Лола у весiльнiй подорожi Ізабель Абедi Пригоди Лоли #6 Весiлля в бронежилетах для таемних агентiв? Гламурне весiлля в замку й екзотичний медовий мiсяць для всесвiтньо вiдомих поп-зiрок? Нема питань! Лола Лавкiсс – найкращий у свiтi органiзатор весiль. Для кожноi пари вона готуе зовсiм особливу урочистiсть, сповнену сюрпризiв. Але, звiсно, тiльки ночами i в уявi. Тому що насправдi Лола дуже хоче дочекатися весiлля своiх батькiв. Мама та папай вирiшили обвiнчатися в Бразилii. Аж тут виникають такi проблеми, яких Лола ну нiяк не могла собi уявити… Ізабель Абедi Лола у весiльнiй подорожi Книга 6 Для моеi нiмецько-бразильськоi родини, включаючи вовo Едiт i чiо Фердинандо. Для Мiри, яка подарувала Лолi голос. І для Прийянки, чие iм’я означае «любов». 1. Я наймаю бункер i чую дещо дивне Кажуть, що весiлля – найпрекраснiший день у життi. Але це тiльки половина правди. Друга половина звучить так: весiлля може бути небезпечним для життя. Особливо для життя нареченоi. Достатньо однiеi невеличкоi помилки, щоб навiки занапастити щасливий шлюб. Ви просто не повiрите, скiльки таких помилок можна скоiти всього за один весiльний день! Почнiмо просто з нижньоi бiлизни. Наречена мае вдягти ii задом наперед, щоб заморочити злих духiв. А якщо вони не заплутаються, то перетворять першу шлюбну нiч на справжне пекло. Весiльна сукня приховуе в собi в чотири рази бiльше небезпек. По-перше, вона не може бути блакитною. По-друге, ii можна вдягати тiльки в день весiлля. По-трете, нареченому не можна бачити сукню до весiлля. По-четверте, нареченiй не можна шити весiльну сукню самiй, iнакше вона пролле стiльки ж слiз, скiльки зробила стiбкiв. Перли теж означають сльози, саме тому нареченiй у жодному разi не можна вдягати перлове намисто, навiть якщо воно зроблене з тих перлинок, якi роздають у нашiй «Перлинi пiвдня», – а вони ж, як вiдомо, у звичайнi днi приносять щастя. А ще наречена мае покласти в одну туфельку монетку, щоб у них iз чоловiком нiколи не було проблем iз грiшми. Інакше ii дiтям доведеться ходити в школу босонiж, тому що батьки не зможуть купити iм навiть подертих черевикiв, i iсти черствий хлiб, запиваючи його водою. Особисто менi здаеться, що краще нехай ноги мерзнуть, нiж у животi бурчить вiд голоду. Якщо наречена в день весiлля подивиться в дзеркало занадто рано, теж може трапитися жахливе лихо. Наприклад, вони з чоловiком не матимуть дiтей. Вона стане безплiдною, як кажуть тямущi люди. Ось вона яка, друга половина правди. Але тепер усi, хто бажае одружитися, можуть зiтхнути з полегшенням: для того, щоб весiлля пройшло бездоганно, треба просто звернутися до Лоли Лавкiсс. Я – органiзатор весiль. Моi глибокi знання та добре продуманi плани допоможуть зробити цей найпрекраснiший день у життi справдi чудовим i незабутнiм святом. Я не тiльки допоможу молодятам не накоiти жахливих помилок, але й сама про все подбаю: виберу церкву, органiзую врочисту частину, запрошу гостей i допоможу спланувати казковий медовий мiсяць. У мене багато знаменитих клiентiв iз усiх кiнцiв свiту. Я органiзовувала весiлля поп-зiрок i знаменитих журналiстiв, кiноакторiв i захисникiв тварин, i, звiсно ж, секретних агентiв. Одного разу вночi я саме влаштовувала весiлля росiйського шпигуна й американськоi шпигунки. Вони мали заручитися в ходi виконання найнебезпечнiшоi та найскладнiшоi мiсii. До того ж весiлля мало вiдбуватися в обстановцi глибокоi секретностi, щоб гостей не перестрiляли вороги. Але особливо уважно треба було стежити, щоб не трапилося нiяких помилок, iнакше найщасливiший день цiеi пари мiг перетворитися на криваву бiйню. Тому я орендувала пiдземний бункер у Гонолулу й доставила туди все, що потрiбно для вiнчання та прийому гостей. На запрошеннях було написано пароль. Гостi мали назвати його, i тiльки тодi озброений охоронець пропустив би iх до бункера. Для повноi безпеки я приготувала для всiх присутнiх бронежилети й перевiрила височезний весiльний торт за допомогою спецiального пристрою для просвiчування весiльних тортiв. Тiльки так я могла впевнитися в тому, що нiякоi атомноi бомби в тортi немае. По закiнченнi свята я вiдправила молодят на своему суперкосмiчному експресi для подорожей Всесвiтом на планету кохання Венеру, де вони мали весело й безтурботно провести медовий мiсяць. І щойно щасливi молодята загубилися в космiчному просторi, як усi гостi загукали: «Хай живе органiзатор весiль Лола Лавкiсс!» А я у вiдповiдь вiдчайдушно заволала «Ой-ой-ой!», тому що п’ять гострих голок устромилися у великий палець моеi ноги. Спочатку я вирiшила, що на мене напали вороги, але потiм придивилася, помiтила хвiст Бiлоснiжки, що зрадливо тремтiв, i, зiтхнувши, повернулася до дiйсностi. Напевно, менi нiчого не треба вам пояснювати, але так уже завжди бувае. Тому повторюю: щоразу, коли я не можу заснути, я уявляю, ким би я могла стати, якби не була собою. Ось уже три тижнi поспiль я уявляю себе органiзатором весiль. Насправдi я Лола Фелозо – дочка мами та папая, внучка бабусi й дiдуся, небога тiтоньки Лiзбет, подруга Алекса з Парижа, найкраща подруга своеi найкращоi подруги Фло й хазяйка Бiлоснiжки – чорноi кiшечки, яка переплутала мiй палець зi своею iграшковою мишкою. – І зовсiм не смiшно, – пробурчала я i скоса глянула на будильник. Двадцять хвилин на дванадцяту. Найпрекраснiший день у моему життi наближаеться з кожною хвилиною. Нi, тiльки не подумайте, що я збираюся замiж. Я, звiсна рiч, закохана, але менi всього лише десять, а вiдтак я ще занадто молода, щоб, як то мовиться, «одружитися». Замiсть цього одружуються найближчi та найдорожчi для мене люди. А саме – так-так! – моi батьки. Усе почнеться за сiм годин десять хвилин. Щоправда, це буде ще не весiлля, а вiд’iзд в аеропорт. Тому що спочатку ми летимо до Бразилii, на батькiвщину папая. Моi батьки хочуть одружитися саме там, вони вже давно про це домовилися. І це набагато краще, нiж весiлля в пiдземному бункерi або в суперкосмiчному експресi для подорожей Всесвiтом, або навiть на Венерi. Нарештi я зможу познайомитися iз бразильською половиною моеi родини: бабусею Єлизаветою та рiдними сестрами папая, в яких усi iмена починаються на букву «М». Одна з них, тiтка Мема, нещодавно вiдкрила власний мотель. Це щось на кшталт готелю. Вiн розташований у Сан-Паулу, на маленькому островi Морро. Папай стверджуе, що це одне з найчарiвнiших мiсць у Бразилii. Папай iще минулого тижня розiслав запрошення всiм бразильським гостям. Одне було для бабусi й моiх сiмох тiтоньок iз родинами. Я прикрасила всi картки червоними сердечками й темно-фiолетовими вiдбитками губ i побризкала конверти улюбленими маминими парфумами. Ми запланували весiлля на наступнi вихiднi в Бразилii. Але в списку запрошених були й гостi з Нiмеччини: моя подруга Фло та ii мама Пенелопа вирiшили виiхати у вiдпустку разом iз нами. Крiм того, з нами летiла тiтонька Лiзбет. Це були гарнi новини. Погана новина – маман Алекса знову сказала «нон». Маман – французьке слово, воно означае «мама» i вимовляеться так, начебто у вас чомусь закладено нiс. Ну, а «нон» французькою означае «нi». Це означае, що Алекс не зможе полетiти до Бразилii, тому що мае ходити до школи у Францii. Невеликою розрадою для мене була промiжна посадка в Парижi. Там живе Алекс, i вiн обiцяв, що приiде в аеропорт, щоб побути зi мною хоч трохи. – Краще чверть години, нiж узагалi нiчого, – сказала я Бiлоснiжцi, яка знову зручно вмостилася на моiй ковдрi. – Як гадаеш? Кiшечка позiхнула, а я зiтхнула, тому що сон геть вiдлетiв. Планувати чиесь весiлля сьогоднi менi не хотiлося. А найбiльше хотiлося переконатися, що мама та папай уже зiбрали все, що може знадобитися для весiльноi подорожi. Я прокралася до передпокою, де вже стояли три валiзи. Велика жовта – це моя. Я впакувала ii ще п’ять днiв тому. Папай iще не повернувся з «Перлини пiвдня», де вони з дiдусем обговорювали всi важливi моменти на наступний тиждень. Уперше вiд дня вiдкриття папай залишае ресторан так надовго. Але це пусте, тому що половина ресторану належить дiдусевi. А Пенелопi, котра, як i ранiше, працюе в нас офiцiанткою, теж знайшли замiну. У бабусинiй книгарнi, на жаль, замiни iй не знайшлося. Тому бабуся теж спочатку сказала «нi», коли тiтонька Лiзбет побажала летiти до Бразилii без неi. – Вiкi та Фабiо влаштують iще одне весiлля в Гамбурзi, – сказала вона своiй молодшiй доньцi. – Тодi ти теж зможеш узяти в ньому участь i розкидатимеш квiти, скiльки тобi заманеться! Але тут тiтка кинулася на пiдлогу, замолотила кулачками по долiвцi й заверещала, як порося. Говорити як слiд моя тiтка ще не вмiе, але верещати вона може просто генiально, особливо якщо хоче чогось домогтися. Зазвичай тiтку Лiзбет можна чимось вiдволiкти й заспокоiти, але цього разу про це не могло бути й мови. Тiтка верещала так, немов iшлося про життя або смерть. Із боку можна було подумати, що увiмкнули на повну потужнiсть пожежну сирену. Обличчя малоi почервонiло, потiм стало фiолетовим, а потiм – синiм. Тiтка почала махати руками й задихатися. Вона хапала повiтря ротом, а на видиху верещала, i робила це дедалi швидше. Бабуся вiд переляку сполотнiла, як весiльна сукня. Я теж злякалася. А що коли й справдi можна вмерти вiд вереску? На щастя, про це я так i не дiзналася. Бабуся трусонула свою дочку за плечi й вигукнула: – Лiзбет, ти чуеш мене? Я кажу – так! Так, ти можеш iхати до Бразилii!!! Тiтонька одразу облишила верещати, i питання було остаточно вирiшене. Напевно, думала я, пробираючись босонiж до передпокою, варто було б зателефонувати Алексу й пояснити йому, як можна умовити маман. Хоча, з огляду на ii характер, вона, мабуть, лiпше дозволила б йому вмерти, нiж сказала б «так» замiсть «нi». Аж тут я почула стурбований голос бабусi. Вiн долинав iз кухнi. – Обiцяй менi, що добре наглядатимеш за Лiзбет! Особливо в Сальвадорi й на пляжi, i поруч iз кiньми, i там, де бiгають на волi всiлякi там мавпи… – Мамо, – заспокоiла ii моя мама, – у мене самоi колись була маленька донечка. Вже якось я впораюся з трирiчною дитиною. Бабуся нiчого не вiдповiла, тiльки зiтхнула. Я вже хотiла була зайти до кухнi й нагадати, що там будемо ще й ми iз Фло, а вiдтак тiтонька Лiзбет не залишиться без нагляду, але тут бабуся запитала: – А ти? Я через цi переживання все забула. Ти була вчора у Франца? – Так, – вiдповiла мама. – І що? – бабусин голос затремтiв. – Кажи ж бо, Вiкi! – Так, – пiдтвердив мамин голос. Не знаю, що мене стривожило. Ім’я Франц, якого я нiколи ранiше в нашому домi не чула, чи тремтiння в голосi бабусi, а може, те, як мама двiчi вимовила «так». Неголосно i нiбито… з побоюванням, абощо. Таке враження, що ii «так» зависло в повiтрi, а потiм настала тиша. Щодо цiеi тишi було незрозумiло, гарна вона чи погана. Менi стало нiяково. Я б, може, i притулилася вухом до кухонних дверей, щоб дiзнатися, чим закiнчиться ця розмова. Але раптом я згадала, як уже одного разу пiдслуховувала, стоячи босонiж у передпокоi. Уночi перед моiм десятим днем народження. Тiльки в кухнi тодi були дiдусь iз папаем. Вони хвилювалися за «Перлину пiвдня», тому що в нас не було грошей i тижнiв за два ресторан довелося б закривати. Не хотiлося б менi зараз почути щось подiбне. Власне, менi взагалi нiчого не хотiлося нi чути, анi знати. Я хотiла радiти весiллю моiх батькiв, першому в своему життi польоту через океан, моiм бразильським родичам, коням i мавпам, пересадцi в Парижi, – словом, усiм майбутнiм п’яти тижням канiкул. Тому я затулила вуха долонями й навшпиньках пробiгла до своеi кiмнати. Бiлоснiжка усе ще сидiла на лiжку, а коли я залiзла пiд ковдру, моя маленька кiшечка нявкнула. – Я скучатиму без тебе, – шепнула я. – Але Вiвiан Балiбар за тобою догляне. Я обережно простягнула руку до кiшки. Вiвiан Балiбар – наша сусiдка. Кiлька тижнiв поспiль вона була единою людиною, якiй вдавалося погладити мою кiшку. Але тепер Бiлоснiжка й менi довiряла. Вона тицьнулася менi в руку своiм холодним носом, потiм умостилася до мене на живiт i почала тихенько муркотiти. Пiд цi заспокiйливi звуки я й заснула. 2. Жахливий крик i диво дивне Уранцi, рiвно о пiв на шосту, мене розбудив сердитий голос бабусi. – Нi, нi й iще раз нi! – долинало з передпокою. – Це мое останне слово! – Так! – вистрiлило, немов iз гармати. – Так, так, так! Рашки Азилi! Бабуся застогнала й гукнула до мами: – Вона не хоче нiчого залишати! Я розсмiялася й вистрибнула з постелi. «Азилi» – так моя тiтка називае Бразилiю, а «рашки» – це м’якi iграшковi звiрятка. Їх у неi – пiвзоопарку. Мiсяцiв зо два тому вона наполягла, щоб ii улюбленцiв вiднесли до дитячого садка у чорнiй валiзцi. Тепер ця валiзка стояла в нас у передпокоi, поряд iз iншою, такою ж самою, але бiльшою, на якiй я пiд наглядом тiтки зробила налiпку «Ібсель Пек». – Не знаю, чи зможемо ми взяти все це, – папай заклопотано насупився. Зрештою ми змогли. За три години ми помахали руками бабусi й дiдусевi й пройшли через стiйку паспортного контролю до лiтака. Моя тiтка витягла з валiзи три «рашки» i заявила, що вiзьме iх iз собою до салону. Це були безрогий носорiг, усмiхнений телепузик i бiлий ведмiдь, забруднений варенням. – Рашки вiкно, Опа каю! – твердо сказала тiтка Лiзбет Пенелопi, коли ми пiдiйшли до наших мiсць. Ми зайшли до салону лiтака першими, i стюардеса притримала мене за плече, тому що я вiдразу ж рушила вперед – до найкращих мiсць. – Вашi крiсла у хвостi, – посмiхнулася вона й показала цифру на квитку. Ой! А я чомусь гадала, що тi, хто прийшов першим, займають мiсця в самому початку салону. Напевно, в лiтаках усе iнакше. Вiдтак, ми пiшли до третього з кiнця ряду й почали вирiшувати, де кому сiсти. – Твоi звiрятка сидiтимуть поряд iз тобою бiля вiкна, а я сяду бiля проходу. Я правильно зрозумiла? – смiючись, перепитала Пенелопа. – Рально, – пiдтвердила задоволена тiтка i дзвiнко цмокнула Пенелопу в щоку. Тепер у Пенелопи теж була така сама червона пляма на щоцi, як i в бiлого ведмедя, тому що дорогою до аеропорту тiтка жувала булочку з вишневим джемом. – Сподiваюся, нас усе ж таки погодують, – заклопотано пробурмотiла Фло. – У мене сьогоднi вранцi шматок у горло не лiз. Сол принiс менi бутерброд iз крабами. О шостiй ранку вiн уже стояв пiд дверима, щоб попрощатися, – Фло щiльнiше затягнула пасок безпеки. – Завтра вiн летить у Кiто до бабусi й дiдуся. Каже, що наступного року я теж маю туди полетiти. На обличчi у Фло з’явився мрiйливий вираз. Сол – ii друг, i, звiсно, вона скучатиме за ним так само, як i я за Алексом. – Ну що, Кокадо? – запитав папай. Вони з мамою сидiли за нами. – Як почуваешся перед першим польотом? Хвилюешся? Кокада – це мене папай так називае. Взагалi, бразильською це означае «кокосик», а папай любить кокоси так само, як i мене. Я кивнула. Вiд хвилювання в ротi в мене пересохло, i язик ледве ворушився. Коли лiтак рушив, я вчепилася в руку Фло. Страшнувато було вiдриватися вiд землi. Але говорити я все одно не могла. І iсти теж. Коли за пiвгодини стюардеса пiдiйшла до нас зi снiданком, я вiддала Фло свiй бутерброд iз сиром, а папаю – пирiжок. Випила лише склянку соку. Тiльки перед самою посадкою я змогла вимовити: – Сподiваюся, Алекс приiде вчасно. Марно я сподiвалася. – Дивися, хто там! – вигукнула Фло, коли ми з мамою, Пенелопою i тiткою Лiзбет увiйшли до маленького кафе в паризькому аеропорту. Папай застряг бiля iнформацiйного бюро, щоб з’ясувати, звiдки вiдлiтатиме лiтак до Бразилii. Я простежила за пальцем Фло й побачила Паскаля, молодшого брата Алекса. Але поряд iз ним стояв не Алекс, а висока жiнка. На ii дуже-дуже довгих ногах були червонi шкiрянi чобiтки на високих пiдборах i з халявами до колiн. Потiм на нiй нiчого особливого не було, а далi йшло все чорне: вузька спiдниця, крихiтний пiджачок i величезнi сонцезахиснi окуляри. Я ковтнула. Жiнка тримала Паскаля за руку – виходить, це була мама Алекса. Паскаль помахав рукою, i жiнка широко посмiхнулася. Коли вони пiдiйшли до нас, вона зняла своi темнi окуляри. Я ковтнула ще раз. Менi були знайомi цi широко вiдкритi зеленi очi з густими вигнутими вiями. В Алекса були такi ж самi. І тут я ковтнула втрете. Точнiше, спробувала це зробити, але в горлi в мене раптом з’явився клубок. Де ж Алекс? Жiнка простягнула мамi руку: – Люсиль Шевалье. Я е мама Алекс, – вона спiвчутливо подивилася на мене. – Ти е Лола, уi? Менi душе шкода, але Алекс мати температура. – О, – вiдповiла за мене мама. – Яка прикрiсть! Я Вiкi Юнгхерц, мама Лоли. А це Пенелопа, Фло та Лiзбет. Фло щось пробурмотiла, а Лiзбет сховалася за спиною в Пенелопи. У тих випадках, коли моя тiтка зiштовхуеться з незнайомою людиною, вона стае боязкою. Паскаль витягнув iз рота льодяник i простягнув його тiтцi. – Будеш цукерку? – запитав вiн. Тiтка Лiзбет похитала головою. Я теж похитала головою. Але не через Паскаля, а через те, що говорила його маман. Їi слова спочатку потрапили менi в живiт. Потiм пiднялися вгору – до голови. І там i засiли, вимагаючи негайних дiй. – Так, але… – пропищала я. – Це все душе несподiвано, – говорила тим часом маман Алекса. – Вранцi вiн вiтчув себе зле, я думала, це через хвилювання. Але за годин вiн мав уже душе високу температур. Навiть не змiг пiдвiвся з постiль. Природно, хлопшик душе засмутитись. І попросив нас зустрiти Лолу… – Але я не хочу, щоб ви мене зустрiчали! – вигукнула я. – Я хочу бачити Алекса! А ми можемо швиденько з’iздити до вас додому? Маман Алекса похитала головою. – До вашого рейсу душе мало часу, – вiдповiла вона. – Тодi ми сядемо на наступний! – у розпачi я схопила маму за руку. – Ах, мишко, – вiдповiла мама. – Лiтак – це тобi не поiзд. На наступний так просто сiсти не можна. – Але тодi… тодi… – у мене перед очима все попливло, долонi стали мокрими. Я не знала, що сказати, й замружилася щосили. Згадала Алекса, як вiн називав мене «мон шерi» або «Лола Левиця», i зрозумiла, що не зможу сiсти в лiтак, не побачивши його в Парижi. «Будь ласка, – попросила я, до пуття не розумiючи, до кого звертаюся. – Будь ласка, нехай щось трапиться!» Ну хоча б щось! Просто зараз! – Наш рейс… – пролунав голос у мене за спиною. – Наш рейс вiдкладаеться! Я розплющила очi, обернулася й iз вiдкритим ротом утупилася в папая. – У них, бачте, технiчнi проблеми, – похмуро промовив вiн. – Якiсь дверi не зачиняються. Ох, як у мене засвербiла голова! Так що там говорить папай? Мама теж захвилювалася. Але зовсiм iнакше, нiж я. Так, немов усе це iй страшенно неприемно. – Що ж тепер робити? – запитала вона. – Чекати, – скрушно розвiв руками папай. – Доведеться переночувати в Парижi. Авiакомпанiя оплатить готель. Лiтак вилiтае завтра о 12 : 15. Я вчепилась у руку Фло й забула, що треба дихати. Моя подруга посмiхнулася й шепнула: – Твоя бабуся часто говорить, що Господь деякi бажання виконуе вiдразу. Обличчя в папая витягнулося, а мама раптом посмiхнулася. – Нiч у Парижi, – мрiйливо промовила вона. – І з Алексом! – вихопилося в мене так голосно, що його маман злякано здригнулася. – Фрау… мадам… е-е… мадам Шевалье! – вiд хвилювання я забула, як до неi звертатися. – Тепер у нас, здаеться, е час. Дуже-дуже багато часу! – Точно, – погодився Паскаль. – І ми всi разом можемо поiхати до нас! – Круто! – закричала моя тiтка, визираючи з-за спини Пенелопи. Маман Алекса знову здригнулася й почала смикати гудзик на своему пiджачку, а Паскаль схилив голову вбiк i вп’явся у маман знизу вгору своiми величезними очима: – Адже ти сама сказала, що сьогоднi тобi не потрiбно працювати цiлий день! Люсиль Шевалье вдягла сонячнi окуляри. Потiм ii густо нафарбованi губи здригнулися, i я встигла подумати, що коли з цих губ злетить «нон», я помру вiд горя. 3. Несподiваний дзвiнок на Рю де Бак Помирати менi не довелося! Маман Алекса сказала «уi» й попросила називати ii Люсиль. Яскраво сяяло сонце, а ми мчали в елегантному чорному спортивному автомобiлi передмiстям Жермен-де-Пре. Ми – це мама, папай i я. Іншi поiхали на таксi. – Жермен-де-Пре – один iз найчудовiших районiв Парижа, – шепнула мама менi на вухо. Їi розгубленiсть уже минула, i зараз вона була схожа на тiтку Лiзбет, коли та вiд захвату починае жбурлятися виноградом. Мама нахилилася вперед i щось сказала Люсиль. Обидвi розсмiялися. Ой! Мама, виявляеться, говорить французькою мовою! От уже не знала. Натомiсть бразильську вона ледь-ледь розумiе, розмовляти папай навчив тiльки мене. Я закинула голову. Небо було сине-сине. Мое волосся пестив паризький вiтер, i я почувалася справжньою кiнозiркою. Або людиною, чие найбiльше бажання щойно здiйснилося. Люсиль мала рацiю. Звiсно, нам не вистачило б часу побачитися з Алексом, якби лiтак вилетiв вчасно. До Рю де Бак ми добиралися майже годину. Назву цiеi вулицi я писала вже разiв iз сто – на конвертах iз листами до Алекса. Але я навiть не уявляла, що вона така гарна. Ранiше, коли я чула слова «Рю де Бак», менi ввижалося щось на кшталт вервечки смiттевих бакiв. Але тепер я точно знаю, що це чудова вулиця. Набагато краща, нiж знаменитi Єлисейськi Поля, якими я дефiлювала у мрiях зi своiми левами тiеi пори, коли уявляла себе знаменитою приборкувачкою. На Рю де Бак було багато маленьких крамничок. Одяг iз оксамиту й шовку, прикраси з коштовними каменями й навiть опудала левiв, якi менi, якщо чесно, здалися жахливими, – там можна було купити все, що завгодно. Щоправда, для цього вам знадобилася б цiла купа грошей i маса часу. Грошей у мене в кишенi не було, а час на паризькi магазини витрачати зовсiм не хотiлося. Нехай цим займаються iншi. Мама хотiла купити деякi дрiбнички, тому що наш багаж залишився в аеропорту. Паскаль хотiв показати тiтцi Лiзбет магазин iз м’якими iграшками. Пенелопа та Фло хотiли iсти, а папай хотiв зателефонувати до Бразилii, щоб повiдомити тiтцi Мемi про затримку рейсу. Крiм того, йому потрiбно було взяти ключi в готелi. Вiн був розташований неподалiк i, як сказала Люсиль, був маленьким, але симпатичним. – Ми з Паскалем вас проведемо, – запропонувала вона, коли ми стояли перед дверима iхньоi квартири. І пiдморгнула менi: – А ти здивуеш Алекса. Можу собi уявити, якi в нього будуть очi! Люсиль поклала менi в руку ключ. – Тiльки не пiдхопи якийсь вiрус, – суворо сказав папай. Фло пiдняла вгору великий палець i посмiхнулася. І ось нарештi я стояла перед цими дверима. Важкими лакованими дверима наприкiнцi довгого передпокою з до блиску вiдполiрованим паркетом. На дверях красувалися срiбнi зiрочки. Я тихенько вiдчинила замок, i голова моя страшенно засвербiла. Алекс нiяких «очей» не зробив. Вiн спав. Щоб добратися до його лiжка, менi дове- лося перелазити через купи одягу, шкiльних зошитiв i компакт-дискiв, що були безладно розкиданi на пiдлозi. На стiнi висiв величезний плакат iз зображеннями планет, а на столику поряд iз лiжком стояла фотографiя в рамцi. Моя фотографiя! Я почухала голову вiдразу обома руками. А потiм обережно сiла на краечок лiжка й почала дивитися на свого друга. Алекс спав на боцi. Обличчя в нього палало, темно-русяве волосся прилипло до лоба. Я поклала долоню на його чоло: воно було дуже гарячим. – Лоло, – пробурмотiв вiн, не розплющуючи очей. Я ледве не розридалася. – Я тут, – прошепотiла я й узяла Алекса за руку. – Подивися на мене. Вii в нього здригнулися. Повiльно, начебто через силу, вiн розплющив очi. – Ну? – сказала я. – Ти радий? На губах у нього з’явилася блаженна посмiшка. Вiн повторив мое iм’я й знову заплющив очi. Витяг свою руку з моеi й перевернувся на другий бiк. Пролунало французьке хропiння, i я подумала, що так далi не можна. – Агов! – гукнула я й почала трусити свого друга за плече. – Ти що, хочеш бачити мене тiльки увi снi? Я тут, насправдi тут! Алекс обернувся й так здивовано втупився в мене, немовби я була великоднiм зайцем i Санта Клаусом в однiй особi. Його очi блищали, i я нiяк не могла зрозумiти, це вiд температури, вiд страху чи вiд радостi. Алекс сiв, i одразу пролунав дзвiнок у дверi. – Що… – вiн нiяк не мiг отямитися. – Я… Лола? Але я думав… що ти в аеропорту! – Я там i була, – посмiхнулася я. Я б сказала ще щось, але тут у дверi знову подзвонили. І ще раз. От нетерплячi! Алекс знесилено звалився на подушку, а я зiтхнула й пiшла вiдчиняти. Могли б залишити нам i побiльше часу. Але це були не нашi. За дверима стояла дiвчинка. У неi було темно-русяве блискуче волосся й симпатичне обличчя з дрiбненьким ластовинням на носi. У руцi в неi була книга. Ми мовчки дивилися одна на одну. Потiм дiвчинка щось запитала. Пролунало це так: – Алекзандр, етiлья? Напевно, вона хотiла дiзнатися, чи вдома Алекс. Але перш нiж вiдповiсти, менi потрiбно було дещо з’ясувати. – Ти Марi-Лу? – сердито запитала я. На випадок, якщо вона не зрозумiла, я тицьнула ii в груди й повiльно та чiтко вимовила: – Марi-Лу? Ти? Дiвчинка кивнула. Вона подивилася на мене знизу вгору i звела брову. Я остаточно розсердилася. Звiсно, я знала про Марi-Лу. Вона допомагала Алексу з математикою i кiлька разiв позичала йому свiй телефон. Але тодi я ще не знала, як виглядае його репетитор. Про себе я називала ii коровою Лу i уявляла, що в неi постiйно закладений нiс. Вона менi здавалася настiльки смiшною, що ревнувати до неi було просто нерозумно. Але зараз я мала справу не з фантазiями. Марi-Лу спробувала пройти повз мене до кiмнати, i моi ревнощi вибухнули, як повiтряна кулька. – Слухай мене уважно, Марi-Лу! – прошипiла я, заступаючи iй шлях. Указавши на себе, я промовила: – Я Лола Фелозо. Алекс – мон шерi! Це зрозумiло? Сьогоднi Алекс хворiе! Нiякого етiлья! Нiякоi математики! Оревуар! Здаеться, «оревуар» – це «до побачення». Але я не була впевнена. Краще б, звiсно, я сказала «прощавай». Марi-Лу зморщила нiс. Нежитi в неi нiякоi не було. А очi в неi були, як у Бембi, – великi й блакитнi. І дивилися вони на мене глузливо. Я захлопнула дверi й повернулася до кiмнати Алекса. Мiй друг знову спав. 4. Удвох iз Алексом i слова з крилами – Допомогти тобi могла й ось ця, – заявила я, тицьнувши пальцем у фотографiю дiвчинки, котра мала нiс картоплею й таке жирне волосся, начебто в ньому смажили рибу. Ми з Алексом сидiли на лiжку й розглядали його шкiльний альбом. Мiй друг уже остаточно прокинувся. Настiльки, що штурхонув мене в бiк. – Облиш, Лоло! Тiльки уяви: а якби ти сама так виглядала? Я стиснула зуби. Я знала, що настав час зупинитися, але нiчого не могла з собою вдiяти. – Марi-Лу обов’язково було до тебе приходити? – буркнула я. – З якого б це дива вона сюди припхалася, якщо в тебе температура? – Але ж вона не знала, – захищався Алекс. – Нам обов’язково зараз сваритися? Я промимрила щось невиразне. – Ти всi канiкули з нею займатимешся? – Маман на цьому наполягала, – пробурмотiв Алекс, – але я захворiв… Будемо сподiватися, що на тому справа й закiнчиться, подумала я, i менi вiдразу ж стало соромно за власнi думки. – Виходить, ви нiчого не плануете на канiкули? – запитала я. – Нiяких поiздок? Алекс знизав плечима. На нього було шкода дивитися. Коли я температурю, мама називае мене бiдним маленьким смаженим курчатком. Тепер зрозумiло, чому. Алекс виглядав найсправжнiсiньким пiвником гриль. – Тато приiде в Париж тiльки пiслязавтра, – сказав вiн. – Йому потрiбно обiйти кiлька ресторанiв, а на вихiднi вiн збирався вiдвезти мене й Паскаля на море. Якщо, звiсно, маман дозволить. – Що значить – дозволить? – обурилася я. – Джефф – твiй батько! Хiба вiн сам не може вирiшити, везти своiх синiв до моря чи нi? Алекс провiв пальцем уздовж зображеного на ковдрi Мiсяця. – Маман отримала за судом право опiки над нами. Тому батько зобов’язаний щоразу питати в неi дозволу. І якщо вона захоче помститися, то не дозволить йому з нами бачитися. – Помститися? – я надзвичайно здивувалася. – За вiщо? – За те, що вiн нас покинув, – Алекс виглядав остаточно пригнобленим. – Коли батьки розлучилися, я саме пiшов у перший клас. Маман iз татом так посварилися, що вiн просто зiбрав своi речi й пiшов. Все це було дуже прикро. Я прикусила губу. Я знаю Алекса майже рiк, чому ж вiн ранiше про це не розповiдав? Напевно, тому що я не запитувала. Адже ми так рiдко бачимося! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44901735&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.