Мiзерi
Стiвен Кiнг

У життi успiшного письменника Пола Шелдона була лише одна жiнка, яку вiн щиро ненавидiв, – героiня його мелодраматично-пригодницьких романiв Мiзерi Честейн. «Убивши» нарештi Мiзерi й добряче вiдсвяткувавши початок нового етапу творчостi, письменник на глухiй дорозi потрапляе в автокатастрофу. Опритомнiвши в будинку колишньоi медсестри Еннi Вiлкс, своеi «найпалкiшоi шанувальницi», схибленоi манiячки-вбивцi, Пол Шелдон зрозумiе, що таке справжня ненависть, бiль i жах i яку цiну мае сплатити автор за свое творiння.

Стiвен Кiнг

Мiзерi

Обережно! Ненормативна лексика!

Присвячуеться Стефанi та Джимовi Леонардам.

Вони знають чому.

Знають краще за всiх.

богиня

Африка

Я хочу висловити щиру подяку трьом медикам, якi допомогли менi розiбратися з фактичним матерiалом для цiеi книги. Їх звати:

Расс Дорр, фельдшер

Флоренс Дорр, дипломована медсестра

Джанет Ордвей, лiкар, доктор психiатрii

Певна рiч, у романi вам не трапиться помилок, якi вони встигли виправити. Якщо ви знайдете кричущу суперечнiсть, знайте – то моя провина.

Звiсно ж, наркотику пiд назвою новрiл не iснуе, хоча в аптеках можна знайти кiлька подiбних препаратiв на основi кодеiну. На жаль, iнколи фармацевти та працiвники пунктiв роздавання безкоштовних лiкiв недбало ставляться до iнвентаризацii чи забувають тримати аптечний сейф пiд замком.

Мiсця та персонажi, описанi в цiй книжцi, е вигадкою автора.

С. К.

Мiзерi

Еннi

Коли ти дивишся в безодню, безодня дивиться в тебе.

Фрiдрiх Нiцше

айпалкiiiiшах

вооошш айпалкiiiiшах

шнувооол

Цi звуки долинали навiть крiзь туман.

Але звуки, як i бiль, iнколи вщухали, i залишався самий туман. Вiн пам’ятав темряву, непроглядну темряву, що передувала тумановi. Може, вiн починав одужувати? Хай станеться свiтло – дарма що таке тьмяне! Може, свiтло було добрим, i так далi, i тому подiбне? Чи iснували тi звуки в темрявi? Вiн не знав вiдповiдей на цi запитання. Чи був узагалi сенс iх ставити? На це запитання також не було вiдповiдi.

Бiль був десь пiд звуками. Бiль пролягав на схiд вiд сонця та на пiвдень вiд його вух. Ось i все, що вiн знав напевне.

Тi звуки були единою ознакою зовнiшнього свiту протягом довгого часу, який здавався довгим чи дiйсно був таким, оскiльки у свiдомостi iснували лише бiль i бурхливий туман. Вiн не пам’ятав свого iменi й не розумiв, де перебувае, хоча мало цим переймався. Вiн хотiв померти, але не усвiдомлював свого бажання через просякнутий болем туман, що заполонив його розум, наче дощова лiтня хмара.

А час минав, i невдовзi вiн навчився розпiзнавати перерви без болю, а також перiодичнiсть, iз якою вони приходили. І вперше вiдтодi, як вiн поринув iз безмежноi темряви в туман, у головi постала думка, яка геть не була пов’язана з поточною ситуацiею. Йому згадалася стара паля, що випиналася з пiску на пляжi Ревер[1 - Revere Beach – перший громадський пляж у США, вiдкритий у мiстi Ревер штату Массачусетс 1895 року. (Тут i надалi прим. пер.)]. Коли вiн був маленьким хлопчиком, то часто iздив туди з батьками й завжди наполягав, аби вони стелили ковдру навпроти палi. Вона стирчала з-пiд землi, наче одиноке iкло пiдземного чудовиська. Вiн любив сидiти й спостерiгати, як океан поглинав кiлок. Години спливали, i вершечок палi знову виринав помiж хвиль – щойно закiнчувалися сандвiчi та картопляний салат, а з великого татового термоса виливались останнi краплi «Кул-Ейду»[2 - «Kool-Aid» – марка порошкових сокiв американськоi компанii «Kraft Foods», випускаеться з 1927 року.]. Мама починала збиратися додому. Коли вони складали смiття до великоi бочки (на якiй був вишкрябаний надпис: «ПИЛЬНУЙТЕ ЧИСТОТУ НА ПЛЯЖІ»), Полi збирав своi iграшки,

(«он мене як звати Полi я Полi сьогоднi матуся намастить моi обпеченi плечi олiйкою „Джонсонз Бейбi“[3 - «Johnson’s Baby» – марка косметичних товарiв для догляду за дитиною, випускаеться американською компанiею «Johnson & Johnson» з 1893 року.]», – подумав вiн, несучись крiзь гуркiтливу хуртовину, що стала йому домiвкою)

а мама складала ковдру, i тодi паля майже повнiстю проглядалася серед прибою, i шумливi хмарки морськоi пiни збиралися навколо ii почорнiлих гладеньких бокiв. Батько намагався пояснити, що справа у припливах i вiдпливах, але для Полi на першому мiсцi завжди стояла паля. Океан набiгав i вiдступав, а паля залишалася. Просто iнколи вона зникала з очей. Без палi не було би припливiв i вiдпливiв.

Цi спогади кружляли й увивалися, наче лiнивi набридливi мухи. Вiн хапався за найменшу можливiсть розгадати послання, але протягом довгого часу йому заважали звуки.

шнувооол

вссооо читууулло

айпалкiiiiшах

Інколи звуки замовкали. Інколи замовкав вiн.

Вiн уперше усвiдомив свое iснування, iснування поза грозовою хмарою, коли вiдбулася зупинка. Раптом вiн вiдчув, що не мае сил робити наступний подих i що це нормально, це добре та навiть, м’яко кажучи, потрясно. Можна було й надалi терпiти бiль, але всьому е межа, i вiн радiв, що вибував iз гри.

Потiм йому в рота вчепилися чиiсь губи – безсумнiвно, жiночi, хоча грубi й сухi. Подих цiеi жiнки залетiв йому до рота, подався вниз по горлу, роздув легенi, а коли губи вiддалилися, вiн уперше почув запах своеi наглядачки, вихопив його у хвилi повiтря, яке вона загнала йому всередину, як чоловiк уганяе свiй орган у неохочу жiнку. То була жахлива, смердюча сумiш ванiльного печива, шоколадного морозива, курячоi пiдливи та фаджу[4 - Фадж – рiзновид кондитерських виробiв (на кшталт молочних цукерок-iрисок), популярний в англомовних краiнах.] з арахiсовим маслом.

Вiн почув крик:

– Дихай, чорт забирай! Дихай, Поле!

Губи знову затулили йому рота. Подих знову проштовхнувся йому в горло. Залетiв, наче порив вологого вiтру, що здiймаеться за швидкiсними поiздами в метро й тягне за собою старi газети й обгортки вiд цукерок. Губи вiддалилися, i вiн подумав: «Заради Бога, тiльки не видихай через нiс». Але не змiг зарадити смороду… сморiд, цей довбаний СМОРІД!

– Дихай, чорт тебе забирай! – вискнув невидимий голос.

Вiн подумав: «Гаразд, усе, що схочеш, тiльки не роби так бiльше, будь ласка, не iнфiкуй мене». Вiн хотiв спробувати вдихнути, але навiть не встиг розпочати, коли губи знову вчепилися йому в рота, сухi та мертвi губи, наче пасма соленоi шкiри. Жiнка знову згвалтувала його подихом.

Коли вона вдруге вiдiйняла губи, вiн не випустив повiтря, а виштовхнув його, а потiм самостiйно зробив велетенський свистячий вдих. Штурхнув повiтря назовнi. Почекав, поки його невидимi груди почнуть здiйматися та западати, як вони робили все життя без жодноi допомоги з його боку. Та груди не рухалися, тож вiн iще раз зi свистом ковтнув повiтря, а потiм задихав сам по собi. Вiн дихав якомога швидше, аби очистити себе вiд запаху та смаку, що лишилися пiсля жiнки.

Звичайне повiтря здавалося солодким, як нiколи.

Вiн знову став поринати в туман. Але перш нiж свiт зникнув у темрявi, йому почулося, як голос пробурмотiв:

– Ух! Замалим лиха не сталося!

«Не так сталося, як гадалося», – подумав вiн i заснув.

Йому снилася паля. Сон був напрочуд реальним, i йому здавалося, що варто простягнути руку, i його долоня торкнеться чорно-зеленого потрiсканого силуету.

Згодом, повернувшись до колишнього напiвсвiдомого стану, вiн зумiв встановити зв’язок мiж палею та ситуацiею, в якiй опинився. Розгадка сама припливла йому до рук. Бiль не приходив iз припливами та вiдпливами – такий урок вiн зробив зi сну, який насправдi виявився спогадом. Йому лише здавалося, що бiль приходив i вiдступав. Бiль був схожий на палю: iнколи прихований, iнколи на виднотi, але бiль тривав постiйно. Вiн почувався вдячним, коли бiль не ганяв його по сутiнкових глибинах сiроi хмари, але бiльше не мiг себе дурити – бiль був поруч, завжди напоготовi. І паля була не одна, а двi. Бiль жив у палях, i десь усерединi, ще задовго до того, як це усвiдомив мозок, вiн зрозумiв, що двi потрощенi палi були його власними зламаними ногами.

Спливло ще багато часу, поки вiн розiрвав засохлу кiрку зi слини, що склеiла йому губи, i спробував прохрипiти:

– Де я?

Бiля лiжка сидiла жiнка та тримала в руках книгу. Автором книги виявився Пол Шелдон. Вiн упiзнав власне iм’я й зовсiм не здивувався.

– У Сайдвiндерi[5 - Sidewinder – вигадане Стiвеном Кiнгом мiстечко, також згадуеться в романi «Сяйво» як населений пункт, найближчий до славнозвiсного готелю «Оверлук».], штат Колорадо, – вiдповiла вона, коли вiн нарештi спромiгся зв’язно поставити запитання. – Мене звати Еннi Вiлкс, i я…

– Знаю, – мовив вiн. – Моя найпалкiша шанувальниця.

– Так, – сказала вона i всмiхнулася, – саме так.

Темрява. Бiль i туман. А потiм усвiдомлення, що невгамовний бiль iнколи ховався за непевним компромiсом пiд назвою «полегшення». Перший справжнiй спогад: зупинка та насильницьке повернення до життя смердючим жiночим подихом.

Наступний справжнiй спогад: через рiвномiрнi промiжки часу ii пальцi проштовхували щось йому до рота, щось схоже на пiгулки контак[6 - «Contac» – лiки проти застуди та грипу у формi желатинових капсул.]. Оскiльки води не було, вони довго лежали в ротi, а коли починали танути, з’являвся неймовiрно гiркий присмак, що злегка нагадував аспiрин. Було би добре виплюнути тi гiркi пiгулки, але вiн розумiв, що не варто. Бо саме ця гiркота накривала палю припливом,

(«ПАЛІ це ПАЛІ iх ДВІ гаразд iх двi нiчого тепер просто заспокойся розумiеш просто заспокойся ш-ш-ш»)

i на деякий час вона зникала.

Усi цi епiзоди вiдбувалися через регулярнi iнтервали, але згодом сам бiль почав… не те щоби вiдступати, а вимиватися. Вiн подумав, що, мабуть, так руйнувалася паля на пляжi Ревер, бо немае нiчого вiчного у свiтi (хоча, якби йому таке сказали в далекому дитинствi, вiн би просто поглузував iз цiеi ересi). У поле зору все частiше втручалися зовнiшнi речi, поки цiлком не вiдновився реальний свiт, iз усiм його вантажем пам’ятi, досвiду й упередженостi. Його звали Полом Шелдоном, i вiн був письменником, який створював два види книжок – хорошi та бестселери. Вiн був двiчi одружений та розлучений. Вiн надмiру курив (або колись курив, до цього всього, чим би «це все» не було). З ним трапилося щось дуже погане, проте вiн вижив. Темно-сiра хмара розвiювалася дедалi швидше. Ще промайне багато часу, поки його найпалкiша шанувальниця принесе стару деренькучу машинку «Роял»[7 - «Royal» – американська компанiя з виробництва друкарських машинок, касових апаратiв тощо, заснована 1904 року.] iз роззявленою посмiшкою та голосом Дакi Даддлза[8 - Ducky Daddles – каченя, персонаж староi казки «Henny Penny» про полохливе курчатко та кiнець свiту.]. Але ще задовго до цих подiй Пол устигне зрозумiти, що вскочив у пекельну халепу.

Частина свiдомостi, надiлена даром передбачення, змалювала Полу подобу жiнки ще до того, як вiн розплющив очi, та усвiдомила ii до того, як вiн почав усвiдомлювати сам, – iнакше чому з нею були пов’язанi такi похмурi, зловiснi образи? Кожного разу, як вона заходила до кiмнати, вiн думав про вирiзьблених iдолiв, яким поклонялися забобоннi африканськi племена в романах Генрi Райдера Гаггарда[9 - H. Rider Haggard (1856–1925) – англiйський класик пригодницькоi лiтератури, один iз засновникiв жанрiв фентезi та «загубленi свiти». Дiя романiв в основному вiдбуваеться в Африцi.], думав про камiння та приреченiсть.

Образ Еннi Вiлкс у подобi африканського iдола з романiв «Вона» чи «Копальнi царя Соломона»[10 - «She» (1886), «King Solomon’s Mines» (1885) – раннi та найбiльш популярнi романи Г. Райдера Гаггарда.] був безглуздим, проте на диво вдалим. Вона була кремезною жiнкою, i здавалося, що, окрiм непривiтного вигину живота пiд незмiнними сiрими кардиганами, у неi геть вiдсутнi жiночi лiнii фiгури – не було визначеноi округлостi стегон, чи сiдниць, чи навiть литок, що ховалися пiд нескiнченною вервечкою вовняних домашнiх спiдниць (перед тим як поратися по господарству, вона йшла у свою невидиму спальню й перевдягалася в джинси). Їi тiло було велике, проте недобре. Коли вiн дивився на неi, то думав скорiше про забитi стоки та дорожнi затори, нiж про затишнi упадини чи пласкi вiдкритi мiсцини.

Частiше за все вона викликала в нього тривожне вiдчуття суцiльностi, нiби в неi зовсiм не було кровоносних судин чи навiть внутрiшнiх органiв, нiби вона була суцiльною, щiльною Еннi Вiлкс, iз нiг до голови та справа налiво. Складалося враження, що ii очi були не справжнiми, а намальованими, а через те оберталися не бiльше, нiж очi на портретах, якi стежать за вами, коли ви ходите по кiмнатi. Йому здавалося, що як вiн складе вказiвний i середнiй пальцi правоi руки в лiтеру «V» та штрикне iй у нiздрi, то рука пройде не бiльше восьмоi дюйма, а потiм натрапить на суцiльну (хоч трохи пiддатливу) перешкоду. Навiть сiрий кардиган, старомоднi домашнi спiдницi та вицвiлi робочi джинси були частиною цього суцiльного волокнистого безхребетного тiла. Тож зовсiм не дивно, що вiн сприймав ii як iдола з пригодницького роману. Як усi iдоли, вона приносила лише одне: вiдчуття неспокою, яке поступово перетворювалося на жах. Як усi iдоли, усе iнше вона забирала.

Нi, чекайте, це не зовсiм чесно. Вона приносила ще дещо. Вона приносила пiгулки, якi заливали палi припливом.

Пiгулки були припливом, а Еннi Вiлкс була мiсяцем, який заганяв iх до рота, наче кинутий за борт вантаж, принесений до берега на хвилi. Вона видавала по двi пiгулки кожнi шiсть годин, i спочатку ii присутнiсть виявлялася лише двома пальцями, що лiзли йому до рота (i скоро вiн навчився жадiбно облизувати цi нахабнi пальцi попри iхнiй гiркий смак), а потiм з’явилися сiрий плетений кардиган i одна з пiвдюжини спiдниць, а з-пiд пахви виглядав один iз його романiв у м’якiй обкладинцi. Уночi вона приходила в пухнастому рожевому халатi. Їi обличчя блищало вiд якогось крему (i вiн мiг легко назвати головний iнгредiент, навiть не глянувши на флакон: сморiд ланолiну[11 - Ланолiн – очищений тваринний вiск, побiчний продукт переробки вовни.] був надто рiзким i важким). Вона витрушувала його з душного поверхневого сну пiгулками, що прилаштувалися в ii долонi, та щербатим мiсяцем, що прилаштувався у вiкнi якраз над ii широким плечем.

За деякий час (коли тривога стала достатньо виразною, аби Пол звернув на неi увагу) вiн змiг дiзнатися, що йому згодовувала Еннi. Це був знеболювальний препарат пiд назвою новрiл на основi кодеiну. Причина, з якоi вона так рiдко мiняла йому судно, полягала не тiльки в тому, що вiн харчувався виключно рiдкою чи желеподiбною iжею (коли вiн жив у хмарi, вона годувала його парентерально), а й у тому, що новрiл спричиняв у надмiру чутливих пацiентiв запор. Іще одним побiчним ефектом у надмiру чутливих пацiентiв, бiльш серйозним, була зупинка дихання. Пол нiколи не скаржився на надмiрну чутливiсть, тим не менш його дихання зупинилося принаймнi одного разу (могли бути й iншi зупинки, яких вiн не розгледiв крiзь туман). Той випадок, коли вона зробила йому рот у рот. Можливо, то була буденна рiч, але пiзнiше вiн став пiдозрювати, що вона мало не вбила його випадковим перевищенням дози. Вона знала про свою справу не так багато, як вважала. І це була лише одна з багатьох лячних рис Еннi Вiлкс.

Приблизно за десять днiв пiсля того, як Пол виринув iз темноi хмари, вiн одночасно збагнув три речi. Перша: в Еннi Вiлкс були величезнi запаси новрiлу (у неi, власне, були величезнi запаси всiляких наркотикiв). Друга: вiн пiдсiв на новрiл. Третя: Еннi Вiлкс була божевiльна та небезпечна.

Темрява передувала болю та грозовiй хмарi, а пiсля того, як Еннi розповiла, що з ним трапилося, Пол почав згадувати, що передувало темрявi. Розмова сталася невдовзi пiсля того, як вiн поставив традицiйне запитання «людини, яка виринае зi сну». Еннi повiдала, що наразi вiн перебував у маленькому мiстечку Сайдвiндер у штатi Колорадо. Окрiм того, вона повiдомила, що принаймнi двiчi прочитала кожен iз його восьми романiв, а улюбленi книги з серii «Мiзерi» – по чотири, п’ять, а то й шiсть разiв. Їй би лише хотiлося, щоби вiн швидше писав. Вона нiяк не могла повiрити, що ii пацiент виявився тим самим Полом Шелдоном, навiть коли перевiрила посвiдчення особи в гаманцi.

– А де, до речi, мiй гаманець? – поцiкавився Пол.

– Вiн цiлий та неушкоджений, – вiдповiла Еннi, i раптом ii усмiшка стиснулася у вузьку пiдозрiливу розколину, i Половi це не дуже сподобалося. Вiн нiби натрапив на глибоке провалля, що ховалося помiж квiтiв на веселiй життерадiснiй галявинi.

– Ви гадаете, я змогла би щось у вас украсти?

– Та нi, звiсно нi. Просто…

«Просто в цьому гаманцi – усе мое життя, – подумав вiн. – Життя поза межами цiеi кiмнати. Поза межами болю. Поза межами простору, де час тягнеться, наче пасма жувальноi гумки, яку знуджена дитина напинае мiж зубiв. Бо саме так стоiть справа, коли до прийому пiгулок лишаеться близько години».

– Просто що, пане-господарю? – затялася вона, i Пол з тривогою помiтив, що вузька щiлина стае все чорнiшою i чорнiшою. Провалля розросталося, нiби пiд чолом Еннi вiдбувався землетрус. Пол слухав, як надворi пронизливо та безупинно завивае вiтер, i раптом перед його очима постала картина: вона пiднiмае його та перекидае через мiцне плече, а вiн висить на ньому, наче лантух на кам’янiй стiнi, i вона виносить його надвiр, i кидае в кучугуру. Вiн замерзне до смертi, але перед цим його ноги кричатимуть i битимуться в останнiх конвульсiях.

– Просто мiй батько завжди казав наглядати за гаманцем, – вiдповiв Пол i здивувався, як легко ця брехня зiрвалася з вуст. Його батько був професiоналом, коли йшлося про те, щоби не помiчати свого сина без великоi потреби, i, наскiльки пригадував Пол, за все свое життя тато дав йому лиш одну пораду. Коли Половi виповнилося чотирнадцять, батько подарував йому загорнутий у фольгу презерватив «Червоний диявол». «Поклади собi в гаманець, – сказав тодi Роджер Шелдон, – i як заведешся пiд час поцiлункiв на автостоянцi, то зроби паузу мiж „дуже хочеться“ i „хочеться так, що байдуже“ та вдягни оце. На свiтi вже й так забагато байстрюкiв, i менi би не хотiлося, щоби ти потрапив до армii в шiстнадцять рокiв».

І Пол повiв далi:

– Гадаю, вiн стiльки разiв наказував менi наглядати за гаманцем, що це намертво засiло в моiй головi. Якщо я вас образив, то щиро перепрошую.

Вона розслабилася. Усмiхнулася. Провалля зникло. Лiтнi квiти знову радiсно захитали голiвками. Вiн подумав, що якби просунув крiзь ту усмiшку руки, то не намацав би нiчого, окрiм гнучкоi темряви.

– Та я й не ображаюся. Гаманець у надiйному мiсцi. Стривайте, я дещо для вас маю.

Вона вийшла та повернулася з тарiлкою гарячого овочевого супу. Вiн з’iв небагато, хоча бiльше, нiж сподiвався. Еннi здавалася задоволеною. Поки Пол iв суп, вона розповiла йому про аварiю, i пiд час цiеi розмови вiн усе згадав та подумав, що нiколи не завадить знати, як ти переламав собi ноги. Але його стривожив спосiб, у який це знання приходило: вiн наче став персонажем роману чи п’еси i його iсторiю переповiдали не як факти з реального життя, а як плин вигаданого сюжету.

Вона поiхала до Сайдвiндера на машинi з приводом на чотири колеса, щоби купити корму для худоби та дещо з бакалii… а також подивитися книжки в м’яких обкладинках у «Вiлсон Драг Сентер». То було в середу, майже два тижнi тому, а новi книжки завжди завозили по вiвторках.

– Я саме думала про вас, – сказала вона, годуючи Пола супом iз ложки та професiйно витираючи серветкою краплi, що стiкали з кутикiв рота. – Неймовiрний збiг обставин, чи не так? Я сподiвалася, що прийде «Дитина Мiзерi» у м’якiй обкладинцi, та не пощастило.

Вона сказала, що насувалася гроза, хоча всi вранiшнi прогнози беззаперечно стверджували, що негода поверне на пiвдень, до Нью-Мексико[12 - New Mexico – один iз гiрських штатiв на пiвденному заходi США.] та Сангре-де-Крiсто[13 - Sangre de Cristo – гiрський хребет у пiвденнiй частинi Скелястих гiр.].

– Так, – пригадав вiн, – обiцяли, що поверне. Саме тому я поiхав машиною через гори.

Вiн спробував поворушити ногами, за що отримав спалах нестерпного болю, та застогнав.

– Не робiть цього, – порадила вона. – Якщо розбурхаете отi ноги, Поле, вони не заспокояться… а я ще години двi не можу давати вам пiгулок. Ви вже й так забагато приймаете.

Чому я не в лiкарнi? Йому дуже хотiлося поставити це запитання, але вiн був не певен, чи хоче почути вiдповiдь. Принаймнi, поки що.

– Коли я зайшла по корм до крамницi, Тонi Робертс сказав, що менi варто поспiшити, якщо я хочу дiстатися додому за гарноi погоди, а я вiдповiла…

– А чи далеко ми вiд цього мiстечка?

– Неблизько, – невизначено вiдповiла вона, позираючи у вiкно. Запала незручна тиша, i Пол злякався того, що побачив на ii обличчi, – а вiн не побачив нiчого. Чорне нiщо в проваллi, що ховалося в альпiйськiй галявинi, бездонна чорнота, де не росло жодноi квiтки. То було обличчя жiнки, яка раптово втратила зв’язок iз усiма важливими подiями та вiхами свого життя, жiнки, яка забула не просто спогад, а саму пам’ять. Колись йому трапилась нагода вiдвiдати божевiльню (то було давно, ще коли вiн збирав матерiал для першоi з чотирьох книжок «Мiзерi», якi стали для нього основним джерелом прибутку протягом останнiх восьми рокiв), i вiн бачив цей вираз на обличчях пацiентiв… чи то пак «не-вираз». Цей стан називався кататонiею, проте зараз Пола не задовольнило таке визначення. Вiн нiяк не мiг дiбрати влучного слова, аби описати те, що так його налякало. У той момент вiн уявив, що думки Еннi уподiбнилися ii матерiальному тiлу – стали суцiльними, волокнистими, безхребетними, без жодних порожнин i западин.

Потроху ii обличчя прояснилося, нiби знов наводнилося думками. Згодом Пол з’ясував, що слово «наводнитися» не зовсiм пiдходить. Еннi не наповнювалася, як ставок чи запруда вiд припливу, а вiдтавала та нагрiвалася. Так… вона нагрiвалася, наче маленький електричний прилад. Тостер, а може, електрогрiлка.

– То я кажу Тонi: «Гроза йде на пiвдень».

Спочатку вона говорила повiльно, добирала слова, наче п’яна, але потiм ii розмова почала набирати темпу й сповнилася жвавостi, як у нормальних людей. Але тепер Пол занепокоiвся. Усе, що вона казала, звучало трохи дивно, трохи не до ладу. Слухати Еннi було все одно, що слухати пiсню, яку грали в неправильнiй тональностi.

– А вiн каже: «А тепер передумала». А я кажу: «От халепа! Час сiдлати коня та рушати додому». А вiн каже: «Я би краще перечекав негоду в мiстечку, мiс Вiлкс. По радiо сказали, що насуваеться справжнiй буран, а до цього нiхто не готовий». Але, звiсно ж, я мусила вертатися, бо хто ж годуватиме мою худобу? Найближчi сусiди, Ройдмани, живуть за багато миль звiдси. Тим паче що Ройдмани мене не люблять.

На останнiй фразi вона кинула на Пола пронизливий погляд, а коли вiн нiчого не вiдказав, почала нетерпляче постукувати ложкою по краю тарiлки.

– Усе?

– Так, дякую, я наiвся. Дуже смачно. А багато у вас худоби?

Тому що, думав вiн, якщо багато, тобi потрiбна допомога. Хоча би найманий робiтник. «Допомога» стала ключовим словом. А висновок напрошувався сам собою, оскiльки Пол не помiтив на ii пальцi обручки.

– Небагато, – вiдповiла вона. – Пiвдюжини несучок, двi корови та Мiзерi.

Пол клiпнув очима.

Вона засмiялася:

– Ви, певне, вважаете, що з мого боку не дуже гарно називати свиноматку на честь смiливоi та прекрасноi жiнки, яку ви вигадали. Але таке вже в неi iм’я, i я не хотiла нiкого образити, – сказала Еннi. Потiм хвильку подумала та додала: – Вона дуже мила.

Жiнка зморщила носа й на якусь мить перетворилася на свиню. Образ доповнювали рiдкi жорсткi волосини на ii пiдборiддi. Вона зарохкала:

– Хрю-хрю! Рох-рох! ХРЮ!

Пол вирячився на неi, але Еннi нiчого не помiчала. Вона знову поринула в думки, i ii погляд згас. Очi спорожнiли, i лише свiтло лампи на нiчному столику вiдбивалося в них двома тьмяними вогниками.

Урештi-решт вона здригнулася, опритомнiла й вимовила:

– Я проiхала миль зо п’ять, а потiм пiшов снiг. Стiною повалив – тут завжди так, як замете, то замете. Я ввiмкнула фари та iхала потихеньку, аж раптом побачила на узбiччi вашу перекинуту машину. – Вона кинула на нього несхвальний погляд. – А ви фари не ввiмкнули.

– Усе сталося зненацька, – вiдповiв вiн i тiльки тепер почав пригадувати, як усе сталося. Вiн iще не згадав, що був добряче п’яним.

– Я зупинилася, – вела далi Еннi. – А якби ваша машина застрягла на пiдйомi, то, може, поiхала би собi далi. Я розумiю, це не зовсiм по-християнськи, але на дорозi вже намело дюйми зо три снiгу, тож навiть iз приводом на чотири колеса немае гарантii, що ти зможеш зрушити з мiсця, якщо десь припаркуешся. Простiше сказати собi: «Ой, та вони, напевне, вибралися й зловили попутку», i так далi, i тому подiбне. Але машина розбилася на третьому пагорбi вiд оселi Ройдманiв, а там е невелика рiвнина. Тому я пригальмувала i, щойно вийшла з машини, почула стогiн. Це були ви, Поле.

Вона дивно, по-материнськи всмiхнулася до нього.

І вперше у свiдомостi Пола Шелдона виникла ясна думка: «Я вскочив у халепу. Ця жiнка ненормальна».

Наступнi двадцять хвилин Еннi сидiла бiля Пола в кiмнатi, яка, скорiш за все, була спальнею для гостей, i говорила. Поки його тiло перетравлювало суп, бiль у ногах знову прокинувся. Пол намагався зосередитись на тому, що говорила жiнка, але виходило погано. Його свiдомiсть роздвоiлася. Одна половина слухала, як Еннi витягала його з уламкiв «Камаро 74»[14 - Camaro‘74 – автомобiль другого поколiння виробництва американськоi компанii «Chevrolet».], i ця половина здригалася та болiла, як пара старих розколотих паль, що починали виринати мiж хвилями вiдпливу. А з iншого боку вiн бачив себе в готелi «Боулдерадо», де закiнчував новий роман, у якому (хвала Господу за його ласку) не йшлося про Мiзерi Честейн.

У нього була купа причин не писати про Мiзерi, але одна залiзно та непохитно височiла над iншими. Мiзерi (хвала Господу за велику ласку) нарештi померла. Вона випустила дух за п’ять сторiнок до кiнця роману «Дитина Мiзерi». «Тож Єн i Джеффрi обiйнялися та разом пiшли з кладовища Малого Данторпа, втiшаючи одне одного та сподiваючись розпочати нове життя». Пишучи цей рядок, вiн гиготiв як навiжений, аж по клавiшах не влучав, i доводилося кiлька разiв переправляти. Хвала Господу за стару добру коректорську стрiчку «Ай-Бi-Ем»[15 - International Business Machines Corporation (IBM) – американська корпорацiя, свiтовий виробник апаратного та програмного забезпечення.]. Унизу вiн приписав «КІНЕЦЬ», а потiм кинувся стрибати (по тому самому номеру в готелi «Боулдерадо») i кричати:

– Вiльний! Нарештi вiльний! Великий Боже Всемогутнiй, нарештi я вiльний! Нарештi ця тупа сука придбала собi клаптик землi за цвинтарною огорожею!

Новий роман називався «Швидкi автiвки», i, коли Пол закiнчив цю книгу, йому було зовсiм не до смiху. Вiн просто сидiв перед друкарською машинкою i думав: «Друже мiй, наступного року ти можеш отримати премiю „Американськоi Книги“[16 - American Book Award – лiтературна нагорода США, яка видаеться з 1978 р. Щороку необмежена кiлькiсть письменникiв отримують премii, призначенi такими самими письменниками, за окремi книги чи загальний творчий внесок.]». А потiм вiн поставив…

«…невеличкий синець на правiй скронi, нiчого страшного. А от ноги… Навiть при тьмяному свiтлi я одразу побачила, що з ногами у вас…»

…крапку, зняв слухавку та замовив у номер пляшку «Дом Периньйон»[17 - «Dom Pеrignon» – марка шампанського найвищого класу вiд французького виробника «Mo?t & Chandon».]. Вiн пригадав, як чекав, поки ii принесуть, ходив туди-сюди по кiмнатi, в якiй з 1974 року писав усi своi книги. Вiн пригадав, як дав офiцiанту п’ятдесят доларiв на чай i спитав, чи той знае прогноз погоди. Вiн згадав, як задоволений офiцiант посмiхнувся та схвильовано вiдповiв, що очiкувана гроза мае звернути на пiвдень, до Нью-Мексико. Вiн пригадав холодну на дотик пляшку, глухий звук, iз яким пiддався корок, i сухий, iдко-терпкий смак першого келиха. Вiн пригадав, як вiдкрив свою дорожню сумку та поглянув на авiаквиток до Нью-Йорка, а потiм раптово, без зайвих роздумiв вирiшив…

«…що вас негайно треба доправити додому! Довелося трохи повозитися, поки я затягла вас у джип. Але я мiцна жiнка (як ви, мабуть, помiтили), а в багажнику мала кiлька ковдр. Тож я вас затягнула, загорнула i вже тодi, у сутiнках, подумала, що ви менi знайомi! Я подумала, може…»

…вивести стару «камаро» зi свого гаража та просто поiхати на захiд замiсть того, щоб сiдати на лiтак. І, врештi-решт, що його чекае в тому Нью-Йорку? Мiський будинок, порожнiй, нецiкавий, непривiтний, а можливо, ще й пограбований. «Та пiшло воно пiд три чорти! – подумав вiн i вiдпив iще шампанського. – На захiд, парубче, на захiд!» Ідея здавалася достатньо божевiльною, щоб мати певний сенс. Не брати нiчого, тiльки змiну одягу та…

«…сумку, яку я знайшла. Тож я прихопила ii з собою, але бiльше нiчого не побачила, i взагалi, я боялася, що ви, бува, помрете у мене на руках чи що, тож я завела Стару Бессi[18 - Bessie, Bossie – загальна назва для корiв та коней в англомовних краiнах; тут: Стара Бессi – назва автiвки.], взяла ваш…»

…рукопис «Швидких автiвок», а далi – у Вегас чи Рено[19 - Las Vegas, Reno – найбiльшi мiста штату Невада, вiдомi своiми казино.], або навiть у Мiсто Янголiв[20 - City of Angels – iнша назва мiста Лос-Анджелес (буквальний переклад назви з iспанськоi: «los Angeles» – янголи).]. Вiн згадав, що спочатку iдея здавалася трохи безглуздою, бо на таку поiздку мiг зважитися хiба що двадцятичотирирiчний юнак (яким вiн був, коли продав свiй перший роман) i аж нiяк не чоловiк, що прожив уже два роки пiсля свого сорокарiччя. Ще пара келихiв шампанського, й iдея вже не здавалася такою безглуздою. Навпаки, вона стала замалим не благородною. На кшталт Великоi Одiссеi в далекi краi, щоби наново вiднайти реальний свiт пiсля уявних краевидiв свого роману. Тож вiн опинився…

«…на межi життя та смертi! Я була певна, що ви помрете… Розумiете, певна! Тому я витягла у вас iз кишенi гаманець, щоби поглянути на водiйськi права, а потiм побачила iм’я: „Пол Шелдон“ i подумала: „Ой, це просто збiг обставин“. Але й у правах на фотографii були нiбито ви, i я так злякалася, що аж присiла за кухонний стiл. Я спочатку подумала, що зомлiю. Згодом я вирiшила, що й фотографiя, мабуть, теж „збiг обставин“ (у тих водiйських правах нiхто на себе не схожий), але потiм я знайшла посвiдчення Гiльдii письменникiв i ще одне, з „Пi І Ен“[21 - PEN International – британська органiзацiя, яка опiкуеться лiтературною творчiстю та свободою слова. Назву становить акронiм «PEN» – Poets, Essayists, Novelists (поети, есеiсти, романiсти).], i остаточно переконалася, що ви…»

…вскочив у халепу, коли пiшов снiг. Але задовго до того вiн устиг зайти до бару «Боулдерадо» й дати Джорджевi ще двадцять баксiв, аби той роздобув другу пляшку «Дома», яку Пол випив, прямуючи до Скелястих гiр по шосе І-70. Коли вiн оминув заставу десь на схiд вiд Тунелю Ейзенгавера[22 - Eisenhower Tunnel – транспортний тунель на чотири смуги, що пролягае пiд Континентальним американським вододiлом за 80 км вiд Денвера, штат Колорадо, побудований у 1973 р. та названий на честь 34-го президента США.], небо набуло свинцевого кольору. Дорога була порожньою та сухою, гроза завертала на пiвдень… тож якого бiса, ще й рознервувався вiд того клятого тунелю! У програвачi пiд панеллю приладiв крутилися старi записи Бо Дiдлi[23 - Bo Didley – сценiчне iм’я Елласа Ота Гейтса, американського блюзового спiвака та гiтариста.], i Пол не вмикав радiо, аж поки «камаро» не почала небезпечно вихляти з боку в бiк. Вiн зрозумiв, що справи серйознi – то був не просто легенький вiтерець зi снiгом, а справжня заметiль. Може, циклон зовсiм не збирався йти на пiвдень, може, циклон рушив прямо на нього, i вiн потрапить у бiду…

(ти й зараз у бiдi)

…але вiн був достатньо п’яний, аби вирiшити, що зможе втекти вiд хуртовини на машинi. Тож замiсть того, аби зупинитися в мiсцевiй Канi[24 - Кана – бiблiйне мiсто, в якому Христос зробив свое перше чудо, перетворивши воду на вино.] та попроситися перечекати негоду, вiн поiхав далi. Вiн згадав, як вечiрне небо потемнiло, наче вiн дивився на нього крiзь сiрий хромований окуляр. Пол пригадав, як хмiль почав вивiтрюватися з голови, як вiн нахилився вперед, щоб узяти з панелi пачку сигарет, аж саме тодi колеса забуксували. Вiн викручував кермо, але нiчого не виходило. Вiн згадав важкий глухий удар, а потiм свiт перекинувся догори дригом. Вiн закричав!..

– …І коли я почула ваш крик, то зрозумiла, що ви виживете. Помираючi люди рiдко кричать, у них немае сил. Кому знати, як не менi. Я вирiшила, що змушу вас жити. Тож я зазирнула у свiй запас знеболювальних i дала вам пару таблеток. Ви заснули. А потiм прокинулися та почали знову кричати, тож я дала вам iще. Деякий час у вас трималася висока температура, але я також ii збила. Кефлексом[25 - Keflex – протимiкробний засiб, застосовуеться при iнфекцiях i запаленнях.]. Кiлька разiв менi здавалося, що ви не виживете, але вже усе позаду. Обiцяю. А тепер, Поле, вам треба вiдпочивати. Треба набиратися сил.

Еннi пiдвелася.

– У мене ноги болять.

– Атож, болять. Я зможу дати вам лiки лише за годину.

– Будь ласка, дайте зараз.

Благати було соромно, але вiн нiчого не мiг удiяти. Почався вiдплив, i потрощенi, до болю реальнi, оголенi палi стирчали з пiску, i вiд цiеi правди неможливо було сховатися чи уникнути ii.

– За годину, – твердо вiдповiла Еннi та попрямувала до дверей, тримаючи в однiй руцi ложку й тарiлку.

– Заждiть!

Вона озирнулася й окинула його суворим, проте люблячим поглядом. Полу не сподобався цей вираз. Зовсiм не сподобався.

– Ви витягли мене два тижнi тому?

Вона знову трохи розгубилася, до того ж починала злитися. Згодом вiн дiзнався, що Еннi погано орiентувалася в часi.

– Схоже на те.

– І я був у вiдключцi?

– Майже весь час.

– А як я харчувався?

Вона уважно поглянула на нього та вiдповiла:

– Парентерально.

– Парентерально? – перепитав вiн, i вона прийняла його щирий подив за невiгластво.

– Через голку. Я годувала вас парентерально, – пояснила вона, – по трубках. У вас на руцi лишилися вiдмiтини.

Раптом ii очi звузилися i стали пiдозрiло вивчати його.

– Ви завдячуете менi своiм життям, Поле. Сподiваюся, ви пам’ятатимете про це. Сподiваюся, ви цього не забудете.

І вона пiшла.

Минула година. Нарештi, якимось чином, ця година минула.

Вiн лежав у лiжку, стiкав потом та заходився дрижаками. Спочатку з iншоi кiмнати долинали голоси Соколиного Ока та Солоденьких Губ, а потiм загомонiли дi-джеi з «Дабл’ю-кей-ар-пi», тiеi навiженоi радiостанцii в Цинциннатi[26 - Hawkeye, Hot Lips – героi американського комедiйного серiалу «M*A*S*H» («Польовий шпиталь», 1972–1983); «WKRP in Cincinnati» (1978–1982) – американський комедiйний серiал про працiвникiв вигаданоi радiостанцii.]. Їх змiнив диктор, який узявся вихваляти ножi «Гiнзу»[27 - Ginzu – марка американських ножiв, якi активно рекламувалися через телемагазини (у результатi було продано близько трьох мiльйонiв ножiв iз 1978 до 1984 року).], назвав цифру «вiсiмсот» та повiдомив слухачiв iз Колорадо, якi наразi заходилися слиною вiд чудового набору ножiв «Гiнзу», що оператори перебувають у режимi очiкування.

Пол Шелдон також перебував у режимi очiкування.

Еннi прийшла одразу, як в iншiй кiмнатi годинник пробив восьму, – з двома пiгулками та склянкою води.

Вiн радо пiдвiвся на лiктях, намагаючись сiсти на лiжку.

– Нарештi, два днi тому, я купила вашу нову книжку, – розповiла вона. У склянцi дзенькнув лiд, i цей звук мало не звiв Пола з розуму. – «Дитина Мiзерi», вона чудова… як i iншi. Навiть краще! Найкраща!

– Дякую, – видавив вiн i вiдчув, як на чолi виступив пiт. – Прошу вас, моi ноги, так боляче…

Еннi замрiяно усмiхнулася:

– Я знала, що вона одружиться з Єном, i, сподiваюся, Джеффрi та Єн врештi-решт знову стануть друзями. Правда? – спитала вона, але одразу ж додала: – Нi, не кажiть! Я сама про все дiзнаюся. Не люблю поспiшати. Усе одно наступноi книжки ще довго чекати.

У його ногах пульсував бiль, утворивши мiцний залiзний корсет навколо паху. Вiн уже обмацав себе там, унизу, i вирiшив, що тазовi кiстки вцiлiли, хоча на дотик були якимись дивними та покрученими. А от нижче колiн нiчого цiлого не залишилося. Вiн навiть дивитися не хотiв. Вiн бачив два викривленi, безформнi силуети, що вимальовувалися пiд ковдрою, i цього було достатньо.

– Будь ласка, мiс Вiлкс! Так боляче…

– Зви мене Еннi. Так мене кличуть усi друзi.

Вона подала йому склянку. Волога збиралася краплями на холодних стiнках. Але пiгулки Еннi не вiддавала. Пiгулки, що лежали у ii руцi, були припливом, а вона сама була мiсяцем, який приносив приплив, який покривав палi водою. Вона пiднесла капсули йому до рота, який вiн одразу жадiбно вiдкрив… а потiм раптом прийняла руку.

– Я взяла на себе смiливiсть зазирнути в ту сумочку. Ти ж не проти?

– Та нi, звiсно, нi. Лiки…

Краплi поту на чолi ставали то холодними, то гарячими. Цiкаво, вiн закричить? Вiн вирiшив, що це дуже ймовiрно.

– Там був рукопис.

Вона вимовила цю фразу, тримаючи пiгулки в правiй руцi, а потiм повiльно нахилила долоню, i лiки перекотилися до лiвоi. Пол не спускав з пiгулок очей. Еннi продовжувала:

– Вiн називаеться «Швидкi автiвки». І про Мiзерi там, очевидно, не йдеться. – Вона кинула на нього трохи несхвальний погляд, але, як i ранiше, в ньому читалася любов. Материнська любов.

У неi вихопився смiшок:

– Якi ж автiвки в дев’ятнадцятому столiттi, хоч швидкi, хоч якi! Я також дозволила собi його трохи погортати… ти ж не проти?

– Будь ласка, – простогнав вiн, – я не проти, але прошу…

Тепер нахилилася ii лiва рука. Пiгулки покотилися i неквапливо, з тихим перестуком, упали назад у праву долоню.

– А якщо я його прочитаю? Ти ж не проти, якщо я його прочитаю?

– Нi.

Ноги з потрощеними кiстками неначе наповнилися гострими уламками скла.

– Нi, – вiн видавив щось схоже на усмiшку, – звiсно, нi.

– Я би нiколи не зробила цього без твого дозволу, – вiдверто заявила вона, – бо надто сильно поважаю тебе, Поле. Власне кажучи, я тебе люблю.

Раптом вона загрозливо почервонiла. Одна пiгулка випала з ii руки та покотилася по ковдрi. Пол спробував ii упiймати, але Еннi його випередила. Вiн застогнав, але вона цього не помiтила, схопила пiгулку та знову втупилася порожнiм поглядом у вiкно.

– Я захоплююсь твоiм розумом i уявою, ось i все, що я мала на увазi.

У вiдчаi, бо бiльше нiчого не спадало на думку, вiн вимовив:

– Я знаю. Ти – моя найпалкiша шанувальниця.

Цього разу вона не просто вiдтанула, вона засяяла.

– Точно! – вигукнула вона. – Саме так! І ти ж не будеш проти, якщо я прочитаю рукопис саме в цьому настроi, на хвилi… шанування? Навiть беручи до уваги, що iншi твоi книжки менi подобаються не так, як «Мiзерi».

– Нi, – вiдповiв вiн i заплющив очi.

«Нi, хоч накрути з тих сторiнок паперових човникiв, тiльки… прошу… я тут скоро сконаю…»

– Ти хороший, – лагiдно сказала вона. – Я знала, що ти такий. Я вiдчуваю це з твоiх книг. Чоловiк, який вигадав Мiзерi Честейн – тобто вигадав, а потiм вдихнув у неi життя, – не може бути поганим.

Тоi ж митi ii пальцi опинилися у його ротi – несподiванi, нахабнi, але такi бажанi. Вiн висмоктав з-помiж них пiгулки i проковтнув, не встигнувши навiть тремтячою рукою пiднести до губ склянку.

– Як дитина мала, – сказала Еннi, але вiн ii вже не бачив, бо заплющив очi, з яких почали струменiти сльози, – але хороша. Я стiльки всього хочу в тебе спитати… стiльки всього хочу дiзнатися.

Рипнули пружини – вона пiдвелася з лiжка.

– Ми з тобою заживемо в щастi та злагодi, – додала вона.

Пол вiдчув, як серце стиснулося вiд жаху, але все одно не розплющив очей.

Вiн плив за течiею. Вода прибувала, хвилi несли його. В iншiй кiмнатi працював телевiзор, але невдовзi замовк. Інколи бив годинник, i Пол намагався порахувати удари, але все збивався з лiку.

«Парентерально. Через голку. По трубках. У вас на руцi лишилися вiдмiтини».

Вiн пiдвiвся на одному лiктi, пошукав вимикач лампи та врештi-решт увiмкнув свiтло. Вiн подивився на руки i в западинцi над лiктем побачив тьмянi синцi, що розповзалися пурпуровими та жовтуватими плямами, а посерединi кожноi запеклася кров вiд уколу.

Вiдкинувшись на подушки, вiн зупинив погляд на стелi й став прислухатися до вiтру за вiкном. Вiн застряг у самому серцi Скелястих гiр, серед зими, i застряг тут iз жiнкою, в якоi не все гаразд iз головою, яка годувала його парентерально, поки вiн лежав без тями, i в якоi, судячи з усього, бездонний запас наркотикiв. А ще ця жiнка нiкому не розповiла, що вiн перебувае в неi.

Це було важливо, але потiм вiн усвiдомив, що iснували важливiшi речi – починався вiдплив. Вiн став чекати на сигнал будильника, що мав долинути згори. Вiн iще довго мовчатиме, але Пол все одно почав чекати.

Еннi була божевiльною, але вiн не мiг без неi обходитися.

«Оце я в халепу вскочив», – думав вiн i безтямно дивився у стелю, поки на чолi знову не почали виступати краплi поту.

Наступного ранку Еннi принесла чергову тарiлку супу i сказала, що встигла прочитати сорок сторiнок iз того, що вона назвала «книжкою-рукописом». Вона повiдомила Полу, що не вважае ii такою ж вдалою, як iншi книжки.

– Важко слiдкувати за сюжетом. Постiйно стрибае туди-сюди в часi.

– Це такий прийом, – вiдповiв вiн. Зараз його органiзм перебував десь на межi болю та спокою, тож вiн мiг бiльш-менш розумiти ii слова. – Прийом, та й по всьому. Сюжет… сюжет диктуе лiтературну форму.

Вiн плекав слабку надiю, що секрети ремесла мають ii зацiкавити, якщо не зачарувати. Бо, Господь свiдок, вони зачарували бiльшiсть вiдвiдувачiв курсiв лiтературноi майстерностi, якi вiн був проводив у молодостi.

– Розумiеш, цей хлопець розгублений, тож…

– Атож, розгублений! Дуже розгублений, а вiд того – менш цiкавий. Не нецiкавий – я певна, ти не можеш створити нецiкавих персонажiв, – просто менш цiкавий. А лихослiв’я! Кожне друге слово – лайка! Нема…

Вона замислилась, машинально згодовуючи йому суп i витираючи краплi з рота, навiть не дивлячись у той бiк, як досвiдчена машинiстка не позирае на клавiшi. Тож Пол без зусиль дiйшов висновку, що вона була медсестрою. Не лiкарем, аж нiяк. Лiкар не вмiе витирати слину з рота чи з такою точнiстю передбачити, звiдки потече наступна краплина супу.

«Якби синоптик, що слiдкував за тим буревiем, знав свою справу так само добре, як Еннi – свою, я би не вскочив у цю довбану халепу», – з розпачем подумав вiн.

– Нема благородства! – Еннi раптом скрикнула, пiдскочила та мало не пролила яловичий суп iз ячменем прямо на його блiде, обернене догори обличчя.

– Так, – вiдповiв вiн, – я згоден iз тобою, Еннi. Дiйсно, у Тонi Бонасаро мало благородства. Вiн вирiс у нетрях i все життя намагався вирватися з поганого оточення, розумiеш, i цi слова… там усi так розмовляють…

– Нiчого подiбного! – вiдказала вона i кинула на нього погляд, що не припускав жодних заперечень. – Як же я, по-твоему, поводжуся в магазинi, коли купляю худобi iсти? Що ж, по-твоему, я кажу? «Дай-но менi, Тонi, мiшок цього клятого корму для свинки, та ще мiшок того драного зерна для корiвки, та ще трохи, матерi його ковiнька, щурячоi отрути»? І що ж вiн, по-твоему, менi вiдповiдае? «Збiса гарний вибiр, Еннi, зараз усе принесу, щоб менi рачки лазити»?

Еннi поглянула на Пола, i в ii обличчi вiн побачив небо, по якому от-от понесуться торнадо. Вiн злякано подався назад. Тарiлка супу тремтiла в ii руках. Одна крапля впала на ковдру, потiм друга.

– А далi що, йду я до банку та кажу мiстеру Боллiнгеру: «Держiть цього клятого чека i женiть моi дранi п’ятдесят баксiв, i чимшвидше, хай би вас муха вбрикнула»? Ти гадаеш, що коли я свiдчила в Ден…

На ковдру пролився потiк каламутного яловичого супу. Вона поглянула на пляму, потiм на Пола, i ii обличчя смикнулось.

– От! Дивись, що я через тебе наробила!

– Вибач.

– Ще! Б! Пак! – заверещала вона i жбурнула миску в куток, де вона розлетiлася на шмати. По стiнi розхлюпався суп. Пол затамував подих.

А потiм Еннi вимкнулась. Просто сидiла собi нерухомо секунд тридцять. Увесь цей час серце Пола Шелдона не билося.

Раптом по ii тiлу пробiгли дрижаки, i вона загиготiла:

– Характер маю!

– Вибач менi, – прошепотiв Пол пересохлими губами.

– І е за що!

Їi обличчя знову захмарилось, i вона кинула замислений погляд на стiну. Пол подумав було, що вона зараз знову вимкнеться, але натомiсть Еннi зiтхнула та пiдняла свое важке тiло з лiжка.

– У книжках про Мiзерi не було потреби вживати такi слова, бо тодi люди iх не знали. Лайку ще не вигадали. Звiсно, примiтивнi часи – примiтивна мова, але тодi були кращi часи. Тобi слiд писати про Мiзерi, Поле, чесно скажу. Як найпалкiша шанувальниця.

Вона пiдiйшла до дверей та озирнулася.

– Я покладу ту книжку-рукопис назад у сумку та читатиму «Дитину Мiзерi». Може, повернуся до нового роману пiзнiше, коли закiнчу.

– Якщо ти вiд нього злишся, то краще не читай, – сказав вiн i спробував усмiхнутися. – Бо менi не подобаеться, коли ти злишся. Ти ж менi, нiбито, потрiбна, розумiеш?

Цього разу вона не всмiхалася.

– Так, – вiдповiла вона. – Потрiбна. Дуже потрiбна, чи не так, Поле?

І вийшла.

Вода вiдступала. Палi повернулися. Вiн став чекати бою годинника. Два удари. Ось вони пробили. Вiн витягнувся на подушцi та подивився на дверi. Увiйшла Еннi. Поверх кардигана та спiдницi вона вдягла фартух, а в руцi тримала вiдро з водою.

– Я так розумiю, тобi потрiбнi тi кукурiкнутi пiгулки? – спитала вона.

– Так, будь ласка.

Пол спробував улесливо всмiхнутися та знову вiдчув сором. Вiн сам собi здавався незнайомцем, гротескним перебiльшенням.

– Я дам iх тобi, – вiдповiла вона, – але спершу треба прибрати той безлад у кутку. Який влаштував ти. Тому доведеться почекати, поки я управлюсь.

Вiн лежав у лiжку, i його ноги випростовувалися пiд ковдрою двома зламаними гiлками, i холодний пiт стiкав по обличчю тоненькими повiльними струмками, а вiн усе лежав i дивився, як Еннi пройшла через кiмнату, поставила на пiдлогу вiдро та взялася збирати уламки тарiлки, а потiм пiшла iх викидати, а потiм повернулася, опустилася на колiна бiля вiдра, запустила туди руку, дiстала намилену ганчiрку, викрутила ii та стала вiдтирати зi стiни пiдсохлу пляму вiд супу. Вiн лежав, i дивився, i зрештою почав тремтiти, i тремтiння лише погiршило бiль, але вiн нiчого не мiг удiяти. Вона озирнулася лише раз, побачила, як вiн дрижить та проливае пiт на простирадла, i подарувала йому таку тонку та розумiючу посмiшку, що Полу захотiлося ii вбити.

– Засохло, – сказала вона та знову обернулася в куток. – Боюся, Поле, я ще не скоро закiнчу.

Вона терла. Пляма потроху зникала зi штукатурки, але Еннi продовжувала занурювати ганчiрку у вiдро, вiджимати ii, терти стiну, а потiм повторювати все з початку. Вiн не бачив ii обличчя, але його мучила думка, навiть упевненiсть, що вона знову вiдключилася та буде чистити ту стiну годинами.

Урештi-решт, коли годинник пробив один раз, що означало о пiв на третю, вона пiдвелася та кинула ганчiрку у вiдро. Потiм мовчки винесла вiдро з кiмнати. Вiн лежав у лiжку, слухав, як риплять дошки пiд ii важкими, ритмiчними кроками, як вона виливае воду з вiдра, i не мiг повiрити, коли почув, як вона вiдкручуе кран, аби знову набрати води. Вiн беззвучно заплакав. Приплив iще нiколи не вiдходив так далеко, i Пол не бачив нiчого, окрiм висохлого океанського дна та двох розколотих паль, що кидали своi вiчнi понiвеченi тiнi.

Еннi повернулася та на якусь мить зупинилася у дверях, вивчаючи його спiтнiле обличчя тим самим суворим материнським поглядом. Потiм вона знову глянула в куток, де не лишилося й краплини пролитого супу.

– А тепер треба сполоснути, – сказала вона, – iнакше на стiнi залишиться темна пляма вiд мила. І все менi доводиться робити, все я маю виправляти. Самотне життя – не виправдання для ледарювання. Так мене навчила мати, Поле, так я й досi живу. Як попсуеш, то не вiдмиеш, як говорила вона.

– Прошу, – простогнав вiн, – будь ласка, я помираю.

– Нi, не помираеш.

– Я закричу, – сказав вiн i застогнав гучнiше. Але кричати було боляче. Болiли ноги, й болiло серце. – Я не зможу стримуватися.

– То кричи, – вiдповiла вона. – Але затям собi, це ти наробив шкоду, а не я. Нема винуватих, окрiм тебе.

Якимось чином йому вдалося стримати крик. Пол дивився, як Еннi вмочувала, вiджимала та сполiскувала. Вмочувала, вiджимала та сполiскувала. Нарештi, щойно годинник в уявнiй вiтальнi пробив третю, вона пiдвелася та взяла вiдро.

«Зараз вона пiде. Зараз вона пiде, i я почую, як брудна вода виливаеться в раковину, i вона не повертатиметься годинами, бо мое покарання ще не скiнчилося».

Але замiсть того, щоби вийти з кiмнати, Еннi пiдiйшла до лiжка та почала щось шукати в кишенi фартуха. Вона дiстала не двi капсули, а три.

– Ось, – нiжно промовила вона.

Вiн жадiбно заштовхав iх у рота, а коли пiдвiв погляд, то побачив, що до нього наближаеться жовте пластмасове вiдро з мильною водою. Воно затуляло собою обрiй, наче повний мiсяць. Сiрувата вода вихлюпувалася через край на ковдру.

– Запий, – сказала вона тим самим нiжним голосом.

Вiн дивився на неi, не в змозi повiрити.

– Давай, – сказала вона, – я розумiю, ти пiгулки й по-сухому проковтнеш, але, повiр менi, я вичавлю iх iз тебе назад. Тим паче це звичайна вода пiсля ополiскування. Вона тобi не зашкодить.

Вона схилилася над ним, наче кам’яна брила, i трохи нахилила вiдро. Вiн побачив ганчiрку, що плавала в темних глибинах, наче утоплениця, побачив тонку мильну плiвку на поверхнi води. Вiн беззвучно застогнав, але не коливався. Вiн пив швидко, проштовхуючи пiгулки по стравоходу, i присмак у ротi нагадував йому тi випадки з дитинства, коли мати змушувала його чистити зуби милом.

Шлунок здригнувся, з рота вихопився низький звук.

– На твоему мiсцi, Поле, я би iх не вiдригувала. Бо до дев’ятоi ти бiльше нiчого не отримаеш.

Еннi поглянула на нього порожнiми, тьмяними очима, а потiм ii обличчя знову засяяло, i вона всмiхнулася.

– Ти ж не будеш мене знову злити?

– Нi, – прошепотiв вiн. Злити мiсяць, який керуе припливами? Що за нiсенiтниця! Цiлковита нiсенiтниця!

– Я люблю тебе, – сказала вона та поцiлувала в щоку. Не озираючись, вона вийшла з кiмнати, несучи вiдро з брудною водою, як селянка носить бiдони з молоком – бездумно тримаючи тару на вiдстанi вiд тiла, аби не пролити жодноi краплi.

Вiн вiдкинувся на подушки, пережовуючи бруд та штукатурку. Смакуючи мило.

«Я не вiдригну… не вiдригну… не вiдригну».

Зрештою ця навiжена думка почала вщухати, i вiн зрозумiв, що провалюеться в сон. Вiн достатньо довго протримав у собi пiгулки, щоби вони почали дiяти. Вiн виграв.

Цього разу.

Полу снилося, що його дзьобае птах. Поганий був сон. Щось грюкнуло, i вiн подумав: «Так, гаразд, добре! Пристрельте його! Пристрельте це кляте створiння!»

А потiм вiн прокинувся та зрозумiв, що то була Еннi Вiлкс, яка причинила за собою дверi з чорного ходу. Пiшла поратися по господарству. Вiн чув, як пiд ii ногами приглушено рипить снiг. Вона пройшла повз його вiкна, вдягнена в парку з каптуром, насунутим на чоло. Вiн бачив клуби дихання, якi на ходу розбивалися об ii обличчя. Вона не зазирнула до нього, оскiльки, як вiн вирiшив, була заклопотана справами в сараi. Нагодувати худобу, вичистити хлiв, поворожити на рунах – вiн би й таке не став виключати. Небо набувало темно-пурпурового кольору – сонце заходило. О пiв на шосту, може, шоста вечора.

Приплив iще тривав, i Пол мiг би знову заснути, навiть хотiв знову заснути, але вирiшив обмiркувати свою дивну ситуацiю, поки ще мiг зв’язно мислити.

Вiн зрозумiв – найгiрше було те, що вiн не хотiв про це думати, навiть коли був у змозi, навiть коли усвiдомлював, що не розв’яже проблему, якщо не почне в нiй розбиратися. Розум намагався вiдштовхнути ii подалi, як маленький хлопчик вiдштовхуе тарiлку, знаючи, що йому не дозволено вставати з-за столу, поки вiн усе не доiсть.

Вiн не хотiв про це думати, бо перебувати в цiй ситуацii було вже й так важко. Вiн не хотiв про це думати, бо, щойно починав, в уявi виринали неприемнi образи: як Еннi вiдключалася, як навiювала думки про iдолiв та кам’янi брили, як жовте пластмасове вiдро з мильною водою насувалося на його обличчя, наче мiсяць, що хоче його розчавити. Але думки про такi речi нiяк не змiнять ситуацii. Це було навiть гiрше, нiж узагалi нi про що не думати. Але щойно вiн згадував про Еннi Вiлкс i про мiсце, яке було вiдведено для нього в ii будинку, приходили саме такi думки, i вони витiсняли всi iншi. Серце починало швидко битися – вiд страху, але частково й вiд сорому. Вiн подумки бачив, як пiдносить губи до обiдка жовтого вiдра, бачив ганчiрку в каламутнiй водi та мильну пiну на поверхнi, бачив усi цi речi i все одно пив, навiть не вагаючись. Вiн нiколи i нiкому про це не розкаже (якщо взагалi вибереться звiдси). Вiн може вдавати, що цього нiколи не було, але насправдi нiколи не зможе забути.

Жалюгiдний та посоромлений, вiн усе одно хотiв жити.

«Думай, чорт тебе забирай! Господи Ісусе, ти такий заляканий, що навiть не можеш спробувати думати?»

Нi – проте майже такий заляканий.

А потiм до нього прийшла дивна, лиха думка: «Їй не сподобалася нова книжка, бо Еннi надто тупа, аби зрозумiти, про що там iдеться».

Думка була не просто дивною – за таких обставин зовсiм не важливо, що Еннi думала про «Швидкi автiвки». Але мiркування над ii словами хоча б вiдкривало iнший погляд на речi, i злитися на неi було краще, нiж боятися, тому вiн iз запалом продовжив: «Надто тупа? Нi. Надто заклякла. Вона не просто не хоче змiнюватися, iй огидна сама думка про змiни».

Так. Може, Еннi божевiльна, але навряд чи ii рецензiя на новий роман вiдрiзняеться вiд точки зору сотень тисяч людей по всiй краiнi (а дев’яносто п’ять вiдсоткiв iз них – жiнки). Вони з нетерпiнням чекали черговi п’ятсот сторiнок, на яких буде описаний новий роздiл з бурхливого життя найдушки, якiй вдалося вибратися зi злиднiв i вийти замiж за лорда. Та нi, нiяк не вiдрiзняеться. Їм потрiбна Мiзерi, Мiзерi та ще раз Мiзерi. Кожного разу, як Пол брав рiк чи два на написання iнших романiв (якi вiн вважав своею «серйозною» працею – спочатку вiн був у цьому переконаний, потiм просто сподiвався й урештi-решт поринув у безпросвiтний вiдчай), вiн отримував навалу листiв вiд жiнок, якi часто пiдписувалися як «ваша найпалкiша шанувальниця». Інколи листи були сповненi розгубленостi та нерозумiння (i чомусь такi завдавали найбiльше болю), iнколи в них панували докори й вiдверта злiсть, проте послання завжди було те саме: «Це не те, чого я очiкувала, не те, чого я хотiла. Будь ласка, повертайтеся до Мiзерi. Я хочу знати, чим займаеться Мiзерi». Вiн мiг би написати сучаснi «Пiд вулканом», «Тесс iз роду д’Ербервiллiв», «Галас i шаленство»[28 - «Under the Volcano» (1947) – роман англiйського письменника Малкольма Лоурi, увiйшов у двадцятку кращих англомовних романiв ХХ столiття за версiею видавництва «Modern Library»; «Tess of the D’Urbervilles» (1891) – шедевр англiйця Томаса Гардi, написаний у модернiстському стилi «потоку свiдомостi», один iз найвагомiших романiв ХІХ столiття; «The Sound and the Fury» (1929) – роман американського письменника Вiльяма Фолкнера, увiйшов у десятку кращих творiв ХХ столiття за версiею «Modern Library».], i про це нiхто не дiзнався би. Люди все одно вимагали би Мiзерi, Мiзерi та ще раз Мiзерi.

«Важко слiдкувати за сюжетом… нецiкавий персонаж… а лихослiв’я!»

Знову спалахнула злiсть. Вiн злився на скам’янiлу важкiсть Еннi, злився, що вона змогла його викрасти й тримати тут за в’язня, що примушувала вибирати мiж тим, аби пити брудну мильну воду з вiдра чи страждати вiд болю у зламаних ногах. І водночас вона мала нахабство критикувати найкращу книжку, яку вiн написав.

– А щоб тебе перекрутило разом iз твоiми клятими ковiньками, – промовив Пол, i раптом йому стало легше, вiн знову почувався самим собою, хоча й знав, що цей бунт – марний, жалюгiдний та нiкчемний, бо Еннi була в сараi та не чула його, а приплив надiйно затопив обидвi палi. І все ж таки…

Вiн пригадав, як вона зайшла в кiмнату та, притримуючи пiгулки, вибила з нього дозвiл почитати рукопис «Швидких автiвок». Вiн вiдчув, як обличчя червонiе вiд сорому та приниження, але тепер до цих почуттiв додалася злiсть, що розгорiлася вiд iскри до маленького слабкого вогника. Вiн нiколи i нiкому не показував рукописи до того, як перечитати та передрукувати iх начисто. Нiколи. Навiть Брайсу, своему агенту. Нiколи. Та годi, вiн навiть не…

На мить потiк думок спинився. Пол чув, як у сараi лунко мукае корова.

Та годi, вiн навiть не зробив копii з оригiналу.

Рукопис «Швидких автiвок», який наразi перейшов до розпорядження Еннi Вiлкс, був, власне кажучи, единим примiрником у свiтi. Пол навiть чернетки спалив.

Два роки важкоi працi, а iй навiть не сподобалося, до того ж вона була божевiльна.

Їй подобалася Мiзерi. Саме Мiзерi, а не якийсь там недолугий лихослiвний латинос, крадiй автiвок iз Іспанського Гарлему[29 - East Harlem, Spanish Harlem, El Barrio – один iз районiв Верхнього Мангеттену в Нью-Йорку, де мешкають здебiльшого латиноамериканцi.].

Вiн пригадав, як хотiв сказати iй: «Нi, хоч накрути з тих сторiнок паперових човникiв, тiльки… прошу…»

Знову нахлинули злiсть та приниження, на що ноги вiдповiли першим глухим нападом болю. Так. Праця, гордiсть за свою працю, цiннiсть самоi працi… коли бiль посилювався, всi цi речi перетворювалися на тiнi вiд магiчного лiхтаря. Те, що вона так вчинила з Полом, що вона змогла так вчинити (коли бiльшу частину життя вiн вважав, що слово «письменник» е найбiльш вдалим визначенням його сутностi), робило з неi справжнього монстра, i треба було вириватися з його полону. Вона дiйсно була iдолом, i якщо вона не вб’е його самого, то може вбити те, що живе всерединi нього.

Пол почув жадiбний виск свинi. Еннi вирiшила, що вiн образився, але насправдi вiн вважав, що iм’я Мiзерi дуже личить цiй тваринi. Пол пригадав, як жiнка вдавала з себе свиню, як пiдiбрала до носа верхню губу, як щоки розгладилися i на мить Еннi перетворилася на свиню. «Рох! РООХ!»

Із сараю долинув голос Еннi: «Вацюшки, паць-паць-паць!»

Вiн вiдкинувся на подушки, закрив очi рукою i спробував триматися своеi злостi, бо вона додавала хоробростi. Хоробра людина здатна мислити. Боягуз – нi.

Ця жiнка колись була медсестрою, в цьому вiн був переконаний. Чи вона досi працювала медсестрою? Нi, бо не ходила на роботу. Чому вона припинила працювати за спецiальнiстю? Вiдповiдь очевидна – бо в неi гвинтикiв бракувало, та й тi, що лишилися, не трималися мiсця. І якщо вiн змiг це розгледiти крiзь туман болю, що його оточував, то ii колегам усе було би ясно, як божий день.

Окрiм того, вiн мав додаткову iнформацiю, яка дозволяла судити, скiльки гвинтикiв у неi вже повипадало, чи не так? Вона витягла його з потрощеноi машини i замiсть того, щоб викликати полiцiю та «швидку», розмiстила в гостьовiй кiмнатi, проштрикнула вени голками та вкачала в нього до бiса наркоти. Стiльки, що одного разу в нього навiть сталася, як висловилася Еннi, зупинка дихання. Вона нiкому не повiдомила, що вiн перебував у неi, i якщо досi цього не зробила, то, значить, i не збиралася.

Чи поводилась би вона так само, якби дiстала з заметiв якогось Джо Бло з Кокомо[30 - Joe Blow from Kokomo – будь-яка середньостатистична особа; схожi iмена Джон Доу (жiн. Джейн Доу) використовуються для позначення людей, особи яких не виходить встановити, – люди з втратою пам’ятi чи неiдентифiкованi трупи.]? Нi. Нi, йому так не думалося. Вона залишила його в себе, бо вiн був Полом Шелдоном, а вона…

– Моя найпалкiша шанувальниця, – пробурмотiв Пол i знову прикрив рукою очi.

У темрявi розквiтнув iще один жахливий спогад: мати повела його до Бостонського зоопарку, i вiн побачив там великого гордого птаха. У нього було надзвичайно гарне пiр’я – червоне, пурпурове, небесно-блакитне, – Пол такого ще не бачив, i найсумнiшi у свiтi очi. Вiн спитав маму, звiдки цей птах, i вона вiдповiла, що з Африки. Вiн зрозумiв, що птаховi судилося померти в цiй клiтцi, далеко вiд мiсць, де його створив Господь, i маленький Пол заплакав, а мати купила йому рiжок морозива, i на деякий час вiн припинив рюмсати, а потiм знову згадав про птаха, i мама повела його додому, а поки вони iхали на трамваi назад у Лiнн[31 - Lynn – старе промислове мiстечко в штатi Массачусетс, розташовуеться за 16 км на пiвнiч вiд Бостона.], примовляла, що вiн плаксуха й рюмсало.

Його пiр’я. Його очi.

Пульсуючий бiль у ногах знову починав набирати обертiв.

Нi. Нi, нi.

Вiн iще дужче притиснув згин лiктя до очей. Із сараю долинало гупання. Звiсно, хто знае, що воно таке, проте у своiй уявi

(«твiй РОЗУМ i УЯВА, от i все, що я мала на увазi»)

Пол бачив, як Еннi штовхае з горища в’язанки сiна, як вони пiдстрибують на пiдлозi сараю.

«З Африки. Птах iз Африки. З…»

Потiм зазвучав ii схвильований голос, наче великий гострий нiж розрiзав цупку матерiю. Вона майже кричала: «Ти гадаеш, що коли я свiдчила в Ден…»

Свiдчила. Коли я свiдчила в Денверi.

«Ви присягаетеся говорити правду, тiльки правду й нiчого, крiм правди, i хай допоможе вам Бог?»

(«Не знаю, звiдки вiн це бере»)

«Так».

(«Вiн ПОСТІЙНО пише такi штуки»)

«Назвiть свое iм’я».

(«Такоi уяви бiльш нi в кого немае, принаймнi по моiй лiнii»)

«Еннi Вiлкс».

(«Яка багата уява!»)

«Мене звати Еннi Вiлкс».

Вiн хотiв, аби вона говорила далi, проте Еннi мовчала.

– Ну давай, – пробурмотiв вiн, усе ще затуляючи очi рукою. Так йому найлегше думалося, найкраще уявлялося. Мати любила розповiдати мiсiс Мульванi, коли перекидалася з нею слiвцем через паркан, що ii хлопчик мае напрочуд багату уяву i що вiн постiйно пише дивовижнi маленькi оповiдки (звiсно, окрiм тих випадкiв, коли вона називае його плаксухою та рюмсалом).

– Давай-давай-давай!

Вiн побачив судову залу в Денверi, побачив Еннi Вiлкс за кафедрою для свiдкiв. Тепер вона була не в джинсах, а в сукнi червоно-чорного, iржавого кольору та в огидному капелюшку. Вiн побачив, що в залi повно слухачiв, а суддя лисий i в окулярах. А ще суддя мав бiлi вуса. Пiд бiлими вусами виднiлася родима пляма. Бiлi вуса прикривали ii майже всю, але не повнiстю.

«Еннi Вiлкс».

(«Вiн у три рочки почав читати! Уявiть собi!»)

«На хвилi… шанування…»

(«Вiн постiйно щось пише, вигадуе всяке»)

«А тепер треба сполоснути».

(«Африка. Той птах iз»)

– Ну давай же, – прошепотiв вiн, але далi справа не пiшла. Пристав просив Еннi назвати свое iм’я, i вона знову й знову повторювала, що ii звати Еннi Вiлкс, але бiльше нiчого не казала. Вона все сидiла, ii волокнисте, щiльне, погрозливе тiло заповнювало собою простiр зали, i вона знову й знову повторювала свое iм’я, i бiльш нiчого.

Намагаючись уявити причину, з якоi колишня медсестра, що зробила з нього в’язня, мала давати свiдчення на судi в Денверi, Пол поринув у сон.

Пол був у лiкарнянiй палатi. Тiлом прокотилася хвиля полегшення, i вона була така потужна, що йому захотiлося плакати. Щось трапилось, поки вiн спав, а можливо, Еннi змiнила план дiй чи несподiвано подобрiшала. Немае значення. Вiн заснув у домi жiнки-звiра, а прокинувся в лiкарнi.

Але чому вони поклали його в таку велику палату? Вона простягалася в боки, наче ангар для лiтакiв! Простiр заповнювали однаковi ряди чоловiкiв, а бiля iхнiх лiжок однаковi пляшки з поживним розчином звисали з однакових пiдставок для внутрiшньовенних iн’екцiй. Пол сiв на лiжку й побачив, що чоловiки теж були однаковими – вони всi були ним. Потiм здалеку почувся передзвiн годинника, i вiн усвiдомив, що звуки лунають по той бiк сну. Це був лише сон. Полегшення змiнилося смутком.

Дверi в протилежному кiнцi величезноi палати вiдчинилися, i зайшла Еннi Вiлкс, тiльки тепер вона була вдягнена в довгу сукню з запаскою, а на головi мала чепчик. Вона була в костюмi Мiзерi Честейн iз книги «Кохання Мiзерi». В однiй руцi вона тримала плетений кошик, умiст якого прикривав рушник. Вiн побачив, як вона вiдгорнула рушник, потiм опустила руку в кошик, дiстала щось у жменьцi та кинула в обличчя Полу Шелдону. То був пiсок. Вiн дивився, як Еннi Вiлкс граеться в Мiзерi Честейн, яка граеться в сендмена[32 - Sandman – досл. «пiщана людина», мiфiчний персонаж Пiвнiчноi Європи, який навiюе гарнi сни, посипаючи повiки дiтей чудодiйним пiском; sandwoman – досл. «пiщана жiнка».]. Тобто в сендвумен.

Далi вiн побачив, як обличчя першого Пола Шелдона мертвотно зблiдло, щойно його торкнувся пiсок. Переляк вихопив Пола зi сну в кiмнату, а прямо над ним схилилася Еннi Вiлкс. В однiй руцi вона тримала «Дитину Мiзерi» в м’якiй обкладинцi. Закладка свiдчила про те, що вона вже подолала три чвертi книги.

– Ти стогнав, – сказала вона.

– Менi наснився поганий сон.

– Про що?

Вiн вiдповiв перше, що спало на думку, i то була неправда:

– Про Африку.

Наступного ранку вона прийшла пiзно. Вiн дрiмав, проте одразу схопився, побачив ii попелясте обличчя i ривком звiвся на лiктi.

– Мiс Вiлкс? Еннi? З тобою все…

– Нi.

«Господи, в неi стався серцевий напад», – подумав вiн i вiдчув тривогу, яку за мить змiнила втiха. Та нехай станеться! Гострий iнфаркт! Нехай iй грудну клiтину на хрiн рознесе! Вiн буде надзвичайно радий проповзти всю дорогу до телефону, як би йому не болiло. Вiн би поповз до телефону по битому склу, якби була потреба.

Це справдi був серцевий напад… тiльки не звичайний.

Похитуючись, вона рушила на нього, а скорiше покотилася, наче моряк, який щойно зiйшов на берег пiсля тривалого рейсу.

– Що… – Пол спробував ухилитися, але тiкати було нiкуди. За ним височiло пiдголiв’я, а далi – стiна.

– Нi!

Еннi пiдiйшла до лiжка, вдарила по бильцях, захиталася, i якоiсь митi Полу здалося, що вона от-от на нього впаде. Але Еннi просто стояла на мiсцi та дивилася на нього крiзь бiлу, як папiр, маску обличчя. Шия понапиналася вузлами, посерединi лоба пульсувала вена. Вона розчепiрила пальцi, потiм стрiмко стисла руки в кулаки розмiром iз брили, потiм знову розвела пальцi.

– Ти… ти… ах ти птаха-нетiпаха!

– Що… Я не… – почав вiн, але раптом збагнув. Шлунок наче перекрутився навиворiт, а потiм узагалi зник. Пол згадав, де минулоi ночi була закладка – за три чвертi книги. Вона ii прочитала. Вона дiзналася все, про що можна було дiзнатися. Вона дiзналася, що, врештi-решт, безплiдною виявилась не Мiзерi, а Єн. Чи сидiла Еннi у своiй поки-не-баченiй вiтальнi, роззявивши рота та вирячивши очi, коли Мiзерi дiзналася правду, зробила вибiр i вислизнула до Джеффрi? Чи пустила вона сльозу, коли дiзналася, що Мiзерi та Джеффрi не просто крутили роман за спиною чоловiка, якого любили понад усе, а зробили йому найбiльший дарунок у життi – дитину, яку вiн вважатиме своею? Чи сповнилось радiстю ii серце, коли Мiзерi повiдомила Єну про вагiтнiсть, а вiн стиснув ii в обiймах, i з очей полилися сльози, i вiн знову й знову шепотiв: «Люба, моя люба!»? Кiлька коротких митей Пол був упевнений, що все так i вiдбувалося. Але замiсть того, щоб розплакатися вiд невтiшного горя, коли Мiзерi покинула цей свiт, народивши хлопчика, якого Єн та Джеффрi, скорiш за все, виховуватимуть разом, Еннi розлютилася, як чорт.

– Вона не може померти! – завищала Вiлкс. Вона стискала та розтискала кулаки все швидше й швидше. – Мiзерi Честейн НЕ МОЖЕ ПОМЕРТИ!

– Еннi… Еннi, будь ласка…

На столi стояв скляний графин. Вона схопила його та замахнулася на Пола. Його обличчя залила холодна вода. За лiвим вухом приземлився кубик льоду й зiсковзнув у западинку мiж подушкою та плечем. В уявi

(«Яка багата!»)

вiн побачив, як Еннi опускае графин йому на обличчя, побачив, як помирае вiд черепно-мозковоi травми та рясного внутрiшнього крововиливу, пiд холодним водоспадом з води та криги, поки руки вкриваються сиротами.

Без сумнiву, саме це вона й хотiла зробити.

В останнiй момент Еннi ухилилася та натомiсть жбурнула графин у дверi, i вiн розбився так само, як тарiлка супу пару днiв тому.

Вона озирнулася на нього та тильними сторонами рук прибрала волосся з обличчя – на бiлiй шкiрi розцвiли двi маленькi червонi плями.

– Птаха-нетiпаха! – вимовила вона, важко дихаючи. – Ах ти нетiпаха, як ти мiг!

Вона говорила швидко, поспiхом, очi блищали та оберталися в западинах. Полу спало на думку, що зараз усе його життя залежить вiд слiв, якi вiн скаже в наступнi двадцять секунд.

– Еннi, 1871 року жiнки часто помирали пiд час пологiв. Мiзерi пожертвувала своiм життям заради чоловiка, кращого друга та дитини. Їi душа завжди буде…

– Менi не потрiбна ii душа! – закричала Еннi, зiгнула пальцi, наче пазурi, та затрусила руками перед його обличчям, немов хотiла видряпати очi. – Менi потрiбна вона! А ти ii вбив! Занапастив!

Їi руки зiмкнулися в кулаки та опустилися, наче вiдбiйнi молотки, по обидва боки голови Пола. Вони глибоко увiйшли в подушку, i вiн пiдстрибнув, як ганчiр’яна лялька. Ноги спалахнули, i вiн скрикнув.

– Я ii не вбивав! – заволав вiн.

Еннi застигла та увiп’яла в нього пiдозрiлий, тьмяний погляд, погляд з провалля.

– Звiсно, нi, – вiдповiла вона з гiркою iронiею, – тiльки якщо не ти, Поле Шелдоне, то хто?

– Нiхто, – промовив вiн, знизивши голос, – вона просто померла.

Зрештою, вiн сказав правду. Якби Мiзерi Честейн була реальною особою, то його, швидше за все, вже викликали б у полiцейський вiддiлок, аби вiн, як то кажуть, «допомiг слiдству». У нього був мотив – вiн ii ненавидiв. Вiн зненавидiв ii ще на третiй книзi. Чотири роки тому на перше квiтня Пол надрукував малим накладом невеличкий буклет i розiслав його десятку близьких друзiв. Вiн називався «Дозвiлля Мiзерi», а йшлося в ньому про те, як Мiзерi провела чудовий вiкенд за мiстом, злягаючись iз Гровлером, iрландським сетером Єна.

Вiн би мiг ii вбити… але не вбивав. Урештi-решт, попри виплекану неприязнь до Мiзерi, ii смерть стала для Пола несподiванкою. До останньоi сторiнки банальних пригод Честейн вiн залишався вiрним своему таланту iмiтацii життя, навiть такого недолугого. Вона померла зовсiм несподiвано, i його радiснi кульбiти не мали до цього жодного стосунку.

– Брешеш! – прошепотiла Еннi. – Я гадала, ти хороший, а ти не хороший. Ти просто старий брехливий нетiпаха!

– Вона просто випустила дух, та й по всьому. Таке траплялося. Якби це було справжне життя, коли люди…

Еннi перекинула столик бiля лiжка. З нього випала напiвпорожня шухляда, з якоi посипалися дрiбнi монети, викотився наручний годинник. Пол навiть не здогадувався, що там лежали його речi. Вiн вiдсахнувся вiд Еннi.

– Ти гадаеш, я вчора народилася, – сказала вона та вишкiрила зуби. – На роботi я бачила десятки смертей, сотнi, якщо добряче пригадати. Інколи люди кричать, а iнколи вiдходять увi снi, просто вiдходять, авжеж, як ти й казав. Але персонажi книжок НЕ МОЖУТЬ просто вiдiйти в iнший свiт! Господь кличе нас до себе, коли вважае, що настав час, а письменник – це Господь для людей у романi! Вiн iх вигадав так само, як Господь вигадав усiх нас, i нiхто не може вимагати вiд нього на те пояснень, щоб менi з цього мiсця не зiйти! Але щодо Мiзерi я скажу тобi одну рiч, нетiпахо: трапилося так, що Господь зламав обидвi ноги та опинився в МОЄМУ будинку, i iсть МОЮ iжу, i… i…

Еннi вiдключилась. Вона випрямилася, руки мляво звисали по боках, вона дивилася в стiну, де була почеплена стара фотографiя Трiумфальноi арки. Еннi стояла, а Пол лежав у лiжку, на подушцi з круглими вм’ятинами бiля кожного вуха, та дивився на неi. Вiн чув, як вода, що була в графинi, скрапуе на пiдлогу, i вирiшив, що здатен скоiти вбивство. Час вiд часу вiн повертався до цього питання (звiсно, виключно з фiлософськоi точки зору), але зараз розглянув його по-новому та отримав вiдповiдь. Якби вона не розбила той графин, вiн сам жбурнув би його на пiдлогу та спробував би встромити уламок скла Еннi в горло, поки вона стояла бiля лiжка, нерухома, наче пiдставка для парасольок.

Вiн перевiв погляд на речi, що вивалились iз шухляди, але там були самi монети, ручка, гребiнець i годинник. Бракувало гаманця. І, що важливiше, його швейцарського ножа.

Вона потроху приходила до тями – принаймнi напад лютi минув. Еннi з тугою подивилася на Пола.

– Гадаю, менi краще пiти. Гадаю, менi краще пiти вiд тебе на деякий час. Це буде… розумний вчинок.

– Пiти? Куди?

– Немае значення. Є одне мiсце. Якщо я лишуся тут, то можу втнути щось нерозумне. Менi треба подумати. До побачення, Поле.

Вона пiшла до виходу.

– Ти повернешся, щоби дати менi лiки? – занепокоено спитав вiн.

Вона схопила дверну ручку та, нiчого не сказавши, зачинила за собою дверi. Пол уперше почув скрегiт ключа в шпаринi.

Вiн слухав, як ii кроки вiддалялися в коридорi, здригнувся, коли вона сердито зойкнула. Вiн не змiг розiбрати слiв, але щось упало та розбилося. Хряснули дверi. Завiвся, загарчав двигун. Глухо прорипiли шини, розвертаючись на щiльному снiгу. Згодом звук мотора почав затихати. Вiн перетворився на храп, потiм на сопiння, а потiм стих.

Пол залишився на самотi.

Сам у будинку Еннi Вiлкс, у замкненiй кiмнатi. Прикутий до лiжка. Звiдси до Денвера, як… як вiд Бостонського зоопарку до Африки.

Вiн лежав у лiжку та дивився в стелю. У ротi пересохло, серце калатало.

Невдовзi годинник у вiтальнi пробив дев’яту, i приплив почав вiдступати.

П’ятдесят одна година.

Дiзнатися, скiльки спливло часу, йому допомiг маркер «Флеар Файнлайнер», який був у його кишенi пiд час аварii. Пол спромiгся нахилитися та пiдiбрати його. Кожного разу, як бив годинник, вiн ставив на руцi позначки – чотири вертикальнi риски, а потiм п’ята, що замикала квiнтет, перекреслюючи iх навскiс. Коли Еннi повернулася, вiн устиг навести п’ять десяткiв таких рисок, iще й одну на додачу. Маленькi групки, спочатку охайнi, перетворилися на кривульки, коли руки почали тремтiти. Вiн щиро вiрив, що не пропустив жодного удару. Вiн дрiмав, але не спав анi хвилини. Бiй годинника безустанно будив його кожного разу, як спливала година.

Згодом, навiть крiзь бiль, вiн став вiдчувати голод i спрагу. Це нагадувало верховi перегони: спочатку всiх випереджав Король Бiль, миль за дванадцять вiд нього шкандибав Хочу-Їстоньки, а Дайте-Питоньки взагалi зник у придорожнiй курявi. Але того ж дня, коли поiхала Еннi, Хочу-Їстоньки ненадовго дав фору Королю Болю.

Протягом ночi Пол то дрiмав, то прокидався в холодному поту, переконаний, що помирае. За деякий час вiн почав сподiватися, що помирае. Що завгодно, тiльки вирватися з цього пекла. Вiн нiколи й гадки не мав, наскiльки сильним може бути бiль. Палi росли й росли. Вiн бачив мушлi, що покривали голi стовбури, бачив блiдих потонулих iстот, якi нерухомо лежали в розламах дерева. Щасливi. У них бiльше нiчого не болiло. Десь по третiй вiн зайшовся марними криками.

На другий день опiвднi (на Двадцять четвертiй годинi) вiн зрозумiв, що крiм болю в тазi та ногах iснувало ще одне джерело напастi. Ломка. Назвемо цю кобилку Помстою Наркомана, якщо ваша ласка. Пол взявся вигадувати тисячi способiв роздобути пiгулки.

Вiн замислив вибратися з лiжка, але його зупиняла думка про падiння, удар та вибух болю, який буде це все супроводжувати. Вiн надто гарно уявляв,

(«Яка багата уява!»)

якi при цьому будуть вiдчуття. Вiн мiг би й спробувати, проте Еннi замкнула дверi. Вийде хiба що пiдповзти, наче змiя, до виходу та влягтися пiд дверима.

У вiдчаi вiн уперше вiдкинув iз нiг покривало, попри безнадiю сподiваючись, що справи були не настiльки поганi, як про те свiдчили силуети, що вимальовувалися пiд ковдрою. Справи були не такi поганi, справи були гiршi. Пол iз жахом дивився на те, що сталося з ним нижче колiн. У головi прозвучав голос Рональда Рейгана з кiнофiльму «Кiнгз Роу»[33 - «Kings Row» (1942) – кiнострiчка про негаразди в життi п’ятьох пiдлiткiв, якi мешкають в мiстечку Кiнгз Роу. Персонаж Рональда Рейгана (того самого президента США з 1981 до 1989 р.), Дрейф Макг’ю, кричить: «А де ж решта мене?», коли отямлюеться пiсля насильницькоi ампутацii обох нiг. Рейган також наводив цю цитату в автобiографii, зазначаючи, що «Кiнгз Роу» був одним iз найбiльш вдалих фiльмiв у його кар’ерi актора.], коли той скрикнув: «А де ж решта мене?»

Решта була тут, i, може, Полу навiть пощастить звiдси вибратися. Хоча перспектива здавалася далекою, як нiколи, технiчно шанс у нього був… але iснувала можливiсть, що вiн нiколи не зможе ходити. Принаймнi, поки йому знову не переламають ноги, навiть у декiлькох мiсцях, проштрикнуть залiзними спицями, безжально покраять i проведуть iще з пiвсотнi болючих до крику процедур.

Еннi наклала шини – вiн давно про це здогадувався, бо на дотик вiдчував жорсткi твердi штуки, проте дотепер не знав, як вона це зробила. Нижнi частини обох нiг були оперезанi тонкими сталевими стрижнями, схожими на уламки алюмiнiевих милиць, що iх попиляли ножiвкою. Стрижнi були старанно обмотанi iзоляцiйною стрiчкою, тому нижче колiн вiн трохи скидався на Імхотепа[34 - Імхотеп (бл. 2650–2600 рр. до н. е.) – давньоегипетський лiкар, архiтектор, радник фараона Джосера та жрець культу Ра. Вiдомий персонаж у лiтературi та кiно, головний антигерой у фiльмi «Мумiя» (1932), де його грае Борис Карлофф.], якого щойно дiстали з гробницi. Нижче колiн ноги звивалися вихлястими, кривими лiнiями, перекрученими пiд неймовiрними кутами. Здавалося, що лiве колiно, це осердя пульсуючого болю, взагалi припинило iснувати. Лишилися тiльки литка та стегно, а лиховiсне утворення мiж ними нагадувало соляний купол. У верхнiй половинi ноги значно набрякли та трохи вивернулися зовнi. Стегна, пах, навiть пенiс були поплямованi синцями, що стухали.

Вiн гадав, що потрощив собi ноги. Виявилося, усе зовсiм не так. Вiн iх змолов у порошок.

Зi стогоном та плачем вiн натягнув ковдру на ноги. З лiжка не вибратися. Краще лежати тут, помирати, краще прийняти цi муки, якими б страшними вони не були, поки бiль не мине назавжди.

Дайте-Питоньки вийшло на перший план близько четвертоi години другого дня. Пол уже давно вiдчував сухiсть у ротi й горлi, та зараз вона нагадувала про себе дедалi частiше. Язик набряк, став завеликим. Ковтати було боляче. Пол почав думати про графин води, який Еннi кинула в куток.

Вiн дрiмав, прокидався, знову дрiмав.

День скiнчився. Настала нiч.

Сечовий мiхур переповнився. Пол склав навколо пенiса верхне простирадло, намагаючись зробити який-не-який фiльтр, i подзюрив крiзь нього в тремтячi долонi, склавши iх ковшиком. Вiн спробував переконати себе, що то просто переробка вiдходiв, та випив вологу, яка не встигла пролитися крiзь пальцi, а потiм облизав мокрi руки. Про це вiн теж нiкому нiколи не розповiсть, подумалося йому, якщо проживе достатньо довго, аби взагалi щось комусь розповiдати.

Почали закрадатися думки, що вона померла. Вона була психiчно нестiйкою, а психiчно нестiйкi люди часто кiнчають життя самогубством. Вiн побачив, як вона

(«Яка багата уява!»)

зупиняе Стару Бессi на узбiччi, дiстае з-пiд сидiння ствол сорок четвертого калiбру, приставляе до рота та робить пострiл. «Мiзерi померла, i я також не хочу жити. Прощавай, жорстокий свiт!» – вигукнула Еннi, вмиваючись сльозами, та натиснула на гачок.

Вiн крекнув, застогнав, потiм закричав. Вiтер закричав разом iз ним… проте марно було чекати вiд нього iншоi пiдтримки.

Або аварiя? Можливо таке? Ще й як можливо! Вiн побачив, як вона похмуро веде машину, iде надто швидко, а потiм

(«Такоi уяви бiльш нi в кого немае, принаймнi по МОЇЙ лiнii!»)

вiдключаеться i виiжджае прямо за край дороги. І падае, падае, падае. Один удар – i Еннi охопило полум’я, вона померла, навiть не встигнувши цього усвiдомити.

Якщо вона загинула, то вiн також помре, наче щур у забутiй мишоловцi.

Вiн сподiвався, що знепритомнiе та зможе забутися, але забуття не приходило. Натомiсть прийшла Година тридцята, потiм Година сорокова. Король Бiль i Дайте-Питоньки злилися в единого скакуна, а Хочу-Їстоньки вже давно сконав у пилюцi. Пол почувався якимось крихiтним органiзмом, не бiльшим за зрiз живоi тканини на скельцях мiкроскопа чи черв’яка на гачку. Що б це не було, воно невпинно звивалося та чекало на смерть.

Коли Еннi зайшла до кiмнати, Пол був подумав, що бачить сон, але реальнiсть (чи просто бажання вижити) грубо взяла свое, i вiн почав стогнати, просити та молити зламаним голосом, що виринав iз глибокого колодязя нереальностi. Одне вiн устиг побачити ясно – Еннi була вдягнена в темно-синю сукню та капелюшок, оздоблений квiточками. Саме така вона була, коли вiн уявляв ii на кафедрi для свiдкiв у Денверi.

Вона зарум’янилася, в очах палали радiснi, жвавi вогники. Ця Еннi Вiлкс була привабливою настiльки, наскiльки це взагалi можливо, i коли вiн пiзнiше намагався пригадати цей епiзод, то единими ясними образами були тiльки ii розпашiлi щоки та капелюшок iз квiточками. Здаючи останнi рубежi здорового глузду та здатностi тверезо оцiнювати ситуацiю, рацiональний Пол Шелдон подумав: «Вона наче вдова, яку щойно добряче трахнули пiсля десятирiчноi посухи».

У руцi вона тримала склянку води – велику склянку.

– Випий, – сказала вона й пiдклала ще холодну, з морозу, руку йому пiд потилицю, аби вiн змiг пiднятися та напитися, не захлинувшись. Пол зробив три швидкi ковтки. Пори на посушливiй рiвнинi язика розширились та заверещали пiд несподiваним натиском води, що полилася йому на пiдборiддя та футболку. Еннi забрала склянку.

Схлипуючи, вiн потягнувся за нею, випроставши тремтячi руки.

– Нi, – вiдказала Еннi. – Не можна, Поле. Потроху, iнакше тебе виверне.

За хвилину вона вiддала йому склянку та дозволила зробити ще два ковтки.

– Лiки, – промовив Пол i закашлявся. Вiн втягнув губи, потiм облизав iх язиком, потiм почав смоктати язика. Вiн невиразно пам’ятав, як пив власну сечу, якою солоною вона була на смак. – Пiгулки… боляче… прошу, Еннi, будь ласка, заради всього святого, допоможи менi, так боляче…

– Знаю, але ти мусиш мене вислухати, – сказала вона, дивлячись на нього суворим материнським поглядом. – Менi треба було поiхати звiдси та все обдумати. Я дуже довго думала й, сподiваюся, непогано придумала. Я спочатку не була впевнена, бо моi думки iнколи каламутнiють, це я знаю. Визнаю. Саме тому я часто не могла згадати, де була тими разами, про якi мене опитували. Тож я молилася. Бог е, розумiеш, i Вiн вiдповiдае на молитви. Завжди вiдповiдае. Тож я молилася. Я промовляла: «Милий Боже, Пол Шелдон може померти, поки мене немае вдома». А Бог вiдповiв: «Вiн не помре. Вiн буде жити, а ти допоможеш йому узреть путь iстини».

Вона сказала узреть замiсть узрiти, але Пол ii майже не чув. Його очi були прикутi до склянки з водою. Еннi дозволила зробити ще три ковтки. Вiн хлюпав, як кiнь, вiдригував, а потiм заголосив, коли зловив дрижаки.

Весь цей час вона нiжно дивилася на нього.

– Я дам тобi лiки, i бiль мине, – сказала вона, – але спочатку треба дещо зробити. Я зараз повернуся.

Вона пiдвелась та попрямувала до виходу.

– Нi! – скрикнув вiн.

Вона не звернула уваги. Пол лежав у лiжку, а поки бiль опрядав його щiльним коконом, намагався не стогнати, та все одно стогнав.

Спочатку Пол вирiшив, що марить, бо те, що вiн побачив, здавалося надто химерним, аби вiдбуватися насправдi. Еннi повернулася, штовхаючи перед собою жаровню для вугiлля.

– Еннi, менi неймовiрно боляче, – сказав вiн, i з очей бризнули сльози.

– Знаю, мiй милий. – Вона поцiлувала його в щоку, i ii губи м’яко, наче пiр’iнка, торкнулися шкiри. – Уже скоро.

Вона вийшла, а вiн вирячився на жаровню, яка мала би стояти влiтку на задньому подвiр’i якогось будинку, проте перебувала в його кiмнатi та навiювала невгамовнi образи iдолiв i жертвоприношень.

Еннi замислила принести жертву, бо коли повернулася, то тримала в руцi рукопис «Швидких автiвок», единий наочний результат його дворiчноi працi. В iншiй руцi була коробка дерев’яних сiрникiв «Даймонд Блю Тiп»[35 - «Diamond Blue Tip» (досл. «дiамантовi синi голiвки») – стара американська марка всюдизапальних сiрникiв.].

– Нi, – промовив Пол крiзь сльози. З голови не йшла едина думка, i пекла вона не гiрше за кислоту: менш нiж за сто баксiв вiн мiг зробити ксерокопiю книжки в Боулдерi. Йому весь час говорили (наприклад, Брайс, обидвi колишнi дружини та навiть мати, чорт забирай), що тiльки божевiльний не зробить хоча б одну копiю новоi книжки та не вiдкладе в стiл. Зрештою, в «Боулдерадо» чи в його нью-йоркському будинку могла статися пожежа, повiнь, торнадо чи iнше стихiйне лихо. А вiн постiйно вiдмовлявся без жодноi путньоi причини. Просто йому здавалося, що, зробивши копiю з книжки, вiн щось собi зурочить.

Що ж, ось тобi зурочення та стихiйне лихо, два в одному – Ураган Еннi. Цьому невинному створiнню навiть на думку не спадае, що десь може iснувати ще одна копiя «Швидких автiвок», i якби Пол дослухався, якби вiн виклав тi нещаснi сто доларiв…

– Так, – вiдповiла Еннi та простягнула сiрники. На колiнах вона тримала рукопис, вiддрукований на паперi «Хаммермiлл Бонд», iз титульною сторiнкою нагорi. Їi обличчя було чистим i спокiйним.

– Нi, – повторив Пол i вiдвернув почервонiле обличчя.

– Так. Вона непристойна. Окрiм того, з неi все одно добра не буде.

– Ти не розпiзнаеш добро, навiть якщо воно пiдiйде впритул i вкусить тебе за носа! – заволав вiн, байдужий до наслiдкiв.

Вона лагiдно засмiялася. Видно, характер подався у вiдпустку. Але, знаючи Еннi Вiлкс, Пол розумiв, що той може повернутися будь-якоi митi з валiзами в руках: «Як же я за вами скучив! Як ся маете?»

– По-перше, – сказала вона, – добро не стало би кусати мене за нiс. Так би радше вчинило зло, а не добро. По-друге, я упiзнаю добро, якщо побачу, – i ти хороший, Поле. Просто тобi треба трохи допомогти. А зараз бери сiрники.

Вiн зацiпенiло захитав головою:

– Нi.

– Так.

– Нi!

– Так.

– Нi, чорт забирай!

– Можеш лаятися, скiльки хочеш. Я й не таке чула.

– Я не стану цього робити, – затявся Пол i заплющив очi.

А коли вiн iх розплющив, Еннi тримала перед ним картонну коробку, на кришцi якоi стояли яскравi синi лiтери: «НОВРІЛ». Червонi лiтери пiд назвою складали надпис: «НЕ ВІДПУСКАТИ БЕЗ РЕЦЕПТУ». Пiд застереженням виднiлися чотири пiгулки в блiстерах. Пол смикнувся до них. Еннi вихопила коробку подалi.

– Коли спалиш рукопис, – сказала вона. – Тодi я дам тобi пiгулки, всi чотири, якщо хочеш, i бiль ущухне. Ти знову вiдчуеш полегшення, а коли опануеш себе, я перестелю постiль, бо бачу, що ти наробив у лiжко i, мабуть, не дуже зручно почуваешся, а також перевдягну тебе. До того часу ти зголоднiеш, i я принесу тобi супу. Може, кiлька тостiв без масла. Але я нiчого не можу вдiяти, поки ти не спалиш його, Поле. Вибач.

Пол мало не стримався: «Так, так, гаразд!», але прикусив язика. Вiн знов одвернувся вiд неi – подалi вiд звабливоi картонки, що доводила до сказу, подалi вiд бiлих пiгулок у прозорих чотирикутних блiстерах.

– Ти диявол, – промовив вiн.

Пол очiкував нападу лютi, але почув лише поблажливий смiх iз нотками жалю та розумiння.

– О, так! Так! Ось що думае малий хлопчик, коли мама заходить на кухню i бачить, що вiн граеться чистильним засобом, який знайшов пiд раковиною. Звiсно, так би вiн не завернув, адже йому бракуе твоеi освiти. Вiн би просто сказав: «Матусю, ти злюка!»

Еннi прибрала Полу волосся зi спiтнiлого чола, пробiгла пальцями по щоцi, далi – вниз, по шиi, а потiм легенько, спiвчутливо потиснула плече та прибрала руку.

– Матусi дуже сумно, коли синочок називае ii злюкою чи плаче, коли в нього щось забирають, – так само як зараз плачеш ти. Але вона усвiдомлюе свою правоту та виконуе свiй обов’язок. От я i виконую свiй.

Почулися три глухi удари, коли Еннi постукала кiсточками по рукопису. Сто дев’яносто тисяч слiв та п’ять життiв, якими дуже переймався здоровий, позбавлений болю Пол Шелдон. Сто дев’яносто тисяч слiв та п’ять життiв, якi з кожною секундою все бiльше скидалися на розмiнну монету.

Пiгулки. Пiгулки. Як же йому потрiбнi тi клятi пiгулки. Життя перетворилися на тiнi. А пiгулки, навпаки, стали реальнiстю.

– Поле?

– Нi! – схлипнув вiн.

Легкий перестук капсул у блiстерах. Тиша. Потiм шурхiт дерев’яних сiрникiв у коробцi.

– Поле?

– Нi!

– Поле, я чекаю.

«Заради Бога, чого ти з себе корчиш якогось довбаного Горацiо на мосту[36 - Ідеться про Горацiя Коклеса, легендарного римського героя, який у VI ст. разом iз двома товаришами захищав мiст через Тибр вiд навали етруськоi армii.]? Кого ти, заради Господа Святого, намагаешся вразити? Це що, кiно чи телешоу? А за смiливiсть тобi дадуть приз глядацьких симпатiй? Роби так, як вона скаже, або тримайся до кiнця. Якщо протримаешся – помреш, i вона все одно спалить рукопис. То що ти збираешся робити? Лежати та побиватися за книжкою, яка продасться накладом, удвiчi меншим за ту найгiршу книжку з серii „Мiзерi“? Пам’ятаеш, як Пiтер Прескот обiсрав ii у властивiй йому лагiднiй, зневажливiй манерi, коли укладав рецензiю для великого лiтературного часопису „Ньюсвiк“[37 - «Newsweek» – щотижневий американський журнал, другий за накладом i розповсюдженням у США пiсля нью-йоркського журналу «Тайм».]? Та годi, годi, подумай головою! Навiть Галiлео[38 - Галiлео Галiлей (1564–1642) – iталiйський мислитель, фiзик, астроном, який довiв правильнiсть гелiоцентричноi теорii (праця «Дiалог», 1632), але офiцiйно зрiкся своiх слiв пiд тиском iнквiзицii 1633 року.]зрiкся своiх слiв, коли побачив, що йому наготувала iнквiзицiя!»

– Поле? Я чекаю. Я можу чекати цiлий день. Хоча припускаю, що ти швидше впадеш у кому, бо вже перебуваеш у напiвкоматозному станi, i я вже багато…

Їi голос перейшов у тихе гудiння.

«Так! Дай менi сiрники! Хоч паяльну лампу! Тягни сюди Бейбi Г’юi[39 - Baby Huey – мультиплiкацiйний персонаж 40-х рокiв, велетенське наiвне каченя, що ненавмисне, але постiйно влаштовуе своiм друзям неприемностi через незграбнiсть i часто вживае дивнi, «дитячi» слова, як i Еннi.]та цистерну напалму! Якщо схочеш, я поцiлю в цю книжку боеголовкою, суче ти вухо!»

Так говорив прагматик, спраглий життя. Інша половина, яка вже починала здаватися та впадати в коматозний сон, розпачливо гукала з темряви: «Сто дев’яносто тисяч слiв! П’ять життiв! Два роки роботи!» І, зрештою, остання крапля: «Правда! Що тобi, в бiса, вiдомо про ПРАВДУ!»

Рипнули пружини – Еннi встала з лiжка.

– Отакоi! А ти дуже впертий хлопчисько, мушу визнати, проте я не маю часу сидiти бiля тебе цiлу нiч, як би менi того не хотiлося! Я майже годину провела за кермом, поспiшала назад додому. Незабаром я зайду до тебе, подивлюся, чи ти не змiнив…

– То спали його сама! – загорлав Пол до Еннi.

Вона озирнулася, поглянула на нього й вимовила:

– Нi. Я не можу цього зробити, як би менi не хотiлося позбавити тебе страждань.

– Чому нi?

– Бо ти мусиш зробити це з власноi волi, – манiрно вiдповiла вона.

Тодi вiн засмiявся, i обличчя Еннi потемнiло вперше з того часу, як вона повернулася. Вона вийшла з кiмнати, тримаючи рукопис пiд пахвою.

Коли за годину Еннi повернулася, Пол узяв сiрники.

Вона поклала титульну сторiнку на гратку. Вiн кресав одну «синю голiвку» за iншою, але нiчого не виходило – то сiрник випадав iз рук, то запальна сумiш кришилася.

Тож Еннi взяла коробку, запалила сiрника та вклала запалену «голiвку» йому в руку. Вiн торкнувся нею кутика сторiнки, впустив сiрника крiзь гратку й став зачаровано спостерiгати, як полум’я спочатку лизнуло, а потiм поглинуло папiр. Цього разу Еннi прихопила з собою виделку для барбекю i, коли сторiнка почала скручуватися та догоряти, проштовхнула ii крiзь отвори.

– Так рукопис нiколи не згорить, – сказав Пол. – Я не можу…

– Нi, ми швиденько впораемося, – вiдповiла Еннi. – Ти мусиш спалити кiлька сторiнок – на знак того, що все зрозумiв.

Тепер вона поклала на гратку першу сторiнку «Швидких автiвок», i вiн пригадав, як понад двадцять мiсяцiв тому написав цi слова у своему нью-йоркському будинку:

«Колiс я не маю, – сказав Тонi Бонасаро та пiшов назустрiч дiвчинi, яка спускалася сходами, – до того ж повiльно вчуся, проте швидко iжджу».

Спогади про той день виринули, наче ностальгiя вiд «Золотих шлягерiв», почутих по радiо. Вiн пригадав, як ходив по квартирi, човгав iз кiмнати в кiмнату, важкий вiд книжки – навiть не важкий, тягiтний, i в нього починалися пологи. Вiн пригадав, як уранцi знайшов пiд диваном лiфчик Джоани, а минуло вже три мiсяцi, як вона поiхала. Он як працюе служба прибирання. Вiн пригадав шум вулиць Нью-Йорка та далекий, розмiрений церковний подзвiн, що зазивав вiрян на службу.

Вiн пригадав, як сiв за стiл.

Як завжди, вiн вiдчув блаженне полегшення пiсля початку й упав у дiру, сповнену яскравого свiтла.

Як завжди, вiн пiдсвiдомо знав, що не вийде написати так добре, як гадаеться.

Як завжди, вiн боявся, що не зможе закiнчити, що з розгону вдариться об голу стiну.

Як завжди, вiн отримав надзвичайну, зухвалу насолоду вiд того, що почалася пригода.

Вiн глянув на Еннi Вiлкс i тихо, але чiтко вимовив:

– Еннi, будь ласка, не примушуй мене цього робити.

Непорушно тримаючи перед ним сiрники, вона вiдповiла:

– Роби, як знаеш.

Тож вiн спалив свою книжку.

Вона примусила його спалити першу сторiнку, останню, а потiм iще дев’ять пар сторiнок iз рiзних частин рукопису, бо дев’ять, як вона пояснила, було числом сили, а двiчi по дев’ять – то на щастя. Вiн помiтив, що вона повикреслювала лайку чорним маркером, принаймнi до того мiсця, де закiнчила читати.

– Гаразд, – сказала вона, коли догорiла дев’ята пара, – ти був хорошим хлопчиком i справжнiм душкою, i я знаю, що це завдае тобi майже скiльки ж прикрощiв, скiльки бiль у ногах, тому не будемо бiльше зволiкати.

Вона зняла гратку та поклала решту рукопису в жаровню, зминаючи хрусткi чорнi завитки сторiнок, якi вже встигли згорiти. У кiмнатi смердiло сiрниками та паленим папером. «Пахне, немов у диявола в убиральнi», – незв’язно подумав Пол, i якби в зморщенiй горiховiй шкаралупi, яка колись служила йому за шлунок, була iжа, його, мабуть, уже би вивернуло.

Вiлкс запалила ще один сiрник i вклала йому до рук. Якимось чином йому вдалося перехилитися та впустити сiрник у жаровню. Яка тепер рiзниця? Немае нiякоi рiзницi.

Еннi легенько штурхонула Пола.

Вiн знехотя розплющив очi.

– Полум’я згасло. – Вона креснула ще одним сiрником та подала йому.

Тож, пробудивши iржавi пилки в ногах, вiн якимось чином iще раз перехилився та пiднiс сiрник до краечка рукопису. Цього разу, замiсть того щоби згаснути та померти бiля самоi сiрниковоi голiвки, вогонь розпалився.

Пол вiдкинувся назад, заплющив очi та став прислухатися до легкого потрiскування. Шкiру починав пекти жар вiд багаття.

– Ой, лишенько! – стривожено скрикнула Еннi.

Вiн розплющив очi та побачив, що гаряче повiтря пiдхоплюе з жаровнi палаючi клаптики паперу та розносить iх по кiмнатi.

Еннi перевальцем вибiгла зi спальнi. Пол почув, як iз кранiв у ваннiй вода пiд напором полилася у вiдро. Вiн непорушно спостерiгав, як потемнiлий уривок рукопису пролетiв по кiмнатi та опустився на тюль. На мить спалахнув вогник (у Пола навiть був час загадатися, чи не почнеться пожежа), iще раз блимнув i згас, лишивши на тканинi маленьку дiрку, наче вiд сигаретного недопалка. На лiжко посипався попiл, трохи потрапило Половi на руки. А йому було байдуже, як не крути.

Повернулася Еннi, ii очi забiгали, намагаючись вiдслiдкувати кожну звуглену сторiнку, що, кружляючи, здiймалася до стелi. Полум’я розгорiлося, з жаровнi посипалися iскри.

– Ой, лишенько! – знову вимовила вона, тримаючи в руках вiдро з водою та озираючись, намагаючись вирiшити, куди ii перше лити i чи потрiбно лити кудись узагалi. Заслиненi губи тремтiли.

Пол помiтив, як Еннi висунула язика та ще раз облизала губи.

– Лишенько! Лишенько!

Здавалося, це було едине слово, що вона могла вимовити.

Навiть перебуваючи в тiсних лещатах болю, Пол на мить вiдчув гостре задоволення – он який вигляд мала перелякана Еннi Вiлкс. І цей вигляд припав йому до душi.

Ще одна сторiнка здiйнялася в повiтря, проте на цiй уже розповзлися тонкi пагони блакитного полум’я. Еннi почала дiяти. З iще одним «лишеньком» на губах вона обережно вилила вiдро води в жаровню. Багаття гучно зашипiло та випустило стовп пари. З’явився сморiд вiд мокрого попелу, до якого домiшався солодкий, майже вершковий запах.

Коли вона вийшла, Пол спромiгся востанне звестися на лiктях. Вiн зазирнув у жаровню i побачив дещо, схоже на обгорiлий уламок колоди, затонулоi в солоному озерi.

Згодом Еннi Вiлкс повернулася.

Неймовiрно, але вона наспiвувала собi пiд нiс.

Вона всадила Пола та заштовхала йому до рота пiгулки.

Вiн проковтнув лiки, лiг на спину та подумав: «Я ii вб’ю».

– Їж, – долинув голос Еннi, i Пол вiдчув пекучий бiль. Вiн розплющив очi та побачив перед собою Вiлкс. Вона вперше опинилася на одному рiвнi з ним, обличчям до обличчя. З кволим, байдужим подивом вiн зрозумiв, що вперше за незлiченнi тисячолiття вiн, власне… сидiв.

«До сраки!» – подумав Пол i знову мiцно стулив повiки. Починався приплив. Палi сховалися пiд водою. Починався приплив, i, коли вiн закiнчиться, наступного разу може вже не бути, тож вiн ловитиме хвилi, поки е що ловити, а посидiти вiн i пiзнiше встигне…

– Їж! – повторила вона.

За цим послiдував черговий укол болю, вiд якого загудiла лiва частина голови. Пол заскиглив та спробував увернутися.

– Їж, Поле! Ти маеш отямитися, щоби трохи поiсти, iнакше…

Дззззiнь! Вухо. Вона щипала його за мочку вуха.

– Добре, – замурмотiв вiн, – добренько! Не скуби мене, заради Бога.

Вiн насилу розплющив очi. Повiки були важкими, наче до них почепили цементнi блоки. І тоi ж митi у ротi з’явилася ложка, з якоi в горло полився гарячий суп. Пол почав ковтати, щоб не захлинутися.

Раптом нiзвiдки (найбiльш грандiозне повернення на пам’ятi коментатора, панi та панове!) у поле зору увiрвався Хочу-Їстоньки, наче перша ложка супу пробудила нутрощi Пола вiд гiпнотичного трансу. Решту вiн проковтнув швидше, нiж Еннi встигала пiдносити йому ложку до рота. Поки вiн лигав та хлюпав, голод лише посилювався.

До Пола прийшов невиразний спогад, як вона викотила геть iз кiмнати лиховiсну димучу жаровню, а натомiсть вкотила дещо, що вiн у своему одурманеному сутiнковому станi прийняв за продуктовий вiзок. Подiбна iдея не викликала в нього жодного подиву чи зацiкавлення. Зрештою, вiн гостював у Еннi Вiлкс. Жаровня, вiзочки з магазинiв, завтра буде лiчильник з парковки чи ядерна боеголовка. Поки мешкаеш у парку розваг, забавам краю не буде.

Тодi вiн був поринув у забуття, але зараз збагнув, що продуктовий вiзок виявився складеним iнвалiдним крiслом на колесах. Вiн сидiв у ньому, понiвеченi ноги нерухомо випросталися вперед, тiло в дiлянцi таза набрякло з незвички та було невдоволене своiм новим становищем.

«Вона перенесла мене, поки я спав, – подумав вiн. – Пiдняла мене. Поки я спав, як дрова. Боже правий, ото вона сильна».

– Готово! – сказала Еннi. – Рада бачити, що ти так гарно поiв супу, Поле. Гадаю, ти одужаеш. Не скажу, що будеш як новенький, – то, на жаль, нi, але якщо в нас бiльше не трапиться подiбних… подiбних непорозумiнь… гадаю, ти чудово собi одужаеш. А зараз я перестелю цю стару погану постiль, а коли вправлюся, то перевдягну тебе, старий поганцю, а потiм, якщо тобi не болiтиме сильно i якщо ти ще будеш голодний, я нагодую тебе тостами.

– Дякую, Еннi, – покiрно мовив вiн i подумав: «Горло. Якщо згадаю, то дозволю тобi облизати губи й сказати „Лишенько!“. Але тiльки раз, Еннi.

Один-единий раз».

За чотири години вiн лежав у лiжку та був готовий спалити всi своi книжки за едину пiгулку новрiлу. Поки вiн сидiв у крiслi, усе було добре (не беручи до уваги кiлькiсть дуру в його кровi, яка би приспала половину Прусськоi армii[40 - Прусська армiя – назва збройних сил Прусського королiвства з 1701 до 1919 р., чисельнiсть якоi iнколи сягала 200 тисяч.]), але зараз Пол почувався так, наче в нижнiй частинi тiла вирував бджолиний рiй.

Вiн дуже голосно кричав, мабуть, iжа щось-таки зробила йому, бо вiн не пригадував, щоб кричав так голосно вiдтодi, як виринув iз темноi хмари.

Пол вiдчував, що Еннi, виключена, вимкнена з розетки, довго стояла в коридорi перед дверима його спальнi та порожнiм, нерухомим поглядом вивчала чи то дверну ручку, чи то вiзерунки лiнiй на власнiй долонi.

– Ось, – вона дала йому лiки. Цього разу двi пiгулки.

Вiн проковтнув iх, тримаючи Еннi за зап’ясток, аби дотягнутися до склянки.

– У мiстi я купила тобi два подарунки, – сказала вона, встаючи з лiжка.

– Невже? – прохрипiв вiн.

Еннi вказала на iнвалiдний вiзок зi сталевими пiдпорами для нiг, який похмуро прилаштувався в кутку.

– Другий я покажу тобi завтра. А тепер спи, Поле.

Проте сон довго не йшов. Пол плив у наркотичному туманi та розмiрковував про ситуацiю, в яку потрапив. Тепер стало трохи легше. Легше думати про це, нiж про книжку, яку ти створив, а потiм знищив.

Думки… уривки думок, наче клаптики тканини, з яких можна зшити стьобану ковдру.

Сусiди жили за багато миль вiд помешкання Вiлкс, а ще, як казала сама Еннi, не дуже ii любили. Яке в них прiзвище? Бойтони. Нi, Ройдмани. Точно, Ройдмани. Чи далеко звiдси до мiста? Та звiсно, недалеко. Пол перебував в уявному колi, дiаметр якого мiг становити вiд п’ятнадцяти до сорока п’яти миль. У цьому колi стояв будинок Еннi Вiлкс, оселя Ройдманiв та центр Сайдвiндера, яким би жалюгiдно маленьким вiн не був…

«А моя машина? Моя „камаро“ також десь у цьому колi. Чи знайшла ii полiцiя?»

Навряд, подумав Пол. Вiн був знаменитiстю. Якби знайшли машину, зареестровану на його iм’я, елементарна перевiрка одразу би показала, що вiн побував у Боулдерi, а потiм зник. Якби знайшли його понiвечену порожню машину, то розпочали би пошуки, про це заговорили би в новинах…

«Вона нiколи не дивиться новини по телебаченню, нiколи не слухае радiо, якщо, звiсно, у неi немае навушникiв».

Ситуацiя трохи скидалася на оповiдання з циклу Шерлока Голмса – про песика, який не гавкав[41 - Ідеться про оповiдання сера Артура Конана Дойла «Срiбний» (1892), у якому собака не загавкав пiд час убивства хазяiна, тож Шерлок Голмс дiйшов висновку, що тварина знала вбивцю.]. Машину ще не знайшли, бо копи не приходили. Якби ii вже виявили, то полiцiя перевiрила би кожного мешканця цього уявного кола, чи не так? А скiльки людей можуть проживати в такому колi, на верхiв’ях Захiдного схилу[42 - Colorado Western Slope – частина штату Колорадо на захiд вiд Континентального американського вододiлу.]? Ройдмани, Вiлкс, може, ще з десяток iнших?

І те, що машину поки не знайшли, не означало, що ii взагалi не знайдуть.

Його багата уява (такоi не було нi в кого по материнiй лiнii) взяла гору. Коп був високим, iз холодним красивим обличчям, i, здаеться, бакени були трохи довшi, нiж установлено. Вiн мав на носi темнi сонцезахиснi окуляри, в яких опитуваний мiг бачити лише вiдображення власного лиця. У голосi чувся гугнявий дiалект вихiдця з Середнього Заходу[43 - Midwest – один iз чотирьох географiчних регiонiв США, в який входять 12 центральних i пiвнiчно-схiдних штатiв.].

«Ми знайшли перекинуту машину на пiвдороги вниз по схилу Гамбаггi. Вона належить вiдомому письменнику на iм’я Пол Шелдон. На сидiннях та панелi приладiв була кров, а його й слiд загув. Може, вибрався та пiшов собi, мов зачарований…»

Враховуючи стан нiг Пола, таке припущення бiльше скидалося на жарт, але звiдки iм знати, якi вiн мав травми. Вони могли лише припускати, що як Шелдона немае в машинi, то вiн мав достатньо сил пройти хоч якусь вiдстань. Подiбнi мiркування навряд чи наштовхнуть iх на те, щоби розглянути малоймовiрну можливiсть викрадення, принаймнi не зараз, а може, й нiколи.

«Ви не пам’ятаете, чи бачили когось на дорозi в той день, коли була гроза? Високий чоловiк сорока двох рокiв iз рудуватим волоссям. Можливо, вдягнений у синi джинси, картату фланелеву сорочку та парку. З вигляду – наче трохи пришиблений. Чорт забирай, може, вiн навiть iменi свого не пам’ятав!»

Еннi пригостить його чашкою кави на кухнi. Еннi переконаеться, що всi дверi мiж кухнею та гостьовою кiмнатою надiйно зачиненi. На випадок якщо Пол почне стогнати.

«Та нi, офiцере, жодноi живоi душi не бачила. Я, власне, чимдуж поквапилася з мiста додому, коли Тонi Робертс сказав, що той страшний циклон так i не повернув на пiвдень».

Коп поставить чашку та встане з-за столу.

«Що ж, мем, як ви побачите когось iз такими прикметами, не зволiкайте та одразу зв’яжiться з нами. Вiн досить вiдома особа. Про нього писали в журналi „Пiпл“[44 - «People» («Люди») – найпопулярнiший американський щотижневик про знаменитостей.], ще в парочцi iнших…»

«Неодмiнно, офiцере!»

І коп подасться геть.

А може, подiбна ситуацiя вже вiдбулася, а Пол просто нiчого не знав. Може, поки вiн забувався наркотичним сном, реальний прототип чи прототипи уявного копа вже вiдвiдали Еннi. Бачить Бог, вiн достатньо часу провiв у вiдключцi. Вiн розмiрковував далi та вирiшив, що це малоймовiрно. Вiн був не якимсь там Джо Бло з Кокомо, блудьком без роду та племенi. Про нього писали в «Пiпл» (пiсля виходу першого бестселера) та «Ас»[45 - «Us» («Ми») – американський щотижневик про знаменитостей, моду та iндустрiю розваг.] (пiсля першого розлучення), про нього було питання в недiльнiй колонцi Волтера Скотта «Парад знаменитостей»[46 - «Walter Scott’s Personality Parade» – колонка в журналi «Parade», де смакуються подробицi особистого життя зiрок.]. Мали вiдбутися повторнi перевiрки: може, по телефону, може, копи самi мали приiхати. Коли пропадала знаменитiсть (навiть така псевдознаменитiсть, як письменник), полiцiя ставала особливо наполегливою.

«Друже, це всього лиш здогадки».

Може, здогадки, а може, логiчнi висновки. Так чи iнакше, це все одно краще, нiж просто лежати й нiчого не робити.

А як щодо вiдбiйникiв?

Пол спробував пригадати, але не змiг. Лише згадав, як потягнувся по сигарети, потiм якимось незбагненним чином земля та небо помiнялися мiсцями, а потiм – темрява. Але, знову ж таки, логiчне мислення (чи здогадки освiченоi людини, якщо вам кортить зачванитися) дарувало надiю, що копи ще не навiдувалися. Зiм’ятi вiдбiйники та порванi линви викликали би занепокоення в дорожньоi служби.

То що ж сталося насправдi?

Пол втратив керування на вiдрiзку дороги, де не було крутих схилiв, просто рiвчак, у який, перевернувшись, вилетiла його машина. Якби рiвчак був глибший, там би стояли вiдбiйники. Якби рiвчак був глибший, Еннi Вiлкс навряд чи змогла би до нього дiстатися, не згадуючи навiть про те, щоби самотужки витягнути його на дорогу.

Тож де була його машина? Звiсно ж, ii засипало снiгом.

Пол прикрив очi рукою та побачив мiський снiгоприбирач, який пiд’iжджав до мiсця, де вiн двi години тому зазнав аварii. Увечерi прибирач здаеться тьмяною оранжевою плямою у вируючому снiгу. Водiй закутався по самi вуха, на головi в нього старомодний залiзничний кашкет, зшитий iз синьо-бiлих клаптикiв оббивноi тканини. По його праву руку, на днi неглибокоi канави, яка трохи далi переходить у звичний для гiрськоi мiсцевостi яр, лежить «камаро» Пола Шелдона. Вицвiлий блакитний стiкер «ГАРТА[47 - Gary Hart (1936) – американський полiтик-демократ, сенатор штату Колорадо, брав участь у президентських виборах 1984 р., коли перемiг Рональд Рейган.] В ПРЕЗИДЕНТИ» на задньому бамперi – найяскравiша пляма в тому рiвчаку. Хлопець на снiгочистii не помiчае машини, бо стiкер надто вицвiлий, аби впасти в око. Боковi рала звужують поле зору, окрiм того, вже стемнiло, i вiн дуже втомився. Вiн просто хоче завершити останнiй рейс, передати снiгочистiй наступнiй змiнi та випити заслужену чашку гарячоi кави.

Вiн проiжджае повз, снiгова хмара, що вириваеться з-пiд рала, засипае рiвчак. «Камаро», яка була занесена по вiкна, тепер вкрита снiгом по дах. Пiзнiше, коли грозовi сутiнки вкiнець загустiшають, коли речi на вiдстанi простягнутоi руки здаватимуться нереальними, з’явиться друга змiна дорожньоi служби. Вона поiде у зворотному напрямку та остаточно поховае «камаро» пiд снiгом.

Пол розплющив очi та поглянув на стелю. По штукатурцi розповзлося тонке мереживо трiщин, якi утворювали вiзерунок, схожий на три переплетенi лiтери «В». Вiн устиг досконально iх вивчити, не встаючи з лiжка протягом нескiнченноi низки днiв, що тяглася пiсля виходу з хмари. Тепер вони знову впали йому в око, i вiн став лiниво перебирати в пам’ятi слова, що починалися на «В»: ворожий, вiдьомський, вихлястий та вивернутий.

Так.

Може, все так i було. Може.

Чи замислювалася Еннi про те, що станеться, коли знайдуть його машину?

А вона могла. Вона була божевiльною, але не дурненькою.

І все ж таки iй нiколи не спадало на думку, що може iснувати ще одна копiя «Швидких автiвок».

«Так. І вона була права. Ця сука була права. Копii не iснувало».

В уявi постали образи почорнiлих сторiнок, що лiтали по кiмнатi, вогонь, запах акту знищення… Вiн вищирився на образи i спробував подумати про щось iнше – багата уява не завжди мала гарнi наслiдки.

«Копii не iснувало, а дев’ять письменникiв iз десяти зробили би копiю, якби заробляли стiльки ж, скiльки я отримував за своi найменш вдалi книжки, навiть не з серii „Мiзерi“. І iй не спало це на думку.

Бо вона не письменник.

А ще вона не дурна, в чому ми обое вже переконалися. Гадаю, вона зациклена на собi, „я“ Еннi не просто велике, воно грандiозне. Спалити рукопис здавалося iй правильним вчинком, проте ii поняття про правильнi вчинки можна зруйнувати такими банальними речами, як копiювальний апарат у банку та кiлька стосiв четвертакiв… цей сигнал так i не з’явився на ii радарi, мiй друже».

Іншi логiчнi висновки могли виявитися не бiльш стiйкими, нiж пiщанi замки, проте його враження вiд Еннi Вiлкс було непорушним, наче Гiбралтарська скеля. Вiн займався деякими дослiдженнями, коли писав «Мiзерi», тому розумiвся на неврозi та психозi краще, нiж пересiчний обиватель. Вiн знав, що, хоча психопат iз межевим розладом мiг почергово впадати в глибоку депресiю чи стан агресивного, радiсного збудження, пiд цим завжди ховалося роздуте, хворе его, переконане, що вся увага прикута до нього, що воно грае першу скрипку великоi драми, розв’язку якоi, затамувавши подих, чекають мiльйони невидимих глядачiв.

Подiбне его було не здатне утворювати деякi логiчнi зв’язки. Хiд думок можна було передбачити, оскiльки вiн простягався лише в одному напрямку: вiд хвороi людини до предметiв, ситуацiй чи осiб, над якими суб’ект не мав влади (чи до фантазiй – невротик iще вiдокремлював iх вiд реальностi, а психопат уже не бачив жодноi рiзницi).

Еннi Вiлкс хотiла знищити «Швидкi автiвки», i тому в ii свiтi iснував лише один примiрник.

«Можливо, я змiг би врятувати цю кляту книжку, якби сказав, що е iншi копii. Вона би зрозумiла, що палити рукопис – марна справа. Вона би…»

Пола вже долав сон, аж раптом розмiрене дихання стало йому в горлi, а очi вирячилися.

Так, вона би побачила, що справа марна. Вона була би змушена визнати iснування зв’язкiв, що ведуть до непiдконтрольних речей. Скривджене его занило би…

«Характер маю!»

Якби вона вiч-на-вiч постала перед фактом, що не могла знищити «паскудну книжку», чи не захотiлося би iй натомiсть знищити ii автора? Зрештою, в Пола Шелдона копii не було.

Серце калатало. У сусiднiй кiмнатi пробив годинник, i Пол почув над головою важкi кроки Еннi. Тихе дзюрчання сечi. Зливання води в унiтазi. Глухi стуки в стелю, поки вона йшла назад до лiжка. Рипiння пружин.

«Ти не будеш мене знову злити?»

Думки раптом пустилися чвалом, наче скакун-переросток, що вирвався з загорожi. Який висновок можна зробити з цього дешевого психоаналiзу щодо його машини (якщо це взагалi можливо)? Про те, коли ii знайдуть? Що цей висновок означав для нього?

– Хвилинку, – прошепотiв вiн у темрявi, – хвилинку, хвилинку, зачекайте на дротi. Повiльнiше.

Вiн знову затулив рукою очi й знову викликав образ патрульного з темними окулярами та надмiру довгими бакенами. «Ми знайшли перекинуту машину на пiвдороги вниз по схилу Гамбаггi», – казав патрульний, i бла-бла-бла, бла-бла-бла.

Тiльки цього разу Еннi не запрошуе його на каву. Цього разу вона не заспокоiться, поки вiн не забереться з ii будинку та не поiде якнайдалi. Навiть на кухнi, навiть крiзь двое замкнених дверей мiж кухнею та гостьовою кiмнатою, навiть коли гiсть перебувае в наркотичному дурманi, патрульний все одно може почути стогiн.

Якби його машину знайшли, Еннi Вiлкс одразу би дiзналася, що справи кепськi, чи не так?

– Так, – прошепотiв Пол. Ноги знову починали болiти, але вiн майже не зважав на це, охоплений жахом вiд останньоi здогадки.

Справи в Еннi будуть кепськi не тому, що вона забрала його до себе, тим паче якщо вiд мiсця аварii до ii будинку ближче, нiж до Сайдвiндера (а Пол вважав, що так i е). За це ii мають нагородити медаллю та пожиттевим членством у фан-клубi Мiзерi Честейн (Пола доводило до сказу, що така рiч iснувала насправдi). Проблема полягала в тому, що вона забрала його до себе, розмiстила в гостьовiй кiмнатi та нiкому про це не сказала. Нiякого дзвiнка в мiсцеву лiкарню: «Це Еннi Вiлкс, я зараз на дорозi, що веде з гори Гамбаггi. Тут якийсь хлопець, виглядае так, наче Кiнг-Конг мав його за батута». Проблема в тому, що вона накачала його наркотою, до якоi у неi, звiсно, не мало бути доступу (навiть якщо Пол не такий «затарений», як йому це здаеться). Проблема в тому, що на додачу до наркотикiв вона мала дивнi методи лiкування: встромляла голки в руки, майструвала шини з вiдпиляних шматкiв алюмiнiевих милиць. Проблема в тому, що Еннi Вiлкс про щось свiдчила в Денверi… «І вона стала головним свiдком у справi, – подумав Пол, – закладаюся на будинок iз садочком, що так воно й було».

Тож вона спостерiгае, як коп вiд’iжджае на своему кришталево чистому (тобто за винятком злiплених кавалкiв снiгу та солi, якi ховаються пiд заднiм бампером та пiдкрилками) полiцейському автомобiлi, i Еннi знову почуваеться в безпецi… але не в цiлковитiй безпецi, бо тепер вона – наче звiр, що тримае носа за вiтром. Постiйно тримае.

Копи шукатимуть, шукатимуть i шукатимуть, бо вiн не якийсь там Джо Бло з Кокомо, вiн – Пол Шелдон, лiтературний Зевс, iз брови якого вийшла Мiзерi Честейн, повелителька смiттевих бакiв i королева супермаркетiв. Може, коли вони його не знайдуть, то припинять пошуки чи почнуть копати в iншому мiсцi. Але, може, один iз Ройдманiв бачив, як тоi ночi Еннi проiжджала на своiй Старiй Бессi, а на задньому сидiннi виднiлося щось пiдозрiле, що за формою нагадувало людину, загорнену в плед. Навiть якщо вони нiчого не бачили, Еннi не виключала можливостi, що Ройдмани можуть усякого про неi понавигадувати – бо вони ii не люблять.

Копи повернуться, i наступного разу ii гiсть поводитиметься не так тихо.

Пол пригадав, як безпорадно забiгали ii очi, коли вогонь у жаровнi мало не вирвався з-пiд контролю. Вiн бачив, як вона водила язиком по губах. Бачив, як вона бiгала туди-сюди, стискаючи та розтискаючи кулаки, як раз у раз зазирала до гостьовоi спальнi, де лежав вiн, загублений у хмарi. Як раз у раз вона скрикувала «Лишенько!» в порожнiх кiмнатах.

Вона вкрала рiдкiсного птаха з надзвичайним пiр’ям, рiдкiсного птаха родом iз Африки.

Що буде, якщо ii викриють?

Ну, звiсно ж, змусять давати свiдчення. Свiдчити в Денверi. І цього разу вона так просто не вiдкараскаеться.

Пол прийняв руку з очей. Вiн поглянув на переплетенi «В», що п’яно розповзалися по стелi. Йому не потрiбно було знову ховати очi в руку, аби побачити, що буде далi. Вона може тримати його день або тиждень. Потрiбен лише телефонний дзвiнок або неочiкуваний вiзит, i вона вирiшить позбутися свого «rara avis»[48 - Латинський вираз, що дослiвно означае «рiдкiсний птах», iнколи перекладаеться як «бiла ворона».]. Та зрештою вона все одно це зробить, як дикi собаки починають ховати вбиту здобич, коли за ними довго женуться.

Вона дасть йому п’ять пiгулок замiсть двох або задавить подушкою. А може, просто пристрелить. Звiсно, в неi мае бути рушниця (зброя е майже в кожного горянина), яка позбавить ii зайвих проблем.

Нi, не рушниця.

Забагато кровi.

Залишаться речовi докази.

Цього всього ще не сталося лише тому, що машину не знайшли. Скорiш за все, Пола шукають у Нью-Йорку чи Лос-Анджелесi, але нiхто не додумався попитати про нього в Сайдвiндерi, штат Колорадо.

Але навеснi…

По стелi блукали лiтери «В». Висотаний. Винищений. Втомлений.

Пульсуючий бiль у ногах давався взнаки. Наступного разу, коли проб’е годинник, прийде Еннi. Пол злякався, що вона прочитае цi думки по його очах. Вони звучатимуть, наче передмова до оповiдання, сповненого такого жаху, що його нiколи не напишуть. Вiн перевiв погляд улiво. На стiнi висiв календар. На ньому був зображений хлопчик, що котився вниз по схилу на санчатах. Згiдно з календарем, зараз був лютий, проте, згiдно з його власними розрахунками, вже стояв початок березня. Просто Еннi Вiлкс забула перегорнути сторiнку.

Скiльки ще часу спливе, поки снiг розтане, а з-пiд нього вирине «камаро» з нью-йоркськими номерами та реестрацiйним посвiдченням на iм’я Пола Шелдона в бардачку? Скiльки часу спливе, поки до Еннi завiтають патрульнi чи вона дiзнаеться про це з газет? Скiльки ще часу до весняноi вiдлиги?

Шiсть тижнiв? П’ять?

«Може, стiльки менi й лишилося жити», – подумав Пол, i його кинуло в трясцю. Ноги повнiстю прокинулися, i, поки Еннi не прийшла та не дала йому чергову дозу лiкiв, вiн не змiг заснути.

Наступного вечора вона принесла йому «Роял». Модель для офiсу, вона лишилася з тоi доби, коли такi речi, як електричнi друкарськi машинки, кольоровi телевiзори та кнопковi телефони iснували лише в науковiй фантастицi. Апарат був чорний та офiцiйний, наче пара наглухо застiбнутих черевикiв. По обидва боки корпусу стояли склянi панелi, крiзь якi виднiлися рукоятi, пружини, клямки та стрижнi. Сталевий вертальний важiль, тьмяний вiд невжиття, стирчав збоку, наче великий палець автостопника. Валик покрився пилом, тверда резинова поверхня затяглася трiщинами та зарубинами. Лiтери «ROYAL» розташувалися пiвколом на переднiй панелi машинки. Еннi нахилила ii, аби Пол змiг краще роздивитися, а потiм, крекнувши, поставила на лiжко мiж його ногами.

Вiн утупився очима в машинку.

Невже вона посмiхалася?

Господи Ісусе, здаеться, так.

Менше з тим, машинка вже скидалася на велику проблему. Зблякла стрiчка мала два покриття: чорне та червоне. Вiн уже забув, що такi випускалися. І цей спогад не викликав жодноi приемноi ностальгii.

– Ну? – Еннi радо всмiхалася. – Що скажеш?

– Непогано! – одразу вiдповiв вiн. – Справжнiй антикварiат!

Їi усмiшка захмарилася:

– Я ii купляла не як антикварiат, а як звичайну вживану рiч. Вживану рiч у гарному станi.

Пол одразу вибухнув тирадою:

– Та ну! Якщо добряче подумати, не iснуе такоi штуки, як антикварна друкарська машинка. Гарна машинка працюватиме вiчно. Цi канцелярськi крихiтки – справжнi монстри!

Якби вiн мiг дотягнутися, то погладив би машинку. Якби вiн мiг дотягнутися, вiн би ii розцiлував.

Усмiшка Еннi повернулася. Серце Пола трохи сповiльнило темп.

– Я придбала ii в «Зужитих новинках». Чи не дурна назва для крамнички? Але Ненсi Дартмонгер, яка нею порядкуе, теж дурнувата нiвроку.

Еннi трохи насупилася, але Пол одразу зрозумiв, що вона хмуриться не на нього. Вiн чимдалi краще усвiдомлював, що бажання вижити може бути звичайним iнстинктом, але воно вiдкривало легкий доступ до удаваного спiвпереживання. Вiн усвiдомлював, що все бiльше налаштовуеться на настрiй Еннi, на ii цикли. Вiн уважно прислухався, як вона цокала, наче заведений годинник.

– Окрiм дуростi, вона ще й погана. Дартмонгер! Вона б мала носити прiзвище Курвонгер! Двiчi розлучена, а зараз живе з власником бару. Тому, коли ти згадав про антикварiат…

– Машинка чудова, – вiдповiв вiн.

Еннi замислилась на хвилину, а потiм промовила, наче зiзнавалася в чомусь:

– Там бракуе «н».

– Невже?

– Так, бачиш?

Вона нахилила машинку, щоби вiн змiг поглянути на щiльне пiвколо лiтерних важелiв та побачити на одному з них вiдсутнiй майданчик – наче дiрка на мiсцi кутнього зуба в змарнiлому, але неушкодженому вищирi.

– Бачу.

Вона опустила машинку. Лiжко злегка захиталося. Пол подумав, що апарат важить принаймнi фунтiв п’ятдесят. Вiн прийшов iз тих часiв, коли не було сплавiв чи пластику… а також авансiв iз п’ятьма нулями за написання книжки та екранiзацiй, нав’язаних агентами, не було «Ю-ес-ей Тудей», «Ентертейнмент Тунайт»[49 - «USA Today» («США сьогоднi») – одна з найпопулярнiших щоденних газет у США, виходить з 1982 р.; «Entertainment Tonight» («Вечiрнi розваги») – телепередача про зiрок i скандали навколо них, одна з найпопулярнiших у США та по всьому свiтi, перший показ вiдбувся 1981 року.] або знаменитостей, що рекламують кредитнi картки чи горiлку.

«Роял» посмiхалася до нього, провiщаючи неприемностi.

– Вона запросила сорок п’ять, але скинула п’ятiрку. За вiдсутню «н».

Еннi лукаво посмiхнулася до нього. «Та я й сама не дурна», казав ii вигляд. Пол усмiхнувся у вiдповiдь. Приплив тривав, тому усмiхатися й брехати було легко:

– Вона сама скинула? То ти не торгувалася?

Еннi була явно собою задоволена та обережно додала:

– Я сказала iй, що «н» – дуже важлива лiтера.

– Молодець, чорт забирай!

Вiн зробив iще одне вiдкриття – мистецтво пiдлабузництва приходить iз практикою.

Посмiшка Еннi стала зловтiшною, нiби вона припрошувала роздiлити якусь ласу таемницю.

– Я iй сказала, що прiзвище мого улюбленого письменника закiнчуеться на «н».

– А в iменi моеi улюбленоi медсестри iх цiлих двi!

Їi обличчя заяснiло. Неймовiрно, але на щоках заграв рум’янець. От як це буде, подумав вiн, якщо поставити жаровню в ротi одного з тих iдолiв iз оповiдань Г. Райдера Гаггарда. Такий вигляд вiн матиме вночi.

– Ну ти й пустунчик!

– Нi, – заперечив вiн, – аж нiяк.

– Гаразд!

Вона на мить вiдвела погляд (не порожнiй, а задоволений i трохи збентежений), щоб зiбратися з думками. Пол мiг би навiть втiшатися цiею розмовою, якби не друкарська машинка – така ж важка, як i жiнка, що ii принесла, i така ж несправна. Вона шкiрилася до нього щербатим ротом, провiщаючи неприемностi.

– Інвалiдний вiзок обiйшовся значно дорожче, – сказала вона. – А цiни на пiдкладнi судна стали просто захмарними, вiдтодi як я… – Вона замовкла, насупилась, прочистила горло, а потiм поглянула на нього та всмiхнулася. – Але ти маеш учитися сидiти, тому менi зовсiм не шкода тих грошей. Окрiм того, у тебе не вийде друкувати лежачи, чи не так?

– Нi…

– Тому я приготувала дошку… вирiзала за розмiром… i папiр… почекай!

Вона вибiгла з кiмнати, наче дiвчисько, лишивши Пола сам на сам iз машинкою. Посмiшка зникла тоi ж митi, як Еннi обернулася до нього спиною. «Роял» нiколи не мiнялася. Пiзнiше Пол здогадався, що давно був пiдозрював, чим це закiнчиться. Вiн знав, як звучатиме машинка, як вона клацатиме своiм вискалом, наче персонаж зi старих стрiпiв[50 - Стрiпи – комiкси або коротенькi мальованi iсторii, якi друкували в газетах з початку ХХ столiття.] про Дакi Даддлза.

Еннi повернулася з пачкою паперу «Кроссабл Бонд» у термопластиковiй плiвцi та дошкою три фути завширшки та чотири завдовжки.

– Дивись! – Вона поклала дошку на бильця вiзочка, що стояв бiля лiжка, наче якийсь поважний сухорлявий гiсть. Пол уже бачив свiй силует, який сидiв, придавлений дошкою, наче в’язень.

Еннi поставила машинку на дошку, обличчям до примарного силуету, а поруч поклала пачку «Кроссабл Бонд» – папiр, який вiн ненавидiв понад усе, бо вiд частого гортання сторiнок чорнила починали розмазуватися. Таким чином Еннi створила щось на кшталт робочого мiсця для калiки.

– Як тобi?

– На вигляд непогано, – промовив Пол, з неймовiрною легкiстю сказавши найбiльшу брехню в своему життi, а потiм поставив запитання, вiдповiдь на яке знав заздалегiдь: – Як ти гадаеш, що я напишу?

– Ох, Поле, – сказала вона, обернувшись до нього та зарум’янившись iще дужче. В очах затанцювали радiснi вогники. – Я не гадаю, я знаю! За допомогою цiеi друкарськоi машинки ти створиш новий роман! Свiй кращий роман! «Повернення Мiзерi»!

Повернення Мiзерi. Вiн нiчого не вiдчував. Вiн подумав, що так само нiчого не вiдчувае робiтник, якому щойно вiдтяло руку електричною пилкою i який iз байдужою цiкавiстю оглядае свiй зап’ясток, що фонтануе.

– Так! – сказала Еннi. Їi обличчя сяяло, наче пошуковий лiхтар уночi. Сильнi руки були схрещенi на грудях. – Ти напишеш книжку тiльки для мене, Поле! Вiдплата за те, що я поставлю тебе на ноги! Один-единий примiрник нового роману про Мiзерi! У мене буде те, чого нема нi в кого iншого в цiлому свiтi, як би iм того не хотiлося! Уяви собi!

– Еннi, Мiзерi померла.

Дивовижно, але водночас прийшла неймовiрна думка: «Я зможу ii повернути». Ця думка сповнила його втоми та огиди, але не викликала подиву. Зрештою, людина, яка змогла пити мильну воду з вiдра, мае спромогтися на пiдконтрольну творчiсть.

– Нi, не померла, – замрiяно вiдповiла Еннi. – Навiть коли я… злилася на тебе, то знала, що вона насправдi не померла. Я знала, що ти не зможеш ii вбити. Бо ти хороший.

– Невже? – спитав вiн та поглянув на друкарську машинку, яка посмiхнулася у вiдповiдь. «Подивимось, на що ти здатний, любий друже», – прошепотiла вона.

– Так!

– Еннi, я не знаю, чи зможу сидiти в цьому крiслi. Останнього разу…

– Останнього разу було дуже боляче, можу заприсягнутися. І наступного разу також болiтиме. Може, навiть бiльше. Але настане день – а вiн не за горами, хоча тобi може здатися, що минуло багато часу, – коли болiтиме менше. І ще менше. І ще менше.

– Еннi, скажи менi дещо.

– Звiсно, голубе!

– Якщо я напишу тобi це оповiдання…

– Роман! Гарний, великий роман, як i всi iншi. Може, навiть бiльший!

На секунду Пол заплющив очi, а потiм знову подивився на неi.

– Згода, якщо я напишу тобi цей роман, ти вiдпустиш мене, коли я закiнчу?

Обличчям Еннi промайнула тiнь занепокоення, i вона пильно, уважно поглянула на нього.

– Ти так говориш, наче я тримаю тебе за в’язня, Поле.

Вiн нiчого не вiдповiв, просто дивився на неi.

– Гадаю, до того часу, як ти закiнчиш, ти вже будеш готовий… готовий до людського товариства, – сказала вона. – Ти це хотiв почути?

– Так, саме це.

– Чесне слово, я пiдозрювала, що в письменникiв велике его, а виявляеться, вони ще й невдячнi!

Пол не вiдривав погляду вiд Еннi, i за деякий час вона роздратовано та трохи знiчено потупила очi.

Урештi-решт вiн промовив:

– Менi будуть потрiбнi всi книжки «Мiзерi», якщо вони в тебе е, бо я не маю своеi конкордацii.

– Звiсно, що е! – вiдповiла вона. – А що таке конкордацiя?

– Швидкозшивач, у який я складаю всi своi нотатки з «Мiзерi», – пояснив вiн. – В основному персонажi та мiсця з перехресними посиланнями, розбитi на три-чотири пiдгрупи. Сюжетнi лiнii. Історичнi довiдки…

Пол бачив, що вона його майже не слухала. Уже вдруге вона не виказувала жодноi цiкавостi до секретiв ремесла, вiд яких слухачi майстер-класiв тамували подих. І причина була проста, як стара правда. Еннi Вiлкс була iдеальним читачем, жiнкою, яка обожнювала iсторii та зовсiм не цiкавилась процесом iх створення. Вона була уособленням вiкторiанського архетипу Вiрного читача. Їi не цiкавили конкордацii та посилання, оскiльки для неi Мiзерi та персонажi, що ii оточували, були цiлковитою реальнiстю. Посилання iй нi про що не говорили. Може, якби Пол заговорив про перепис населення в Малому Данторпi, вона би виявила хоч якесь зацiкавлення.

– Я дiстану тобi всi книжки. Вони трохи пошарпанi, але ж це ознака того, що iх люблять i перечитують, чи не так?

– Так, – вiдповiв вiн, цього разу не збрехавши, – саме так.

– Я навчуся переплiтати книги, – замрiялась вона. – Я сама зроблю палiтурку для «Повернення Мiзерi». Це буде едина справжня книжка, яку я матиму, окрiм Бiблii моеi матерi.

– От i добре, – сказав вiн, аби просто щось сказати. У шлунку з’явилася легка нудота.

– Тому зараз я пiду, аби ти розкинув розумом як годиться, – повiдомила вона. – Це так хвилюе! Як ти гадаеш?

– Так, Еннi, дуже хвилюе.

– За пiвгодини я принесу тобi курячу грудку з картопляним пюре та горошком. Навiть трохи «Джеллi-О»[51 - «Jelly-O» – марка популярних желейних десертiв американськоi компанii «Kraft Foods».], бо ти був слухняним хлопчиком. А ще я подбаю, аби ти вчасно дiстав своi пiгулки. Ввечерi навiть отримаеш на одну бiльше, нiж заведено, якщо буде потреба. Я пильнуватиму, аби ти добре поспав, адже завтра тобi треба ставати до роботи. Можу закластися, ти одужуватимеш швидше, коли працюватимеш!

Вона пiдiйшла до виходу, озирнулася i, гротескно викрутившись, послала йому здаля поцiлунок.

Еннi причинила за собою дверi. Полу не хотiлося дивитися на друкарську машинку, i деякий час вiн опирався, проте згодом погляд безпорадно повернувся до неi. Вона стояла на письмовому столi та посмiхалася. Дивитися на неi було все одно, що дивитися на знаряддя для тортур: чобiток, дибу-ложе, дибу-пiдвiс, якi поки стояли без дiла, до певного моменту.

«Гадаю, до того часу, як ти закiнчиш, ти вже будеш готовий… готовий до людського товариства».

«О, Еннi, ти збрехала нам обом. Я це знав, i ти це знала. Я бачив це у твоiх очах».

Перед ним вiдкривалися обмеженi перспективи, якi не провiщали жодного задоволення: шiсть тижнiв життя, якi вiн проведе, страждаючи вiд болю в зламаних ногах та поновлюючи свое знайомство з Мiзерi Честейн, у дiвоцтвi Кармайкл, пiсля чого вiдбудеться квапливий похорон на задньому дворi. А може, вона згодуе його рештки свинi на ймення Мiзерi, ото було б справедливо, хоч як огидно та жахливо.

«То не роби цього. Розiзли ii. Вона – наче ходяча пляшка нiтроглiцерину. Потруси ii трохи. Хай вона вибухне. Усе ж краще, нiж лежати тут i страждати».

Вiн спробував затримати погляд на переплетених «В», але незабаром знову дивився на друкарську машинку. Вона стояла на письмовому столi – нiма, товстошкiра, повна слiв, якi йому не хотiлося писати, вишкiрялася щербатою посмiшкою.

«Не схоже, що ти сам у це вiриш, любий друже. Гадаю, ти хочеш вижити, навiть якщо тобi дуже болiтиме. Якщо для цього необхiдно влаштувати повернення Мiзерi, ти це зробиш. Принаймнi, спробуеш, але спочатку тобi треба розiбратися зi мною… І твоя пика менi не до вподоби».

– Навзаем, – прохрипiв Пол.

Цього разу вiн спробував дивитися у вiкно, за яким iшов снiг. Пол не помiтив, коли саме перевiв погляд, проте скоро вiн знову витрiщався на друкарську машинку – з палким, гидливим зачаруванням.

Сидiння завдавало не такого сильного болю, як вiн боявся, i це було добре, бо, як показував попереднiй досвiд, опiсля болiтиме сповна.

Еннi поставила тацю з iжею на стiл i пiдкотила вiзок до лiжка. Вона допомогла Полу сiсти (в тазi спалахнув тупий пульсуючий бiль, який згодом ущух), а потiм нахилилася, притиснувшись шиею до його плеча, наче кiнь. Якусь мить вiн вiдчував биття ii пульсу, i його обличчя смикнулося вiд огиди. Потiм права рука Еннi мiцно обхопила його спину, а лiва – сiдницi.

– Намагайся не рухати ногами нижче колiн, поки я тебе переношу, – сказала вона та вправно стягнула його в крiсло. Вона зробила це з легкiстю жiнки, яка ставить книжку в просвiт мiж томами на поличцi. Так, Еннi була сильною. Навiть якби вiн був у доброму здоров’i, результат поединку мiж ним i цiею жiнкою був би досить сумнiвним. А в його теперiшньому станi це мало б такий вигляд, наче Воллi Кокс вийшов проти Бум-Бум Манчинi[52 - Wally Cox (1924–1973) – американський комiк, вiдомий роллю Каспара Мiлктоста – «тихого, сором’язливого чоловiка, якого постiйно б’ють»; Ray «Boom Boom» Mancini (нар. 1961) – колишнiй боксер, чемпiон свiту в легкiй вазi з 1982 до 1984 року.].

Вона поклала перед ним дошку.

– Бачиш, як ладно стае? – сказала вона та пiшла до столу по iжу.

– Еннi?

– Так.

– Чи не могла би ти повернути друкарську машинку iншим боком? Аби вона в стiну дивилася.

Еннi насупилася:

– І з якого дива я маю це робити?

Бо я не хочу, щоби вона всю нiч менi шкiрилась.

– Давнi забобони, – вiдповiв вiн. – Я завжди вiдвертаю машинку до стiни перед тим, як сiдати писати.

Вiн помовчав i додав:

– Власне, я так роблю щоночi, поки пишу.

– Це як «ступиш на щiлину – зламаеш спину». Я, по можливостi, намагаюся не наступати на щiлини, – сказала вона та розвернула «Роял» так, що тепер вона посмiхалася самiй лише голiй стiнi. – Так краще?

– Набагато.

– От дурненький, – сказала вона та почала його годувати.

Йому снилося, нiби Еннi Вiлкс викликае з пляшок джинiв та бiсiв i лiтае на чарiвному килимi при дворi якогось казкового арабського халiфа. Коли килим промайнув повз Пола (ii волосся струменiло по спинi, а погляд був жвавий та яскравий, наче в капiтана, що веде свiй корабель помiж айсбергiв), вiн помiтив, що тканина сплетена з зелених i бiлих ниток, а вiзерунок складаеться в номерний знак штату Колорадо.

«У сиву давнину, – гукала Еннi. – Це сталося в сиву давнину. Коли прадiд мого прадiда був iще малим. Це розповiдь про те, як бiдний хлопчик. Менi переповiв це чоловiк, який. У сиву давнину. У сиву давнину».

Пол прокинувся вiд того, що Еннi трясла його за плече, а яскраве ранкове сонце крадькома зазирало у вiкно. Снiгопад припинився.

– Вставай, сонько! – Еннi мало не щебетала. – Я принесла тобi йогурт i варене яечко, а потiм час сiдати за роботу.

Вона горiла вiд нетерпiння. Пол зазирнув у ii обличчя, i до нього прийшло нове дивне вiдчуття – надiя. Йому наснилося, що Еннi Вiлкс була Шехерезадою[53 - Шехерезада – героiня казок «Тисяча й однiеi ночi», дружина царя Шагрiяра, який мав звичай убивати своiх наречених одразу пiсля першоi шлюбноi ночi. Шехерезада взялася щоночi оповiдати йому цiкавi нескiнченнi iсторii, аби врятувати життя собi та майбутнiм дружинам.], ii масивне тiло було вдягнене в прозорi одежi, великi ноги запнутi в рожевi капцi зi стразами та загнутими носками. Вона правила своiм чарiвним килимом i промовляла закляття, що вiдчиняли дверi до найкращих iсторiй. Але, звiсно, не Еннi Вiлкс була Шехерезадою, а вiн. І якщо вiн добре писатиме, вона не зможе його вбити, поки не дiзнаеться, як усе скiнчилося, як би голосно не наказували iй звiрячi iнстинкти, що вона мусить…

Чи не з’явився в нього шанс?

Пол перевiв погляд вiд Еннi та помiтив, що вона розвернула машинку перед тим, як будити його. «Роял» привiтала Пола слiпучою посмiшкою з вибитим зубом, примовляючи, що сподiватися – нормально, а боротися – благородно, але в кiнцi вiн залишиться сам на сам зi своею злою долею.

Еннi пiдкотила крiсло до вiкна, i вперше за багато тижнiв на Пола впали сонячнi променi. Йому здалося, що блiда, як крейда, помережена легкими пролежнями шкiра дякуе та урчить вiд задоволення. Шибки затягнулися по краях морозними вiзерунками, i коли вiн пiднiс руку до вiкна, то вiдчув, що його, наче купол, оточуе шар холоду. Це вiдчуття освiжало i водночас було ностальгiйним, наче лист вiд старого друга.

Уперше за багато тижнiв (а здавалося, що рокiв) Пол змiг поглянути на краевид, який вiдрiзнявся вiд незмiнного оздоблення гостьовоi кiмнати: синi шпалери, фотографiя Трiумфальноi арки, довгий-довгий мiсяць лютий у виглядi хлопчика, що мчить униз по схилу на санчатах (Половi подумалося, що, навiть коли йому судилося пережити чергування сiчня з лютим iще разiв п’ятдесят, вiн до останнього буде згадувати обличчя цього хлопчика в плетенiй шапочцi). Вiн розглядав цей новий свiт iз тим самим захватом, iз яким у дитинствi дивився свiй перший мультик «Бембi»[54 - «Bambi» (1942) – мультиплiкацiйна драма режисера Девiда Хенда виробництва компанii Волта Дiснея про оленятко на iм’я Бембi.].

Обрiй був близько, як i завжди в Скелястих горах, де далекi простори свiту неодмiнно вкорочувалися вивернутою з землi гiрською породою. На блакитному ранковому небi не було жодноi хмаринки. По схилу найближчоi гори здiймався килим зеленого лiсу. Вiдкрита мiсцина акрiв у сiмдесят простягалася мiж будинком та кромкою гаю. Вона була встелена незайманим слiпучо-бiлим снiгом, i тому неможливо було розрiзнити, чи пiд ним рiлля, чи пасовище. На тлi цiеi вiдкритоi дiлянки видiлялася лише одна будiвля – охайний червоний сарай. Коли Еннi говорила про худобу або Пол бачив, як вона похмуро плентаеться повз його вiкно, розбиваючи пару вiд дихання своiм непроникним, виставленим уперед обличчям, вiн уявляв собi занедбану халупу, як на малюнках у дитячих книжках про привидiв, – дугоподiбний дах, за багато рокiв викривлений пiд вагою снiгу, тьмянi запорошенi вiкна, деякi з них вибитi та закритi шматками картону, високi двiйчастi дверi, можливо, з виламаними завiсами, розчахнутi назовнi. Ця охайна, чепурна будiвля, пофарбована в темно-червоний колiр iз кремовим обрамком, скидалася на гараж на п’ять машин якогось заможного сiльського пана, який замаскував його пiд сарай. Перед ним стояв джип «черокi»[55 - «Jeep Cherokee» – лiнiйка позашляховикiв американського концерну «Крайслер».], який на вигляд мав рокiв п’ять, проте був ретельно доглянутий. По один бiк вiд машини був кiвш фiрми «Фiшер» на саморобнiй дерев’янiй рамi. Аби пiд’еднати кiвш до «черокi», Еннi треба було лише обережно пiдвести джип до рами, щоби скоби на бамперi збiгались iз пазами на ковшi, та перекинути блокувальний важiль на панелi приладiв. Ідеальний транспорт для самотньоi жiнки, яка не мае сусiдiв, що могли би iй допомогти (звiсно, за винятком тих нетiпах Ройдманiв, але Еннi не взяла б у них i тарiлки зi свинячими котлетами, навiть якби помирала з голоду). Пiд’iзна дорiжка була ретельно прибрана вiд снiгу, на пiдтвердження того факту, що Еннi дiйсно користувалася ковшем, але дороги видно не було – вона ховалася за рогом будинку.

– Бачу, ти вподобав мiй сарай, Поле.

Вiн здригнувся та озирнувся. Стрiмкий, непрорахований рух пробудив бiль, який вiддано вгризнувся в рештки гомiлок i в зiжмуткований сольовий купол, що замiнив йому лiве колiно. Бiль iще раз сполохнувся, проштрикуючи голками тiло, недосяжний у своiй кiстковiй в’язницi, а потiм запав у легку дрiмоту.

Еннi тримала тацю з iжею. М’який, перемолотий харч для калiки… але вiд одного погляду на iжу шлунок загуркотiв. Коли Еннi пiдiйшла ближче, Пол побачив, що на нiй бiлi черевички з тонкою пiдошвою.

– Так, вiн дуже гарний.

Вона поклала дошку на бильця крiсла та поставила на неi тацю. Потiм присунула стiлець та сiла бiля Пола, спостерiгаючи, як вiн iсть.

– Фу-ти, ну-ти! Гарний той, хто гарно робить, як казала моя мати. Я тримаю його в порядку, бо, якби не тримала, сусiди би розпатякалися. Вони постiйно шукають приводу, аби залити менi сала пiд шкуру чи пустити про мене плiток. Тому я все тримаю в порядку. Зовнiшнiй вигляд дуже-дуже важливий. Щодо сараю, то мороки з ним небагато, якщо не вiдкладати справи на безрiк. Скидати долi снiг, аби не провалився дах, – то найбiльша бякота.

«Бякота, – подумав вiн, – запам’ятай це слово з лексикону Еннi Вiлкс для своiх мемуарiв – себто якщо тобi колись випаде нагода написати мемуари. Разом iз „ковiньками“, „птахами-нетiпахами“ та всiма iншими, якi з’являться трохи згодом, будь певен».

– Два роки тому я попросила Бiллi Гавершема викласти дах спецiальними стрiчками. Клацаеш перемикачем, вони нагрiваються та розтоплюють кригу. Проте цiеi зими вони бiльше не знадобляться, бачиш, як снiг тане сам по собi?

Виделка з яйцем стала на пiвдороги до рота. Вона зупинилася на льоту, поки Пол дивився на сарай. По краю даху звисала низка бурульок. Із кiнчикiв бурульок струменiли краплi, швидко струменiли. Кожна краплина зблискувала перед тим, як упасти у вузенький крижаний рiвчак пiд стiною сараю.

– Уже сорок п’ять градусiв, а ще й дев’ятоi немае, – безтурботно продовжувала Еннi, поки Пол уявляв собi, як заднiй бампер «камаро» проступае крiзь залежаний снiг i виблискуе пiд сонцем. – Звiсно, це не надовго, нас чекають iще два-три похолодання, а може, ще одна велика завiрюха, але весна вже йде, Поле. Моя мати казала, що передчуття весни схоже на передчуття раю.

Вiн поклав на тарiлку виделку з недоiденим яйцем.

– Не хочеш останнiй шматочок? Наiвся?

– Наiвся, – погодився вiн, а подумки спостерiгав, як Ройдмани повертаються з Сайдвiндера, як блискуча стрiла свiтла потрапляе в обличчя мiстера Ройдмана, а вiн щулиться та прикривае очi рукою: «Що там унизу, Гем?.. І не кажи, що я з’iхав з глузду, там точно щось е! Вiдблиск мало не попалив менi зiр! Здавай назад, хочу ще раз глянути».

– Тодi я приберу тацю, – сказала Еннi та окинула його м’яким люблячим поглядом, – а ти можеш починати. Навiть не можу передати, яка я схвильована, Поле.

Еннi вийшла, а Пол лишився сидiти у вiзку та спостерiгати, як вода стiкала по бурульках, що звисали з даху сараю.

– Я би хотiв якийсь iнший папiр, якщо тобi не важко його дiстати, – сказав Пол, коли Еннi повернулася, щоби поставити друкарську машинку та папiр на дошку.

– Інший? – перепитала вона, постукуючи пальцем по загорнутiй у целофан пачцi «Кроссабл Бонд». – Але ж це найдорожчий папiр з усiх! Я спитала, коли вибирала його в магазинi «Пейпер Петч»!

– А хiба мама не казала тобi, що найдорожче не завжди означае найкраще?

Еннi насупилася. Первинна захисна реакцiя змiнилася обуренням. Пол здогадувався, що наступною стадiею буде лють.

– Нi, не казала, мiстере Розумако. Вона казала, що як купляеш щось за безцiнь, то й матимеш собi дешеву рiч.

Пол iз часом зрозумiв, що погода, яка вирувала всерединi Еннi, була схожа на весну Середнього Заходу. Цю жiнку повнили торнадо, що тiльки й чекали вирватися на волю, i якби якийсь фермер подивився на небо, схоже наразi на обличчя Еннi, то вiн би в цю ж саму мить зiбрав родину та доправив у пiдземне сховище. Чоло Еннi зблiдло. Нiздрi раз у раз роздувалися, наче у тварини, що почула вогонь. Пальцi гнучко розправлялися, а потiм знову зцiплювалися в кулаки, захоплюючи та стискаючи мiж собою повiтря.

Пол був уразливий перед Еннi, але водночас не мiг без неi обходитися, i це усвiдомлення волало йому, щоби вiн вiдступив, власкавив ii, поки ще був час, як плем’я в одному з цих оповiдань Гаггарда умилостивляло свою розлючену богиню, приносячи жертви ii кам’яному обличчю.

Але iнша половина Пола Шелдона, не така залякана та бiльш практична, нагадала йому, що вiн не зможе грати Шехерезаду, якщо постiйно боятиметься та заспокоюватиме Еннi кожного разу, як вона сердитиметься. Якщо вiн буде весь час iй догоджати, вона тiльки бiльше розгуляеться. Ця половина доводила: «Якби ти не мав того, що iй потрiбне, вона б одразу вiдвезла тебе в лiкарню або невдовзi б убила, щоб убезпечити себе вiд Ройдманiв, бо для Еннi свiт повний Ройдманiв, для Еннi вони ховаються за кожним кущем. І якщо ти зараз не приборкаеш цю вiдьму, Полi, хлопчику мiй, далi буде тiльки гiрше».

Їi дихання пришвидшилося, вона мало не задихалася, стискання-розтискання долонь також прискорювалось, i тодi Пол зрозумiв, що вона вже вийшла з-пiд контролю.

Зiбравши докупи рештки хоробростi, вiдчайдушно намагаючись дiбрати тональнiсть, щоби вдати легке роздратування, Пол вимовив буденним голосом:

– Я би на твоему мiсцi не злився. Це все одно не допоможе.

Вона застигла на мiсцi, нiби Пол дав iй ляпаса, та кинула на нього скривджений погляд.

– Еннi, – терпляче продовжив вiн, – нiчого страшного не вiдбуваеться.

– Це твоi хитрощi, – вiдповiла вона. – Ти не хочеш писати менi книжку, тому вдаешся до хитрощiв, щоби не починати. Я так i знала. Отакоi! Але це не спрацюе. Це…

– Це дурницi, – заперечив вiн. – Хiба я казав, що не збираюся писати?

– Нi… Нi, але…

– Правильно, бо я збираюся. І якщо ти пiдiйдеш ближче та поглянеш на дещо, я покажу, в чому проблема. Подай менi, будь ласка, вебстерiв горщик…

– Вебстерiв… що?

– Ту маленьку посудину з ручками та олiвцями, – пояснив вiн. – Працiвники редакцiй iнколи називають ii вебстеровим горщиком, на честь Денiеля Вебстера[56 - Daniel Webster (1782–1852) – американський полiтик, сенатор штату Массачусетс; звiсно, до горщика з ручками не мае жодного стосунку. Скорiш за все, Пол називае ту посудину на честь Ноа Вебстера (1758–1843) – американського лексикографа та укладача «Американського словника англiйськоi мови».].

Пол збрехав, не вагаючись жодноi митi, проте ця брехня мала бажанi наслiдки – Еннi здавалася спантеличеною, як нiколи, загублена в спецiалiзованому свiтi, про який не мала жодного уявлення. Збентеження ще бiльше розсiяло (а отже, розрядило) ii лють. Вiн бачив, що тепер Еннi навiть не знала, чи мала право злитися.

Вона принесла горщик iз ручками й олiвцями та зi стуком опустила його на дошку. Пол подумав: «Чорт забирай! Я перемiг…» Нi, не так. Мiзерi перемогла.

«Але це теж не зовсiм правильно. Ти забув про Шехерезаду. Перемогла Шехерезада».

– І що? – пробурчала Еннi.

– Дивись.

Пол вiдкрив пачку «Кроссабл», дiстав аркуш, узяв нагострений олiвець та провiв на паперi тонку лiнiю. Потiм узяв кулькову ручку та провiв iще одну паралельну лiнiю. Потiм вiн ковзнув великим пальцем по злегка шерехатiй поверхнi аркуша. Обидвi лiнii розпливлися слiдом за пальцем, причому олiвець мазався трохи бiльше, нiж ручка.

– Бачиш?

– І що?

– Друкарське чорнило теж буде мазатися, – вiдповiв вiн. – Не так сильно, як олiвець, але гiрше, нiж кулькова ручка.

– То ти збираешся сидiти та натирати великим пальцем кожну сторiнку?

– Навiть якщо просто гортати сторiнки, то чорнило добряче розмажеться за тиждень, за лiченi днi, – сказав вiн, – а коли над рукописом працюють, його часто гортають. Постiйно доводиться проглядати написаний текст, аби звiрити iм’я чи дату. Господи, Еннi, перша рiч, яку ти дiзнаешся в цьому бiзнесi, – редактори ненавидять читати рукописи, надрукованi на паперi «Кроссабл Бонд». Майже так само, як ненавидять примiрники, написанi вiд руки.

– Не кажи так. Терпiти не можу, коли ти так це називаеш.

Вiн подивився на неi зi щирим подивом:

– Не називати так що?

– Ти потвориш даний тобi Богом талант, називаючи його бiзнесом. Терпiти цього не можу.

– Вибач.

– І е за що, – непохитно вiдповiла вона. – З таким самим успiхом ти мiг би назвати себе шлюхою.

«Нi, Еннi, – подумав вiн, i раптом його сповнила лють. – Я не шлюха. У „Швидких автiвках“ iшлося саме про те, як не бути шлюхою. І якщо добре подумати, то саме через це я вбив цю кляту сучку Мiзерi. Я iхав на Захiдне узбережжя, аби вiдсвяткувати те, що позбавився свого статусу шлюхи. А ти витягла мене з розбитоi машини пiсля аварii та повернула в той самий бордель. По два долари з носу, за чотири прокочу навколо свiту. Але час вiд часу я бачу вогник у твоiх очах, i вiн говорить, що десь глибоко всерединi ти теж про це знаеш. Присяжнi вiдпустили тебе через неосуднiсть, але менi до цього ще далеко, Еннi. У мене повний порядок iз головою».

– Гарне зауваження, – сказав вiн. – Тож, повертаючись до теми паперу…

– Буде тобi цей кукурiкнутий папiр, – похмуро вiдповiла Еннi, – просто скажи, що купити, i я куплю.

– Ти маеш усвiдомлювати, що я на твоему боцi…

– Не смiши мене. Нiхто не був на моему боцi вiдтодi, як двадцять рокiв тому померла моя мати.

– Тодi думай, як хочеш, – сказав вiн. – Якщо ти настiльки не впевнена в собi, це твоi проблеми. Ти навiть не можеш повiрити в те, що я щиро вдячний за врятоване життя.

Пол уважно спостерiгав за Еннi та знову побачив у ii очах спалах непевностi й бажання вiрити. Добре. Дуже добре. Вiн дивився на неi з усiею вiдвертiстю, на яку був здатен, i подумки знову уявляв, як проштрикуе iй горло гострим уламком скла, раз i назавжди випускаючи кров, що живила цей хворий мозок.

– Принаймнi, ти можеш повiрити, що я на боцi книжки. Ти казала, що справиш для неi палiтурку. Ти мала на увазi, що збираешся прошити рукопис? Саме друкованi сторiнки?

– Звiсно, це я й мала на увазi.

«Авжеж. Бо якщо ти понесеш цей рукопис до палiтурника, можуть виникнути питання. Ти, може, наiвна, коли йдеться про книжки та видавничу справу, але не настiльки. Пол Шелдон перебувае в розшуку, i палiтурник може запам’ятати, як отримав рукопис цiлоi книжки, у якiй iдеться про найвiдомiшого персонажа Пола Шелдона, саме коли письменник зник у невiдомому напрямку, чи не так? І вiн, звiсна рiч, запам’ятае вимоги до замовлення (такi дивнi, що будь-який палiтурник зверне на них увагу). Одна копiя рукопису розмiром з роман.

Одна-едина».

«Ви, офiцере, питаете, яка вона з себе? Ну, велика жiнка. Трохи скидаеться на кам’яного iдола з оповiдань Г. Райдера Гаггарда. Хвилинку, я записав ii iм’я та адресу… Дайте-но зазирну в накладнi…»

– Ідея також непогана, – сказав вiн. – Прошитий рукопис теж може бути збiса гарним. Нiби хороше фолiантове видання. Але книжка мае служити довго, Еннi, i якщо я друкуватиму ii на паперi «Кроссабл», то за десять рокiв ти матимеш стос чистих аркушiв. Якщо, звiсно, просто не покласти ii на поличку.

Але ж вона на таке не погодиться? Господи Ісусе, аж нiяк. Вона захоче брати книжку до рук щодня, як не щогодини. Брати та милуватися нею.

Обличчя Еннi набуло дивного скам’янiлого виразу. Половi не подобалася ця вперта, мало не показова непохитнiсть. Вона його тривожила. Вiн мiг розпiзнати ii злiсть, але в цьому новому виразi було щось пiдозрiле, непроникне, водночас майже блазенське.

– Годi пояснювати, – сказала вона. – Я вже пообiцяла дiстати тобi папiр. Який?

– У тому магазинi канцелярського приладдя, куди ти ходиш…

– «Пейпер Петч».

– Так, «Пейпер Петч». Скажи iм, що тобi треба двi ризи: риза – це пачка на п’ятсот сторiнок…

– Знаю, Поле, я не дурна.

– Я знаю, що ти не дурна, – вiдповiв вiн i занепокоiвся ще бiльше. Бiль у ногах знову починав гомонiти, а в дiлянцi таза заговорив на повний голос – Пол сидiв уже близько години, i розлад у нiжнiй частинi тiла давався взнаки.

«Спокiйно, заради Бога, ти ж не хочеш втратити все, що встиг здобути!»

«А чи здобув я щось? Чи просто переконую себе в цьому?»

– Попроси двi ризи бiлого дрiбнозернистого паперу для трафаретного друку. «Гаммермiлл Бонд» – гарна марка, а також «Траяд Модерн». Двi ризи такого паперу коштуватимуть дешевше за одну пачку «Кроссабл», i iх вистачить, щоби надрукувати та передрукувати книжку.

– Поiду прямо зараз, – сказала вона та раптом пiдвелася.

Пол занепокоено поглянув на Еннi, розумiючи, що вона знову покине його без лiкiв i що вiн залишиться у вiзочку. Сидiти вже було боляче, i бiль стане просто нелюдським до того часу, як вона повернеться, навiть якщо поспiшатиме.

– У цьому немае потреби, – похапцем вимовив вiн. – Можна почати й з «Кроссабл», зрештою, все одно доведеться передруковувати.

– Тiльки дурнi починатимуть гарну справу з поганим знаряддям.

Еннi взяла пачку «Кроссабл Бонд», схопила аркуш iз двома розмазаними лiнiями та зiбгала його в м’ячик. Вона кинула те й друге до смiттевого кошика, а потiм обернулася до Пола. Скам’янiлий, непохитний вираз прикривав ii обличчя, наче маска. Очi зблискували, як два потьмянiлi десятицентовики.

– Поiду до мiста просто зараз, – сказала вона. – Я знаю, тобi кортить почати якомога швидше, оскiльки ти на моему боцi… – останнi три слова вона промовила з сильним, уiдливим сарказмом (а ще, подумалося Половi, з такою ненавистю до самоi себе, якоi Еннi досi не знала). – Тож не буду навiть гаяти часу, щоб перекласти тебе в лiжко.

Вона посмiхнулася, розтягуючи рота, наче лялька, та беззвучно ступила до нього у своiх бiлих медичних капцях. Пальцi торкнулися його волосся. Вiн здригнувся. Вiн не хотiв, але не змiг нiчого з собою зробити. Мертвецький вишкiр Еннi тiльки поширшав.

– Хоча менi здаеться, що ми можемо вiдкласти початок «Повернення Мiзерi» на день… чи два… i навiть на три. Так, може минути цiлих три днi, перш нiж ти зможеш нормально сидiти. Через бiль. Шкода. Я вже поставила шампанське в холодильник. Доведеться нести його назад у сарай.

– Еннi, послухай, я зможу почати, якщо ти…

– Нi, Поле.

Вона пiдiйшла до дверей, потiм обернула до нього свое скам’янiле обличчя. Тiльки очi, цi тьмянi десятицентовики, горiли життям iз-пiд насуплених брiв.

– Я хочу, щоб ти дещо усвiдомив, – продовжувала вона. – Ти гадаеш, що можеш мене обманути, задурити голову, бо на перший погляд я видаюся повiльною та тупою. Але я не повiльна, Поле, i не тупа.

Раптом ii обличчя наче розчахнулося. Кам’яна непроникнiсть розсипалася, а крiзь неi проступило лице неймовiрно розлюченоi дитини. На мить Полу здалося, що iнтенсивнiсть жаху, який вiн вiдчував, може його вбити. Вiн гадав, що взяв над нею гору? Та невже? Чи зможе хтось грати Шехерезаду, якщо султан збожеволiв?

Вона кинулася до нього через усю кiмнату. Товстi ноги гупали по пiдлозi, колiна згиналися, лiктi поршнями розривали затхле, застояне повiтря. Волосся коливалося та пiдстрибувало навколо ii обличчя, шпильки, що тримали зачiску, повипадали. Цього разу ii хода не була беззвучною, це була хода Голiафа, який крокував Долиною кiсток[57 - Голiаф – фiлiстимлянський воiн-велетень зi Старого Завiту, який вийшов на поединок iз Давидом у Долину Ела.]. Фотографiя Трiумфальноi арки на стiнi перелякано задзеленчала.

– Їiiiii-хаааа! – скрикнула Еннi й опустила правий кулак на випуклий соляний купол, що колись був лiвим колiном Пола.

Вiн вiдкинув голову та завив. На шиi та лобi понапиналися вени. Вибухова хвиля болю вирвалася з колiна та огорнула Пола бiлим слiпучим свiтлом. Вiн опинився в центрi новонародженоi зорi.

Еннi вiдiрвала друкарську машинку вiд дошки та грюкнула нею по столу, пiднявши важкий металевий апарат, як Пол пiдняв би порожню картонну коробку.

– Тому сиди тут, – сказала вона, розтягнувши губи в зловiсному вишкiрi, – i думай про те, хто в цьому домi хазяiн, i про всю ту шкоду, яку я можу тобi заподiяти, якщо ти будеш погано поводитися чи спробуеш iще раз мене обдурити. Сиди тут i кричи, якщо схочеш, бо тебе все одно нiхто не почуе. Нiхто сюди не iздить, бо всiм вiдомо, що Еннi Вiлкс божевiльна, всiм вiдомо, що вона зробила, навiть якщо ii визнали невинною.

Вона пiшла назад до дверей, потiм знову озирнулася, i вiн знову закричав, бо чекав, що вона знову кинеться на нього, як бик. Вiд цього посмiшка Еннi стала ще ширшою.

– Я тобi ще дещо скажу, – лагiдно промовила вона. – Вони гадають, що менi все зiйшло з рук, i вони правi. Подумай про це, Поле, поки я поiду до мiста по твiй кукурiкнутий папiр.

Еннi пiшла, хряснувши дверима так, що затрясся весь будинок. Потiм почулося клацання замка.

Пол вiдкинувся на спинку крiсла. Вiн увесь тремтiв i намагався не тремтiти, бо вiд цього болiло ще дужче, але не мiг собi зарадити. По щоках потекли сльози. Знову й знову вiн бачив, як Еннi летить до нього через кiмнату, як вона опускае кулак на рештки його колiна з такою силою, наче розлючений п’яниця б’е по дубовому шинквасу. Знову й знову вiн поринав у жахливу бiло-синю хмару новоi зорi на iм’я Бiль.

– Господи, прошу тебе, – простогнав Пол, коли надворi зi стуком та гарчанням завiвся «черокi», – прошу тебе, Господи, забери мене звiдси або вбий… забери мене звiдси або вбий.

Ревiння двигуна все вiддалялося, а Господь так нiчого й не зробив. Пол лишився сам на сам зi сльозами та болем, який уже повнiстю прокинувся та навiжено викручував йому тiло.

Згодом до Пола прийшла думка, що зовнiшнiй свiт, iз притаманною йому збоченiстю, розглядатиме всi його подальшi вчинки як прояви героiзму. І, може, Пол дозволить людям так вважати, але зрештою вiн просто робив те, що йому пiдказували останнi крихти iнстинкту самозбереження.

Полу здавалося, нiби здалеку лунае голос якогось надмiру запального спортивного коментатора (Говарда Коселла чи Ворнера Вольфа, а може, того навiженого Джоннi Моуста[58 - Howard Cosell – спортивний журналiст, отримав Спортивну премiю «Еммi» за життевi досягнення; Warner Wolf – спортивний коментатор з Нью-Йорка, вiдомий фразою «Давайте подивимось повтор!»; Johnny Most – баскетбольний коментатор iз характерним хрипким голосом.]), який описував перебiг подiй так, нiби спроба Пола дiстатися до запасу наркотикiв ранiше, нiж бiль його вб’е, була якимось спортивним змаганням. Наче пробний випуск програми «Мандi Найт Футбол»[59 - «Monday Night Football» («Футбол у понедiлок ввечерi») – щотижнева трансляцiя футбольних матчiв наживо по кабельному каналу «ESPN».], для прикладу. І як назвати такий вид спорту? Забiг за дозняком?

«Не можу повiрити, яку силу волi продемонстрував сьогоднi наш Шелдон! – захоплено провадив коментатор у головi Пола. – Думаю, жоден глядач на стадiонi Еннi Вiлкс (чи, якщо на те пiшло, телеглядач) не мiг повiрити, що в нього е хоч наймееенший шанс зрушити вiзок iз мiсця пiсля завданого удару, але, здаеться… так i е! Вiн рухаеться! Давайте подивимось повтор!»

По чолу стiкав пiт i щипав очi. Пол злизав з губ сумiш солi та слiз. Тремтiння не припинялося. Болiло так, наче настав кiнець свiту. Вiн подумав: «Приходить мить, коли сама розмова про бiль втрачае сенс. Нiхто не знае, що iснуе бiль завбiльшки з цiлий свiт. Нiхто. Це наче одержимiсть демонами».

Ним рухала едина думка про пiгулки, про те, що Еннi ховае новрiл десь у цьому будинку. Замкненi дверi… ймовiрнiсть того, що лiкiв може не виявитися у ваннiй кiмнатi на першому поверсi, як вiн був припускав, що вони захованi деiнде… що вона повернеться та зловить його на гарячому… всi цi речi нiчого не значили, вони були лише тiнями поза болем. Пол розбиратиметься з кожною проблемою в мiру надходження або помре. Третього не дано.

Рух призвiв до того, що смуга болю пiд попереком та в ногах лише поглибилась, оперiзуючи стегна, наче пасок, утиканий зсередини розпеченими шипами. Але вiзок таки рухався. Дуже повiльно вiзок почав рухатися.

Пол спромiгся подолати фути чотири, поки не зрозумiв, що в нього не вийде нiчого лiпшого, окрiм як прокотити вiзок повз дверi в iнший кiнець кiмнати. Крiсло треба було розвернути.

Вiн ухопив праве колесо, затремтiв

(«думай про пiгулки, думай, яке полегшення принесуть пiгулки»)

i щосили на нього натиснув. Резина тихо скрипiла по дерев’янiй пiдлозi, наче десь пищали мишi. Пол продовжував тиснути на колесо, його колись сильнi, а тепер миршавi м’язи тремтiли, як желе, губи оголили зцiпленi зуби, але крiсло потроху почало обертатися.

Вiн ухопився за обидва колеса i рушив вiзок iз мiсця. Цього разу вiн проiхав п’ять футiв i знову зупинився, аби випростатися в крiслi. Щойно зробивши це, вiн знепритомнiв.

Пол повернувся до реальностi за п’ять хвилин i почув у своiй головi глухий настирливий голос коментатора: «Вiн намагаеться рухатися далi! Повiiiiрити не можу, скiльки ж сили волi в нашого Шелдона!»

Свiдомiсть Пола знала тiльки бiль, а очима керувала пiдсвiдомiсть. Вiн щось помiтив бiля дверей та пiдкотив крiсло. Вiн потягнувся вниз, але кiнчики пальцiв зупинилися за три дюйми до пiдлоги, на якiй лежала одна з двох чи трьох шпильок, що випали з волосся Еннi, коли та кинулася на нього з кулаками. Вiн прикусив губу, не вiдчуваючи, як по обличчю та шиi стiкае рясний пiт i змочуе пiжамну сорочку.

«Не думаю, що вiн дотягнеться до тоi шпильки, панове… Зусилля фантастиииичнi, але, боюся, на цьому все й скiнчиться».

А може, й нi.

Пол перехилився на правий бiк вiзка, попервах намагаючись не зважати на бiль у правiй частинi тiла (який роздувався й тиснув, наче повiтряна кулька, i нагадував процедуру забивання зубiв у щелепу), але потiм здався та закричав. Як i попереджала Еннi, його все одно нiхто не почув.

Тепер кiнчики пальцiв перебували за дюйм вiд пiдлоги, гойдалися туди-сюди в повiтрi над шпилькою, а вiдчуття в правому стегнi були такi, наче воно от-от вибухне, розбризкуючи огидне бiле желе з кiсток.

«О Господи, прошу тебе, прошу, допоможи…»

Не зважаючи на бiль, Пол нахилився ще нижче. Його пальцi ковзнули по шпильцi та лиш вiдсунули ii на чверть дюйма вбiк. Вiн сповз у крiслi, ще раз перехилився вправо й знову закричав вiд болю в нижнiй частинi нiг. Вiн вирячив очi й роззявив рота. Язик стирчав мiж зубами, наче регулятор на вiконних жалюзi. З кiнчика цiдилися дрiбнi краплi слини й падали на пiдлогу.

Вiн пiдхопив шпильку… спробував затиснути ii мiж пальцями… мало не випустив… i, зрештою, вона опинилася в його долонi.

Пол спробував випростатись, що викликало новий наплив болю, i, коли йому це вдалося, вiн якийсь час мiг лише сидiти та засапуватися, вiдхиливши голову, наскiльки це дозволяла безкомпромiсна спинка iнвалiдного вiзка. Шпилька лежала на дошцi, яка спиралася на бильця крiсла. Спочатку Пол думав, що його виверне, але нудота минула.

Згодом якась частина його свiдомостi почала надокучливо сваритися: «Що ти робиш? Чекаеш, поки бiль зникне? Не зникне. Вона постiйно цитуе свою матiр, але у твоеi мами теж було кiлька висловiв, чи не так?»

Так, було.

Сидячи у вiзочку, закинувши голову назад, з обличчям, блискучим вiд поту, та волоссям, прилиплим до чола, Пол виголосив один iз материнських висловiв, наче замовляння: «Може, десь iснують ельфи, вiдьми, феi, чаклуни – але Бог тим помагае, хто поможе сам собi».

«Так, годi чекати, Полi, единий ельф, який тут може з’явитися, – це непереможний важкоатлет Еннi Вiлкс».

Пол знову рушив iз мiсця, вiзок повiльно покотився до дверей. Еннi iх замкнула, але Пол розраховував, що зможе вiдiмкнути замок. Тонi Бонасаро, який перетворився на почорнiлi пластiвцi попелу, був викрадачем авто. При пiдготовцi до написання «Швидких автiвок» Пол вивчав методи автомобiльних крадiжок зi старим i крутим екс-копом на iм’я Том Твайфорд. Том показав йому, як заводити машину без ключа, як вiдмикати замок у дверцятах, користуючись тонкою гнучкою металевою вiдмикачкою, що ii крадii авто називали «Худорлявий Джим», як закорочувати сигналiзацiю.

«Або, – як сказав Том одного весняного дня, коли вони зустрiлися в Нью-Йорку два з половиною роки тому, – скажiмо, ти взагалi не збираешся красти машину. У тебе е машина, але трохи бракуе пального. Є шланг, але авто, яке ти обрав для безоплатного донорства, мае на кришцi бензобака замок. Проблема? Нi, якщо ти хоч трохи тямиш у цiй справi, бо бiльшiсть замкiв на баках i дитина вiдiмкне. Усе, що тобi знадобиться, – це шпилька».

Цiлих п’ять нескiнченних хвилин Пол рухав крiсло туди й сюди, щоб воно стало саме там, де треба, з лiвим колесом майже впритул до дверей.

Посерединi тьмяноi замковоi пластинки розташувалася старомодна ключова шпарина, яка нагадувала Половi iлюстрацii Джона Теннiела[60 - John Tenniel (1820–1914) – англiйський iлюстратор i карикатурист, найбiльше вiдомий малюнками до «Алiси в Краiнi чудес» та «Алiси в Задзеркаллi» Льюiса Керролла.] до «Алiси в Краiнi чудес». Видавши единий хрипкий стогiн, вiн трохи сповз у крiслi та зазирнув у отвiр. Пол побачив короткий коридор, що вiв до кiмнати, яка явно слугувала за вiтальню: темно-червоний килим на пiдлозi, допотопний диван, оббитий подiбною ж тканиною, та лампа з китицями на абажурi.

Лiворуч, на пiвдорозi до вiтальнi, виднiлися прочиненi дверi. Серце Пола забилося швидше. Це, напевне, ванна кiмната, що мала бути на першому поверсi, бо вiн часто чув, як десь там бiжить вода (включаючи той випадок, коли Еннi наповнювала вiдро, з якого вiн так радо пив брудну воду). Чи не з цього мiсця вона виходила кожного разу перед тим, як дати йому лiки?

Вiн вирiшив, що так i було.

Пол схопив шпильку. Вона висковзнула з пальцiв та покотилася до краю дошки.

– Нi! – закричав вiн надтрiснутим голосом i в останнiй момент накрив шпильку долонею. Вiн стиснув ii в кулаку та знову знепритомнiв.

Полу здавалося, що другим разом вiн довше пробув не при тямi, але перевiрити цi здогадки не було можливостi. Бiль (окрiм лютоi агонii в лiвому колiнi) трохи вiдступив. Шпилька лежала на дошцi, перекинутiй через бильця крiсла. Цього разу вiн добряче розiм’яв пальцi правоi руки перед тим, як ii узяти.

«Отже, – подумав Пол, розгинаючи шпильку та беручи ii в праву руку. – Ти не будеш тремтiти. Зарубай собi на носi. ТИ НЕ БУДЕШ ТРЕМТІТИ».

Вiн усiм тiлом нахилився вперед i вставив шпильку в замкову шпарину, слухаючи, як спортивний коментатор у його головi

(«яка багата уява!»)

описував хiд подiй.

Пiт без упину струменiв по обличчю, наче в’язка олiя. Пол слухав… бiльш того, вiн вiдчував.

«Важiлець у дешевому замку працюе як гойдалка, – сказав Том Твайфорд i заколихав рукою в повiтрi. – Скажiмо, тобi треба перекинути крiсло-гойдалку. Немае нiчого простiшого, так? Просто хапай те крiсло та перевертай… от i вся робота. Так само з цим замком. Пiдведи важiлець, а потiм швиденько, поки вiн не став на мiсце, вiдкривай кришку бака».

Пол двiчi намацував важiлець, але обидва рази шпилька зiсковзувала, важiль ставав на мiсце, i йому не лишалося нiчого, окрiм як пробувати поворухнути його знову. Шпилька починала гнутися. Вiн зрозумiв, що за двi-три спроби вона зламаеться.

– Господи, будь ласка, – промовив Пол i ще раз вставив шпильку в шпарину, – прошу, поможи менi, зглянься над бiдолахою.

(«Що ж, добродii, Шелдон змагався героiчно, проте це були його останнi потуги на сьогоднi. Трибуни затамували подих…»)

Вiн заплющив очi. Голос коментатора потроху затихав, i тепер Пол нетерпляче прислухався до слабкого шурхотання шпильки в замку. Ось! З’явився опiр! Важiлець! Вiн бачив, як ця деталь, схожа на вигнуту нiжку крiсла-гойдалки, тисне на язичок запору, тримае його на мiсцi, тримае на мiсцi самого Пола.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22571973&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примiтки

Revere Beach – перший громадський пляж у США, вiдкритий у мiстi Ревер штату Массачусетс 1895 року. (Тут i надалi прим. пер.)

«Kool-Aid» – марка порошкових сокiв американськоi компанii «Kraft Foods», випускаеться з 1927 року.

«Johnson’s Baby» – марка косметичних товарiв для догляду за дитиною, випускаеться американською компанiею «Johnson & Johnson» з 1893 року.

Фадж – рiзновид кондитерських виробiв (на кшталт молочних цукерок-iрисок), популярний в англомовних краiнах.

Sidewinder – вигадане Стiвеном Кiнгом мiстечко, також згадуеться в романi «Сяйво» як населений пункт, найближчий до славнозвiсного готелю «Оверлук».

«Contac» – лiки проти застуди та грипу у формi желатинових капсул.

«Royal» – американська компанiя з виробництва друкарських машинок, касових апаратiв тощо, заснована 1904 року.

Ducky Daddles – каченя, персонаж староi казки «Henny Penny» про полохливе курчатко та кiнець свiту.

H. Rider Haggard (1856–1925) – англiйський класик пригодницькоi лiтератури, один iз засновникiв жанрiв фентезi та «загубленi свiти». Дiя романiв в основному вiдбуваеться в Африцi.

«She» (1886), «King Solomon’s Mines» (1885) – раннi та найбiльш популярнi романи Г. Райдера Гаггарда.

Ланолiн – очищений тваринний вiск, побiчний продукт переробки вовни.

New Mexico – один iз гiрських штатiв на пiвденному заходi США.

Sangre de Cristo – гiрський хребет у пiвденнiй частинi Скелястих гiр.

Camaro‘74 – автомобiль другого поколiння виробництва американськоi компанii «Chevrolet».

International Business Machines Corporation (IBM) – американська корпорацiя, свiтовий виробник апаратного та програмного забезпечення.

American Book Award – лiтературна нагорода США, яка видаеться з 1978 р. Щороку необмежена кiлькiсть письменникiв отримують премii, призначенi такими самими письменниками, за окремi книги чи загальний творчий внесок.

«Dom Pеrignon» – марка шампанського найвищого класу вiд французького виробника «Mo?t & Chandon».

Bessie, Bossie – загальна назва для корiв та коней в англомовних краiнах; тут: Стара Бессi – назва автiвки.

Las Vegas, Reno – найбiльшi мiста штату Невада, вiдомi своiми казино.

City of Angels – iнша назва мiста Лос-Анджелес (буквальний переклад назви з iспанськоi: «los Angeles» – янголи).

PEN International – британська органiзацiя, яка опiкуеться лiтературною творчiстю та свободою слова. Назву становить акронiм «PEN» – Poets, Essayists, Novelists (поети, есеiсти, романiсти).

Eisenhower Tunnel – транспортний тунель на чотири смуги, що пролягае пiд Континентальним американським вододiлом за 80 км вiд Денвера, штат Колорадо, побудований у 1973 р. та названий на честь 34-го президента США.

Bo Didley – сценiчне iм’я Елласа Ота Гейтса, американського блюзового спiвака та гiтариста.

Кана – бiблiйне мiсто, в якому Христос зробив свое перше чудо, перетворивши воду на вино.

Keflex – протимiкробний засiб, застосовуеться при iнфекцiях i запаленнях.

Hawkeye, Hot Lips – героi американського комедiйного серiалу «M*A*S*H» («Польовий шпиталь», 1972–1983); «WKRP in Cincinnati» (1978–1982) – американський комедiйний серiал про працiвникiв вигаданоi радiостанцii.

Ginzu – марка американських ножiв, якi активно рекламувалися через телемагазини (у результатi було продано близько трьох мiльйонiв ножiв iз 1978 до 1984 року).

«Under the Volcano» (1947) – роман англiйського письменника Малкольма Лоурi, увiйшов у двадцятку кращих англомовних романiв ХХ столiття за версiею видавництва «Modern Library»; «Tess of the D’Urbervilles» (1891) – шедевр англiйця Томаса Гардi, написаний у модернiстському стилi «потоку свiдомостi», один iз найвагомiших романiв ХІХ столiття; «The Sound and the Fury» (1929) – роман американського письменника Вiльяма Фолкнера, увiйшов у десятку кращих творiв ХХ столiття за версiею «Modern Library».

East Harlem, Spanish Harlem, El Barrio – один iз районiв Верхнього Мангеттену в Нью-Йорку, де мешкають здебiльшого латиноамериканцi.

Joe Blow from Kokomo – будь-яка середньостатистична особа; схожi iмена Джон Доу (жiн. Джейн Доу) використовуються для позначення людей, особи яких не виходить встановити, – люди з втратою пам’ятi чи неiдентифiкованi трупи.

Lynn – старе промислове мiстечко в штатi Массачусетс, розташовуеться за 16 км на пiвнiч вiд Бостона.

Sandman – досл. «пiщана людина», мiфiчний персонаж Пiвнiчноi Європи, який навiюе гарнi сни, посипаючи повiки дiтей чудодiйним пiском; sandwoman – досл. «пiщана жiнка».

«Kings Row» (1942) – кiнострiчка про негаразди в життi п’ятьох пiдлiткiв, якi мешкають в мiстечку Кiнгз Роу. Персонаж Рональда Рейгана (того самого президента США з 1981 до 1989 р.), Дрейф Макг’ю, кричить: «А де ж решта мене?», коли отямлюеться пiсля насильницькоi ампутацii обох нiг. Рейган також наводив цю цитату в автобiографii, зазначаючи, що «Кiнгз Роу» був одним iз найбiльш вдалих фiльмiв у його кар’ерi актора.

Імхотеп (бл. 2650–2600 рр. до н. е.) – давньоегипетський лiкар, архiтектор, радник фараона Джосера та жрець культу Ра. Вiдомий персонаж у лiтературi та кiно, головний антигерой у фiльмi «Мумiя» (1932), де його грае Борис Карлофф.

«Diamond Blue Tip» (досл. «дiамантовi синi голiвки») – стара американська марка всюдизапальних сiрникiв.

Ідеться про Горацiя Коклеса, легендарного римського героя, який у VI ст. разом iз двома товаришами захищав мiст через Тибр вiд навали етруськоi армii.

«Newsweek» – щотижневий американський журнал, другий за накладом i розповсюдженням у США пiсля нью-йоркського журналу «Тайм».

Галiлео Галiлей (1564–1642) – iталiйський мислитель, фiзик, астроном, який довiв правильнiсть гелiоцентричноi теорii (праця «Дiалог», 1632), але офiцiйно зрiкся своiх слiв пiд тиском iнквiзицii 1633 року.

Baby Huey – мультиплiкацiйний персонаж 40-х рокiв, велетенське наiвне каченя, що ненавмисне, але постiйно влаштовуе своiм друзям неприемностi через незграбнiсть i часто вживае дивнi, «дитячi» слова, як i Еннi.

Прусська армiя – назва збройних сил Прусського королiвства з 1701 до 1919 р., чисельнiсть якоi iнколи сягала 200 тисяч.

Ідеться про оповiдання сера Артура Конана Дойла «Срiбний» (1892), у якому собака не загавкав пiд час убивства хазяiна, тож Шерлок Голмс дiйшов висновку, що тварина знала вбивцю.

Colorado Western Slope – частина штату Колорадо на захiд вiд Континентального американського вододiлу.

Midwest – один iз чотирьох географiчних регiонiв США, в який входять 12 центральних i пiвнiчно-схiдних штатiв.

«People» («Люди») – найпопулярнiший американський щотижневик про знаменитостей.

«Us» («Ми») – американський щотижневик про знаменитостей, моду та iндустрiю розваг.

«Walter Scott’s Personality Parade» – колонка в журналi «Parade», де смакуються подробицi особистого життя зiрок.

Gary Hart (1936) – американський полiтик-демократ, сенатор штату Колорадо, брав участь у президентських виборах 1984 р., коли перемiг Рональд Рейган.

Латинський вираз, що дослiвно означае «рiдкiсний птах», iнколи перекладаеться як «бiла ворона».

«USA Today» («США сьогоднi») – одна з найпопулярнiших щоденних газет у США, виходить з 1982 р.; «Entertainment Tonight» («Вечiрнi розваги») – телепередача про зiрок i скандали навколо них, одна з найпопулярнiших у США та по всьому свiтi, перший показ вiдбувся 1981 року.

Стрiпи – комiкси або коротенькi мальованi iсторii, якi друкували в газетах з початку ХХ столiття.

«Jelly-O» – марка популярних желейних десертiв американськоi компанii «Kraft Foods».

Wally Cox (1924–1973) – американський комiк, вiдомий роллю Каспара Мiлктоста – «тихого, сором’язливого чоловiка, якого постiйно б’ють»; Ray «Boom Boom» Mancini (нар. 1961) – колишнiй боксер, чемпiон свiту в легкiй вазi з 1982 до 1984 року.

Шехерезада – героiня казок «Тисяча й однiеi ночi», дружина царя Шагрiяра, який мав звичай убивати своiх наречених одразу пiсля першоi шлюбноi ночi. Шехерезада взялася щоночi оповiдати йому цiкавi нескiнченнi iсторii, аби врятувати життя собi та майбутнiм дружинам.

«Bambi» (1942) – мультиплiкацiйна драма режисера Девiда Хенда виробництва компанii Волта Дiснея про оленятко на iм’я Бембi.

«Jeep Cherokee» – лiнiйка позашляховикiв американського концерну «Крайслер».

Daniel Webster (1782–1852) – американський полiтик, сенатор штату Массачусетс; звiсно, до горщика з ручками не мае жодного стосунку. Скорiш за все, Пол називае ту посудину на честь Ноа Вебстера (1758–1843) – американського лексикографа та укладача «Американського словника англiйськоi мови».

Голiаф – фiлiстимлянський воiн-велетень зi Старого Завiту, який вийшов на поединок iз Давидом у Долину Ела.

Howard Cosell – спортивний журналiст, отримав Спортивну премiю «Еммi» за життевi досягнення; Warner Wolf – спортивний коментатор з Нью-Йорка, вiдомий фразою «Давайте подивимось повтор!»; Johnny Most – баскетбольний коментатор iз характерним хрипким голосом.

«Monday Night Football» («Футбол у понедiлок ввечерi») – щотижнева трансляцiя футбольних матчiв наживо по кабельному каналу «ESPN».

John Tenniel (1820–1914) – англiйський iлюстратор i карикатурист, найбiльше вiдомий малюнками до «Алiси в Краiнi чудес» та «Алiси в Задзеркаллi» Льюiса Керролла.