Сестри-вампiрки 1 Надя Фендрiх Дака й Сильванiя – сестри. Але незвичайнi. Вони напiвкровки, адже iхнiй тато – вампiр, а мама – звичайна жiнка. І таке життя серед вампiрiв у Трансiльванii iм надзвичайно подобалося… поки мама одного разу не захотiла переiхати до Нiмеччини, у свiт людей. Тепер дiвчатка змушенi ходити до звичайноi школи, не вирiзнятися серед однолiткiв i в жодному разi не видавати свiй секрет. Надя Фендрих Сестри-вампiрки Незвичайнi мандрiвники Автобан мiж Трансiльванiею та Нiмеччиною занурювався у нiчну пiтьму. Лише зрiдка тишу порушував гуркiт колiс. Пасажири тих нечисленних машин, що неслися автобаном, спали – але тiльки не водii, звiсно! Не брав сон тiеi ночi й мешканцiв старезноi вантажiвки з вовчою головою на капотi й надписом «Трансiльванiя Шпедицонська». Рiч у тiм, що це був не зовсiм звичний автобан i, окрiм людей, на ньому можна було зустрiти найсправжнiсiньких вампiрiв. А який вампiр, що бодай трохи шануе себе, вiдмовиться вiд кiлькох крапель солодкоi кровi якоi-небудь гави-здобичi й надасть перевагу нiчному сну замiсть полювання? Однак Мiхаю Цепешу, дванадцятому за старшинством синовi найдавнiшого i найшляхетнiшого вампiрського роду, було не до полювання. Цiеi ночi вiн вiз дружину та доньок до Нiмеччини, де вони мали знайти нову домiвку. Мiхай Цепеш народився 2676 рокiв тому в самому серцi Трансiльванii – краiни зловiсноi, але такоi прекрасноi! За все свое життя вiн лише зрiдка залишав рiдну землю, i щоразу розлука з нею боляче ранила його вампiрське серце. Вiн не уявляв свого життя без каменястих гiр, гуркоту рiчок, дрiмучих лiсiв, заселених вепрами. Неперевершеними… Такими соковитими… Мiхай провiв кiнчиком язика по довгих гострих iклах i запустив руку в синяво-чорне волосся. Вiд спогадiв про дичину у нього потекла слина, а отже, слiд негайно пiдживитися. І оскiльки вепра поряд не було, довелося задовольнитися жменькою рiдноi землi i шматком кров’янки, яку Мiхай купив у крамничцi свого старого друга – м’ясника Сангрази. Втамувавши голод, чоловiк щосили натиснув на педаль газу, адже вантажiвка йшла аж нiяк не впорожнi, а тягла за собою «Дачiю» гiрчичного кольору. Цей старенький сiмейний автомобiль Мiхай так вiддано любив, що рiшуче вiдмовився переiжджати без нього. На настiйну вимогу дружини («Хоч би люди не запiдозрили чого!») вiн увiмкнув дальне свiтло. Авжеж, у темрявi Мiхай бачив краще, нiж повидну, але вiн занадто кохав свою дружину i завжди прислухався до ii думки. Ельвiра Цепеш була нiякою не вампiркою, а найзвичайнiсiнькою жiнкою. А сперечатися з простою смертною не до снаги навiть найгордовитiшому та найсильнiшому вампiровi. Тому, коли дружинi спало на думку перебратися до Нiмеччини, Мiхай вирiшив iз нею погодитися. Адже вiн розумiв, як сильно вона сумуе за батькiвщиною. До того ж, дванадцять рокiв тому Ельвiра подарувала йому двох чудових донечок, якi були не просто близнятами, а вампiрами-напiвкровками, чим Мiхай несказанно пишався. Вiдтодi як дiвчатка народилися, родина Цепешiв оселилася в Бистрii. Це страшенно гарне мiстечко розташувалося майже в самому пеклi. А ще Бистрiя аж кишiла вампiрами, i всi вони були не проти встромити своi iкла в нiжну шию Ельвiри. Але жiнка вже давно звикла до iхнiх голодних, хижих поглядiв, i така дурниця не могла ii налякати. Адже поруч завжди був люблячий чоловiк, що мiг захищати ii до останньоi краплi кровi, бо одного разу вона йому присяглася у вiчному коханнi. Певна рiч, шлюби мiж вампiрами й людьми – явище украй рiдкiсне. Ось чому сестри Сiльванiя i Дакарiя частенько просили батькiв розповiсти iсторiю iхнього знайомства. Ну, якщо вже бути вiдвертими, то про це зазвичай просила Сiльванiя. Вона обожнювала цю iсторiю i знала ii напам’ять. Романтична аж до кiсток Сiльванiя запоем читала довжелезнi любовнi романи. А Дакарiя – чи просто Дака, як ii називали рiднi, – любила рок-музику, зневажливо називала любовнi романи дурницею i, якщо й поглинала щось запоем, то це м’яснi тюфтельки, а нiяк не книжки. Проте зараз, коли iхати було ще довго, обидвi дiвчинки занудьгували. Затишно влаштувавшись серед ящикiв i скриньок, Дака i Сiльванiя притулилися одна до одноi i почали гортати сiмейний фотоальбом, пiдсвiчуючи фотографii лiхтариком. – Дивись-но! Ось перша спiльна свiтлина наших батькiв, – мрiйливо зiтхаючи, Сiльванiя дивилася на фотографii, зробленi колись мамою в румунських Карпатах. Карпати, до слова, – гори дуже норовливi, i, якщо ви вже вирiшили ними поблукати, будьте напоготовi. Особливо якщо ви людина, та ще й така тендiтна, як Ельвiра Цепеш. Дiвчина вiдразу ж потрапила пiд каменепад i ушкодила шию. Тому аж до кiнця вiдпустки iй довелося ходити в спецiальному комiрi. Але це не едина причина, через яку в Карпатах аж нiяк не безпечно… Рiч у тiм, що саме тут знаходиться знаменита Трансiльванiя. Однак тодi ще Ельвiра Цепеш не вiрила у перевертнiв та вампiрiв, а тому безтурботно фотографувала гори, ущелини й червонi квiти, що пашiли солодким, п’янким ароматом… Жiнка й гадки не мала, що дехто вже приготувався поласувати ii смачною багряною кров’ю. Ельвiра натиснула на кнопку фотоапарата… Почувся клац – i у свiтлi спалаху майнула пара бiлих iкл. Пiдлетiвши до дiвчини, яка нiчого не пiдозрювала, Мiхай Цепеш вп’явся iй у шию. Комiр було безнадiйно зiпсовано, а його власниця, яка щойно дивним чином уникнула укусу вампiра, верескнула з переляку. Пiдскочивши на мiсцi, Ельвiра обернулася i… закохалася з першого погляду у вродливого, блiдого наче смерть брюнета з червоними губами, що чомусь нагадали iй солодку суницю, якою вона любила ласувати влiтку. І знову iй пощастило, бо серце чорнявого незнайомця тiеi ж митi пристрасно запалало у вiдповiдь. Мiхай не мiг вiдвести погляду вiд вродливоi рудоволосоi дiвчини з бездонними синiми очима, схожими на нiчне небо в досвiтнiй час. – Яке щастя, що на мамi тодi був цей безглуздий комiр! Якби тато вкусив ii по-справжньому, нас би зараз не було, – сказала Сiльванiя. Дака мовчки перегорнула сторiнку фотоальбому. – Ах, яка мама тут красуня! – вигукнула Сiльванiя, побачивши мамин весiльний портрет. – Коли вирiшу виходити замiж, матиму таке саме весiлля! Мамуню, татку, розкажiть про цей день! – Так-так, розкажiть iй, будь ласка. За 239 разiв хiба все запам’ятаеш, – пробуркотiла Дака. Але в маминих очах уже заблищали пустотливi iскорки. – Ми тодi винайняли просторий склеп на старому кладовищi, – повернувшись до доньок, почала свою розповiдь Ельвiра. – Запрошено було лише родичiв i друзiв Мiхая. На жiнках були розкiшнi вбрання з гнилi найвищого гатунку, на чоловiках – дуже якiснi заплiснявiлi костюми i капелюхи. Ну а менi пошили казково гарну мереживну сукню. Найбiльш зворушливий момент настав, коли церемонiймейстер запитав у Мiхая, чи готовий вiн кохати мене, поки смерть не розлучить нас, i вiн вiдповiв… – Sni! Je pnam! – додав вампiрiйською Мiхай i з нiжнiстю подивився на дружину. – Як зворушливо, – схлипнула Сiльванiя i знову подивилася на весiльну свiтлину батькiв. Сивоволосий церемонiймейстер мав вигляд, як i личить вампiровi, могильно-похмурий. У руцi вiн тримав довгий кинджал, а на головi у нього викрашався чорний блискучий цилiндр. – Кинджал – це по-твоему зворушливо? – посмiхнулася Дака. – Нi, зворушливо те, що тато заради кохання до мами попросив провести обряд кровi. Ти тiльки уяви собi: заради мами вiн вiдрiкся вiд вiчного життя! – Так i е, i я анi краплi не шкодую! – вiдгукнувся Мiхай. – Церемонiймейстер надрiзав кинджалом нашi долонi. Ми з’еднали iх, i наша кров змiшалась. Весiлля простого смертного i вампiра без цього обряду просто неможливе! – Я б нiзащо у свiтi на таке не наважилася, – прошепотiла Дака на вухо сестрi. – Тато ж не знав, якими саме вампiрськими якостями йому доведеться пожертвувати. Добре, що в нього просто зменшилася свiтлочутливiсть i зубожiли деякi надсили. Цiлком могло статися так, що вiн бiльше нiколи не змiг би лiтати. Хiба це було б життя? – А я на все готова заради кохання, так само, як i наш татко, – мрiйливо промовила Сiльванiя. – Не розумiю тiльки, чому нiкому не спало на думку захопити на весiлля цифровий фотоапарат. Що ж це за весiльнi фотографii, якщо на них не видно нареченого! – Що ж тут незрозумiлого, тодi цифрових фотикiв i в заводi не було. Фотоапарати були дзеркальними, а якщо вампiри не вiддзеркалюються, то й засняти iх було неможливо. Сiльванiя зажурено кивнула. На неi завжди навiювала смуток свiтлина, де поруч iз мамою стояв чорний костюм, а в повiтрi над ним висiв цилiндр. Уже на ii-то весiльних знiмках такого точно не буде. По-перше, вона – напiввампiр, а отже, ii видно у дзеркалi, хоч i трохи розмито. По-друге, вона-то обов’язково простежить за тим, щоб на святi було вдосталь цифрових фотоапаратiв. Заплющивши очi, Сiльванiя уявила свою весiльну сукню. Вона неодмiнно буде кремово-бiлою, з мереживом i шелесткими рюшами, пiдперезана темно-червоною стрiчкою. На головi у Сiльванii буде фата з найтоншого шовку, i в найбiльш зворушливий момент наречений пiднiме ii, щоб поцiлувати… Тут, щоправда, була маленька проблемка. Нi-нi, з вибором туфель вона ще як-небудь упораеться. Дещо складнiше знайти нареченого, який вiдповiдав би i сукнi, i туфлям! Сiльванiя зiтхнула. Серед друзiв i родичiв вона мала славу експерта з любовних справ, але, якщо вiдверто, добре розумiлася лише на тих пристрастях, що розпалювалися на сторiнках ii улюблених книг. Ах, якби ж познайомитися в Нiмеччинi з якимось хлопцем i закохатися в нього по самi вуха… – Гей, чи не надумала ти поспати? – перервав солодку напiвдрiмоту голос Даки. Цiеi митi тато рiзко розвернув вантажiвку, i пасажирiв разом iз альбомом за iнерцiею вiдкинуло вбiк. – Ой-ой-ой! – вигукнула Сiльванiя. – Усе гаразд? – занепокоiвся Мiхай. – Цiлком, – запевнила Дака i знову вмостилася на лежанцi. Вона зовсiм не була проти невеличкого струсу. Але хiба можна було це порiвняти з польотом над землею? Взагалi вона не розумiла, чому потрiбно iхати до Нiмеччини на автiвцi, якщо можна полетiти. Нi-нi, не на лiтаку – вони ж не люди. Точнiше, вони ж тiльки напiвлюди. Замiсть того, щоб трястися зараз у старiй вантажiвцi, Дака волiла би полетiти до Нiмеччини вдвох iз татом повiтрям. Тим паче це послугувало би чудовим тренуванням перед великим транс’европейським польотом, до якого Дака готувалася вже давно. Сiльванiя обсмикнула спiдницю. Нiколи не знаеш, де натрапиш на чоловiка своеi мрii… А що, як завтра вона вийде з вантажiвки, а вiн як уродився, стоiть i чекае на неi? І ось тодi зiм’ятий одяг буде зовсiм не до речi. Вона прилягла поруч iз сестрою i знову розгорнула фотоальбом. – Дивись, наш клас! – Ага, i всiх, до слова, видно! Ось що значить цифровий фотоапарат, – зауважила Дака. Вони мовчки розглядали свiтлину. Однокласники на нiй радiсно всмiхалися, поблискуючи iклами. Раптом Дака вiдчула, як до горла пiдступив клубок. – Знаеш, а я за ними вже сумую, – прошепотiла вона. – Зате незабаром ми знайдемо нових друзiв серед людей, – впевнено сказала Сiльванiя. – Фу, – скривилася Дака. Хiба знайде вона в Нiмеччинi таких друзiв, вiд яких у жилах холоне кров? З якими можна цiлодобово слухати пiснi ii улюбленоi групи «Криптон Крекс» або обговорювати найновiшi фiгури вищого вампiрського пiлотажу… Ну а щодо нiмецьких учителiв, так тi напевно виявляться цiлковитими занудами. Інша рiч – вчителька з ii колишньоi школи… Та на прощання подарувала Дацi товсту жовтогарячу п’явку на прiзвисько Карл-Хайнц, яку дiвчина сама вигодувала й виростила на одному iз занять з мерзотознавства. Дака постукала по стiнцi акварiума, де мешкав ii вихованець. Карл-Хайнц голосно пустив бульбашки, вiд чого у Даки знову стало спокiйно на душi, так нiби вона нiкуди й не виiжджала з рiдноi Бистрii. Сiльванiя гидливо скривилася. Вона терпiти не могла цього Карла-Хайнца та й за однокласниками особливоi туги не вiдчувала. Дiзнавшись, що сестри iдуть, учителька сказала iй, що тепер уже дiвчинка навряд чи буде двiечницею з вампiрського льотного мистецтва. Ще б пак, адже такого предмета в нiмецьких школах просто немае! І вже напевне в нiмецьких школах немае такого гамору i безладу, як у iхнiй, вампiрськiй. Одне слово, Сiльванiя радiла переiзду. Вона закрила альбом. – На свiт займаеться, – зауважила Дака. – І я добряче втомилася, – позiхнула Сiльванiя. – Boi nоар, сестричко, – пробурмотiла Дака. – І тобi, маля, – сонно вiдповiла Сiльванiя сестрi, яка народилася аж на сiм хвилин пiзнiше вiд неi самоi. А оскiльки дiвчинка любила свою молодшу сестричку сильнiше за всiх у свiтi, вона чудово знала, чим вгамувати ii тугу за батькiвщиною. Заплющивши очi, Сiльванiя почала наспiвувати старовинну трансiльванську пiсню. У родинi Цепешiв цю пiсню дуже любили. Ранiше, коли Дака i Сiльванiя були зовсiм маленькими, тато завжди спiвав iм ii перед сном. Трансильванiе, ти – моя манiя! Ти – мiй безмiр, мiй ранок i вечiр, Мiй полiт, мое серце розпечене, Ти мiй дiм, дорогий безкiнечно… Трансильванiе, ти – моя манiя! Почувши першi нотки знайомоi пiснi, Дака одразу долучилася до Сiльванii, i iхнi голоси злились у дивному могильно-зловiсному дуетi. Вiтер пiдхопив iхню пiсню й понiс сонним автобаном дедалi ближче до Нiмеччини, де вже розпочинався новий день. Пiдозрiлi сусiди Суботнiй ранок на пiвнiчнiй околицi Бiндбурга був саме в розповнi. Вулички сяяли чистотою i бездоганним ладом. Кожен мешканець робив яку-небудь важливу справу. Гер Маер до блиску натирав свiй автомобiль. Гер Шмiдт пiдстригав кущi. Його дружина мела тротуар. Угодована такса, задерши лапу, дiловито зрошувала тiльки-но спушену клумбу. Дiрк ван Комбаст, мешканець будинку № 21, що на вулицi Лiндевег, акуратно пiдстригав морiг садовими ножицями. Вiн уже встиг пiдживитися тостом iз зеленим сиром, позайматися йогою, повискубувати з носа волосся, що стирчало (так уже повелося – суботньою дниною вiн мав звичку пiдстригати волосся в носi), сходити в душ i набризкатися своiм улюбленим одеколоном з ароматом женьшеню i пачулi. Кращого початку дня годi й бажати! Залишилося тiльки насолодитися спокоем суботнього ранку, спiвом птахiв i монотонним клацанням садових ножиць. Усе це тiшило його навiть бiльше, нiж йога. «Яке блаженство», – подумав Дiрк. Але блаженству судилося тривати зовсiм недовго… Із-за рогу, з деренчанням i брязкотом, з’явилась старенька вантажiвка. Трохи покректавши, автомобiль зупинився… прямо перед будинком № 23! Дiрк вiд подиву мало не розрiзав ножицями свою картату сорочку. То он воно що! Отже, у нього тепер новi сусiди. Якщо вiдверто, Дiрк вважав, що називати розташовану по сусiдству халупу будинком занадто великодушно. Це непорозумiння давно слiд було знести (пiд час цих слiв сусiди Дiрка, гер Маер i гер Шмiдт, завжди кивали головами на знак згоди). Усiм своiм виглядом вона псувала чепурну i доглянуту вулицю Лiндевег. Перекошенi вiконницi, дерев’яний фасад, що зарiс плющем, занедбанi дерева… «Якому божевiльному могло спасти на думку тут оселитися?» – здивувався про себе Дiрк. Незабаром переднi дверi вiдчинилися, i з машини – на чималий i приемний подив Дiрка – показалася пара струнких жiночих нiжок. Невдовзi з’явилася i iхня власниця – вродлива жiнка в елегантному крислатому капелюсi, з-пiд якого вибивалися гарнi рудi кучерi. Що ж, принаймнi нова сусiдка значно симпатичнiша за машину. Дiрк набрав повнi легенi повiтря, випростався i вже було приготувався обдарувати чарiвну незнайомку своею щирою посмiшкою, як раптом з машини вийшов чоловiк – худорлявий, високий i дуже блiдий (принаймнi так здалося Дiрковi, адже вiн щонедiлi ходив у солярiй, а iнодi й просто засмагав на галявинi – так уже склалося, що недiльноi днини вiн мав звичку брати сонячнi ванни). Волосся в чоловiка було синяво-чорне, немодноi нинi довжини. Та й чорний костюм, чорний капелюх i темнi сонцезахиснi окуляри здалися Дiрковi надмiрнiстю. Дiрку ван Комбасту було тридцять вiсiм рокiв. Вiн працював торговим представником в однiй фармацевтичнiй компанii. Цiлими днями чоловiк iздив мiстом iз валiзкою, повнiстю набитою рiзноманiтними лiками, i намагався продати iх рiзним лiкарям. А якщо ти торговий представник фармацевтичноi компанii i хочеш досягти успiху в роботi, то маеш знатися на людях так само добре, як це робив Дiрк. Так от, нового сусiда вiн визначив як вельми дивного. Такому лiки не продаси… На вантажiвцi красувався напис «Трансiльванiя Шпедицонська». Дiрк не тiльки чудово розумiвся на людях, але ще й знав кiлька iноземних мов. «Шпедицонська»… Схоже на якийсь дiалект iталiйськоi. Може, сицилiйський? Висновок напрошувався сам собою: чоловiк у чорному – не хто iнший, як голова мафiозного клану. Можливо, на нього полюе полiцiя, а можливо, його хочуть убити iншi мафiозi. Ось вiн i вирiшив залягти на дно в Нiмеччинi! – О боже, Мiхаю, як же менi тут подобаеться! Який милий, романтичний будиночок iз загостреним дахом i нiжно-блакитними вiконницями! Лишень поглянь на того метелика над плющем. Якого вiн соковитого жовтого кольору! – без угаву щебетала нова сусiдка. Цих двох, здавалося, щойно випустили з в’язницi. А яким чином ще можна пояснити захват жiнки, яка вгледiла звичайнiсiнького метелика, i мертвецьку блiдiсть чоловiка? Тим часом сусiд пригорнув жiнку до себе i нiжно прошепотiв iй: – Цей метелик такий саме прекрасний, як i ти. «Пiвденцi, гаряча кров», – вiдзначив про себе Дiрк, який спостерiгав за парою крiзь заростi живоплоту. – Гей, кажанчики, прокидайтеся, ми приiхали! – гукнула когось жiнка. З вантажiвки почулася метушня. Пролунав невдоволений голос: – Fumps! Ти лежиш на моему капелюсi! – Що таке, що сталося? – пробурчали у вiдповiдь. – Ми приiхали! З машини показалася власниця невдоволеного голосу. Подив, якого Дiрк зазнав, поглянувши на неi, навряд чи можна було назвати приемним. Це була дуже, нi, мабуть, навiть занадто оригiнально вдягнена дiвчинка. Із десяток спiдниць, пара яскравих намист на шиi i безлiч браслетiв на руках – здавалось, до вантажiвки вона потрапила просто зi сцени театру. – Обожнюю Нiмеччину! – заявила дивна дiвчинка. – Вилазь швидше, Дако! Просто очманiти, як тут чудово! Дака? Яка ще Дака? На пiвденноiталiйське це iм’я не схоже. Незабаром з вантажiвки вилiзла та сама Дака i вiдразу ж затулила обличчя руками: – А-а-ай, сонце! Обличчя у дiвчинки було таке саме блiде, як i в чоловiка, який сидiв за кермом вантажiвки, – вона скидалася на тих дивакiв, що вдягаються у все чорне i збираються вночi на кладовищах. Дака похмуро озирнулася. На нiй були чорна шкiряна курточка з брошкою у виглядi черепа, подертi червонi колготки й короткi джинсовi шорти з бахромою. Але найдивнiшим, мабуть, було ii волосся. Чорне, наче смола, воно стирчало врiзнобiч, i Дiрк мимоволi згадав морського iжака, на котрого мав необережнiсть наступити минулого лiта, пiд час вiдпочинку на Мальдiвах. Нiчогеньке задоволення… Загалом, байдуже, чи були його новi сусiди якимось чином причетнi до мафiозного клану, нормальною цю компанiю назвати було важко. Думку Дiрка, судячи з усього, подiляв i Польдi – такса фрау Газе. Допоки суботню тишу не порушив гуркiт вантажiвки нових сусiдiв, Польдi захоплено розглядав калюжку, смакуючи наперед печеню, якою господиня обiцяла почастувати його на обiд. Але тепер його думки були зайнятi аж нiяк не iжею. Польдi безперестанку нюшив носом. Кудлата шерсть на його загривку стала дибки. Типи з iржавоi колимаги якось дивно пахли, iхнiй запах не був схожий на людський. Ну, з жiнкою-то все зрозумiло, вона, як i всi панi, пахла ванiльною пудрою i яблучним шампунем, а от чоловiк i двi дiвчинки – тi пахли зовсiм iнакше. Їхнiй дух нагадував запах давно обгризених i закопаних кiсток. Це був запах землi i тлiнi з легкою домiшкою сирого м’яса. Пронюхавши останне, будь-який iнший пес зрадiв би до нестями, але старого Польдi було неможливо ошукати. Його нiс вiдчував небезпеку, смертельну небезпеку! Тому Польдi, голосно дзявкаючи, зволiв пiти в будинок. На його превелику радiсть, господиня вiдчинила вхiднi дверi вiдразу ж, тiльки-но вiн з’явився на ганку. І хоч вона не дуже добре володiла собачою мовою, вiн таки вирiшив попередити ii про небезпеку, що з’явилася казна-звiдки. Але фрау Газе не збагнула застережень вiрного пса, а у вiдповiдь на гавкiт лише пообiцяла вихованцевi чергову смакоту. І Польдi, пiдiбгавши хвiст, поплентався додому. Час подумати про сiесту, адже вiн свою справу зробив. Тепер вся надiя на пильнiсть людини iз запахом пачулi. На вiдмiну вiд Польдi, Дiрк ван Комбаст зовсiм не збирався ховатися в будинку. Йому було страшенно цiкаво дiзнатися, з ким доведеться мати справу. Вiн уже готовий був першим зробити крок i познайомитися з новими сусiдами, заразом вивiдавши в них усе, що його бентежило. Дiрк визирнув iз-за живоплоту, чим одразу звернув на себе увагу блiдолицього, котрий попрямував до нього таким широким кроком, що здавалося, нiби вiн зовсiм i не йде, а ширяе в повiтрi. – Доброго дня, пане… – Ван Комбаст. Дiрк ван Комбаст, – вiдповiв Дiрк, простягаючи сусiдовi руку. Але блiдолиций замiсть того, щоб ii потиснути, стукнув кулаком по лобi Дiрка. – Boi motra, гep ван Комбаст, – розсмiявся новий сусiда. Дiрк знову здивувався: boi motra – це яка мова? Італiйську нагадуе лише вiддалено… Що ж, можливо, це i справдi сицилiйський акцент? Адже вiн не здогадувався, що boi motra означае «Доброго ранку!» в перекладi з вампiрiйськоi. Поки не здогадувався. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=27395350&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.