FакiR В’ячеслав Васильченко Початок 90-х рокiв. У Грецii пiдступно обiкрадено доньку мiльйонера. Вкрадено ii незлiченнi коштовностi. Викрадача знаходять мертвим. Поруч – напис його ж кров’ю: «Мiстер Чужi Обличчя». Хто вiн, цей таемничий «мiстер», i якi сюрпризи приготували йому «коштовностi Пенелопи», належить дiзнатися молоденькому аспiранту Богдану Лисицi i лондонському поету Марку Тейлору, що випадково опинилися в пансiонатi «Прерiя» на островi в Егейському морi i взялися розплутувати неймовiрний клубок хитросплетiнь… Дипломант Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» (2014). В’ячеслав Васильченко FакiR Завжди е хтось розумнiший за тебе… ПРИМІТКА АВТОРА Усi персонажi, установи й подii, описанi в романi, вигаданi. Будь-який збiг з реальними людьми, установами чи подiями абсолютно випадковий. ДОВІДКА ФАКІР – 1. Мусульманський або iндуiстський мандрiвний чернець, що дав обiтницю жити з жебрацтва; дервiш. 2. Європейська назва мандрiвного фокусника, який демонструе нечутливiсть тiла до болю, незвичайну силу, вмiння приборкувати гадюк тощо (Словник украiнськоi мови: в 11 томах. – Том 10, 1979. – Стор. 551). ПЕРЕДМОВА Цей роман для мене – особливий. Хоч усi вони такi. Але цей – найособливiший. Причому цих особливостей багато. Почну з тiеi, що вiн iшов до читача довгих двадцять чотири роки. Точнiше – йшов менше. Бiльше стояв. Лежав. Сидiв. Робив що завгодно, але не рухався. Усе розмiрковував: варто чи нi. А потiм зiбрався i – смiливо «рвонув». Бо дописаний (та, власне, повнiстю зроблений) набагато досвiдченiшою рукою. Його першi сторiнки писалися тодi, коли автор не вiрив, що вони колись стануть книгою. І час був такий. І автор був такий. І все було «таке». І безсоннi ночi у найманiй квартирi на Борщагiвцi, коли тiльки починалося сповнене цiкавих i небезпечних пригод Богдана Лисицi. Але тепер усе змiнилося. Змiнився час. Помiнялася держава. Змiнилися люди. Але не це головне. Іншим став автор. Тепер вiн смiливо кидае улюбленого героя у найнебезпечнiшi пригоди i знае, що той його не пiдведе. Обов’язково знайде правильний шлях. І нехай той шлях не завжди точний. Не завжди логiчний. Не завжди прямий. Але вiн обов’язково е. І герой на нього обов’язково вийде. Власне, ця книжка мусила б бути першою, а стала четвертою. І це, мабуть, правильно. В iншому разi, можливо, не було б трьох попереднiх, а також десяткiв наступних, якi вже задумано. Залишаеться почекати, коли автор i Лисиця знайдуть час для втiлення все нових i нових iдей. А вони, повiрте, шикарнi. Також повiрте у те, що вони обидва усе знайдуть. Усе потрiбне для чергових «нескiнченних насолод вiд читання i Цього Прекрасного Свiту». З повагою i глибокою вдячнiстю, В’ячеслав Васильченко Присвячуеться студентським рокам. Вони того вартi. А ще… зеленому чаю «Greenfield»… З листа професора Богдана Лисицi «Цiеi ночi менi приснився дивний сон. Чiткий. Виразний. Наче у 3 D. Такого довгого i яскравого не пригадую. За життя промайнули iх тисячi, але в пам’ятi нiколи не лишались. Захотiв би пригадати хоча б одного, мабуть, не вдалося б. Якби щось i згадалося, швидше за все, фрагменти. Можливо, яскравi. Можливо, страшнi. Та все одно фрагменти. Не бiльше. І тут раптом – вiдразу таке! «Повнокровний» сюжетний сон. Як художнiй твiр. З чiткими рельефними образами. Продуманими панорамними картинами. Динамiчними епiзодами. Розвиненим сюжетом. Такий собi повнометражний художнiй фiльм. Для прокату в кiнотеатрах. З претензiею на блокбастер. А може – й бестселер. І приреченiстю на успiх у глядача. Свiтового глядача. Хоча – стоп. Це вже та територiя, куди менi вхiд суворо заборонено… Коли проснувся, миттю кинувся до столу. І писав, писав, писав. Хапаючи сон за хвоста. Хоч той i нестямно бив крильми, щоб вiдлетiти… І наче – ухопив…» – Але… Перш нiж ви почнете… Хто це сказав? «Що дивного в тiм, що вмирае людина, цiле життя якоi – нiщо iнше, як дорога до смертi?» Хто це? – Сенека. – Смерть вас не вражае? – Смерть – це моя буденнiсть. Марек Краевський («Еринii») – Завжди одне i те ж, – думав вiн, – потрiбно обов’язково вторгнутися в iнтимне життя iнших людей i роз’ятрити iхнi рани, щоб визначити, чим же вони iнфiкованi. Потрiбно простежити зв’язки, що ведуть вiд жертви до ката. Мабуть, причиною тому вiчна цiкавiсть – природжений iнстинкт детектива, такий же потужний, як i iншi iнстинкти, i пов’язаний з одвiчним прагненням до iстини. Будь-яка загадка завжди викликае бажання розгадати ii. Еухенiо Фуентес («У лiсовiй глушинi») Пошук рiшення – те ж саме полювання. Це радiсть дикуна, i ми надiленi нею з самого народження. Томас Гаррiс («Мовчання ягнят») ПРОЛОГ 25 вересня 1993 року, Афiни, 01 год. 18 хв. «Нi, все-таки дивнi вони створiння, цi жiнки. Скiльки iх уже ловлено-переловлено на таку нехитру наживку, а вони так нiчому й не навчилися. За стiльки часу. Поганi, виходить, учнi. Нестараннi… Ось i ще одна вскочила… Як же це все банально…» Тонi лежав на готельному лiжку й не спав. Свердлив безсонними очима стелю з лiпниною. Вигадливий барельеф – химернi викрутаси вниз-угору i з бокiв, що обрамляли густо засiяне вiзерунками коло, – нависав над головою дамокловим мечем. А нiби – над усiм майбутнiм життям. Яке залежало вiд усього лиш одного кроку. Тепер одного. Зробиш його – i все це «горiшне химер’я» розсиплеться. Розтане. Зникне. Разом з передранiшньою дрiмотою. І на його уламках розквiтне… Не спав i думав. Думав… Думав… Думав… Бо думати стало зараз його найголовнiшою роботою. Сенсом недавно початого буття… Нового. Яке скоро стане таким… таким… омрiяним… Думав i вичiкував. Вичiкував насторожено й чуйно, коли Пенелопа нарештi засне. Засне так, що буде можна… Вичiкував i радiв. Точнiше – починав радiти. Скоро… Скоро… Скоро… У головi – нiби годинник вiдраховував останнi хвилини. Якiсь жалюгiднi останнi хвилини. Ще трохи i – буде можна… Почувався рибалкою. Досвiдченим. «Зубатим». «Посвяченим»… Наживив. Закинув. І чекае. Вiд такого нi жодна тюлька не втiче, нi навiть сама Золота Рибка. Черв’ячка-бо проковтне обов’язково. Ще й пальчики оближе. А разом – i гачечка пiдступного… І вже не зiслизне… Проте задоволення не з’явилося. А мусило б… Зрозумiв… Двi мачини сумлiння. Завалялись на денцi душi. Наче й ампутував. Наче й рубця не лишилося. Але… Що ж, доведеться ще раз пiдмести… Колючим вiником. Ну, ось. Наче… І рибалка став мисливцем. Повiльно стягнув простирадло. Обережно пiднявся. Став поспiхом одягатися. Очi не вiдривались вiд Пенелопи. Дiвчина мiцно спала. Найбiльше не хотiв, щоб прокинулась. Та побоювання марнi: чари снодiйного не слабли. Красуня мирно сопiла. І нi кисле, нi солоне не снилося. Пiдiйшов до сумок, що стояли зiбранi. Туго набитi, нiби торпеди смертоносним вантажем. Тiльки показуй, куди. Наводь i тисни кнопку. Стартують одразу ж. І порятунку нiкому не буде. І вiчний спокiй на днi моря гарантований. З чотирьох рiзних вибрав найменшу – чорну, пузату. Схожу на саквояж. «Dolce & Gabbana». Двi великi лiтери. Першi з iмен «богiв». Вiдкрив, аби ще раз пересвiдчитись. Нi, все правильно. Воно. Складене дбайливою Пенелопиною рукою. Закрив. Укинув до своеi. «Reebok». Матрьошка. Нечутно з’еднав «блискавку». Знову глянув на дiвчину. Та й далi безпечно спала, навiть не змiнюючи пози. Довге русяве волосся розсипалося на подушцi, випромiнюючи жiночий магнетизм. Е-е-ех…. Час. Запрiгся. Мiцний ремiнь обiгнув плече. Але йти не поспiшав. Востанне пiдiйшов до лiжка. Пенелопине обличчя притягувало з новою силою. Красунечка. Створена, щоб нищити серця чоловiкiв, а з самих – робити зомбi. На мить забув i про те, що треба зникнути, i що на нього вже чекають. Запустив у душу божевiлля. Нахилився, щоб поцiлувати. Але розум емоцiям дав щигля. Начуди!!! На телефон наслав закляття (банально вiдiмкнув!). Дверi плавно пiшли (розчиняв iх повiльно й акуратно!). Вислизнув у довгий коридор (нi душi!). На лiфт (останнiй поверх же!). Майже не хвилювався. «Заключна дiя» проста. І безпечна. Головне – не засвiтитися. Хоча… Доставить вантаж, отримае свое (i чималеньке!), а там, за годину, вже летiтиме додому. Геть iз цiеi чужоi та набридлоi краiни. Туди, де кличе в обiйми насолода… Викликав лiфт i замислився. Як же вдало крутнулось колесо Фортуни! Кiлька мiсяцiв тому на пляжi пiдiйшов хлопчик рокiв дев’яти й повiдомив, що у барi на Тонi чекають. Не одягаючись, вiдразу почимчикував. Любив повигравати статурою напiвбога. І робив це завжди. При першiй же лiпшiй нагодi. Пам’ятае все, як зараз. Липкi жiночi погляди… Прихований скрегiт зубовний рогоносцiв… Безжалiсне полудневе сонце… Тепло бетонованих алейок, якими шлапали мiцнi ноги у пляжних капцях. Окинув прохолодний бар. Незнайомець недбало махнув рукою з розчепiреними двома пальцями. Ось вiн, цей чувак. Що треба? Посунув до його столика. У найтемнiший закуток… 25 вересня 1993 року, Афiни, 01 год. 33 хв. Лiфт м’яко загальмував. Пластиковi стулки гайнули врiзнобiч. Рiшуче ступив. Дiдько! Не сам! Лiворуч, у заглибинi, чоловiк i жiнка. «Попалили», потвори! Лiфт зачинився й рушив. Тонi подумки гатив себе ногами. Роззявляка! Дятел довгодзьобий! Спiноза недороблений!.. А «свiдкам» до «дебелика» й байдуже. Навiть не глянули. Жiнка – стовiдсоткова повiя. Кого-кого, а iх за цi роки набачився. З чоловiком складнiше. Ледь тримаеться на ногах, i розiбрати, якою мовою белькоче, не легше, анiж одним пострiлом зробити двi дiрки в мiшенi. Та й не професор лiнгвiстики. Однак мимохiть подумалось: у кишенях не гори золотi. Бо така стара й негарна жiнка коштувала небагато. А може… Звичайний скнара. І за п’ятдесят центiв повiситься на чужiй краватцi. Компанiя, вiдверто кажучи, не дуже… Перший поверх. Лiфт зупинився, подумав i дзенькнув. Тонi поспiхом вийшов i рушив холом. Залишайтеся здоровi! Портье, поклавши голову на руки, упевнено давив комара. Захотiв покепкувати, але передумав. Годинник показував за чверть другу. О другiй мусив з’явитися бiля кам’яного Байрона, якого дiва-Грецiя нагороджуе пальмовою вiттю. Теж кам’яна. Треба поспiшати. Нiч зустрiла байдужiстю. Що е ти, що нема. Кульгай собi мовчки, якщо треба. А нi – тодi спи. Вiдпочивай перед завтра. Щоб знову в колесо. І – бiгти, бiгти, бiгти… А за рiзнобарв’ям неонових написiв ховалися несмiливi подихи майбутнiх холодiв. Пiшов швидше… 06 серпня 1993 року, Афiни, 12 год. 15 хв. Незнайомець на вигляд ще молодий – трохи за тридцять. Доволi немалого розмiру. Чорне, акуратно розчесане волосся. Бакенбарди. Очi за великими старомодними окулярами. – Будь ласка, – запропонував вiн сiсти жестом i зняв «раритета». Тонi сiв, але, глянувши на вiзавi, здивувався. Чоловiк аж надто нагадував Гоффмана. Дастiна Гоффмана[1 - Американський актор (голлiвудська зiрка), володар Оскара («найкращий актор», фiльми «Крамер проти Крамера» (1979), «Людина дощу» (1988).]. Нiчого ж собi. Яка схожiсть. Двiйник? Хоч зараз на конкурс… Чи… справжнiй??? Тонi пильно рентгенив вiзавi. Але той немов не помiчав. Удавав спокiйного. Упевненого. Розслабленого. На вiдпочинку ж! З пiд землi вирiс кельнер. У непристойно бiлiй сорочцi з чорним «метеликом». Класика! Та вiд неi повiяло казеннiстю. А цього Тонi не любив. – Що будемо? – поцiкавився ненайомець, простягаючи меню. – На ваш смак, – байдуже вiдповiв Тонi, навiть не подумавши взяти «палiтурки». – Два морозива з горiхами та шоколадом, – повернув меню незнайомець, не глянувши на офiцiанта. Той уклонився («зробимо»!) й неспiшно пiшов виконувати. Незнайомець не поспiшав говорити. Тонi теж. Але вiчно так тривати не могло. – Може, розпочнемо, мiстере… так i хочеться сказати «Гоффман»? – нарештi iронiчно вичавив Тонi. Йому набридало й заповзятливе мовчання незнайомця, i гнiтюче очiкування, i марнування життя. Останне – найбiльше. Цього вiн теж не любив. – А раптом я й справдi Дастiн Гоффман? – Вiзавi усмiхнувся. І знову надiв окуляри. – І на головну роль у новому фiльмi обрав саме вас? – Для цього не треба iхати до Грецii й вишукувати потрiбний типаж на пляжi. – Тонi показав, що дурних хай шукае де-iнде. А з ним цей номер не пройде. – Це з успiхом можна зробити i в Штатах. Та й навiщо йому непрофесiонал? Тонi подивився на стiйку: де ж той кельнер? – Усе логiчно, – поправив окуляри «Гоффман», – але хтозна, чи менше ви отримаете, якщо приймете мою пропозицiю, анiж пiсля угоди зi справжнiм Гоффманом. Якби таке трапилось. Не стверджуватиму, що мiй проект, який пiсля вашого «так» стане «нашим», застрахований вiд фiаско, але чи змiг би це обiцяти друзяка Дастiн? Усi пiд Богом. І безсилi перед часом та обставинами. – Ви говорите загадками, – вiдрiзав Тонi, бо ненавидiв фiлософування нi з гарнiром, нi без. – І я не зовсiм розумiю. А вiд незрозумiлого шаленiю. Тому маете перше попередження. – Говорив, натискаючи на кожному словi. Здавалось, от-от почне скреготати зубами, а пiсля того – перекинеться на нестримного хижака. І пощади не жди! Зуби ж мае гострi! – А… І одразу ж застерiгаю. До третього не чекаю. Роблю друге й ламаю носа. – Посмiшка пiдробна та ехидна настiльки, що й малюк трирiчний зрозумiв би ii нещирiсть. – В одному цiкавому романi, – вiв далi «мiстер Гоффман», наче й не чув нiчого, – е красномовний епiзод… Гадаю, що таке букви ви вiд когось таки чули. І навiть знаете, що таке книжка. А ось i друге попередження! Мало б бути. Але Тонi його не зробив. Як i того, що обiцяв пiсля нього. Гаразд! Випробовуеш? Демонструеш силу? Хочеш покласти собi до нiг? Тодi граймо у твою гру. Це вже стае цiкавим. Побачимо, хто кого. – Це такi зшитi докупи листочки з надрукованими гачечками? – Тонi подарував спiврозмовниковi те, чого той прагнув. Вiн прийняв правила. – Так ось, – менторським тоном повiв незнайомець, наповнюючи голос насолодою. – День. Двое сидять на лавцi, один увечерi повинен (i впевнено збираеться) вести збори лiтераторiв, але раптово потрапляе пiд колеса трамвая, позбуваеться голови, i збори, природно, не вiдбуваються… – Надзвичайно цiкаво. – Тонi навiть не намагався приховувати сарказм, хоч i слiд було б. Раз почав грати. – Але, даруйте, нiяк не можу втямити: яким тут боком я? Невже для фiлософських бесiд ви не змогли знайти когось iншого? Скажу вiдверто: фiлософii – отого безглуздого переливання з пустого в порожне – не люблю. Краще б квiти вирощували. Або дерева. Хоч якась користь… Тонi замовк. За мить – уздрiв кельнера з морозивом. Повернувся i додав, дивлячись на окуляри вiзавi, за якими той ховав очi: – У свiтi (я твердо в цьому переконаний), е одна-едина фiлософiя. Спiльна для всiх. Ідеалiстiв-матерiалiстiв. Фiлософiя шлунку. І крити тут нiчим. «Мiстер Гоффман» вiдповiдати не поспiшав. Кельнер поставив морозиво й зник. – Гм… Здаюсь. Помилявся. Вважав, що розум i накачанi м’язи – речi непоеднуванi, – мовив незнайомець, занурюючи ложечку в бiлу пiрамiду, обсипану горiхами й шоколадом. – До речi, горiхiв у цьому барi кладуть менше, нiж слiд. Не помiчали? – Вiд солодкого не фанатiю. – А я, знаете, «маю таку ваду». «Мiстер Гоффман» вагався i тому – тягнув час. Не заради ж морозива та фiлософських розмов покликав вiн Тонi. Заграла приемна заспокiйлива музика. Побiльшало вiдпочивальникiв. Вiльних столикiв майже не лишилось. Бiля стiйки кiлька чоловiкiв дружньо розмовляли й пили. Три пари повiльно крутились. «Мiстер Гоффман» продовжував iсти, длубаючись. Наче вишукував там слова, якi збирався сказати. Тонi це дратувало. Багато думае про себе цей «дiло-вар». Виграе на чутливих струнах нервiв. І карти вiдкривати не поспiшае. Навмисне? – Слухай, ти, пожирачу морозива, – кинув Тонi, пiдвiвшись i нахилившись ближче, щоб не почула решта, – якщо ти зараз же не скажеш, для чого я тобi потрiбен, отримаеш друге зауваження. – І для бiльшоi певностi пограв промовистими бiцепсами. – А ти чудовий хлоп’яга, – засмiявся «мiстер Гоффман» i вiдсунув вазочку. – Подобаешся. Радий, що не помилився. Трохи заспокоений, Тонi опустився на стiлець. Хоча полум’я з нiздрiв продовжувало вилiтати. І копита поривалися бити об землю. – Менi потрiбен такий, як ти, – вродливий, рiшучий i дужий, – повiв далi незнайомець. – Справа делiкатна. Складна. Небезпечна. Але страшенно вигiдна. При найкращому результатi зможеш до гробовоi дошки безтурботно вiддаватись радощам життя. А, навтiшавшись, померти в розкошах i достатку. Якщо, звичайно, розумно поведешся зi своiм багатством. Але це все, повторюю, – i любитель морозива, задерши скатертину, постукав по стiльницi, – стане можливим лише тодi, коли спектакль, який я задумав, закiнчиться гучними оплесками й вигуками «браво»». Добрячу частину роботи доведеться виконати тобi. Але й «пайка» твоя в «загальнiй сумi вiд проданих квиткiв» теж царська. Тонi уважно слухав i вiдчував, як пiд серцем слизькою гадюкою починала ворушитися жага. Спокуслива й солодка. Слiпа i глуха. Для того, хто перебивався з копiйки на копiйку, перебiгав з роботи на роботу, отримуючи невтiшний мiзер (хоча й серйозно займався спортом i плекав надiю хоч завдяки досконалому тiлу «вибитися в люди»), такi горизонти аж надто туманнi. Тепер же – варто лише промовити «так», майстерно виконати «роль» у задуманому «мiстером Гоффманом» спектаклi – i туман може розвiятися. І бажане життя вималюеться в усiй омрiянiй красi. У Тонi аж дух забило вiд раптовоi приемностi, що налетiла могутньою хвилею вiд однiею лише гадки про оте ТОДІ… Хоча… Не все так просто. Солiдний куш зривають, тiльки ризикуючи життям. І – переступаючи закон. А там i вирок серйозний можна вигребти. У кращому разi. І на кулю легко нарватися. Чи ще щось таке релаксове. З варiантом переселення на цвинтар. Ще одна гадюка заворушилася поряд з першою, а потiм i накинулась на неi. Ім’я другого гада знав добре. Інстинкт самозбереження. Цей, слава Боговi, теж не дрiмае. «Мiстер Гоффман» запалив i протяг червону пачку з двома «метеорами» вгорi. «West» – автоматично прочитав хлопець, а вголос мовив: – Дякую. Тютюн – це не мое. – Правильно, – закивав незнайомець, глибоко затягнувшись, i сховав пачку до кишенi. – Ще одна вада. Їх, взагалi, у мене багатенько. Говорю це, щоб, коли доведеться працювати разом (гадаю, саме так i станеться), ви були в курсi… Бачу, вагаетесь. Правильно. Коли ознайомитесь iз «текстом», хвилювань додасться. Тому пропоную першу умову. Даю добу для роздумiв. Завтра, рiвно о першiй, зустрiчаемось за цим столиком. А тепер – «лiбрето». Вродлива доня одного мiсцевого мiльйонера мае два манiакальнi захоплення: коштовностi та красивi дужi чоловiки. Першого в неi – греблю гати. Другого – теж немало. Було. Але «процес тривае». Завдання «актора», тобто ваше: стати черговим ii «амуром». А потiм – «було ваше – стало наше». Імпровiзацii дозволяються. Але в розумних межах. Гонорар пiсля аншлагу – пополам. – А якщо провал? Тонi видав те, що найбiльше муляло пiд серцем. Але вiдповiдь одержав не вiдразу. Незнайомець кiлька разiв затягнувся, роздушив у попiльничцi-черепашцi ще довгий недопалок, вiдхилився на спинку i з кислою посмiшкою мовив: – Наше життя – це гра. І тут або пан, або… – Угу. А хто не ризикуе, той не п’е шампанського? – Саме так. Тому й даю цiлу добу. Тема серйозна, аби до неi пiдходити знаскоку. – Гаразд. – Тонi пiдвiвся. – Завтра… До побачення. І знову пляжнi капцi човгали нагрiтими алейками. Й оголене рельефне тiло магнiтило очi молодих (i не дуже) жiнок. І розлягався тихий скрегiт рогоносцiв. 25 вересня 1993 року, Афiни, 01 год. 46 хв. Здалеку готель «Пергамос» здавався сiрниковою коробкою. Маленькою та акуратною. Яку ставма поставив циклоп. Не менше. Бо хто ж iще на таке здатний? Вiзерунками вiн нагадував вощину, вимережану за точними математичними розрахунками. Поодинокi шестикутники номерiв свiтилися, показуючи, що у вощинi можливе життя. Вiкно ж залишеного щойно – мiцно спить. Чудово. І коли дiвчина прокинеться, Тонi вже буде далеко. Безслiдно розчиниться в багатомiльярдному натовпi… І – назавжди… Спробував хоча б на мить, уявити вродливий фейсик Пенелопи, коли вона проснеться i все зрозумiе. Плакатиме. Рватиме волосся. Заведе iстерику. Битиметься головою об стiну. Знепритомнiе… Гм, картинка цiкава. Обдурена мiльйонерова доня. І що найбiльше дратуватиме? Втрата коштовностей? Коханого? Грандiозний скандал, який тут же роздмухають газетярi? Такою сенсацiйкою поласують одразу. Чи, може, – безсоромне й пiдле ошукання? Хтозна. Але що йому до того? Тепер вiн багатий. І матиме все, чого забажае… – Не подiлишся доларом? – шарпонуло хлопцевi мрii. Той ледь не пiдстрибнув з несподiванки. Але втриматися вiд викрику не змiг. Невiдомий бородато-патлатий товстун, однаковий уздовж-ушир, жуючи заслинену цигарку, мутними очима рентгенив самотнього перехожого. Пальцi правоi руки просунутi в «обручки» кастета, який час вiд часу штовхав лiву долоню i впирався в неi. Мiж вилогами засмальцьованого шкiряного жилета виднiвся чималий вирлоокий череп, що звисав на товстому потертому ланцюзi. – Завтра, – усмiхнувся ошелешений Тонi. Хоча то й не усмiшка зовсiм. «Перехiдний варiант» швидше. Або ж «пiдготовчий». – Що завтра? – буркнув «квадратний» бородань, розумiючи, що його мрiю хочуть посунути в часi. Е-е-е! Таке його не влаштовуе. Не домовлялись! – Завтра дам два. – Тонi запустив у слова таку лагiднiсть, нiби цей «приший-кобилi-хвiст» ось-ось стане його названим братом. А сам тим часом уже бачив, як скоро руки, кишенi, сумка, очi, вуха i решта можливих мiсць будуть забитi всемогутнiми шелестливими купюрами. І порятунку вiд цiеi напастi не треба. Солоденька! – Проблема, брате, в тому, – спробував обняти хлопця несподiваний прохач, хоча Тонi вмить i звiльнився, – що менi треба саме зараз. Труби горять. І бажано – «двадцятку». А якщо й «соточкою» пiдiгрiеш – спасибi з поклоном. Ще й за здоров’я чарчинку перекину. Твое i мое. Подякуеш! – Умовив, – усмiхнувся щасливий Тонi. – Можеш. Тобi б померлих воскресати. За грошi. Бабла б накосив… А не «стрiляв» би у таких, як i сам, мишей церковних. Усмiшка у вiдповiдь заблукала в густих заростях «квадратного» сьорбала. Без компаса й карти. Назавжди. На довгi-довгi тисячолiття. Тонi зняв з плеча сумку й поставив на асфальт. Не дуже хотiв бруднити. Та зараз вибiр невеликий. Ситуацiя диктуе! «Квадрат» побачив i аж подався вперед. Зараз вiдламаеться шматочок щастя. Зараз! Іди сюди! Зненацька правий кулак Тонi рiзко повiдомив бороданевi, що з носом у того проблеми. Причому серйознi. Не на один мiсяць. І так аргументовано це зробив, що додаткових питань не виникло. Та бородань i сам вiдчув, наскiльки все серйозно. Одночасно полетiвши вбiк вiд мрii. Те, що на асфальт щось упало, мало хто почув. Про це знали тiльки двое. Тонi (цей навiть добре) i «квадрат» (ну, цей лише здогадувався, хоча думка свердлила постiйно). Але жоден нiкому не скаже. Солiдарнiсть! Усе серйозно! – Вибачай, друже, – неголосно мовив Тонi, – сьогоднi ламаю носа без попереджень. Поспiшаю. – Плюнув на безпорадне тiло. Воно уже не ворушилось. Пiдхопив сумку. Важенька! Уперед! Лишити нарештi це життя. Чимшвидше! Це паскудне старе життя. У якому не хочеться бути нi хвилини. Лишити комусь iншому. Та хоч би й цьому, з поламаним носом. Хай кайфуе… Примiряе свиту з чужого плеча. Важку, поношену й сiру. Як i його безпорадне життя. Котра там година? Ага. За вiсiм – друга. Ого. Треба поспiшати… Еге ж… 07 серпня 1993 року, Афiни, 12 год. 57 хв. Наступного дня – але вже одягнений у легкий пляжний костюм вiд «Lacoste» – Тонi за три хвилини до першоi зазирнув до «Нарциса». Сьогоднi люднiше. Устигли добряче насмалити. Скрiзь плавали сизi хмаринки, котрi, як пустотливi допитливi дiти, прагнули доторкнутися до всього, що траплялося на шляху. Тобто – до всього взагалi. І Тонi навряд чи стане винятком. Непоквапом чимчикуючи до столика, помiтив, що за ним сидiв тип рокiв сорока. Вiн мав тонкi губи, правильноi форми нiс, товстуватий унизу, густе чорне волосся. Довше, нiж звичайна чоловiча зачiска. Й уважно читав «The New York Times». Тонi пiдiйшов i ввiчливо сказав: – Е-е-е, мiстере, перепрошую, тут така проблемка… – Уваги на Тонi нiхто не звернув. – Чи не могли б ви пересiсти? У мене тут зустрiч. Знаете… серйозна розмова. Призначена ще вчора. Зрозумiйте! Благаю. Це дуже важливо. Для всього мого подальшого життя. Іншим разом Тонi б себе не впiзнав. А впiзнавши – зробив собi друге попередження. Вiдразу. Таких прохацьких iнтонацiй вiд себе нiколи не чув. І навряд чи колись почуе. – З величезним задоволенням… виконав би ваше прохання, – привiтно дивлячись на Тонi, почав незнайомець, таки почувши комара, що хоче достукатися до слона крiзь його товсту шкiру, – але теж маю тут зустрiч. – І коли ж, якщо це не таемниця? – поцiкавився Тонi. – О тринадцятiй. – Чоловiк поглянув на годинника. – Мiй приятель запiзнюеться, але, гадаю, з’явиться з хвилини на хвилину. – То як же бути? – нервово поглядаючи на дверi, запитав Тонi й затарабанив ногою по пiдлозi. – І гадки не маю, – вiдповiв незнайомець i знову втупився в газету. Тонi поглянув на годинника: п’ять на другу. – Ваш теж затримуеться? – запитав спостережливий незнайомець. Тонi мовчки кивнув. А всерединi прокинулась тривога. – То ми з вами колеги? – надокучав необов’язковими питаннями незнайомець, що устиг стати ненависним. – Урештi… – продовжив вiн, наче вирiшив якнайскорiше роздратувати Тонi. – Чом би й нi? Оскiльки наших приятелiв поки немае, ми могли б поговорити удвох. Щоб не гаяти часу. – Облиште цi дурнi жарти, – починав кипiти Тонi з двох причин: по-перше, Режисер усе не з’являвся, а по-друге… Цей надокучливий незнайомець… Вiн уперто набивавсь на щирi зуботичини. – Ну, про що ми з вами будемо говорити? – Ну, скажiмо, про театр, про п’еси, про красивих дочок мiльйонерiв, про iхнi амурнi пристрастi, врештi-решт, мiстере Хейвен! Тяжкий молот угатив у тiм’я. Звiдки цей «читач» усе знае? Учора iхньоi розмови чути нiхто не мiг! Тодi ж звiдки? Може, це спецагент, i Тонi на гачку? Не доведи, Господи! А може, Режисер i цей незнайомець – одна ватага? І тепер будуть його шантажувати? Але навiщо? Грошей вiн не мае. Та й який може бути шантаж, коли до нинiшньоi хвилини у будь-яких його дiях не було жодного кримiналу. А за злочиннi думки саджати в тюрму ще не почали. А то б уся Земля стала гiгантською в’язницею… – Пробачте за невинний жарт, – обiрвав думки Тонi незнайомець. – Я – ваш учорашнiй спiврозмовник. – Чоловiк говорив спокiйно й упевнено. – І нiхто не запiзнився. Тонi дивився на «читача» й абсолютно не погоджувався. Цього не може бути! Вiн абсолютно не вчорашнiй «Гоффман»! – Я схожий на слiпого чи божевiльного? – кинув жменю грубощiв хлопець. – Пробачте, якщо вас щось образило. – Той самий спокiйний та врiвноважений тон. – Розумiю. Моя зовнiшнiсть… Учора – Дастiн Гоффман. Ви впiзнали. А сьогоднi знань у кiномистецтвi не вистачило. І «Жiнку французького лейтенанта» ви не дивилися. Як i «Виворiт долi», очевидно. Хоча, це можна пробачити. Джеремi Айронс[2 - Англiйський актор, володар премii «Оскар» за кращу чоловiчу роль (1991) у трилерi «Виворiт долi».], звичайно ж, за популярнiстю з Гоффманом не зрiвняеться, але завiряю вас – теж досить пристойний кадр. Ошелешенiсть Тонi не минала. У це неможливо повiрити! І Тонi не вiрив. Як таке може бути? Як??? Та ось вiн нарештi зiбрав думки докупи i збуджено мовив: – Хочете сказати, що вчора й сьогоднi ви вiдiтнули голови вiдомим акторам i пересадили iх собi? – Хлопець перекинувся на бика i втупився в червону ганчiрку. – Даруйте, але я не п’ятилiтне хлопченя, щоб вiрити в цю фантастику. – Заспокойтесь, друже. – У голосi – «нуль емоцiй». – Усе просто. Вiдмiнний грим плюс вiртуозне умiння ним користуватися – i маемо результат. Навiщо це все – казати, гадаю, немае потреби. Здивованiсть не минала. Прошила все ество й гасала ним, нiби вересневий першокласник, випущений на першу перерву. – Якщо все так, – за якусь хвильку ожив Тонi, опанувавши себе, – то ваш маскарад я оцiнив би «фiфтi-фiфтi». З одного боку – все логiчно. Справжнiй фейс надiйно захований. Але з iншого… Обличчя вiдомих людей легко впiзнаванi. І привертають непотрiбну увагу. – На щастя, ви помиляетесь, – упевнено почав Режисер. – Усi думають, що то – надзвичайна схожiсть. Ну, помiркуйте, чи буде знаменитiсть одягатися так просто, старомодно й дешево, як я, трястись у транспортi загального користування i, нарештi, вiдвiдувати такий непоказний бар, як оцей «Нарцис»? – Логiчно, – погодився Тонi й додав: – Ви чудовий актор, Режисере. До речi, можна я буду вас так називати? – Чом би й нi? – з риторичною вишуканiстю мовив «Айронс». – Чудово. Вiдчувши полегшення, Тонi сiв напроти. Тривога зникла. Тепло воскреслоi надii наповнювало тiло, перелившись через вiнця душi. – Цiкаво, – усмiхнувся Режисер, – скiльки б ще ви терпiли моi запитання? – Недовго. – Лаконiчнiсть вiдповiдi пiдкреслювала рiшучiсть. «Айронс» вiдклав газету й тихiше запитав: – І як там моя пропозицiя? – Чудово, – пожвавiшав Тонi. – Я згоден. – Суперпрекрасно, – засвiтився радiстю Режисер. – Хай як це не банально, та iншого вiд вас я й не чекав… Гаразд. До справи. «Мiшень» ваша – Пенелопа Димитрiадiс. Їi батько – Антонiс Димитрiадiс. Практично, ваш тезко, Ентонi. Може це – рука долi? (Ха-ха-ха!). Адреса – Панепiстiмiу, 16. Ось. – Режисер передав теку, що лежала в пакетi на сусiдньому стiльцi. – Вичерпна iнформацiя про цю родину. Ознайомтесь i – до роботи… А тепер – ще один штришок. Не раджу iмпровiзувати на тему «полiцiя». По-перше, я надiйно захований i захищений. По-друге, на вас сфабриковано такий компромат, що все життя вiдригуватиметься. Тож, краще не жартувати. І навiть думку таку женiть. Ще до того, як з’явиться. Я – людина серйозна. І кожне мое слово значить саме те, що кажу. А коли вже я сказав, то обов’язково так i зроблю. Тому, заради Бога, майте моi слова не за погрозу, а за попередження. Бо все серйозно. І жартувати не рекомендую… А зараз – може, по чарчинi? За повний аншлаг? – Режисер аж подався вперед. – Я, взагалi-то, не вживаю, але заради успiху… – Тонi стенув плечима. – Тiльки не по чарчинi, а по граминi. – Показав, скiльки це. Вийшло зовсiм трошки. Навiть менше. Режисер звичним рухом покликав бiлоснiжно-стерильного кельнера. За успiх – то й за успiх! 29 серпня 1993 року, Афiни, 15 год. 39 хв. Тонi впевнено вiв афiнськими вулицями новенького «Форда». Не вiдставав вiд «Мерседеса». Там – Ламброс Караянiс. Молодий афiнський адвокат. Із солiдним iм’ям i чималими статками. Поряд – «золотопера пташка», як про себе називав ii Тонi, – сама Пенелопа Димитрiадiс. Куди поспiшав «Мерседес» – Тонi не знав. Але це не хвилювало. Просто сидiв на хвостi. Уже закiнчувався третiй тиждень вiдтодi, як почав шпигувати. Але ця виснажлива праця не давала нiяких результатiв. Тонi супроводжував дiвчину, звичайно покрадьки, майже в усiх ii «вояжах». Але нi зблизитись, нi принаймнi впасти в око, як на лихо, не виходило. Ситуацiя – безнадiйне висiння в повiтрi (нi тобi на землю впасти, нi в небо злетiти) – дратувала. Гiркий-таки шпигунський хлiб. Але… Усе тьмянiло, коли згадував про блиск майбутнього шикарного життя. І – цiпив уперто зуби… В Афiнах орiентувався непогано. І хоч не завжди знав назви вулиць, напрямки вгадував безпомилково. Ось ця дорога, якою мчить за «Мерседесом», прямуе за мiсто на пiвнiчний схiд. І обов’язково виведе до автомагiстралi Афiни – Фiви. Лiворуч залишиться Мегера. Цiкаво, куди красунi забажалося сьогоднi? Минулi ii витiвки не хочеться й згадувати. Де тiльки не бував, крадучись слiдом. Географiю Грецii знае на «вiдмiнно». Без пiдручника й шпаргалок. З Караянiсом дiвчина сьогоднi втрете. Де i як познайомилися – Тонi не знав. Уперше побачив разом минулого тижня. Тодi зустрiлися в маленькому лiтньому кафе. Нi назви, нi престижу. Чому такi багатi люди завiтали туди – так i лишилось таемницею. Хоча ця дiвчина – сама суцiльна таемниця. Складна загадка. Головоломка. Багато ii вчинкiв пояснити неможливо. Друга зустрiч – позавчора. Їздили до Нацiональноi бiблiотеки. Пробули щось бiля двох годин. І ось сьогоднi – третя. Подорож невiдомо куди. Для Тонi. Але… Їхати слiдом мусив. Тому що треба. Незважаючи нi на що та всупереч усьому. Треба шукати стежку до серця красунi. Навiть якщо це й видаеться безглуздям. Треба. Тому й корився. Жорстокому й невблаганному «треба». Корився слухняно. Сцiпивши до болю зуби. Вiдкидаючи липкi думки про зупинку. Зупинку в цiй божевiльнiй гонитвi. Їi тут просто не було. Не було й не могло бути. За визначенням. За законом великих чисел. За сценарiем Гоффмана, Айронса, Роберта Маккi чи Айзека Азимова. Тому уперто iхав. Уперто репiжив уперед. Може, сьогоднi пощастить? Ішов за «Мерседесом» не надто наближаючись, але й не вiдпускаючи. Це залишало простiр для маневру. Години шпигування не минули марно. Навчився стежити з машини. Справжнiй тобi агент КДБ, ФБР, «Інтелiджент сервiс» чи МОССАДу. І спробуйте сказати, що нi… Та ось… адвокат рiзко, без попередження, звернув на узбiччя й зупинився. Тонi теж показав гальмам, як вiн умiе на них тиснути. Увiмкнув «аварiйку» й, узявши праворуч, «кинув якiр». І хоч до «об’екта» метрiв iз тридцять, картина вся – немовби на долонi. Тим часом з адвокатового авто спочатку випурхнула Пенелопа з продовгуватою червоною сумочкою, а потiм – з’явився й Караянiс. Дiвчина, нестримно жестикулюючи, про щось енергiйно говорила. Молодик з адвокатською витримкою вислуховував, iнколи вставляючи й своi п’ять копiйок. Виправдовувальнi, звiсно. Очевидно, стомившись, Пенелопа розвернулася й гордо пiшла вздовж дороги. «Мерседес» повiльно рушив слiдом. Порiвнявшись, Караянiс вiдчинив дверцята, запрошуючи до салону. Мiс Димитрiадiс зупинилась, жбурнула туди гнiвну фразу й стала чекати вiдповiдi. Коли ж за кiлька митей отримала, знову гордо рушила. Адвокат ще раз порiвнявся й повторив запрошення. Та дiвчина вчинила, як i першого разу. Однак i нова вiдповiдь не припала iй до смаку. Усе знову повторилось. Проте впертий водiй зробив ще й третю спробу. Необачний! Тiльки-но авто вкотре наблизилось, дiвчина розвернулася й пожбурила в нього сумочку. Та влучила у лобове скло, якраз напроти водiя. Такiй влучностi мiг би позаздрити кожен кiлер-початкiвець. Чи навiть – i майстер середньоi руки. Цей вибрик, схоже, переповнив чашу терпiння Караянiса. Той, рiзко газонувши, припустив з мiсця в кар’ер i сховався за лаштунками щойно розiграноi п’еси, залишивши двох головних дiйових осiб уже iншоi – Режисеровоi – без «третього зайвого». – Ну, мiстере Хейвен, – несамовито прогорланив Тонi, – зараз або нiколи! Вперед! І вже за кiлька митей «Форд» запищав гальмами бiля Пенелопи. Та якраз пiдняла з землi сумочку й обтрушувала ii вiд невидимого пилу. Наче бажаючи позбутися неприемних спогадiв, залишених свiжою сваркою. – Щиро перепрошую, чарiвна мiс, – лагiдно почав Тонi, вийшовши з машини й зупинившись бiля Пенелопи, – я стояв неподалiк i зовсiм випадково все бачив. Мое iм’я Едвард Дайармiд. Я i мiй швидконогий мустанг до ваших послуг. Неочiкуванiй появi дiвчина щиро зрадiла. Це легко читалося на вродливому обличчi. – Пенелопа Димитрiадiс, – мовила усмiхаючись. – Рада знайомству, мiстере Дайармiд. – Не зводячи очей, пристрасно продовжила: – Як добре, що на Землi ще трапляються, хоча й не часто, справжнi лицарi. І як погано, що вони, як мамонти, вимирають. І зупинити це не може навiть така могутня сила, як жiноча краса… – Замовкла, але за мить додала: – Що ж, уперед… Опинившись у «Фордi», на хвильку згадала про адвоката й вiдiслала йому: «Нiкчема». – Гадаю, цей «комплiмент» не менi? – насторожився Тонi. – О, нi, – голосом драматичноi актриси вiдповiла дiвчина й засмiялася. – У жодному разi. Таке «високе» звання заслужив отой шляхетний тюхтiй, якому я мало не вибила скло. Якби мала такi могутнi бiцепси, як вашi, я б його ще й вiддухопелила… Кавалер Ордена Нiкчеми… А що, красиво звучить – «Кавалер Ордена Нiкчеми»! Отже, посвiдчення за номером один вручаеться адвокатовi Ламбросу Караянiсу! – Останне речення дiвчина виголосила врочистим тоном, але, не втримавшись, знову засмiялась. Значно голоснiше. Тонi приеднався. Рушили. Мiс Димитрiадiс дiстала з сумочки довгу сигарету й смачно запалила. Тонi в душi закипiв. Не терпiв навiть згадки про тютюновий дим (що вже говорити про запах!), але присилував себе не виказувати цього. Дiвчина з насолодою видихнула ще одну порцiю й мовила: – А ви, Едварде, змогли б зараз виконати мое перше-лiпше бажання? Навiть божевiльне? – Увесь сенс питання, здавалося, скупчився в останньому словi. Пенелопа, ледь стримуючи грайливих бiсикiв, що витанцьовували в ii магнетичних очах, втупилась у «випадкового» знайомого. – Якщо тiльки це не вище моiх сил, – вiдповiв Тонi, а потiм, трохи подумавши, додав: – І якщо це не стосуеться сил надприродних. З ними змагатися – марна рiч. Ще жодного разу не програли. Пенелопа залилася щирим смiхом. – А ви жартiвник, – мовила заспокоiвшись. – Не хвилюйтесь. Мое бажання нi до яких там надприродних сил не мае жодного стосунку. Воно звичайнiсiньке, як он тi придорожнi дерева. Хоча… – Вона на мить замислилась, тручи пальцями обидвi скронi. – Для декого воно видалось саме надприродним. – Розумiю, – закивав Тонi, не вiдриваючи погляд вiд дороги. – Але ви… – Пенелопа знову подивилась на Тонi, – ви, Едварде, зовсiм iнший. Вiд вас вiе надiйнiстю й силою. Нi. Силою й надiйнiстю. Я це зразу вiдчула. Дивно… Я всього кiлька хвилин у вашiй машинi, але почуваюся, наче з давнiм приятелем. Утiм, може, я надто романтизую. І перше враження не завжди правильне… Я, взагалi, – дамочка романтична, знаете. Люблю пригоди, авантюри рiзнi, розiграшi. Не мислю без цього життя… Хоча… – вона загасила сигарету, – навiщо я все це розповiдаю? – Потiм, трохи помовчавши, додала: – Дивно, такого зi мною ще не було, щоб вiдкривалася абсолютно незнайомiй людинi. А може, ви – чаклун. Чи ще хтось iз тiеi братii? Тонi це розвеселило, i вiн зайшовся щирим смiхом. – А ви, Пенелопо, цiкава людина, – мовив, пересмiявшись, – з вами весело й легко… То яке ж ваше бажання, бо ми про нього почали вже забувати? – Справдi, – погодилась дiвчина й вiдчула, що цей мiцний вродливий молодик звик дiяти рiшуче й нi перед чим не пасувати. – Розумiете… Тiльки не смiйтесь. Будь ласка. Коли я iхала з Караянiсом, менi раптом спало на думку влаштувати невелику забавку. Погратися наввипередки з полiцiею. Уявляете, усе – наче в крутому бойовику: хвацька гонитва, що забивае подих, виття сирен, небезпечнi вiражi, божевiльне вищання гальм… Це прекрасно… І… – сексуально… Обличчя дiвчини оточив ледве вловний нiмб замрiяностi. Тонi не хотiв його сполохати жодним звуком. Чи рухом. Тому очiкував i мовчав, дiлячи увагу мiж привабливою супутницею i дорогою. – Ну то що, – звела очi Пенелопа, – я вам не здаюся божевiльною? Тонi лише посмiхнувся кутиками вуст i мовив: – Навiть не сумнiвайтесь, люба мiс Пенелопо. Навпаки. Менi навiть подобаеться. Скажу бiльше: я – не менший авантюрист. Плоть вiд плотi. Тому все чудово розумiю. Сказане (а особливо – останне) мiстером Хейвеном (чи, точнiше, Дайармiдом) – чистiсiнька правда. Вiн i справдi такий. Авантюрист до найменшоi клiтини могутнього молодого ества. Почуте дiвчинi сподобалося. Ще б пак! Цей мiстер Дайармiд справдi цiкавий i привабливий екземпляр. Чудово складена статура, виразне вродливе обличчя, гiдне голлiвудськоi зiрки, i – що найважливiше – спорiдненiсть духу. Майже iдеал. Оце так випадкова зустрiч! – Менi нiчого не лишаеться, як сприйняти вашi слова за безумовну згоду. – Пенелопа дивилася з упевненiстю, що бачить перед собою спiльника. – Саме так, – без вагань вiдповiв хлопець i пiдморгнув. – І вас не лякае рандеву з полiцiею, штраф? Не боiтесь, що ваше iм’я потрапить на сторiнки кримiнальноi хронiки? І вам не страшний можливий скандал, пов’язаний з вашим iм’ям та божевiльним вчинком? Чи навiть – нетривале ув’язнення? – Аж нiяк! – Тонi здавалося, що втрапив на правильну стежку, яка веде до серця дiвчини. Красунчик! – Хай хоч i тривале! – Тодi знiмаю перед вами капелюха й пропоную дружбу. Поки дружбу… – «Поки»… – Тонi зробив паузу. – А далi? – Далi – побачимо. – Дiвчина вiдвернулася. Дивилася у вiкно. Тонi зрозумiв, що ця тема – табу. Поки табу… – Тодi, – прогоготiв Тонi, – повний уперед! – Рiзко натиснув на педаль акселератора. І «необ’iжджений мустанг» узявся радо допомагати вершниковi. Тепер для хлопця – жодних меж чи кордонiв. Навiть жодних законiв… Вiн ухопив Бога за бороду. І вiдпускати не збирався. Та й вирватися з його мiцних рук шанси невеликi. 25 вересня 1993 року, Афiни, 02 год. 07 хв. Коли Тонi дiстався пам’ятника, годинник показував сiм на третю. Забарився. Як не налягав на ноги, а таки не встиг. Проте кримiналу в тому нiякого. Головне – фiнал п’еси. Такий, як i заплановано. Таемний. Тихий. Результативний. Пенелопа Димитрiадiс дивиться сни, а ii коштовностi спокiйно лежать у сумцi. Лишаеться останне – подiлити заслужений гонорар. Бiлий низенький «фiат», що виповз iз довгоi шеренги легковикiв, вишикуваних лiворуч вiд пам’ятника, блимнув фарами. Хлопець попростував на сигнал. – Порядок, Режисере, – втомлено видихнув Тонi, кинувши тiло на сидiння бiля водiя, а сумку – назад. «Фiат» поволi рушив. Тонi вмостився. Повернув голову лiворуч, вiдкривши рота, щоб сказати. І – закляк. За кермом сидiв Массiмо Раньерi[3 - Італiйський кiноактор, спiвак, театральний режисер i телеведучий.]. Йота в йоту. Гордий профiль «актора» чiтко вимальовувався у свiтлi лiхтарiв, що несмiливо прокрадалось до салону. Тонi перевiв дух. – Скiльки разiв вас бачив, але до цих фокусiв нiяк не звикну. Штукар ви на всi руки. Факiр. – Мiстер Хейвен пашiв добрим гумором. – Коли вже Папою Римським нарядитесь? – Колись… Може… Хтозна. – Режисер вiдповiдав, немов вiдпускав порцii «чогось» нетерплячiй черзi. «Цьому дав, цьому дав»… Але не забував i про дорогу. – Тiльки дивiться, щоб вiряни рук не цiлували. А то почнуть юрмами валити на благословення та сповiдь… Погорите i оком не зморгнувши. А це мiжнародним шкандальом пахтить. Та й незатишним номером у безкоштовних апартаментах iз небом у клiтинку. – Тонi сказане сподобалось. І рот з’еднав дугою вуха. – Тiпун тобi на язик, – кинув Режисер, не вiдриваючись вiд дороги. – Вiщун саморобний. – Вибачте, якщо вам не до вподоби. – Забудьмо, – обiрвав. – Ну? – Повний аншлаг, – почав поспiхом Тонi. – Гонорар – тут, – ляснув по сумцi. – Молодець, – стримано посмiхнувся Режисер. – Справжнiй талант. Радий, що не помилився в тобi. – А ви що, не вiрили? – Запитав Тонi з такою iнтонацiею, нiби «Массiмо Раньерi» сумнiвався у силi земного тяжiння. Або одвiчнiй криголамностi бразильського футболу. Режисер розвiв руками, мовляв, «капiтулюю». А потiм додав: – Треба поговорити про тебе з кимось iз «Коламбii Пiкчерз», якщо тобi це ще цiкаво. Тонi задоволено усмiхався й мовчав. Хай усе буде так, як визначено Долею. Пiдганяти ii не варто. Бо все одно зробить по-своему. Як завжди. Тим часом «фiат» звернув у тиху непримiтну вуличку, вимощену брукiвкою. Усе тут дихало вiчним «позавчора». Триповерховi будинки сiрiли старiстю. Їi не в змозi приховати навiть темна нiч. «Фiат» обминув двi проiржавiлi розвалюхи, що знайшли тут останнiй спочинок, трохи проiхав i спинився. Замовк двигун. Погасли фари. Насторожився. – Що ж, – почав Режисер, – час опустити завiсу. Оркестр виконае останнiй акорд… Я навмисне заiхав сюди. У цей глухий квартал. Тут i вдень не надто людно, а вночi… О котрiй там у тебе лiтак? – О шостiй. – А зараз? – Режисер пiдсвiтив годинника. – Пiв на третю. Устигнеш ще й кави випити… Давай сумку… Тонi перехилився назад i не помiтив, як у Режисерових руках з’явився пiстолет з глушником i тим паче – як плавно пiшов гачок. Лише вiдчув у боцi могутнiй поштовх i водночас – жахливий бiль. За мить усе повторилось. Тонi повис на сидiннi. Режисер вибрався з машини, перебiг на протилежний бiк, витяг Тонi i кинув на холодне брудне камiння. Так же швидко знову сiв, рвонув з мiсця й кинувся навтiкача, лишаючи недавнього компаньйона лежати на нiмiй брукiвцi цiеi тихоi, староi, забутоi Богом вулички, яка продовжувала байдужно спати й дивитись ностальгiчнi сни. Про часи молодостi. Коли все було не так. Глава І. «Перший привiт вiд «Ункаса» 26 вересня 1993 року, Егейське море, 13 год. 18 хв. Богдан Лисиця прилетiв до Афiн учора вранцi. Зробив так навмисне i ось чому: катер до Авгi вiдходив сьогоднi о 13.00. Заклавши в запас бiльше доби, хотiв ближче познайомитись зi столицею Еллади, де, як усiм вiдомо, виколисано не одну культурну перлину. Англiйську знав шикарно. Тому майже на всi питання одержував потрiбну вiдповiдь. Чи то там i справдi такi ввiчливi та щирi люди, чи Лисицi просто щастило – хтозна. Але беззаперечним лишалося одне: пiсля проведеноi в Афiнах доби знов захотiлося жити. Далi. Як живуть звичайнi люди. Коли з радiстю. Коли з сумом. Коли у щастi. А коли – й попiд руки з невдачами. Але – щоб усього в розумних дозах. А не так, як у нього недавно… Усерединi клекотiли враження, що надовго залишаться в пам’ятi. Особливою яскравiстю там вигравав головний архiтектурний пам’ятник – ця релiквiя «золотого вiку» античних Афiн – ансамбль Акрополя. Храм Афiни-Дiви Парфенон, невеликий витончений храм Нiки Антерос, Храм Ерехтейон з його знаменитими карiатидами, Пропiлеi – колонадний вхiд до Акрополя… Усе це ще жило в пам’ятi, стояло перед очима. Нiмi свiдки розквiту вiльноi людськоi думки, цi зруйнованi храми, здавалося, вiддано оберiгали бачене в далекi античнi часи, бажаючи зберегти навколо той романтичний ореол таемничостi, що перетворював iх на прекрасну генiальну легенду. Позбавте будь-яку легенду цього – i вона з неба впаде на землю, а Дульсiнея Тобоська стане звичайнiсiнькою мiщанкою… Так думав, стоячи на палубi бiлоснiжного пасажирського катера «Делавар», вiддаляючись вiд пiрейського берега безкраiм водяним простором, який утворювали, зливаючись, води Егейського та Середземного морiв. Так думав, залишаючи Афiни – це привiтне тепле мiсто, головнi кольори якого – лише два. Яскраво-блакитний – колiр неба i моря та бiлий – колiр мармуру мiських будiвель… Нi, е в цьому мiстi щось таке казкове й незабутне, що мимохiть розумiеш: його недаремно обрали боги… У такi хвилини забуваеш про все, навiть – про те, що, живеш на свiтi… Богдан Лисиця мешкав у Киевi. І цим несказанно пишався. Вiн наiвно вважав, що Киiв – найкраще мiсто на землi. Хоча, може, це й правда. Бо ж нiхто ще не довiв iншого. Деякi одногрупники вже примiряли (хто свитки, а хто – й камзоли) нового життя в закордонах. Знаючи англiйську та французьку, це значно легше, нiж рештi. Можливо, цi люди й зробили правильно. Можливо, на них i чекае успiх… Та нi, усе ж не «можливо». Точно. Але Богдан твердо вирiшив, що успiху вiн досягне й на Батькiвщинi. Хоч тут зараз i дiеться таке… Лисиця мав двокiмнатну квартиру на бульварi Ромена Ролана. Вiк наближався до межi мiж другим i третiм десятком. Цьогорiч одержав диплом Киiвського унiверситету Шевченка (романо-германська фiлологiя). Аспiрант першого року навчання. Ось як усе серйозно. Пiднапнеться – i стане кандидатом наук. Непоганий варiант. Серйозний… А там i в доктори закрокуе… Богдан – звичайний украiнець. Не гiрший i не кращий за решту. От тiльки не одружений… Недавно, правда, спробував… Спогади про це боляче впиналися в серце. Й завдавали жахливих мук. Тому гасив навiть iхнi найпершi iскри. Проте виходило не дуже. Таке «пожежогасiння» уже система. Звичка. Ритуал… Правда, не кожен звичайний украiнець iхав вiдпочивати на острiв в Егейському морi. І не в кожного звичайного украiнця лежав у валiзi пiстолет. Хай буде. Пiсля шлюбного фiаско життя перестало приносити насолоду. Та i як жити без НЕЇ?.. Думки про самогубство надокучливим птаством постiйно кружляли довкола… Як не вiдганяв, що не робив, а вони вiдлiтати не поспiшали. Навпаки – почали навiть вити гнiзда… Старенький двигун, зiбравши докупи рiденькi запаси гордостi, з усiеi сили пхав синьою гладдю бiлоснiжного катера. Просолiлий морський скиталець, зовсiм недавно вкотре пофарбований, «молодився», нiби вiдставний офiцер з минулого столiття, що пам’ятав ще про шпiцрутени. І старанно пнувся усiм догодити. Богдан стояв на палубi. З насолодою вдихав цiлюще повiтря. Проглядав англомовний варiант «Та Неа»[4 - Щоденна грецька газета, що видаеться в Афiнах.]. Усе – як i скрiзь. Економiка. Полiтика. Трохи й про культуру. А ось i «кримiнал». Особливо не вчитувався. Бо вiтер «мав щось проти». Вiн заповзято шарпав нещасний шматок паперу туди-сюди, нiби намагався вирвати. Заволодiти черговим трофеем. Лисиця розвернувся. І вiтер тепер бився йому в спину. Штовхнувши ще кiлька разiв, зрозумiв, що марно. Заспокоiвся. А очi вихопили цiкавинку, повз яку пройти не змiг. «Сьогоднi вночi, – почав читати, – в готелi «Пергамос» пограбовано доньку мiльйонера Антонiса Димитрiадiса Пенелопу. Вкрадено всi ii коштовностi. Сума, якою можна хоча б наближено оцiнити цей чималенький куш, сягае кiлькох десяткiв мiльйонiв американських доларiв. До справи пiдключено кращих детективiв. Обiцяно царську винагороду. P. S. Цiкаво, що робила донька мiльйонера зi своiми коштовностями в готелi «Пергамос»?» «На вулицi Андрiанопулу знайдено труп невiдомого молодого чоловiка рокiв приблизно двадцяти трьох – двадцяти п’яти. Смерть настала у результатi двох вогнепальних поранень. Бiля трупа виявлено англомовний напис кров’ю «мiстер Чужi Обличчя». Далi наводилися прикмети потерпiлого i звернення про допомогу в з’ясуваннi його особи. – Цiкаво. Богдан склав газету й задивився в даль. Згадалася домiвка. Регiна. Катастрофа… – Нудьгуете? – озвався поряд чоловiчий голос. Богдан повернувся праворуч – голос долинув звiдти. Належав вiн кремезному високому красеневi рокiв пiд п’ятдесят в окулярах. Той мав пишну, посивiлу в багатьох мiсцях чорну шевелюру i такого ж кольору густi вуса. Одягнений у сiрий з ледь помiтною темною смужкою костюм. Без краватки. Слова вiдлунювали щирiстю. Тому вiдповiдь теж прозвучала щиро й привiтно: – Та… Трохи… – Не варто. А давайте я спробую описати ваш настрiй… вiршем? Лисиця не встиг вiдповiсти, як чоловiк уже читав: Лелечий клин розтанув вдалинi, Покликавши услiд мою надiю. Вже осiнь усмiхаеться менi, А я про лiто думаю i мрiю. Я мрiю все про той чарiвний сон, Що милим був таким для нас з стобою… А осiнь грае тузi в унiсон Розлуки невблаганною трубою. Той кожен звук у серцi, наче плач, Як голосiння за минулим лiтом… А осiнь не змовкае, гра трубач, Милуючись пташиним перелiтом. – І? – очiкувально подивився «поет». – Приблизно так, – пiдморгнув Богдан. – Влучили. – Намагаетесь бути в курсi? – кивнув на газету незнайомець. – Так. Інколи. Цiкаво, чим iншi живуть. Особливо в дорозi. І час даремно не гаеш, i шлях коротшае. – А я – нi. Хiба що офiцiйнi повiдомлення. Решта ж… Сам колись на цих хлiбах рисачив. Кухню iхню знаю добре. Наплетуть… Аби тиражi росли. Ну, й гонорари. Горобцi стрiлянi. Казкарiв таких ще пошукати… – Кожному хочеться жити. І на життя кожен заробляе по-рiзному. Свого розуму не вставиш. Та все ж краще заробляти так, анiж як отi джентльмени, що залишили донечку тутешнього мiльйонера без усiх коштовностей. Цiеi ночi в готелi «Пергамос». До речi, я теж там ночував. Не надто шикарний, як на мiльйонерку, готель. І Богдан прочитав уголос усе, що читав до цього. Незнайомець теж тепер «у курсi». – З таким татусем торби на плечi не почепить. Будьте певним. Навiть якщо вкрали геть усе. Купить нове. – Це хвилюе мене найменше, – серйозно мовив Лисиця. – То, врештi, – iхнi проблеми. Просто тут е принаймнi двi дивнi обставини. Перша – чому мiс Пенелопа, маючи розкiшний дiм, ночуе у зовсiм непримiтному готелi. Правда, з iншого боку, це можна нiби й просто пояснити: вирiшила провести нiч iз красунчиком, заховавшись якнайдалi вiд чужого ока. Хоча могла й банально посердитись iз рiдними. Показати гонор. Тут для iмпровiзацiй поле широке. Тому ставимо три крапки. І по-друге. Чому донька мiльйонера мала з собою усi коштовностi? Сподiваюсь, не для того, щоб ще бiльше подобатись коханцевi. А може – це всього-на-всього лиш завбачливий тактичний хiд у грi на батькових нервах? Хтозна. І знову три крапки. Зупиняюся на них. Далi хай iдуть слiдчi. Нагороду ж обiцяють чималеньку. Незнайомець у сiрому костюмi з неприхованою iронiею дивився на Богдана. Потiм запитав: – А ви, мiстере, часом не приватний детектив? – Нi. Звичайна людина. Рядова. З Украiни. Науковець. Здобуваю ступiнь з фiлологii. Богдан Лисиця. Хоча… Називайте мене просто Фокс. Гадаю, вам так буде легше. – О, дуже приемно, – простягнув правицю незнайомець. – Марк Тейлор. Поет. З Лондона. – Щиро радий, – мовив Лисиця. – То ми майже колеги… А щодо вашого питання… Бачте, я з дитинства безтямно закоханий в таемницi, загадки, мiстику. А це пов’язуе тебе зi свiтом детективiв. Тому iнколи роблю певнi висновки з дивних див i загадкових загадок. Правда, до справжнiх детективiв менi ще дуже далеко. Але мати таке незвичне хобi нiхто не забороняе. До того ж мiй друг працюе в нашiй кримiнальнiй полiцii. Деяких штучок навчаюся у нього. В усякому разi, намагаюсь. – Шкода, – зiтхнув поет, – що потреба в людях, якi схрещують шпаги зi злочиннiстю, не вiдпадае навiть наприкiнцi двадцятого столiття. Шкода, що i в трете тисячолiття ми беремо з собою цю одну з найганебнiших людських вад, а не зняли ii з себе, як це роблять чемнi гостi перед дверима в чистий передпокiй, залишаючи замащенi багнюкою черевики… – Змушений вас розчарувати, шановний мiстере Тейлор, – сказав Богдан. – Доки iснуватиме людина, доти житимуть з нею жорстокiсть, жадоба збагачення, мстивiсть. А тому – й злочиннiсть – один iз тяжких грiхiв людства. Ота неминуча плаха, на якiй воно караеться й довго ще буде каратись. А це бiльше, нiж бруднi черевики. Вона, наче шкiра, обтягнула собою людство. І скинути ii не так легко. Тому газетярi продовжуватимуть добувати хлiб (а може й – тiстечка), розповiдаючи про черговi злочини. Хоч як не шкода… – Та-а-ак, – протяг пiсля паузи мiстер Тейлор, – мабуть, ваша правда. Але облишмо сумне. Попереду – вiдпочинок. Свiже повiтря. Смачна iжа… А розмови на такi теми – явно не допомагають розслабитись. Нашим же коханим тридцяти трильйонам клiтин потрiбнi «рекреацiйнi процеси». – Ви сказали, наче бiолог. – Мiй шановний мiстере Фокс… За довге життя я змiнив стiльки професiй, поки дiстався заповiтноi парнаськоi вершини, що якби мiй життевий шлях перенестти на папiр, вийшов би серйозний гросбух, гiдний творчоi уяви Луi Буссенара або Жуля Верна. Хоча, може, на схилi вiку цим i займуся, забившись десь у глухе село. Щоб не заважали. Та, власне, у «Прерiю» я i iду, щоб попрацювати над новою поемою. А релакс уже потiм. У творчих людей вихiдних не бувае. І часу на вiдпочинок завжди бракуе. Такими вже iх вилiпив Господь. Та що я, власне, торочу. Ви ж фахiвець. І все це знаете не гiрше за мене. А може, й краще. – Чесно кажучи, я теж iду на Авгi не для вiдпочинку. Ну… у звичному розумiннi. Треба прогулятися, змiнити оточення, розвiятися пiсля шлюбноi катастрофи… Мiй шлюб розпався, не почавшись… Богдан замовк, гiрко посмiхнувся й подумав: а може, розповiсти все? Адже правильно говорять: подiлись горем з ближнiм – i тобi залишиться лише його половина. А добра людина завжди допоможе бодай чуйним словом. Розрадить. Та й хто, як не поет, глибоко розумiе людську душу? Але… не розповiв. Цю людину знав лише кiлька хвилин. Не таке вже й довге знайомство. – Он як! – чмихнув поет i на мить задумався; пiсля чого психотерапевтично сказав: – А, нiчого, друже, то все пусте. Не побивайтеся так… Може, це й на краще. А ви не думали, що то всевладна рука Долi вiдвернула значно бiльшу чи навiть i фатальну катастрофу? Зрештою, справжне руденьке чи бiляве щастя ви ще обов’язково зустрiнете. Певен. Богдан розумiв незаперечну логiку мiстера Тейлора. І бiль, що знову повернувся серцевим щемом, починав ущухати, розвiюватись, безповоротно вiдходити в минуле. Далеке. Дуже. В одне з прожитих життiв. А може – й не прожитих. Але обов’язково далеких. Пiдiйшли до гратчастих перилець i, спочатку Тейлор, а потiм Богдан, сперлись обома руками. Перед очима простягалось грандiозне небесно-морське безмежжя, вражаючи заспокiйливою силою. У такi хвилини здаеться, що спиняеться нестримний плин часу i все навкруги застигае в чарiвнiй нерухомостi. Вершина буття – нерухомiсть i спокiй. – Генiальна краса, – не втримався мiстер Тейлор, дивлячись туди, де одна неприборкана стихiя переходила в iншу. – Чарiвно. Шикарна панорама. Панацея вiд стресiв. Отак би дивився й дивився б, забувши i про час, i про решту. Тiльки ти й ця одвiчна краса. Перевiряв на собi. Переживання чи й психiчний катаклiзьм який – умикаю фiльми про море. І… Допомагае. Найкращi лiки. Рекомендую. Лисиця задумливо покивав. – Вiдверто кажучи, – почав вiн, – думав, що охочих вiдпочити у «Прерii» буде бiльше, хоч це й останнiй заiзд. А iх – жменя. – А менi це подобаеться, – упевнено проказав Тейлор. – Звик до самотностi. Тишi. У мене он i родини немае. Але я нiтрохи не шкодую. Поклав життя на вiвтар творчостi. То хай це вже буде моiм лихом, особистим, а не ще чиiмось… Хоча, може, це й навпаки – зовсiм i не лихо, а щастя… – І поет знову мрiйливо задивився вдалину. На палубу пiднялася пара. Блондин – десь п’ятдесят з малесеньким хвостиком, спортивний i пiдтягнутий – i жiнка-шатенка (п’ятий десяток посерединi, ще не розгубила не таку вже й давню красу i юнi iскри в очах). Одягнутi просто й практично. Стали окремо. Вiдгородилися вiд усiх. Вдихали-пили морський вiтер. Удивлялися в магiчну далечiнь i ледь чутно перешiптувалися. Жили своiм життям. На те, що поруч, – жодноi уваги. Створили свою планету. Окрему. Недосяжну. Приручили одне одного. Навiчно. Чи на життя. І тепер «вiдповiдають за того, кого приручили». Усе – як книжка пише. Отака iдилiя. Вигляд з боку. А що ж там насправдi – навiть вони не скажуть. Бо чи не знають, чи не захочуть. Та й не важливо це. Головне – iм удвох добре. А решта – мiжпланетний простiр… Прониклива картинка. Болюча. І Лисицю знову вiдкинуло додому. Знову тi жахливi видiння… Те отруене зрадою марення… Регiна… Фата на ii чарiвнiй голiвцi… Модний костюм на ньому… Вони пiднiмаються сходами… Сигнал автомобiля… Господи, навiщо? Навiщо так боляче? Навiщо так жорстоко? Навiщо в самiсiньке серце?? Навiщо саме йому??? Тонко зацокали пiдбори. Повернувшись, Богдан помiтив, як з трапика виростае молода тонка жiнка в темно-синьому приталеному жакетi, фiолетовiй спiдницi, чорних черевиках на високих пiдборах. У руцi – сумочка, теж чорна, на яку сiв вишитий метелик, розкинувши крильця темних кольорiв. Стильна й приваблива. Струнка. Енергетична. Поставлена, упевнена хода. Красуня з модного журналу. На менше вона не погодиться. І спробуй хоч щось запереч. Коли жiнка наблизилась, на неi звернув увагу вже й поет. «Манекенниця» мала довгу шию та кирпатий носик. Але це не заважало iй лишатися красунею. В макiяжi проглядалася вправна рука. – Вiтаю, джентльмени, – мовила вона. – Даруйте зухвалу нетактовнiсть, але мое кляте хобi часто заганяе мене в незручне становище. Рiч у тому, що я збираю автографи знаменитостей. Уже маю серйозну колекцiю… Менi здаеться, що ви, мiстере (вона дивилася на Богдана), – кiноактор. Вас я наче бачила в однiй з нових англiйських мелодрам. Станете вiдомим – продам автограф на «Сотбiс». – Шкодую, чарiвна мiс, – але побачивши у жiнки обручку, Лисиця виправився: – Е-е-е… мiсiс, та доведеться вас розчарувати. Я такий далекий вiд кiномистецтва, як вiд нашого катера пiвострiв Юкатан. – Але схожiсть – надзвичайна, – виправдовувалась, крутячи головою, «манекенниця». – Нiчого дивного, – став заспокоювати ii Богдан, – у свiтi багато схожих. Та й двiйникiв теж. Навiть конкурси проводяться. – Тодi – вибачте. А ви, – звернулась до англiйця, – вiдомий поет Марк Тейлор. Чи я знову помилилась? – Нi, усе точно. Я – саме вiн i е. – А у вас автограф взяти можна? – запитала наче з острахом. – Будь ласка. Жiнка подала поетовi листiвку й ручку. Коли Тейлор закiнчив писати, на палубi з’явився ще один персонаж. Мiцний «пiдкачаний» чоловiк. Богдан упiймав себе на думцi, що молодика десь бачив: нiби… в якомусь бойовику. А потiм – i засмiявся з себе. Красуня заразила чи що? «Персонаж» пашiв войовничiстю й люттю. Жiнка враз змiнилась на обличчi. Богдан не звернув на те нiякоi уваги i сказав: – Я хоч i не зiрка, але автограф теж дати можу. А раптом стану зiркою? Тодi не доступитеся. Та «манекенниця» лишилась незворушною. Жарт явно не сподобався. Лисиця зрозумiв: усе – через «персонажа». – Перепрошую, джентльмени, – видавлюючи ввiчливiсть, iз залiзними нотками в голосi мовив «спортсмен», – але мушу забрати з вашого вишуканого кола дружину. – І вже до жiнки: – Ходiмо, Крiстiн. – Мiй чоловiк, Альбер Брiссон, – показала «манекенниця» на «пiдкачаного». Поет i Лисиця представилися. – Що ж, – мовила сумно красуня, – ще поспiлкуемося… Ходiмо. Крiстiн без будь-якого бажання, наче волелюбна лiсова звiрина, що необачно потрапила до рук звiролова й тепер мусить коритися, непоквапом пiшла за чоловiком. Лисиця й Тейлор провели iх поглядами. І вже коли кроки загупали трапиком донизу, Лисиця напiвшепотом сказав: – Гарна… – Тим-то так ii й оберiгають… – оцiнив побачене поет, знову розвертаючись до моря. Але тут же не втримався i, наче справжнiй морський вовк, сповiстив: – По курсу земля! Богдан поглянув i собi. Справдi, на блiдо-блакитному тлi небосхилу з’явилась невеличка чорна цятка. Саме iй треба вирости до розмiрiв острова. Не без допомоги «Делавара». – За якихось пiвгодини-годину будемо на Авгi, – пiдсумував мiстер Тейлор i подивився на «Tissot». – Але ж яка вродлива, – не вiдпускали Богдана чари «манекенницi». І слова нового знайомого пролетiли повз вуха. Та поет на те не образився. Усе чудово розумiв – молодiсть е молодiсть. До того ж краля – i справдi «магнiт» для очей. Нестримних. Чоловiчих… – Ну то що? – мовив поет, опустивши правицю на Лисицине плече, – пiдемо збиратися? Скоро десантування на цю «терра iнкогнiта». Богдан випiрнув iз роздумiв (хоч як там не солодко-гiрко!). І нарештi почув Марка. Що ж, згоден. Пора. 26 вересня 1993 року, бухта бiля Авгi, 15 год. 23 хв. Бiлоснiжний «Делавар» заморено клокав, мов стара квочка, що вже не раз утомилася клопотати бiля виводка. І це наводило на думку, що перша молодiсть катера, попри весь наведений лоск, минула таки не вчора. І цей «наштукатурений» пенсiонер давно благав хазяiна замiнити свою добряче вже спрацьовану начинку. Та ось клопотання стихло. І «Делавар» пришвартувався до пiрса, доволi довгого й зручного. Пасажири, неголосно перемовляючись, рушили на берег. Останнiми йшли Лисиця i Тейлор. – То ось який ти, Авгi? – перекидаючи валiзу з лiвоi у праву, мовив Богдан i продовжив обводити поглядом «дiлянку землi, з усiх бокiв оточену водою», що нависала над причалом. – До речi, «Авгi» – грецькою «зоря». – Симпатична назва, – замрiяно оцiнив поет. – Утiм, ii ще потрiбно виправдати. Поживемо на цьому «космiчному тiлi» – побачимо. – А ви не зауважили, що пансiонат називаеться «Прерiя», катер – «Делавар». Нетутешня екзотика. Чи не забагато iндiанських мотивiв? – Таемничiсть без дозволу застрибнула до Лисициних iнтонацiй. Без розгону. І жердини. Мiстер Тейлор зупинився, поставивши валiзу, i поправив окуляри. – Щиро кажучи, – мовив вiн, – радий, що доля послала у новi знайомцi саме вас. З вами легко. Весело. І – цiкаво… Нi, доведеться-таки облишити поезiю i взятися до романiв. Детективних. Присягаюсь, що з вами у ролi головного героя вони б мали шалений успiх. Уявiть: автор – англiець, детектив – украiнець, мiсце дii – острiв посеред Егейського моря… Пiдступний злочинець, убивство, пiдозра, захопливi версii, гострi моменти, непередбачуванi перипетii, розслiдування заходить у глухий кут i раптом – детектив чiтко розкладае потасовану колоду фактiв масть до мастi… Та в кого не перехопить дух вiд усього цього? Ну як? – Жартуйте-жартуйте, – усмiхнувся Богдан. – Але в жартi жарту небагато. – Вам не до душi пропозицiя? – здивувався Тейлор. – Чому ж? До душi, – стенув плечима Лисиця. – Навiть до тiла. – Отож… – закивав поет. – Щоправда, у нашому випадку – все жарт. – Це точно… Але я знову про екзотику. Хочете парi? – На яких умовах? – загорiвся Тейлор. – Отже, ви не проти, – зрадiв Богдан. – Чудово. – Вiн прихилився до поета й далi повiв майже пошепки: – Берусь стверджувати, що власники пансiонату або iндiанцi, або полюбляють романи про них. Не хочу називати цей здогад «версiею», щоб знову не насмiшити. – Ваша ставка? – Тейлор економив слова. – Стривайте, – розпалювався Богдан. – Зробiмо як джентльмени: я називаю вашу ставку, а ви – мою. Згода? – Гаразд, – без вагань погодився поет. – Грандiозно, – зацвiв азартом Лисиця. – Але дозвольте маленьку передмову. Рiч у тiм, що я з дитинства люблю морозиво. Скажу бiльше: та любов уже переросла в приемну патологiю. Особливо ж – iз горiхами та шоколадом. Тож ваша ставка – тринадцять порцiй морозива. – Добре. – Поет знову не вагався. – Тiльки чому саме тринадцять? – Знаете, – задумливо почав Богдан, – не хочу здатись неоригiнальним, але це мое найщасливiше число. Дивiться: народився тринадцятого. Шкода, що мiсяцiв у роцi лише дванадцять, а то б тринадцятий обов’язково став би моiм. А так – вiн лише дванадцятий. Номер мого будинку – тринадцятий, автобусом добираюсь до метро – тринадцятим, номер школи, де я навчався, – теж тринадцятий. Унiверситетська група на першому курсi – вiдповiдно… Треба ще й одружуватися було тринадцятого. Власне, я так i планував, але Регiна: «чортова дюжина»… «нещасливе число»… Останнi слова вiйнули сумом. Засочилася кров зi свiжоi рани. Знову… Тейлор наче й не помiтив цього перепаду й весело сказав: – Тодi ваша ставка – двi пляшки шампанського. На вибiр. – Згода. Отже – парi? – Парi. Ударивши по руках, узяли валiзи й рушили доганяти, бо решта вже пiдходила пiд самiсiнький пансiонат. Вiд пiрса вгору, до пансiонату, вели зручнi сходи з перилами. Лiворуч розкинувся пляж. Праворуч – бухта. Зручно i – благодать. Усе це стае твоiм. Хай i не надовго. Та все одно твоiм. Щоб ти забув про роботу, турботи, проблеми. А згадав про себе. Що ти – людина. І насолоди цього свiту теж для тебе. Бери iх. Пiдставляй усi руки. Аби тiльки донiс. І зробив з ними все, що захотiв. Бо ти на цей час стаеш володарем себе. Авгi – не такий i великий. Хоча й не маленький. На просторiй рiвнинi височiе триповерхова будiвля «Прерii», оточена буйною рослиннiстю та сiтчастим парканом. На весь цей окультурений «острiв в островi» спокiйно поглядали монументально-незворушнi гори. З першого ж погляду на цю величну картину розумiеш, що архiтектор спланував усе майстерно. Вдало «поеднав особливостi рельефу з естетикою свого витвору». Та придивись уважнiше – i виникае крамольна думка: iнакше, навiть при надзвичайному бажаннi, зробити просто неможливо. Лисиця й Тейлор приедналися до решти, що дисциплiнованим гуртом скупчилася бiля клумби з трьома пальмами, за якою – склянi дверi входу. Очiкували портье. Так зазначено у вимогах. Та й на повiтрi це робити приемнiше. І кориснiше. Для здоров’я. Коли пiднiмалися сходами, Богдан автоматично порахував кiлькiсть прибулих – дев’ятнадцять. Не багато ж. Та це й добре. Менше галасу. І розвiятись, забутись, загубитись на цьому далекому самотньому островi буде неважко. Зi скляних дверей з’явився елегантний, класично зодягнений чоловiк. – Дуже прошу мене вибачити, ледi та джентльмени, – почав, наче хвилюючись, вiн, – я гадав, що ви прибудете дещо пiзнiше, i тому виникла невелика затримка. Ще раз – пробачте. Вважаю, цей невеличкий iнцидент пройде для вас непомiченим i стане найбiльшою прикрiстю за час вiдпочинку. Дехто посмiхнувся, наче погоджуючись, що все буде саме так. Обличчя iнших залишились недоторкано-нейтральними. Їх власники, найiмовiрнiше, усе пропустили повз вуха i мали на думцi лише одне – якомога швидше переступити порiг апартаментiв, якi стануть на кiлька тижнiв iхньою тимчасовою власнiстю. – А зараз, – вiв далi розпорядник, – прошу до пансiонату. У холi ви одержите ключi вiд ваших номерiв. «Такi повиннi подобатись жiнкам», – подумки резюмував Богдан, дивлячись услiд елегантному портье, а вголос мовив: – Мiстере Тейлор, не бажаете ще одного парi? Поет ледь помiтно пiдморгнув: – З вами дрiмати нiколи… Нi, таки шикарно, що Творцевi спало на думку перехрестити нашi шляхи. Вiдчуваю, що проведений з вами час стане цiкавим. І згадуватиму його часто. З приемнiстю. – Ну, то як вам моя пропозицiя? – Навiть не знаю, – продовжували звучати в голосi поета грайливi нотки. – А якщо обидва рази ви будете на конi? Так i збанкрутувати недовго. На морозивi. Хто знае, чи не заманеться вам i далi знову й знову битися зi мною об заклад, бачачи, що Фортуна пiдморгуе тiльки вам? А, може, ви навiть знаетесь iз надприродними силами? – У такому разi я б грав у карти й на рулетцi, – посмiхнувся Лисиця. – Не хвилюйтесь, друже. До банкрутства я вас доводити не збираюсь. Тому цього разу вашою ставкою буде «Ревю заплаканих небес». Поет змiнився на обличчi. – Звiдки ви знаете? – Нiчого надприродного, – заспокоiв Лисиця, – просто, коли ми збирались, ви дiставали з валiзи капелюха. І я мимохiть поглянув на вашi речi. – Фух, – зiтхнув з полегшенням поет, – а я вже подумав… – Ну, то як щодо парi, – тупцював на своему Богдан. – Тiльки з вами, друже, i – востанне. – Берусь стверджувати, що дверi мого номера iз цифрою «тринадцять». – А це ми зараз i перевiримо, – потер долонi поет. Тим часом вiдпочивальники зникли за прозорими дверима. І лише двi самотнi постатi й далi стояли бiля валiз, розмовляючи. Збоку здавалося, що в iхньому життi все склалося саме так, як бажалося, i що життя перетворилося на суцiльний празький торт. І все у ньому залежало вiд них. Але ось i вони рушили. Раптом – цвьох! Дивний рiзкий звук, схожий на удар батога, пронизав i повiтря, i спокiйну розмiрену тишу. Богдан вiдчув, що валiзу начебто хитнуло в його бiк. Коли ж зупинився i глянув на багаж, здивувався так, немовби угледiв щось мiстично-жахливе. І дивуватись-таки було чого. У валiзi стирчала… стрiла. Перехiдний вид метальноi зброi вiд каменюки до кулi. Стрiла, якою однаково майстерно володiли, щоб заподiювати смерть, i древнi Богдановi пращури, i кочовi племена степовикiв, i героi iсторiй про iндiанцiв. – Чудасi-i-iя, – протяг розгублений Богдан, ковтаючи. – Нiчого ж собi! Епiзод з вестерна, – додав не менш наполоханий Тейлор, i обидва, наче пiсля команди, звели голови у той бiк, звiдки, ймовiрно, ту стрiлу й випущено. Але кущi зберiгали спокiй. І мовчання. Лисиця витяг стрiлу. На щастя наконечник залiз не надто глибоко – десь ледве бiльше половини. Богдан зрозумiв, чому сталося саме так: стрiла влучила якраз туди, де лежав пiстолет. Хоч у такий спосiб жорстокий носiй смертi зробив добру справу. Зараховано! Оглянув стрiлу. Якiсна. «Продукт виробництва». Через усю довжину написано: «Привiт вiд Ункаса». – А нею вбити – як раз плюнути, – мовив поет, що теж уважно оглянув «оригiнальне привiтання» вiд героя, якого насправдi ж не iснувало. Але якщо й припустити протилежне, його душа з тих давнiх часiв прожила вже штук iз п’ять життiв. Однак стрiляти з лука вона все одно не могла. Та й писати на стрiлах теж. – А чи не здаеться вам, друже, – наче й нiчого не сталося, звернувся до поета Богдан, – що це мiй перший, хоч i небезпечний, крок до морозива? – Можливо… – Поет усе ще намагався хоч кого-небудь угледiти серед кущiв. Та ось повернувся: – Хоча й шампанське вiд мене аж нiяк не вiддалилось. Ще раз оглянули стрiлу. Нового та нiчого не сказала. Роззирнулися. Усе тихо й спокiйно. Жодного натяку на «стрiльця». Веселенький початок вiдпочинку… Лисиця заховав до зiпсованоi валiзи ну дуже оригiнальний «привiт вiд Ункаса». І «пастухи заднiх» рушили до пансiонату. Глава ІІ. «Другий привiт вiд «Ункаса» 26 вересня 1993 року, острiв Авгi, 15 год. 57 хв. Гостей розмiстили на другому поверсi. Практично в усiх кiмнатах. Одержуючи вiд елегантного портье ключ, Лисиця переможно усмiхнувся: «апартаменти» позначено цифрою «двiстi тринадцять». Другий поверх, тринадцята кiмната. Поет змовницьки пiдморгнув i показав «вiкторiю». Так одним махом Богдан «надбав» i номер, i поетичну збiрку Марка Тейлора. Залишалось дочекатися морозива. З горiхами й шоколадом. Поетовi дiстався двiстi другий. Про таемничий пострiл, що зiпсував валiзу, а якби не пiстолет, то й речi гардеробу, домовились поки мовчати. Примостивши невеликий скарб, Лисиця втомлено впав у «пiдкову» крiсла. Нарештi. Можна трошки розслабитись. Де не взявся й почав налягати сон. Сильним i пiдступним удавом виповз iз-пiд крiсла i враз обвив кiлькома залiзними кiльцями. Й не ворухнутись. Богдан не вiд того, щоб i пiддатися. Та в дверi як на лихо постукали. І сон мов рукою зняло. Пiдвiвся й роздратовано рушив вiдчиняти. Тейлор. – Заходьте, – стримано мовив Богдан. – Пробачте, що турбую, – почав заходячи поет, – але в мене – цiкавi новини. Щойно по телевiзору виступав слiдчий у справi отоi мiльйонеровоi доньки, Пенелопи Димитрiадiс, чи як там ii… Ви мали рацiю. Дiвчина ночувала в готелi з коханцем. Але все складнiше, нiж ви передбачали. Пенелопин плейбой намовив ii утекти з ним до Штатiв. Дiвчина прихопила всi своi прикраси. Але вiд снодiйного, пiдсипаного мiстером… мiстером Дайармiдом, так, здаеться, назвався вiн (хоча, швидше за все, це прiзвище вигадане), Пенелопа мiцно заснула. А прокинулась жорстоко ошуканою. Так би мовити, у квадратi. Нi коханця, нi коштовностей. – Цiкаво, – мовив Богдан, радiючи в думках: влучив майже в десятку. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=25922486&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Американський актор (голлiвудська зiрка), володар Оскара («найкращий актор», фiльми «Крамер проти Крамера» (1979), «Людина дощу» (1988). 2 Англiйський актор, володар премii «Оскар» за кращу чоловiчу роль (1991) у трилерi «Виворiт долi». 3 Італiйський кiноактор, спiвак, театральний режисер i телеведучий. 4 Щоденна грецька газета, що видаеться в Афiнах.