякае, що хоче. Швидше б пережити цей рiк. Танцi… Музика… Вiта вмiла танцювати, недаремно ходила в гурток бального танцю. Танцювала й на шкiльних вечорах, кружляла так велично й грацiйно водночас, що класна подруга (не Людка, звiсно, а Тамара, Томочка) сказала: – Ти як пава. І лебiдь. Лебiдка. – То пава чи лебiдка? – Вона тодi засмiялася. – Пава й лебiдка. Менi б так танцювати! Я б показала, хто я така. – Ти й так люксова. У сiльському клубi було до трьох десяткiв хлопцiв i дiвчат. Людка сказала, у суботу, а особливо в недiлю, буде бiльше. …Їi запросив найстарший на вигляд. Високий, дужий, з-пiд закачаних рукавiв сорочки виглядало густе чорне волосся. Вiд нього, як i Едика, йшло потужне гаряче тепло. – Ти справдi з Киева? – спитав, коли прокружляли коло. – Так. – Твоя подруга казала, що в технiкумi вчитеся. Можна взнати, в якому? – Можна. – І тут на Вiту напала злiсть, пiдкотила до горла – роби, що хочеш. – Ми не вчимося в технiкумi. – А де ж? – У школi. Перейшли до десятого. Можете сказати завiдуючiй. Чи он тим… патрульникам. – Не кусайся. – Вiн легко стис iй руку. – Не подумав би, що школярка. – Тепер будете знати. Ми – малолiтки. – І у малолiток закохуються, – тихо напiвсказав, напiвпрошептав. «Везе ж менi», – подумала Вiта. – Не в таких, як я, – уголос. – А ви – якi? – Зiпсованi, – раптом ще злiше сказала Вiта. Вiн спробував заглянути в ii очi. Щось вiдчув? Чи просто шукав погляду? Нехай. Нехай. Даремно. Усе даремно. Їй перехотiлося танцювати. По закiнченнi, коли ii партнер галантно провiв до першого ряду клубних стiльцiв, Вiта встала й пiдiйшла до Людки. Та пришвидшено дихала, очi блищали. Вiта сказала, що в неi болить голова. – Що з тобою? Толик образив? – Толик? – Ну, котрий з тобою танцював. Класний хлоп. Пiсля армii. Тут на нього мiсцевi кобилки западають. А вiн тебе запросив… Тут одна так блимала! Вона знала все i всiх, Людка. Вона й тут виявилася своею. Вiта не вмiла так. Вiдчула, що й не хоче вмiти. Що не може бути безжурно-веселою. Коли… Коли вiн там… Там, у неволi… Вона. «Я пiдла зрадниця», – подумала Вiта. – Ходiмо додому, – сказала. – Ти що, подруго? Танцi тiльки почалися. Знову заграла музика. Веселiшоi. І знову Вiту запросив Толик. Крутив ii, мов дзигу. Вiта летiла наче над ним. Прагнула одного – закiнчення танцю. – Бiльше мене, будь ласка, не запрошуйте, – попросила. – Чому? – У вас же е дiвчина. – Хто вам сказав? – Люда. – А, ваша подруга. Звiдки iй знати, хто у мене е? – Усе ж я вас прошу. Я вас прошу… Вiта рiзко повернулася й попрямувала до виходу. За нею… За нею йшов той хлопець. Толик. При виходi ii наздогнала ще якась дiвчина. Схопила за руку. – Ти… Городська… Толик мiй хлопець… Вона вiдповiла. Висмикнула руку. Пiшла, розправивши плечi, як могла. Навздогiн почула: – Катю, як ти не розумiеш… Їй погано… – А менi… Ти що, хочеш ii утiшити? Я бачила, як ти на неi дивився, коли танцював… – Та що ти ревнуеш до кожного стовпа… «От я й стовпом стала», – подумала Вiта, вже не зло, а з сумною усмiшкою. Вечiрня прохолода остудила лице. Дув приемний вiтерець. Село вже спало. Тiльки озвався пес, за ним – другий. Знову настала тиша. У цiй лiтнiй сiльськiй тишi Вiта розчинялася, з насолодою дихала й слухала тихе сюрчання цвiркунiв, а може, й iще якихось комах, вiддалене жаб’яче кумкання. Прошелестiла крилами зовсiм поруч пташка. Вiтi стало добре й умиротворено. Наче справдi хто пригорнув до себе чи поклав руку на голову. Вона тулилася до цiеi ночi, тишi, зiр, що рясно миготiли у вишинi. Була наче iхньою частинкою – нiчноi благодатi, сюрчання, блимотiння зiр, темноi синяви неба. Ця несподiвана тиха радiсть тривала доти, поки Вiта раптом не збагнула, що… не знае, куди далi йти. Що елементарно заблудилася. Вони виходили на цю вулицю з iншоi. Але з якоi? Може, з цiеi? А раптом – нi? Тодi вона ще бiльше заблукае. Лишалося одне – вертатися назад, туди, до клубу. Вiта хотiла вже так i зробити, та наступноi митi побачила попереду блимання маленького вогника i начеб вiддаленi, ледь чутнi голоси. Вирiшила пiти туди. Вона бачила село вдень: малi хати (вперше була в селi) наче розбiгалися, щоб потiм, коли озирнеться, завмерти, очiкуючи на продовження гри. Люди вiталися – геть усi – з нею. Здавалося, вiтаються й корови, гуси, качки, дерева. Високi тополi несли на гiлках-руках сонце, схiднi тополi – вранцi, тi, що на заходi – призахiдне. А коли сонце ховалося за тополi, Вiта мимоволi затуляла очi долонями. Наче дiтвак. Чого так, не могла б сказати. Баба Павлина наставляла – прокинешся, ковтни спершу свiженького молочка, я в холодне вiдерце поставлю, як видою корову, на пару мiнуток, i не гаряче буде, i не вельми холодне. Ковтни й заплющ очi. Почуй, як молоко тобi квiтку даруе. – Квiтку? – здивувалася Вiта. – Еге ж. Ту, що вчора корова з’iла. Вiта всмiхалася. Тепер вона чаiлася серед ночi й вдивлялася у ледь помiтну жаринку. Ступила кiлька крокiв, спинилася. На неi почало раптом обвалюватися небо. Вiта пiдняла руки над головою. Почула наче з далечини, а може, й неба, голос мами Дази: – Ти знаеш, до зiр не так вже й далеко. Зовсiм недалеко. Їх можна й наблизити. – Як – наблизити? – спитала тодi ще зовсiм маленька Вiточка. – Рукою. А ще – очима. – То зроби так. Я хочу зiрку! – Вона аж притупнула нiжкою. – Це зробиш колись ти. Я зараз не можу. «Чому це згадалося?» – подумала Вiта й опустила руки. За ними опустилися й плечi. Небо не падало, а вона стояла посеред чужого села – обманщиця, втiкачка, чужа сама собi. Самiй собi. Чужа такiй, як стала тепер. Ще до цiеi дурноi поiздки. Треба йти, нiчого не вигадувати, не боятися, а просто, просто, просто спитати, як потрапити до Людчиноi бабусi Павлини. Як не дивно, далi зовсiм не боялася. Охороняло небо, зорi… ще щось потаемне… Мама? Нi, не мама… Вогник притягав ii з кожним кроком владнiше й нестримнiше. Вiн був тепер сильнiшим за зiрки над нею. Вiта йшла, наче прив’язана, до блимання цiеi малесенькоi жарини. Жариночки. Їх було двое, двое сiльських молодикiв, котрi на колодах бiля чиiхось ворiт (може, одного з них) розпивали пляшку. Як виявилося, по черзi, прямо з горла. Вiта чемно привiталася i спитала, як пройти до оселi бабусi Павлини. – Оселi? А ми – невеселi… Ти ди, яка грамотна, – сказав один з них. – Вродi не з наших… Городська, чи що? – Я з Киева, – сказала Вiта. – Ти ба, столична штучка… Тож якоi Павлини? – Мабуть, Козюниковоi, – сказав другий чоловiк чи хлопець. – Та вродi не похожа… Знаю я Козюникову внучку… До баби регулярно приiжджае… Тая вродi круглiша… Чоловiк пiднiс цигарку до Вiтиного обличчя. Вiта вiдхилилася i закашлялася. – Внучка баби Павлини? – спитав перший. – Подруга внучки. – Овва… А чого ж сама йдеш? З клубу, чи що? – З клубу. Люда там лишилася, а я пiшла. Тiльки дорогу забула, – призналася Вiта. – Ну, хош, щоб показали?.. Можемо… Ти з нами випий… Городськi ж дiвахи п’ють… Чи погидуеш? – Я не п’ю, – сказала Вiта. – Чесне слово, зовсiм не п’ю. Я ще вчуся, – додала навiщось. – Хiба студентки не п’ють? – Я в школi вчуся. – У школi вчишся? І на танцюльки ходиш? То своя дiвка, га, рижий? – Ну точно… Вже, певно, й не целка… – Точняк. Своя дiвка… На, пийни… Вiта взяла таки простягнуту пляшку. Пересилюючи себе, ковтнула. То була самогонка – смердюча, але мiцна. Обпекло горло. Закашлялася ще бiльше, нiж вiд цигаркового диму. Стало душно – в головi, в грудях. Поплив свiт пiд ногами. Плила нiч i вона серед ночi. – Таки городська i делiкатна… Но, може, пiдеш з нами, девочка-припевочка? «Десь я чула цей вислiв», – подумала Вiта (вiд Едика, кричали зеки?) й спитала: – Куди? – До любовi! Не хоч? А силою? Один з них, причiпливiший, встиг схопити за руку. – Не треба, – сказала Вiта. – А то що буде? Нiчка не видасть. – У мене хлопець в тюрмi, – аж дзвiнким голосом вiдчеканила Вiта. – Вiн авторитет. – То й що? – Чули про такого Емiра? – Не… Якого ще Чмура? – перший. – А що? – другий вже трохи з осторогою в голосi. – Зачепите – почуете. Вiдчула – вони збентеженi. Та здаватися не хотiли. – Бре-бре, дiвчинко… Ну признайся – бре? Заливаеш? – У Людки спитайте. Пiшли до клубу? – І справдi зробила порух, хоч голова все ще пливла. – Спитаемо? – Та ну тебе… Як же ти з турмiянином потоваришувала? – Довго розказувати. – І раптом де й взявся в неi метал у голосi: – А мене проведете до баби Павлини. Пiшли! Вони таки взялися проводити. Телiпалися, похитуючись. Вiд них несло перегаром. Ще чимось не вельми приемним. Та Вiтi було добре й трохи весело. Подумала, що не такi вже й поганi цi хлопцi. Вони щось взялися iй розповiдати. Про якогось Михаська, котрий теж сидiв у тюрмi. Про те, як мало платять у колгоспi на фермi. А е ж, виявляеться, на свiтi такi мiста, як Киiв… Вiта слухала й не слухала. То був особливий вечiр (чи вже нiч, адже кiносеанс починався о десятiй вечора), сповнений подiй i тривог, чогось такого в нiй самiй, про що досi й не пiдозрювала. Нiби привнесене вiтром чи цими зорями над нею. Або пташкою, що пролiтала. «Опиратися марно», – сказала тепер вона собi. Опиратися вечору, тому, що вiдбулося й що вiдбудеться? Чого не було, але мало бути? Таемниця ii поiздки… Щось пiдступило Вiтi до ii дихальних шляхiв, стало iх забивати. Вона от-от упаде, тiльки б не впасти, дiйти… Майже бiля самоi хати iх наздогнала схарапуджена Людка. 14 Через два тижнi пiсля арешту батька забрали й маму. Даздраперма Снiгурець, донька ворогiв народу, опинилася в спецiальному дитячому будинку для таких дiтей, як вона. Вiдтодi майже все життя ii пропiкали сiро-зеленкуватi очi директорки – худоi, виструнченоi, але котра в якийсь момент стала розпливатися перед очима Дази й вiд того ставала набагато товстiшою. – Ти тут для того, щоб перетворитися у справжню радянську людину, яка любить товариша Сталiна, партiю, народ i свою велику радянську краiну. І яка ненавидить ворогiв товариша Сталiна, ворогiв партii, народу i всiеi краiни. А твоi батьки були огидними ворогами народу, а значить, i товариша Сталiна. Подумай над цими словами i що треба зробити, щоб стати справжньою радянською людиною. Чи хотiла б ти бути донькою таких батькiв?.. Подумай! «Чому були?» – майнула i зникла думка. Мама i тато – живi?.. Мама i тато… Про що говорить ця тiтка? Огидна, худюща тiтка… Тiтка, яка розпливаеться… Нi-нi, вона не така, вона добра, справедлива, вона хоче добра iй, Дазi, хоче перевиховати ii, зробити з неi справжню людину. Вона не худа й не товста, так не можна казати. Треба думати. «Але хiба я не люблю Сталiна?» – подумала Даза i злякалася. – Можеш iти. І не забувай моi слова. Повтори iх. Думай над ними. – Спасибi, – прошептала Даза – чи то на дозвiл пiти, чи на дозвiл повторювати сказане директоркою, чи на те й iнше, а бiльше на звiльнення вiд пропiкання очей, якi от-от мали ii спалити. Якi карали бiльше, нiж слова. Нiж вiдчуття провини. Вона думала дорогою до спального корпусу, дорогою на снiданок, обiд, вечерю, уроки, пiслякласнi заняття. Намагалася не думати, бо думати, виявляеться, нестерпно, нестерпно боляче. І… думала. Як мiг тато подiбно до тих, кого вiн засуджував, сипати скло i отруту в цукор i тiстечка? Як могла найкраща в свiтi мама Рита – лагiдна, проста, сонячна – допомагати татовi в цьому страшному заняттi? Як можна так прикидатися? Як могли вони готуватися вбити товариша Сталiна? Виходить, вона не знала своiх батькiв? Батькiв, котрi вчили любити Сталiна, партiю i краiну, найсправедливiшу в свiтi. Вороги, пiдлi вороги i зрадники, котрi вмiло маскувалися навiть перед нею, своею донькою? І все ж головний висновок, який зробила Даза, був таким: батьки, тато Роман i мама Рита, зрадили насамперед ii, Дазу. Саме завдяки iхнiй зрадi вона й опинилася замiсть розкiшноi чотирикiмнатноi квартири в цiй великiй залi-спальнi на сорок лiжок, де весь час тхне хлоркою, потом, пилюкою, шмарклями, вавками, iхнiм гноем, несвiжими простирадлами i мишачим послiдом. Так-так, послiдом, бо мало не щоранку його знаходять пiд лiжками й на проходах мiж ними, скiльки б не замазували дiрки. Даза боялася мишей, як i бiльшiсть дiвчат, якi жили у великiй спальнi-залi. Часом вночi iй здавалося, що чуе, як велика сiра миша-мишуга, мишулище, мишара, швидко-швидко перебираючи нiжками, бiжить саме до ii лiжка. Тодi Даза натягала ковдру на голову й прислухалася до шурхоту довкола, чи не лiзе миша до неi по нiжках лiжка. Поруч сопiла на своему лiжковi Сонька Кудрявченко, рудувата дiвчинка, батько якоi вчив на заводi, де працював начальником цеху, як ламати верстати, аби вони не працювали, але й не ламалися одразу, а мати посмiла в заводськiй конторi казати, що це неправда. Соня вдалася тихою, але затятою. – Ви можете вбити мене, але я не вiрю, що тато – ворог народу, – кинула вона якось у вiчi виховательцi Тетянi Борисiвнi. – Товариш Сталiн розбереться, i вам буде соромно. Тетяна Борисiвна була головною мишею – сiрою, зубатою, з гострим нюхом, швидкою ходою, гучним голосом, що мiг перерости в шипiння, якого ii пiдопiчнi боялися ще бiльше, нiж крику. Вона прибивала дiвчат до пiдлоги коротким: «Стояти i не рухатись!» Або: «Мовчати, гадюченята!» Для доньок ворогiв народу, а отже, i ii персональних ворогiв у неi було визначення: «Ви навiть не третiй i не четвертий сорт, ви не протухлi i не прогнилi, ви ще не народженi». Народитися новими вони мали тут, в цьому дитбудинку. На той час Даза, звiсно, не знала, що десь там, наверху, iснувало двi теорii, два пiдходи, як чинити з дiтьми ворогiв народу. Перша – iх треба направляти у звичайнi дитбудинки, щоб там вони вiдчули всю ненависть простих радянських дiтей, а вiдтак i усвiдомили, хто вони е, i пiд благотворним впливом перевиховались. Друга – таких дiтей треба збирати в особливих таборах чи будинках, перевиховувати, робити корисними для суспiльства. Слiв «зомбi» чи «робот» тодi ще не знали, але система виховання вела саме до цього. Зрештою, другий пiдхiд перед вiйною переважив. Тим бiльше, що в звичайних дитбудинках не завше й засуджували iзгоiв, а, траплялося, й вiдверто спiвчували iм, iхнiй гiркiй долi. У дитбудинку кiлометрiв за сто вiд Киева, куди потрапила Даза Снiгурець, вихованцi й вихованки подiлялися на двi категорii: тi, що вiдмовилися вiд батькiв-ворогiв, i тi, котрi трималися, як Соня. Тих, що не хотiли вiдмовлятися, виховательки, вчителi й вихованцi, котрi вiдмовилися, теж вважали ворогами народу. Яких, правда, не можна було розстрiляти чи вiдправити кудись на Пiвнiч, в суворiший виправний табiр, чи валити лiс, як iхнiх батькiв, котрих не розстрiляли. Але iх можна було обзивати, крадькома або й вiдкрито дати штурхана, пiдставити ногу за мовчазноi згоди тiеi ж Тетяни Борисiвни, пiдкласти в лiжко здохлу мишу чи обсипати щойно помиту голову заздалегiдь припасеним пiском або просто грязюкою. Не всi вiдважувалися на опiр, та ж Сонька тiльки тихо плакала або просто стискала зуби й затято мовчала. Даза ночами, iнодi i вдень згадувала, як мама мила iй голову пахучим-пахучим милом, потiм нiжно витирала, доглядала все тiло, натирала чимось ще пахучiшим, аж хотiлося дихати – не передихати, казала такi ласкавi, лагiднi, теплi, такi приемнi слова, розповiдала, якою красунечкою Даза виросте. І ким стане, як виросте. Лiкарем. Балериною. Акторкою. Начальницею. Тепер всього цього не було, жило в якомусь дивному, болючому маревi-спогадi, все зникло, розчинилося i вже нiколи не повернеться. Отже, мама була подвiйною чи потрiйною зрадницею: вона зрадила Батькiвщину, товариша Сталiна i ii, Дазу. Яка любила Батькiвщину, Сталiна i маму. А виходило, що маму не треба було любити. Треба було слiдкувати за мамою. Бо мама готувалася, вже готувалася, коли промовляла такi лагiднi, нiжнi, пахучi слова до доньки, зрадити Дазу. І тато зрадив, бо це ж вiн пiдбивав маму, мама сама б до зради не додумалася, вона з гордiстю казала: «У нас усе вирiшуе тато». Правда, тато смiявся: «Але всiм керуе мама». Отже, виходило, що вони обое… обое пiдлi змовники. Пiдлi… пiдлi… змовники… змовники… змо… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/volodimir-lis/kra-na-g-rko-n-zhnost/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Гiлкою (дiал.). 2 Народний комiсарiат, як до лютого 1946 року в СРСР називалися мiнiстерства. 3 Голова уряду УРСР Панас Любченко у 1937 роцi, передчуваючи арешт, покiнчив життя самогубством, застреливши перед тим дружину.