Завдання Героiв 
Morgan Rice


Чарiвне Кiльце #1
ЧАРІВНЕ КІЛЬЦЕ мае всi iнгредiенти для миттевого успiху: змови, контрзмови, таемницi, доблесних лицарiв та квiтучi стосунки, переплетенi з розбитими серцями, обманом та зрадою. Воно розважатиме вас годинами та задовольнить читачiв будь-якого вiку. Рекомендуеться для постiйноi бiблiотеки усiх читачiв фентезi. –Books and Movie Reviews, Роберто Маттос Бестселлер №1 з бiльш нiж 500 п’ятизiркових оглядiв на Amazon! З’явилася перша книга новоi яскравоi фентезiйноi серii вiд найкасовiшого автора Морган Райс. ЗАВДАННЯ ГЕРОЇВ (КНИГА №1 У ЧАРІВНОМУ КІЛЬЦІ) обертаеться довкола епiчноi iсторii становлення одного особливого хлопця, 14-рiчного Торгрiна з маленького села на околицях Королiвства Кiльця. Наймолодший з чотирьох братiв, зненавиджений ними та нелюбимий своiм батьком, хлопець вiдчувае, що вiн не такий, як усi. Вiн мрiе стати великим воiном, членом Королiвського вiйська i захищати Кiльце вiд навали створiнь з iншого боку Каньйону. Коли вiн досягае призовного вiку, батько забороняе йому долучитися до Королiвського Легiону. Але заборона його не влаштовуе: вiн iде сам, налаштований пробитися до Королiвського Двору та бути сприйнятим серйозно. Але Двiр Короля сповнений своiх власних родинних драм, боротьби за владу, амбiцiй, ревнощiв, насильства та зради. Король МакГiл мае обрати наступника з-помiж своiх дiтей, а старовинний Меч Династii, джерело усiеi влади, досi лежить неторканий, чекаючи на обраного. Тор прибувае в якостi аутсайдера i б’еться за те, щоб бути прийнятим i долучитися до Королiвського Легiону. Торгрiн дiзнаеться, що вiн мае таемну силу, яку вiн не розумiе; що вiн мае особливий дар i особливу долю. Всупереч усьому вiн закохуеться у доньку короля, iхнi стосунки квiтнуть, але скоро з’ясовуеться, що вiн нажив собi могутнiх ворогiв. Вiн намагаеться розiбратися у своiй силi, i королiвський чаклун бере його пiд свое крило i розповiдае йому про його матiр, яку вiн нiколи не знав, на далекiй землi, за Каньйоном i навiть за землею Драконiв. Перед тим як Тор стане воiном, вiн мае пройти навчання. Але цього може не вiдбутися, оскiльки вiн опиняеться у центрi королiвських змов та контрзмов, якi можуть зруйнувати його любов та життя, а разом з ним i усе королiвство. Через побудову досконалих свiтiв та образiв, книга ЗАВДАННЯ ГЕРОЇВ втiлюе епiчну розповiдь про друзiв та коханцiв, про суперникiв та прихильникiв, лицарiв та драконiв, про iнтриги та полiтичнi махiнацii, про прийдешнi часи i про розбитi серця, про обман, амбiцii та зраду. Це розповiдь про честь та вiдвагу, про долю, гiднiсть та чари. Це фентезi, яке переносить нас у свiт, який ми нiколи не забудемо i яке привабить читачiв будь-якого вiку та статi. Книга мае 82,000 слiв. ПРИМІТКА: У вiдповiдь на прохання читачiв, книга була професiйно вiдредагована, i у цiй версii виправленi усi друкарськi та граматичнi помилки. Книги №2–№17 з цiеi серii зараз також доступнi! Епiчне розважальне фентезi. – Kirkus Reviews [Там е] початок чогось надзвичайного. San Francisco Book Review У цiй насиченiй подiями книзi.. Райс мае добротний стиль, а ii перша книга iнтригуе. Publishers Weekly Яскраве фентезi.. Лише початок того, що обiцяе бути визначною серiею книг для молодi. Midwest Book Review





Морган Райс

Завдання Героiв (Книга №1 У Чарiвному Кiльцi)










Про Морган Райс

Морган Райс – найкасовiший автор “ЩОДЕННИКІВ ВАМПІРА”, серii книг для молодi, що наразi складаеться з одинадцяти книг; серii бестселлерiв “ТРИЛОГІЯ ВИЖИВАННЯ”, постапокалiптичного трилера, який наразi складаеться з двох книг та найпопулярнiшоi фентезiйноi серii “ЧАРІВНЕ КІЛЬЦЕ”, що на даний час складаеться з тринадцяти книг.

Книги Морган Райс доступнi у аудiо-форматi та друкованому виглядi. Їi книги перекладенi на нiмецьку, французьку, iталiйську, iспанську, португальську, японську, китайську, шведську, голландську, турецьку, угорську, чеську та словацьку мови (та перекладаються на iншi мови).

ПЕРЕТВОРЕНИЙ (Перша книга у “Щоденниках вампiра”), АРЕНА ОДИН (перша книга “Трилогii виживання”) та ЗАВДАННЯ ГЕРОЇВ (перша книга “Чарiвного кiльця”) доступнi для безкоштовного завантаження!

Морган рада чути своiх читачiв, i ви завжди можете зайти на www.morganricebooks.com (http://www.morganricebooks.com/), аби приеднатися до email-розсилки, отримати безкоштовну книгу, подарунки, завантажити безкоштовний додаток, прочитати останнi новини, приеднатися у Facebook i Twitter та залишатися на зв’язку!



Вибранi вiдгуки

“Яскраве фентезi, що вплiтае елементи таемничостi та iнтриг у свою сюжетну лiнiю. “Завдання героiв” – це книга про вiдвагу та про усвiдомлення свого життевого призначення, що веде до зростання, зрiлостi та досконалостi.... Для тих, хто шукае змiстовних фентезiйних пригод, героiв, механiзмiв та дii, книга приготувала енергiйний коктейль подiй, якi розкривають еволюцiю Тора вiд мрiйливоi дитини до молодого чоловiка, який зустрiчае на своему шляху неймовiрнi перепони.... Лише початок того, що обiцяе бути визначною серiею книг для молодi”.



    Midwest Book Review (Д. Донован, оглядач е-книг)

“ЧАРІВНЕ КІЛЬЦЕ мае всi iнгредiенти для миттевого успiху: змови, контрзмови, таемницi, доблесних лицарiв та квiтучi стосунки, переплетенi з розбитими серцями, обманом та зрадою. Воно розважатиме вас годинами та задовольнить читачiв будь-якого вiку. Рекомендуеться для постiйноi бiблiотеки усiх читачiв фентезi”.



    --Books and Movie Reviews, Роберто Маттос

“Чудове розважальне фентезi Райс [ЧАРІВНЕ КІЛЬЦЕ] мае класичнi риси жанру – сильний настрiй, натхненний стародавньою Шотландiею та ii iсторiею, та гарне вiдчуття придворних iнтриг”.



    —Kirkus Reviews

“Менi сподобалось, як Морган Райс побудувала образ Тора та свiт довкола нього. Пейзажi та створiння у книзi описанi просто чудово… Менi сподобався [сюжет]. Вiн був короткий та приемний.... У книзi присутня правильна кiлькiсть другорядних персонажiв, так що я не заплуталась. Там були i пригоди, i хвилюючi моменти, але подii розвивались не надто гротескно. Книжка буде iдеальною для пiдлiткiв… Там е початок чогось надзвичайного…”



    --San Francisco Book Review

“У цiй насиченiй подiями книзi, яка е першою у надзвичайнiй серii “Чарiвне кiльце” (яка наразi складаеться з 14 книг), Райс знайомить читачiв з 14-рiчним Торгрiном, “Тором” МакЛеодом, який мрiе долучитися до Срiбного легiону, лицарськоi елiти на службi короля.... Райс мае добротний стиль, а ii перша книга iнтригуе”.



    --Publishers Weekly

“[ЗАВДАННЯ ГЕРОЇВ] читаеться легко та швидко. Кiнцi роздiлiв написанi так, що вам хочеться прочитати, що ж буде далi. У книзi зустрiчаються помилки, а деякi iмена переплутанi, але це не вiдволiкае вiд розповiдi. Закiнчення книги пробудило в мене бажання негайно отримати наступну, що я i зробила. Усi дев’ять книг iз серii “Чарiвне кiльце” можна придбати у магазинi Kindle, а “Завдання героiв” розповсюджуеться безкоштовно! Якщо ви пiдшукуете щось легке та забавне на час вiдпустки, ця книга прекрасно з цим справиться”.



    --FantasyOnline.net



Книги Морган Райс

ЧАРІВНЕ КІЛЬЦЕ

ЗАВДАННЯ ГЕРОЇВ (Книга №1)

МАРШ КОРОЛІВ (Книга №2)

ДОЛЯ ДРАКОНІВ (Книга №3)

КРИК ЧЕСТІ (Книга №4)

ОБІТНИЦЯ СЛАВИ (Книга №5)

ЗАРЯД ДОБЛЕСТІ (Книга №6)

ОБРЯД МЕЧІВ (Книга №7)

ДАР ЗБРОЇ (Книга №8)

НЕБО ЗАКЛЯТЬ (Книга №9)

МОРЕ ЩИТІВ (Книга №10)

ЦАРСТВО СТАЛІ (Книга №11)

ЗЕМЛЯ ВОГНЮ (Книга №12)

ПРАВЛІННЯ КОРОЛЕВ (Книга №13)

ПРИСЯГА БРАТІВ (Книга №14)



ТРИЛОГІЯ ВИЖИВАННЯ

АРЕНА ОДИН (Книга №1)

АРЕНА ДВА (Книга №2)



ЩОДЕННИКИ ВАМПІРІВ

ПЕРЕТВОРЕНИЙ (Книга №1)

КОХАНИЙ (Книга №2)

ЗРАДЖЕНИЙ (Книга №3)

ПРИЗНАЧЕНИЙ (Книга №4)

БАЖАНИЙ (Книга №5)

ЗАРУЧЕНИЙ (Книга №6)

ОБІЦЯНИЙ (Книга №7)

ЗНАЙДЕНИЙ (Книга №8)

ВОСКРЕСЛИЙ (Книга №9)

ЖАДАНИЙ (Книга №10)

ПРИРЕЧЕНИЙ (Книга №11)








Copyright © 2012 by Morgan Rice

Усi права захищено. Крiм випадкiв, дозволених Законом про авторське право 1976 року (Copyright Act of 1976), жодна частина цiеi публiкацii не може бути вiдтворена, поширена або передана жодним чином та жодним способом, а також не може зберiгатися у базi даних чи системi пошуку iнформацii без попереднього дозволу автора.

Ця електронна книга лiцензована лише для вашого особистого задоволення. Ця е-книга не може бути продана чи передана iншим людям. Якщо ви бажаете подiлитися цiею книгою з iншою особою, будь ласка, купiть додатковий примiрник для кожного отримувача. Якщо ви читаете цю книгу та не купували ii або ii не було куплено виключно для вашого користування, будь ласка, повернiть ii та купiть ваш власний примiрник. Дякуемо за повагу до важкоi працi цього автора.

Це художнiй твiр. Імена, персонажi, пiдприемства, органiзацii, мiсця, подii та пригоди е продуктом уяви автора або використовуються вигадано. Будь-яка схожiсть з реальними людьми, живими чи мертвими, е абсолютно випадковою.

Jacket image Copyright RazoomGame, використовуеться по лiцензii Shutterstock.com.








“Непросто жити головi, яка носить корону”.

    – Вiльям Шекспiр
    “Генрi IV”, частина II






РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


Хлопець стояв на найвищому пагорбi нижньоi краiни у Захiдному Королiвствi Кiльця, дивлячись на пiвнiч, споглядаючи схiд сонця. Перед ним чередою долин та вершин розкинулися розлогi зеленi пагорби, подiбнi до верблюжих горбiв. Яскравi помаранчевi променi першого сонця затримувалися та виблискували у ранковому туманi, надаючи свiтлу магii, яка вiдповiдала настрою хлопця. Вiн рiдко вставав так рано або заходив так далеко вiд дому та нiколи не пiднiмався так високо, знаючи, що це викличе гнiв його батька. Але цього дня вiн не думав про це. Цього дня вiн знехтував мiльйонами правил та обов’язкiв, якi гнiтили його усi чотирнадцять рокiв життя. Цей день був iншим. У цей день до нього прийшла доля.

Хлопець, який був Торгрiном Захiдного Королiвства Пiвденноi провiнцii клану МакЛеод, вiдомий серед своiх друзiв просто як Тор, був найменшим та найменш улюбленим серед чотирьох братiв. Тор не спав усю нiч у передчуттi цього дня.  Вiн крутився туди i сюди, очiкуючи коли зiйде сонце. Такий день трапляеться раз на декiлька рокiв, i якби вiн змарнував його, вiн би застряг у цьому селi, приречений пасти батькову отару до кiнця своiх днiв. Вiн не мiг цього допустити.

День призову. Це був единий день, коли Королiвська Армiя iздила по провiнцiях та вiдбирала добровольцiв для Королiвського Легiону. Скiльки вiн себе пам’ятав, Тор завжди мрiяв про це. Для нього життя означало одну рiч: долучитися до Срiбла, елiтного Королiвського пiдроздiлу лицарiв, спорядженого у найкращi обладунки та забезпеченого кращою зброею. Але для того, щоб зробити це, спочатку потрiбно було потрапити до Легiону, який приймав юнакiв вiд чотирнадцяти до дев’ятнадцяти рокiв.  І якщо ти не був шляхетного роду або сином видатного воiна, в тебе не було iншого шляху увiйти в Легiон.

День Призову був тим единим винятком, тiею рiдкiсною подiею, що траплялась раз на декiлька рокiв, коли люди короля прочiсували його землi у пошуках нових рекрутiв. Усi знали, що буде обрано мало простолюдинiв i ще менше насправдi потраплять до Легiону.

Тор пильно вдивлявся у горизонт, намагаючись побачити будь-якi ознаки руху. Вiн знав, що Срiбло поiде цiею, единою дорогою до його села, i вiн хотiв бути першим, хто зустрiне iх. Довкола нього юрбилася отара овець, яка дратувала його своiм хоровим меканням. Вiн був змушений вiдiгнати ii нижче по схилу, де пасовище було соковитiшим. Тор намагався заглушити звук та запах. Вiн мав сконцентруватися.

Єдине, що допомагало йому витримати цi роки випасання отари, прислужування батьку та старшим братам, коли про нього турбувалися найменше, а питали найбiльше, це була iдея, що одного дня вiн покине це мiсце. Одного дня, коли приiде Срiбло, вiн здивуе усiх, хто недооцiнював його та буде обраний. Одним помахом вiн зiйде на iхню карету та скаже “до побачення” усьому цьому.

Торiв батько, звiсно, нiколи серйозно не розглядав його як кандидата до Легiону – фактично, вiн нiколи не розглядав його як кандидата будь-куди. Замiсть цього вiн присвятив свою любов та увагу трьом старшим братам Тора. Найстаршому було дев’ятнадцять, а кожен наступний був на рiк молодшим попереднього. Таким чином Тор був бiльш як на три роки молодшим за найменшого з них. Можливо, тому що вони були ближче за вiком, а, може, тому що вони були схожi мiж собою i зовсiм не схожi на Тора, але вони мiцно трималися один одного, заледве помiчаючи iснування Тора.

Ба, гiрше, вони були вищi, ширшi та сильнiшi вiд нього. І Тор, хоча i знав, що вiн не низький зростом, тим не менше почувався серед них маленьким та незграбним. Його батько не зробив нiчого, щоб виправити це. Навпаки, здаеться, йому це пiдходило – використовувати Тора, щоб випасати отару та гострити зброю, поки його брати будуть тренуватися. Про це нiколи не казали вголос, але усiм було зрозумiло, що Тор проведе свое життя на пiдхватi, змушений споглядати, як його брати досягають вершин. Його доля, у розумiннi батька та братiв, полягала у тому, щоб залишитись тут, поглинутим своiм селом, та надавати своiй родинi допомогу, якоi вона потребуватиме.

Як це не було дивно, Тор вiдчував, що його брати бачать у ньому загрозу. Можливо, навiть ненавидять його. Тор мiг бачити це у кожному iхньому поглядi, кожному жестi. Вiн не розумiв чому, але вiн викликав у них якийсь дивний острах та заздрiсть. Можливо, тому що вiн був не такий, як вони, виглядав не так, як вони та не мав iхньоi манiрностi. Вiн навiть одягався не так, як вони; його батько вiддавав усе найкраще – пурпурове та багряне вбрання – його братам, залишаючи Тору лише грубе лахмiття.

Одначе, Тор зумiв якнайкраще використати те, що мав: пiдперезав свою одежину поясом, та, оскiльки зараз на дворi стояло лiто, обрiзав рукави, дозволяючи вiтру лоскотати своi засмаглi руки. Його сорочка поеднувалася з грубими льняними штанями – його единою парою, та мештами, зробленими з найгiршоi шкiри, якi прикривали його гомiлки. Вiн дуже старався, але таки зробив справне взуття з такоi поганоi шкiри. Це був типовий одяг пастуха.

Але його поведiнка не була типовою. Тор стояв високий i худий, з гордою щелепою, благородним пiдборiддям, високими вилицями та сiрими очима, схожий на колишнього воiна. Пряме, каштанове волосся падало пасмами за вуха, а його очi виблискували як пiскарi пiд сонячним промiнням.

Торовi брати матимуть право гарно виспатися цього ранку, ситно поiсти i вiдправляться на Вiдбiр з найкращою зброею та з благословенням батька. А йому навiть не буде дозволено вiдвiдати Вiдбiр. Одного разу вiн намагався пiдняти це питання. Але нiчого не вийшло. Його батько безцеремонно перервав розмову, i Тор зупинив своi намагання. Це було просто нечесно.

Тор був сповнений рiшучостi вiдкинути долю, яку приготував йому батько. При першiй появi королiвськоi процесii вiн кинеться назад до свого будинку та заявить про себе людям Короля – подобатиметься це його батьку чи нi. Вiн прийматиме участь у вiдборi на рiвнi з iншими. Батько не зможе спинити його. Вiд цiеi думки йому звело шлунок.

Перше сонце пiднялось вище, i тодi друге сонце, м’ятно-зелене, почало сходити, додаючи свiтла пурпуровому небу. Тор побачив iх.

Вiн стояв прямо, немов заворожений. Там, на горизонтi, з’явились першi химернi обриси кiнного екiпажу, який своiми колесами здiймав клуби диму. Його серце забилося частiше, коли вiн побачив наступний екiпаж, потiм ще один.. Навiть звiдси золотi карети виблискували на сонцi, подiбно до срiбнобоких риб, коли тi вискакують з води.

Коли вiн нарахував дванадцять з них, вiн не мiг бiльше чекати. В його грудях билося серце. Вперше у життi забувши про свою отару, Тор розвернувся та побiг вниз по схилу, не збираючись зупинятися допоки не зробить себе вiдомим.


*

Тор мчав вниз по пагорбу на одному диханнi, минаючи дерева, якi дряпали його своiм гiллям. Вiн вибiг на галявину i побачив перед собою свое рiдне село: сонне поселення, яке складалося з одноповерхових вибiлених глиняних хаток з солом’яними дахами. Тут жили кiлька десяткiв сiмей. З димарiв йшов дим, бо бiльшiсть селян вставали рано, щоб приготувати собi снiданок. Це було iдилiчне мiсце, достатньо далеке – щоб дiстатися сюди потрiбен цiлий день iзди – вiд королiвського двору, щоб втримати подорожнiх. Це було всього лише звичайне сiльське господарство на межi Кiльця, одне з колiщаток у механiзмi Захiдного Королiвства.

Тор пробiгав останнiй вiдтинок шляху до сiльськоi площi, розкидаючи довкола себе багнюку. Кури й собаки розбiгалися перед ним, а стара жiнка, що сидiла коло своеi хати перед казаном з киплячою водою, засичала на нього.

“Повiльнiше, хлопче!” – заверещала вона, коли вiн напустив пилу в ii багаття, пробiгаючи повз.

Але Тор не сповiльнювався – анi через неi, анi через будь-кого ще. Вiн звернув з однiеi вулички, потiм з iншоi, звертаючи на шлях, який вiн знав напам’ять, поки не добiг до дому.

Це був маленький, непоказний будиночок, такий же як i всi iншi, з побiленими глиняними стiнами та похилим солом’яним дахом. Як i у бiльшостi iнших будинкiв, його едина кiмната була роздiлена: у однiй половинi спав батько, а в iншiй трое Торових братiв. Але, цей будиночок мав одну особливiсть – на задньому дворi був прилаштований невеличкий курник, i саме у ньому спав Тор. Спочатку вiн спав разом зi своiми братами, але з часом вони стали жадiбнiшими та попросили його залишити кiмнату. Тору було боляче, але тепер вiн насолоджувався своiм власним простором, подалi вiд iхньоi присутностi. Це лише пiдтверджувало той факт, що вiн був вигнанцем у власнiй родинi.

Тор пiдбiг до вхiдних дверей та увiрвався до будинку.

“Батьку!” – прокричав вiн, задихаючись. “Срiбло! Вони йдуть!”

Його батько та трое братiв сидiли, нахилившись над столом, та снiдали, вже вдягненi у свiй найкращий одяг. Пiсля цих слiв, вони схопилися та повибiгали з хати на дорогу.

Тор пiшов за ними. Усi стояли, вдивляючись у горизонт.

“Я нiкого не бачу”, – сказав Дрейк, найстарший з братiв, своiм глибоким голосом. Широкоплечий, короткострижений, як i його брати, з коричневими очима та тонкими, зневажливими губами, вiн як звично зверхньо подивився на Тора.

“І я не бачу”, – повторив Дрос, усього на рiк молодший за Дрейка, який завжди приймав його бiк.

“Вони йдуть!” – прокричав Тор. ”Клянусь!”

Батько розвернувся до нього та схопив за плечi.

“Звiдки ти знаеш?” – запитав вiн.

“Я бачив iх”.

“Як? Звiдки?”

Тор хвилювався, батько впiймав його. Звiсно, вiн знав, що единим мiсцем, з якого Тор мiг побачити iх, була вершина того пагорбу. Тор не знав що вiдповiсти.

“Я… пiднявся на пагорб”

“З отарою? Ти знаеш, що iм не можна заходити так далеко”.

“Але сьогоднi особливий день. Я мав це побачити”.

Батько сердито опустив погляд.

“Негайно йди у дiм та дiстань мечi своiх братiв та вiдполiруй iх, щоб вони виглядали якнайкраще до приходу людей Короля”.

Закiнчивши з Тором, батько розвернувся до братiв, якi стояли на дорозi, шукаючи поглядами королiвських гостей.

“Як гадаете, вони виберуть нас?” – спитав Дарс, наймолодший з трьох та на три повних роки старший за Тора.

“Було б нерозумно, якби не вибрали”, – вiдповiв батько. “ Цього року в них недобiр. В них не вистачае людей, iнакше вони б не приiжджали сюди. Просто стiйте рiвно, усi трое, тримайте вашi пiдборiддя високо, груди вперед. Не дивiться iм прямо в очi, але i не ховайте погляд. Будьте сильними та впевненими. Не виказуйте слабкостi. Якщо ви хочете бути у Королiвському Легiонi, ви повиннi дiяти, наче ви вже там”.

“Так, батьку”, – одноголосно вiдповiли усi трое.

Вiн повернувся та поглянув на Тора.

“Ти досi тут?” – запитав вiн. “Іди в дiм!”

Тор стояв. Його голова розривалася. Вiн не хотiв ослухатися свого батька, але вiн мав поговорити з ним. Його серце калатало. Вiн вирiшив, що найкраще буде, якщо вiн пiдкориться, принесе мечi, але потiм поговорить з батьком.

Тор помчав до будинку, а через нього до сараю, де зберiгалася зброя. Вiн знайшов три мечi своiх братiв, кожен з яких був витвором мистецтва, увiнчаний рукояткою зi щирого срiбла. Це були цiннi подарунки, на якi батько трудився роками. Вiн узяв усi три, як завжди здивований iхньою вагою, i вибiг з ними назад.

Вiн пiдбiг до своiх братiв, видав кожному по мечу та розвернувся до батька.

“А вiдполiрувати?” – спитав Дрейк.

Батько повернувся та несхвально поглянув на Тора, але Тор заговорив першим.

“Батьку, будь ласка. Менi треба з тобою поговорити!”

“Я сказав тобi вiдполiрувати”.

“Будь ласка, батьку!”

Батько озирнувся, роздумуючи. Напевне, вiн побачив серйознiсть обличчя Тора, бо все-таки вiдповiв: “Що?”

“Я хочу, щоб мене розглянули. З iншими. До Легiону”.

Його брати зайшлися смiхом, а його обличчя почервонiло.

Але батько не смiявся. Навпаки, вiн став ще похмурiше.

“Ти впевнений?” – спитав вiн.

Тор впевнено ствердно кивнув головою.

“Менi чотирнадцять. Я маю право”.

“Чотирнадцять – це мiнiмум”, – зневажливо кинув Дрейк через плече. – “Якщо вони вiзьмуть тебе, ти будеш наймолодшим. Ти думаеш вони вiддадуть перевагу тобi передi мною, який на п’ять рокiв старший?”

“Який же ти нахабний”, – сказав Дарс. – “Ти завжди таким був”.

Тор повернувся до них. “Я не вас питаю”, – заперечив вiн.

Вiн повернувся назад до батька, який все ще хмурився.

“Батьку, будь ласка”, – благав вiн. – “Дай менi шанс. Це все, що я прошу. Я знаю, що я молодий, але я покажу себе, з часом”.

Батько похитав головою.

“Хлопче, ти не солдат. Ти не такий, як твоi брати. Ти пастух. Твое життя тут. Зi мною. Ти виконуватимеш своi обов’язки i виконуватимеш iх добре. Не замрiюйся. Прийми свое життя i навчися його любити”.

Тор вiдчув, як розриваеться його серце, а життя руйнуеться прямо на очах.

“Нi”, – подумав вiн. – “Цього не може бути”.

“Але, батьку…”

“Мовчати!” – батькiв крик прорiзав повiтря. – “Досить з тебе. Вони вже йдуть. Вiдiйди з дороги i думай над своею поведiнкою, допоки вони тут”.

Батько пiдiйшов i однiею рукою вiдштовхнув Тора у бiк, наче вiн був небажаним предметом. Його мiцна долоня обпекла груди Тора.

Здiйнявся великий гуркiт, i селяни повибiгали зi своiх домiвок i вишикувалися уздовж вулиць. Зростаюча хмара диму вiщувала колону, i скоро вона приiхала – дюжина кiнних екiпажiв, що гуркотiла подiбно до великого грому.

Вони увiйшли у мiсто несподiвано та зупинились бiля будинку Тора. Конi гарцювали на мiсцi та фиркали. Хмара пилу довго висiла в повiтрi, i Тор з хвилюванням намагався розгледiти iхнi обладунки та зброю. Вiн нiколи не був так близько до Срiбла, i його серце важко билося.

Солдат з головного коня спiшився. Ось вiн, справжнiсiнький член Срiбла, захищений блискучою кольчугою, з довгим мечем на поясi. Виглядало, що вiн вже розмiняв четвертий десяток, справжнiй чоловiк, з щетиною на обличчi, шрамами на щоцi та зламаним пiд час битви носом. Це був наймiцнiший чоловiк, якого Тор коли-небудь бачив, удвiчi ширший за iнших. Вираз його обличчя говорив, що вiн тут головний.

Солдат зiстрибнув на брудну дорогу, його шпори брязкнули, i вiн наблизився до шеренги хлопцiв.

Десятки хлопцiв стояли по стiйцi смирно, сповненi надii. Вступ до Срiбла означав життя честi, битв, визнання, слави, не кажучи вже про землi, титули та багатства. Вiн означав найкращу наречену, найкращi землi та життя у славi. Вiн означав честь для всiеi родини. І вступ до Легiону був першим кроком.

Тор вивчав поглядом великi золотi екiпажi, вiн знав що лиш вони здатнi вмiстити багато рекрутiв. Це було велике королiвство, i вони мали вiдвiдати багато мiстечок. Вiн глитнув, розумiючи, що його шанси навiть меншi, нiж вiн думав до цього. Вiн мав перемогти усiх iнших хлопцiв, багато з яких були добрими бiйцями, а також своiх власних братiв. Раптом вiн вiдчув свою слабкiсть.

Тор заледве дихав, коли дивився як солдат мовчки ходить, оглядаючи ряди претендентiв. Вiн почав з дальнього кiнця вулицi, а потiм рухався по колу. Звичайно, Тор знав усiх iнших хлопцiв. Вiн також знав, що деякi з них насправдi не хотiли, щоб iх вибрали, хоча цього хотiли iхнi родини. Вони боялися, що з них не вийде гарних солдатiв.

Приниження спалювало Тора зсередини. Вiн вiдчував, що мае таке само право бути обраним, як i будь хто з них. Лише той факт, що його брати були старшi, бiльшi та сильнiшi за нього не означав, що вiн не повинен мати права стояти i бути обраним. Вiн ненавидiв свого батька, i мало не вилiз iз власноi шкiри, коли солдат наблизився.

Солдат вперше спинився перед його братами. Вiн оглянув iх з голови до п’ят i, здаеться, був вражений. Вiн пiдiйшов, схопив одну з iхнiх пiхов та смикнув ii, наче хотiв перевiрити наскiльки мiцно вона трималася.

Вiн посмiхнувся.

“Ти ще не використовував свiй меч у битвi, чи не так?” – спитав вiн Дрейка.

Вперше у своему життi Тор побачив як Дрейк нервуе. Дрейк глитнув.

“Нi, мiй сеньйоре. Але я використовував його багато разiв на практицi, i я сподiваюсь…”

“На практицi!”

Солдат зайшовся смiхом i розвернувся до iнших солдатiв, якi теж реготали.

Дрейк почервонiв як буряк. Вперше Тор бачив Дрейка ображеним, зазвичай це вiн ображав iнших.

“Добре, тодi я обов’язково передам нашим ворогам, щоб вони боялися тебе – того, хто застосовував свiй меч на практицi!”

Солдатська юрба знов здiйнялася реготом.

Солдат звернувся до iнших братiв Тора.

“Три хлопчики з одного лотка”, – промовив вiн, потираючи щетину на пiдборiддi. – “ Це може стати у нагодi. Ви усi гарного розмiру. Хоча, неперевiренi. Вам потрiбно буде багато тренуватися, якщо ви пройдете вiдбiр”.

Вiн зупинився.

“Думаю, ми знайдемо мiсце”.

Вiн кивнув у сторону заднього фургону.

“Ідiть туди, i швидко. Поки я не змiнив свою думку”.

Торовi брати побiгли до фургону, сяючи вiд щастя. Тор помiтив, що його батько теж дуже радий.

Але вiн був дуже засмучений.

Солдат розвернувся та попрямував до iншого дому. Тор не мiг бiльше стримуватися.

“Сер!” – вигукнув вiн.

Його батько суворо подивився на нього, та Тора це бiльше не хвилювало.

Солдат зупинився та повiльно повернувся до Тора.

Тор зробив два кроки вперед, його серце билося, i вiн виставив своi груди уперед, наскiльки мiг.

“Ви не розглянули мене, сер” – сказав вiн.

Ошелешений солдат дивився на Тора, наче це був невдалий жарт.

“Хiба?” – спитав вiн та зареготав.

Його люди теж зайшлися смiхом. Але Тор не здавався. Це була його мить. Зараз або нiколи.

“Я хочу вступити до Легiону!” – заявив Тор.

Солдат пiдiйшов до Тора.

“А ти знаеш?..”

Здаеться, вiн тiшився.

“Тобi, хоча б, чотирнадцять рокiв виповнилося?”

“Так, сер. Два тижнi тому”.

“Два тижнi тому!”

Солдат засмiявся, засмiялись i його люди позаду.

“В такому випадку нашi вороги, напевне, повиннi тремтiти вiд одного твого вигляду”.

Тор палав вiд приниження. Вiн мав щось зробити. Вiн не мiг дозволити, щоб на цьому все закiнчилося. Солдат розвернувся, щоб пiти, але Тор просто не мiг дозволити цьому статися.

Тор зробив крок уперед i прокричав: “Сер! Ви робите помилку!”

Над юрбою пiднявся жахливий гомiн, а солдат знов зупинився та почав розвертатися.

Тепер вiн був сердитим.

“Іди додому, дурню” – сказав Торiв батько, штовхаючи його за плече.

“Не пiду!” – зойкнув Тор, скидаючи батькову руку порухом плеча.

Солдат пiдiйшов до Тора, а його батько вiдступив.

“Тобi вiдоме покарання за образу Срiбла?” – спитав солдат.

Серце Тора виривалося з грудей, але вiдступати було пiзно.

“Будь ласка, пробачте його, сер”, – вступився за нього батько. – “Вiн ще маленька дитина, i…”

“Я не з тобою говорю”, – вiдрiзав солдат. Його спопеляючий погляд змусив Торового батька вiдвернутися.

Солдат знов звернувся до Тора.

“Вiдповiдай!” – крикнув вiн.

Тор глитнув, йому вiдiбрало мову. Вiн уявляв це собi зовсiм не так.

“Образити Срiбло – це образити самого Короля”, – промукав Тор, повторюючи ранiше вивченi слова.

“Так”, – вiдповiв солдат. – “А це означае, що я можу призначити тобi сорок ударiв батогом”.

“Я не хотiв вас образити, сер”, – сказав Тор. – “Я лише хочу, щоб мене обрали. Будь ласка. Я мрiяв про це усе свое життя. Будь ласка. Дозвольте менi приеднатися до вас”.

Солдат подивився на нього, i його обличчя пом’якшало. Пiсля паузи вiн похитав головою.

“Хлопче, ти ще молодий. В тебе велике серце. Але ти не готовий. Приходь до нас, коли виростеш”.

З цими словами вiн розвернувся та поспiшив до свого коня, лише ковзнувши поглядом по iнших хлопцях.

Пригнiчений Тор дивився як колона вiд’iжджае – так само швидко, як i приiхала.

Останне, що побачив Тор – це своiх братiв, якi сидiли в останнiй каретi та дивились на нього зневажливо та насмiшливо. На його очах вони вiд’iжджали до кращого життя.

Тору здавалося, що вiн зараз помре.

Ажiотаж довкола нього згасав, i селяни почали розходитися по домiвках.

“Ти хоч розумiеш, яку дурницю ти утнув?” – гаркнув батько, схопивши Тора за плечi. – “Ти розумiеш, що мiг звести нанiвець шанси твоiх братiв?”

Тор рiзко скинув батькову руку. Батько вiдступив i вiдважив йому ляпаса.

Тор вiдчув опiк удару та розлючено подивився на батька. Вперше в життi йому захотiлось вiдповiсти батьковi ударом на удар. Але вiн стримався.

“Іди приведи назад мою отару. Негайно! А коли повернешся, не чекай, що я дам тобi iсти. Сьогоднi ти не iстимеш. І добре подумай над тим, що ти зробив”.

“Можливо, я взагалi не повернусь!” – прокричав Тор, тiкаючи з дому у напрямку пагорбiв.

“Тор!” – покликав його батько. Кiлька селян, якi ще не розiйшлися, стояли на дорозi та спостерiгали за цим дiйством.

Тор бiг з усiх сил, намагаючись вiдбiгти вiд цього мiсця якомога далi. Вiн навiть не помiчав, що плаче, але сльози заливали його лице. Мрiя його життя була зруйнована.




РОЗДІЛ ДРУГИЙ


Тор декiлька годин бродив помiж пагорбiв, аж поки не присiв, схрестивши руки на ногах, вдивляючись у горизонт. Вiн бачив, що карети зникли, але хмари пилу ще довго продовжували висiти у повiтрi.

Вони бiльше не приiдуть. Тепер вiн був приречений залишитись у цьому селi на роки, очiкуючи на iнший шанс, якщо вiн взагалi коли-небудь трапиться. Якщо його батько дозволить цьому статися. Тепер вiн буде жити лише зi своiм батьком i, напевне, побачить усю силу батькiвського гнiву. Вiн продовжуватиме бути прислугою в свого батька. Йтимуть роки, i вiн стане точно таким же, як i його батько – житиме своiм дрiбним, непримiтним життям. В той час як його брати здобуватимуть славу та визнання. Всерединi Тора все кипiло вiд приниження. Це не було життя, яке вiн хотiв би жити. Вiн знав це.

Тор ламав голову над тим, як змiнити цю ситуацiю. Але не мiг нiчого придумати. Життя видало йому саме таку карту.

Просидiвши кiлька годин, вiн понуро пiднявся i почимчикував назад по вже знайомих йому пагорбах. Вiн пiднiмався все вище i вище. Звичайно, вiн повернувся до своеi отари, на високий пагорб. Коли вiн пiднiмався, перше сонце впало за хмари, а друге досягло своеi вершини, надаючи небу зеленкуватого вiдтiнку. Тор неквапливо зняв ремiнь, який був добряче зношений за роки свого використання. Вiн засунув руку у сумку, прив’язану до стегна, i намацав свою колекцiю камiнцiв: один гладкiший за iнший, вiдiбранi з мiсцевих струмкiв. Інодi вiн кидав ними по птахах, iнодi – по гризунах. Цю звичку вiн мав вже багато рокiв. Спочатку вiн нiяк не мiг поцiлити. Але одного разу вiн вразив рухливу мiшень. З тих пiр його прицiл був точним. Тепер метання камiння стало частиною його життя, i це допомагало йому вивiльняти частину гнiву. Його брати могли пробити мечем колоду, але вони нiколи б не змогли вразити летючого птаха за допомогою камiнця.

Тор бездумно поклав камiнець на пращу, вiдтягнув ii та метнув з усiеi сили, уявляючи, що вiн стрiляе у власного батька. Вiн поцiлив у гiлку далекого дерева, яка зламалася вiд удару. Вiн зрозумiв, що може вбити тварин, якщо гатитиме по них та перестав цiлитися у живих iстот, не бажаючи iм лиха. Тепер його мiшенями стали гiлки. Звичайно, якщо лисиця не пiдбiгала до його отари. З часом лисицi зрозумiли, що вiд Тора слiд триматися подалi, i його отара почувалася найбезпечнiшою з села.

Тор подумав про своiх братiв, i його кров закипiла. Пiсля дня iзди, вони мали б приiхати до Королiвського Двору. Вiн просто бачив це. Вiн бачив, як iх пiд фанфари зустрiчають якнайкраще вдягненi слуги. Воiни вiтають iх. Члени Срiбла. Їх приймуть, дадуть мiсце для проживання у казармах Легiону, дозволять тренуватися на Королiвських полях, використовуючи найкращу зброю. Кожен буде призначений зброеносцем вiдомого лицаря. Одного дня вони самi стануть лицарями, отримають власних коней, власний герб та власного зброеносця. Їх запрошуватимуть на усi фестивалi, вони будуть обiдати за Королiвським столом. Це було чарiвне життя. І воно вислизнуло з його рук.

Тор вiдчув себе фiзично хворим i намагався випхати усi цi думки зi своеi голови. Але не мiг. Частина його ества, десь глибоко всерединi, кричала на нього. Вона казала йому, що не треба здаватися, що на нього чекае краща доля, нiж ця. Вiн не знав, що це було. Вiн вiдчував, що вiн iнший. Можливо, навiть особливий. Що нiхто його не розумiе. І що всi вони недооцiнюють його.

Тор досяг найвищого пагорбу та побачив свою отару. Вона була добре навчена i досi трималася купи, перемiщуючись у пошуках свiжоi трави. Вiн почав рахувати iх за червоними вiдмiтками, якi вiн лишив в них на спинах. Закiнчивши, вiн завмер. Не вистачало однiеi вiвцi.

Вiн перерахував знову. І знову. Вiн не мiг повiрити: однiеi вiвцi не вистачало.

Тор нiколи ранiше не губив овець, i батько нiзащо йому цього не пробачить. Бiльше того, йому було гидко думати про те, що одна з його овець залишилася сам-на-сам з дикою природою. Вiн не мiг бачити, як страждае невинне створiння.

Тор вибiг на вершину пагорба i почав шукати ii поглядом, поки не знайшов, на вiдстанi кiлькох пагорбiв: одинока вiвця з червоною мiткою на спинi. Вона була одна серед дикого лiсу. Його серце опустилося, коли вiн зрозумiв, що вiвця не просто втекла, а серед усiх напрямкiв обрала захiдний, напрямок Темного Лiсу.

Тор глитнув. Темний Лiс був забороненим мiсцем – не лише для овець, але й для людей. Вiн був за межами села, i з часу, коли вiн навчився ходити, Тор знав, що туди краще не соватися. І вiн нiколи цього не робив. Згiдно легенди, кожний, хто потрапить туди – приречений на загибель, адже непролазнi хащi лiсу кишiли хижими тваринами.

Тор дивився на небо, яке темнiло, та вагався. Вiн не мiг дозволити своiй вiвцi пiти. Вiн порахував, що, якщо рухатиметься швидко, зможе повернути ii.

Вiн озирнувся останнiй раз та побiг, прямуючи на захiд, до Темного Лiсу. Над ним збиралися густi хмари. Вiн вiдчував слабкiсть, одначе ноги несли його самi. Вiн вiдчував, що не може повернутися, навiть якщо захоче.

Це було схоже на забiг у жахливому снi.


*

Тор пробiг декiлька пагорбiв, не зупиняючись, та опинився пiд густим склепiнням Темного Лiсу. Стежки закiнчувались там, де починався лiс, i вiн забiг на непозначену територiю. Пiд його ногами хрускотiло соковите лiтне листя.

Щойно вiн опинився у лiсi, його охопила темрява. Величезнi сосни перекривали сонячне промiння. Тут було холоднiше. Вiн вiдчув, як його беруть дрижаки. Не тiльки вiд темряви чи холоду – це було щось iнше… Щось, що вiн не мiг назвати. Це було вiдчуття…  що за ним хтось спостерiгае.

Тор пiдвiв погляд на старезнi гiлки: кострубатi, товщi вiд нього самого, вони похитувались та поскрипували на пронизливому вiтрi. Вiн не зайшов у лiс i на п’ятдесят крокiв, коли почув дивнi твариннi звуки. Вiн розвернувся i зрозумiв, що вже не бачить мiсця, де вiн зайшов. Йому здалося, що виходу вже нема. Вiн хвилювався.

Темний Лiс завжди знаходився на периферii мiстечка та на периферii Торовоi свiдомостi, це було щось глибоке та мiстичне. Жодний пастух, який губив вiвцю у лiсi, нiколи не наважувався пiти за нею. Навiть його батько. Розповiдi про це мiсце були надто темними, надто однозначними.

Але цей день був iнший, обставини цього дня змусили його пустити усi забобони по вiтру. Частина його ества бажала розсунути межi, вiдiйти вiд дому якнайдалi, i дозволити життю повести його куди бачать очi.

Вiн наважився пiти далi, потiм зупинився, не впевнений якою дорогою пiти. Вiн помiтив вiдмiтки – поламанi гiлки, де могла пройти його вiвця, та звернув у цьому напрямку. Через деякий час вiн знову повернув.

Ще через годину вiн безнадiйно загубився. Вiн намагався згадати напрямок, з якого вiн прийшов, але бiльше не був упевнений. Неприемне вiдчуття з’явилося в його шлунку, але вiн подумав, що едина можливiсть вийти – це йти уперед, i тому продовжив свiй шлях.

Вiддаля, Тор побачив промiнь сонця i вирiшив роздивитися його ближче. Пiдiйшовши, вiн застряг на краю невеличкоi галявини, немов вкопаний – вiн не вiрив своiм очам.

Спиною до Тора, вдягнений у довгу, атласну мантiю, там стояв чоловiк. Нi, не чоловiк – Тор вiдчував, що це щось iнше. Можливо, друiд. Вiн стояв високий i стрункий, голова його була накрита капюшоном; стояв зовсiм нерухомо, наче вiн був не вiд свiту цього.

Тор не знав, що робити. Вiн чув про друiдiв, але нiколи iх не зустрiчав. Судячи по знакам на його мантii, вишуканому позолоченому оздобленню, це був не просто друiд – то були королiвськi позначки, Королiвського Двору. Це не вкладалося у Торовiй макiтрi. Що може тут робити королiвський Друiд?

Здаеться, пройшла цiла вiчнiсть, поки Друiд повiльно повернувся обличчям до Тора. І коли вiн розвернувся, Тор упiзнав його. В нього перехопило подих. Це було одне з найвизначнiших облич королiвства: особистий Друiд Короля. Аргон, багатовiковий радник королiв Захiдного Королiвства. Що вiн робив тут, вдалинi вiд королiвського двору, усерединi Темного Лiсу – це була загадка. Тор запитав себе чи не ввижаеться йому це все.

“Вашi очi не обманюють вас”, – сказав Аргон, дивлячись прямо на Тора.

Його голос був глибоким, стародавнiм, наче самi дерева говорили замiсть нього. Його великi, напiвпрозорi очi, здаеться, бачили Тора наскрiзь. Тор вiдчув потужну енергiю, яку випромiнював Друiд – так, наче вiн стояв навпроти сонця.

Тор негайно опустив колiно та схилив голову.

“Мiй повелителю”, – сказав вiн. – “Вибачте, що я потурбував вас”.

Неповага до радника Короля матиме своiм результатом ув’язнення або смерть – цей факт закарбувався в пам’ятi Тора з дня його народження.

“Пiднiмися, дитино”, – сказав Аргон. – “Якби я захотiв, щоб ти впав на колiна, я б сказав тобi”.

Тор повiльно встав та подивився на нього. Аргон пiдiйшов на кiлька крокiв. Вiн зупинився i витрiщився на Тора, так що йому стало незручно.

“У тебе очi твоеi матерi”, – промовив Аргон.

Тора вiдкинуло. Вiн нiколи не зустрiчав своеi матерi, як нiколи не зустрiчав i будь-кого, крiм свого батька, хто знав ii. Йому сказали, що вона померла при пологах, i Тор завжди почував свою провину через це. Вiн завжди пiдозрював, що саме через це його сiм’я ненавидить його.

“Я думаю, ви мене з кимось плутаете”, – сказав Тор. – “В мене немае матерi”.

“Справдi?” – посмiхнувся Аргон. – “Ти був народжений лише чоловiком?”

“Я хотiв сказати, сер, що моя мати померла при пологах. Я думаю, ви помилилися”.

“Ти – Торгрiн, з клану МакЛеод. Найменший з чотирьох братiв. Той, якого не взяли”.

Тор широко розплющив очi. Вiн не знав, що думати. Щоб хтось зi статусом Аргона знав хто вiн такий – це було поза межами його розумiння. Вiн нiколи навiть не думав, що комусь за межами його села вiдомо про його iснування.

“Звiдки… ви це знаете?”

Аргон посмiхнувся та не вiдповiв.

Раптом Тора охопила цiкавiсть.

“Звiдкiля…” – додав Тор, добираючи слiв, – “… звiдки ви знаете мою матiр? Ви бачили ii? Хто вона була?”

Аргон розвернувся та пiшов.

“Прибережи питання на наступний раз”, – промовив вiн.

Вражений  Тор дивився, як вiн iде. Це була приголомшлива та мiстична зустрiч, i вона так швидко закiнчилась. Вiн вирiшив, що не може дати йому пiти i поспiшив за ним.

“Що ви тут робите?” – спитав Тор, поспiшаючи наздогнати друiда. Аргон, використовуючи свiй посох зi слоновоi кiстки, йшов дуже швидко. – “Ви не чекали на мене, чи не так?”

“А на кого ще?” – спитав Аргон.

Тор поспiшив за ним та занишкнув у лiс, лишаючи прогалину позаду.

“Але чому мене? Звiдки ви знали, що я тут буду? Чого ви хочете?”

“Забагато запитань”, – вiдрiзав Аргон. – “Ти забагато говориш. Краще слухай”.

Тор слiдував за Аргоном через густi хащi, з усiх сил намагаючись не говорити.

“Ти прийшов у пошуках загубленоi вiвцi”, – сказав Аргон. – “Благородне зусилля. Але ти дарма згаяв час. Вона не виживе”.

Торовi очi знов широко розплющились.

“Звiдки ви це знаете?”

“Я знаю свiти, якi ти нiколи не пiзнаеш, хлопче. В усякому разi, не зараз”.

Тор продовжував переслiдувати друiда.

“Хоча, ти не будеш слухатися. Така твоя порода. Вперта. Як i в твоеi матерi. Ти йтимеш за своею вiвцею, намагаючись врятувати ii”.

Тор почервонiв вiд того, що Аргон читав його думки.

“Ти вiдважний хлопець”, – додав вiн. – “Вольовий. Гордий. Гарнi риси. Однак, одного дня вони можуть зiслужити тобi погану службу”.

Аргон почав сходити на порослий мохом хребет, i Тор подерся вслiд за ним.

“Ти хочеш долучитися до Королiвського Легiону”, – сказав Аргон.

“Так!” – захоплено вигукнув Тор. – “Чи е в мене хоч якийсь шанс? Чи можете ви менi допомогти?”

Аргон засмiявся глибоким, глухим смiхом, вiд якого в Тора по спинi пробiг холодок.

“Я можу зробити все i нiчого. Твоя доля вже була написана. Але вiд тебе залежить чи обрати ii”.

Тор не розумiв.

Вони досягли вершини хребта, коли Аргон спинився та поглянув Торовi в обличчя. Тор стояв усього лише у кроцi вiд Аргона, i енергiя друiда випалювала його.

“Твоя доля важлива”, – промовив вiн. – “Не вiдмовляйся вiд неi”.

Тор розплющив очi. Його доля? Важлива? Вiн вiдчув, як його наповнюе гордiсть.

“Я не розумiю. Ви говорите загадками. Будь ласка, розкажiть менi бiльше”.

Аргон зник.

У Тора вiдвисла щелепа. Вiн роздивився по сторонах, прислухаючись. Можливо, це все було в його уявi? Може, це було якесь марення?

Тор розвернувся та огледiв лiс. З цiеi точки на вершинi хребта вiн мiг бачити далi, нiж ранiше. Вглядаючись у далечiнь, вiн помiтив рух. Вiн також почув шум, i подумав, що це його вiвця.

Вiн побiг вниз по порослому мохом гребеню у напрямку звуку – назад, через лiс. Поки вiн бiг, думки про зустрiч з Аргоном не покидали його. Тор не мiг повiрити, що це сталося. Що мiг робити тут Королiвський Друiд? Аргон чекав на нього. Але чому? І що вiн мав на увазi, коли казав йому про його долю?

Чим дужче Тор намагався зрозумiти те, що трапилося, тим менше вiн розумiв. Аргон застерiг його вiд продовження, одночасно спокушаючи його до цього. Тепер, коли вiн пiшов, у Тора посилювалось вiдчуття, що ось-ось мае вiдбутися щось важливе.

Вiн повернув за рiг i застиг як укопаний через те, що побачив перед собою. Усi його нiчнi жахи вмить ожили прямо перед ним. Його волосся стало дибки, i вiн зрозумiв що зробив смертельну помилку, зайшовши настiльки далеко до Темного Лiсу.

Навпроти нього, заледве за тридцять крокiв, стояв Сиболд. Це був найстрашнiший звiр Темного Лiсу, а, можливо, й цiлого королiвства – величезна, м’язиста iстота, розмiром з коня. Тор нiколи ранiше його не бачив, але чув легенди. Вiн нагадував лева, але був бiльший, ширший, його шкiра була насиченого червоного кольору, а очi свiтилися жовтим. Легенда пов’язувала його малиновий колiр шкiри з кров’ю невинноi дитини.

За все свое життя Тор лише кiлька разiв чув про зустрiч з цим звiром, та й то були сумнiвнi чутки. Можливо, це було пов’язано з тим, що нiкому не вдавалось вижити пiсля такоi зустрiчi. Дехто вважав Сиболда Лiсовим Богом та провiсником. Провiсником чого, Тор i гадки не мав..

Вiн обережно зробив крок назад.

Сиболд стояв з напiввiдкритими щелепами, з його iкол капала слина, вiн дивився своiми жовтими очима. З його рота стирчала Торова блудна вiвця: вона з останнiх сил мекала, звисаючи головою додолу з пащi хижого звiра. Вона була вже майже мертва. Здавалось, Сиболд отримуе задоволення, повiльно вбиваючи тварину.

Тор не мiг стримати крик. Вiвця безпорадно дригалася, i вiн вiдчував свою вiдповiдальнiсть.

Першою думкою Тора була втеча, але вiн вже знав, що це марна справа. Звiр бiгае швидше за будь-кого. Спроба втечi лише розiзлить його. І Тор не може так просто залишити свою вiвцю вмирати.

Вiн застиг вiд страху, але знав, що вiн мае щось зробити.

Його рефлекси взяли гору. Вiн повiльно потягнувся до своеi сумки, дiстав камiнець, та поклав його на пращу. Тремтячими руками вiн вiдтягнув ii, зробив крок уперед i вистрiлив.

Камiнь розрiзав повiтря та досяг своеi мети. Прекрасний пострiл. Вiн вразив вiвцю у око, дiйшовши до самого мозку.

Вiвця обважнiла. Вона вмерла. Тор звiльнив невинну тварину вiд страждань.

Сиболд глянув, розлючений, що Тор вбив його iграшку. Вiн повiльно вiдкрив своi величезнi щелепи та випустив вiвцю, яка м’яко впала на лiсову пiдстилку. Тодi вiн витрiщився на Тора.

Вiн видав глибокий, диявольський звук, що йшов прямо з його черева.

Звiр зробив крок до хлопця. Тор, чие серце шалено калатало, помiстив у пращу другий камiнець та приготувався зробити наступний пострiл.

Сиболд побiг. Вiн рухався швидше, нiж будь-що, що коли-небудь бачив Тор. Тор зробив крок уперед та вистрiлив, молячись, щоб вiн поцiлив. Вiн знав, що в нього не буде часу на другий пострiл.

Камiнь поцiлив звiру прямiсiнько у праве око та вибив його. Це був сильний кидок; вiн мiг би геть вбити тварину поменше.

Але це не була тварина поменше. Цей звiр був нестримний. Вiн зойкнув вiд пошкодження, але навiть не сповiльнився. Навiть без ока, навiть з каменем у своему мозку, вiн продовжував свiй напад на Тора. Тор нiчого не мiг вдiяти.

Наступноi митi звiр вже був на ньому. Вiн пiдняв своi величезнi пазурi та вдарив Тора по плечу.

Тор скрикнув. Вiн вiдчув, наче три ножi прорiзали його тiло. З рани миттево заюшила гаряча кров.

Звiр притиснув його до землi усiма чотирма лапами. Його вага була невимовною, наче слон стояв на Торових грудях. Тор вiдчув, що його грудна клiтина не витримуе.

Звiр вiдкинув свою голову, широко вiдкрив пащу, оголивши iкла, i почав опускати ii до Торовоi горлянки.

Тор зумiв пiднятися та схопити його за шию, що була наче суцiльний сталевий м’яз. Тор ледь тримався. Його руки тремтiли, а iкла звiра опускалися все нижче. Вiн вiдчував гаряче дихання тварюки своiм обличчям, а слина монстра капала йому на шию. З глибини грудей звiра, обпiкаючи вуха Тора, пролунав страшний рокiт. Вiн знав, що помре.

Тор закрив очi.

Будь ласка, Господи. Дай менi сил. Допоможи менi здолати цю iстоту. Будь ласка. Я молю тебе. Я зроблю все, що ти захочеш. Я буду зобов’язаний тобi своiм життям.

І тодi щось сталося. Тор вiдчув потужне тепло у своему тiлi, яке проходило через його вени, наче енергетичне поле. Вiн розплющив очi та здивувався побаченому: з його долонь випромiнювалося жовте свiтло. Коли вiн спробував вiдштовхнути звiрячу горлянку, вiн дивним чином змiг це зробити, в нього вистачало сил боротися.

Тор продовжував тиснути, допоки не вiдштовхнув звiра. Його сила росла, i вiн вiдчув надзвичайну енергiю – вже за мить звiр вiдлетiв на добрих десять футiв, впавши на спину.

Тор пiдвiвся, не розумiючи що щойно сталося.

Встав i звiр. Охоплений люттю, вiн знов атакував. Але цього разу Тор почувався по-iншому. Енергiя протiкала крiзь нього. Вiн почував себе сильнiшим, нiж будь-коли.

Коли звiр стрибнув, Тор присiв, схопив його за живiт та щосили кинув.

Тварюка пролетiла по лiсу, врiзалась у дерево та звалилася на землю.

Тор розгублено дивився. Це вiн щойно кинув Сиболда?

Тварина двiчi клiпнула, потiм подивилась на Тора. Встала та почала чергову атаку.

Цього разу, коли звiр напав, Тор схопив його за горлянку. Вони обидва впали на землю, звiр зверху. Але Тор зумiв прокрутитися i опинився згори. Тор тримав звiра обома руками, поки той намагався всадити у нього своi iкла. Тор вiдчув новий приплив сил та мiцно притис звiра до землi. Вiн дозволив енергii циркулювати крiзь нього. І скоро вiн вiдчув себе сильнiшим за звiра.

Вiн задушив Сиболда до смертi. Врештi, звiр обм’як.

Тор не мiг зсунутися з мiсця ще з хвилину.

Вiн повiльно пiдвiвся, хекаючи, з широко розплющеними очима, тримаючи себе за поранену руку. Що щойно вiдбулося? Невже вiн, Тор, вбив Сиболда?

Вiн вiдчув, що це був знак, у цей особливий день. Вiн почувався, наче сталося щось дуже важливе. Вiн щойно вбив найстрашнiшого звiра у королiвствi. Один. Без зброi. Це виглядало нереальним. Йому нiхто не повiрить.

Вiн дивувався, що це за сила прийшла до нього, що це означае, i ким вiн е насправдi. Єдинi люди, якi мали таку силу, це були Друiди. Але його батько й мати не були Друiдами, отже, i вiн не мiг ним бути.

Чи мiг?

Вiдчувши когось позаду, Тор розвернувся. Там стояв Аргон, розглядаючи тварину.

“Як ви сюди потрапили?” – здивовано спитав Тор.

Аргон проiгнорував його.

“Ви бачили, що сталося?” – спитав Тор, досi не ймучи вiри. – “Я не знаю, як я це зробив”.

“Але ти знаеш”, – вiдповiв Аргон. – “Глибоко всерединi ти знаеш. Ти вiдрiзняешся вiд iнших”.

“Це було наче…вибух сили”, – сказав Тор. – “Наче з’явилася сила, про яку я не знав”.

“Енергетичне поле”, – сказав Аргон. – “Одного дня ти знатимеш про нього досить добре. Можливо, навiть навчишся контролювати його”.

Тор схопився за плече. Бiль ставав нестерпним. Вiн опустив погляд i побачив, що його рука у кровi. Вiн вiдчув запаморочення, i хвилювався, що може статися, якщо вiн не отримае допомоги.

Зробивши три кроки до Тора, Аргон схопив його вiльну руку i мiцно притис до пораненого мiсця. Вiн вiдiйшов, вiдкинувся i закрив очi.

Тор вiдчув теплу пульсацiю через свою руку. Через кiлька секунд липка кров на його руцi висохла, i вiн вiдчув, що бiль йде.

Вiн подивився на руку, не розумiючи, що сталося: вiн зцiлився. Усе, що залишилось – це були три шрами вiд пазурiв, але вони були закритi i виглядали, наче iм вже кiлька днiв. Кровi бiльше не було.

Тор з подивом подивився на Аргона.

“Як ви це зробили?” – спитав вiн.

Аргон посмiхнувся.

“Це не я. Це ти. Я просто направив твою силу”.

“Але в мене немае сили лiкувати”, – заперечив збитий з пантелику Тор.

“Справдi?” – здивувався Аргон.

“Я не розумiю. Я не бачу тут жодного сенсу”, – ще з бiльшим нетерпiнням сказав Тор. – “Будь ласка, скажiть менi”.

Аргон вiдвiв погляд.

“Деякi речi ти зрозумiеш з часом”.

Тор про щось думав.

“Чи означае це, що я зможу увiйти до Королiвського Легiону?” – захоплено спитав вiн. – “Звiсно, якщо я можу вбити Сиболда, я можу виступати на рiвних з iншими хлопцями”.

“Звiсно, ти можеш”, – вiдповiв той.

“Але вони обрали моiх братiв, а не мене”.

“Твоi брати не змогли б убити цього звiра”.

Тор задумливо дивився.

“Але вони вже вiдмовили менi. Як я можу приеднатись до них?”

“З яких це пiр воiну потрiбне запрошення?” – здивувався Аргон.

Цi слова запали Тору в душу. Вiн вiдчув тепло у своему тiлi.

“Ви маете на увазi, що я можу просто прийти, без запрошення?”

Аргон посмiхнувся.

“Ти твориш свою долю. Не iншi”.

Тор моргнув, i вже за мить Аргон щез. Знов.

Тор озирнувся, але слiдiв друiда нiде не було видно.

“Ось тут!” – пролунав голос.

Тор розвернувся та побачив перед собою величезний валун. Йому здалося, що голос лунав з нього, i вiн негайно туди пiднявся.

Вiн видряпався на вершину, але не побачив жодних ознак Аргона.

Мiж тим, з цiеi точки вiн мав можливiсть бачити понад деревами Темного Лiсу. Вiн бачив, де закiнчуеться Темний Лiс. Вiн побачив як сiдае друге темно-зелене сонце, а, крiм того, дорогу, що вела до Королiвського Двору.

“Ти можеш пiти цiею дорогою”, – пролунав голос. – “Якщо наважишся”.

Тор повернувся, але знов нiкого не побачив. Це був лише голос, луна. Але вiн знав, що Аргон був десь тут, пiдштовхуючи його. І вiн вiдчував, що голос правий.

Наступноi митi, не вагаючись, Тор зiскочив зi скелi i направився крiзь лiс до далекоi дороги.

Вiн спiшив назустрiч своiй долi.




РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


Король МакГiл – дебелий, груди колесом, з надзвичайно густою сивою бородою i широким зморшкуватим лобом, що бачив дуже багато битв – стояв на верхнiй баштi свого замку. За ним стояла Королева, i вони разом дивилися на приготування до святкувань. Перед ними у всiй своiй красi розкинулися його землi: вони простягалися далеко, доки вистачало погляду, а мiсто, обнесене старовинною кам’яною стiною, процвiтало. Королiвський Двiр. З’еднанi мiж собою лабiринтами звивистих вулиць, стояли кам’янi будiвлi усiх форм i розмiрiв: для воiнiв, для двiрникiв, коней, Срiбла, Легiону, охоронцiв, а також казарми, зброярнi. А помiж ними – сотнi домiвок його чисельних людей, якi вирiшили жити за мiськими стiнами. Мiж вулицями розкинулися акри газонiв, королiвських садiв, кам’янi площi та прекраснi фонтани. Королiвський Двiр вдосконалювався столiттями: його батьком, батьком його батька – i зараз вiн знаходився на пiку слави. Без сумнiвiв, зараз це була найбезпечнiша фортеця у Захiдному Королiвствi Кiльця.

МакГiлу пощастило мати найкращих та найвiдданiших воякiв, що коли-небудь були у будь-якого короля, i нiхто не наважувався напасти на нього. Вiн був сьомим з династii МакГiлiв i добре справлявся з правлiнням упродовж усiх тридцяти двох рокiв, був добрим та мудрим королем. Його землi процвiтали. Вiн удвiчi збiльшив армiю, розширив мiста, проявляв щедрiсть до своiх людей, i нiхто з його людей нi на що не жалiвся. Вiн був вiдомий як щедрий король, i королiвство нiколи ще не знало такого мирного та заможного життя.

Хоча, як не дивно, саме це не давало МакГiлу спокiйно спати вночi. МакГiл чудово знав: iсторiя ще не знала такого довгого перiоду без вiйни. Вiн бiльше не розмiрковував над тим чи буде напад. Його цiкавило лише коли вiн станеться. І хто нападе.

Найбiльша загроза, звiсно, була з-за меж Кiльця, з вiддаленоi iмперii дикунiв Вiльдiв, якi пiдкорили собi усi народи за межами Кiльця, по той бiк Каньйону. Для МакГiла та сiмох поколiнь перед ним, Вiльди нiколи не становили прямоi небезпеки. Через унiкальну географiю його королiвства – воно мало форму iдеального кола-кiльця, вiддiленого вiд решти свiту глибоким каньйоном шириною близько милi, та було захищене енергетичним щитом, що був активний з часiв першого МакГiла – вони зовсiм не боялися Вiльдiв. Дикуни багато разiв намагалися нападати, проникнути крiзь щит, перейти каньйон, проте жодного разу не досягли успiху. До тих пiр, доки вiн зi своiми людьми залишався у Кiльцi, не iснувало жодноi зовнiшньоi загрози.

Але це не означало, що немае загрози зсередини. І це те, що заставляло МакГiла пильнувати вночi. Насправдi, шлюб його найстаршоi доньки i був влаштований спецiально, щоб заспокоiти його ворогiв, щоб пiдтримати крихкий мир мiж Схiдним та Захiдним Королiвствами Кiльця.

Хоча Кiльце простягалося на добрих п’ять сотень миль у кожному напрямку, посерединi воно було роздiлене гiрським хребтом, Високими Землями. По iншу сторону Високих Земель знаходилось Схiдне Королiвство, яке правило iншою половиною Кiльця. І це королiвство, яке столiттями управлялося iхнiми суперниками, МакКлаудами, завжди намагалося зруйнувати крихкий мир з МакГiлами. МакКлауди були незадоволенi своею долею, переконанi, що iхня сторона королiвства стоiть на менш родючому грунтi. Вони також боролися за Високi Землi, наполягаючи, що увесь хребет був iхнiм, у той час як принаймнi половина належала МакГiлам. Там постiйно вiдбувались прикордоннi сутички, та iснувала загроза вторгнення.

МакГiл думав про все це i дратувався. МакКлауди мали б бути щасливi: вони були захищенi всерединi Кiльця, убезпеченi Каньйоном, вони знаходились на обранiй землi i iм нiчого було боятись. Чому вони не могли задовольнитися своею половиною Кiльця? Лише тому, що МакГiл зробив свою армiю такою сильною, уперше в iсторii МакКлауди не наважувалися на напад. Але МакГiл був мудрим царем, i вiн щось вiдчував. Вiн знав, що мир буде порушено. Саме тому вiн зорганiзував це весiлля своеi старшоi доньки та найстаршого принца МакКлаудiв. І цей день настав.

Вiн подивився вниз i побачив тисячi пiдданих, вдягнених у кольоровi тунiки, якi прибували з усiх куточкiв королiвства, з обох сторiн Високих Земель. Майже усе Кiльце прибуло до його фортецi. Його люди готувалися до цiеi подii мiсяцями, працюючи, щоб усе виглядало процвiтаючим та сильним. Це був не просто день весiлля, це було послання МакКлаудам.

МакГiл поглянув на сотнi своiх солдатiв, якi стратегiчно вишикувалися уздовж фортечних валiв – там було бiльше солдатiв, нiж йому коли-небудь було потрiбно – i залишився задоволеним. Це була демонстрацiя сили, якоi вiн хотiв.  Але вiн нервував. Атмосфера була заряджена, i сутички могли виникнути будь-якоi митi. Вiн надiявся, що на жоднiй сторонi не з’явиться гарячих голiв, запалених алкоголем.

Вiн поглянув на лицарськi поля та iгровi майданчики та подумав про прийдешнiй день, повний iгор, лицарських турнiрiв та усiляких урочистостей. Їх буде багато. МакКлауди, безсумнiвно, з’являться зi своею невеличкою армiею, i кожен турнiр, кожне змагання, кожен поединок матиме значення. Якщо хоч щось пiде не так, це може перерости у битву.

“Мiй Король?”

Вiн вiдчув на собi м’яку руку, i повернувся, щоб побачити Королеву Креа, яка все ще була найпрекраснiшою жiнкою, яку вiн коли-небудь знав. Щасливо одружена з ним усе його правлiння, вона народила йому п’ять дiтей – три з них хлопчики – i жодного разу не жалiлася на життя. Ба бiльше, вона стала його найнадiйнiшим радником. З роками вiн зрозумiв, що вона була мудрiша за усiх його людей. Насправдi, мудрiша за нього.

“Це полiтичний день”, – сказала вона. – “Але це також i весiлля нашоi доньки. Постарайся насолодитися. Це бiльше не повториться”.

“Я так не хвилювався б, якби в мене нiчого не було”, – вiдповiв вiн. “Зараз в нас е все, i все мене турбуе. Ми захищенi. Але я не почуваюся захищеним”.

Вона подивилася на нього великими карими очима, повними спiвчуття; здавалося, уся мудрiсть свiту була в тих очах. Їi повiки, як завжди, опустилися, i вона виглядала трохи сонною. Красиве пряме каштанове, з вiдтiнком попелястого, волосся падало по обидва боки ii лиця. Вона анi трохи не змiнилась – лише кiлька зморшок з’явилось на ii обличчi.

“Це тому, що ти не е у безпецi”, – сказала вона. – “Жоден король не е у безпецi. При нашому дворi бiльше шпигунiв, нiж ти можеш собi уявити. І так вже воно е”.

Вона прилинула до нього, поцiлувала i посмiхнулася.

“Постарайся отримати насолоду”, – повторила вона. – “Зрештою, це весiлля”.

Пiсля цих слiв вона розвернулася та залишила башту.

Вiн провiв ii поглядом, потiм розвернувся та продовжив оглядати свiй двiр. Вона була права; вона завжди була права. Вiн хотiв отримати насолоду. Вiн любив свою найстаршу доньку, i, зрештою, це було весiлля. Це був найкращий день у найкращiй порi року, у самому розквiтi весни, на порозi лiта. На небi було два чудових сонця i дув легенький вiтерець. Все довкола квiтло, дерева купалися у широкiй палiтрi кольорiв: вiд бiлого до пурпурового, вiд бузкового до помаранчевого. Вiн нiчого не бажав так сильно, як спуститися вниз, сiсти зi своiми людьми, дивитися як одружуеться його донька та пити досхочу елю.

Але вiн не мiг. Вiн мав виконати довгий перелiк обов’язкiв, перш нiж просто вийти з замку. Зрештою, день весiлля доньки означае обов’язки для короля: вiн мав зустрiтися зi своею радою, зi своiми дiтьми i з довгим рядом прохачiв, якi мали право побачити Короля у цей день. Йому пощастить, якщо вiн встигне покинути палац до вечiрньоi церемонii.


*

МакГiл, вдягнений у краще королiвське вбрання, чорнi оксамитовi штанi, золотий пояс, королiвську мантiю з найтоншого пурпурового та золотого шовку, бiлу накидку, блискучi шкiрянi чоботи до литок i, звiсно, корону – рясно орнаментований золотий обiд з великим рубiном у центрi – прогулювався по залам палацу, оточений своiми слугами. Вiн заходив з кiмнати у кiмнату, оглядаючи своi королiвськi покоi. Король пройшов крiзь велику аркову залу, з ii височезними стелями та рядами вiтражiв. Нарештi, вiн досяг старовинних дубових дверей, товстих, неначе стовбур дерева; його слуги вiдкрили iх i вiдступили. Вiн зайшов у середину, у Тронну залу.

Його радники встали по стiйцi струнко, коли МакГiл увiйшов. Дверi за ним зачинилися.

“Сiдайте”, – сказав вiн рiзкiше, нiж зазвичай. Вiн втомився, особливо сьогоднi, вiд нескiнченних формальностей правлiння королiвством i хотiв швидше закiнчити.

Вiн перетнув Тронну залу, яка нiколи не переставала дивувати його. Їi стелi злетiли на п’ятдесят футiв, одна стiна була суцiльним вiтражем, пiдлога i стiни викладенi каменем товщиною у фут. Кiмната з легкiстю вмiщувала сотню достойникiв. Але у такi днi, як сьогоднi, коли проводилася рада, сюди допускалися лише вiн та група найближчих радникiв. Центральне мiсце у кiмнатi займав величезний стiл у формi пiвкола, за яким стояли його радники.

Вiн пройшов через отвiр, прямо посерединi, до свого трону. Вiн зiйшов кам’яними сходами, минувши золотих рiзьблених левiв, i всiвся на червонiй оксамитовiй подушцi, що лежала на тронi з щирого золота. Його батько сидiв на цьому тронi, а до цього батько його батька i всi МакГiли перед ним. Коли вiн сiв, то вiдчув усю вагу своiх предкiв, усiх поколiнь перед собою.

Вiн окинув оком присутнiх радникiв. Тут був Бром, його кращий генерал та радник у вiйськових справах; Колк, генерал хлопчачого Легiону; Абертоль, найстарiший, вiн був вченим та iсториком, наставником трьох поколiнь королiв; Фiрт, його радник у внутрiшнiх справах двору, худий чоловiк з коротким сивим волоссям i запалими верткими очиськами. Фiрт не був людиною, якiй довiряв МакГiл, i вiн навiть не розумiв його титулу. Але його батько, i батько його батька, були радниками у дворових справах, тому вiн призначив його з поваги до них. Тут був Овен, його скарбник; Брада, радник у зовнiшнiх справах; Ірнен, його податкiвець; Дювейн, радник по роботi з народом; i Келвiн, представник знатi.

Звiсно, Король мав абсолютну владу. Але його королiвство було лiберальним, i його батьки завжди пишалися тим, що надавали знатi голос з усiх питань, направляючи свого представника. Історично, це був непростий баланс мiж королями та знаттю. Зараз тут панувала гармонiя, але за iнших часiв траплялися повстання та боротьба за владу мiж знаттю та королями.

Оглядаючи кiмнату, МакГiл помiтив вiдсутнiсть однiеi людини – людини, з якою вiн хотiв поговорити найбiльше – Аргона. Як завжди, неможливо було передбачити де i коли вiн з’явиться. Це безмежно розлютило МакГiла, але в нього не було iншого вибору, окрiм як прийняти це. Життя Друiдiв було для нього незбагненним. Без нього МакГiл ще бiльше поспiшав. Вiн хотiв пошвидше пройти через це, як i через тисячi iнших речей, якi чекали на нього перед весiллям.

Група радникiв сидiла перед ним за пiвкруглим столом, на вiдстанi десяти футiв один вiд одного, кожен у старовинному дубовому крiслi з майстерно вирiзаними дерев’яними ручками.

“Мiй сер, дозвольте я почну”, – озвався Овен.

“Починай. Тiльки коротко. В мене сьогоднi дуже напружений день”.

“Ваша донька сьогоднi отримае багато подарункiв, якi, як ми всi сподiваемось, поповнять ii скарбницю. Тисячi людей вiддаватимуть належне, даруючи подарунки вам особисто. Наповнюючи нашi борделi та таверни, вони також допоможуть наповнити нашу скарбницю. Але приготування до сьогоднiшнього свята також несе за собою виснаження королiвськоi скарбницi. Я раджу збiльшити податок на людей та на знать. Одноразовий податок, щоб полегшити тиск вiд цiеi прекрасноi подii”.

МакГiл побачив стурбованiсть на обличчi скарбника, i його шлунок опустився вiд думки, що його скарбниця спорожнiе. Одначе, вiн не пiднiматиме податки знову.

“Краще мати бiдну скарбницю, але вiрних пiдданих”, – вiдповiв МакГiл. – “Наше багатство – у щастi наших пiдданих. Ми не можемо збiльшувати податки”.

“Але, мiй сер, якщо ми не…”

“Я вирiшив. Що ще?”

Засмучений Овен сiв.

“Мiй король”, – промовив Бром своiм глибоким голосом. “По вашому розпорядженню, ми розмiстили бiльшу частину наших сил у дворi для сьогоднiшнього заходу. Демонстрацiя сили буде вражаючою. Але ми на межi. Якщо напад станеться в iншому мiсцi королiвства, ми будемо вразливi”.

МакГiл кивнув, розмiрковуючи про це.

“Нашi вороги не нападатимуть на нас, поки ми годуемо iх”.

Чоловiк розсмiявся..

“А якi новини з Високих Земель?”

“Звiдти не було повiдомлень про дiяльнiсть протягом останнiх тижнiв. Здаеться, iхнi вiйська спустились, готуючись до весiлля. Можливо, вони готовi до миру”.

МакГiл не був упевнений.

“Це означае, що або весiлля спрацювало, або вони готуються до нападу у iнший час. Як ти гадаеш, що це, старий?” – спитав МакГiл, звертаючись до Абертоля.

Абертоль прокашлявся та скрипучим голосом вiдповiв: “Мiй сер, ваш батько i батько вашого батька нiколи не довiряли МакКлаудам. Те, що вони сплять, не означае, що вони не прокинуться”.

МакГiл схвально кивнув.

“А що з Легiоном?” – спитав вiн, повернувшись до Колка.

“Сьогоднi ми вiтали новобранцiв”, – швидко вiдповiв Колк.

“Мiй син серед них?” – запитав МакГiл.

“Вiн гордо стоiть з усiма, чудовий хлопець”.

МакГiл кивнув, потiм звернувся до Бради.

“А що чутно з-за меж Каньйону?”

“Мiй сер, нашi патрулi спостерiгали збiльшення кiлькостi спроб подолати Каньйон в останнi тижнi. Це може означати, що Вiльди мобiлiзуються для атаки”.

Серед чоловiкiв здiйнявся шепiт. МакГiл вiдчув, як його шлунок стискаеться вiд цiеi думки. Енергетичний щит був непереможний; одначе цi новини не вiщували нiчого гарного.

“А що, якщо станеться повномасштабна атака?” – спитав вiн.

“Поки щит активний, нам немае чого боятися. Вiльди не могли перейти Каньйон на протязi столiть. Немае причин думати iнакше”.

МакГiл не був такий впевнений. Напад ззовнi назрiв уже давно, i вiн дуже цiкавився, коли саме вiн мав статися.

“Мiй сер”, – прогундосив Фiрт, – “Я вiдчуваю свiй обов’язок додати, що сьогоднi двiр наповнений достойниками з королiвства МакКлаудiв. Буде образливим, якщо ви не придiлите iм уваги, незалежно вiд того, друзi вони вам чи вороги. Я б радив, щоб по обiдi ви привiталися з кожним з них. Вони привезли багато подарункiв i, до слова, багато шпигунiв”.

“Хто може сказати, що серед вас немае шпигунiв?” – спитав МакГiл, уважно роздивляючись Фiрта, як завжди роздумуючи, чи не е шпигуном сам Фiрт.

Фiрт вiдкрив свiй рот, щоб вiдповiсти, але МакГiл зiтхнув та пiдняв долоню, наказуючи йому зупинитись. “Якщо це все, я буду йти, щоб приеднатися до весiлля моеi доньки”.

“Мiй сер”, – промовив Келвiн, прочищаючи горло, – “звичайно, е ще одна рiч. За традицiею, пiд час весiлля старшоi дитини кожен МакГiл оголошуе наступника. Люди очiкують, що ви це зробите. Вони говорять про це. Я б не радив вам iх розчаровувати. Особливо, враховуючи, що Меч Долi все ще нерухомий”.

“Ти хочеш, щоб я назвав наступника, коли я ще перебуваю у розквiтi сил?” – спитав МакГiл.

“Мiй сер, я не хотiв образити вас”, – стурбовано запнувся Келвiн.

МакГiл пiдняв руку. “Я знаю традицiю. Звичайно, одного дня я назву його”.

“Чи не могли б ви повiдомити нам, хто це?” – спитав Фiрт.

МакГiл роздратовано подивився на нього. Фiрт був плiткарем, i вiн не довiряв цьому чоловiку.

“Не лiзь поперед батька в пекло”.

МакГiл встав. За ним встали й iншi. Вони вклонилися та поспiшили вийти.

МакГiл стояв, замислившись. У такi днi вiн думав, що не хотiв би бути королем.


*

МакГiл спустився з трону, порушуючи тишу своiми кроками, та перетнув залу. Вiн самостiйно вiдкрив старовиннi дубовi дверi, потягнувши за залiзну ручку, та увiйшов до бiчноi кiмнати.

Вiн, як i завжди, насолоджувався тишею та усамiтненням у цiй затишнiй кiмнатi: ii стiни не мали й двадцяти крокiв у довжину, але склепiнчаста стеля була височенною. Кiмната була повнiстю кам’яна, з невеличким круглим вiтражем на однiй стiнi. Свiтло лилося крiзь нього жовтими та червоними вiдтiнками, пiдсвiчуючи единий об’ект у цiй пустiй кiмнатi.

Меч Долi.

Вiн лежав горизонтально у центрi кiмнати на залiзних зубцях, наче спокушаючи. Точно так само, як i в часи, коли вiн ще був хлопчиськом, МакГiл пiдiйшов до Меча i обiйшов його, уважно вивчаючи поглядом. Меч Долi. Легендарний меч, джерело сили та влади над усiм його королiвством, вiд одного поколiння до iншого. Той, хто зможе пiдняти його, стане тим Єдиним Обраним, кому судилося правити королiвством усе життя, звiльнити королiвство вiд усiх загроз, у Кiльцi та поза ним. Це була прекрасна легенда, яку вiн пам’ятав з дитинства. Коли його було названо наступником короля, вiн також пробував пiдняти цей Меч. Усi королi до нього не змогли пiдняти його. Але вiн був упевнений, що впораеться. Вiн був упевнений, що вiн i е той Єдиний.

Але вiн помилявся. Як i всi МакГiли перед ним. І ця поразка затьмарила його володарювання.

Вiн уважно розглядав його довге лезо, зроблене з таемничого металу, склад якого нiхто не мiг розгадати. Походження меча було ще менш зрозумiлим. Ходили чутки, що вiн виринув з землi пiд час землетрусу.

Розглядаючи його, вiн ще раз пережив бiль поразки. Вiн може бути хорошим королем, але вiн не Єдиний. Його люди знали про це. Його вороги знали про це. Вiн може бути добрим королем, але що б вiн не робив, вiн нiколи не буде Єдиним.

МакГiл пiдозрював, що якби вiн був Єдиним, при дворi було б менше безладу, менше змов. Його власнi люди довiряли би йому бiльше, а вороги навiть не думали би нападати. Якась частина його хотiла, щоб меч просто зник, а з ним i легенда. Але вiн знав, що так не буде. Це було прокляття, але одночасно i влада, i легенда. Сильнiша навiть за армiю.

Дивлячись на меч у тисячний раз, МакГiл вкотре задавався питанням, хто ж це буде. Хто з його роду зможе опанувати його? Споглядаючи меч, вiн думав над своiм завданням назвати спадкоемця, який буде обраний долею пiдняти його.

“Його лезо важке”, – пролунав голос.

МакГiл розвернувся, здивований, що мае кампанiю у цiй маленькiй кiмнатi.

Там, у дверях, стояв Аргон. МакГiл впiзнав його голос ще до того, як побачив його. Вiн був одночасно злий, що той не з’явився ранiше i щасливий бачити його зараз.

“Ти спiзнився”, – сказав МакГiл.

“Твое вiдчуття часу не вiдноситься до мене”, – вiдповiв Аргон.

МакГiл розвернувся до меча.

“Ти коли-небудь думав, що я зможу його пiдняти?” – задумливо спитав вiн. – “У день,коли я став Королем?”

“Нi”, – категорично вiдповiв Аргон.

МакГiл повернувся i втупився у нього.

“Ти знав, що я не зможу. Ти бачив це, чи не так?”

“Так”.

МакГiл мiркував.

“Мене лякае, коли ти вiдповiдаеш прямо. Це не схоже на тебе”.

Аргон стояв мовчки, i МакГiл зрозумiв, що вiн бiльше не зронить i слова.

“Сьогоднi я назву свого наступника”, – сказав МакГiл. – “Менi здаеться, що непотрiбно називати спадкоемця у цей день. Це забирае радiсть короля вiд весiлля його дитини”.

“Можливо, радiсть мае бути стриманою”.

“Але менi залишилось царювати ще стiльки рокiв”, – виправдовувався МакГiл.

“Можливо, не так багато, як ти думаеш”, – вiдповiв Аргон.

МакГiл примружився, розмiрковуючи. Що вiн хотiв сказати?

Але Аргон не додав нi слова.

“Шiсть дiтей. Кого менi обрати?” – поцiкавився МакГiл.

“Навiщо питати мене. Ти вже зробив свiй вибiр”.

МакГiл подивився на нього. “Ти багато бачиш. Так, це правда. Але менi цiкава твоя думка”.

“Я думаю, ти зробив мудрий вибiр”, – вiдповiв Аргон. – “Але пам’ятай: король не може правити з могили. Незалежно вiд того, кого обрав ти, доля завжди робить свiй вибiр сама”.

“Чи житиму я, Аргоне?” – серйозно спитав МакГiл. Це питання турбувало його з тих пiр, як вiн прокинувся попередньоi ночi серед нiчного кошмару.

“Минулоi ночi менi снилася ворона”, – додав вiн. – “Вона прилетiла i вкрала мою корону. Тодi iнша схопила мене i потягла геть. Коли вона несла мене, я бачив пiд собою свое королiвство. Воно стало чорне. Безплiдне. Пусте”.

Вiн пiдняв очi до Аргона. Його очi були мокрi.

“Чи був це сон? А чи щось бiльше?”

“Сни завжди – це щось бiльше, чи не так?” – сказав Аргон.

МакГiла охопила порожнеча.

“Де криеться небезпека? Скажи менi лиш це”.

Аргон пiдiйшов ближче i витрiщився в очi МакГiлу, якому стало моторошно.

Вiн нахилився i прошепотiв:

“Завжди ближче, нiж ти думаеш”.




РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


Тор сховався в соломi в заднiй частинi возу, який вiз його грунтовою дорогою. Вiн прокрався до дороги минулоi ночi i терпляче чекав, доки не з’явиться хтось з достатньо великою пiдводою, в якiй вiн би мiг непомiтно сховатись. Вже стемнiшало, i пiдвода просувалась достатньо повiльно для того, щоб вiн мiг розбiгтися i застрибнути у неi. Тор опинився у сiнi i заховався у ньому. На його щастя, вiн не був помiчений. Хлопець не був впевнений, що прямуе до Королiвського Двору, але вiз рухався у потрiбному напрямку, i з такими розмiрами i мiтками навряд чи мiг прямувати в iнше мiсце.

Тор iхав усю нiч, вiн не мiг заснути, пригадуючи про свою зустрiч з Сиболдом, з Аргоном. Вiн думав про свою долю, про свiй колишнiй дiм i про матiр. Вiн вiдчував, що всесвiт вiдповiв йому, повiдомивши тим самим, що в нього iнша доля. Тор лежав, поклавши руки пiд голову i споглядаючи на нiчне небо, що виднiлось крiзь порваний брезент возу. Вiн спостерiгав за всесвiтом, таким яскравим, з його далекими червоними зорями. Тор був щасливим. Це були першi в його життi мандри. Вiн уявлення не мав куди iде, головне – вiн iхав. Так чи iнак, вiн досягне Королiвського Двору.

Коли Тор розплющив очi, вже був ранок, свiтло заповнило пiдводу, вiн збагнув, що задрiмав. Хлопець швидко сiв i оглянув все довкола, картаючи себе за сон. Вiн мав бути значно обачнiшим, але йому пощастило, його не помiтили.

Вiз продовжував рухатись, але його вже не так трясло. Це могло означати лише одне – дорога була лiпшою. Певно, вони наближались до мiста. Тор поглянув униз i побачив гладку дорогу без каменiв та канав, викладену дрiбними бiлими мушлями. Його серце забилось сильнiше – вони наближались до Королiвського Двору.

Тор визирнув з возу i був приголомшений. Чистi вулицi були переповненi. Десятки возiв, рiзних форм та розмiрiв, що перевозили найрiзноманiтнiшi речi, заполонили дороги. Одна була нав’ючена хутром, iнша – килимами, третя – курчатами. Мiж ними ходили сотнi торговцiв: деякi з них вели худобу, iншi на своiх головах несли кошики з рiзним крамом. Чотири чоловiка несли згорток шовку, балансуючи на стовпцях. Це була цiла армiя людей, якi рухались в одному напрямку.

Тор почувався щасливим. Нiколи до цього вiн не бачив таку велику кiлькiсть людей, краму, так багато подiй. Все свое життя вiн провiв у крихiтному селi, тепер же вiн знаходився у вирi подiй, поглинутий людом.

Вiн почув гучний шум, брязкiт ланцюгiв, удар великого шматка дерева, настiльки сильний, що земля здригнулась. Через кiлька секунд роздався iнший звук – стукiт кiнських копит по дереву. Тор поглянув вниз та зрозумiв, що вони перетинали мiст, пiд яким проходив рiв з водою. Це був розвiдний мiст.

Тор висунув голову i побачив величезнi кам’янi стовпи та зубчастi залiзнi ворота. Вони проiздили крiзь Королiвськi Ворота.

То були найбiльшi ворота, якi вiн коли-небудь бачив. Вiн поглянув вгору на шипи i злякався, що якщо брама впаде, то розрiже його навпiл. Вiн помiтив чотирьох стражiв Королiвського Срiбла, що охороняли вхiд, i його серце забилось швидше.

Вони проiхали крiзь довгий кам’яний тунель, пiсля чого перед ним знов вiдкрилось небо. Тепер вiн знаходився на Королiвському Дворi.

Тор не мiг повiрити власним очам. Тут було ще жвавiше; здавалось, тут одночасно хаотично рухались тисячi людей. Скрiзь були великi дiлянки з iдеально пiдстриженою травою i квiтники. Уздовж широкоi дороги розташувалися кiоски та кам’янi споруди. І посеред всього цього люди Короля – солдати, вбранi в лати. Тор зробив це.

Вiд хвилювання вiн мимоволi пiдвiвся, i саме в цей момент пiдвода зупинилась, вiдкинувши його назад до соломи. Вiн не встиг пiднятись, як почув звук клямки, яку вiдмикають. Тор побачив сердитого лисуватого старого чоловiка, вбраного у дрантя. Вiн потягнувся до хлопця кiстлявими руками i, схопивши за щиколотки, витягнув з пiдводи.

Тор випав i приземлився на брудну дорогу, пiднявши куряву пилу. Довкола нього залунав смiх.

“Ще раз ти залiзеш у мiй вiз, хлопче, тебе закують в кайдани! Тобi пощастило, що я не покликав солдат Срiбла!”

Чоловiк вiдвернувся та плюнув, пiсля чого поспiшив до пiдводи, та вдарив коней батогом.

Тору стало соромно. Зiбравшись з думками, вiн повiльно пiднявся на ноги. Хлопець оглянувся довкола, двое перехожих кепкували з нього, i вiн презирливо посмiхнувся у вiдповiдь, змусивши iх вiдвернутись. Вiн струсив бруд з одягу i потер руки, його гордiсть була вражена, але не тiло.

Настрiй повернувся до Тора, коли вiн озирнувся i збагнув, що щасливий хоча б з того, що дiстався так далеко. Зараз, звiльнившись з пiдводи, вiн змiг, врештi-решт, роздивитись двiр. Видовище заворожувало: двiр здавався безкiнечним. Посерединi знаходився кам’яний палац, оточений укрiпленими кам’яними стiнами, що височiли над ним, прикрашенi парапетами, на яких скрiзь патрулювали стражi Короля. Довкола нього були зеленi поля в iдеальному станi, кам’янi майданчики, фонтани, долина дерев. Це було мiсто, наповнене людьми.

Купцi, солдати, сановники – всi кудись поспiшали. Тору знадобилось кiлька хвилин, щоб збагнути, що тут дiеться щось особливе. Коли вiн пройшов далi, то побачив приготування – розставляли стiльцi, споруджували вiвтар. Все вказувало на приготування до весiлля.

Серце Тора стиснулось, коли вiн помiтив поодаль лицарський провулок, з довгою стежкою i канатом посерединi. На одному полi вiн побачив солдат, що метали списи в мiшенi, а на iншому – лучникiв, що цiлились у солому. Здавалось, що всюди вiдбувались iгри, змагання. Також тут лунала музика – лютнi, флейти i цимбали; повсюди вештались мандрiвнi музики. Всюди було вино та iдло – люди викочували великi дiжки та накривали безкiнечнi столи. Тору здавалось, що вiн прибув у самий розпал великого свята.

Попри увесь цей блиск, Тор вiдчував потребу знайти Легiон. Вiн вже спiзнився, але вiн мав про себе заявити.

Тор поспiшив до першого чоловiка, якого побачив – до старця, який, судячи зi скривавленого фартуху, був м’ясником. Вiн поспiшав. Всi в цьому мiстi кудись поспiшали.

“Вибачте, сер”, – звернувся до нього Тор, хапаючи старця за руку.

Чоловiк зневажливо глянув на руку хлопця.

“В чому справа, юначе?”

“Я шукаю Королiвський Легiон. Ви не знаете, де вони тренуються?”

“Невже я схожий на мапу?” – обурився старець i пiшов геть.

Тора вразила його грубiсть.

Вiн кинувся до жiнки, яка мiсила тiсто за довгим столом. Там були i iншi жiнки, i всi вони старанно працювали. Тору здалось, що одна з них певно мае вiдповiдь на його питання.

“Вибачте, панi”, – звернувся вiн. – “Можливо, ви знаете де тренуеться Королiвський Легiон?”

Вони переглянулись мiж собою i засмiялись. Деякi з них були всього на кiлька рокiв старшi за Тора.

Найстарша озирнулась i подивилась на нього.

“Ти не там шукаеш”, – вiдповiла вона. – “Тут йдуть приготування до свята”.

“Але менi сказали, що вони тренуються у Королiвському Дворi”,  – збитий з пантелику, промовив Тор…

Дiвчата знов розсмiялись. Найстарша поклала руки на стегна i похитала головою.

“Ти поводиш себе так, нiби вперше знаходишся у Королiвському Дворi. Ти хоч уявляеш, наскiльки вiн великий?”

Тор почервонiв, коли дiвчата почали знов з нього кепкувати, i пiшов геть. Йому не подобалось коли з нього смiялись.

Вiн бачив перед собою дюжину дорiг, якi вели в рiзнi боки через Королiвський Двiр. У кам’яних стiнах була, принаймнi, дюжина входiв. Розмiр та масштаби цього замку були приголомшливими. Йому стало нiяково вiд думки, що вiн може шукати не один день, i все одно нiчого не знайде.

Раптом йому спало на думку – певно, що солдат знае, де тренуються iншi. Юнак нервував i не наважувався пiдiйти до Королiвського солдата, але розумiв, що мусить.

Розвернувшись, Тор поспiшив до входу у стiнi, до солдата, що був на вартi, в надii, що той не прожене його геть. Солдат стояв струнко, дивлячись прямо перед собою.

“Я шукаю Легiон Короля”, – сказав Тор хоробрим голосом.

Солдат продовжував дивитися перед собою, iгноруючи його.

“Я сказав, що шукаю Легiон Короля” – голоснiше повторив Тор, намагаючись привернути до себе увагу солдата.

Через кiлька секунд той змiрив його поглядом, усмiхнувшись.

“Чи можете Ви сказати менi, де вiн?” – наполягав Тор.

“А яке тобi до них дiло?”

“Дуже важливе дiло”, – переконував Тор, сподiваючись, що солдат не прожене його.

Солдат вiдвернувся вiд хлопця, знову дивився перед собою i iгнорував його. Тор вiдчув, як його серце впало. Вiн боявся, що вже нiколи не отримае вiдповiдi.

Йому здалось, що минула цiла вiчнiсть, перш нiж солдат дав вiдповiдь: “Прямуй до схiдних ворiт, потiм йди на пiвнiч якнайдалi. Пiдiйди до третiх ворiт лiворуч, потiм поверни праворуч i потiм знов направо. Пройди через другу кам’яну арку – iх плац знаходиться за воротами. Але я повинен сказати тобi, що ти даремно втрачаеш час. Вони не приймають вiдвiдувачiв”.

Це було саме те, що Тор хотiв почути. Вiн розвернувся i побiг через поле, за вказiвками солдата, повторюючи iх про себе, намагаючись iх запам’ятати. Вiн помiтив, що сонце в небi пiднялося вище, i молився тiльки про те, щоб не прийти занадто пiзно.


*

Тор кинувся вниз по чистим, викладеним мушлями стежкам, оминаючи Королiвський Двiр. Вiн щосили намагався дотримуватись напрямку, сподiваючись, що не зiб’еться зi шляху. У дальньому кiнцi двору хлопець побачив ворота i вибрав третi лiворуч. Тор пробiг через них, обираючи розвилки, пробiгаючи стежку за стежкою. Вiн бiг проти руху, у той час, як тисячi людей наповнювали мiсто, а натовп зростав з кожною хвилиною. Тор зачiпав плечима гравцiв на лютнi, жонглерiв, блазнiв та iнших артистiв, одягнених у кращi вбрання.

Думка про те, що вiдбiр почнеться без нього, була нестерпна для Тора. Вiн спробував сконцентруватися, пробiгаючи стежку за стежкою, вишукуючи будь-що, що вказувало б на тренувальний майданчик. Вiн минув арку, звернув на iншу дорогу, пiсля чого вдалечинi побачив пункт свого призначення – мiнi-колiзей, побудований з каменю, у формi iдеального кола. Солдати охороняли величезнi ворота в самому центрi. Тор почув приглушенi оплески за його стiнами, i його серце забилося швидше. Саме це мiсце вiн шукав.

Тор прискорив кроки, його легенi палали. Коли вiн добiг до ворiт, двое стражникiв виступили вперед i опустили своi списи, перегороджуючи йому шлях. Третiй вартовий виступив вперед, пiднявши долоню.

“Стiй тут”, – наказав вiн.

Тор зупинився, задихаючись. Вiн насилу стримував свое збудження.

“Ви … не … розумiете”, – видихнув вiн, запинаючись, оскiльки йому не вистачало повiтря. – “Я повинен потрапити всередину. Я запiзнився ”.

“Запiзнився для чого?”

“Для вiдбору”.

Страж – огрядний чоловiк низького зросту зi шкiрою з ластовинням – обернувся i подивився на iнших, в очах яких читався цинiзм. Повернувшись до Тора, вiн окинув його зневажливим поглядом.

“Новобранцiв привезли кiлька годин тому, в королiвському фургонi. Якщо тебе не запросили, ти не можеш увiйти”.

“Але ви не розумiете. Я повинен …”

Вартовий простягнув руку i схопив Тора за сорочку.

“Це ти не розумiеш, нахабний хлопчисько. Як ти смiеш приходити сюди i намагатися прорватися всередину силою? А тепер iди геть, поки я не закував тебе в кайдани”.

Вiн штовхнув Тора, i той вiдскочив на кiлька футiв.

Тор вiдчув гострий бiль у грудях, у тому мiсцi, де рука стражника торкнулася його. Але бiльший бiль юнак вiдчув вiд того, що його вiдкинули. Вiн був обурений. Тор подолав весь цей довгий шлях не для того, щоб бути вiдкинутим. Вiн повинен потрапити всередину.

Страж повернувся до своiх напарникiв, а Тор повiльно вiдiйшов, збираючись обiйти круглу споруду з iншого боку. Хлопець мав план. Вiн iшов до тих пiр, поки не зник з iхнього поля зору, потiм побiг уздовж стiн. Вiн озирнувся, щоб переконатися, що вартовi не бачать його, потiм збiльшив швидкiсть i кинувся бiгти, що е сил. Наполовину оббiгши будiвлю, Тор помiтив iнший шлях на арену – арочнi отвори, закритi залiзними прутами. В одному з цих прорiзiв не вистачало прутiв. Вiн почув шум, пiднявся i подивився.

Його серце прискорило темп. На круглому тренувальному майданчику перебувала дюжина новобранцiв, включаючи i його братiв. Вишикувавшись в ряд, всi вони стояли лицем до воiнiв Срiбла. Люди Короля проходили мiж ними, розглядаючи iх i приймаючи рiшення.

Інша група новобранцiв стояла осторонь, пiд пильним поглядом солдата, i кидала списи у вiддалену мiшень. Один з них не влучив у цiль.

Кров Тора закипала вiд обурення. Вiн мiг би потрапити в усi цi мiшенi – вiн був так само спритний, як i кожен з них. Було несправедливим залишати його в сторонi тiльки тому, що вiн був молодший i не такий мiцний.

Раптом Тор вiдчув чиюсь руку на своему плечi. Його вiдкинули назад. Вiн впав i боляче вдарився.

Вiн пiдняв погляд i побачив солдата, який щойно вiдкидав його бiля ворiт.

“Що я тобi казав?”

Перш нiж Тор змiг щось вiдповiсти, страж нахилився i боляче вдарив його ногою. Тор вiдчув важкий удар по ребрах, коли солдат вдарив його вдруге.

На цей раз Тор зловив ногу солдата в повiтрi. Вiн смикнув ii, позбавивши його рiвноваги i збивши його з нiг.

Сам Тор швидко пiднявся на ноги. Одночасно з ним пiднявся i страж. Тор подивився на нього, вражений тим, що тiльки що зробив. Навпроти нього стояв розсерджений солдат.

“Зараз я не просто закую тебе в кайдани!” – закричав вiн. – “Але й змушу тебе заплатити. Нiхто не смiе чiпати вартового Короля! Забудь про вступ до Легiону – тепер ти вирушиш до пiдземелля! Тобi пощастить, якщо ти ще коли-небудь побачиш сонячне свiтло!”

Солдат дiстав ланцюг з кайданами на кiнцi. Вiн наблизився до Тора, жадаючи розплати.

Тор квапливо розмiрковував. Вiн не мiг дозволити закувати себе в кайдани, але, разом з тим, вiн не хотiв заподiювати шкоду королiвськiй вартi. Вiн повинен швидко щось придумати. І тут хлопець згадав про свою пращу. Його рефлекси спрацювали швидше розуму, вiн схопив ii, помiстив туди камiнь, прицiлився i вистрiлив.

Камiнь пролетiв i вибив кайдани з рук враженого стража. Вiн також влучив по його пальцях. Солдат вiдсунувся i струснув свою руку, закричавши вiд болю, а кайдани з гуркотом впали на землю.

Кидаючи на Тора нищiвний погляд, вартовий вийняв свiй меч. Тор побачив характерне металеве кiльце.

“Це була твоя остання помилка”, – пригрозив йому солдат, наступаючи.

У Тора не було вибору – ця людина просто його йому не залишила. Вiн помiстив iнший камiнь у свою пращу i метнув його. Вiн цiлився свiдомо – Тор хотiв не вбити стража, а тiльки зупинити його. Тому замiсть того, щоб цiлитися йому в серце, нiс, око або голову, хлопець прицiлився в мiсце, яке, як вiн знав напевно, зупинить його, але не вб’е.

Тор прицiлився вартовому мiж нiг.

Вiн метнув камiнь не в повну силу, але достатньо для того, щоб вкласти чоловiка.

Це був прекрасний пострiл.

Страж впав, упустив свiй меч i, схопившись за пах, згорнувся в клубочок.

“Тебе повiсять за це!” – застогнав вiн вiд дикого болю. – “Варта! Варта!”

Тор пiдняв очi i побачив кiлькох Королiвських солдат, якi бiгли до нього.

Тепер або нiколи.

Не гаючи часу, вiн кинувся до отвору. Вiн повинен потрапити на арену i заявити про себе. І вiн битиметься з будь-ким, хто встане у нього на шляху.




РОЗДІЛ П’ЯТИЙ


МакГiл сидiв у верхнiй залi свого замку, у своiй затишнiй кiмнатi для зустрiчей, яку використовував для особистих справ. Вiн сидiв на своему особистому тронi, вирiзаному з дерева, та дивився на чотирьох своiх дiтей, що стояли перед ним. Там був його найстарший син, Кендрик, двадцяти п’яти рокiв; прекрасний воiн та справжнiй джентльмен. Вiн був найбiльш схожий на МакГiла з-помiж iнших дiтей – це було iронiчно, з огляду на те, що вiн був байстрюком, единою дитиною МакГiла вiд iншоi жiнки, яку вiн вже давно забув. МакГiл виховував Кендрика разом зi своiми законними дiтьми, не дивлячись на протести своеi Королеви, за умови, що вiн нiколи не зiйде на трон. Зараз йому було боляче вiд цього, адже Кендрик був кращим чоловiком, якого вiн знав, сином, яким вiн пишався. Кращого спадкоемця годi було й уявити.

Поруч з ним стояв його другий син, i перший законний – Гарет. Йому було двадцять три, вiн був високий, з запалими щоками та великими коричневими очима, якi не знали спокою. Його характер був геть iнший, нiж у старшого брата: де його брат був вiдвертим, Гарет приховував своi справжнi думки; де його брат був гордим та шляхетним, Гарет був нечесним та облудним. МакГiлу було боляче, що йому не подобаеться його власний син, i вiн багато разiв намагався змiнити його натуру. Але пiсля певного етапу у пiдлiтковому вiцi хлопця, Король вирiшив, що його натура вже визначена: пiдступний, жадiбний до влади та амбiтний у найгiрших значеннях цих слiв. Також Гарет не любив жiнок, i мав багато коханцiв серед чоловiкiв. Іншi королi вигнали б такого сина, але МакГiл був бiльш вiдкритий, i для нього то не була причина не любити його. Вiн не засуджував його за це. За що вiн його засуджував, то це за злу, лукаву натуру – це неможливо було не помiтити.

Наступною за Гаретом стояла друга дитина МакГiла – Гвендолiн. Їй тiльки виповнилося шiстнадцять, вона була надзвичайно вродлива, а ii характер навiть перевершував ii вроду. Вона була добра, щедра та чесна – найкраща дiвчина, яку вiн коли-небудь знав. Цим вона була подiбна до Кендрика. Вона дивилася на МакГiла доньчиним люблячим поглядом. Вiн завжди бачив вiдданiсть у кожному ii поглядi. Вiн пишався нею навiть бiльше, нiж своiми синами.

За Гвендолiн стояв наймолодший хлопець МакГiла, Рiс, гордий й енергiйний парубок, який у своi чотирнадцять тiльки ставав чоловiком. МакГiл з величезним задоволенням спостерiгав за його посвятою до Легiону, i вже бачив як з нього виростае дорослий чоловiк. МакГiл не сумнiвався, що одного дня Рiс стане його кращим сином i великим правителем. Але цей день був не сьогоднi. Вiн був ще занадто молодий, i йому ще треба було багато чого вивчити.

Дивлячись на цих чотирьох своiх дiтей, трьох синiв i доньку, МакГiл мав суперечливi почуття. Одночасно вiн вiдчував i гордiсть, i розчарування. Також вiн вiдчував гнiв та досаду, бо двое його дiтей були вiдсутнi. Найстарша донька Луанда, звiсно, готувалася до власного весiлля. І оскiльки вона виходила замiж за принца з iншого королiвства, iй не було мiсця серед претендентiв на трон. Але й iнший син, Годфрi, був також вiдсутнiй. МакГiл почервонiв вiд образи.

Годфрi виявляв неповагу до королiвськоi влади з самого дитинства. Завжди було зрозумiло, що йому це не цiкаво, i вiн нiколи не правитиме. А найбiльше розчаровувало МакГiла те, що Годфрi зробив вибiр на користь марнування свого часу у генделиках з безчесними друзями, накликаючи на королiвську сiм’ю сором та ганьбу. Вiн був нероба, бiльшiсть часу вiн спав, а решту заповнював алкоголем. З однiеi сторони, МакГiл був радий, що його тут не було, з iншоi – це була величезна образа. Насправдi, вiн очiкував такого повороту подiй, i ще зранку розiслав своiх людей, щоб тi прочесали генделики i привели його назад. МакГiл мовчки чекав, поки вони це зроблять.

Нарештi важкi дубовi дверi розчинилися, i зайшла королiвська варта, тягнучи Годфрi попiд руки. Вони заштовхали його у кiмнату та зачинили за ним дверi.

Його брати та сестра озирнулися та поглянули на нього. Годфрi був неохайний, неголений та напiвроздягнений, вiд нього тягнуло елем. Вiн посмiхнувся. Як завжди, нахабно.

“Привiт, батьку”, – сказав Годфрi. – “Я пропустив вечiрку?”

“Ти стоятимеш зi своiми братами та сестрою та слухатимеш, що я кажу. Якщо ти не слухатимеш, я прикую тебе ланцюгами у пiдземеллi, разом зi звичайними в’язнями, i ти не бачитимеш анi елю, анi iжi три днi”.

Годфрi задирливо подивився на свого батька. У його поглядi МакГiл побачив глибоке джерело сили, щось вiд нього самого, якийсь спалах, який може колись добре прислужитися Годфрi. Звiсно, якщо вiн зможе перемогти свiй характер.

Пройшло добрих десять секунд поки бунтiвний Годфрi заспокоiвся та приеднався до iнших.

МакГiл дивився на цих п’ятьох дiтей, що стояли перед ним: байстрюк, лукавий, п’яниця, його донька i наймолодший. Це було дивне зiбрання i йому було складно повiрити, що це все його дiти. І тепер, у день весiлля його доньки, йому випало завдання обрати спадкоемця з цього букету. Як це було можливо?

Це була марна справа. Кiнець-кiнцем, вiн був у розквiтi сил i мiг правити ще тридцять рокiв. Кого б вiн не обрав сьогоднi, вiн може не зiйти на трон найближчi кiлькадесят рокiв. Ця традицiя дратувала його. Вона могла бути корисною у часи його предкiв, але зараз вона не мала жодного сенсу.

Вiн прочистив горло.

“Ми зiбралися тут за покликом традицii. Як ви знаете, у цей день, день весiлля найстаршоi дитини, на мене впало завдання назвати наступника. Спадкоемця, який керуватиме цим царством. Якщо я помру, нiхто не зможе правити краще, нiж ваша мати. Але закони нашого королiвства кажуть, що на трон може вступити лише нащадок короля. Тому, я маю зробити вибiр”.

МакГiл затамував подих, розмiрковуючи. Запала тривожна мовчанка, i вiн мiг роздивитися очiкування своiх дiтей. Вiн дивився у iхнi очi, i у кожних бачив рiзнi вирази. Байстрюк виглядав вiдстороненим, знаючи що його не оберуть. Очi лукавого свiтилися амбiцiями, бо вiн очiкував, що вибiр природньо паде на нього. П’яниця дивився у вiкно, його це не обходило. Його донька дивилася на нього з любов’ю, знаючи що вона не е частиною цiеi дискусii, але просто любить свого батька. Те саме було i з найменшим.

“Кендрику, я завжди вважав тебе своiм справжнiм сином. Але закони нашого королiвства не дозволяють менi передати панування будь-кому, крiм законних спадкоемцiв”.

Кендрик вклонився. “Батьку, я не очiкував, що ви зробите це. Я задоволений своею долею. Будь ласка, нехай це не бентежить вас”.

МакГiлу стало боляче вiд його вiдповiдi. Вiн вiдчував, яким справжнiм той був, i бажав назвати його спадкоемцем.

“Залишилось четверо з вас. Рiс, ти прекрасний хлопець, кращий з тих, що я коли-небудь бачив. Але ти замолодий, щоб брати участь у цьому обговореннi”.

“Я чекав на це, Батьку”, – вiдповiв Рiс, вклонившись.

“Годфрi, ти один з моiх законних синiв, одначе ти вирiшив змарнувати своi днi у брудному генделику. Тобi були наданi усi привiлеi життя, i ти вiдкинув iх усi. Якщо в мене i е розчарування у цьому життi – то це ти”.

Годфрi скривився, вiдчуваючи незручнiсть.

“Ну, тодi, я думаю, я зробив тут все, що вiд мене вимагалось, i можу знов пiти у пивну. Чи не так, Батьку?”

Годфрi швидко та глузливо поклонився та розвернувся, щоб пiти.

“Назад!” – вiдрiзав МакГiл. – “НЕГАЙНО!”

Годфрi продовжував йти, iгноруючи батька. Вiн пройшов через кiмнату та вiдчинив дверi. Там стояли двое стражiв.

МакГiл кипiв вiд лютi, коли стражi запитливо поглянули на нього.

Але Годфрi не чекав, вiн вiдштовхнув iх i вийшов у вiдкриту залу.

“Затримайти його!” – прокричав МакГiл. – “І тримайте його подалi вiд погляду Королеви. Я не хочу, щоб його мати засмучувалась вiд його вигляду у день весiлля своеi доньки”.

“Так, мiй сер”, – вiдповiли вони, закриваючи дверi, i поспiшили наздоганяти його.

МакГiл сидiв з червоним обличчям, важко дихаючи, намагаючись заспокоiтися. У тисячний раз вiн запитував, що ж вiн такого зробив, чим заслужив таку дитину.

Вiн знов подивився на дiтей, що залишились. Вони, четверо, подивились на нього, очiкуючи у ряснiй тишi. МакГiл зробив глибокий вдих, намагаючись сконцентруватися.

“Залишилося двое з вас”, – продовжив вiн. – “І з цих двох я обрав наступника”.

МакГiл повернувся до своеi доньки.

“Гвендолiн, це будеш ти”.

У кiмнатi здiйнявся гомiн. Усi його дiти були шокованi, насамперед Гвендолiн.

“Ви все правильно сказали, Батьку?” – спитав Гарет. – “Ви сказали Гвендолiн?”

“Батьку, це велика честь для мене”, – сказала Гвендолiн. – “Але я не можу прийняти це. Я жiнка”.

“Справдi, жiнка нiколи ще не сидiла на тронi МакГiлiв. Але я вирiшив, що настав час змiнити традицiю. Гвендолiн, в тебе найкращi розум та дух, якi я коли-небудь зустрiчав у молодоi жiнки. Так, ти молода, але, дасть Бог, я не помру найближчим часом. І коли прийде час, ти будеш достатньо мудрою, щоб правити. Королiвство буде твое”.

“Але Батьку!” – закричав Гарет зi збiлiлим обличчям. – “Я найстарший законний син! Завжди, протягом усiеi iсторii МакГiлiв, правлiння переходило до найстаршого сина!”

“Я Король”, – похмуро вiдповiв МакГiл – “І я диктую традицiю”.

“Але це не чесно!” – благав Гарет нюнявим голосом. – “Я маю бути Королем. Не моя сестра. Не жiнка!”

“Притримай язика, хлопче!” – люто прокричав МакГiл. – “Ти збираешся поставити пiд сумнiв мое рiшення?”

“Ви вiддали перевагу жiнцi передi мною? Це ваша думка про мене?”

“Я прийняв свое рiшення”, – сказав МакГiл. – “Ти поважатимеш його, i слухняно виконуватимеш, як i всi iншi пiдданi мого королiвства. Тепер, ви усi можете покинути мене”.

Його дiти швидко схилили голови i поспiшили покинути кiмнату.

Але Гарет зупинився у дверях, не наважуючись пiти.

Вiн озирнувся i подивився в очi батьку.

МакГiл мiг бачити розпач на його обличчi. Очевидно, вiн очiкував, що сьогоднi вiн стане спадкоемцем. Ба бiльше: вiн бажав цього. Вiдчайдушно. Що анiтрохи не дивувало МакГiла, i що послугувало головною причиною, чому вiн не зробив цього.

“Чому ви ненавидите мене, Батьку?” – спитав вiн.

“Я не ненавиджу тебе. Я просто не вважаю, що ти пiдходиш, щоб правити моiм королiвством”.

“Чому це?” – наполягав Гарет.

“Тому що це – саме те, чого ти хочеш”.

Обличчя Гарета забагрянiло. Ясно, МакГiл вказав йому на його справжнiй характер. МакГiл дивився у очi сина, i бачив, що вони палають ненавистю до нього. Вiн нiколи не думав, що це можливо.

Не кажучи бiльше нi слова, Гарет вилетiв з кiмнати, грюкнувши дверима.

МакГiл здригнувся вiд розкотистого вiдлуння. Вiн згадав погляд сина i вiдчув його ненависть дуже глибоко. Навiть глибше, нiж ненависть, яку вiн бачив в очах ворогiв. У той момент, вiн подумав про Аргона, про його слова, що небезпека поруч.

Чи може вона бути настiльки близькою?




РОЗДІЛ ШОСТИЙ


Тор щодуху побiг через величезне поле арени. За спиною вiн чув кроки Королiвських стражiв, якi були зовсiм близько. Вони гналися за хлопцем по гарячому i брудному полю, проклинаючи на ходу. Попереду Тор бачив членiв Легiону i новобранцiв – десятки молодих людей, таких же, як вiн, тiльки старших i дужчих. Вони тренувалися i пiддавалися перевiрцi в рiзних умiннях: деякi кидали списи, iншi метали дротики, а хтось практикував технiку бою на мечах. Вони цiлилися у вiддаленi мiшенi, i рiдко хто не потрапляв. Це були його суперники, i вони здавалися грiзними.

Серед них були дюжини справжнiх лицарiв, членiв Срiбла, якi стояли в широкому пiвколi, спостерiгаючи за подiями. Вони вирiшували, кого залишити, а кого вiдправити додому.

Тор знав, що повинен довести, на що вiн здатний, вiн повинен справити враження на цих людей. За мить стражники можуть схопити його, i якщо у нього е хоч якийсь шанс справити враження, то вiн повинен зробити це зараз. Тiльки як? Вiн квапливо мiркував, бiжучи через двiр, повний рiшучостi не звертати.

Присутнi на полi стали помiчати, що щось вiдбуваеться. Деякi новобранцi перестали змагатися i обернулися. Те саме зробили i деякi лицарi. За мить, Тор вже заволодiв увагою всiх. Вони виглядали розгубленими. Тор розумiв, що вони задавалися питанням, хто ця людина, що мчить через поле, яку переслiдують три королiвських стражника. Не так вiн хотiв справити на них враження. Все свое життя вiн по-iншому уявляв свiй вступ до Легiону.

Поки Тор бiг, думаючи про те, що ж вчинити, все було вирiшено за нього. Один мiцний хлопець, новобранець, вирiшив видiлитися з натовпу, зупинивши Тора. Високий, м’язистий, удвiчi бiльший за Тора, вiн пiдняв свiй дерев’яний меч, щоб перегородити Торовi шлях. Тор розумiв, що хлопець хотiв завдати удару i збити його з нiг, щоб виставити його на посмiховисько перед iншими. Таким чином вiн хотiв отримати перевагу перед iншими новобранцями.

Це розлютило Тора. У нього не було жодних рахункiв з цим хлопцем, i йому це було абсолютно нi до чого. Але хлопець хотiв зупинити його тiльки для того, щоб видiлитися на тлi iнших.

Коли Тор пiдбiг ближче, вiн насилу повiрив своiм очам – хлопець був величезний. Вiн навис над Тором, насуплений, локони густого чорного волосся закривали його чоло. Нiколи ще Тор не бачив таку величезну квадратну щелепу. Вiн не знав як йому вдасться прорватися повз цього здорованя.

Новобранець атакував його своiм дерев’яним мечем, i Тор знав, що якщо вiн не вiдреагуе швидко, той зiб’е його з нiг.

Спрацювали рефлекси Тора. Вiн iнстинктивно вийняв свою пращу, вiдхилився назад i метнув камiнь в руку нападника. Камiнь влучив у мiшень i вибив меч з рук новобранця так легко, немов хлопець сам його випустив. Той закричав, схопившись за руку.

Тор не втрачав часу. Вiн атакував, скориставшись моментом. Пiдстрибнувши, вiн ударив хлопця ногою i уперся двома ногами в його груди. Але новобранець був такий мiцний, що Тору здалося, наче вiн штовхнув дуб. Хлопець вiдсахнувся всього лише на кiлька дюймiв, коли Тор застиг, як вкопаний i впав до його нiг.

“Це нi до чого хорошого не приведе”, – подумав Тор, коли вiн впав на землю з глухим стуком. У вухах дзвенiло.

Тор спробував пiдвестись на ноги, але здоровань випередив його. Вiн нахилився, схопив Тора за спину i кинув його обличчям в багнюку.

Натовп хлопцiв швидко зiбрався навколо них, пiдбадьорюючи iх гучними вигуками. Принижений Тор почервонiв.

Вiн розвернувся, щоб пiднятись, але хлопець був занадто швидкий. Вiн уже був зверху, притискаючи його до землi. Не встиг Тор нiчого зрозумiти, як мiж ними розгорiвся поединок. Новобранець був неймовiрно важкий.

Тор чув приглушенi крики iнших юнакiв, коли вони утворили коло, кричали i жадали кровi. Хлопець кинув на Тора грiзний погляд. Вiн своiми великими пальцями потягнувся до очей Тора. Тор не мiг повiрити в те, що вiдбуваеться – здавалося, цей бугай насправдi хотiв заподiяти йому шкоду. Невже вiн справдi хоче отримати перевагу таким низьким способом?

В останню секунду Тор повернув голову у бiк, i руки новобранця пролетiли повз, потрапивши в бруд. Тор скористався цим шансом, щоб виборсатись з-пiд здорованя.

Вiн пiднявся на ноги i зустрiвся поглядом з новобранцем, який теж до того моменту встав. Хлопець замахувався, щоб вдарити Тора по обличчю, але вiн в останню секунду ухилився. Тор збагнув, що якби кулак цього бугая вдарив його, то напевно зламав би йому щелепу. Тор пiдняв руку i вдарив його в живiт, але це не подiяло – це було те саме, що вдарити дерево.

До того, як Тор встиг зробити щось ще, противник ударив його лiктем в обличчя.

Тор вiдсахнувся, захитавшись вiд удару. Йому здалося, що по ньому вдарили молотком, а в його вухах пролунав дзвiн.

У той час як Тор вiдступив, намагаючись вiддихатись, новобранець знову атакував його i сильно вдарив у груди. Тор вiдлетiв назад, впавши на спину. Пролунали схвальнi вигуки iнших хлопцiв.

Вiдчуваючи запаморочення, Тор спробував пiдвестися, але здоровань напав на нього у черговий раз, замахнувся i знову вдарив його в обличчя, поваливши Тора на спину. Удар був сильним.

Тор лежав на спинi, слухаючи приглушенi заохочувальнi крики присутнiх, вiдчуваючи солоний смак кровi, що бiгла з носа i з рани на обличчi. Вiн застогнав вiд болю. Тор пiдняв очi вгору i побачив, що здоровань розвернувся i попрямував до своiх друзiв, вже святкуючи свою перемогу.

Тор хотiв здатися. Цей хлопець був кремезний, боротися з ним було марно. І вiн не хотiв зазнати ще бiльшоi поразки. Але щось всерединi спонукало його не вiдступати. Вiн не мiг програти. Тiльки не перед усiма цими людьми.

Не здавайся. Пiднiмайся. Вставай!

Якимось чином Тору вдалося зiбратися з силами. Застогнавши, вiн перевернувся i став рачки, пiсля чого повiльно пiдвiвся на ноги. Вiн повернувся обличчям до новобранця. З його рани текла кров, очi опухли, йому важко було бачити, складно було дихати, але вiн пiдняв своi кулаки.

Здоровань обернувся i витрiщився на Тора. Вiн з подивом похитав головою.

“Тобi слiд було б залишитися лежати, хлопчику”, – пригрозив вiн, знову наближаючись до Тора.

“ДОСИТЬ!” – пролунав голос. – “Елден, назад!”

Зненацька з’явився лицар i став мiж ними. Вiн витягнув вперед руку, не дозволяючи Елдену пiдiйти ближче до Тора. Натовп стих, коли всi новобранцi побачили лицаря. Було зрозумiло, що до цiеi людини слiд ставитися з повагою.

Тор пiдняв очi i з трепетом подивився на лицаря. Йому було трохи за двадцять – високий, широкоплечий, з квадратною щелепою, з каштановим доглянутим волоссям. Вiн вiдразу ж сподобався Тору. Його першокласнi обладунки, кольчуга з полiрованого срiбла, були прикрашенi королiвськими атрибутами: соколом – емблемою роду МакГiлiв. В горлi у Тора пересохло – вiн стояв перед членом королiвськоi родини. Вiн не вiрив своiм очам.

“Пояснiть, юначе”, – звернувся вiн до Тора. – “Чому Ви увiрвалися на нашу арену без запрошення?”

Тор не встиг вiдповiсти, як раптом прибiгли три члени королiвськоi варти. Головний охоронець став, важко дихаючи, i вказав на Тора.

“Вiн не пiдкорився нашим наказам!” – закричав вiн. – “Я збираюся закувати його в кайдани й кинути до королiвськоi темницi!”

“Але ж я не зробив нiчого поганого!” – запротестував Тор.

“Невже?” – обурився охоронець. – “А як щодо того, що ти проник у власнiсть Короля без запрошення?”

“Я всього лише хотiв отримати шанс!” – крикнув Тор, обернувшись i благаючи лицаря, члена королiвськоi сiм’i, який стояв перед ним. – “Я лише хотiв отримати шанс, щоб вступити в Легiон!”

“Цей тренувальний майданчик тiльки для запрошених, юначе”, – почувся хрипкий голос.

У коло зайшов воiн рокiв п’ятдесяти, широкий i кремезний, з лисою головою, з короткою бородою i зi шрамом на носi. Вiн виглядав так, наче все свое життя був професiйним солдатом – це було видно i за вiдзнаками на його обладунках, золотiй шпильцi на грудях. Вiн був схожий на командувача. Серце Тора прискорено забилося при його появi. Це був генерал.

“Мене не запросили, сер”, – сказав Тор. – “Це правда. Але все свое життя я мрiяв бути тут. Все, чого я хочу – це шанс показати вам, що я вмiю. Я нiчим не гiрше всiх цих новобранцiв. Дайте менi всього один шанс, щоб довести це. Будь ласка. Я завжди мрiяв про вступ до Легiону”.

“Це поле битви не для мрiйникiв, юначе”, – вiдповiв той же хрипкий голос. – “Вiн для бiйцiв. У наших правилах немае виняткiв – рекрутiв обирають”.

Генерал кивнув i королiвська варта пiдiйшла до Тора з кайданами.

Але несподiвано лицар, член королiвськоi сiм’i, вийшов вперед i виставив долоню, зупиняючи охоронцiв.

“Можливо, на честь сьогоднiшньоi подii, можна зробити виняток”, – запропонував вiн.

Варта з жахом подивилася на нього, явно бажаючи заперечити. Та все ж, вони змушенi були прикусити язики в знак поваги до члена королiвськоi родини.

“Я захоплююся твоею хоробрiстю, хлопче”, – продовжував лицар. – “Перш нiж проганяти тебе, я хотiв би подивитися, що ти вмiеш”.

“Але, Кендрику, у нас е правила”, – сказав явно незадоволений генерал.

“Королiвська родина диктуе правила”, – суворо вiдповiв Кендрик. – “А Легiон пiдпорядковуеться королiвськоi сiм’i”.

“Ми пiдкоряемося твоему батьковi, Королю, а не тобi”, – заперечив генерал не менш зухвало.

Це було справжне протистояння. У повiтрi повисло напруження. Тор насилу вiрив в те, що саме вiн став причиною цього.

“Я знаю свого батька i знаю, чого б вiн хотiв. Вiн би побажав дати цьому хлопцю шанс. Саме це ми i зробимо”.

Через кiлька напружених хвилин генерал, нарештi, вiдступив.

Кендрик повернувся до Тора – його очi, карi i напруженi, дивилися на нього. Це був не тiльки принц, але й воiн.

“Я дам тобi один шанс”, – сказав вiн. – “Давай подивимося, чи зможеш ти потрапити в мiшень”.

Вiн жестом вказав на стiг сiна на iншому кiнцi поля, з маленькою червоною плямою в центрi. З сiна стирчало кiлька списiв, але жоден з них не потрапив у яблучко.

“Якщо ти зможеш зробити те, що не вдалося нiкому з цих хлопцiв – якщо ти потрапиш у самiсiньку цiль – тодi можеш до нас приеднатися”.

Лицар вiдiйшов у бiк, i Тор вiдчув, що всi погляди прикутi до нього.

Вiн поглянув на стiйку зi списами i ретельно iх роздивився. Вони були набагато кращоi якостi, нiж списи, якi йому доводилося бачити ранiше: зробленi з мiцного дуба, обтягнутi натуральною шкiрою. Його серце шалено калатало, коли вiн зробив крок вперед, витираючи кров iз носа тильною стороною долонi. Вперше в життi вiн так сильно нервував. Зрозумiло, що йому дали непосильне завдання. Але вiн мусив спробувати.

Тор нахилився i обрав спис – не надто довгий, але й не короткий. Вiн зважив його в своiй руцi – вiн був важким, мiцним. Не такий, якими вiн користувався вдома. Але, тим не менше, вiн пiдходив. Юнак вiдчув, що, можливо, вiн зможе потрапити в цiль. Зрештою, метання списа було його кращим умiнням, вiдразу пiсля метання каменiв. Довгi днi, коли вiн ходив по дикiй мiсцевостi, вона дарувала йому рiзнi мiшенi. Вiн завжди мiг потрапити в цiль, навiть коли це не вдавалося зробити його братам.

Тор заплющив очi i глибоко вдихнув. Якщо вiн промаже, стражники схоплять його i потягнуть до в’язницi – i його шанс вступити до лав Легiону буде упущений назавжди. Вiд одного цього моменту залежить все, про що вiн коли-небудь мрiяв.

Вiн палко молився Богу.

Не вагаючись бiльше нi секунди, Тор розплющив очi, зробив два кроки вперед, прогнувся назад i метнув спис.

Вiн затримав подих, дивлячись, як летить спис.

Будь ласка, Господи. Будь ласка.

Спис розсiк мертву тишу, i Тор вiдчував, як сотнi очей спостерiгають за ним.

Йому здалося, пройшла цiла вiчнiсть, коли пролунав звук – без сумнiву звук того, що спис вразив цiль. Тору навiть не потрiбно було дивитися. Вiн знав, вiн був певен, що це був прекрасний пострiл. Те, як спис вилетiв з його руки, положення його зап’ястя пiдказали йому, що вiн потрапить у мiшень.

Тор наважився подивитися i побачив, з величезним полегшенням, що вiн не помилився. Спис влучив в саме яблучко. Вiн зробив те, що iншим було не пiд силу.

Приголомшена тиша огорнула його. Тор вiдчув, що iншi новобранцi i лицарi – всi дивляться на нього.

Нарештi Кендрик зробив крок уперед i задоволено поплескав його по спинi долонею. Вiн широко посмiхався.

“Я мав рацiю”, – сказав вiн. – “Ти залишишся!”

“Але, мiй лорд!” – закричав королiвський страж. – “Це несправедливо! Цей хлопчисько з’явився непроханим!”

“Вiн потрапив у мiшень. Цього запрошення для мене достатньо”.

“Вiн набагато молодше i менше за iнших. Це не загiн для малюкiв”, – приеднався генерал.

“Я б вважав за краще мати маленького солдата, який може вразити цiль, нiж дубину, яка на це не здатна”. – вiдповiв лицар.

“Щасливий кидок!” – закричав бугай, який бився з Тором. – “Якби у нас було бiльше спроб, ми б теж поцiлили!”

Лицар обернувся i окинув поглядом крикливого новобранця.

“Невже?” – запитав вiн. – “Чи побачу я, як ти зробиш це зараз? Чи повиннi ми поставити на те, що у тебе вийде?”

Схвильований хлопець засоромлено схилив голову, очевидно не бажаючи прийняти пропозицiю.

“Але цей хлопчисько – незнайомець”. – запротестував генерал. – “Ми навiть не знаемо, звiдки вiн родом”.

“Вiн прийшов з низовини”, – почувся голос.

Іншi обернулися, щоб подивитися, хто це сказав, але у Тора не було в цьому необхiдностi – вiн впiзнав цей голос. Саме вiн дошкуляв Тору все його дитинство – голос його старшого брата Дрейка.

Дрейк виступив вперед з iншими своiми братами i несхвально подивився на Тора.

“Його звуть Торгрiн, з клану МакЛеод. Вiн з Пiвденноi Провiнцii Схiдного Королiвства. Вiн наймолодший син з чотирьох. Всi ми родом з однiеi сiм’i. Вiн пасе овець нашого батька!”

Група новобранцiв i лицарiв заходилась смiхом.

Тор вiдчув, як його обличчя червонiло. У цей момент йому захотiлося померти. Нiколи ще вiн не вiдчував такого сорому. Здавалося, що брат хотiв зробити все можливе, щоб його зганьбити.

“Пасе овець? Невже?” – перепитав генерал.

“У такому разi нашi вороги повиннi побоюватися його!” – вигукнув iнший хлопець.

Пролунав черговий вибух реготу, i Тор вiдчув себе ще бiльш приниженим.

“Досить!” – суворо крикнув Кендрик.

Поступово смiх притих.

“Я швидше матиму поблизу пастуха овець, який може потрапити в мiшень, нiж багатьох з вас, якi тiльки здатнi смiятися i нiчого бiльше”, – додав Кендрик.

Пiсля цих слiв новобранцi замовкли – iм було бiльше не до смiху.

Тор був безмежно вдячний Кендрику. Вiн поклявся собi, що обов’язково вiддячить йому, як тiльки зможе. Незважаючи на те, що сталося з Тором, ця людина, принаймнi, повернула йому честь.

“Хлопче, невже ти не знав, що розпускання плiток про своiх друзiв не красить воiна, а тим паче про його власну сiм’ю, його власний рiд?” – запитав лицар Дрейка.

Схвильований Дрейк опустив очi. Рiдко коли Тор бачив його таким подавленим.

Але в цей момент iнший його брат, Дрос, вийшов вперед i запротестував: “Але Тора навiть не обирали. Вибрали нас. Вiн просто пiшов за нами сюди”.

“Я не слiдував за вами”, – заперечив Тор, який, нарештi, заговорив. – “Я тут, щоб вступити до Легiону. Я тут не через вас”.

“Не важливо, чому вiн тут”, – роздратовано сказав генерал, вийшовши вперед. – “Вiн марнуе наш час. Так, це був хороший кидок списа, але, вiн не може до нас приеднатися. Немае лицаря, який мiг би поручитися за нього, i жоден зброеносець не захоче мати з ним справу”.

“Я буду”, – пролунав голос.

Тор обернувся разом з усiма iншими. Вiн здивувався, побачивши юнака – свого ровесника, який стояв в кiлькох футах вiд них. Вiн навiть чимось був схожим на Тора, тiльки у нього було свiтле волосся i яскравi зеленi очi. На ньому була гарна королiвська броня – кольчуга, прикрашена червоними i чорними позначками. Цей молодий чоловiк теж був членом Королiвськоi родини.

“Це неможливо”, – сказав генерал. – “Королiвська родина не спiвпрацюе з простолюдинами”.

“Я можу робити, все що захочу”, – сказав, як вiдрiзав, хлопець. – “І я кажу, що Торгрiн буде моiм напарником”.

“Навiть якщо ми погодимось”, – заперечив генерал, – “Це не мае значення. У нього немае лицаря, який буде опiкати його”.

“Це зроблю я”, – пролунав голос.

Всi присутнi обернулися в напрямку голосу. Пролунав приглушений гомiн.

Тор обернувся i побачив лицаря верхи на конi. Вiн був одягнений в красивi, блискучi обладунки, на його поясi висiли рiзнi види зброi. Вiн весь сяяв – здавалося, що вони дивляться на сонце. Тор мiг судити по його поведiнцi, за вiдмiтками на його шоломi, що вiн видiлявся на загальному фонi. Це був чемпiон.

Тор впiзнав цього лицаря. Вiн бачив зображення з ним i чув про нього багато легенд – Ерек. Вiн не мiг повiрити своiм очам. Перед ними постав кращий лицар Кiльця.

“Але, мiй лорд, у вас вже е зброеносець”, – заперечив генерал.

“Тодi у мене буде iх два”, – вiдповiв Ерек впевненим голосом.

Тиша пронизувала зiбрання.

“Тодi бiльше нiчого сказати”, – виголосив Кендрик. – “У Торгрiна е i покровитель, i напарник. Питання вирiшено. Тепер вiн е членом Легiону”.

“Але ви забули про мене!” – закричав королiвський страж, виступаючи вперед. “Нiщо з цього не виправдовуе того факту, що хлопчисько вдарив члена Королiвськоi варти, i вiн повинен бути покараний. Вимагаю верховенства права!”

“Правосуддя буде здiйснено”, – голос Кендрика був твердим. – “Але це буде моя турбота. Не ваша”.

“Але, мiй лорд, вiн повинен бути заарештований. Вiн мае послугувати прикладом для iнших!”

“Якщо ти не замовкнеш, то сам пiдеш до в’язницi”, – сказав Кендрик стражу.

Нарештi вартовий вiдступив. Почервонiвши, вiн розвернувся i неохоче пiшов, дивлячись пронизливим поглядом на Тора.

“Тодi це офiцiйно”, – голосно промовив Кендрик. – “Торгрiне, ласкаво просимо до Королiвського Легiону!”

Натовп лицарiв i новобранцiв схвально вiдреагував на це, пiсля чого розвернувся i повернувся до свого тренування.

Тор зацiпенiв. Вiн насилу вiрив у те, що сталося. Тепер вiн – член королiвського Легiону. Це було схоже на сон.

Тор повернувся до Кендрика, вiдчуваючи велику подяку, яку не змiг би висловити словами. Нiколи ранiше нiхто в його життi не дбав про нього, нiхто за нього не заступався i не захищав. Це було дивне вiдчуття. Вiн уже вiдчував, що ця людина йому ближче, нiж власний батько.

“Я не знаю, як дякувати вам”, – сказав Тор. – “Я глибоко Вам зобов’язаний”.

Кендрик посмiхнувся. “Мое iм’я Кендрик. Ти певно знав. Я старший син Короля. Я захоплююся твоею хоробрiстю. Ти будеш хорошим доповненням до цiеi компанii”.

Пiсля цих слiв Кендрик розвернувся i поспiшив геть. Коли вiн пiшов, Елден, здоровань, який побився з Тором, пiдiйшов ближче.

“Будь насторожi”, – сказав вiн. – “Знаеш, ми спимо в однiй казармi. Не думай, що ти в безпецi”.

Хлопець вiдвернувся i поспiшив, не чекаючи вiдповiдi. У Тора вже був ворог.

Вiн почав задаватися питанням, що ж на нього очiкуе, коли до нього поспiшив молодший син Короля.

“Не звертай на нього уваги”, – порадив вiн Тору. – “Вiн завжди вплутуеться в бiйки. Я – Рiс”.

“Дякую, що взяв мене напарником”, – вiдповiв Тор, простягаючи руку. – “Не знаю, щоб я робив в iншому випадку”.

“Я щасливий вибрати будь-кого, хто готовий виступити проти того грубiяна”, – весело вимовив Рiс. – “Хороша була бiйка”.

“Ти жартуеш?” – запитав Тор, витираючи запечену кров з обличчя, вiдчуваючи, що шрам почав опухати. “Вiн знищив мене”.

“Але ти не здався”, – сказав Рiс. – “Це було вражаюче. Кожен з новобранцiв просто вiдступив би. А який був кидок списа! Як ти навчився так метати? Вiдтепер ми компаньйони на усе життя! ” Вiн багатозначно подивився на Тора, коли тиснув руку. “А також друзi. Я це вiдчуваю”.

Вiдповiдаючи на потиск руки, Тор не мiг позбутися вiдчуття, що вiн знайшов друга на все життя.

Раптово його ткнули в бiк.

Вiн розвернувся i побачив, що поряд з ним стоiть старший хлопець, з ластовинням на шкiрi i довгим вузьким обличчям.

“Я Фейтгольд – зброеносець Ерека. Тепер ти його другий зброеносець. А це означае, що ти пiдкорюешся менi. Через кiлька хвилин у нас буде турнiр. Ти збираешся просто стояти тут, коли тебе призначили зброеносцем найвiдомiшого лицаря в королiвствi? Йди за мною! Швидко!”

Рiс вже пiшов. Тор повернувся i поспiшив за зброеносцем, який бiг через поле. Вiн гадки не мав, куди вони прямували, але йому було все одно. Усерединi нього все спiвало.

Вiн зробив це.




РОЗДІЛ СЬОМИЙ


Гарет поспiшав, йдучи Королiвським Двором, одягнений в королiвськi шати, проштовхуючись мiж масою люду, який линув з усiх сторiн на весiлля сестри. Вiн кипiв вiд лютi. Вiн все ще не оговтався вiд зустрiчi з батьком. Як так вийшло, що його кинули? Як так, що король не обрав його своiм спадкоемцем? Це не мало сенсу. Гарет був першим законнонародженим сином. Саме так все завжди вiдбувалось. З самого свого народження Гарет вважав, що буде правити – у нього просто не було причини думати iнакше.

Це було недопустимим. Надати перевагу його молодшiй сестрi – дiвчинi! Коли ця новина пошириться, вiн стане посмiховиськом королiвства. Вiн йшов i мав вiдчуття, що вiтер збив його з нiг, i вiн не знав як перевести дух.

Вiн наштовхувався на своему шляху на людей, якi прямували на весiльну церемонiю його старшоi сестри. Вiн озирнувся i побачив безлiч кольорових мантiй, нескiнченнi потоки люду, рiзних людей з рiзних провiнцiй. Йому було огидно знаходитись так близько до простолюдинiв. Це було вперше, коли бiднота могла змiшатись з багатiями, единий раз, коли дикунам зi Схiдного Королiвства, з далеких Високих Земель, дозволили з’явитися у Королiвському Дворi. Гарет не мiг повiрити, що його сестра одружиться з одним з них. Це просто був полiтичний хiд його батька, жалюгiдна спроба укласти мир мiж королiвствами.

Ще бiльш дивним було те, що його сестрi насправдi подобалось те створiння. Гарет не мiг зрозумiти, чому. Знаючи ii, вiн не був тим чоловiком, який iй подобався, але титул та шанс стати королевою своеi власноi провiнцii приваблювали ii. Вона отримае те, на що заслуговуе: всi по iнший бiк Високих Земель були дикунами. На думку Гарета, iм не вистачало його люб’язностi, його витонченостi. Але це була не його проблема. Якщо його сестра щаслива, нехай виходить замiж за одного з них. Таким чином, на одну сестру, яка може стати на його шляху до трону, стане менше. Насправдi, чим далi вона буде, тим краще.

Це його бiльше не хвилювало. Сьогоднi Гарет взнав, що нiколи не стане королем. Тепер вiн був приречений стати всього лише ще одним безiменним принцом у королiвствi свого батька. Тепер шлях до влади був перекритий. Вiдтепер його чекае життя посередностi.

Батько недооцiнив його – втiм, як завжди. Батько вважав себе полiтично проникливим, але Гарет був набагато проникливiшим – вiн завжди таким був. Наприклад, видаючи Луанду замiж за МакКлауда, його батько вважав себе майстерним полiтиком. Але Гарет був далекобачнiшим за свого батька, вiн змiг побачити деякi наслiдки i вже бачив на крок далi, нiж король. Вiн знав, до чого це призведе. Зрештою, цей шлюб не втихомирить МакКлаудiв, але тiльки додасть iм рiшучостi. Вони були дикунами, якi вважали цю пропозицiю миру проявом слабкостi, а не сили. Вони не рахувалися зi зв’язком мiж двома сiм’ями i, як тiльки його сестра покине королiвство, був упевнений Гарет – вони нападуть. Це була всього лише хитрiсть. Вiн спробував розповiсти про це батьковi, але той не став слухати.

Але все це тепер не здавалось проблемою. Зрештою, вiн всього лише один з принцiв, всього лише черговий гвинтик у системi королiвства. Гарет згорав зсередини, думаючи про це, i ненавидiв свого батька у цей момент так, як нiколи ще нiкого не ненавидiв. Йдучи серед натовпу, плечем до плеча з простолюдинами, вiн уявляв, як помститися, як, врештi-решт, отримати королiвство. Вiн не мiг просто сидiти, склавши руки, це вiн знав напевно. Гарет не мiг дозволити, щоб королiвство перейшло до його молодшоi сестри.

“Ось ти де”, – почув вiн.

Це був Фiрт, який пiдiйшов до нього з радiсною посмiшкою, яку прикрашали iдеальнi зуби – вiсiмнадцятирiчний, високий, стрункий, з високим голосом, гладкою шкiрою i рум’янцем на щоках. Фiрт був його коханцем. Як правило, Гарет мав за щастя бачити його, але зараз вiн був не в дусi.

“Менi здалося, що ти цiлий день мене уникаеш”, – сказав Фiрт, приобiймаючи Гарета, поки вони йшли.

Гарет тут же вiдштовхнув його руку, озираючись, щоб переконатися, що нiхто цього не бачив.

“Чи ти дурний?” – докоряв Гарет. – “Ти нiколи не торкатимешся мене на публiцi. Нiколи”.

Фiрт потупив голову вниз, почервонiвши. “Менi дуже шкода”, – сказав вiн. – “Я не подумав”.

“Все вiрно, ти не подумав. Зроби це знову, i ми нiколи бiльше не побачимось”, – кричав Гарет.

Фiрт зашарiвся. “Менi дуже шкода”, – повторив вiн.

Гарет ще раз перевiрив, чи нiхто цього не бачив i його попустило.

“Про що плiткують маси?” – запитав Гарет, бажаючи змiнити тему та позбутись темних думок.

Фiрт вiдразу пожвавiшав, i посмiшка з’явилась на його обличчi.

“Кожен перебувае в очiкуваннi. Вони всi чекають оголошення, що ти будеш наступником”.

Гарет став похмурим. Фiрт спостерiгав за ним.

“Назвуть же тебе?” – скептично запитав вiн.

Вони продовжували йти. Гарет почервонiв, вiн уникав погляду Фiрта.

“Нi”.

Фiрт зойкнув.

“Вiн вiдкинув мене. Ти можеш це уявити? Вiн надав перевагу сестрi. Моiй меншiй сестрi”.

На цей раз спохмурнiв Фiрт. Вiн виглядав здивованим.

“Це неможливо”, – виголосив вiн. – “Ти його первiсток, а вона – дiвчина. Це просто не вкладаеться в головi”, – повторив Фiрт.

Гарет подивився на нього i з застиглим виразом обличчя промовив: “Я не брешу”.

Якийсь час обидва йшли мовчки. Натовп все збiльшувався. Гарет озирнувся, починаючи усвiдомлювати, де вiн i в чому бере участь. Королiвський двiр був абсолютно переповнений – там, напевно, були тисячi людей, якi з’являлися з усiх входiв. Вони всi прямували до майстерно зробленоi весiльноi сцени, навколо якоi розмiстилася, принаймнi, тисяча красивих стiльцiв з товстими подушками. Вони були прикрашенi червоним оксамитом i золотим оздобленням. Армiя слуг бiгала туди-сюди мiж проходiв, розмiщуючи людей i розносячи напоi.

По обидвi сторони нескiнченно довгого весiльного проходу, устеленого квiтами, сидiли двi сiм’i – МакГiлiв та МакКлаудiв. Лiнiя була чiтко розмежована. По обидва боки перебували сотнi людей; кожен був одягнений у найкраще вбрання: МакГiли – в колiр iх роду – темно-фiолетовий, а МакКлауди – у яскраво-помаранчевий, колiр iх клану. Гарету здалось, що клани не могли вiдрiзнятися ще бiльше. Хоча кожна сiм’я була багато вбрана, йому здалося, що МакКлауди вирядились просто щоб покрасуватися. Цих дикунiв не цiкавили наряди – вiн мiг бачити це за виразами iх облич, по тому, як вони рухалися, штовхаючи один одного, по тому, як голосно вони реготали. Було щось таке у iхнiх виразах облич, чого не могли приховати королiвськi шати. Вiн обурювався через те, що вони перебували на його територii. Його обурював сам факт цього весiлля. Це було чергове необдумане рiшення його батька.

Якби Гарет був королем, вiн вчинив би iнакше. Вiн би також органiзував весiлля. Але потiм, вiн би дочекався пiзньоi ночi, поки МакКлауди, сп’янiлi вином, поснули, замкнув би дверi до зали i пiдпалив iх. Вiн убив би iх усiх одним махом.

“Дикуни”, – вигукнув Фiрт, оглядаючи iншу сторону проходу. – “Я не в силi збагнути, чому твiй батько впустив iх”.

“Це може стати цiкавим”, – сказав Гарет. – “Вiн запрошуе ворогiв у нашi володiння, потiм органiзовуе весiльнi змагання. Чи не е це приводом для перепалки?”

“Ти думаеш?” – запитав Фiрт. – “Битва? Тут? З усiма цими солдатами? В день весiлля?”

Гарет знизав плечима. Вiд МакКлаудiв можна чекати все що завгодно.

“Шана в день весiлля – це не про них”.

“Але у нас е тисячi солдатiв”.

“Як i в них”.

Гарет повернувся i побачив довгу шеренгу воiнiв – MaкГiлiв i MакКлаудiв – котрi вишикувалися по обидва боки вiд зубчастих веж. Вони не взяли б стiльки солдат – вiн знав напевно – якби не очiкували перепалки. Незважаючи на привiд, незважаючи на вишуканий одяг та середовище, нескiнченну кiлькiсть iжi, день лiтнього сонцестояння, квiти, не дивлячись нi на що, напруга повисла у повiтрi. Всi були на межi – Гарет бачив це. Вони не довiряли один одному.

Можливо, йому пощастить, думав Гарет, i один з них нанесе удар батьковi прямо в серце. Тодi, можливо, вiн мiг би стати королем.

“Я так розумiю, ми не можемо сидiти разом”, – сказав з розчаруванням Фiрт, коли вони пiдiйшли до стiльцiв.

Гарет глянув на нього, повний зневаги. “Який ти нерозсудливий”, – голос був повний презирства.

Вiн усерйоз задумався, чи дiйсно це було хорошою iдеею обрати цього конюха в якостi свого коханця. Якщо вiн не опануе себе, то просто викрие iх обох.

Фiрт, присоромлений, потупив погляд.

“Побачимося пiзнiше, у стайнi. Тепер можеш йти”, – сказав Гарет i злегка пiдштовхнув його. Фiрт розчинився у натовпi.

Раптом Гарет вiдчув крижану хватку на своiй руцi. На мить його серце завмерло, вiн думав, що його викрили. Але потiм вiн вiдчув довгi нiгтi, тонкi пальцi, що впивались в його шкiру – вiн впiзнав руку своеi дружини – Хелен.

“Не зганьби мене сьогоднi”, – промовила вона голосом, повним ненавистi.

Вiн обернувся i подивився на неi. Хелен була вродливою. На нiй була довга бiла сатинова сукня. Їi волосся було високо заколоте шпильками, шию Хелен прикрашало вишукане дiамантове колье, а ii обличчя було згладжене косметикою. Гарет об’ективно судив про ii красу – вона була такою ж вродливою, як i в день iхнього весiлля. Але вона все одно не приваблювала його. Це була чергова iдея його батька – спробувати змiнити природу Гарета, одруживши його. Але едине, до чого це призвело – вiн став бiльш понурим, а також це породило ще бiльше припущень у палацi щодо його iстинних схильностей.

“Сьогоднi весiлля твоеi сестри”, – докоряла вона Гарету. – “Ми повиннi поводити себе як пара – хоча б раз”.

Вона взяла пiд руку Гарета, i вони пiшли до мiсця, обгородженого оксамитом. Два королiвських стражника пропустили iх всередину, де вони змiшалися з iншими членами королiвськоi сiм’i.

Засурмили труби i поступово натовп стих. Зазвучала чарiвна музика клавесина, у проходах було розсипано ще бiльше квiтiв, i королiвська процесiя почала спускатися, пари йшли рука до руки. Хелен смикнула за руку Гарета, i вiн попрямував з нею уздовж проходу.

Гарет вiдчув себе ще бiльш помiтним, нiж будь-коли, вiн не розумiв, як зобразити щиру любов. Вiн вiдчував на собi сотнi очей i не мiг позбутися вiдчуття, що всi вони оцiнювали його, хоча вiн знав, що це не так. На його нещастя прохiд не був коротким. Вiн не мiг дочекатися, коли вони, нарештi, дiйдуть до кiнця, щоб встати поруч iз сестрою бiля вiвтаря i покiнчити з цим. Вiн також не мiг перестати думати про свою зустрiч з батьком. Йому було цiкаво, чи знають новини всi цi спостерiгачi.

“Сьогоднi я отримав поганi новини”, – прошепотiв вiн Хелен, коли вони, нарештi, дiйшли до кiнця i були недосяжними для поглядiв.

“Ти думаеш, я не знаю?” – буркнула вона.

Вiн повернувся i подивився на неi з подивом.

Вона подивилася з презирством. “У мене е шпигуни”, – сказала вона.

Вiн примружився, бажаючи зробити iй боляче. Як вона могла бути настiльки байдужою?

“Якщо я не буду королем, то ти нiколи не станеш королевою”, – сказав вiн.

“Я нiколи не розраховувала бути королевою”, – вiдповiла вона.

Це здивувало його ще бiльше.

“Я нiколи не чекала, що вiн назве тебе”, – додала вона. – “Навiщо йому це? Ти не лiдер. Ти коханець. Але не мiй”.

Гарет зашарiвся.

“І ти менi не коханка”, – сказав вiн iй.

Тепер почервонiла вона. Вона була не единою, хто мав таемного коханця. У Гарета також були шпигуни, якi розповiдали йому про ii подвиги. Досi вiн дозволяв iй жити, як iй заманеться – до тих пiр, поки вона тримала таемницi i не заважала йому.

“Наче я мала вибiр?” – вiдповiла вона. – “Невже ти думав, що я буду дiвою до кiнця свого життя?”

“Ти знала, який я”, – сказав Гарет. – “Проте, ти вирiшила вийти за мене замiж. Ти вибрала владу, а не любов. Тому не зображуй подив”.

“Наш шлюб був влаштований”, – вiдповiла Хелен. – “Я нiчого не обирала”.

“Але ти й не заперечувала”, – парирував Гарет.

Сьогоднi у Гарета не було сил сперечатися з нею. Вона була надiйним тилом, фiктивною дружиною. Вiн навчився терпiти ii, час вiд часу вона бувала корисною – до тих пiр, поки не надокучала йому.

Гарет цинiчно дивився, як всi обернулися, коли батько вiв його старшу сестру по проходу. Вiн навiть мав нахабство зобразити смуток, витираючи сльози, ведучи ii попiд руку. Актор до останнього. Але в очах Гарета вiн був усього лише незграбним дурнем. Вiн i уявити не мiг, що його батько мiг вiдчувати щирий смуток, видаючи замiж свою дочку, яку, по сутi, вiн кидав на поталу вовкам з королiвства МакКлаудiв. Гарет вiдчув те ж презирство i по вiдношенню до Луанди, яка, здавалося, насолоджувалася всiм цим процесом. Було схоже, що його сестрi було байдуже, що вона виходить замiж за представника нiкчемного народу. Вона теж прагнула до влади. Холоднокровна. Обачлива. У цьому сенсi серед всiх братiв i сестер вона була найбiльше схожа на нього. У деяких моментах вiн мiг навiть вiдчувати iх спорiдненiсть, хоча вони нiколи не ставилися один до одного з особливою теплотою.

Гарет переминався з ноги на ногу, нетерпляче чекаючи, коли це все скiнчиться.

Вiн насилу виносив цю церемонiю. Аргона, який виголошував благословення, читав заклинання i проводив ритуали. Його нудило вiд усього цього фарсу. Це було всього лише полiтичне об’еднання двох сiмей. Чому б iм просто не називати речi своiми iменами?

Незабаром, на щастя, все закiнчилось. Натовп вибухнув овацiями, коли чоловiк з дружиною поцiлувались. Почувся звук великого рогу, i весiлля розчинилось у керованому хаосi. Всi члени королiвськоi родини почали рухатись вiд вiвтаря до банкетного залу.

Навiть Гарет, не дивлячись на весь його цинiзм, був вражений, побачивши, що батько не пошкодував коштiв на це весiлля. Перед ним розтягнулись банкетнi столи з винами у чанах, нескiнченна кiлькiсть засмажених свиней, овець i баранини.

Позаду них вже готували головну подiю банкету – iгри. Тут були мiшенi, в якi метали камiння i списи, стрiляли з лукiв; але найголовнiшими були лицарськi дорiжки. Величезний натовп вже юрмився бiля них.

Люди вже приеднались до лицарiв з обох сторiн. Вiд МакГiлiв, першим увiйшов Кендрик. Вин сидiв на конi, в прикрашених обладунках; кiлькадесят солдат Срiбла супроводжувало лицаря. Але натовп завмер, коли прибув Ерек. Вiн йшов осторонь вiд iнших, на бiлому конi; лицар, як магнiт, притягував погляди людей. Навiть Хелен нахилилася, i Гарет помiтив, що вона вiдчувае пристрасть до Ерека, але таке до нього вiдчували всi жiнки.

“Вiн ще не жонатий, хоча вiк для цього у лицаря пiдходящий. Будь-яка жiнка у королiвствi вийшла б замiж за нього. Чому вiн не вибере жодну з нас?”

“А чому тебе це хвилюе?” – запитав Гарет, ревнуючи. Вiн теж хотiв бути там, в лицарських обладунках, на конi, б’ючись за iм’я свого батька. Але Гарет не був воiном, i всi це знали.

Хелен проiгнорувала його слова зневажливим помахом руки: “Нiчого ти не розумiеш. Ти не чоловiк”, – насмiшкувато сказала вона.

Гарет почервонiв. Вiн хотiв вiдповiсти iй, але на це не було часу. Замiсть цього, вiн супроводив ii до трибун, де вона зайняла мiсце разом з iншими, щоб дивитись на святкування. Цей день ставав усе гiрше i гiрше, i Гарет вже вiдчував, як ние у нього в животi. Це був дуже довгий день, день з нескiнченним лицарством, помпою, обманом. Чоловiки ранили та вбивали одне одного. Цей день втiлював собою все, що Гарет ненавидiв.

Вiн сидiв, роздумуючи. Вiн бажав, щоб урочистостi переросли у повномасштабне кровопролиття, щоб все хороше, що е в цьому мiсцi, було зруйноване, розiрване на шматки, стерте з лиця землi.

Колись вiн доб’еться цього. Одного дня вiн стане королем.

Одного дня.




РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ


Тор робив усе можливе, щоб йти в ногу зi зброеносцем Ерека, поспiшаючи наздогнати його, коли той пробирався через натовп. На аренi вiдбувалось щось неймовiрне, i вiн ледве мiг зрозумiти що вiдбувалось навколо нього. Вiн все ще тремтiв, не в змозi повiрити, що його прийняли в Легiон i назначили другим зброеносцем Ерека.

“Я сказав тобi, хлопче, не вiдставати!” – крикнув Фейтгольд.

Тор обурився, що його назвали “хлопчиком”, тим бiльше що зброеносець був лише на кiлька рокiв старшим. Фейтгольд кинувся в натовп, неначе прагнув, щоб Тор його загубив.

“Тут завжди так велелюдно?” – крикнув Тор, намагаючись наздогнати зброеносця.

“Нi, звичайно!” – прокричав у вiдповiдь Фейтгольд. – “Сьогоднi не тiльки день лiтнього сонцестояння, найдовший день у роцi, а ще i день, який Король обрав для весiлля дочки. Це перший день в iсторii, коли ми вiдкрили нашi ворота для МакКлаудiв. Тут ще нiколи не було такого натовпу, як зараз. Це безпрецедентно. Я не очiкував такого. Я боюсь, що ми запiзнимось!” – сказав вiн, коли вони, поспiшаючи, мчали через натовп.

“Куди ми йдемо?” – запитав Тор.

“Ми збираемось робити те, що кожен зброеносець вмiе найкраще: ми допоможемо нашим лицарям пiдготуватись”.

“Пiдготуватись до чого?” – Тор задихався, протискаючись через натовп. З кожною хвилиною ставало спекотнiше, i хлопець постiйно витирав пiт з чола.

“До королiвського лицарського турнiру!”

Вони нарештi вибрались з натовпу i зупинились перед королiвською охороною. Тi впiзнали Фейтгольда i наказали iншим, щоб iх пропустили.

Фейтгольд i Тор прослизнули попiд канатом i ступили на галявину, яка була вiльна вiд людей. Тор не вiрив своiм очам, зовсiм близько там були лицарськi смуги. За канатами стояла велика кiлькiсть глядачiв, а бiля дорiжок гарцювали найбiльшi конi, яких коли-небудь бачив хлопець. На них сидiли лицарi у рiзноманiтних обладунках. Мiж лицарями Срiбла, можна була побачити iнших, якi приiхали з рiзних провiнцiй. Деякi з них були в бiлому, iншi в чорному, на них були шоломи рiзних форм i розмiрiв. Це виглядало так, неначе весь свiт приiхав на цей лицарський турнiр.

Тут уже вiдбувались деякi змагання. Невiдомi Торовi лицарi зривалась i мчали назустрiч одне одному, брязкаючи щитами i списами. Все це супроводжувалось короткими овацiями глядачiв. Тор був вражений швидкостi коней i звукам, якi лунали при зiткненнi зброi. Це було смертельне мистецтво.

“Це не дуже схоже на спорт!” – сказав Тор Фейтгольду, коли слiдував за ним уздовж периметра алеi.

“Тому що це не спорт”, – вiдповiв Фейдгольд, намагаючись перекричати шум i брязкiт. – “Це серйозна справа, замаскована пiд гру. Люди вмирають тут кожен день. Це – битва. Щасливi тi, що йдуть звiдси живими i неушкодженими. Але таких небагато”.

Тор подивився як два лицарi атакують одне одного – вони зiткнулись на повнiй швидкостi. Роздався страшний гуркiт вiд удару металу об метал, потiм один з них вилетiв iз сiдла i впав на спину, недалеко вiд нiг Тора.

Натовп ахнув. Лицар не ворушився. Тор побачив шматок древка, який застряг в його ребрах, пробивши кольчугу. Лицар закричав вiд болю, i з його рота полилась кров. Кiлька зброеносцiв пiдбiгли, оглянули його i почали вiдтягувати з поля. Лицар-переможець повiльно йшов полем, пiднявши руку, слухаючи овацii натовпу.

Тор був вражений. Вiн нiколи не уявляв, що спорт може бути настiльки смертоносним.

“Те, що тiльки що зробили тi хлопцi, тепер будеш робити ти”, – сказав Фейтгольд. – “Не забувай, вiднинi ти – зброеносець, точнiше – другий зброеносець”.

Вiн зупинився i пiдiйшов так близько, що Тор вiдчув неприемний запах з його рота.

“І не забувай. Я виконую накази Ерека, а ти виконуеш моi накази. Твоя основна задача – допомагати менi. Зрозумiв?”

Тор кивнув, все ще намагаючись зрозумiти, що вiдбуваеться. В думках вiн уявляв все по-iншому, i досi не мiг передбачити що тепер чекае на нього. Але хлопець вiдчував, що Фейтгольд боiться його. Тор розумiв, що нажив собi ворога.

“Я не маю намiру перешкоджати тобi бути зброеносцем Ерека”, – вiдказав Тор.

Фейтгольд iронiчно засмiявся.

“Ти не перешкодиш менi, хлопчику, навiть якщо захочеш. Просто не стiй у мене на шляху i роби те, що я скажу”.

Пiсля цих слiв, Фейтгольд повернувся i поспiшив спуститись серпантином за мотузками. Тор намагався рухатись за ним, швидко, як тiльки мiг. Незабаром вони опинились у лабiринтi стаень. Вони йшли по вузькому коридору, помiж коней, за якими нервово доглядали зброеносцi. Нарештi вони зупинились перед велетенським, прекрасним конем. Тор ледве вiдхекався. Вiн не вiрив своiм очам. Здавалося, що цей кiнь був готовий до вiйни.

“Воркфiн”, – сказав Фейтгольд. – “Кiнь Ерека. Один з тих, яким вiн надае перевагу на лицарських турнiрах. Цього звiра не просто приручити. Але Ереку це вдалося. Вiдкрий ворота”, – наказав Фейтгольд.

Тор подивився на нього з подивом, потiм подивився на ворота, намагаючись зрозумiти його. Вiн зробив один крок, намагаючись витягнути кiлок мiж планками, але нiчого не сталось. Тодi вiн потягнув сильнiше i обережно вiдкрив дерев’янi ворота.

Коли вiн зробив це, Воркфiн почав iржати, вiдкинувся назад i штовхнув ворота; Тору прищемило кiнчики пальцiв. Хлопець вiдсмикнув руку вiд болю.

Фейтгольд розсмiявся.

“Ось чому я змусив тебе вiдкрити iх. Роби це швидше наступного разу, хлопче. Адже Воркфiн нiкого не чекае. Особливо тебе”.

Тор розiзлився. Фейтгольд вже почав нервувати його, i вiн поняття не мав, як зможе миритись з ним.

Хлопець швидко вiдкрив ворота, вiдходячи в бiк вiд коня.

“Менi його вивести?” – запитав Тор з трепетом, адже насправдi зовсiм не хотiв брати Воркфiна за вожжi, коли той тупцював i розмахував копитами.

“Звичайно, нi”, – сказав Фейтгольд. – “Це моя робота. Твоя полягае у тому, щоб нагодувати його, коли я скажу i прибрати лопатою гнiй”.

Фейтгольд схопив Воркфiна за вожжi i повiв коня до виходу зi стайнi. У Тора ком в горлi застряг, коли вiн побачив це. Не так вiн собi все уявляв. Вiн знав, що треба з чогось починати, але це було принизливо. Тор уявляв, що буде приймати участь у битвах, тренуватись i змагатись з хлопчаками такого ж вiку, як i вiн. Вiн нiколи не уявляв себе слугою, якому будуть наказувати робити подiбне. Хлопець вже почав сумнiватись у правильностi свого вибору.

Нарештi вони вийшли до яскравого денного свiтла, покинувши стайнi i повернувшись до лицарських смуг. Тор примружився, коли почув овацii тисяч людей, якi насолоджувались поединками лицарiв, коли тi сходились у битвах один з одним. Вiн ще нiколи не чув такого голосного брязкоту металу, а вiд масивноi ходи коней здригалась земля.

Навколо метушились десятки лицарiв i зброеносцi, якi готували iх до бою. Вони полiрували лицарськi обладунки, змащували зброю, перевiряли сидiння. Коли лицарi сiдали на коней, чекаючи поки iх викличуть, зброеносцi знову перевiряли зброю.

“Елмалкiн!” – викрикнув глашатай.

Лицар з провiнцii, яку Тор навiть не знав, широкий  хлопець у червоних обладунках, поскакав за ворота. Тор ледве встиг вiдстрибнути вбiк. Лицар промчався по вузькiй алеi, i його спис зiткнувся зi щитом суперника. Почувся брязкiт. Елмалкiн полетiв назад, приземлившись на спину. Із натовпу почулись схвальнi овацii.

Елмалкiн швидко оговтався, скочивши на ноги, обернувшись навколо, вiн простягнув руку, до свого зброеносця, який стояв поруч з Тором.

“Моя булава!” –  закричав лицар.

Зброеносець, який був поруч з Тором, пiдстрибнув i помчав до стiйки, звiдки вiн вхопив булаву i знову повернувся до центру смуги. Поки вiн бiг до Елмалкiна, iнший лицар почав атакувати знову. Ще до того, як зброеносцевi вдалось вiддати лицарю булаву, його суперник проiхав помiж них. Вiн направив свого списа вниз i завдав удару в голову помiчника. Зброеносець, хитаючись вiд удару, розвернувся i впав обличчям у грязюку.

Вiн не рухався. Тор побачив, що з його голови сочиться кров, пiдфарбовуючи багнюку.

Тор сковтнув.

“Не надто приемне видовище, чи не так?”

Тор обернувся i побачив Фейтгольда, який стояв позаду нього.

“Будь готовий, хлопче. Це турнiр, i ми якраз в центрi дiйства”.

Натовп замовк, коли вiдкрили головну лицарську дорiжку. Тор вiдчував напружене очiкування в повiтрi, навiть iншi поединки зупинили заради цього. З одного боку з’явився Кендрик, виходячи на конi зi списом в руцi.

На протилежному боцi, обличчям до нього, вийшов лицар в обладунках МакКлаудiв.

“МакГiли проти МакКлаудiв”, – прошепотiв Фейтгольд Тору. – “Ми перебували в станi вiйни протягом тисячi рокiв. І я дуже сумнiваюся, що цей турнiр зможе змiнити ситуацiю”.

Кожен лицар опустив забрало, а коли слуги затрубили в рiжок, вони з криком кинулись один на одного.

Тор був вражений тим, з якою швидкiстю вони це роблять. Через мить лицарi зiткнулись з таким гуркотом, що Тору захотiлось закрити вуха руками. Натовп ахнув, коли обидва лицарi повипадали iз сiдел.

Вони обидва скочили на ноги i скинули своi шоломи. Зброеносцi пiдбiгли до них, подаючи короткi мечi. Лицарi боролися iз усiх сил. Тор був загiпнотизований тим, як Кендрик рухаеться i наносить удари; йому це здавалось надзвичайно гарним. Але МакКлауд теж був напрочуд хорошим воiном. Вони билися на рiвних, жоден не мав явноi переваги.

Нарештi, вони зiйшлись у близькому протистояннi i кожен з них вибив меч з рук iншого. Вибiгли iх зброеносцi. Але, коли Кендрик потягнувся за своею зброею, зброеносець МакКлауда вибiг i вдарив лицаря у спину своею власною зброею. Кендрик повалився на землю, i хвиля жаху прокотилася натовпом.

МакКлауд отримав свiй меч, зробив крок вперед i направив вiстря на горло Кендрику, притиснувши того до землi. У Кендрика не залишалось вибору.

“Я здаюсь!” – закричав вiн.

Серед МакКлаудiв пролунав переможний крик, але в той же час почувся крик зi сторони МакГiлiв.

“Вiн шахраюе!” – закричали у МакГiлiв.

“Вiн шахраюе! Вiн шахраюе!” – повторювались у натовпi сердитi вигуки.

Натовп ставав все злiше i злiше, незабаром хор голосiв став надзвичайно гучним, а люди почали розповзатись. МакГiли i МакКлауди почали пiдступати одне до одного.

“Добром це не закiнчиться”, – сказав Фейгольд Тору, спостерiгаючи за дiйством.

Через декiлька миттевостей натовп вибухнув, посипались удари, i все перетворилось на величезну бiйку. Це був справжнiй хаос. Чоловiки, дико розмахуючи руками, хапали одне одного i валили на землю. Постала загроза справжньоi вiйни.

Пролунав рiг, i з обох сторiн вийшли охоронцi, яким вдалось роздiлити натовп. За ним, ще голоснiше, пролунав другий рiг, i зi свого трону заговорив король МакГiл.

“Сьогоднi тут не буде нiяких сутичок!” – пролунав його королiвський голос. – “Не в це свято! І не в моему дворi!”

Поступово натовп почав заспокоюватись.

“Якщо ви хочете влаштувати змагання мiж двома нашими великими кланами, це буде вирiшуватись так – один боець, один чемпiон, з одного боку”.

МакГiл подивився на короля МакКлауда, який сидiв на дальнiй сторонi зi своею свитою.

“Чи згоднi?” – крикнув МакГiл.

МакКлауд урочисто пiднявся.

“Згодний!” – сказав вiн.

Почулися вiтальнi вiдгуки з обох сторiн.

“Вибери найкращого серед своiх!” – прокричав МакГiл.

“У мене вже е!” – вiдповiв МакКлауд.

Зi сторони МакКлаудiв з’явився грiзний лицар. Тор нiколи в життi не бачив таких великих людей. Вiн виглядав як валун, який встановили на конi. Довга борода i похмурий погляд, який, здавалось, нiколи не сходив з обличчя воiна.

Тор вiдчув рух позаду себе. Вийшов Ерек на Воркфiнi i виступив вперед. Тор був у захватi. Вiн не мiг повiрити, що все це вiдбуваеться поряд з ним. Хлопець був сповнений гордостi за Ерека.

З тривогою, Тор зрозумiв, що це i його поединок теж. Зрештою, вiн був зброеносцем i його лицар збирався вступити у бiй.

“Що будемо робити?” – запитав Тор у Фейтгольда поспiхом.

“Просто стань осторонь i роби те, що я буду тобi казати”, – вiдповiв вiн.

Ерек виступив на лицарську смугу, i супротивники повернулись одне до одного. Їхнi конi били копитами у напруженому очiкуваннi. Серце Тора стукало в грудях, вiн мiг лише чекати i спостерiгати.

Затрубив рiжок, i лицарi кинулись один на одного.

Тор не мiг повiрити у красу i витонченiсть Воркфiна, його рух був схожий на стрибки риби в морi. Інший лицар був величезний, але Ерек був грацiозним воiном. Вiн прорiзав повiтря, низько нахиливши голову, а його вiдполiрованi обладунки блищали на сонцi яскравiше за будь-що на цьому полi.

Коли лицарi зустрiлись, Ерек направив свiй спис точно у цiль, а сам вiдхилився в сторону. Йому вдалось вдарити суперника точно в центр щита, а самому уникнути удару.

Велетенський лицар звалився на землю. Здавалось, що обрушилася скеля.

Натовп зi сторони МакГiлiв вибухнув овацiями. Ерек проiхав трохи вперед i розвернувся. Вiн пiдняв забрало шолому i направив наконечника свого списа прямо до горлянки суперника.

“Здавайся!” – викрикнув Ерек.

Лицар сплюнув.

“Нiколи!”

Лицар засунув руку в приховану сумку в себе на поясi, дiстав жменю багнюки i, перш нiж Ерек встиг зреагувати, кинув ii йому в обличчя.

Вiн поцiлив йому прямо в очi. Приголомшений Ерек виронив списа та впав з коня.

Натовп зi сторони МакГiлiв почав свистiти i кричати вiд лютi, коли Ерек впав схопившись за очi. Його супротивник, не гаючи часу, вдарив лицаря колiном у бiк.

Ерек перевернувся, а лицар МакКлаудiв схопив величезний камiнь, пiдняв його високо вгору i вже хотiв розкроiти Ереку череп.

“НІ!” – закричав Тор i вийшов вперед, не в силах впоратись з собою.

Тор з жахом спостерiгав, як лицар кидае камiнь. В останню мить Ерек встиг вiдкотитись, а камiнь приземлився якраз в те мiсце, де тiльки що була голова Ерека.

Тор був вражений спритнiстю Ерека. Вiн уже знов стояв на ногах навпроти свого брудного супротивника.

“Короткi мечi!” – закричали королi.

Фейтгольд раптом повернувся до Тора i подивився на нього широко розплющеними очима

“Подай його менi!” – вигукнув вiн.

Тор почав панiкувати. Вiн розвернувся i подивися на стiйку Ерека, метушливо намагаючись знайти меч. Перед ним стояла величезна кiлькiсть зброi. Вiн протягнув руку, схопив меч i передав його Фейтгольду.

“Ідiот! Це середнiй меч!” – закричав Фейтгольд.

У Тора пересохло в горлi. Йому здавалось, що все королiвство дивиться на нього. Все було розмитим, вiн не мiг сфокусуватись i панiкував, коли знову розвернувся до стiйки, не знаючи який з мечiв вибрати.

Фейтгольд ступив вперед, вiдштовхнувши Тора i схопив потрiбний меч. Потiм вiн вибiг на лицарську дорiжку.

Тор дивився йому вслiд, вiдчуваючи що вiд нього самого мало користi. І вiд цих думок йому стало погано. Вiн також спробував уявити – як це, працювати там самому, бiгаючи на очах у всiх цих людей, i колiна у нього затремтiли.

Зброеносець iншого лицаря досяг свого хазяiна першим i Ереку довелось вiдстрибнути, коли лицар розвернувся i ледь не вдарив його своiм мечем. Нарештi i Фейтгольд досяг Ерека i вклав тому в руку короткий меч. Як тiльки вiн це зробив, Ерек знову був атакований. Але вiн був розумним: вiн вiдстрибнув з лiнii удару у останнiй момент.

Суперник Ерека все одно продовжував атакувати. Вiн попрямував прямо на Фейтгольда, який на свое нещастя стояв прямо на тому мiсцi, де тiльки що був Ерек. Лицар схопив Фейтгольда обома руками за волосся i сильно вдарив того в обличчя.

Почувся звук зламаного носа. З носу у Фейтгольда бризнула кров, i вiн впав на землю обм’яклий.

Тор стояв, не в змозi вимовити i слова вiд шоку. Вiн не мiг у це повiрити. Не мiг i натовп, який почав кричати i свистiти.

Ерек розвернувся з мечем, але промахнувся. Суперники знову стояли обличчям один до одного.

Тор раптом зрозумiв: тепер вiн единий зброеносець Ерека. Що йому робити? Адже вiн ще не готовий до такого. І все королiвство дивилось на нього.

Два лицарi жорстоко атакували один одного, удар за ударом. Очевидно, що лицар МакКлаудiв був набагато сильнiшим, нiж Ерек. Ерек же був кращим бiйцем – швидшим i вправнiшим. Вони розмахували мечами, але жоден з лицарiв не мав явноi переваги.

Нарештi встав Король МакГiл.

“Довгi списи!” – вигукнув вiн.

Серце Тора скажено закалатало. Вiн знав що це означало, адже вiн тепер зброеносець.

Вiн розвернувся i подивився на стiйку, знiмаючи списа, який видався йому найбiльш пiдходящим. Вiн вхопив шкiряну рукоятку, молячись щоб його вибiр був правильним.

Тор вибiг на смугу i вiдчув на собi погляди тисяч людей. Вiн мчав i единим його бажанням було досягти Ерека першим. Нарештi спис опинився в руках у його лицаря. Тор був гордим, що встигнув досягти свого лицаря ранiше за суперника.

Ерек взяв списа i розвернувся, повний готовностi до зiткнення з iншим лицарем. Будучи благородним воiном, перш нiж атакувати, вiн почекав поки його суперник озброiться. Тор поспiшив вiдстрибнути у бiк, щоб не повторити долю Фейтгольда. По дорозi вiн вiдтягнув тiло Фейтгольда вiд грiха подалi.

Тор вiдчув щось нехороше. Супротивник Ерека пiдняв спис вгору i з дивними рухами почав нести зброю. Коли вiн це зробив, Тор раптово вiдчув, що вся його увага сконцентрована на цьому. Вiн ще нiколи не вiдчував такого. Його iнтуiцiя пiдказувала, що станеться щось недобре. Його очi зосередились на зброi лицаря МакКлаудiв. Уважно роздивившись, вiн помiтив, що вiстря списа погано закрiплене. Лицар хотiв використати це вiстря як метальний нiж.

Лицар рiзко опустив списа, i вiстря вiдiрвалося i поплило повiтрям, прямо в напрямку серця Ерека. Протягом декiлькох секунд Ерек був би мертвий, вiн просто не встиг би вчасно зреагувати. Судячи по зубчастому лезу вiстря, воно могло пробити обладунки.

У той момент Тор вiдчув, як тепло пiднiмаеться тiлом. Це було знайоме вiдчуття, останнiй раз хлопець вiдчував подiбне в Темному Лiсi, коли бився з Сиболдом. Все навколо сповiльнилось. Вiн побачив що кiнчик списа уповiльнив рух. В тiлi хлопець вiдчував енергiю i тепло вiд сили, яку вiн не усвiдомлював.

Вiн зробив крок вперед i вiдчув себе сильнiше, нiж вiстря списа. В своiх думках вiн захотiв, щоб наконечник зупинився. Вiн наказав йому зупинитись. Тор не хотiв, щоб Ерек постраждав. Особливо таким чином.

“НІ!” – викрикнув Тор.

Вiн зробив ще один крок i протягнув долоню у напрямку наконечника списа.

Вiстря зупинилося i зависло у повiтрi, зовсiм трохи не долетiвши до серця Ерека.

Потiм воно просто впало на землю.



Обидва лицарi повернулись i подивились на Тора. Те саме зробили i обидва королi, i тисячi глядачiв. Тор вiдчував, що весь свiт дивиться на нього з усiх бокiв. І всi були свiдками того, що вiн зробив. Всi вони тепер знали, що хлопець не був нормальним, що вiн мав якусь силу, що вiн вплинув на хiд гри. Це не тiльки врятувало Ереку життя, а i змiнило долю всього королiвства.

Тор завмер на мiсцi, намагаючись усвiдомити, що сталось.

Тепер вiн був упевнений, що вiн не такий, як всi цi люди. Вiн iнший.

Але хто вiн?




РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ


Оговтавшись, Тор вiдчув, як його веде через натовп Рiс – молодший син короля i новий суперник для тренувань Тора. Потiм весь турнiр проходив як у туманi. Те що вiн зробив, силу, яку використав, коли зупинив вiстря списа вiд убивства Ерека, привернуло увагу всього королiвства. Змагання були зупиненi пiсля наказу двох Королiв; почалась перерва. Коли кожен з лицарiв вiдiйшов у свiй куток, натовпом прокотилась хвиля подиву. В цей час Рiс схопив Тора за руку i потягнув подалi вiд людей.

Рiс не вiдпускав його руку нi на хвилину, коли вони пробирались через натовп в оточеннi королiвськоi свити. Тора досi трясло вiд сьогоднiшнiх подiй. Вiн досi не зрозумiв, що вiн зробив. Єдине, чого хотiлось Тору в цей момент – стати непомiтним, вiн просто хотiв бути воiном королiвського легiону, але чого точно не хотiв Тор – це стати центром уваги.

Найгiрше те, що коли його вели, вiн не знав, чим це все закiнчиться. Звичайно, вiн врятував життя Ереку, але при цьому втрутився у лицарську битву, що для зброеносця було неприпустимим. Тому Тор не був впевнений, чи винагороду вiн отримае, чи покарання.

“Як ти зробив це?” – запитав Рiс, смикнувши за руку Тора. Той слiпо слiдував за Рiсом, намагаючись зрозумiти як йому це вдалось. Коли вони проходили повз натовп, люди здивовано витрiщали очi на Тора.

“Я не знаю…” – вiдповiдь Тора була правдивою. – “Я просто хотiв йому допомогти i… це сталося…”

Рiс похитав головою.

“Ти врятував життя Ереку. Ти усвiдомлюеш це? Вiн наш прославлений лицар. І ти врятував його”.

Тор став почуватися краще, прокрутивши слова Рiса у головi; хвиля полегшення накотила на нього. Йому подобався Рiс ще з того моменту, коли вони вперше зустрiлись. Рiс випромiнював спокiй i завжди знав, що сказати. Помiркувавши, Тор подумав, що, можливо, його i не покарають пiсля всього. Можливо, навiть в якомусь сенсi, на нього будуть дивитись як на героя.

“Я не намагався нiчого зробити”, – сказав Тор. – “Я просто хотiв, щоб вiн залишився живим. Це було так… природньо. Нiчого особливого”.

“Нiчого особливого?” – перепитав Рiс. – “Я б не змiг цього зробити. Нiхто з нас не змiг би”.

Вони повернули за рiг, i Тор побачив Королiвський замок, який витягнувся високо в небо. Замок виглядав велетенським. Королiвська армiя струнко стояла, вишикувавшись бiля дороги з брукiвки, яка вела на пiдйомний мiст, що тримав народ на вiдстанi. Армiйцi вiдiйшли в сторону, щоб пропустити Тора i Рiса.

Вони пiшли по дорозi, по обидвi сторони якоi стояли солдати, прямо до арочних дверей, оббитих залiзними болтами. Четверо солдатiв вiдкрили дверi, пiсля чого вiдiйшли в сторону i стали по стiйцi струнко. Тор не мiг повiрити, що з ним можуть так поводитись. Вiн почував себе так, неначе був членом королiвськоi родини.

Коли вони зайшли в замок, дверi за ними зачинились. Тор був вражений вiд того, що побачив перед собою: внутрiшня частина була велетенською, високi стiни, завтовшки iз фут, вiдкритi кiмнати. Перед ним рухались сотнi членiв королiвського двору, якi збуджено перемовлялись мiж собою. Тор вiдчував шум i хвилювання в повiтрi. Коли вiн увiйшов, всi повернулись i спрямували своi погляди на нього. Вiн був вражений такою увагою.

Всi присутнi притискались ближче один до одного, щоб роздивитись як Тор з Рiсом прямують коридорами замку. Тор нiколи не бачив такоi кiлькостi людей у такому розкiшному вбраннi. Вiн бачив десятки дiвчат рiзного вiку, у вишуканих сукнях, якi, зiмкнувши руки, переговорювались мiж собою i смiялись, в той час, коли Тор проходив поряд. Вiн почував себе нiяково, тому що не мiг зрозумiти – подобаеться вiн людям, чи над ним просто насмiхаються. Тор не звик бути у центрi уваги, тим бiльше у центрi уваги королiвського двору i не знав, як поводити себе у такiй ситуацii.

“Чому вони смiються з мене?” – запитав Тор Рiса.

Той повернувся i, з посмiшкою, вiдповiв: “Вони не смiються з тебе. Навпаки, ти подобаешся iм. Адже ти тепер знаменитiсть”.

“Знаменитiсть?” – приголомшено перепитав Тор. – “Що ти маеш на увазi? Адже я тiльки-но потрапив сюди”.

Рiс засмiявся i поплескав Тора по плечу. Той видавався йому забавним.

“Слова поширюються королiвським двором швидше, нiж ти можеш собi уявити. Що стосуеться особисто тебе – подiбне стаеться не кожен день”.

“Куди ми йдемо?” – запитав Тор, розумiючи, що його кудись ведуть.

“Мiй батько хоче познайомитись з тобою”, – сказав Рiс, коли вони повернули у черговий коридор.

У Тора ком застряг у горлi.

“Твiй батько? Ти маеш на увазi… Король?” – Тор занервував, коли почув це. – “Чому вiн хоче зустрiтись зi мною? Ти впевнений у цьому?”

Рiс засмiявся.

“Я абсолютно впевнений. Перестань хвилюватись. Це всього лише мiй батько”.

“Всього лише твiй батько?” – Тор сказав це з недовiрою. – “Вiн – Король!”

“Вiн не такий вже i поганий. Я вiдчуваю, що це буде хороша зустрiч. Зрештою, ти врятував життя Ереку”.

Тор проковтнув ком у горлi, його долонi спiтнiли, коли вiдкрились ще однi великi дверi, i вони ввiйшли у величезну залу. Вiн з острахом подивився на високу склепiнчасту стелю складноi конструкцii. На стiнах були вiкна, викладенi арочними вiтражами. Мабуть, там були тисячi людей, iх можна було побачити всюди, i зала гула вiд iх голосiв. Банкетнi столи були розтягнутi по всiй кiмнатi, наскiльки вистачало погляду, а люди сидiли за трапезою на довжелезних лавках. У вузькому проходi мiж столами лежав довгий червоний килим, який вiв до платформи, де стояв трон Короля. Натовп розступився, пропускаючи Рiса i Тора, який йшли по килиму до Короля.

“І про що ти думаеш, ведучи його сюди?” – почувся ворожий неприемний голос.

Тор подивився вгору i побачив чоловiка, що стояв над ним, не набагато старший, нiж сам Тор, але одягнений в королiвський одяг, скорiше за все це був принц.

“Це наказ Батька”, – огризнувся Рiс. – “І краще тобi прибратись з дороги, якщо не хочеш порушити його”.

Принц стояв насуплений i так i не зрушив з мiсця. Розглядаючи Тора, вiн мав такий вигляд, неначе вкусив гнилого яблука. Було у ньому щось таке, що не сподобалось Тору. Можливо, це худе i зле обличчя або верткi очi.

“Цей зал не для простолюдинiв”, – сказав принц. – “Ти мусиш залишити цей непотрiб там, де його взяв”.

Тор вiдчув, як в його грудях щось стиснулось. Очевидно, що принц ненавидiв його i Тор не мав анi найменшого уявлення чому.

“Чи повинен я передати Батьку твоi слова?” – вiдповiв Рiс, заступаючись за Тора.

Принц неохоче розвернувся i пiшов геть.

“Хто це був”, – запитав Тор Рiса, коли вони продовжили йти по дорiжцi.

“Не звертай уваги”, – вiдповiв син Короля. – “Це всього лише мiй старший брат, точнiше один з них – Гарет. Найстарший. Взагалi-то, не зовсiм самий старший, а найстарший iз законнонароджених. Кендрик, якого ти зустрiв на полi бою – насправдi найстарший”.

“Чому Гарет ненавидить мене? Я ж навiть не знаю його”.

“Не хвилюйся – йому неважливо кого ненавидiти, тому що вiн ненавидить кожного. Це стосуеться i тих, хто мае вiдношення до королiвськоi родини. Не зважай на нього, вiн лише один iз багатьох”.

Вони продовжили йти, i Тор з вдячнiстю подивився на Рiса, розумiючи, що той стае його справжнiм другом.

“Чому ти заступився за мене?” – з цiкавiстю запитав Тор.

Рiс знизав плечима.

“Менi було наказано привести тебе до Батька. Крiм того, ти мiй суперник для тренувань. Я вже давно не зустрiчав свого ровесника, такого ж гiдного як ти”.

“Але що робить мене гiдним?” – запитав Тор.

“Це дух бiйця. Його не можливо пiдробити”.

Вони продовжили йти по проходу до Короля. Тору здавалось, що вiн завжди знав Рiса. Це було дивне вiдчуття, неначе Рiс був його рiдним братом. Тор нiколи не мав брата, справжнього брата, i вiд цих думок йому стало напрочуд добре.

“Моi iншi брати, зовсiм не такi як Гарет, не хвилюйся”, – сказав Рiс, коли люди почали скупчуватись навколо них, намагаючись побачити Тора. – “Мiй брат Кендрик, якого ти зустрiв – найкращий з усiх. Хоча вiн лише зведений брат, але менi вiн видаеться рiднiшим, нiж Гарет. Кендрик як другий батько для мене. І для тебе стане також, я впевнений у цьому. Немае нiчого такого, чого вiн не зробив для мене або для будь-кого iншого. Люди люблять його найбiльше серед всiх членiв королiвськоi родини. Це велика втрата для всiх, що вiн не зможе сiсти на королiвський престол”.

“Ти сказав “брати”. Ти маеш iнших братiв?” – запитав Тор.

Рiс зiтхнув.

“Так, я маю ще одного. Його звати Годфрi, i ми не те що близькi з ним. Вiн марнуе свое життя у тавернах з простолюдинами. Вiн не боець, як ми. Йому просто не цiкаво це, насправдi йому нецiкаво нiчого. Окрiм елю i жiнок”.

Раптом вони зупинились, тому що якась дiвчина перегородила iм шлях. Тор завмер, коли побачив ii. Дiвчина, можливо, була на пару рокiв старша за нього, вона втупилась в Тора своiми блакитними, мигдалевидними очима. У неi була iдеальна шкiра i довге, полуничного кольору волосся. Вона була вдягнена в бiлу атласну сукню, оброблену мереживом, очi дiвчини були сповненi радостi, в них палали грайливi, пустотливi вогники. Вона затримала погляд на хлопцевi i повнiстю полонила його. Вiн не мiг рухатись, навiть якби захотiв. Дiвчина була найкрасивiшою з усiх, кого Тор коли-небудь бачив.

Вона посмiхнулась, показуючи iдеально-бiлi зуби. Ця посмiшка ослiпила Тора. Серце Тора запалало iз середини, вiн ще нiколи не почував себе таким живим.

Тор стояв перед нею, не в змозi вимовити нi слова, навiть не в змозi дихати. Вперше у своему життi вiн вiдчував щось подiбне.

“Ти не хочеш представити мене?” – запитала дiвчина Рiса. Їi голос видався Тору навiть солодшим, нiж ii зовнiшнiсть.

Рiс позiхнув.

“Це моя сестра”, – вiдказав вiн з посмiшкою. – “Гвен, це Тор. Тор, це Гвен”.

Гвен зробила реверанс.

“Як вашi справи?” – запитала вона з посмiшкою.

Тор досi стояв немов у трансi. Не витримавши, Гвен знову засмiялась.

“Не треба так багато слiв, будь ласка”, – сказала вона, смiючись.

Тор, нарештi прийшов у себе, червонiючи.

“Я… Я… прошу вибачення”, – сказав вiн. – “Мене звати Тор”.

Гвен захихотiла.

“Я вже знаю це”, – сказала вона. Вона повернулась до брата. – “Брате мiй, Рiс, а твiй друг справдi небагатослiвний”.

“Батько хоче зустрiтись з ним”, – нетерпляче вiдповiв Рiс. – “Ми вже запiзнюемось”.

Тор хотiв поговорити з Гвен, сказати, яка вона вродлива, який радий вiн, що зустрiв ii. Як прекрасно, що вона зупинила iх. Але його язик неначе занiмiв. Вiн ще нiколи не почувався таким знервованим. Тому едине, що вiн змiг сказати замiсть всього цього:

“Дякую”.

Гвен захихотiла, смiючись все голоснiше.

“Дякую за що?” – запитала вона, i ii очi загорiлися. Вона насолоджувалася цим моментом.

Тор вiдчув, що починае знову червонiти.

“Гм… Я не знаю”, – едине що змiг пробурмотiти вiн.

Гвен смiялася, а Тор вiдчув себе приниженим. Рiс пiдштовхнув його, взявши його за лiкоть, i вони продовжили йти. Через декiлька крокiв, Тор обернувся через плече i побачив, що Гвен досi стоiть на тому ж мiсцi, продовжуючи дивитись на нього.

Тор вiдчував, як його серце калатало. Вiн хотiв поговорити з нею, дiзнатись все про неi. Вiн був настiльки збентежений, що забув слова. Вiн нiколи не спiлкувався з дiвчатами у своему селi, особливо з такими вродливими. Нiхто не вчив його, що говорити у таких випадках, як поводитись.

“Вона забагато говорить”, – сказав Рiс, коли вони продовжили свою ходу до Короля. – “Не зважай на неi”.

“Як ii звати?” – запитав Тор.

Рiс подивився на нього усмiхненим поглядом: “Вона тiльки сказала тобi”.

“Я вибачаюсь… Я… Я забув”, – знiяковiло вiдповiв Тор.

“Гвендолiн. Але всi кличуть ii Гвен”.



Гвендолiн. Тор промовляв подумки ii iм’я знову i знову. Гвендолiн. Гвен. Вiн не хотiв, щоб воно пiшло, хотiв залишити його у своiй свiдомостi. Вiн думав – чи зможе побачити дiвчину знову? Вiн гадав, що, мабуть, нi – адже вiн був простолюдином. Вiд цiеi думки йому стало боляче.

Натовп притихнув; Тор подивився вгору i зрозумiв чому. Вони стояли поряд з Королем. Король МакГiл сидiв на престолi, вдягнений у фiолетову королiвську мантiю i корону. Навiть його погляд справляв враження.

Рiс схилив своi колiна перед Королем, i натовп заспокоiвся. Тор, за прикладом Рiса, зробив так само. Мовчання огорнуло кiмнату.

Король вiдкашлявся, видавши глибокий звук. Коли вiн заговорив, його голос загримiв на всю кiмнату.

“Торгрiн iз Нижньоi Краiни, Пiвденноi Провiнцii Захiдного Королiвства”, – почав вiн. – “Чи розумiеш ти, що сьогоднi ти втрутився у Королiвський лицарський турнiр?”

Тор вiдчув, що в горлi у нього пересохло. Вiн не знав як реагувати, це не можна було назвати хорошим початком. Вiн задавав собi тiльки одне питання – чи покарають його.

“Прошу вибачення, Ваша Величнiсть”, – видавив iз себе нарештi Тор. – “Я не хотiв цього”.

МакГiл нахилився i пiдняв одну брову.

“Що ти маеш на увазi? Тобто, ти хочеш сказати, що не хотiв врятувати життя Ерека?”

Тор був розгублений. Вiн розумiв, що робить тiльки гiрше.

“Нi, Ваша Величносте. Я хотiв…”

“Отже, ти визнаеш, що дiйсно хотiв втрутитись?”

Тор вiдчув, що його серце шалено калатае. Що вiн мiг сказати?

“Прошу вибачення, Ваша Величнiсть. Я думаю, я просто… хотiв допомогти”.

“Хотiв допомогти?” – МакГiл вiдхилився назад i голосно розреготався.

“Ти хотiв допомогти Ереку! Нашому найкращому i найбiльш прославленому лицарю!”

Кiмната вибухнула вiд смiху. Тор знову почервонiв, вже котрий раз за цей день. Але вiн нiчого не мiг вдiяти.

“Пiдведись i пiдiйди ближче ”, – наказав МакГiл.

Тор з подивом спостерiгав, що Король дивився на нього з посмiшкою. Хлопець пiдвiвся i пiдiйшов ближче.

“Я бачу шляхетнiсть у твоему обличчi. Ти не простолюдин. Нi, зовсiм не простолюдин…”

МакГiл прокашлявся.

“Ерек – лицар, якого ми найбiльше любимо. Ти вчинив великий подвиг сьогоднi. Великий подвиг для нас усiх. В якостi нагороди, з цього дня, ти станеш частиною моеi сiм’i. Ти отримаеш такi ж почестi i повагу, як i всi моi сини”.

Король вiдкинувся назад i голосно сказав: “Нехай це знають всi!”

По залi розiйшлися схвальнi вiдгуки i тупотiння.

Тор подивився навколо, схвильований, не в змозi зрозумiти – чи насправдi з ним це все вiдбуваеться. Член Королiвськоi родини. Це було бiльше за всi його найсмiливiшi мрii. Все, про що мрiяв юнак – отримати мiсце у Легiонi. Тепер вiн був настiльки вражений i переповнений вдячностi, що не знав що робити.

Раптово, перш нiж вiн встиг вiдповiсти, люди в кiмнатi почали спiвати i танцювати. Всi навколо святкували. Це був справжнiй хаос. Вiн подивився на Короля, побачив любов у його очах, поклонiння i визнання. До цього Тор, нiколи не отримував батькiвськоi любовi, а тепер вiн був тут, i його любила не просто людина, а сам Король. В один прекрасний день, свiт юнака змiнився. Вiн тiльки молився, щоб все це було реальнiстю.


*

Гвендолiн протиснулася крiзь натовп, бажаючи ще раз побачити хлопця, до того, як його виведуть з королiвського двору. Тор… Їi серце починало калатати швидше, лише вiд однiеi думки про нього, i вона проговорювала його iм’я знову i знову. Вона не могла перестати думати про Тора з того моменту, як зустрiла його. Вiн був молодший за неi, але не бiльше нiж на рiк чи два. Крiм того, було у хлопця щось таке, вiд чого вiн здавався старшим i мудрiшим. З моменту, коли вона зустрiла його, Гвендолiн вiдчувала, що знала його. Вона посмiхнулась, коли згадала зустрiч з ним, яким схвильованим вiн був. Дiвчина побачила в очах хлопця, що вiн вiдчувае до неi теж саме.

Звичайно, вона не знала хлопця, але була свiдком того, що вiн зробив на лицарському турнiрi. Крiм того, ii молодший брат також вiдчував симпатiю до Тора. З тих пiр вона думала про нього, вiдчуваючи, що вiн чимось вiдрiзняеться вiд iнших. Зустрiч тiльки пiдтвердила це. Вiн вiдрiзнявся вiд усiх членiв королiвськоi родини i всiх людей, що народилися i виросли тут. Було в ньому щось свiже i справжне, чого не було в iнших. Вiн був звичайною людиною, простолюдином, але дивним чином, було в ньому щось вiд королiвськоi кровi, неначе вiн пишався своiм походженням.

Гвен пiдiйшла до краю верхнього балкона i подивилась вниз. Там простирався королiвський двiр, i дiвчина ще встигла останнiй раз зловити погляд Тора, який йшов разом у супроводi Рiса. Звичайно, вони прямували в казарми, щоб тренуватись з iншими хлопцям. Гвендолiн вiдчула гострий укол жалю, мiркуючи, як влаштувати iх зустрiч знову.

Гвен хотiла дiзнатись про нього бiльше. Вона повинна була з’ясувати це. Для цього дiвчинi доведеться поговорити iз жiнкою, яка знала все i про всiх у королiвствi – зi своею матiр’ю.

Гвен повернулась, протиснулась крiзь натовп i закружляла коридорами замку, якi знала напам’ять. В ii головi запаморочилось. Це був дивний день. По-перше, ранкова зустрiч з батьком, де той приголомшив ii новиною – Король хотiв, щоб Гвен стала на чолi королiвства. Вона була заскочена цим зненацька, не очiкуючи такого i не в змозi усвiдомити. Як взагалi вона могла правити королiвством? Гвен вiдганяла цю думку, надiючись, що цей день нiколи не настане. Тим паче, батько дiвчини був здоровим i сильним i бiльше всього на свiтi вона хотiла, щоб вiн жив, щоб був з нею, щоб був щасливим.

Але вона не могла вiдiгнати вiд себе думки про цю зустрiч. Десь там, ховаючись у глибинах думок, було посiяне зерно, яке почало проростати розумiнням того, що вона буде наступницею. Не хтось з ii братiв, а саме вона. Це одночасно було жахливим i надавало iй вiдчуття значущостi i впевненостi, адже батько вирiшив, що саме вона достойна правити – наймудрiша з усiх. Дiвчина задавала собi питання – чому.

Це також i турбувало ii. Вона знала, що це викличе багато суперечок i заздрощiв – ii, дiвчину, було обрана, щоб правити королiвством. Особливо вона вiдчувала злiсть Гарета, i це лякало ii. Вона знала що ii брат манiпулятор, який нiкого не прощае. Нiщо не могло зупинити його, коли вiн чогось хотiв i iй була ненависна одна думка, що доведеться стати на дорозi у брата. Вона хотiла поговорити з Гаретом пiсля зустрiчi з батьком, але той навiть не подивився у ii сторону.

Гвен побiгла вниз по гвинтових сходах. Їi туфлi зацокотiли по камiнню. Дiвчина повернула в iнший коридор, пройшла через каплицю у iншi дверi, оминула декiлька охоронцiв i потрапила в особистi покоi. Вона повинна була поговорити з матiр’ю, яка вiдпочивала тут. Їi матiр не любила вирiшувати справ, якi стосувались королiвства, замiсть них вона волiла вислизнути у своi покоi i вiдпочивати.

Гвен пройшла бiля ще одного охоронця, минула ще один зал i, нарештi, опинилась перед дверима покоiв своеi матерi. Дiвчина вже зiбралась вiдкрити iх, але зупинилась. За дверима вона почула приглушенi голоси, якi лунали все голоснiше. Гвен вiдчула, що щось не так. Це була ii мати, вона з кимось сперечалась. Прислухавшись уважнiше, дiвчина почула i голос батька. Вони сварились. Але чому?

Гвен знала, що не повинна слухати, але не могла втриматись. Вона простягла руку i м’яко штовхнула важкi дубовi дверi, схопивши iх за залiзну ручку. Вона вiдкрила невелику щiлину i прислухалась.

“Вiн не залишиться в моему домi”, – вiдрiзала ii мати.

“Не поспiшай з висновками, не знаючи всiеi iсторii”.

“Я знаю цю iсторiю”, – огризнулась вона, – “Я знаю достатньо”.

Гвен вiдчула злiсть у голосi своеi матерi, це приголомшило дiвчину. Вона лише декiлька разiв чула, як ii батьки сваряться, але нiколи не чула, щоб ii мати була такою злою. Гвен не розумiла, що вiдбуваеться.

“Вiн залишиться в казармах разом з iншими. Я не хочу бачити його пiд своiм дахом. Ти розумiеш?” – наполягала вона.

“Це великий замок”, – заперечив батько Гвен. – “Ти навiть не помiтиш його присутностi”.

“Мене не хвилюе помiчу я його чи нi, я не хочу бачити хлопця тут. І крапка. Це ти вирiшив запросити його”.

“Ти теж не така вже й невинна”, – вiдповiв Король.

Вона почула, як ii батько крокував до дверей на iншiй сторонi кiмнати. Виходячи, вiн грюкнув дверима так, що стiни затремтiли. Мати дiвчини, яка стояла на самотi посеред кiмнати, заплакала.

Гвен почувалася жахливо. Вона не знала що робити. З одного боку iй хотiлось скорiше зникнути, але з iншого – вона не могла залишити матiр, яка плакала на самотi. Вона також не могла зрозумiти, чому ii батьки сперечались. Вона припустила, що суперечка вiдбулась через Тора. Але чому? Чому це взагалi хвилюе матiр? Десятки людей живуть у замку.

Гвен не могла змусити себе просто пiти, залишивши матiр у такому станi. Вона повинна була заспокоiти ii. Дiвчина простягла руку i обережно штовхнула дверi.

Тi рипнули, мати дiвчини, застигнута зненацька, сердито подивилась на дочку.

“Чому ти не постукала?” – сказала вона. Гвен побачила, наскiльки сумна була ii матiр.

“Що трапилось, мамо?” – запитала Гвен, обережно пiдходячи. – “Я не хотiла пiдслуховувати, але випадково почула, як ви сперечались iз батьком”.

“Ти права. Ти не повинна пхати свого носа, куди не слiд”, – вiдрубала мати.

Гвен була здивована. Королева часто злилась, але нiколи не була такою, як зараз. Сила ii гнiву змусила дiвчину зупинитись у декiлькох футах вiд матерi.

“Мова йшла про нового хлопця, Тора?” – поцiкавилась вона.

Їi мати повернулась i подивилась в сторону Гвен, витираючи сльозу.

“Я не розумiю”, – знову заговорила Гвен. – “Чи вам не все одно де вiн залишаться?”

“Це питання не повинно тебе хвилювати”, – вiдповiла Королева зi сталевими нотками у голосi, явно бажаючи скорiше закрити цю тему. – “Що тобi потрiбно, чому прийшла сюди?”

Гвен занервувала. Вона хотiла, щоб ii мати розповiла iй про Тора, але обрала для цього найгiрший момент. Вона закашлялась, вагаючись.

“Я… насправдi хотiла запитати тебе про нього. Що ти знаеш про цього хлопця?”

Їi мати повернулася i подивилась на дочку з пiдозрiлiстю.

“А що?” – запитала вона з убивчою серйознiстю. Гвен вiдчувала, що королева дивиться прямо на неi, вивчаючи дочку своею надприродною iнтуiцiею. Вона намагалась приховати своi почуття, але знала, що це було марно.

“Менi просто цiкаво”, – непереконливо вiдповiла Гвен.

Раптом Королева, зробила три кроки до дочки, схопила ii за руку i подивилась iй прямо в очi.

“Послухай мене, прошипiла вона. Я скажу тобi це тiльки один раз. Тримайся подалi вiд цього хлопця. Ти мене чуеш? Я не хочу бачити тебе поруч з ним за жодних обставин”.

Гвен злякалася.

“Але чому? Вiн же герой”.

“Вiн не один з нас”, – вiдповiла iй мати. – “Щоб там не думав твiй батько. Я хочу щоб ти трималась подалi вiд нього. Ти мене чуеш? Дай менi клятву. Дай менi клятву прямо зараз, що будеш триматись вiд нього подалi”.

“Я не буду цього робити”, – сказала Гвен, висмикнувши руку iз занадто мiцного захвату матерi.

“Вiн простолюдин, а ти принцеса”, – закричала ii мати. – “Ти принцеса, розумiеш це? Якщо я хоч раз побачу тебе поруч з ним, я вишлю його звiдси. Ти зрозумiла?”

Гвен не знала як реагувати. Вона нiколи не бачила матiр такою.

“Не вказуй, що менi робити, мама”, – вiдповiла нарештi Гвен.

Вона зробила все, щоб голос ii звучав смiливо, але в глибинi душi у неi все тремтiло. Вона прийшла сюди для того, щоб все дiзнатись. А тепер iй було страшно. Вона не розумiла, що вiдбуваеться.

“Роби що хочеш”, – сказала Королева. – “Але пам’ятай, що доля хлопця знаходиться в твоiх руках. Не забувай цього”.

Пiсля цих слiв, Королева розвернулась i вийшла з кiмнати, зачинивши за собою дверi i залишивши Гвен у повнiй самотi i тишi. Гарний настрiй дiвчини був зiпсований. Що могло викликати таку бурхливу реакцiю з боку ii матерi i батька?

Хто був цей хлопець?




РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ


МакГiл сидiв у банкетнiй залi, спостерiгаючи за своiми пiдданими: вiн на одному кiнцi столу, а король МакКлауд на iншому; сотнi людей з обох кланiв мiж ними.  Весiльне безчинство тривало вже протягом декiлькох годин. Нарештi напруга мiж кланами вляглася. Як i передбачав МакГiл, всiм чоловiкам потрiбнi вино, м’ясо i жiнки – саме це змушуе iх забути про розбiжностi мiж собою. Тепер вони всi змiшалися за одним столом, як брати по зброi. Насправдi, дивлячись на них,  МакГiл вже не мiг навiть сказати, що вони були з двох рiзних кланiв.

МакГiл вiдчував свiй трiумф, його чудовий план спрацював. Нарештi два клани зблизились. Вiн зумiв зробити те, чого не вдавалося його предкам по королiвськiй лiнii МакГiлiв: об’еднати обидвi сторони Кiльця, щоб зробити iх, якщо не друзями, то, принаймнi, мирними сусiдами. Його донька Луанда стояла попiд руку зi своiм новим чоловiком, принцом МакКлаудiв, i виглядала задоволеною. Його вiдчуття провини зменшилося. Можливо, вiн вiдiслав ii далеко, але принаймнi, вiн зробив ii королевою.

МакГiл згадував усi приготування, якi передували цiй подii, довгi днi суперечок зi своiми радниками. Вiн пiшов всупереч порадам усiх своiх радникiв в органiзацii цього союзу. Це не був легкий мир, i з часом, коли МакКлауди повернуться на свiй бiк вiд Високих Земель, це весiлля забудеться, i в один прекрасний день у них знов почнеться безлад. Вiн не був наiвним. Але тепер, принаймнi, мiж кланами з’явився кровний зв’язок – особливо якщо народиться дитина. І його не можна буде так просто iгнорувати. Якщо ця дитина, народжена вiд обох кiнцiв Кiльця, буде гарно розвиватися, одного дня вона зможе стати королем, i тодi Кiльце зможе об’еднатися. Високi Землi бiльше не будуть межею розбрату, i об’еднане королiвство процвiтатиме пiд единим правлiнням. Це була його мрiя. Не для себе, а для своiх нащадкiв. Зрештою, Кiльце мало бути сильним, об’еднаним, щоб захистити Каньйон, щоб боротися з ордами зовнiшнiх свiтiв. Доки два клани лишались роз’еднаними, вони були слабким мiсцем для решти свiту.

“Тост!” – вигукнув МакГiл i пiдвiвся.

Гомiн за столами вщух, i сотнi чоловiкiв також  пiдвелися, тримаючи келихи.

“За весiлля моеi старшоi дитини! За союз мiж МакГiлами та МакКлаудами! За мир в усьому Кiльцi!”

“Так!Так!” – звiдусiль лунали схвальнi вигуки. Усi випили i банкетну залу знову сповнив веселий гамiр та пирування.

МакГiл сiв та оглянув кiмнату, в пошуках iнших своiх дiтей. Годфрi сидiв у компанii друзiв-розбишак, пив з двох келихiв одночасно, на кожному плечi в нього сидiло по дiвчинi. Це була, мабуть, перша подiя в королiвському життi, яку вiн вiдвiдував з охотою. Гарет сидiв занадто близько до свого коханця, Фiрта, шепочучи йому щось на вушко; МакГiл мiг бачити своiм уважним поглядом, що вiн щось задумуе. Вiд думки про це його почало нудити, i вiн вiдвернувся. Там, на протилежному боцi кiмнати, був його молодший син, Рiс – вiн смакував наiдки за столом зброеносцiв з новим хлопчиною, Тором. Тор вже був йому як син, i вiн був радий бачити, що його молодший зумiв так швидко потоваришувати з ним.

Вiн пильно видивлявся молодшу доньку, Гвендолiн, i нарештi знайшов ii; вона сидiла осторонь, оточена своiми служницями, якi хихотiли. Вiн прослiдкував за ii поглядом, i помiтив, що вона дивиться на Тора. МакГiл дивився на неi тривалий час, поки не усвiдомив, що Тор iй подобаеться. Вiн не мiг цього передбачити i тепер не знав, що робити. Це могло завдати клопотiв. Особливо вiд дружини.

“Все не так, як здаеться”, – пролунав голос.

МакГiл обернувся i побачив Аргона, що сидiв бiля нього, споглядаючи, як два клани вечеряють разом.

“Що ти думаеш стосовно всього цього?” – запитав МакГiл. – “Чи буде мир мiж королiвствами?”

“Мир не бувае статичним” – вiдповiв Аргон. – “Вiн наступае i вiдступае, подiбно до припливiв i вiдпливiв. Те, що ви бачите – лише подоба миру. Лише одна сторона медалi. Ви хочете форсувати мир у вiковiчнiй боротьбi. Але цьому передували столiття кровопролиття. Їх душi прагнуть помсти. І звичайне весiлля не здатне це вгамувати”.

“Що ти хочеш цим сказати?” – запитав МакГiл, зробивши ковток вина. Вiн почувався знервованим, як часто бувало, коли поряд був Аргон.

Аргон повернувся i подивився на нього поглядом такоi сили, що це вселило панiку у серце МакГiла.

“Буде вiйна. МакКлауди пiдуть у наступ. Пiдготуйтесь до цього. Всi гостi, яких ви бачите у вашому домi, скоро з усiх сил намагатимуться розправитись з вашою сiм’ею”.

МакГiлу стало не по собi.

“Я прийняв неправильне рiшення, вiддавши ii замiж за них?”

Аргон мовчав протягом деякого часу – доки, нарештi, не промовив: “Не обов’язково”.

Аргон вiдвернувся, i МакГiл зрозумiв, що вiн закiнчив з цiею темою. В нього був мiльйон запитань, на якi вiн прагнув отримати вiдповiдi, але вiн знав, що радник не вiдповiсть йому, поки не буде готовим. Тож натомiсть, вiн подивився Аргоновi в очi, а далi перевiв погляд на Гвендолiн, а потiм на Тора.

“Чи бачите ви iх разом?” – раптом зацiкавлено запитав МакГiл.

“Можливо”, – вiдповiв Аргон. – “Існуе ще багато невирiшених питань”.

“Ти говориш загадками”.

Аргон знизав плечима i вiдвернувся. МакГiл зрозумiв, що бiльш нiчого вiд нього не доб’еться.

“Ти бачив, що сталося сьогоднi на полi?” – поцiкавився МакГiл. – “З хлопцем?”

“Я побачив це ще до того, як воно сталось”, – вiдказав Аргон.

“І що ти про це думаеш? Яке джерело сили хлопця? Вiн такий же, як ти?”

Аргон розвернувся i пронизав МакГiла таким поглядом, що майже змусив його вiдвернутися.

“Вiн набагато могутнiший, нiж я”.

МакГiл пiдвiв очi, вiн був шокований. Вiн нiколи не чув, щоб Аргон так говорив.

“Бiльш могутнiй? За тебе? Як таке можливо? Ти радник Короля – немае нiкого могутнiшого за тебе у цих землях”.

Друiд знизав плечима.

“Сила набувае рiзних форм”, – сказав вiн. – “Хлопець мае силу понад ту, яку ти можеш уявити. Силу, поза межами його розумiння. Вiн не мае уявлення про те, хто вiн. Та звiдки походить”.

Аргон розвернувся i пильно подивився на МакГiла.

“Але ви знаете”, – додав вiн.

МакГiл здивовано глянув на нього.

“Знаю?” – запитав МакГiл. – “Розкажи менi, я повинен дiзнатися”.

Аргон похитав головою.

“Прислухайся до своiх вiдчуттiв. Вони правдивi”.

“Що з ним станеться?” – запитав МакГiл.

“Вiн стане великим лiдером. І великим воiном. Вiн по праву правитиме королiвствами. Набагато бiльшими королiвствами, нiж твое. І вiн буде набагато величнiшим Королем нiж ти. Це його покликання”.

На мить, МакГiл спалахнув вiд заздрощiв. Вiн повернувся в бiк i подивився на хлопця, який безтурботно смiявся з Рiсом за столом зброеносцiв – незнатного походження, слабкий аутсайдер, наймолодший з групи. Вiн не уявляв як таке можливо. Дивлячись на нього зараз, вiн бачив, що хлопець ледве мае право приеднатися до Легiону. На мить вiн задумався чи не помиляеться Аргон.

Але Аргон нiколи не помилявся i не робив безпiдставних заяв.

“Чому ти менi це розказуеш?” – поставив питання МакГiл.

Радник повернувся i уважно глянув на нього.

“Тому що настав твiй час пiдготуватися. Хлопець потребуе навчання. Йому потрiбно дати все найкраще. Це твоя вiдповiдальнiсть”.

“Моя? А як щодо його батька?”

“ А що стосовно нього?” – запитав Аргон.




РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ


Тор натужно вiдкрив очi. Вiн не розумiв, де знаходиться. Хлопець лежав на пiдлозi в соломi. Вiн пiдняв голову, витираючи слину з рота, i тут же вiдчув гострий головний бiль. Це був найгiрший головний бiль у його життi. Хлопець згадав ту нiч i королiвський бенкет, смак алкоголю, коли вiн вперше спробував ель. Тору здалось, що кiмната обертаеться, в ротi у хлопця пересохло, i вiн дав собi слово, що бiльше нiколи не буде вживати алкоголь.

Тор подивився навколо, намагаючись зорiентуватись. Скрiзь, на купах соломи лежали тiла, кiмната тремтiла вiд хропiння. Вiн повернувся в iнший бiк i побачив Рiса, який лежав трохи далi, теж непритомний. Хлопець зрозумiв – вiн перебував у казармi, казармi Легiону. А навколо нього лежали хлопчики, приблизно такого ж вiку, як i вiн сам. Їх було близько п’ятидесяти.

Тор мутно згадав, як Рiс привiв його сюди рано вранцi, а потiм вiн впав на жмут сiна. Вранiшне свiтло заливалось через вiдкритi вiкна, i хлопець незабаром зрозумiв, що не спить тiльки вiн один. Вiн подивився на себе i побачив, що спав одягнений. Простягнувши руку, вiн провiв нею по сальному волоссю. Тор вiддав би все за найменшу можливiсть скупатись, але поняття не мав, де це зробити. Ще вiн шалено хотiв пити. Шлунок хлопця загрозливо загуркотiв, йому захотiлось ще й iсти.

Все це було новим для нього. Вiн ледве розумiв, де знаходиться, i що буде з його життям далi, чим вiн буде займатись у Легiонi Короля. Але хлопець був щасливим. Це була чудова нiч, одна з найкращих у його життi. Вiн знайшов близького друга – Рiса, i декiлька разiв спiймав на собi погляд Гвендолiн. Вiн намагався поговорити з нею, але кожного разу, коли хлопець наближався до дiвчини, йому не вистачало смiливостi. Тор вiдчув укол жалю, коли думав про це. Там було так багато людей навколо. Якби вони залишились наодинцi, вiн би точно набрався хоробростi. Але коли вiн побачить ii наступного разу?

Ще до того, як Тор змiг закiнчити свою думку, пролунав раптовий стук, i дверi казарми з гуркотом вiдчинились, впускаючи свiтло.

“Пiдйом, зброеносцi!” – пролунав крик.

У примiщення зайшло бiля десятка членiв Королiвського Срiбла. Вони стукали древками списiв по дерев’яних стiнах i гримiли кольчугами. Гуркiт був страшенний – всi хлопцi навколо Тора схопились на ноги.

Головним у групi був зухвалого вигляду воiн, якого Тор бачив на аренi минулого дня. Кремезний, лисий, зi шрамом на носi. Рiс казав, що воiна звати Колк.

Вiн похмуро подивився прямо на Тора, пiдняв палець догори i вказав на нього.

“Гей ти, хлопчино!” – прокричав вiн. – “Я сказав, пiдйом!”

Тор був збентежений. Адже вiн вже стояв.

“Але я вже встав, сер”, – вiдповiв Тор.

Колк зробив декiлька крокiв в сторону Тора i вдарив його по обличчю. Тор обурився до глибини душi, всi погляди були спрямованi на нього.

“Бiльше нiколи не смiй вiдповiдати старшому по званню”, – проревiв Колк.

Перед тим, як Тор змiг щось вiдповiсти, чоловiки стали ходити по кiмнатi, смикаючи за ноги i штовхаючи в бiк тих хлопцiв, якi занадто повiльно вставали.

“Не хвилюйся”, – пролунав позаду обнадiйливий голос.

Тор обернувся i побачив за спиною Рiса.

“Це не стосуеться особисто тебе. Просто такi iх методи. Основне iхне завдання – зламати нас”.

“Але ж вони не змогли зробити це з тобою”, – сказав Тор.

“Звичайно, вони не будуть чiпати мене через мого батька. Але вони не будуть ввiчливими. Вони просто хочуть, щоб ми були у формi, от i все. Вони вважають, що це зробить нас сильнiшими. Раджу не звертати уваги на це”.

Всi хлопцi вийшли з казарми. Тор i Рiс пiшли за ними. Коли вони вийшли на вулицю, яскраве сонячне свiтло змусило Тора примружитись i пiдняти руки, щоб закрити очi. Раптом хвиля нудоти пiдкотила до горла хлопчини, вiн повернувся i, рiзко нагнувшись, виблював.

Тор чув, як iншi хлопцi смiялись над ним. Один зi стражникiв штовхнув хлопця, i той поспiшив назад в шеренгу, витираючи рот. Йому ще нiколи не було так погано.

Поруч, посмiхаючись, стояв Рiс.

“Шалена нiчка, чи не так?” – запитав вiн Тора з широкою посмiшкою на обличчi, штовхаючи хлопця в бiк. – “Я ж казав, що тобi треба зупинитись пiсля другого келиху”.

Тор знову вiдчув нудоту, а вiд свiтла, яке било йому в очi, хлопцевi ставало ще гiрше. Це був спекотний день, вiн вiдчував, як краплi поту стiкають пiд його кольчугою.

Хлопець намагався згадати попередження Рiса минулоi ночi, але йому не вдалося це зробити.

“Я не пам’ятаю твоiх порад”, – заперечив Тор.

“Звичайно, тому що ти iх не чув”, – посмiхнувся Рiс. – “І цi твоi зворушливi спроби заговорити з моею сестрою”, – додав вiн, – “це виглядало жалюгiдно. Я нiколи в життi не бачив хлопцiв, якi б так боялись дiвчат”.

Тор почервонiв, намагаючись згадати все це. Але це йому не вдалось Все було неначе в туманi

“Я не хотiв образити тебе”, – сказав Тор, – “Тебе i твою сестру”.

“Ти не образив мене. Якщо моя сестра вибере тебе, я буду тiльки радий вiд цього”.

Вони пiшли швидше, коли група хлопцiв опинилась на пагорбi. Здавалося, що сонце з кожним кроком пече все сильнiше.

“Але я повинен попередити тебе: в Королiвствi багато претендентiв на руку моеi сестри. Тому шанси, що вона вибере тебе… я б сказав що вони невеликi”.

Вони йшли все швидше, через зеленi пагорби Королiвського Двору. Тор заспокоiвся, адже побачив, що Рiс його прийняв. Це було дивно, але хлопець i досi вiдчував, що Рiс для нього рiднiший за братiв, яких вiн мав. Поки вони крокували, Тор помiтив трьох своiх братiв, якi йшли неподалiк. Один з них обернувся i зi злим виразом на обличчi подивився на Тора. Потiм штовхнув iншого брата, той кинув тiльки глузливий погляд. Обидва похитали головами i вiдвернулись. Вони б не знайшли нi одного хорошого слова для хлопця, але Тор i не очiкував iншого.

“Легiон, вишикуватись в шеренгу! Негайно!”

Тор пiдняв очi i побачив, що декiлька чоловiк iз Королiвського Срiбла шикують п’ятдесят чоловiк, формуючи iз них тiсну колону з двох шеренг. Один з чоловiкiв пiдiйшов до хлопця, який стояв поперед Тора, i вдарив його великою бамбуковою тростиною по спинi. Хлопець голосно закричав i став ближче. Незабаром були сформованi двi рiвнi шеренги, якi чiтко рухались Королiвським Двором.

“Коли ви йдете в бiй, ви повиннi йти як один!” – викрикнув Колк, пiдходячи по черзi з рiзних сторiн. – “Це не двiр вашоi мамусi, ви йдете на вiйну!”

Тор йшов поруч з Рiсом, пiтнiючи на сонцi. Хлопець постiйно питав себе – куди вони рухаються. Шлунок Тора все ще перевертало вiд елю i йому було цiкаво – коли саме iм дадуть снiданок та воду. Хлопець досi проклинав себе за те, що пив вночi.

Пiднiмаючись i спускаючись вниз i вгору по пагорбах, пройшовши через арочнi кам’янi ворота, вони нарештi досягли навколишнiх полiв. Пройшовши через iншi арочнi кам’янi ворота, вони потрапили на стадiон, який служив полiгоном для Легiону.

Перед ними були рiзнi цiлi для метання спису, стрiльби з лука i метання камiння. Також тут можна було побачити купи соломи для ударiв мечами. Серце Тора забилось швидше, коли вiн побачив все це. Йому хотiлось скорiше почати тренування, взяти до рук зброю.

Але коли Тор зробив лише один крок на полiгон, хлопець вiдчув, що його вдарили в бiк. Його i ще групу з шести хлопцiв, бiльшiсть з який були такого ж вiку як i Тор, зiгнали з головноi шеренги. Тор помiтив, що його вiддiлили вiд Рiса i ведуть на iншу сторону поля.

“Ви думали, що сьогоднi будете тренуватись?” – Глузливо запитав Колк, коли iх вiддiлили вiд iнших, ведучи подалi вiд мiшеней. – “Сьогоднi на вас чекають конi”.

Тор пiдняв очi i побачив куди вони прямують: на дальнiй сторонi поля гарцювало декiлька коней. Колк подивився на нього з недоброю посмiшкою.

“У той час, коли iншi будуть кидати списи i вчитись володiти мечем, ви будете вчитись доглядати за кiньми i прибирати гнiй за ними. Вiтаемо у Легiонi”.

Серце Тора впало. Такого розвитку подiй вiн передбачити не мiг.

“Ти думав, що ти особливий, хлопче?” – запитав Колк, наблизившись до його обличчя. Хлопець вiдчув, що той намагався зламати його. – “Якщо син короля проявляе симпатiю до тебе, це не означае, що я не вважаю тебе непотребом. Зараз ти знаходишся пiд моiм командуванням, ти зрозумiв? Мене не хвилюють всi тi фантастичнi трюки, якi ти продемонстрував пiд час лицарського турнiру. Для мене ти лише черговий хлопчисько. Ти зрозумiв мене?”

Торовi стало не по собi. Вiн був лише на початку тривалого i важкого навчання.

Але найгiрше було те, що коли Колк вiдiйшов, щоб мучити когось iншого, невисокий, кремезний хлопець, що йшов неподалiк Тора, розвернувся i почав насмiхатись з нього.

“Тобi тут не мiсце”, – сказав вiн. – “Ти обдурив всiх. Ти не один з нас. Нi, справдi, нiкому з нас ти не подобаешся”.

Ще один хлопець поруч також повернувся i заговорив з Тором.

“Ми зробимо все, що можна, щоб ти вилетiв звiдси”, – сказав вiн. – “Потрапити сюди простiше, нiж залишитись тут”.

Тор аж пiдскочив вiд такоi ненавистi. Вiн не мiг повiрити, що вже мае ворогiв i не мiг зрозумiти, що зробив не так, щоб заслужити таке. Адже вiн просто хотiв потрапити до Легiону.

“Не лiзьте не в свою справу”, – пролунав голос.

Тор розвернувся i побачив того, хто заступився за нього. Це був високий худий хлопчина з веснянками по всьому обличчю i зеленими очима. – “Ви обидва залишаетесь тут i будете прибирати разом з усiма”. – додав вiн. – “Ви теж не особливi. Раджу йти i цькувати когось iншого”.

“Це не твоя справа, лакею”, –  огризнувся один iз хлопцiв. – “Краще не втручайся, iнакше почнемо цькувати i тебе”.

“Спробуйте”, – сказав, як вiдрiзав рудий.

“Ви будете говорити, коли я вам дозволю”, – крикнув Колк, давши запотиличника одному з хлопцiв. Юнаки, що цькували Тора, на його щастя повернули назад.

Тор не знав, що сказати; вiн був вдячний рудому хлопцевi.

“Спасибi”, – сказав Тор.

Рудий повернувся i посмiхнувся йому.

“Мене звати О’Коннор. Я б потиснув твою руку, але ризикую також отримати запотиличника за це. Так що будемо вважати, що у нас вiдбулось невидиме рукостискання”.

Вiн ще раз посмiхнувся, i Тору це сподобалось.

“Не звертай на них уваги”, – додав вiн. – “Їм просто страшно. Як i всiм iншим. Нiхто з нас до кiнця не знае на що ми пiдписались”.

Незабаром, група досягла кiнця поля. Тор нарахував шiсть коней, що гарцювали там.

“Вiзьмiть в своi руки вiжки! – командував Колк. – “Мiцно тримайте i водiть iх навколо поля, поки вони не стомляться. Приступити до виконання наказу, негайно!”

Тор виступив вперед, щоб взяти за вiжки одного з коней. Як тiльки вiн зробив це, кiнь зробив крок назад i почав гарцювати, мало не вдаривши Тора. Той, вражений, почав задкувати, iншi хлопцi з його групи почались смiятись. Пiдiйшов Колк i вiдвiсив Тору важкого запотиличника. Хлопцевi захотiлось розвернутись i дати здачi.

“Пам’ятай, ти зараз в Легiонi. Ти нiколи не повинен капiтулювати. Нi перед ким. Нi перед людиною, нi перед твариною. А зараз вiзьми вiжки!”

Тор взяв себе в руки i знову зробив крок до гарцюючого коня. Вiн схопив вiжки, тримаючи iх, щоб тварина не вирвалась. Потiм вiн повiв коня по широкому i брудному полю, ставши в один ряд з iншими. Тварина постiйно намагалась вирватись, але Тор не вiдступав i постiйно тягнув вiжки на себе.

“Вiн стае слухнянiшим, я вiдчуваю”.

Тор повернувся, щоб побачити О’Коннора, який дивився на нього, посмiхаючись. – “Вони хочуть зламати нас, знаеш?”

Раптом кiнь Тора зупинився. Що б не робив хлопець, намагаючись зрушити того з мiсця, всi його спроби були марними. Потiм Тор вiдчув нестерпний запах. Кiнь справив стiльки гною, що хлопець навiть не мiг собi уявити.

Тор вiдчував древко лопати у свiй руцi. Обернувшись, вiн побачив що нього з посмiшкою дивиться Колк.

“Прибери це!” – гаркнув вiн.




РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ


Гарет стояв на багатолюдному ринку. Одягнений у плащ, незважаючи на полуденне сонце, яке змушувало його пiтнiти, вiн намагався зробити все, щоб його не впiзнали. Вiн завжди волiв уникати цю частину Королiвського Двору, це скупчення провулкiв, якi смердiли простолюдинами. Навколо нього були люди, якi торгувались одне з одним. Гарет стояв на розi, бiля ятки i схилив голову, зображуючи iнтерес до фруктiв продавця. В декiлькох футах вiд нього, в кiнцi темного провулку знаходився Фiрт, який власне i робив те, заради чого вони прийшли сюди.

Гарет стояв у межах чутностi, повернутий спиною, щоб його не було видно. Фiрт розповiв йому про торговця, який мав продати флакон з отрутою. Гарет хотiв щось сильне для свого задуму. Щось, що обов’язково спрацюе. Тут не може бути випадковостей, адже на кону було його власне життя.

Навряд чи ця рiч була однiею з тих, про яку можна було попросити мiсцевого аптекаря. Вiн дав Фiртовi завдання дослiдити мiсцевий чорний ринок. Пiсля довгих пошукiв, Фiрт привiв його до цього неохайного чоловiка, з яким зараз i розмовляв в кiнцi провулку. Гарет наполiг, що буде поряд пiд час iх остаточних домовленостей. Вiн мав переконатись, що все пройде добре, Фiрта не обмануть i не пiдсунуть йому пiдробку. Крiм того, Гарет досi сумнiвався у компетентностi Фiрта. Про деякi питання вiн мав пiклуватися сам.

Вони чекали цього чоловiка протягом пiвгодини. Гарета штовхали зi всiх сторiн на людному ринку. Вiн молився, щоб його не впiзнали. Стоячи спиною до провулка, вiн думав – якщо хтось його i впiзнае, вiн зможе просто зникнути з цього мiсця i тодi нiхто не дiзнаеться правди.

“Де флакон?” – запитав Фiрт кретина.

Гарет обернувся, намагаючись щоб його обличчя не побачили i поглянув з-пiд плаща. Чоловiк, який стояв бiля Фiрта, був неохайний, занадто худий, з запалими щоками i величезними чорними очима. Вiн був схожий на щура. Вiн втупився у Фiрта, не клiпаючи.

“Де грошi?” – вiдповiв вiн.

Гарет сподiвався, що Фiрт добре впораеться з цим завданням. Адже вiн, як правило, примудрявся все зiпсувати.

“Я дам тобi грошей, коли ти даси менi флакон”, – стояв на своему Фiрт.

“Добре”, – подумав вражений Гарет.

Запала мовчанка, а потiм торговець видав:

“Дай менi половину грошей зараз, i я скажу тобi де знаходиться флакон”.

“Де вiн?” – повторив Фiрт, пiдвищуючи голос вiд здивування. – “Ти сказав, що я матиму його”.

“Я справдi казав, що ти матимеш його. Але я не казав, що маю намiр принести флакон. Ти рахуеш мене за дурня? Шпигуни всюди. Я не знаю якi твоi намiри, але припускаю, що все це не просто так. Зрештою, навiщо тобi флакон з отрутою?”

Фiрт замовк, i Гарет зрозумiв, що його застукали.

Нарештi Гарет почув виразний шум монет. Вiн обернувся i побачив, як королiвське золото сиплеться з мiшечка у долонi торговця.

Гарет чекав декiлька секунд, якi здались йому вiчнiстю. Вiн дуже хвилювався.

“Ти пiдеш до Чорного Лiсу”, – нарештi сказав торговець. – “Через три милi, поверни на дорогу, яка веде вгору. Далi, на вершинi, знову поверни – вже налiво. Ти будеш йти через найтемнiший лiс, який ти коли-небудь бачив i прийдеш на невелику галявину. Там буде дiм вiдьми. Вона чекае тебе з потрiбним флаконом”.

Гарет знову поглянув через плащ i побачив, що Фiрт вже хоче йти. Коли вiн розвернувся, торговець протягнув руку i вхопив його за сорочку.

“Грошi”, – процiдив торговець. – “Цього не достатньо”.

Гарет побачив страх на обличчi у Фiрта, i вже почав шкодувати, що довiрив йому виконання цього завдання. Неохайний торговець вiдчув страх Фiрта i тепер мав перевагу. Фiрт був просто не створений для таких речей.

“Але я дав тобi рiвно скiльки, скiльки ти просив”, – запротестував Фiрт, пiдвищуючи голос, вiд чого той почав звучати як у жiнки. Здалося, що це зробило торговця ще хоробрiшим.

На обличчi чоловiка з’явилась зла усмiшка.

“А тепер я прошу бiльше”.

Очi Фiрта широко розплющилися вiд страху i невпевненостi. Раптом, вiн повернувся i подивився прямо на Гарета.

Гарет вiдвернувся, сподiваючись що зробив це не занадто пiзно i його не помiтили. Як Фiрт мiг бути настiльки дурним. Вiн молився, щоб Фiрт не видав його.

Серце Гарета калатало, коли вiн чекав, що буде далi. Вiн з тривогою перебирав пальцями фрукти, роблячи вигляд, що йому це цiкаво. У затяжнiй тишi Гарет прокручував у головi всi варiанти розвитку подiй.

Будь ласка, не продовжуй цього, молився Гарет про себе. Будь ласка. Я зроблю все, що завгодно, я вiдмовлюсь вiд свого задуму.

Гарет вiдчув, як груба долоня бахнула його по спинi. Вiн розвернувся, щоб подивитися хто це.

Великi, чорнi, бездушнi очi кретина дивились прямо в очi Гарету.

“Ти не говорив, що прийдеш з напарником”, – процiдив чоловiк. – “Чи ти шпигун?”

Торговець простягнув руку, i, перш нiж Гарет встиг зреагувати, зняв з нього капюшон. Вiн уважно роздивився обличчя Гарета, i його очi широко розкрились вiд подиву.

“Королiвський Принц”, – мовив чоловiк. – “Що ви тут робите?”

За секунду очi торговця звузились вiд усвiдомлення ситуацii. На його обличчi з’явилась задоволена посмiшка, коли вiн склеiв весь сюжет головоломки. Вiн виявився набагато розумнiшим, нiж сподiвався Гарет.

“Я бачу”, – сказав торговець. – “Цей флакон з отрутою для вас, чи не так? Вiн потрiбний вам, щоб отруiти когось. Але кого? Ось питання…”

Гарету стало тривожно. Торговець був занадто кмiтливим. Було надто пiзно. Весь свiт розпадався на шматки. Через те, що Фiрт напартачив. Якщо цей чоловiк видасть Гарета, його засудять до страти.

“Можливо, вашого батька?” – запитав чоловiк, i його очi запалали, коли вiн зрозумiв це. – “Так, ви хочете отруiти його, чи не так? Ви були зрадженi. Своiм батьком. І тепер хочете вбити його”.

З Гарета було досить. Не роздумуючи, вiн зробив крок вперед, вийняв невеликий кинджал з внутрiшньоi кишенi плаща i встромив його в груди торговцевi. Той почав задихатись.

Гарет не хотiв, щоб випадковi перехожi стали свiдками цього. Тому вiн схопив чоловiка за тунiку i пiдсунув до себе, все ближче i ближче, поки вони не стало так близько, що Гарет мiг вiдчувати гнилий запах з рота торговця. Вiльною рукою вiн затиснув йому рот, перш нiж той змiг закричати. Гарет вiдчував, як гаряча кров торговця сочиться крiзь його пальцi.

Фiрт, який пiдiйшов ближче, злякано викрикнув.

Гарет тримав торговця добрих шiстдесят секунд, поки нарештi не вiдчув, як той обм’як i звалився йому на руки. Вiн дозволив його тiлу впасти на землю.

Гарет огледiвся, щоб подивитись чи не помiтили його. На щастя, нi одна жива душа на цьому людному ринку, не звернула свою увагу на цей темний провулок. Гарет зняв плащ i кинув його на бездиханне тiло торговця.

“Менi так шкода, так шкода, так шкода”, – Фiрт був схожий на маленьку дiвчинку, яка плакала i iстерично трусилась, коли вiн пiдiйшов до Гарета. – “Ти в порядку, ти в порядку?”

Гарет пiдiйшов i вдарив його.

“Прикрий свого рота i зникни звiдси”, – гаркнув вiн.

Фiрт розвернувся i поспiшив геть.

Гарет вже збирався йти, але потiм зупинився i повернувся назад. Залишалось ще одне, що вiн мав зробити: вiн нагнувся i вийняв мiшечок монет з руки вбитого, засунувши його назад за свiй пояс.

Цiй людинi грошi бiльше не знадобляться.




РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ


Гарет швидко йшов по лiсовiй стежцi. Фiрт йшов поруч, насунувши каптур на очi, незважаючи на спеку. Вiн ледь розумiв, як мiг потрапити саме в ту ситуацiю, якоi так намагався уникнути. Вiн залишив слiди i труп. Хто знае, з ким ця людина могла говорити. Фiрт мав бути бiльш обачним, маючи з ним справу. А зараз iснувала зачiпка, яка могла привести до Гарета.

“Пробач мене”, – сказав Фiрт, намагаючись не вiдставати вiд нього.

Гарет проiгнорував його i прискорив свiй крок, палаючи вiд гнiву.

“Те, що ти зробив, було проявом дуростi i слабкостi”, – сказав Гарет. – “Ти нi в якому разi не повинен був дивитися в мою сторону”.

“Я не хотiв. Я не знав, що робити, коли вiн зажадав бiльше грошей”.

Фiрт мав рацiю – ситуацiя була складна. Вбитий був егоiстичною, жадiбною свинею, яка змiнила правила гри i заслужила на смерть. Гарет не переймався його смертю. Вiн молився тiльки про те, щоб нiхто не став свiдком цього вбивства. Останне, що йому було потрiбно, так це слiди. Пiсля вбивства його батька буде проводитися величезне розслiдування, i Гарет не мiг дозволити собi навiть найменшоi зачiпки, яка б вела до нього.

Принаймнi, зараз вони в Чорному Лiсi. Незважаючи на лiтне сонце, тут було темно – високi евкалiпти не пропускали жодного променя свiтла. Обстановка вiдповiдала його настрою. Гарет ненавидiв це мiсце. Вiн продовжив спускатися по крутiй стежцi, слiдуючи вказiвкам мерця. Вiн сподiвався на те, що той сказав правду i не ввiв iх в оману. Все могло виявитися брехнею або привести iх у пастку – до якого-небудь друга загиблого, що очiкуе iх, щоб вiдiбрати у них ще бiльше грошей.

Гарет докорив собi. Вiн надто довiряв Фiрту. Замiсть цього вiн сам повинен був подбати про все. Як, мiж iншим, робив завжди.

“Краще сподiвайся на те, що ця стежка приведе нас до вiдьми”, – пожартував Гарет. – “І що вона матиме отруту”.

Вони продовжили спускатися вниз по стежцi, поки не дiйшли до розвилки, як i сказав мрець. Це було хорошим знаком, тому Гарет вiдчув полегшення. Вони пiшли направо, пiднялися на пагорб i незабаром знову звернули. Інструкцii були правдивi, i перед ними насправдi постали найтемнiшi дiлянки лiсу з усiх, якi Гарету доводилося бачити. Дерева були неймовiрно товстi i покрученi.

Гарет увiйшов до лiсу i тут же вiдчув, як по спинi пробiг холодок. Зло повисло у повiтрi. Вiн насилу вiрив у те, що ще був день.

Юнак вiдчув страх i вже подумував про те, щоб повернути назад, як стежка перед ним закiнчилася – i Гарет побачив невелику галявину. Вона була освiтлена единим променем свiтла, що пробився крiзь дерева. У центрi галявини стояв невеликий кам’яний будинок. Хатинка вiдьми.

Серце Гарета прискорено забилося. Вiн ступив на галявину i озирнувся, щоб переконатися в тому, що нiхто не спостерiгае за ним, що це не пастка.

“Як бачиш, вiн сказав правду”, – сказав Фiрт з хвилюванням у голосi.

“Це нiчого не означае”, – пробурчав Гарет. – “Залишайся ззовнi i будь насторожi. Стукай, коли хтось наближатиметься, i тримай рот на замку”.

Гарет не став стукати в маленькi арочнi дерев’янi дверi. Замiсть цього вiн схопився за залiзну ручку, штовхнув дверi товщиною в два дюйми i, нахиливши голову, увiйшов до хати, зачинивши за собою дверi.

Всерединi було темно, i тiльки свiчки освiтлювали кiмнату. Це був однокiмнатний будиночок без вiкон, оповитий важкою енергетикою. Гарет стояв там, задихаючись густою тишею – вiн був готовий до чого завгодно. Вiн вiдчував тут зло. У нього мурашки побiгли по шкiрi.

У тiнi вiн спочатку помiтив рух, а пiсля почув якийсь шум.

Шкутильгаючи, до нього з’явилася стара – схилена i сутула. Вона пiдняла свiчку, яка освiтила обличчя, вкрите бородавками i зморшками. Вона мала древнiй вигляд, старше кострубатих дерев, якi росли навколо ii будинку.

“Ти не знiмаеш каптур навiть у такiй темрявi”, – вимовила вiдьма зi зловiсною посмiшкою. Їi голос звучав як трiск деревини. – “Твоя мета зовсiм не безневинна”.

“Я прийшов за флаконом”, – швидко сказав Гарет, намагаючись надати своему голосу хоробростi та впевненостi, але голос його тремтiв. – “Корiнь Галагазки. Менi сказали, що вiн у тебе е”.

Запала довга тиша, за якою пролунав страшний регiт, який луною вiддався у маленькiй кiмнатi.

“Є вiн в мене чи нi – це не важливо. Питання в тому, для чого вiн тобi потрiбний?”

Серце Гарета калатало, коли вiн намагався сформулювати вiдповiдь.

“Чому тебе це хвилюе?” – нарештi запитав вiн.

“Менi цiкаво знати, кого ти збираешся вбити”, – сказала вона.

“Це не твоя справа. Я принiс грошi”.

Гарет потягнувся до поясу, дiстав мiшечок iз золотом, додав до мiшечка, який вiн давав мерцю, i кинув iх на маленький дерев’яний стiл. В кiмнатi пролунав стукiт металевих монет.

Вiн молився, щоб грошi задовольнили ii, щоб вона дала йому те, що йому потрiбно, i вiн змiг би пiти звiдси.

Вiдьма простягнула один палець з довгим зiгнутим нiгтем i, пiднявши один з мiшечкiв, оглянула його вмiст. Гарет затамував подих, сподiваючись, що вона не буде просити бiльше.

“Цього мае бути достатньо для того, щоб купити мое мовчання”, – промовила вона.

Вона повернулась i пошкандибала в темряву. Було чутно шипiння, а поруч свiчки Гарет мiг бачити, як вона змiшувала рiдини в невеликому скляному флаконi. Рiдина полилася через край, i вона закрила флакон корком. Доки Гарет чекав, йому здавалося, що час сповiльнив хiд. Терпiння було на межi. Мiльйони тривожних думок проносилися в його головi – що, якщо його розкриють? Прямо тут, прямо зараз? Що, якщо вона дала йому неправильний флакон? Що, якщо вона розповiла комусь про нього? Чи впiзнала вона його? Вiн цього не знав.

Гарет непокоiвся щодо всiеi цiеi справи. Вiн i уявити собi не мiг, як складно вбити когось.

Гарету здавалося, що пройшла вiчнiсть, перш нiж вiдьма повернулася. Вона простягнула йому флакон – такий маленький, що вiн практично зник у його долонi – пiсля чого вiдiйшла до нього.

“Такий крихiтний флакон?” – запитав вiн. – “Вiн зробить свою справу?”

Вiдьма посмiхнулася.

“Ти здивуешся, як мало потрiбно для того, щоб убити людину”.

Гарет розвернувся i попрямував до дверей, коли раптово вiдчув холодний палець на плечi. Вiн здивувався тому, як iй вдалося перетнути кiмнату так швидко, i це налякало його. Вiн застиг на мiсцi, боячись повернутися i подивитися на неi.

Вiдьма розвернула його i нахилилася ближче – вiд неi жахливо тхнуло – пiсля чого раптом витягла обидвi руки, схопила його за щоки й поцiлувала, тiсно притиснувши своi зморщенi губи до губ Гарета.

Гарет був обурений. Це було найогиднiше, що коли-небудь траплялося з ним. Губи вiдьми були схожi на губи ящiрки, ii язик, який вона притиснула до його, був подiбний до язика рептилii. Вiн спробував вiдштовхнути ii, але вона мiцно тримала його обличчя, притискаючись сильнiше.

Нарештi Гарету вдалося вирватися. Вiн витер своi губи тильною стороною долонi, а вiдьма вiдкинулася назад i розсмiялася.

“У перший раз вбивати людину найскладнiше”, – сказала вона. – “Наступного разу буде набагато легше”.


*

Гарет вибiг з будинку вiдьми назад на галявину i побачив, що Фiрт чекав на нього.

“Щось не так? Що трапилося?”– запитав стривожений Фiрт. – “Ти виглядаеш так, нiби тобi в груди встромили ножа. Вона тебе скривдила?”

Гарет зупинився, важко дихаючи, не припиняючи витирати свiй рот. Вiн навiть не знав, що вiдповiсти.

“Давай виберемось подалi вiд цього мiсця”, – сказав вiн. – “Зараз же!”

Вони почали вибиратися з галявини назад в темний лiс, i несподiвано хмари затулили сонце, прекрасний день став холодним i темним. Гарет нiколи ранiше не бачив таких товстих чорних хмар, що з’являлися так швидко. В лiтнiй день пiднявся холодний вiтер i пройшовся по його потилицi. Вiн знав, що все, що вiдбуваеться – не нормально. Його непокоiла думка про те, якими силами володiла ця вiдьма. Вiн не мiг позбутися думки, що якимось чином вона заволодiла ним за допомогою того поцiлунку, наславши на нього якесь прокляття.

“Що там сталося?” – наполягав Фiрт.

“Я не хочу говорити про це”, – вiдповiв Гарет. – “Я бiльше нiколи не хочу думати про сьогоднiшнiй день”.

Вони обидва поспiшили повернутися до стежки, вниз по схилу, i незабаром повернути на головну лiсову дорогу, що вела назад до Королiвського Двору. Коли Гарет вже майже викинув подii дня з голови i вже починав вiдчувати полегшення, раптово вiн почув стукiт чиiхось чобiт. Вiн обернувся i побачив групу чоловiкiв, якi йшли в iхньому напрямку. Вiн не вiрив своiм очам.

Його брат. Годфрi. П’яний. Смiючись, вiн йшов у iхньому напрямку, в оточеннi лихого Гаррi i двох iнших недолугих друзiв. Саме в цей час у цьому мiсцi брату треба було з’явитись. У лiсi, бозна де. Гарету здалося, що весь його задум був проклятий.

Гарет вiдвернувся, насунув каптура нижче i пришвидшив крок, молячись про те, щоб його не впiзнали.

“Гарет?” – покликав його голос.

У Гарета не лишалось вибору. Вiн застиг на мiсцi, зняв капюшон i, обернувшись, глянув на свого брата, який весело вальсував йому назустрiч.

“Що ти тут робиш?” – запитав Годфрi.

Гарет вже було вiдкрив рота, щоб вiдповiсти, але потiм, зупинившись, закрив його, не знайшовши слiв.

“Ми гуляли тут”, – вiдповiв Фiрт, намагаючись врятувати ситуацiю.

“Гуляли? Невже?” – дражнив Фiрта один з приятелiв Годфрi високим жiноподiбним голосом. Його друзi теж розсмiялися. Гарет знав, що брат i його друзi засуджували його схильностi, але зараз це його хвилювало найменше. Йому просто необхiдно було змiнити тему. Вiн не хотiв, щоб вони задавали питання про те, що вiн тут робить.

“А що ви тут робите?” – поцiкавився Гарет, переводячи розмову на них.

“Бiля Пiвденного Лiсу вiдкрилася нова таверна”, – вiдповiв Годфрi. – “Ми щойно побували там. Кращий ель у всьому королiвствi. Хочеш трохи?” – запитав вiн, протягуючи флягу.

Гарет швидко похитав головою. Вiн знав, що повинен вiдволiкти брата i знайшов найкращий спосiб змiнити тему розмови, щоб докорити йому.

“Батько буде гнiватися, якщо побачить, що ти п’еш удень”, – сказав Гарет. – “Я гадаю, тобi слiд подумати над цим i повернутися до двору”.

Це спрацювало. Годфрi сердито подивився на Гарета – було ясно, що вiн вже думав не про нього, але про свого батька i про себе.

“А з яких пiр тебе хвилюють потреби Батька?” – парирував вiн.

З Гарета було досить. У нього не було часу, щоб витрачати його на цього п’яницю. Вiн досяг, чого хотiв – вiдволiк його. І тепер сподiвався, що той не стане замислюватися над тим, чому тут з ним зiткнувся.

Гарет повернувся i поспiшив вниз по стежцi, почувши iх знущальний смiх позаду. Йому було байдуже. Адже, смiеться той, хто смiеться останнiм.




РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ


Тор сидiв за дерев’яним столом, працюючи над луком i стрiлами, розiбраними на частини. Поруч з ним сидiв Рiс разом з iншими членами Легiону. Всi вони схилилися над своею зброею, старанно вирiзаючи лук та натягуючи тятиву.

“Воiн знае, як натягнути тятиву власного лука”, – вигукнув Колк, проходячи мiж рядами новобранцiв, нахиляючись i розглядаючи роботу кожного з них.

“Натяг мае бути правильним. Якщо натягнути слабко, стрiла не долетить до мiшенi. Якщо натягнути занадто сильно – стрiла пролетить повз мiшень. Зброя ламаеться пiд час битви. Зброя також ламаеться пiд час подорожей. Ви повиннi знати як вiдремонтувати ii, якщо це станеться. Найкращий воiн – це також коваль, тесля, швець i майстер зламаних речей. І ви насправдi нiчого не знаете про свое зброю до тих пiр, поки не вiдремонтуете ii власноруч”.

Колк зупинився позаду Тора i схилився над ним. Вiн висмикнув дерев’яний лук з рук хлопця, при цьому тятива надрiзала його долоню.

“Тятива погано натягнута”, – вiдчитав вiн. – “Лук кривий. Якщо користуватимешся такою зброею на полi бою – тебе неодмiнно вб’ють. І твiй напарник вмиратиме поруч”.

Колк жбурнув лук на стiл i пiшов далi. Кiлька iнших хлопцiв тихо посмiювалися. Тор почервонiв, знову схопив свiй лук, натягнув тятиву якомога тугiше i закрiпив. Вiн працював над ним годинами. Це був виснажливий день, наповнений марудною роботою.

Бiльшiсть тренувань вони спарингувалися, билися на мечах. Вiн побачив поодаль своiх братiв – усi трое смiялися, стукаючи дерев’яними мечами. Як завжди, Тор вiдчував, що вони насолоджувалися життям, в той час як вiн залишався в iх тiнi. Це було несправедливо. В нього знов з’явилось вiдчуття, що вiн був тут небажаним гостем, нiби i не був справжнiм членом Легiону.

“Не хвилюйся, ти впораешся з цим”, – сказав О’Коннор, котрий сидiв поруч.

Долонi Тора саднили вiд спроб; вiн щосили вiдтягнув тятиву i тепер, нарештi, вона, на його подив, натягнулась iдеально. Струна акуратно увiйшла в жолобок. Тор потягнув щосили, спiтнiвши. Тепер вiн був задоволений своiм луком – вiн був таким, яким мав бути.

Вже темнiшало. Тор витер чоло тильною стороною долонi i задався питанням, скiльки ще це триватиме. Вiн мiркував над тим, що означае бути воiном. Його уява малювала iншi картини. Тор уявляв собi лише тренування – вiн вважав, що так i буде весь час.

“Це не те, на що я пiдписувався”, – сказав О’Коннор, немов прочитавши його думки.

Тор обернувся i, побачивши незмiнну посмiшку свого друга, заспокоiвся.

“Я родом з Пiвнiчноi Провiнцii”, – продовжував вiн. – “Я теж все свое життя мрiяв про те, щоб вступити до Легiону. Думаю, я уявляв собi постiйнi спаринги i боi, а не цю марудну працю. Але стане краще. Це все тому, що ми новобранцi. Це форма посвяти. Здаеться, тут iснуе певна iерархiя. Крiм того, ми наймолодшi. Я не бачу, щоб хоча б один дев’ятнадцятирiчний робив цю роботу. Це не може тривати вiчно. До того ж, це дуже корисний навик”.

Засурмили в рiг. Тор озирнувся i побачив, що iншi члени Легiону збираються бiля величезноi кам’яноi стiни посеред поля. Навколо неi через кожнi десять футiв звисали канати. Стiна, мабуть, досягала тридцяти футiв у висоту, а бiля ii основи були складенi купи сiна.

“Чого ви чекаете?” – закричав Колк. – “Ворушiться!”

З криками з’явилися члени Срiбла, i, перш нiж Тор встиг отямитися, вiн та iншi новобранцi позiскакували з лавок i побiгли до стiни через все поле.

Незабаром всi вони вже зiбралися там, стоячи перед мотузками. Всi були збудженi вiд того, що Легiон в повному складi стояв разом з ними. Тор був у захватi вiд того, що, нарештi, долучився до iнших. Вiн побачив Рiса, який стояв з iншим своiм другом. До них приеднався О’Коннор.

“У бою ви виявите, що бiльшiсть мiст укрiпленi”, – прогримiв Колк, дивлячись на обличчя хлопцiв. Завдання солдата – взяти iх. У звичайнiй облозi використовують канат та абордажнi кiшки – переважно такi, якi ми перекинули через цю стiну. Сходження на стiну – одна з найбiльш небезпечних речей, з якими ви зустрiнетесь в бою. Рiдко коли ви будете бiльш незахищеними, бiльш уразливими. Ворог стане лити на вас розплавлений свинець. Вони будуть стрiляти у вас з лукiв. Кидати камiння. Не лiзьте на стiну поки не настане iдеальний момент. А як тiльки вiзьметесь за дiло, думайте про свое життя – або ж наразитесь на смерть”.

Колк зробив глибокий вдих, пiсля чого скомандував: “ПРИСТУПИЛИ!”

Всi хлопцi навколо нього приступили, кожен з них взявся за мотузку. Тор пiдбiг до вiльного канату i вже збирався взятися за нього, коли юнак старше випередив Тора, вiдштовхнувши його вбiк. Тор протиснувся i схопив найближчу до себе – товсту вузлувату мотузку. Його серце шалено калатало, коли вiн почав дертися по стiнi.

День був туманним, i Тор послизнувся на каменi. Тим не менше, вiн лiз швидко. Вiн помiтив, що був швидше за багатьох iнших i став одним з перших. Вперше за сьогоднi вiн вiдчував себе добре, гордiсть переповнювала його.

Зненацька щось тверде вдарило його по плечу. Вiн подивився вгору i побачив членiв Срiбла, що кидали вниз невеликi каменi, палицi та iнший мотлох. Хлопець на канатi поруч  витягнув одну руку, щоб прикрити свое обличчя, але, втративши хватку, впав на землю. Вiн пролетiв добрих двадцять футiв i приземлився на купу соломи.

Тор теж втратив хватку, але йому якимось чином вдалося зачепитись. Кинутий зверху кийок сильно вдарив його по спинi, але вiн продовжував пiднiматися. Вiн швидко долав вiдстань i вже почав думати, що може стати першим, хто дiстанеться до вершини, але несподiвано юнак вiдчув сильний удар пiд ребра. Вiн не мiг зрозумiти, хто його вдарив, поки не озирнувся i не побачив хлопця поруч з ним, який розгойдувався зi сторони в сторону. Не встиг Тор вiдреагувати, як хлопець знову вдарив його.

Тор втратив хватку, i цього разу вiн впав вниз. Вiн приземлився на сiно – вражений, але неушкоджений.

Тор проповз рачки, намагаючись перевести подих, пiсля чого озирнувся по сторонах. Навколо нього хлопцi падали з канатiв мов мухи, приземляючись у сiно. Вони скидали один одного – або ж, якщо комусь вдавалося пролiзти високо – iх скидали члени Срiбла. А тим, кому вдавалось пролiзти ще вище, обрiзали канати, i вони падали разом з ними. Нiхто не досяг вершини.

“Пiдйом!” – крикнув Колк. Тор, як i всi iншi, пiдстрибнув.

“МЕЧІ!”

Хлопцi, всi як один, побiгли до величезноi стiйки з дерев’яними мечами. Тор приеднався до них i схопив один меч, здивувавшись тому, наскiльки вiн важкий. Меч важив удвiчi бiльше будь-якого iншого, який йому доводилося пiднiмати ранiше. Тор насилу тримав його в руках.

“Важкi мечi, починайте!” – пролунав крик.

Тор пiдняв очi i побачив здорованя Елдена – того самого, який першим атакував його, коли вiн зустрiвся з Легiоном. Тор дуже добре пам’ятав це одоробло, тому що його обличчя все ще болiло вiд синцiв, якi залишив йому Елден. Вiн насувався на Тора з високо пiднятим мечем i обличчям, повним лютi.

Тор в останнiй момент пiдняв свiй меч i встиг заблокувати удар Елдена, але меч був таким важким, що йому насилу вдавалося тримати його. Будучи бiльшим i сильнiшим, Елден наблизився i сильно вдарив Тора по ребрах.

Вiд болю Тор впав на колiна. Елден замахнувся ще раз, щоб вдарити його по обличчю, але Тору вдалося витягнути руку i вiдбити удар, щоб виграти час. Але Елден був занадто швидкий i сильний; вiн розмахнувся i врiзав Тору по нозi, зваливши його.

Невеликий натовп з новобранцiв зiбрався навколо них, пiдбадьорюючи i викрикуючи; iхня боротьба стала центром загальноi уваги. Здавалося, що всi вони вболiвали за Елдена.

Елден знову атакував Тора своiм мечем, але той вiдкотився убiк. Удар ледь не досяг його спини. У Тора з’явилася секундна перевага, якою вiн i скористався – вiн розмахнувся i сильно вдарив довбня за колiном. Це було вразливе мiсце i одного удару було достатньо для того, щоб звалити суперника з нiг на спину.

Тор скористався шансом, щоб пiдвестися на ноги. Елден встав – обличчя його було червоним, вiн став ще лютiшим. Вони встали лицем до лиця.

Тор знав, що вiн не мiг просто стояти – вiн замахнувся. Але цей тренувальний меч був зроблений з якоiсь дивноi занадто важкою деревини. Елден легко вiдбив його повiльний удар, пiсля чого сильно ткнув Тора пiд ребра.

Вiн поцiлив у сонячне сплетiння. Вiд точного удару Тор випустив свiй меч i впав. Йому було важко дихати.

Іншi новобранцi захоплено закричали. Тор лежав беззбройний, вiдчуваючи вiстря меча Елдена на своiй горлянцi.

“Здавайся!” – зажадав Елден.

Тор люто подивився на нього, вiдчуваючи солоний смак кровi на губах.

“Нiколи”, – зухвало вiдповiв вiн.

Скривившись, Елден пiдняв свiй меч i приготувався завдати удару. Тор нiчого не мiг вдiяти. Зараз його накрие потужним ударом.

Коли меч розпочав свiй рух вниз, Тор закрив очi i сконцентрувався. Вiн вiдчував, як повiльно опускаеться меч, вiдчував себе перенесеним в iншу реальнiсть. Несподiвано, вiн змiг вiдчути помах меча в повiтрi, його рух. Вiн побажав, щоб всесвiт зупинив його.

Вiн вiдчув тепло i поколювання в своему тiлi, а коли сконцентрувався, вiдчув, що щось вiдбуваеться. Юнак вiдчув, що може контролювати це.

Раптом меч застиг у повiтрi. Тору якимось чином вдалося зупинити його, використовуючи свою силу.

Елден розгубився, все ще тримаючи меча. Наступноi митi Тор використав силу думки, щоб схопити i стиснути зап’ястя свого суперника. Подумки вiн стискав його все сильнiше i сильнiше, i через кiлька секунд Елден закричав i випустив меч.

Всi хлопцi притихли. Вони застигли, дивлячись на Тора широко розкритими вiд подиву i жаху очима.

“Вiн – демон!” – крикнув один.

“Вiдьмак!” – вигукнув iнший.

Тор був приголомшений. Вiн не мав жодного уявлення про те, що вiн тiльки що зробив. Але вiн знав, що це не нормально. Тор був одночасно гордий i збентежений, хоробрий i наляканий.

Колк зробив крок вперед, в коло, вставши мiж Тором та Елденом.

“Це не мiсце для заклинань, хлопчисько, ким би ти не був”, – вичитував вiн Тора. – “Це мiсце для битви. Ти знехтував нашими правилами ведення бою. Ти подумаеш над своею поведiнкою. Я вiдправлю тебе в справдi небезпечне мiсце, i ми подивимося як захистять тебе там твоi чари. Ти вiдправишся охороняти Каньйон”.

Члени Легiону повiдкривали роти вiд подиву, вони притихли. Тор не розумiв точно, що це означае, але знав, що нiчого хорошого це не обiцяло.

“Ти не можеш вiдправити його в Каньйон!” – заперечив Рiс. – “Вiн – новачок. Вiн може постраждати”.

“Я буду робити те, що вважатиму за потрiбне, юначе”, – вiдповiв Колк Рiсу, скорчивши гримасу. – “Твого батька тут зараз немае, щоб захистити тебе. Я керую цим Легiоном. А ти краще притримай язика – те що ти член королiвськоi сiм’i не дае тобi права розмовляти в строю”.

“Добре”, – вiдповiв Рiс. – “Тодi я вiдправлюся з ним!”

“І я!” – втрутився О’Коннор, зробивши крок вперед.

Колк окинув iх поглядом i повiльно похитав головою.

“Дурнi. Це ваш вибiр. Вирушайте з ним, якщо хочете”.

Колк обернувся i подивився на Елдена: “Не думай, що ти легко вiдбувся”, – звернувся вiн до нього. – “Ти почав цю бiйку. Ти теж маеш понести вiдповiдальнiсть. Сьогоднi ввечерi ти приеднаешся до них в дозорi”.

“Але, сер, Ви не можете вiдправити мене в Каньйон!” – заперечив Елден, широко розкривши очi вiд страху. Вперше Тор бачив, що той чогось злякався.

Колк зробив крок уперед, наблизившись до Елдена.

“Не можу?” – перепитав вiн. – “Я не тiльки можу вiдправити тебе туди, я також можу вiдiслати тебе з Легiону в найвiддаленiшi куточки нашого королiвства, якщо ти не перестанеш заперечувати менi”.

Елден вiдвiв погляд. Вiн був занадто схвильований, щоб щось вiдповiсти.

“Хто-небудь ще хоче до них приеднатися?” – вигукнув Колк.

Іншi хлопцi – бiльшi, старшi i дужчi, з жахом вiдвернулися. Тор глитнув, коли побачив iхнi нервовi обличчя, i задався питанням, наскiльки жахливим може бути Каньйон.




РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ


Тор йшов добре протоптаною грунтовою дорогою. По обидвi сторони вiд нього крокували Рiс, О’Коннор i Елден. Вони були настiльки приголомшенi, що жоден з них не сказав i слова пiсля того, як вони пiшли. Тор дивився на Рiса та О’Коннора з вiдчуттям глибокоi вдячностi. Йому складно було повiрити в те, що вони пiддають себе такому ризику через нього. Вiн вiдчував, що знайшов справжнiх друзiв, якi були для нього ближче за рiдних братiв. Тор поняття не мав, що чекало iх у Каньйонi, але з чим би вони не зiткнулися, вiн був щасливий, що вони поруч з ним.

Тор намагався не дивитися на Елдена. Вiн бачив, що той вiдкидае ногами камiння, палаючи вiд гнiву, бачив, яким роздратованим i засмученим вiн був, змушений перебувати з ними в дозорi. Але Тору не було його шкода. Як сказав Колк, вiн сам все це заварив. Так йому i треба.

Вони продовжували йти по дорозi, тримаючи курс. Вони йшли вже кiлька годин; вечорiло, i Тор дуже втомився. Крiм того, йому хотiлося iсти. На обiд вiн отримав тiльки невелику миску ячмiнного рагу i тепер сподiвався на те, що iх нагодують на тому мiсцi, куди вони прийдуть.

Але йому було про що хвилюватися крiм iжi. Вiн подивився на своi новi обладунки, якi iм видали перед вiдправкою до Каньйону, усвiдомлюючи, що не отримав би iх без вагомоi причини. Їм також видали короткi мечi з грубого металу – навряд чи така сталь використовувалась для виковування лицарських мечiв, але, в усякому разi, це було краще, нiж нiчого. Вiн почував себе добре, маючи на поясi надiйну зброю. До того ж, вiн все ще носив пращу з собою. Хоча Тор знав, що якщо вони зiткнуться з реальною проблемою сьогоднi ввечерi, отриманоi ними зброi та обладункiв може виявитися недостатньо. Вiн бажав високоякiсних обладункiв та зброi: таких, як у соратникiв по Легiону – середнiх i довгих мечiв з найтоншого металу, коротких списiв, булав, кинджалiв i алебард. Але все це належало хлопцям слави та честi, зi знатних родин, яким такi речi були по кишенi. Тора, сина пастуха, це не стосувалося.

Вони йшли вниз нескiнченною дорогою до заходу другого сонця, вiддаляючись вiд гостинних ворiт Королiвського Двору, у напрямку вiддаленого Каньйону. Тор не мiг позбутися почуття провини. З якоiсь причини, здавалося, деяким членам Легiону вiн вiдверто не подобався чи дратував своею присутнiстю. У цьому не було жодного сенсу. У нього всерединi все обiрвалося. Все свое життя вiн нiчого так не хотiв, як приеднатися до них. Тепер Тор вiдчував, що увiрвався в Легiон шляхом обману. Чи приймуть коли-небудь його побратими?

А зараз, крiм усього iншого, його вiдправили на варту в Каньйон. Це було несправедливо. Не вiн почав ту бiйку, а коли вiн скористався своiми силами, якими б вони не були, це було ненавмисно. Тор все ще не розумiв iх, не знав, звiдки вони, як вiн викликав цi сили та як iх позбутися. Його не мусили карати за це.

Тор гадки не мав, що означае чергування в Каньйонi, але, судячи з виразiв облич iнших людей, було ясно, що доручення не було бажаним. Вiн задавався питанням, чи не вирушае вiн на смерть, чи не був це спосiб вижити його з Легiону. Тор був сповнений рiшучостi не здаватися.

“Як далеко знаходиться Каньйон?” – запитав О’Коннор, порушуючи тишу.

“Не дуже далеко”, – вiдповiв Елден. – “Ми б не потрапили в цю халепу, якби не Тор”.

“Бiйку почав ти, пам’ятаеш?” – перервав Рiс.

“Але я бився чесно, на вiдмiну вiд нього”, – заперечив Елден. – “Крiм того, вiн на це заслужив”.

“Чому?” – запитав Тор, бажаючи дiзнатися вiдповiдь на питання, яке мучило його. – “Чому я це заслужив?”

“Тому що це не твое мiсце. Ти – не один з нас. Ти вкрав свое мiсце в Легiонi. Решту вибрали, а ти свое мiсце вибив”.

“А хiба Легiон створений не для цього? Не для боротьби?”– здивувався Рiс. – “Я б сказав, що Тор заслуговуе свое мiсце бiльше за будь-кого з нас. Нас просто вибрали, а вiн боровся за те, щоб отримати те, що йому не дали”.

Елден знизав плечима – це не справило на нього враження.

“Правила е правила. Його не вибрали. Вiн не повинен бути з нами. Тому я i зав’язав з ним бiйку”.

“Тобi не вдасться прогнати мене”, – вiдповiв Тор з тремтiнням у голосi, повний рiшучостi бути прийнятим.

“Ми ще подивимось”, – пробурмотiв Елден похмуро.

“І що ти хочеш цим сказати?” – поцiкавився О’Коннор.

Елден бiльше нiчого не сказав, мовчки продовжуючи шлях. Шлунок Тора стиснувся. Вiн не мiг позбутися почуття, що нажив собi забагато ворогiв, хоча i не розумiв, чому. Йому не подобалося це вiдчуття.

“Не звертай на нього уваги”, – порадив Тору Рiс, досить голосно для того, щоб почули iншi. – “Ти не зробив нiчого поганого. Вони вiдправили тебе в Каньйон, бо побачили в тобi потенцiал. Вони хочуть загартувати тебе, iнакше iм було би все одно. Крiм того, ти знаходишся в полi iх зору ще й тому, що мiй батько видiлив тебе. Ось i все”.

“Але що означае чергування в Каньйонi?” – запитав вiн.

Рiс прочистив горло – вiн виглядав стурбованим.

“Я i сам нiколи там не був. Але я чув деякi оповiдки вiд старших хлопцiв i вiд братiв. Це патруль. Але по iнший бiк Каньйону”.

“По iнший бiк?” – запитав О’Коннор з жахом у голосi.

“Що ти маеш на увазi, коли говориш “iнший бiк”?” – запитав Тор, не розумiючи сенсу сказаних слiв.

Рiс оглянув його.

“Ти нiколи не був у Каньйонi?”

Тор вiдчув, що iншi дивляться на нього, i похитав головою, знiяковiвши.

“Ти жартуеш”, – вставив Елден.

“Правда?” – наполягав О’Коннор. – “Жодного разу в своему життi?”

Червонiючи, Тор похитав головою. “Мiй батько нiкуди нас не брав. Я чув про нього”.

“Мабуть, ти нiколи не був за межами свого села, хлопче”, – сказав Елден. – “Чи не так?”

Тор знизав плечима i нiчого не вiдповiв. Невже це було так очевидно?

“Не був”, – скептично додав Елден. – “Неймовiрно”.

“Заткнись”, – обiрвав його Рiс. – “Залиш його в спокоi. Це не робить тебе краще за нього”.

Елден глумився з Рiса, пiднявши руки до пiхов, але потiм розслабив iх. Мабуть, хоча вiн i був бiльшим за Рiса, йому не хотiлося провокувати сина короля.

“Каньйон – це едине, що робить наше королiвство Кiльця безпечним”, – пояснив Рiс. – “Нiщо не стоiть мiж нами та ордами свiту. Якби дикуни Вiльди перейшли його, з нами було б покiнчено. Все Кiльце сподiваеться, що ми, люди Короля, захистимо iх. Нашi патрулi охороняють територiю вдень i вночi – переважно з цього боку i, час вiд часу, з iншого. Існуе тiльки один мiст, тiльки один вхiд i вихiд, i найкращi загони Срiбла чергують там цiлодобово”.

Тор чув розповiдi про Каньйон все свое життя, страхiтливi iсторii про зло, яке снувало з iншого боку, про величезну iмперiю зла, яка оточувала Кiльце, i про те, наскiльки близька до них загроза. Це стало однiею з причин, по якiй вiн захотiв вступити до Королiвського Легiону – допомогти захистити свою сiм’ю i свое королiвство. Йому була ненависна думка про те, що iншi чоловiки постiйно захищали його, в той час як вiн комфортно жив у королiвствi. Вiн хотiв послужити свою службу i допомогти в боротьбi з лихими ордами. Вiн не мiг уявити собi нiкого бiльш хороброго, нiж цi чоловiки, що охороняють прохiд до Каньйону.

“Каньйон шириною з милю, вiн оточуе все Кiльце”, – пояснював Рiс. – “Його нелегко подолати. Але, зрозумiло, нашi люди – не едине, що тримае тi орди на вiдстанi. Там знаходяться мiльйони iстот, i якби вони захотiли перейти Каньйон, вони вмить зробили б це. Нашi люди тiльки пiдтримують енергетичний щит Каньйону. Справжньою силою, яка тримае орди на вiдстанi, е сила Меча”.

Тор обернувся: “Меч?”

Рiс подивився на нього.

“Меч Долi. Ви знаете легенду?”

“Ймовiрно, цей селюк нiколи не чув про неi”, – втрутився Елден.

“Звичайно, я знаю легенду”, – огризнувся Тор, захищаючись. Вiн не тiльки знав ii, але багато днiв протягом життя провiв у роздумах над легендою. Вiн завжди хотiв побачити його. Легендарний Меч Долi – чарiвний меч, чия енергiя захищае Кiльце, наповнюючи Каньйон потужною силою, яка захищае Кiльце вiд загарбникiв.

“Меч знаходиться у Дворi Короля?” – Запитав Тор.

Рiс кивнув.

“Вiн знаходиться в королiвськiй сiм’i впродовж поколiнь. Без нього не було б королiвства. Кiльце було б зруйновано”.

“Якщо ми захищенi, тодi взагалi для чого потрiбен дозор?” – поцiкавився Тор.

“Меч вiдбивае тiльки головнi загрози”, – продовжував пояснювати Рiс. – “Окремi невеликi злi створiння можуть прослизнути то тут, то там. Для цього нам потрiбнi нашi люди. Одна iстота чи навiть невелика група можуть перетнути Каньйон – вони можуть виявитися досить смiливими для того, щоб спробувати перейти мiст або можуть скористатися хитрiстю i перелiзти через стiни Каньйону з одного кiнця на iнший. Наше завдання полягае в тому, щоб не допустити цього. Навiть одна-едина iстота здатна заподiяти багато шкоди. Кiлька рокiв тому одна з них прослизнула на цю сторону i встигла перебити половину дiтей в одному селi, перш нiж ii спiймали. Меч робить основну частину роботи, але ми е невiд’емною частиною”.

Слухаючи все це, Тор дивувався. Каньйон здавався таким величним, а iх обов’язок – таким важливим, що вiн не вiрив у те, що стане частиною цiеi великоi мiсii.

“Але я навiть не можу пояснити все це досить добре”, – сказав Рiс. – “Каньйон являе собою щось набагато бiльше”. Вiн замовк.

Тор подивився на нього i побачив у його очах i страх, i подив.

“Як менi пояснити?” – виголосив Рiс, намагаючись пiдiбрати слова. Вiн прокашлявся. – “Каньйон величнiше всiх нас. Каньйон – це …”

“Каньйон – це мiсце для чоловiкiв”, – пролунав гучний голос.

Всi озирнулися, щоб побачити, звiдки лунае голос, який змiшувався зi стуком кiнських копит.

Очi Тора широко розкрилися, коли вiн побачив перед собою Ерека верхи на конi, у кольчузi, з довгою блискучою зброею, закрiпленою на боцi його неймовiрного коня. Вiн посмiхнувся iм, не вiдриваючи свого погляду вiд Тора.

Вражений Тор дивився на лицаря.

“Це мiсце, яке зробить з тебе чоловiка”, – додав Ерек. – “Якщо ти ще ним не е”.

Тор не бачив Ерека з часiв лицарського турнiру. Вiн вiдчув полегшення при його появi. І як було не зрадiти тому, що поруч з ними у Каньйон прямував справжнiй лицар – i не хто-небудь, а сам Ерек. Тор вiдчував, що вони непереможнi, коли вiн з ними, i молився про те, щоб той до них приеднався.

“Що ви тут робите?” – запитав Тор. – “Ви супроводжуете нас?” – вiн сподiвався, що голос не видав його емоцiй.

Ерек вiдхилився назад i розсмiявся.

“Не турбуйтеся, юначе”, – заспокоiв вiн. – “Я йду з вами”.

“Правда?” – Запитав Рiс.

“Така традицiя для члена Срiбла – супроводжувати членiв Легiону пiд час iхнього першого дозору. Я зголосився пiти з вами”.

Ерек повернувся i подивився на Тора.

“Зрештою, вчора ти менi допомiг”.

Тор вiдчув, як тепло стало у нього на серцi. Присутнiсть лицаря надихнула його. Крiм того, вiн вiдчув, як пiднявся в очах своiх друзiв. Ось вiн, у супроводi кращого лицаря королiвства, направляеться до Каньйону. Велика частина його страхiв тут же зникла.

“Звичайно, я не пiду в дозор з вами”, – додав Ерек. – “Але я проведу вас через мiст до вашого табору. Патрулювати ви пiдете без мене”.

“Це велика честь, сер”, – сказав Рiс.

“Дякуемо”, – вiдгукнулися О’Коннор i Елден.

Ерек подивився на Тора i посмiхнувся.

“Врештi-решт, якщо ти будеш моiм першим зброеносцем, я просто не можу дозволити тобi померти”.

“Першим?” – перепитав Тор. Його серце завмерло.

“Фейтгольд зламав ногу пiд час лицарського турнiру. Вiн не зможе виконувати своiх обов’язкiв, принаймнi, вiсiм тижнiв. Тепер ти – мiй перший зброеносець. І наше тренування теж може початися, чи не так?”

“Звичайно, сер”, – вiдповiв Тор.

Голова Тора йшла обертом. Вперше за довгий час вiн вiдчув, що удача, нарештi, посмiхнулася йому. Тепер вiн був першим зброеносцем великого лицаря – кращого з кращих. Йому здавалося, що вiн обiйшов усiх своiх друзiв.

Всi п’ятеро продовжили шлях, прямуючи на захiд, у променях сонця, що сiдало. Ерек повiльно iхав на конi поруч з iншими.

“Смiю припустити, що Ви були у Каньйонi, сер?” – запитав Тор.

“Багато разiв”, – вiдповiв Ерек. – “Я був на першому патрулюваннi приблизно у твоему вiцi”.

“І як вiн вам?” – поцiкавився Рiс.

Усi четверо хлопцiв обернулися i уважно подивилися на Ерека. Якийсь час Ерек iхав мовчки, дивлячись прямо перед собою, мiцно стиснувши щелепи.

“Ваш перший раз – це досвiд, який ви нiколи не забудете. Це складно пояснити. Це дивне, незнайоме, мiстичне i красиве мiсце. По iншу сторону знаходиться неймовiрна небезпека. Мiст, який вам належить перетнути, довгий i крутий. Багато хто з вас патрулюватиме його, але ви завжди будете почувати себе самотнiми. Це природа в усiй своiй красi. Вона заганяе людину у свою власну тiнь. Нашi люди патрулюють його вже сотнi рокiв. Це обряд посвячення. Без цього ви не розумiете у повнiй мiрi, що таке небезпека – i не можете стати лицарями”.

Вiн замовк. Четверо хлопцiв подивилися один на одного знервовано.

“Чи чекати нам на сутички на iншiй сторонi?” – запитав Тор.

Ерек знизав плечима.

“Все можливо, як тiльки ви досягнете Вiльдiв. Малоймовiрно, але можливо”.

Ерек поглянув на Тора.

“Чи хочеш ти бути чудовим зброеносцем, а в один прекрасний день стати величним лицарем?” – запитав вiн, дивлячись прямо на Тора.

Серце Тора прискорено забилося.

“Так, сер, дужче всього на свiтi”.

“Тодi е речi, якi ти повинен засвоiти”, – сказав Ерек. – “Сили та спритностi не достатньо; не достатньо навiть бути прекрасним воiном. Є щось ще – щось важливiше за цi речi”.

Ерек знову стих, але Тор не мiг бiльше чекати.

“Що?” – запитав Тор. – “Що найголовнiше?”

“Ви повиннi бути сильнi духом”, – вiдповiв Ерек. – “Нiколи не бiйтеся. Ви повиннi увiйти в самий темний лiс, вступити в найнебезпечнiшу битву абсолютно незворушними. Ця незворушнiсть повинна бути всерединi вас завжди, коли б i куди б ви не йшли. Нiколи не бiйтеся, завжди будьте на сторожi. У вас не буде спокою. Ви маете бути старанними. Ви бiльше не можете очiкувати, що хтось iнший захистить вас. Ви бiльше не просто громадяни. Тепер ви – люди Короля. Кращими якостями для воiна е хоробрiсть i незворушнiсть. Не бiйтеся небезпеки. Чекайте на неi. Але не шукайте”.

“Кiльце, в якому ми живемо”, – додав Ерек. – “Наше королiвство. Здаеться, що ми, з усiма нашими людьми, захищаемо його вiд орд свiту. Але це не так. Ми захищенi тiльки Каньйоном i тiльки чарами в ньому. Ми живемо в чарiвному кiльцi. Не забувайте про це. Наше життя та смерть – це магiя. Безпеки немае нi тут, нi по iншу сторону Каньйону, хлопче. Приберiть чари, приберiть магiю, i нiчого не залишиться”.

Якийсь час вони йшли в тишi. Тор прокручував слова Ерека в своiй головi знову i знову. Вiн вiдчував, що Ерек передав йому якесь приховане повiдомлення, нiби кажучи йому: якими б силами, якою б магiею вiн не володiв, цього не потрiбно соромитися. Насправдi це – предмет гордостi i джерело всiеi енергii королiвства. Тору стало легше. Йому здавалося, що його вiдправили в Каньйон як покарання за те, що вiн використовував свою магiю, i вiн вiдчував свою провину за це. Але тепер вiн знав, що його сили – якими б вони не були – можуть стати джерелом гордостi.

У той час як iншi пiшли вперед, а Ерек i Тор були позаду, Ерек подивився на Тора.

“Тобi вже вдалося нажити собi деяких впливових ворогiв у дворi”, – сказав вiн iз задоволеною посмiшкою на обличчi. – “Здаеться, стiльки ж ворогiв, скiльки i друзiв”.

Присоромлений, Тор почервонiв.

“Я не знаю як так вийшло, сер. Я цього не хотiв”.

“Ворогiв не отримують навмисно. Вони часто з’являються через заздрiсть. Тобi вдалося викликати багато заздростi. Це не обов’язково погано. Ти в центрi загальноi уваги”.

Тор почухав голову, намагаючись зрозумiти сенс його слiв.

“Але я не знаю, чому”.

Здавалося, що Ерека це все тiшило.

“Сама Королева е головною твоеi противницею. Якимось чином тобi вдалося перейти iй дорогу”.

“Моя мати?” – обернувшись, запитав Рiс. – “Але чому?”

“Це питання, яке i мене цiкавить”, – сказав Ерек.

Тор вiдчував себе жахливо. Королева? Ворог? Що вiн iй зробив? Вiн не мiг цього зрозумiти. Хiба мiг вiн бути досить значимим для того, щоб вона взагалi помiтила його? Тор насилу розумiв, що вiдбуваеться навколо нього.

Раптом його осяйнуло.

“Це через неi мене вiдрядили в Каньйон?” – запитав вiн.

Ерек повернувся i глянув уперед. Вираз його обличчя став серйозним.

“Можливо”, – задумливо промовив вiн. – “Можливо й таке”.

Тор дивувався ворогам, яких нажив собi. Вiн увiйшов у двiр, про який нiчого не знав. Вiн всього лише хотiв стати “своiм”. Тор просто пiшов за своею мрiею та покликом i зробив усе можливе, щоб вони здiйснилися. При цьому вiн не думав про те, що може викликати ревнощi або заздрiсть. Тор знову i знову прокручував це в своiй головi як загадку, але не мiг докопатися до iстини.

Поки Тор обдумував все це, вони дiсталися до вершини пагорба. Видовище, яке постало перед ними, змусило вiдкинути всi думки. У Тора перехопило подих – i не лише через сильний поривчастий вiтер.

Перед ними постав Каньйон, розкинувшись так далеко, наскiльки вистачало погляду. Вперше в життi Тор побачив його. Це видовище так сильно вразило його, що вiн застиг на мiсцi, не в силах поворухнутися. Це було найграндiознiше i найвеличнiше видовище з усiх, що йому доводилося бачити в життi. Величезна прiрва в землi, здавалося, тягнеться нескiнченно, поеднана тiльки одним-единим вузьким мостом, бiля якого вишикувалися солдати. Здавалось, що i сам мiст тягнеться до краю землi.

Каньйон свiтився зеленими i синiми кольорами через захiд другого сонця, i сяючi променi вiдбивалися вiд його стiн. Тор пiшов за iншими, наближаючись все ближче i ближче до мосту, аж поки нарештi не змiг подивитися вниз, глибоко в скелi Каньйону. Здавалося, що вони стрiмко падають в надра землi. Тор навiть не змiг побачити дна i не знав, чи воно там було чи нi: все було затягнуто густим туманом. Камiння, яке утворювало скелi, здавалося, мало мiльйон рокiв – вiзерунки на них, мабуть, залишили шторми багато столiть тому. Це було найпервiснiше мiсце з усiх бачених ним. Тор i гадки не мав, що його планета була такою великою, яскравою, такою живою.

У нього було вiдчуття, що вiн став свiдком початку створення свiту.

Тор помiтив, що у його супутникiв теж перехопило подих.

Думка про те, що вони четверо патрулюватимуть Каньйон, здавалася смiховинною. Вони вiдчували себе мiзерними навiть при одному його виглядi.

Поки вони йшли до мосту, солдати вишукувались по обидвi сторони по стiйцi смирно, пропускаючи новий патруль. Тор вiдчув як його пульс пришвидшився.

“Я не уявляю, як ми вчотирьох взагалi зможемо патрулювати його”, – виголосив О’Коннор.

Елден хiхiкнув. “Крiм нас, тут багато iнших патрулiв. Ми всього лише черговий гвинтик у машинi”.

Коли вони переходили мiст, вони чули завиваючий вiтер, звук iхнiх чобiт i тупiт копит коня Ерека, який iхав поруч. Цi звуки були единим, що нагадувало Тору про реальнiсть того, що вiдбуваеться.

Жоден з солдат, якi завмерли по стiйцi струнко в присутностi Ерека, не промовив нi слова.

Тор не мiг не помiтити, що по обидва боки вiд них були насадженi на пiки голови варварських загарбникiв, кожнi кiлька футiв вздовж поручнiв. Деякi були зовсiм свiжими, з них все ще стiкала кров.

Тор вiдвiв погляд. Це зробило все дуже реалiстичним. Вiн не знав, чи був готовий до цього. Вiн намагався не думати про сутички, якi спричинили появу голiв, про життя, якi змарновано, i те, що чекало iх по iнший бiк. Вiн задавався питанням про те, чи повернуться вони назад. Яка була мета всiеi цiеi експедицii? Позбутися його?

Вiн подивився через край, на нескiнченнi скелi, i почув вереск далекоi птицi. Такого звуку йому ще не доводилося чути. Йому стало цiкаво, що це за птиця, i взагалi, якi ще екзотичнi тварини ховаються по iнший бiк.

Але насправдi не тварини турбували його, i навiть не голови на пiках. Найбiльше його хвилювало вiдчуття цього мiсця. Вiн не мiг назвати, що це – туман чи пронизливий вiтер, чи широчiнь вiдкритого неба, або свiтло сонця, що заходить – але щось в цьому мiсцi було таким нереальним, що нажахало його. Поглинуло його. Вiн вiдчув важку магiчну енергетику, що нависла над ними. Тору стало цiкаво, чи е це захистом Меча або якоюсь iншою давньою силою. Йому здавалося, що вiн не просто пройшов велику вiдстань, але переходив в iншу сферу буття.

Всього лише кiлька коротких днiв тому вiн пас овець у маленькому селi. Здавалося неймовiрним, що тепер, вперше в життi, вiн проведе нiч по iншу сторону Каньйону.




РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ


Сонце почало зникати з небосхилу i огорнуло всесвiт у сумiш багряного та голубого кольорiв. Тор йшов з Рiсом, О’Коннором та Елденом стежкою, що вела до Вiльдового лiсу. Тор нiколи у своему життi так не нервував. Зараз тут залишились лише четверо з них. Ерек лишився у таборi, i Тор вiдчував, що, не дивлячись на усi суперечки, зараз вони потребують один одного як нiколи. Вони повиннi покладатися лише на самих себе. Перш нiж вони вiдправились, Ерек сказав iм не хвилюватися. Сказав, що вiн залишиться на базi i чутиме iхнiй клич, i прийде у разi потреби.

Це давало Тору трохи впевненостi.

Лiс над ними ущiльнювався. Тор поглянув вниз i побачив, що лiсова пiдстилка вкрита колючками та дивними фруктами. Старезнi покрученi гiлки дерев опускалися так низько, що Торовi доводилося пiднирювати пiд них. Замiсть листя в них були шипи, i вони стирчали звiдусiль. Часом з них звисали жовтi гiрлянди, i Тор мав необережнiсть вiдштовхнути одну з них. Вiн з жахом помiтив, що то була змiя. Вiн закричав i вiдстрибнув вiд неi.

Вiн думав, що iншi посмiються з нього, але iх також сковував страх. Їх оточували незнайомi звуки екзотичних тварин. Деякi – низькi, гортаннi, iншi – високi та верескливi. Деякi доносились з вiддаля, iншi лунали геть близько. Сутiнки спускались дуже швидко, коли вони заглиблювались у лiс. Тор вiдчував, що у будь-яку мить вони можуть потрапити в засiдку. Небо темнiшало, i йому було важко навiть розгледiти обличчя своiх соратникiв. Вiн стиснув рукiв’я меча так сильно, що його пальцi побiлiли. Іншою рукою вiн тримав рогатку. Іншi також тримали свою зброю напоготовi.

Тор хотiв бути сильним, упевненим у собi та вiдважним, як i годиться гарному лицарю. Як розказував йому Ерек. Для нього краще було зустрiти смерть зараз, анiж завжди ii боятися. Вiн намагався пiдняти пiдборiддя i смiливо йти уперед; навiть пришвидшити свiй крок i йти на кiлька футiв перед iншими. Його серце калатало, але вiн вiдчував своi страхи.

“А що саме ми патрулюемо?” – поцiкавився Тор.

Щойно вiн це сказав, вiн зрозумiв, що це може бути дурне питання, i вiн очiкував, що Елден кепкуватиме з нього.

Але, на його подив, у вiдповiдь вiн почув лише тишу. Тор подивився i побачив бiлки очей Елдена. Вiн зрозумiв, що Елден ще бiльш наляканий. Це, принаймнi, надало Торовi деякоi впевненостi. Тор був молодше i менше за Елдена, але не вiддавався страховi.

“Я думаю, ворогiв”, – нарештi промовив Рiс.

“І хто це” – спитав Тор. – “Як вони виглядають?”

“Тут е найрiзноманiтнiшi вороги”, – вiдповiв Рiс. – “Ми зараз у Вiльдах. Тут панують нацii дикунiв, рiзноманiтнi види й раси злих iстот”.

“Але в чому сенс нашого патруля?” – спитав О’Коннор. – “Чого ми можемо досягти, роблячи це? Навiть якщо ми знищимо одного чи двох ворогiв, чи це зупинить мiльйони iнших?”

“Ми тут не для того, щоб вразити ворога”, – вiдповiв Рiс. – “Ми тут для того, щоб про нашу присутнiсть знали, вiд iменi нашого Короля. Щоб вони знали, що не слiд пiдходити надто близько до Каньйону”.

“Менi здаеться, що краще було б чекати, коли вони намагатимуться перейти його, i вже тодi боротися з ними”, – сказав О’Коннор.

“Нi”, – вiдрубав Рiс. – “Краще тримати iх на вiдстанi. Це причина наших патрулiв. В усякому разi, так говорять моi старшi брати”.

Торове серце калатало. Вони продовжували заглиблюватися в лiс.

“Як далеко ми повиннi зайти?” – вперше озвався Елден; його голос тремтiв.

“Хiба ти не пам’ятаеш, що казав Колк? Ми повиннi знайти малиновий стяг i принести його назад”, – вiдповiв Рiс. – “Це буде доказом того, що наш патруль зайшов достатньо далеко”.

“Я нiде не бачив знамено”, – пiдключився О’Коннор. – “Насправдi, я майже нiчого не бачу. Яким чином ми повернемось назад?”

Вiдповiдi не прозвучало. Тор теж про це думав. Як вони можуть знайти стяг у темрявi ночi? Вiн почав задаватися питанням – чи це не жарт, не вправа, чи це часом не одна з тих психологiчних iгор, у якi грають з хлопцями у Легiонi. Вiн знов подумав про слова Ерека, про своiх ворогiв при дворi. В нього були негарнi вiдчуття щодо цього патруля.

Раптом пролунав жахливий верескливий звук – щось велике шугануло серед гiлля та перебiгло iхнiй шлях. Тор витягнув свiй меч. Іншi зробили те саме. Повiтря наповнив металiчний звук мечiв, якi висуваюлися з пiхов. Вони стояли на мiсцi, тримаючи мечi перед собою, нервово розглядаючи темряву.

“Що це було?” – прокричав Елден. Його голос трiщав вiд страху.

Тварина знов перетнула iхнiй шлях, ломлячись з одного кiнця лiсу в iнший. Цього разу вони змогли добре ii розгледiти.

Плечi Тора розслабились, коли вiн впiзнав ii.

“Просто олень”, – промовив вiн з полегшенням. – “Найдивнiший олень, якого я коли-небудь бачив. Але, тим не менше, олень”.

Рiс розсмiявся. Це був заспокiйливий шум. Його смiх здавався занадто зрiлим для його вiку. Коли Тор почув цей смiх, вiн зрозумiв, що це смiх майбутнього Короля. Вiн вiдчув себе краще i теж засмiявся. У страху очi великi.

“Я не знав, що твiй голос трiщить, коли ти боiшся”, – смiючись, дражнив Елдена Рiс.

“Якби я тебе бачив, я б тобi показав”, – огризнувся Елден.

“Я добре тебе бачу”, – вiдповiв Рiс. -”Іди, спробуй”.

Елден зиркнув на нього, але не наважився пiдiйти. Замiсть цього, вiн засунув свiй меч назад у пiхви. Те саме зробили й iншi. Торовi подобалось, що Рiс провчив Елдена: той знущався з усiх i заслужив на вiдповiдь. Вiн захоплювався безстрашнiстю Рiса, адже Елден був удвiчi бiльший за нього.

Нарештi Тор вiдчув, що напруга потроху покидае його тiло. Вони пережили перше зiткнення, крига скресла, i вони все ще були живi. Вiн вiдкинувся i засмiявся, щасливий з того, що живий.

“Смiйся-смiйся, зайдо”, – промовив Елден. – “Подивимося, хто буде смiятись останнiм”.

“Я смiюся не над тобою”, - подумав Тор. – “Я просто радий з того, що живий”.

Вiн не став нiчого говорити, бо знав – що б вiн не сказав, це не змiнить ненавистi Елдена по вiдношенню до нього.

“Дивiться!” – закричав О’Коннор. – “Там!”

Тор примружився, але насилу мiг бачити те, на що вказував його друг в непрогляднiй темрявi. Зрештою, вiн побачив – стяг Легiону, що звисав з однiеi гiлки.

Вони всi побiгли до нього.

Елден обiгнав iнших, грубо вiдштовхуючи iх в сторону.

“Знамено – мое!” – крикнув вiн.

“Я першим побачив його!” – прокричав О’Коннор у вiдповiдь.

“Але я отримаю його першим i стану единим, хто принесе його назад!” – вигукнув Елден.

Тор закипiв вiд гнiву. Вiн не мiг повiрити в дii Елдена. Вiн згадав слова Колка – той, хто принесе стяг, буде нагороджений – i зрозумiв, чому Елден так поспiшив. Але це його не виправдовувало. Вони повиннi бути однiею командою, групою – а не кожен сам за себе. Елден показав свое справжне обличчя – нiхто iнший не побiг за знаменом, випереджаючи iнших. Тор ще бiльше зненавидiв Елдена.

Елден пробiг повз О’Коннора, вiдштовхуючи його лiктем, i, поки решта встигла зреагувати, вiн випередив iх на кiлька крокiв i вихопив стяг.

Як тiльки вiн це зробив, звiдкись з землi з’явилася величезна сiтка i, пiднесла його в повiтря, вона спiймала Елдена у пастку, пiднявши його високо над землею. Вiн розгойдувався взад i вперед прямо на iх очах, всього в декiлькох футах вiд них, немов зловлений звiр.

“Допоможiть! Допоможiть менi!” – з жахом закричав вiн.

Вони повiльно пiдiйшли до нього. Рiс зареготав.

“Ну i хто зараз боягуз?” – потiшаючись, гукнув вiн.

“Ах ти малий негiдник!” – закричав Елден. – “Я вб’ю тебе, коли виберуся звiдси!”

“Справдi?” – парирував Рис. – “І коли ж ти виберешся?”

“Випустiть мене!” – кричав Елден, борсаючись в сiтцi. – “Я вам наказую!”

“Ах, ти ще й наказуеш нам? Та невже?” – перепитав Рiс, знову розреготавшись.

Вiн обернувся i подивився на Тора.

“А ти що думаеш?” – запитав Рiс.

“Я думаю, що йому не завадило б вибачитися перед усiма нами”, – втрутився О’Коннор. – “Особливо перед Тором”.

“Згоден”, – сказав Рiс i звернувся до Елдена. – “Ось що я скажу тобi. Вибачайся – але тiльки щиро – i я подумаю над тим, щоб спустити тебе вниз”.

“Вибачитися?” – повторив Елден налякано. – “Та нi за що!”

Рiс повернувся до Тора.

“Можливо, нам просто залишити цього чурбака тут на нiч? Вiн стане вiдмiнною iжею для тварин. Що ти думаеш?”

Тор широко посмiхнувся.

“Думаю, це прекрасна iдея”, – сказав О’Коннор.

“Почекайте!” – закричав Елден.

О’Коннор простягнув руку i вихопив стяг з руки Елдена.

“Гадаю, стяг тобi не знадобиться”, – сказав О’Коннор.

Всi трое розвернулися i почали йти геть.

“Нi, зачекайте!” – закричав Елден. – “Ви не можете залишити мене тут! Ви не зробите цього!”

Але вони продовжували йти.

“Менi дуже шкода!” – Елден почав схлипувати. – “Прошу! Вибачте мене!”

Тор зупинився, але Рiс i О’Коннор продовжили свiй шлях. Нарештi Рiс озирнувся.

“Що ти робиш?” – запитав вiн Тора.

“Ми не можемо залишити його тут”, – вiдповiв Тор. Незважаючи на те, що Елден йому не подобався, вiн вважав неправильним кидати його одного.

“Чому нi?” – поцiкавився Рiс. – “Вiн сам винен”.

“Ти знаеш, що якби це сталося з тобою, вiн би з радiстю залишив тебе тут. Чому тебе це мае хвилювати?”

“Я розумiю, але це не означае, що ми повиннi чинити так, як вiн”, – вiдповiв Тор.

Рiс поставив руки в боки i глибоко зiтхнув, пiсля чого нахилився i прошепотiв Тору на вухо.

“Я не збирався залишати його тут на всю нiч. Можливо, на пiвночi. Але ти правий. Вiн не створений для цього. Швидше за все, вiн обмочиться чи отримае серцевий напад. Ти занадто добрий. У цьому вся проблема”, – промовив Рiс, поклавши руку Тору на плече. – “Але саме тому я i вибрав тебе в друзi”.

“І я”, – сказав О’Коннор, поклавши руку на iнше плече Тора.

Тор розвернувся i попрямував до сiтки; вiн простягнув руку i розрiзав ii.

Елден з гуркотом приземлився. Вiн схопився на ноги, скинув з себе сiтку i несамовито оглянув землю.

“Мiй меч!” – крикнув Елден. – “Де вiн?”

Тор подивився на землю, але було надто темно, щоб що-небудь побачити.

“Мабуть, вiн полетiв у дерева, коли сiтка пiдняла тебе вгору”, – вiдповiв Тор.

“Де б вiн зараз не був, вiн зник”, – сказав Рiс. – “Ти нiколи його не знайдеш”.

“Але ви не розумiете”, – благав Елден. – “Легiон. Існуе правило – нiколи не залишати свою зброю. Я не можу повернутися без нього. Мене виженуть!”

Тор обернувся i знову оглянув землю, дерева – вiн подивився скрiзь, але не побачив жодноi ознаки наявностi меча Елдена. Рис i О’Коннор просто стояли, не обтяжуючи себе пошуками.

“Менi шкода”, – сказав Тор. – “Але я його не бачу”.

Елден обшукав все, поки, нарештi, не здався.

“Це твоя вина”, – сказав вiн, вказуючи на Тора. – “Це ти втягнув нас у цi неприемностi!”

“Це не так”, – вiдповiв Тор. – “Винен ти! Саме ти побiг за стягом. Ти вiдштовхнув всiх нас з дороги. Тобi нема кого звинувачувати, крiм самого себе”.

“Я тебе ненавиджу!” – закричав Елден.

Вiн кинувся на Тора, схопив його за сорочку i збив з нiг. Елден заскочив Тора зненацька. Тору вдалося ухилитися, але Елден розвернувся i накрив його своею вагою. Вiн був занадто великий i сильний, тому було складно стримати його.

Але тут раптово Елден вiдпустив його i вiдкотився вбiк. Тор почув звук меча, витягнутого з пiхов. Пiднявши очi, вiн побачив Рiса, який стояв над Елденом i притиснув кiнчик свого меча до його горла.

О’Коннор пiдiйшов i простягнув Торовi руку, допомагаючи йому швидко пiднятися на ноги. Тор стояв разом з двома друзями, дивлячись на Елдена, який залишався лежати на землi.

“Ще раз доторкнешся до мого друга”, – серйозно пригрозив Рiс Елдену, – “І я запевняю, що вб’ю тебе”.




РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ


Тор, Рiс, О’коннор, Елден i Ерек сидiли на землi навколо палаючого багаття. Всi п’ятеро тихо сидiли з сумними обличчями. Несподiванкою для Тора було те, що лiтня нiч може бути такою холодною. Було у цьому каньйонi щось холодне. Мiстичнi вiтри кружляли за його спиною i змiшувались з туманом, який, здавалося, нiколи не пiде. Вiтер пробирав до кiсток. Тор нахилився вперед i потер над вогнем руки, якi нiяк не зiгрiвались.

Тор жував шматок в’яленого м’яса, воно було жорстким i солоним, але якось втамовувало його голод. Ерек простягнув руку, i щось дав Торовi. Той вiдчув в своiх руках м’який бурдюк, при натисканнi на який вiдчувалось, що в ньому бовтаеться рiдина. Бурдюк був напрочуд важким. Тор пiднiс його до губ i натиснув на задню частину. Рiдина полилась до його рота. Вперше за ту нiч вiн вiдчув тепло.

Всi сидiли мовчки, дивлячись на вогонь. Тор все ще був знервованим. Перебуваючи на цiй сторонi Каньйону, на ворожiй територii, вiн вiдчував що мае бути  готовим до служби будь-якого моменту. Тора дивувало, як спокiйно сидiв Ерек, неначе вiн перебував на власному подвiр’i. Принаймнi, Тор вiдчував полегшення з того, що покинув Вiльди i возз’еднався з Ереком, з яким зараз сидiв бiля вогнища. Ерек придивлявся до лiсу, уважно слiдкував за кожним порухом, але робив вiн це впевнено i розслаблено. Тор знав, що Ерек зможе захистити iх усiх вiд будь-якоi небезпеки.

Тор вiдчував себе задоволеним, сидячи бiля багаття; iншi, здавалося, також; за винятком, звичайно, Елдена – той, пiсля повернення з лiсу, був похмурим як нiколи. Вiн втратив свою упевненiсть i пихатiсть i тепер сидiв засмучений  i беззбройний. Командири нiколи б не пробачили таку помилку,  Елдена обов’язково виженуть з Легiону пiсля iх повернення. Вiн думав, що Елден може зробити. У Тора було вiдчуття, що той просто так не опустить рук i мае якийсь запасний план, якийсь трюк. Тор здогадувався, що щоб це не було, це не буде добрим.

Тор повернувся i простежив за поглядом Ерека. Той дивився на горизонт, у пiвденному напрямку, на нескiнченну лiнiю слабкого свiтла. Тор задумався.

“Що це?” – запитав вiн нарештi у Ерека. – “Що це за свiтло, на яке ти не перестаеш дивитись?”

Ерек мовчав протягом довгого часу. Єдине, що можна було почути – це вiтер. Нарештi, не повертаючи голови, вiн сказав: “Горали”.

Тор обмiнявся поглядами з iншими, в усiх очах вiн побачив жах. Шлунок Тора стиснувся вiд однiеi думки про них. Горали. Так близько. Їх роздiляв лише звичайний лiс i велика рiвнина. Мiж ними бiльше не було великого Каньйону, який роздiляв iх i давав вiдчуття безпеки. Все свое життя Тор чув про жорстокiсть цих дикунiв з Вiльдiв. Дикуни не мали iншого бажання, окрiм як атакувати Кiльце. І тепер мiж ними нiчого не було. Вiн не мiг повiрити у iх кiлькiсть. Це була величезна армiя, яка знаходилась в очiкуваннi.

“А ти не боiшся?” – запитав Тор Ерека.

Ерек похитав головою.

“Горали рухаються як едине цiле. Вони ставлять своi вiйськовi табори тут щоночi. Але на Каньйон вони могли би напасти тiльки, якби мобiлiзували усю свою армiю. Але вони не посмiють навiть спробувати. Сила Меча виступае в якостi щита. І вони знають, що не зможуть перемогти ii”.

“Чому ж тодi вони розбили там табiр?” – запитав Тор.

“Це iхнiй спосiб залякування. І вони готуються. Так було багато разiв, на протязi всiеi iсторii. Ще з часiв наших батькiв, вони нападали, намагаючись перейти Каньйон. Але на моiй пам’ятi такого не було”.

Тор подивився на чорне небо, яке мерехтiло синiми та помаранчевими зiрками, i здивувався. Ця сторона каньйону була для нього мiсцем кошмарiв, ще з тих часiв, як вiн навчився ходити. Ця думка злякала його, i вiн не мiг спекатись ii. Тепер вiн був членом Легiону i мав поводити себе вiдповiдно.

“Не хвилюйся”, – сказав Ерек, нiби читаючи його думки. – “Вони не будуть атакувати нас, поки в нас е Меч Долi”.

“Ти коли-небудь тримав його?” – раптом запитав з цiкавiстю Тор Ерека. – “Той меч?”

“Звичайно, нi”, – рiзко заперечив Ерек. – “Нiхто не мае права тримати його, окрiм нащадкiв королiв”.

Тор збентежено подивився на нього.

“Але я не розумiю. Чому?”

Рiс вiдкашлявся.

“Можливо, я?” – спитав вiн.

Ерек кивнув у вiдповiдь.

“Існуе легенда про Меч. Вiн ще нiколи i нiким не був пiднятий. Легенда говорить про те, що лише один чоловiк, обраний, зможе оволодiти ним. Спробувати пiдняти його дозволяеться лише Королю або його наступнику”.

“А як же нинiшнiй король, твiй батько?” – запитав Рiса Тор. – “Невже вiн не пробував?”

Рiс опустив погляд.

“Вiн спробував одного разу. Коли був коронований. Принаймнi, так вiн розповiдав. Вiн не змiг пiдняти його. І з тих пiр Меч лежить там як символ його поразки. Вiн ненавидить його”.

“Одного дня з’явиться обраний”, – додав Рiс. – “І вiн звiльнить кiльце вiд усiх ворогiв i приведе нас до кращоi долi, нiж ми коли-небудь знали. Всiм вiйнам прийде кiнець”.

“Це казки i дурницi”, – огризнувся Елден. – “Цей Меч не здатний пiдняти нiхто. Вiн занадто важкий. Це неможливо. І немае нiякого “обраного”. Це все фiгня. Ця легенда була придумана тiльки для того, щоб керувати простолюдинами, якi будуть чекати на “обраного”. Це було зроблено для продовження правлiння МакГiлiв, адже ця легенда дуже зручна для них”.

“Припни свого язика, хлопче”, – рiзко викрикнув Ерек. – “Ти завжди повинен говорити з повагою про свого короля”.

Елден принижено опустив голову.

Тор думав про все це, намагаючись зрозумiти. Інформацii було так багато, що вiн не мiг обробити всю ii одразу. Все свое життя вiн мрiяв побачити Меч Долi. Вiн чув iсторii про його iдеальну форму. За чутками, вiн був виготовлений з незрозумiлого металу i вважався магiчною зброею. Тору стало цiкаво, що б було, якби не було меча, який захищав iх. Тодi армiя короля була б переможена Імперiею? Тор дивився на палаючi вогнi на горизонтi. Здавалось, що вони тягнуться у вiчнiсть.

“Ти коли-небудь там був?” – запитав Тор Ерека. – “Там. Далеко. За лiсом. у Вiльдах?”

Всi iншi повернулись i подивились на Ерека. Тор з нетерпiння чекав його вiдповiдi. У гнiтючiй тишi, Ерек дивився на полум’я протягом довгого часу. Настiльки довго, що у Тора з’явились сумнiви – чи вiдповiсть той колись. Тор сподiвався, що вiн не був занадто настирним, хлопець був вдячний Ереку i не хотiв робити йому неприемно. Крiм того, Тор не був упевнений, що вiн хоче знати вiдповiдь.

Коли Тор вже хотiв забрати свое питання назад, Ерек вiдповiв:

“Так”, – сказав вiн похмуро.

Це едине слово повисло в повiтрi на довгий час. І Тор вiдчув його вагу, яка розповiла йому все, що вiн хотiв знати.

“І на що схоже це мiсце?” – запитав О’Коннор.

Тор був радий, що не тiльки вiн один задае питання.

“Цим мiсцем править одна нещадна iмперiя”, – сказав Ерек. – “Але тi землi великi i рiзноманiтнi. Там е земля дикунiв, земля рабiв. І земля монстрiв. Монстри страшнiше, нiж будь-що, що ви можете собi уявити. Є там пустелi, гори i пагорби, якi тягнуться безкiнечно. Є болота, i е великий океан. Є земля Друiдiв. І земля Драконiв”.

Очi Тора широко розкрились.

“Драконiв?” – запитав вiн здивовано. – “Я думав що вони не iснують”.

Ерек подивився на нього дуже серйозно.

“Я запевнюю тебе, що вони там е. І живуть вони в мiсцi, в яке тобi нiколи не захочеться потрапити. Цього мiсця навiть Горали бояться”.

Тор здригнувся вiд цiеi думки. Вiн ледве мiг уявити таку довгу мандрiвку у свiт. Вiн задався питанням, як Ерек змiг повернутись живим i зробив в пам’ятi помiтку, щоб запитати про це iншим разом.

У хлопця було так багато питань. Тор хотiв запитати його про природу iмперii зла, i хто нею керував; чому вони хотiли напасти; як Ерек зважився на похiд туди i коли повернувся. Але Тор подивився у вогонь. Стало ще темнiше i холоднiше, а повiки ставали все важчими. Це був не найкращий час для запитань.

Замiсть цього, вiн дозволив собi заснути. Вiн поклав голову на землю. Перед тим, як закрити очi, вiн подивився на чужу землю i задався питанням – чи повернеться вiн коли-небудь додому.


*

Тор, збентежений, вiдкрив очi, не розумiючи де вiн, i як вiн сюди потрапив. Вiн подивився вниз i побачив, що усе довкола вкрите туманом. Туман був настiльки густий, що Тор не мiг побачити власнi ноги. Вiн обернувся i побачив свiтанок, який розгортався над каньйоном перед ним. Далеко, на iншiй сторонi, була його батькiвщина. Вiн все ще був на цiй, неправильнiй, сторонi кордону. Його серце закалатало.

Тор подивився на мiст. На ньому, як не дивно, не було видно солдатiв. Усе мiсце виглядало пустельним. Вiн не мiг зрозумiти, що вiдбуваеться. Тор подивився на мiст i побачив, як його дерев’янi дошки падали одна за одною, немов домiно. Вже за мить мiст обвалився i впав у прiрву, дно якоi було так далеко, що вiн навiть не почув звукiв падiння дощок.

Тор знервовано обернувся, намагаючись знайти iнших, але нiкого не було в полi зору. Вiн поняття не мав що робити. Тепер вiн застряг. Тут, наодинцi, з iншого боку Каньйону, i повернутись вiн жодним чином не мiг. Вiн не розумiв, куди всi пiшли.

Раптом вiн щось почув i подивився у лiс. Вiн побачив там якийсь рух. Тор пiднявся на ноги i пiшов на цей звук. Ноги занурювались в землю, коли вiн йшов. Коли вiн пiдiйшов ближче, то побачив сiтку, яка звисала з нижньоi гiлки. Всерединi неi бовтався Елден, i гiлки скрипiли вiд його руху.

На головi в Елдена сидiв сокiл. Це було створiння дуже характерного вигляду, тiло його блищало срiблом, а помiж очима тягнулася чорна смуга. Вiн нахилився i вирвав око у Елдена. Сокiл обернувся до Тора, тримаючи око у дзьобi.

Тор хотiв вiдвернутись, але не змiг. Як тiльки вiн усвiдомив, що Елден мертвий, раптом весь лiс ожив. На нього з усiх бокiв неслась армiя Горалiв. Гiгантськi, одягненi лише у настегеннi пов’язки, з величезними м’язами на грудях, трьома носами, якi були розташованi трикутником на iхнiх обличчях, i двома довгими, вигнутими гострими iклами, вони сичали i гарчали, коли бiгли на нього. Вiд цих звукiв у Тора волосся стало дибки. Йому було нiкуди сховатись. Вiн простягнув руку, щоб схопити свiй меч, але, подивившись вниз, вiн побачив, що меча нема.

Тор закричав.

Вiн прокинувся i сiв прямо, важко дихаючи i несамовито оглядаючись. Навколо нього була тиша, справжня жива тиша, а не та, що вiн бачив увi снi.

Поруч з ними, у перших променях свiтанку, спали Рiс, О’Коннор i Ерек. Вони спали, розтягнувшись на землi, а поруч догорало багаття. По землi стрибав сокiл. Вiн подивився на Тора, схиливши голову. Це був великий i гордий птах, з однiею чорною смугою, яка тягнулась вниз по його чолу. Вiн дивився Тору прямо в очi. Раптом, сокiл заверещав. Звук змусив Тора затремтiти: це був той самий сокiл з його сну.

Саме тодi вiн зрозумiв, що цей птах був посланням – його сон був не просто сном. Щось було не так. Тор вiдчув, як по його спинi пробiгли мурашки, спускаючись по руках.

Вiн швидко пiдвiвся на ноги i подивився навколо, мiркуючи, що б це могло бути. Тор не вiдчув нiчого поганого, i йому здалося, що все перебувае на своiх мiсцях. Мiст був на мiсцi, i солдати охороняли його.

Що це було? – подумав вiн.

І тодi вiн зрозумiв. Когось не вистачало. І це був Елден.

Спочатку Тор подумав, що, можливо, Елден залишив iх, i попрямував на iнший бiк Каньйону, через мiст. Можливо, йому було соромно за втрату свого меча i вiн взагалi залишив це мiсце.

Але тодi Тор подивився в сторону лiсу i побачив свiжi слiди на моху, якi прямували прямою стежкою по ранковiй росi. Не було жодних сумнiвiв, що вони належали Елдену. Вiн не пiшов, вiн повернувся назад у лiс. Наодинцi. Можливо, щоб просто вiдпочити. Але, можливо – Тор з жахом зрозумiв це – для того, щоб повернути свiй меч.

Це було нерозумно, йти туди самому, i це засвiдчувало, в якому вiдчаi був Елден. Тор вiдразу вiдчув, що його життя у великiй небезпецi.

Сокiл знову заверещав, неначе пiдтверджуючи думки Тора. Сокiл знявся i полетiв, прямо в обличчя Тора. Тор ухилився, кiгтi сокола пройшли прямо над його головою. Птах пiднявся в повiтря i полетiв геть.

Тор вирiшив дiяти. Недовго думаючи, вiн побiг у лiс по свiжих слiдах.

Якби вiн зупинився, щоб подумати, наскiльки божевiльна його iдея, вiн би запанiкував. Але замiсть того, вiн вiдчував гостру необхiднiсть допомогти Елдену. Вiн бiг, бiг один углиб лiсу, у перших променях свiтанку.

“Елден!” – закричав Тор.

Вiн не мiг цього пояснити, але, якимось чином, Тор вiдчував, що Елден скоро помре. Можливо, його не повинно було це хвилювати, враховуючи те, як Елден вiдносився до нього. Але Тор не мiг нiчого з собою вдiяти. Звичайно, якби вiн сам опинився в такiй ситуацii, Елден не зробив би нiчого, щоб допомогти йому. Це було божевiльною iдеею – покласти життя за того, кому Тор був байдужий. Насправдi, Елден iз задоволенням подивився б як помре Тор. Але вiн не мiг не допомогти Елдену. Вiн вперше переживав ситуацiю, коли всi вiдчуття кричали йому дiяти. Тор якось змiнювався i не знав що з цим робити. Вiн вiдчував, що його тiло перебувае пiд контролем якоiсь новоi, таемничоi сили, i це змушувало Тора нервувати. Невже вiн сходить з розуму? Можливо, вiн зайшов занадто далеко? Можливо, це був лише сон? Можливо, йому варто повернутися назад?

Але вiн цього не зробив. Тор дозволив ногам нести себе, не пiддаючись страху i сумнiвам. Вiн бiг i бiг, поки його легенi не почали горiти.

Тор повернув i зупинився як укопаний вiд того, що побачив. Тор стояв, намагаючись вiддихатись i зрозумiти те, що вiн бачив перед своiми очима. Ця картина могла вселити страх у найдосвiдченiшого воiна.

Там стояв Елден. Вiн тримав свiй короткий меч i дивився на iстоту, яку Тор нiколи не бачив. Створiння було жахливе. Воно височiло над Елденом принаймнi на дев’ять футiв, завширшки як чотири чоловiки. Воно пiдняло своi м’язистi червонi руки з трьома довгими, немов нiгтi, пальцями на кожнiй з них. Голова його була як у демона, з чотирма рогами, довгими щелепами i широким чолом. Чудовисько мало два великих жовтих ока i довгi кривi iкла. Воно вiдкинулось назад i закричало.

Товсте старезне дерево, що стояло поруч з ним, розкололось надвое вiд цього звуку.

Елден стояв, заморожений вiд страху. Вiн упустив меч, i земля пiд ним стала вологою.

Чудовисько зробило крок до Елдена. З його рота капала слина.

Тор теж був сповнений страху, однак, на вiдмiну вiд Елдена, страх не паралiзував його. З якоiсь причини, страх посилював почуття Тора, i вiн вiдчув прилив сил. У нього з’явилось тунельне бачення, яке дозволило йому максимально зосередитись на iстотi перед ним, на ii позицii вiдносно  Елдена, на ii розмiрах i швидкостi. Тор зосередився на кожному ii русi. Вiн також зосередився на позицii власного тiла та зброi, яку вiн мав.

Тор почав дiяти. Вiн кинувся вперед, мiж Елденом i звiром. Чудовисько заревiло, i Тор вiдчув його жаркий подих. Звуки, що видавала тварина, змусили пiднятись кожну волосинку на потилицi Тора i йому захотiлось повернутись. Аж раптом вiн почув голос Ерека у своiй головi. Вiн казав, що Тор повинен бути сильним, безстрашним та зберiгав холоднокровнiсть. І Тор змусив себе не здаватись.

Тор високо пiдняв меча, розiгнався i всадив його в ребра чудовиська, намагаючись дiстати до самого серця.

Чудовисько закричало в агонii, його кров полилась на руку Тора, коли той занурив меч до самого кiнця.

Але, на подив Тора, воно не померло. Тварюка здавалася непереможною.

Не чекаючи наступного удару, звiр розвернувся i вдарив Тора так сильно, що той вiдчув, як затрiщали його ребра. Хлопець перелетiв через галявину i перед тим, як впасти на землю, врiзався в дерево. Вiн вiдчув страшенний головний бiль.

Тор пiдняв голову, весь свiт навколо нього йшов обертом. Звiр нахилився i вийняв меч Тора зi свого черева. Меч у його руках здавався крихiтним, немов зубочистка. Звiр обернувся назад i жбурнув його; меч полетiв через дерева, ламаючи гiлки, i зник у лiсi.

Звiр перенiс свою увагу на Тора.

Елден стояв там, де i був, як i ранiше заморожений вiд страху. Але, коли звiр почав атакувати Тора, Елден раптом почав дiяти. Вiн вистрибнув чудовиськовi на спину. Це уповiльнило звiра, достатньо, щоб Тор встиг пiдвестися. Звiр люто закинув руки за спину, зняв Елдена i жбурнув його в хащi. Той пролетiв через галявину i впав серед дерев.

Чудовисько досi кровоточило. Важко дихаючи, воно знов повернулося до Тора. Звiр загарчав та оголив своi iкла, наближаючись до нього.

У Тора не було варiантiв. Вiн був без меча, i мiж ним i монстром нiчого не було. Монстр кинувся на Тора, але вiн встиг вiдкотитись в останню мить. Удар чудовиська потрапив у дерево, де щойно був Тор. Удар був такоi сили, що вирвав дерево.

Звiр пiдняв свою ногу над головою Тора. Але вiн знову встиг вiдкотитись. Чудовисько залишило глибокий слiд там, де щойно була голова Тора.

Тор скочив на ноги, поклав камiнь у пращу i жбурнув його.

Вiн потрапив монстру помiж очей, i це був найсильнiший кидок, що коли-небудь робив Тор. Чудовисько вiдсахнулось. Тор був впевнений, що вбив його.

Але, на його подив, чудовисько не зупинилось.

Тор робив усе можливе, щоб призвати свою силу, чим би вона не була. Вiн атакував чудовисько, стрибаючи вперед, врiзаючись в нього, намагаючись повалити звiра на землю за допомогою своеi надлюдськоi сили.

Тор був вражений, що його сила не допомогала йому. Вiн був простим, звичайним хлопчиком. Тендiтний хлопчик поруч з цим величезним звiром.

Звiр нахилився, схопив Тора за пояс i пiдняв його високо над головою. Тор безпорадно бовтався у повiтрi, а потiм звiр його кинув. Вiн полетiв, як ракета, через галявину i знову врiзався у дерево.

Тор лежав оглушений, його голова розривалася вiд болю. Його ребра були зламанi. Звiр кинувся до нього, i Тор зрозумiв, що йому гаплик. Чудовисько пiдняло свою червону, м’язисту ногу, готуючись нанести удар прямо в голову Тора. Той приготувався до смертi.

Раптом звiр завмер у повiтрi. Тор клiпнув, намагаючись зрозумiти чому.

Звiр вхопився за горло, i Тор побачив, що з нього стирчить наконечник стрiли. За мить, звiр завалився мертвий.

У полi зору з’явився Ерек у супроводi Рiса i О’Коннора. Тор побачив як Ерек дивився на нього, питаючи, чи все в з ним добре. Бiльше всього Тор хотiв вiдповiсти, що вiн живий, але не змiг вимовити анi слова. За мить, його очi заплющилися, i вiн втратив свiдомiсть.




РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ


Тор повiльно вiдкрив очi. Вiн розгубився i намагався з’ясувати, де знаходиться. Вiн лежав на соломi, i на мить подумав, що знову опинився в казармi. Вiн пiднявся на один лiкоть, немов готуючись до бою, i пильно обдивився навколо.

Але то була не казарма. Вiн знаходився в розкiшнiй кiмнатi, обкладенiй каменем. Це мiсце нагадувало одну з кiмнат замку. Королiвського замку.

Перш, нiж вiн змiг щось зрозумiти, масивнi дубовi дверi вiдчинилися, i в них гордовито увiйшов Рiс. Поодаль, Тор чув приглушений гомiн юрби.

“Нарештi вiн ожив”, – оголосив з посмiшкою Рiс та кинувся вперед. Вхопивши Тора за руку, вiн пiдняв його на ноги.

Тор торкнувся голови, намагаючись приглушити жахливий головний бiль, що швидко наростав.

“Швидше, ходiмо, всi вже чекають на тебе”, – Рiс пiдганяв Тора, смикаючи його за руку.

“Зажди хвилину, будь ласка”, – сказав Тор, намагаючись отямитися. – “Де, я? Що сталось?”

“Ми повернулись до Королiвського Двору – i тебе вiтатимуть як героя дня!” – весело сказав Рiс, i вони попрямували до дверей.

“Героя? Що ти маеш на увазi? І. . . як я тут опинився?” – запитав Тор, намагаючись пригадати.

“Те чудовисько звалило тебе з нiг. Ти деякий час лежав без свiдомостi. Ми мусили вiднести тебе назад через мiст Каньйону. Вкрай драматично. Зовсiм не так, як я очiкував твого повернення на нашу сторону!”– сказав вiн зi смiхом.

Вони вийшли в коридор замку, де Тор побачив рiзних людей – жiнок, чоловiкiв, зброеносцiв,охоронцiв, лицарiв, що дивились на нього так, наче тiльки й чекали коли вiн прокинеться. Крiм того, в iх очах вiн читав дещо нове, схоже на повагу. Вiн вперше бачив це. До цього, майже завжди на нього дивились з презирством, а тепер – так, нiби вiн був одним iз них.

“Що саме сталося?” – ламав голову Тор, не в силах згадати.

“Ти що, нiчого не пам’ятаеш?” – запитав Рiс.

Тор намагався думати.

“Я пам’ятаю, як побiг до лiсу. Бився з чудовиськом. А потiм…” – на цьому його спогади обривались.

“Ти врятував Елдену життя”, – сказав Рiс. – “Ти безстрашно побiг до лiсу, з власноi волi, сам. Я не знаю, чому ти вирiшив витратити свою енергiю на порятунок цього самозакоханого бовдура, але ти зробив це. Король надзвичайно задоволений тобою. Не тому, що вiн переймаеться життям Елдена. А тому, що вiн цiнуе хоробрiсть. Вiн любить святкування. Це важливо для нього, вiдзначення таких подiй, як ця, щоб надихати iнших. І це добре позначаеться як на Королi, так i на Легiонi. І вiн хоче святкування. Ти тут, бо вiн збираеться нагородити тебе”.

“Нагородити мене?” – запитав приголомшений Тор. – “Але ж я нiчого не зробив!”

“Ти врятував Елдену життя”.

“Я просто зреагував. Це вийшло природньо”.

“І саме тому Король хоче нагородити тебе”.

Тор знiяковiв. Вiн не думав, що його дii заслужили нагороди. Зрештою, якби не було Ерека, Тор уже був би мертвий. Тор думав про це, i його серце знову наповнилося вдячнiстю до Ерека. Вiн сподiвався, що в один прекрасний день вiн зможе вiддячити йому.

“А як же наш обов’язок патрульних?” – запитав Тор. – “Ми його не виконали”.

Рiс пiдбадьорливо поплескав його по плечу.

“Друже, ти врятував хлопцю життя. Життя члена Легiону. Це набагато важливiше за наш патруль”, – Рiс розсмiявся. – “Так насичено, для небагатого на подii першого патруля!” – додав вiн.

В кiнцi чергового коридору, двое охоронцiв вiдкрили перед ними дверi, i Тор не встиг i оком змигнути, як опинився в королiвських покоях. Вони побачили близько сотнi лицарiв, що знаходились в кiмнатi зi склепiнчастою стелею, вiтражами, зброею та обладунками, що прикрашали стiни як трофеi. Збройова палата – зала, де зустрiчаються всi великi воiни, всi мужi Срiбла. Серце Тора прискорено забилось, коли вiн оглядав стiни – усю найвiдомiшу зброю та обладунки вiдважних та легендарних лицарiв. Тор чув про це мiсце все свое життя. Це була його мрiя – побачити ii одного дня. Зазвичай, охоронцi не впускали сюди нiкого, крiм Срiбла.

Але що ще бiльше здивувало Тора, так це те, що справжнi лицарi повернулись i подивились на нього – з усiх бокiв. Бiльше того, на iх обличчях читалось захоплення. Тор нiколи не бачив так багато лицарiв в однiй кiмнатi, i нiколи не вiдчував такого визнання. Вiн неначе потрапив у сон. Тим бiльше, що за кiлька хвилин до цього вiн мiцно спав.

Мабуть, Рiс помiтив приголомшене обличчя Тора.

“Кращi воiни Срiбла зiбралися тут, щоб вшанувати тебе”.

Тор вiдчув гордiсть, хоч i не мiг повiрити в те, що все це вiдбуваеться насправдi: “Вшанувати мене? Але я нiчого не зробив”.

“Помиляешся”, – почувся голос.

Тор повернувся i вiдчув важку руку на своему плечi. Це був Ерек, з посмiшкою на вустах.

“Ти проявив мужнiсть, честь i вiдвагу, якоi не чекали вiд тебе. Ти ледь не поклав голову, щоб врятувати одного зi своiх братiв. Це те, на що ми очiкуемо в Легiонi, i це те, на що ми очiкуемо в Срiблi”.

“Ти врятував мое життя”, – промовив Тор до Ерека. – “Якби не ти, той звiр мене би вбив. Я не знаю, як тобi вiддячити”.

Ерек посмiхнувся.

“Ти це вже зробив”, – вiдповiв вiн. – “Хiба ти не пам’ятаеш лицарський турнiр? Думаю, ми квити”.

Тор йшов по дорiжцi до трону Короля МакГiла, в дальньому кiнцi зали, у супроводi Рiса з одного боку, Ерека з iншого. Вiн вiдчував на собi сотнi поглядiв, i це було схоже на сон.

Король був в оточеннi безлiчi радникiв, разом зi своiм старшим сином Кендриком. Коли Тор наблизився, його серце сповнилось гордiстю. Йому важко було повiрити в те, що Король знову надав йому аудiенцiю, i так багато поважних мужiв були тут, щоб засвiдчити це.

Вони пiдiйшли до трону Короля. МакГiл пiдвiвся, i у кiмнатi запала тиша. Похмурий вираз на обличчi МакГiла змiнила широка посмiшка, вiн зробив три кроки вперед i, на подив Тора, обiйняв його.

У залi пiднявся шквал схвальних вигукiв.

Вiн вiдступив, продовжуючи мiцно тримати Тора за плечi, i всмiхнувся.

“Ти послужив Легiону гарну службу”, – сказав вiн.

Слуга пiднiс Королю кубок, який вiн пiдняв. І гучним голосом, вiн крикнув:

“ЗА ВІДВАГУ!”

“ЗА ВІДВАГУ!” – повторили сотнi чоловiчих голосiв. Залу наповнив приглушений шум захоплення, пiсля чого знову запанувала тиша.

“В честь твого сьогоднiшнього подвигу” – виголосив Король. –“Я нагороджу тебе подарунком”.

Король зробив жест рукою, i вперед вийшов слуга, рука якого була покрита довгою, чорною рукавицею – на нiй сидiв дивовижний сокiл. Вiн повернувся i подивився на Тора так, нiби знав його.

У Тора перехопило подих. Це був сокiл з його сну – срiблястий i з однiею единою смужкою, що проходила через його лоб.

“Сокiл е символом нашого королiвства i нашоi королiвськоi родини”, – голосно мовив МакГiл. – “Це птах мисливства, гордостi i честi. Водночас, це птах майстерностi i хитростi. Сокiл вiдданий i лютий, вiн ширяе у небi над iншими iстотами. Це також священне створiння. Кажуть той, хто володiе соколом, також належить i йому. Вiн буде супроводжувати тебе в усiх мандрiвках. Вiн буде залишати тебе, але завжди повертатиметься. І тепер цей сокiл – твiй”.

Сокольничий зробив крок вперед, одягнув на зап’ястя i руку Тора важку кольчужну рукавицю i посадив на неi птаха. Тор вiдчував себе наелектризованим з цiею рукавицею на руцi. Вiн боявся рухатись, приголомшений вагою рукавицi та сокола. Але складно було залишатись непорушним у той час, як птах метушився на його зап’ястi. Вiн вiдчував кiгтi птаха, та, на щастя, вiн вiдчував лише стискання, бо був захищений рукавицею. Птах обернувся, подивився прямо на нього i скрикнув. Тор вiдчув птаха, дивлячись йому в очi, вiдчув мiстичний зв’язок зi створiнням. Вiн знав, що сокiл буде з ним до кiнця його днiв.

“Як ти збираешся його назвати?” – голос Короля розрiзав дзвiнку тишу кiмнати.

Тор напружив мозок, який зараз вiдмовлявся працювати.

Вiн намагався думати швидко. Вiн пригадував всiх найвiдомiших воiнiв Королiвства. Окинув поглядом стiни i побачив дощечки з назвами битв, що вiдбувалися по всьому Королiвству. Вiн зупинив погляд на одному написi. Це було мiсце в Кiльцi, де вiн нiколи не був, але вiн знав, що це територiя мiстичних сил. Це було те, що треба.

“Я назву його Естофель”, – вигукнув Тор.

“Естофель”, – схвально повторила юрба.

Сокiл теж скрикнув, нiби вiдповiдаючи.

Раптом Естофель затрiпотiв крилами i злетiв угору, попiд склепiнчасту стелю i вилетiв у вiдкрите вiкно. Тор дивився йому вслiд.

“Не хвилюйся”, – сказав сокольничий. – “Вiн завжди повертатиметься до тебе”.

Тор обернувся i подивився на Короля. Йому нiхто нiколи не дарував подарункiв, особливо таких. Вiн не знав, що сказати, як вiддячити. Вiн був приголомшений.

“Ваша Величносте”, – сказав вiн, опустивши голову. – “Я не знаю як вам дякувати”.

“Ти вже вiддячив” – вiдповiв МакГiл.

Юрба привiтала iх оплесками, i напруга, що панувала в залi, спала. Чоловiки енергiйно заговорили мiж собою. До Тора пiдiйшло одразу стiльки лицарiв, що вiн не знав, в який бiк повертати голову.

“Це Альгод з Пiвденноi Провiнцii”, – сказав йому Рiс, представляючи одного з лицарiв.

“А це Камера з Низьких Болiт,.. А це Базикольд iз Пiвнiчного Форту…”

Скоро всi iмена сплутались у його головi. Вiн був схвильований. Йому було важко повiрити, що всi цi лицарi хочуть познайомитися з ним. Вперше в життi вiн почувався таким поважним та достойним. Вiн розумiв, що цей день не повториться. Вперше в життi в нього прокинулось вiдчуття власноi значущостi.

І вiн не мiг перестати думати про Естофеля.

Тор дивився в усi боки вiтаючи людей, чиi iмена пропливали повз – iмена якi вiн вже не намагався запам’ятати. В цей час до нього, крiзь юрбу лицарiв, прослизнув посланець. Вiн принiс невеликий сувiй, який вклав у долоню Тора.

Тор розгорнув його i прочитав послання, виведене красивими, витонченими лiтерами:



“Зустрiнемося на задньому дворi. За воротами”.



Тор вiдчув нiжний тонкий аромат, який доносився вiд рожевого сувою. Вiн був здивований, адже там не було пiдпису.

Рiс нахилився i пробiг очима по посланню через плече Тора, i пирснув вiд смiху.

“Здаеться, моя сестра накинула на тебе оком”, – сказав вiн, посмiхаючись. – “На твоему мiсцi, я б вже пiшов, вона ненавидить чекати”.

Тор вiдчув, що червонiе.

“Ти потрапиш на заднiй двiр через тi ворота. Поспiшай. Вона може швидко помiняти свое рiшення”, – Рiс посмiхався, дивлячись на нього. – “Я хотiв би, аби ти став членом нашоi родини”.




РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ


Тор спробував слiдувати вказiвкам Рiса, пробираючись через залюднений замок, але це було нелегко. У цьому палацi було занадто багато поворотiв, прихованих таемних ходiв, довгих коридорiв, якi, здавалося, вели тiльки до ще бiльшоi кiлькостi коридорiв.

Вiн пригадав у пам’ятi вказiвки, якi йому дав Рiс, зробив ще кiлька крокiв, повернув в iнший коридор i, нарештi, зупинився перед невеликими арочними дверима з червоною ручкою – саме такою, про яку йому сказав Рис – i штовхнув ii.

Тор поспiшив вийти у двiр i був вражений рiзким свiтлом лiтнього дня. Вiн вiдчув себе краще, опинившись на вулицi, за межами задушливого замку, дихаючи свiжим повiтрям, вiдчуваючи на своему обличчi сонячнi променi. Вiн примружився, давши своiм очам час звикнути до яскравого свiтла, пiсля чого озирнувся. Перед ним розкинулися королiвськi сади, живоплiт був iдеально пiдрiзаний i мав рiзнi форми, утворюючи акуратнi ряди, мiж якими проходили звивистi стежки. Тут були фонтани, дивовижнi дерева, сади зi стиглими раннiми лiтнiми фруктами i поля квiтiв усiх розмiрiв, вiдтiнкiв i форм. Вiд такого видовища у нього перехопило подих. Йому здавалося, що вiн опинився на живописному полотнi.

Тор дивився по сторонах у пошуках Гвендолiн, його серце шалено калатало. Заднiй двiр був порожнiй. Тор припустив, що вiн, ймовiрно, призначався тiльки для королiвськоi родини, вiдгороджений вiд iнших людей високими кам’яними стiнами саду. Тим не менш, вiн шукав ii скрiзь та не змiг знайти.

Вiн подумав, що, можливо, ii послання було всього лише розiграшем. Певно так i було. Ймовiрно, вона всього лише знущаеться над ним, селюком, розважаеться за його рахунок. Зрештою, як мiг хтось ii рангу всерйоз ним зацiкавитися?

Тор знову перечитав ii записку, пiсля чого згорнув ii, з соромом. Над ним посмiялися. Яким же вiн був дурнем, вiн надiявся на щось. Глибоко в душi йому було боляче.

Тор розвернувся i вже готовий був пiти назад до замку, посупивши голову. Як тiльки вiн пiдiйшов до дверей, пролунав голос.

“І куди ти зiбрався?” – радiсний голос нагадував пташиний спiв.

Тор задумався, чи це не плiд його уяви. Вiн озирнувся, шукаючи ii поглядом, i вона була тут. Сидячи у затiнку пiд стiною замку, вона посмiхалась. На нiй було вишукане королiвське вбрання – сукня з численними воланами з бiлого сатину з рожевим оздобленням. Вона виглядала ще прекраснiше, нiж вiн пам’ятав.

Це була Гвендолiн – дiвчина, про яку Тор мрiяв з самого першого дня iх зустрiчi – про ii мигдалеподiбнi блакитнi очi, довге, полуничного кольору волосся, про посмiшку, яка осяяла його серце. На нiй був великий бiло-рожевий капелюшок, що захищав ii вiд сонця. Очi ii свiтилися. На мить йому хотiлося обернутися i подивитися, чи не стоiть хто за ним.

“Гм …” – почав Тор. – “Я … гм … не знаю. Я … гм … збирався зайти всередину”.

І знову поруч з нею вiн почав хвилюватися, усвiдомлюючи, що йому важко зiбратися з думками i висловити iх.

Гвендолiн розсмiялася. Їi смiх був найкрасивiшим звуком з усiх, якi йому доводилося чути.

“Але для чого тобi заходити?” – грайливо запитала вона. – “Ти тiльки що прийшов”.

Тор розгубився. Вiн не знаходив слiв.

“Я … гм … не мiг знайти тебе”, – сказав вiн, знiтившись.

Вона знову розсмiялася.

“Але ж я тут. Ти не збираешся приеднатися до мене?”

Вона простягнула руку. Тор кинувся до неi, нахилився i взяв за руку. Його нiби струмом вдарило вiд дотику до ii шкiри – такоi м’якоi та гладкоi. Їi тендiтна долоня iдеально лягла у його. Вона поглянула на нього i дозволила своiй руцi затриматися в його на мить довше, перш нiж прибрала ii. Тор обожнював вiдчувати кiнчики ii пальцiв у своiй долонi i надiявся, що вона нiколи iх не забере.

Вона вiдвела долоню, щоб взяти його попiд руку. Пара пiшла по звивистих стежках. Вони йшли вздовж невеликоi стежини, викладеноi брукiвкою, i незабаром опинилися в лабiринтi з огорож, захищенi вiд стороннiх очей.

Тор нервував. Можливо, вiн, простолюдин, отримае неприемностi, гуляючи з дочкою Короля. Вiн вiдчув, що пiт проступив на його лобi i не знав – це вiд спеки чи вiд ii дотику.

Вiн не знав, що сказати.

“Ти викликав тут справжнiй переполох, чи не так?” – запитала вона з посмiшкою. Вiн був вдячний iй за те, що вона порушила незручне мовчання.

Тор знизав плечима: “Менi шкода. Я не хотiв цього”.

Гвендолiн розсмiялася. “А чому не хотiв? Хiба це погано – викликати загальний переполох?”

Тор був загнаний в кут. Вiн не мiг пiдiбрати слiв, щоб вiдповiсти. Здавалося, що вiн завжди говорить щось не те.

“У будь-якому випадку, це мiсце таке задушливе i нудне”, – сказала Гвендолiн. – “Приемно зустрiти тут новачка. Здаеться, ти дуже подобаешся моему батьковi, а також i брату”.

“Гм … дякую”, – вiдповiв Тор.

Вiн подумки картав себе, згоряючи вiд сорому. Вiн знав, що повинен сказати бiльше i хотiв би цього. Але вiн просто не знав, що сказати.

“А тобi…” – почав вiн, ламаючи голову над тим, що запитати. – “… подобаеться тут?”

Вона вiдкинулася i засмiялася.

“Чи подобаеться менi тут?” – запитала вона. – “Сподiваюся на це. Я тут живу!”

Гвендолiн знову засмiялася, i Тор вiдчув, що червонiе. Йому здавалося, що вiн дiйсно все псуе. Але вiн не зростав серед дiвчат, в його селi у нього нiколи не було дiвчини, i вiн просто не уявляв, що вiн повинен iй сказати. Про що вiн мiг ii запитати? Звiдки ти? Тор вже знав вiдповiдь на це питання. Вiн почав мiркувати, чому вона возиться з ним, чи це така забавка?

“Чому я тобi подобаюсь?” – спитав вiн.

Вона подивилася на нього i видала смiшний звук.

“А ти самовпевнений, хлопче”, – захiхiкала вона. – “Хто сказав, що ти менi подобаешся?” Вона широко посмiхалася. Було ясно, що все, сказане ним, забавляло ii.

Тепер Тор вiдчував себе так, немов накликав на себе ще бiльшi неприемностi.

“Прошу вибачення. Я не це хотiв сказати. Менi просто стало цiкаво. Я маю на увазi … хм … Я знаю, що не подобаюся тобi”.

Гвендолiн продовжувала смiятися.

“Повинна тобi сказати, що ти кумедний. Б’юся об заклад, що в тебе нiколи не було дiвчини, чи не так?”

Принижений Тор опустив очi i похитав головою.

“Припускаю, що i сестер у тебе немае?” – продовжувала вона.

Тор знову похитав головою.

“У мене е три брати”, – випалив вiн. Нарештi йому вдалося сказати щось нормальне.

“Невже?” – запитала Гвендолiн. – “І де ж вони? У твоему селi?”

Тор похитав головою. “Нi, вони тут, в Легiонi, зi мною”.

“Ну що ж, це мае тiшити тебе”.

Тор похитав головою.

“Нi. Вони мене терпiти не можуть. Вони б хотiли, щоб мене тут не було”.

І вперше посмiшка зникла з ii обличчя.

“Але чому вони тебе не люблять?” – запитала вона з жахом. – “Твоi рiднi брати?”

Тор знизав плечима: “Хотiв би я знати”.

Якийсь час вони йшли мовчки. Раптово вiн злякався, що зiпсував iй гарний настрiй.

“Але не турбуйся, мене це не хвилюе. Так було завжди. Насправдi, тут я зустрiв хороших друзiв. Кращих друзiв, якi у мене коли-небудь були”.

“Мiй брат? Рiс? ”– поцiкавилась вона.

Тор кивнув.

“Рiс хороший”, – сказала Гвендолiн. – “В якомусь сенсi вiн – мiй улюбленець. Знаеш, у мене чотири брати: трое з них рiднi, один нi. Найстарший – син батька вiд iншоi жiнки. Мiй зведений брат. Ти знаеш його, Кендрика?”

Тор кивнув: “Я йому зобов’язаний. Саме завдяки Кендрику для мене знайшлося мiсце в Легiонi. Вiн хороша людина”.

“Це правда. Вiн е одним з кращих людей королiвства. Я люблю його як рiдного брата. А ще я так само люблю Рiса. Решта два … ну … Ти знаеш, якi бувають сiм’i. Не всi ладнають мiж собою. Інодi я дивуюся, що у всiх нас однi i тi ж батьки”.

Тепер Тору стало цiкаво. Вiн хотiв дiзнатися бiльше про те, ким вони були, про ii ставлення до них, чому вони не були близькi. Тор хотiв запитати ii про це, але не наважувався пхати носа не в свою справу. Крiм того, здавалося, що вона теж не хотiла докладно зупинятися на цьому. Гвендолiн здавалася щасливою людиною – людиною, якiй подобаеться думати лише про хороше.

Коли стежка лабiринту закiнчилася, перед двором постав iнший сад, де трава була iдеально пiдстрижена i вирiзана в рiзнi форми. Це була свого роду гральна дошка, яка простягалась як мiнiмум на п’ятдесят футiв в кожному напрямку, з величезними дерев’яними фiгурами, вищими за Тора, встановленими по всiй дiлянцi.

Гвендолiн закричала вiд захвату.

“Зiграеш?” – запитала вона.

“Що це?” – поцiкавився Тор.

Вона обернулася i здивовано подивилася на нього.

““Ти нiколи не грав у цю гру?” – перепитала вона.

Збентежений Тор похитав головою, вiдчуваючи себе ще бiльшим селюком, нiж будь-коли.

“Це найкраща гра!” – вигукнула вона.

Вона, взявши руки Тора в своi, потягла його на поле. Гвендолiн була переповнена захопленням. Тор не змiг утриматися вiд посмiшки. Вiдчуття того, що ii руки знаходяться в його руках, збуджувало його бiльше, нiж це гарне мiсце. Вiдчуття бажаностi. Вона хотiла, щоб вiн пiшов з нею. Вона хотiла провести час з ним. Навiщо комусь пiклуватися про нього? Особливо комусь, як вона? Йому все ще здавалося, що це все марево.

“Стань там”, – попросила вона. – “За тiею штукою. Ти повинен ii пересунути, але у тебе на це е тiльки десять секунд”.

“Що означае пересунути ii?” – запитав Тор.

“Вибирай напрямок, швидко!” – вигукнула Гвендолiн.

Тор пiдняв величезний дерев’яний брусок, дивуючись його вазi, i, пройшовши кiлька крокiв, опустив його на iншу клiтинку.

Без вагань, Гвен пiдштовхнула свiй власний брусок, який став на брусок Тора i повалив його на землю.

Вона закричала вiд захвату.

“Це був поганий хiд!” – сказала вона. – “Ти став прямо на моему шляху! Ти програв!”

Спантеличений Тор дивився на два бруска на землi. Вiн не зрозумiв цю гру взагалi.

Вона засмiялася, взяла його за руку та продовжила вести його стежками.

“Не хвилюйся, я тебе навчу”, – сказала вона.

Його серце кружляло вiд ii слiв. Вона буде його вчити. Вона хоче знову його побачити. Проводити час з ним. Невже йому все це сниться?

“То скажи менi, що ти думаеш про це мiсце?” – запитала вона, ведучи його в iншi лабiринти, прикрашенi квiтами рiзних вiдтiнкiв, восьми футiв у висоту. Невiдомi Тору комахи кружляли над iх верхiвками.

“Це найкрасивiше мiсце з усiх, що я коли-небудь бачив”, – щиро вiдповiв Тор.

“А чому ти хочеш бути членом Легiону?”

“Це все, про що я коли-небудь мрiяв”, – промовив вiн.

“Але чому?” – допитувалася вона. – “Тому що ти хочеш служити моему батьковi?”

Тор думав про це. Насправдi, вiн нiколи не ставив собi питання – чому. Просто так було завжди.

“Так”, – вiдповiв вiн. – “Королю. І Кiльцю”.

“А як щодо життя?” – запитала вона. – “Чи хочеш ти мати сiм’ю? Землю? Дружину?”

Гвендолiн зупинилася i подивилася на нього. Тор був змучений. Нiколи ранiше вiн не думав про цi речi i не знав, що iй вiдповiсти. Їi очi блищали, коли вона дивилася на нього.

“Гм … Я … Я не знаю. Насправдi я нiколи не думав про це”.

“А що б твоя мама сказала з цього приводу?” – грайливо запитала Гвендолiн.

Тор знiяковiв.

“У мене немае матерi”, – сказав вiн.

Посмiшка зникла з ii лиця.

“Що з нею сталося?” – запитала вона.

Тор збирався вiдповiсти iй, розповiсти все. Вперше в життi вiн стане говорити про матiр з ким-небудь. І що було справдi дивно, так це те, що йому дiйсно хотiлося це зробити. Вiн вiдчайдушно хотiв вiдкритися iй, цiй незнайомцi, i дозволити iй зазирнути у найпотаемнiшi куточки його душi.

Але щойно вiн вiдкрив рот, щоб вiдповiсти, раптом з нiзвiдки пролунав суворий голос.

“Гвендолiн!” – почувся крик.

Вони обидва обернулися i побачили ii мати, Королеву, одягнену у вишукане вбрання. Вона прямувала до своеi дочки у супроводi своiх служниць. Вираз ii обличчя був дуже сердитим.

Королева пiдiйшла впритул до Гвен, грубо схопила ii за руку i повела за собою.

“Іди всередину зараз же. Що я тобi казала? Я не хочу, щоб ти знову говорила з ним. Ти мене зрозумiла?”

Лице Гвен почервонiло, що переросло в гнiв та гордiсть.

“Вiдпусти мене!” – крикнула вона матерi. Але це було марно – Королева продовжувала вiдводити ii подалi вiд цього мiсця, i служницi теж оточили дiвчину.

“Я сказала вiдпусти мене!” – репетувала Гвендолiн. Вона в розпачi дивилася на Тора. Їi сумний погляд благав.

Тор розумiв ii почуття – вiн i сам це вiдчував. Вiн хотiв покликати ii, вiдчував як розбиваеться його серце, коли бачив як ii уводять. Йому здавалося, нiби на його очах руйнуеться його майбутне.

Вiн довго стояв там пiсля того, як вона зникла з поля зору. Вiн дивився ii вслiд, завмерши на мiсцi i затамувавши подих. Вiн не хотiв йти, не хотiв забувати все це.

Найбiльше вiн боявся уявити, що бiльше нiколи не побачить ii знову.


*

Тор плентався назад до замку, все ще не оговтавшись вiд зустрiчi з Гвен. Вiн насилу помiчав те, що вiдбуваеться навколо. Його розум був поглинений думками про неi; ii обличчя не зникало з його уяви. Вона була чудова. Гвен – найвродливiша, найдобрiша, наймилiша, найнiжнiша i найкумеднiша дiвчина з усiх, кого вiн зустрiчав. Йому необхiдно знову ii побачити. Тор вiдчував бiль вiд того, що вона не з ним. Вiн не розумiв своiх почуттiв до неi, i це лякало його. Вiн ледве знав Гвендолiн, тим не менш, вiн вже вiдчував, що не може без неi.

В цей же час вiн думав про те, як Королева вiдвела ii. Вiд думки про те, якi могутнi сили стоять мiж ними. Йому стало зле. Сили, якi з якоiсь причини не хочуть, щоб вони були разом.

Намагаючись зрозумiти все це, раптом вiн вiдчув мiцну руку на своiх грудях, яка намагалася його зупинити.

Тор пiдвiв очi i побачив молодого хлопця – можливо, на пару рокiв старше за нього, високого i худого. На ньому був найдорожчий одяг, який вiн коли-небудь бачив – королiвськi пурпурнi, зеленi та червонi шовки, старанно прикрашений капелюх з пером. Вiн скривився. Хлопець мав елегантний вигляд, здавався розбещеним, немов вирiс в розкошi – його руки були м’якими, а високi вигнутi брови висловлювали презирство.

“Мое iм’я Алтон”, – почав хлопець. – “Я – син лорда Алтона, перший двоюрiдний брат Короля. Ми е лордами королiвства протягом семи столiть. Що дае менi право бути Герцогом. А ти навпаки – простолюдин”, – сказав вiн, майже випльовуючи слова. – “Королiвський двiр тiльки для членiв королiвськоi сiм’i. І для знатi. Але не для таких, як ти”.

Тор стояв, поняття не маючи, хто ця людина, i що вiн зробив, щоб вивести його з себе.

“Чого ти хочеш вiд мене?” – запитав Тор.

Алтон захiхiкав.

“Зрозумiло, звiдки тобi знати? Ймовiрно, ти взагалi нiчого не знаеш, чи не так? Як ти смiеш з’являтися тут i прикидатися одним з нас?” – випалив вiн.

“Я нiким не прикидаюся”, – сказав Тор.

“Ну, мене не хвилюе, куди ти мiтиш. Я всього лише хочу попередити тебе, поки твоi фантазii не завели тебе занадто далеко, що Гвендолiн моя”.

Вражений Тор потупився на нього. Його? Вiн не знав, що сказати.

“Наш шлюб влаштований з самого народження”, – продовжував Алтон. – “Ми – ровесники i наше становище однакове. Плани вже реалiзуються. Не думай навiть на секунду, що може бути по-iншому”.

В Тора перехопило подих. Вiн навiть не знайшов у собi сили вiдповiсти.

Алтон пiдiйшов до нього ближче i подивився на нього.

“Бачиш”, – виголосив вiн нишком. – “Я дозволяю Гвен флiртувати. У неi багато залицяльникiв. Час вiд часу iй стае шкода простолюдина або слугу. Вона дозволяе iм стати ii розвагою, забавою. Ти, мабуть, вирiшив, що за цим криеться щось бiльше. Але для Гвен це несерйозно. Ти всього лише черговий знайомий, чергова розвага. Вона збирае iх, як ляльок. Вони для неi нiчого не значать. Вона надихаеться появою нового простолюдина, але через день або два iй стае нудно. Вона скоро тебе кине. Насправдi ти для неi нiщо. А до кiнця цього року ми з нею одружимося. Назавжди”.

Очi Алтона широко розкрилися, демонструючи його рiшучiсть.

Тор вiдчув, як його серце розбилося вiд почутих слiв. Невже Алтон сказав правду? Невже вiн насправдi нiчого не означае для Гвен? Вiн був збитий з пантелику. Тор не знав, чому вiрити. Вона здавалася такою щирою. Але, можливо, вiн просто зробив неправильнi висновки?

“Ти брешеш”, – нарештi вiдповiв Тор.

Алтон презирливо посмiхнувся, пiсля чого ткнув своiм нiжним пальцем у груди Тору.

“Якщо я знову побачу тебе поруч з нею, я викликаю королiвську охорону! Вони заарештують тебе!”

“На якiй пiдставi?!” – запитав Тор.

“Менi не потрiбнi пiдстави. У мене е становище. Вони повiрять всьому, що я скажу. Коли я покiнчу з наклепами на тебе, половина королiвства повiрить в те, що ти – злочинець”.

Алтон самовдоволено посмiхнувся. Тору стало зле.

“Тобi не вистачае честi”, – сказав Тор, не розумiючи, як хтось може чинити так непристойно.

Алтон пронизливо розсмiявся.

“Я нiколи не мав честi”, – сказав вiн. – “Честь – для дурнiв. Я маю все, що захочу. Тримай честь при собi. А я отримаю Гвендолiн”.




РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ


Тор з Рiсом вийшли через арочнi ворота Королiвського Двору на дорогу, яка вела до казарм Легiону. Охоронцi стали струнко, коли хлопцi пройшли бiля них. Тор вiдчув велике почуття приналежностi, вiн вже перестав бути чужинцем. Хлопець згадав, як ще декiлька днiв тому охоронець виганяв його звiдси. Як швидко все змiнилось за такий короткий промiжок часу.

Тор почув крик i подивився вгору. Вiн побачив, що високо над головою, дивлячись вниз, кружляв Естофель. Птах рiзко почав спускатись вниз. Збуджений Тор простягнув руку, на якiй носив металеву рукавичку.  Птах пiднявся i полетiв все вище i вище, залишаючись при цьому у полi зору. Тор задумався. Естофель був мiстичним птахом, i хлопець вiдчував особливий зв’язок з ним, зв’язок, який важко було пояснити.

Тор та Рiс продовжували мовчки йти у бiк казарми. Вони тримали швидкий темп. Тор знав, що його чекають брати i питав себе – як вони приймуть його? Чи будуть вони заздрити i ревнувати, тому що Тору дiсталось так багато уваги? Чи будуть смiятись над ним через те, що його принесли назад через каньйон? Або, можливо, вони нарештi приймуть його.

Тор сподiвався, що станеться останне. Вiн втомився вiд боротьби з iншими хлопцями Легiону i бiльш за все на свiтi хотiв вiдчути свою приналежнiсть. Вiн хотiв бути прийнятим в якостi одного з них.

Казарми вже були у полi зору, але розум Тора зайняло щось iнше.

Гвендолiн.

Тор не знав, як поговорити про це з Рiсом, враховуючи те, що вона була його сестрою. Але вiн не мiг весь час утримувати це в собi. Тор не мiг забути зустрiч з цим грiзним членом королiвськоi сiм’i, Алтоном. Вiн весь час запитував себе – скiльки iз всього сказаного ним було правдою. Частина Тора боялась обговорити це з Рiсом, не бажаючи ризикувати втратити нового друга через його сестру. Але iншiй частинi було цiкаво, що думае Рiс.

“Хто такий Алтон?” – нерiшуче запитав Тор.

“Алтон?” – перепитав Рiс – “Чому ти питаеш про нього?”

Тор знизав плечима, не знаючи, що вiдповiсти.

На щастя, Рiс продовжив.

“Вiн хоча i грiзний, але один з найнезначнiших членiв королiвськоi родини. Алтон – троюрiдний брат Короля. А що, йому вiд тебе щось потрiбно?” – Рiс примружився. – “Гвен? Я так i знав. Я мав попередити тебе про це”.

Тор повернувся i подивився на Рiса, бажаючи почути бiльше.

“Що ти маеш на увазi?”

“Алтон – хам. Вiн волочиться за моею сестрою ще з тих пiр, як навчився ходити. Вiн упевнений, що вони одружаться. Моя мати, здаеться, теж упевнена у цьому”.

“А вони одружаться?” – запитав Тор, дивуючись наскiльки серйозно звучить його голос.

Рiс подивився на нього i посмiхнувся.

“Друже мiй, ти закохався в неi, чи не так?” – реготнув Рiс. – “Це сталося швидко”.

Тор почервонiв, сподiваючись, що це було не так очевидно.

“Одружаться вони чи нi, буде залежати вiд почуттiв моеi сестри до нього”, – сказав нарештi Рiс. – “Якщо ii не змусять взяти шлюб. Але я сумнiваюсь, що мiй батько пiде на це”.

“І що вона вiдчувае до нього?” – Тор боявся бути занадто надокучливим, але йому потрiбно було це знати.

Рiс знизав плечима. – “Ти повинен запитати ii сам про це, я думаю. Я нiколи не говорив з нею про це”.

“Але чи може твiй батько змусити ii взяти шлюб з ним?” – допитувався Тор. – “Невже вiн здатний на таку рiч?”

“Мiй батько може зробити все, що захоче. Але це мiж ним i Гвен”.

Рiс розвернувся i подивився на Тора.

“До чого всi цi запитання? Чому ти заговорив про це?”

Тор почервонiв, не знаючи, що сказати.

“Просто”, – видавив вiн нарештi.

“Просто!” – розсмiявся Рiс. – “Звучить непереконливо, як для “просто”!”

Рiс розсмiявся голоснiше. Тор був збентежений, що уявив собi, що вiн подобаеться Гвен. Рiс простягнув руку i твердо поклав ii на плече Тору.

“Послухай, старий”, – сказав Рiс. – “Єдине, що ти маеш знати напевно про Гвен – вона знае, чого вона хоче, i вона отримуе те, що хоче. Так завжди було. Вона така ж вольова, як i мiй батько. Нiхто i нiщо не може змусити ii зробити щось таке, чого вона не хоче. Так що не хвилюйся. Якщо вона вибере тебе, повiр менi, вона сама дасть про це знати. Зрозумiв?”

Тор кивнув, почуваючи себе краще. Так завжди траплялося пiсля розмов з Рiсом.

Вiн пiдняв голову i побачив перед собою величезнi ворота казарми Легiону. Вiн був здивований, побачивши декiлька iнших хлопцiв, що стояли бiля ворiт, нiби чекаючи на них. Ще бiльше вiн здивувався, коли помiтив, що вони посмiхались та вигуками вiтали iх. Вони кинулись вперед, схопили Тора за плечi, обхопили руками i потягли його всередину. Тор був вражений доброзичливiстю iнших хлопцiв.

“Розкажи про Каньйон. Як там на iншiй сторонi?” – запитав один iз них.

“Якою була та iстота? Та, яку ти вбив”, – запитав iнший.

“Я не вбивав чудовисько”, – запротестував Тор. – “Це зробив Ерек”.

“Я чув що ти врятував життя Елдену”, – сказав ще один хлопець.

“Я чув, що iстота напала на вас, коли ви не мали нiякоi зброi”.

“Тепер ти один з нас!” – почувся крик, який пiдхопили й iншi, вiтаючи Тора, як давно втраченого брата.

Тор не мiг у це повiрити. Чим бiльше вiн слухав цих хлопцiв, тим бiльше вiн розумiв, що вони мають рацiю. Можливо, вiн i справдi такий хоробрий. Вiн нiколи не думав про це. Вперше за довгий час вiн став почувати себе так добре.  Найкраще у цьому було те, що вiн, нарештi, вiдчув свою приналежнiсть до цих хлопцiв. Неначе гора впала з плечей Тора.

Тора привели на головний полiгон, де перед ним стали бiля десятка членiв Легiону разом з воiнами Срiбла. Всi вони доброзичливо дивились на нього. Кожен вийшов i поплескав рукою по спинi Тора.

Колк зробив крок вперед i всi замовкли. Тор вже приготувався, адже Колк завжди показував тiльки презирство до Тора. Але тепер, на подив Тора, Колк дивився на нього з повагою. Хоча вiн не мiг посмiхатись, але вже i не хмурився. Тор мiг заприсягтися, що побачив щось на зразок захоплення в очах Колка.

Колк зробив ще один крок, взяв невеличкий значок, на якому був зображений чорний сокiл, i прикрiпив його на груди Тора.

Значок Легiону. Тора було прийнято. Нарештi вiн став одним iз них.

“Торгрiн з Пiвденноi Провiнцii Захiдного Королiвства”, – урочисто промовив Колк – “Ми радi вiтати тебе у Легiонi”.

Хлопцi радiсно закричали, потiм кинулись на Тора, пiдхопили його на руки i почали пiдкидати.

Тор не мiг усвiдомити, що вiдбуваеться. Вiн навiть i не намагався. Вiн просто хотiв насолодитись цим моментом. Тепер, нарештi вiн вiдчув свою приналежнiсть.

Колк обернувся до iнших хлопчакiв.

“Добре, хлопцi, заспокойтесь”, – сказав вiн. – “Сьогоднi особливий день. Бiльше не буде нiякоi полiровки i прибирання кiнського гною. Тепер прийшов час для справжнiх тренувань. Це день зброi”.

Хлопчаки розвернулись, збуджено галасуючи, i побiгли за Колком, який йшов до величезноi круглоi будiвлi з дубу, прямо у блискучi бронзовi дверi. Тор йшов в оточеннi iнших, серед пiднесеного гомону. Поряд з Тором йшов Рiс, О’Коннор також приеднався до них.

“Не думав, що знову побачу тебе живим”, – сказав О’Коннор, посмiхаючись i ляскаючи Тора по плечу. – “Наступного разу, дозволь менi прокинутись першим, добре?”

Тор тiльки посмiхнувся у вiдповiдь.

“Що це за будiвля?” – запитав Тор Рiса, коли вони пiдiйшли ближче. Величезнi залiзнi заклепки на дверях пiдкреслювали важливiсть конструкцii.

“Будинок зброi”, – вiдповiв Рiс. – “Це мiсце, де вони зберiгають усю нашу зброю. Інодi вони навiть дозволяють поглянути на неi, а з деякими екземплярами потренуватись. Все залежить вiд того, чого хочуть навчити”.

Шлунок Тора стиснувся, коли вiн побачив, як Елден наближаеться до них. Тор приготувався до погроз, але на його подив, Елден дивився на нього з повагою.

“Я хочу подякувати тобi”, – сказав вiн, принижено опустивши очi. – “За те, що врятував мое життя”.

Тор був ошелешений. Вiн нiколи не чекав такого вiд Елдена.

“Я був неправий щодо тебе”, – додав Елден. – “Друзi?” – спитав вiн.

Вiн простягнув руку.

Тор не був одним з тих, хто тримае образу. Тому iз задоволенням простягнув руку назустрiч.

“Друзi”, – вiдказав вiн.

“Я не кидаюсь словами просто так”, – сказав Елден. – “Ти завжди можеш розраховувати, що я тебе прикрию. Адже я у тебе в боргу”.

З цими словами вiн повернувся i поспiшив назад до юрби.

Тор не знав, що з цим робити. Вiн був вражений тим, як швидко все змiнилося.

“Я думаю, вiн все-таки не покидьок”, – сказав О’Коннор. – “Можливо, вiн i непоганий хлопець, зрештою”.

Вони пiдiйшли до будинку зброi. Величезнi дверi вiдчинились, i Тор зайшов, вiдчуваючи трепет. Вiн йшов, витягнувши шию, намагаючись поглядом охопити все. На стiнах висiли сотнi видiв зброi, деякi з них вiн навiть нiколи не бачив. Іншi хлопчаки поспiшили вперед у збудженому поривi, пiдбiгаючи до зброi i вивчаючи ii. Тор за iх прикладом зробив те ж саме. Вiн почувався, наче дитина у кондитерськiй.

Вiн поспiшив до великоi алебарди, пiдняв древко обома руками i вiдчув вагу зброi. Вона була масивна i добре змащена. Лезо було зношеним i щербатим. Тор задумався, чи вбила ця зброя когось у бою.

Вiн поставив алебарду на мiсце i взяв шиповану металеву кулю, прикрiплену до короткого древка довгим ланцюгом. Вiн тримав древко i вiдчував, як куля бовтаеться на кiнцi ланцюга. Поруч з ним Рiс перевiряв бойову сокиру, а О’Коннор тренувався з довгим списом, вдаряючи уявного супротивника.

“Всiм слухати!” – крикнув Колк, i всi вони обернулись.

“Сьогоднi ми дiзнаемося про боротьбу з ворогом на вiдстанi. Може хто-небудь скаже менi, яка зброя може бути для цього використана? Що може вбити людину на вiдстанi тридцяти крокiв?”

“Лук i стрiли”, – викрикнув хтось.

“Так”, – вiдповiв Колк. – “Що ще?”

“Спис!” – викрикнув хтось.

“Що ще? Є багато iнших видiв зброi. Давайте послухаемо про них”.

“Праща”, – додав Тор.

“Що ще?”

Тор ламав голову, але не мiг знайти вiдповiдi.

“Метальнi ножi”, – вигукнув Рiс.

“Що ще?”

Хлопцi хвилювались. Нiхто не мав нiяких iдей.

“Ще е метальнi молоти”, –  кричав Колк, – “i метальнi сокири. Є арбалет. Пiку також можна кинути. Метати можна i меч”.

Колк ходив по кiмнатi, вдивляючись у обличчя хлопцiв, якi пильно на нього дивились.

“Це ще не все. Простий камiнь з землi може стати вашим кращим другом. Я бачив чоловiка, великого, як бик, вiйськового героя. Вiн загинув на мiсцi вiд камiнця, який кинув хитрiший солдат. Часто новобранцi не розумiють, що навiть обладунки можуть бути використанi в якостi зброi. Рукавичка може бути знята i кинута в обличчя ворога. Це вразить його у декiлькох футах вiд вас. У цей час ворога можна вбити. Ваш щит також можна кинути”.

Колк перевiв подих.

“Дуже важливо, щоб ви навчились битись iз супротивником на вiдстанi. Ви повиннi намагатись збiльшувати вiдстанi, на яких вiдбуваеться бiй. Бiльшiсть людей б’еться на вiдстанi до трьох крокiв. Хороший воiн буде битись з тридцяти. Зрозумiли?”

“Так, сер!” – пролунав хор вигукiв.

“Добре. Сьогоднi ви будете вiдточувати своi метальнi навички. Обiйдiть кiмнату i вiзьмiть зброю, придатну для кидання. Кожен мае схопити один екземпляр i бути на вулицi через тридцять секунд. Почали!”

Всi почали бiгати по кiмнатi. Тор зробив те ж саме, шукаючи, що б схопити. Його штовхали з рiзних бокiв iншi хлопцi, якi теж пiдбирали зброю. Нарештi Тор побачив те, що хотiв, i схопив це. Це була невелика метальна сокира. О’Коннор схопив кинджал, Рiс – меч, всi трое вибiгли з iншими хлопчаками на поле.

Вони побiгли за Колком на дальню сторону поля, де на стовпах висiла дюжина щитiв.

Всi хлопцi, тримаючи зброю, зiбрались навколо Колка i уважно дивились на нього.

“Ви будете стояти тут”, – прогримiв вiн, вказуючи на лiнiю у багнюцi, – “i метати зброю в цi щити. Далi, необхiдно пiдбiгти до щита, взяти iншу зброю i метати вже ii. Нiколи не вибирайте одну i ту ж саму зброю. Завжди цiльтесь в щит. Хто з вас промахнеться, повинен буде пробiгти одне коло навколо поля. Починайте!”

Хлопцi вишикувались на лiнii, плечем до плеча, i почали кидати зброю в щити. Вiдстань до них була добрих 30 ярдiв. Тор стояв в одному ряду з iншими. Хлопець, що був поряд, потягнувся i метнув свiй спис, але промазав.

Хлопець повернувся i побiг по полю навколо арени. Член Королiвськоi гвардii пiдбiг до нього i поклав йому на плечi важку кольчугу, вiд якоi хлопець аж присiв.

“Побiгай з цим, хлопче!” – наказав гвардiець.

Хлопець важко бiг пiд палючим сонцем i пiтнiв.

Тор не хотiв промазати. Вiн вiдхилився назад, сконцентрувався, витягнув метальну сокиру i кинув ii. Тор закрив очi, сподiваючись, що влучить у цiль. Вiн вiдчув полегшення, коли почув звук, з яким сокира вдарилась у шкiряний щит. Вiн потрапив у самiсiнький кут, але, принаймнi, не промазав. Декiлька хлопцiв бiля Тора промазали i були вимушенi бiгти коло. Іншi побiгли до щитiв, щоб взяти нову зброю.

Тор пiдбiг до щитiв i побачив довгий, тонкий метальний кинджал, який вiн витягнув, а потiм побiг назад до лiнii.

Вони продовжували метати зброю протягом декiлькох годин, поки рука Тора не втомилась. Вiн змушений був пробiгти декiлька кiл, з хлопця капав пiт, як i з iнших. Це була цiкава вправа – метати рiзноманiтнi види зброi, звикати до вiдчуття iх рiзних форм i мас. Тор вiдчував, що з кожним кидком його майстернiсть зростае. Дуже заважала спека, яка була просто гнiтючою, i Тор вiдчував велику втому. Близько дюжини хлопцiв продовжували вправлятись у метаннi, але бiльшiсть з них змушенi були бiгати навкруги поля. Було занадто важко потрапити стiльки разiв у таку кiлькiсть мiшеней з рiзних видiв зброi. Тор задихався, не знаючи, як довго це ще буде продовжуватись. Коли вiн вiдчув, що ось-ось впаде, раптом Колк зробив крок вперед.

“Досить”, – викрикнув вiн.

Хлопчаки перестали бiгти i попадали на траву. Вони лежали, важко дихаючи, i знiмали важкi кольчуги, якi на них понавiшували. Тор теж сiв на траву, його руки скажено болiли, хлопець обливався потом. Декiлька гвардiйцiв короля принесли вiдра з водою i кинули iх на траву. Рiс потягнувся, вхопив одне, попив i передав його О’Коннору, який зробив те ж саме i передав його далi Тору. Тор жадiбно пив, вода стiкала по його пiдборiддю i грудях. У рiдини був напрочуд чудовий смак. Тяжко дихаючи, Тор повернув вiдро Рiсу.

“Як довго це може тривати?” – запитав вiн.

Рiс похитав головою, намагаючись вiддихатись: “Я не знаю”.

“Я присягаюсь, що вони намагаються вбити нас”, – почувся голос. Тор повернувся i побачив Елдена, який пiдiйшов i сiв поруч з ними. Тор був здивований, побачивши його знову. Вiн повiрив, що Елден дiйсно хоче дружити. Було дивно бачити таку змiну у його поведiнцi.

“Хлопцi!” – крикнув Колк, повiльно проходячи мiж ними. – “Зараз, пiд кiнець дня, ви частiше промахуетесь. Як ви самi побачили, бути точним важче, коли ти втомлений. Пiд час бою у вас не буде багато сил. Ви будете виснаженi. Деякi боi можуть тривати декiлька днiв. Особливо, коли ви атакуете замок. І саме в той час, коли вам буде здаватись, що ви втомились i бiльше нiчого не можете зробити, вам знадобиться зробити точний кидок. Часто ви будете змушенi використовувати будь-яку зброю, яка буде у вашому розпорядженнi. Ви повиннi бути експертом у всiх ii рiзновидах, на будь якiй стадii виснаження. Це зрозумiло?”

“ТАК, СЕР!” – закричали вони.

“Деякi з вас можуть метати нiж або спис. Але та ж сама людина не вмiе метати молот або сокиру. Як ви думаете, ви зможете вижити, володiючи однiею зброею?”

“НІ, СЕР!”

“Як ви думаете, це просто гра?”

“НІ, СЕР!”

Колк морщився, вiн ходив i бив по спинах тих хлопчакiв, якi, як йому здавалось, сидiли не зовсiм прямо.

“Ви вiдпочивали досить довго”, – сказав вiн. – “Встати на ноги!”

Тор пiднявся разом з iншими, його ноги втомилися. Вiн не знав, скiльки ще вiн зможе простояти.

“Є декiлька важливих моментiв у бою на дистанцii”, – продовжував Колк. – “Ви можете метати зброю, але це може робити i ваш ворог. Вiн не може почуватися у безпецi на вiдстанi тридцяти крокiв, але i ви також не можете. Ви повиннi навчитись захищати себе на вiдстанi тридцяти крокiв. Це зрозумiло?”

“ТАК, СЕР!”

“Для того, щоб захистити себе вiд зброi ворога, ви повиннi бути не тiльки легкими на пiдйом, вмiти добре ухилятись i вiдкочуватись, але i вмiти захищати себе великим щитом”.

Колк зробив жест, i солдат витяг важкий щит. Тор був вражений – щит був майже вдвiчi бiльший за нього.

“Чи е серед вас доброволець?” – запитав Колк.

Серед хлопцiв нависла тиша. Тор помiтив це i одразу пiдняв руку.

Колк кивнув, i Тор поспiшив вперед.

“Добре”, – сказав Колк. – “Принаймнi один з вас досить дурний, щоб бути добровольцем. Менi подобаеться твiй дух хлопче. Дурне рiшення. Але хороше”.

Тор почав дивуватися, чому вiн прийняв таке дурне рiшення. Колк вручив йому величезний металевий щит. Вiн прикрiпив його до однiеi руки i не повiрив, наскiльки важкий той був. Тор ледве пiдняв його.

“Тор, твое завдання полягае в тому, щоб добiгти вiд цього краю поля до iншого. Неушкодженим. Бачиш цих п’ятдесятьох хлопцiв? Всi вони метатимуть зброю у тебе. Реальну зброю, розумiеш? Якщо ти не будеш використовувати свiй щит, щоб захиститись, ти можеш загинути, перш нiж дiстанешся iншоi сторони”.

Тор здивовано подивився на хлопцiв. Стало дуже тихо.

“Це не гра”, – продовжував Колк. – “Це дуже серйозно. Це справжня битва. Не на життя, а на смерть. Ти впевнений, що досi хочеш бути добровольцем?”

Тор кивнув, не в змозi думати або сказати що-небудь вiд страху. Вiн не мiг змiнити свое рiшення на очах у всiх.

“Добре”.

Колк зробив жест слузi, який вийшов вперед та подув у рiг.

“Бiжи!” – крикнув Колк.

Тор пiдняв важкий щит двома руками i побiг швидко як тiльки мiг. Раптом пролунав страшенний гуркiт. Вiн пролунав настiльки голосно, що у Тора затремтiв череп. Мабуть, це був металевий молот. Вiн не пробив щит, але розiйшовся вiбрацiями по всьому органiзму Тора. Вiн мало не впустив щит, але змусив себе схопити його мiцнiше i рухатись далi.

Тор знову побiг, так швидко, наскiльки щит дозволяв йому. Коли повз нього пролiтала зброя, вiн притулявся до щита ще щiльнiше. Щит був умовою його виживання. І Тор навчився триматись тiльки за ним.

Стрiла пролетiла поруч, менш нiж за дюйм вiд хлопця. Тор притиснув пiдборiддя сильнiше. Інший важкий предмет вдарився об щит з такою силою, що Тор втратив рiвновагу i через декiлька футiв впав на землю. Але вiн швидко оговтався, встав на ноги i продовжив бiгти. З величезними зусиллями, хапаючи ротом повiтря, вiн, нарештi, опинився на iншiй сторонi поля.

“Досить!” – крикнув Колк.

Тор кинув щита, з нього лився пiт. Вiн радiв, що досягнув iншого боку; вiн не знав, чи втримав би щит ще хоч одну мить.

Тор поспiшив назад до iнших, багато хто дивився на нього iз захопленням. Вiн дивувався, як вiн вижив.

“Хороша робота”, – прошепотiв йому Рiс.

“Чи будуть ще добровольцi?” – запитав Колк.

Серед хлопцiв повисла мертва тиша. Нiхто не хотiв пробувати на собi те, що зробив Тор.

Тор був гордий за себе. Вiн не був упевнений, що пiшов би на таке, знаючи що це насправдi за випробування, але коли це скiнчилось, вiн був радий, що зробив це.

“Добре. Тодi я сам оберу добровольця серед вас”, – крикнув Колк. – “Ти! Саден!” – сказав Колк, вказуючи на когось.

Старший, худий хлопець зробив крок вперед, дивлячись очима, повними жаху.

“Я?” – перепитав Саден надтрiснутим голосом.

Іншi хлопцi почали смiятись над ним.

“Звичайно ти. Хто ж ще?” – вiдповiв Колк.

“Менi дуже шкода сер, але я не хотiв би…”

Всi зiтхнули з жахом.

Колк пiдiйшов до Садена, скривившись.

“Ти не робиш те, що хочеш”, – прогарчав Колк. – “Ти робиш те, що скажу тобi я”.

Саден застиг. Наляканий до смертi, вiн дивився на Колка.

“Вiн не повинен бути тут”, – прошепотiв Рiс Торовi.

Тор повернувся i подивився на нього: “Що ти маеш на увазi?”

“Вiн походить зi знатного роду, i вони запроторили його сюди. Але вiн не хоче тут бути. Вiн не боець. І Колк знае про це. Я думаю, вони намагаються зламати його. Я думаю, вони хочуть, щоб вiн вилетiв звiдси”.

“Менi дуже шкода, сер, але я не можу”, – сказав Саден нажаханим голосом.

“Можеш”, –  кричав Колк, – “i будеш!”

Усi застигли, напружено спостерiгаючи протистояння.

Саден дивився у землю, в соромi опустивши пiдборiддя.

“Менi шкода, сер. Дайте менi iнше завдання, i я з задоволенням його виконаю”.

Колк почервонiв у гнiвi; вiн кинувся до Садена, зупинившись у декiлькох дюймах вiд його обличчя.

“Я дам тобi iншу задачу, хлопче. Мене не хвилюе, хто твоя сiм’я. Вiдтепер ти будеш бiгати. Ти будеш бiгати навкруги цього поля, поки не звалишся. Ти не повернешся, поки не згодишся добровiльно взяти щит. Ти мене зрозумiв?”

Саден кивнув у вiдповiдь. Вiн виглядав так, нiби ось-ось заплаче.

Пiдiйшов солдат i накинув кольчугу на плечi хлопцевi. Потiм ще один солдат накинув Садену другу кольчугу. Тор не мiг зрозумiти, як хлопець буде бiгати з такою вагою, адже вiн сам ледве рухався з однiею.

Колк вiдкинувся назад i дав Садену копняка. Той почав свiй довгий i повiльний забiг навколо поля. Тору стало його шкода. Вiн дивився, як той, шкутильгаючи, бiг, але нiчим не мiг допомогти. Йому стало цiкаво, чи виживе Саден у Легiонi.

Раптом пролунав звук рогу. Тор обернувся i побачив чоловiкiв, якi iхали на конях в оточеннi королiвського Срiбла. Чоловiки тримали довгi списи, а на головах мали шоломи, прикрашенi пiр’ям. Вони зупинились перед Легiоном.

“На честь весiлля дочки короля i на честь лiтнього сонцестояння, Король оголосив цей день днем полювання!”

Всi хлопцi навколо Тора вибухнули величезною радiстю. Всi вони побiгли на iнший кiнець поля, за кiньми.

“Що вiдбуваеться?” – запитав Тор Рiса, коли побiг разом з iншими.

Рiс широко посмiхнувся.

“Це величезна удача!” – сказав вiн. –  “У нас сьогоднi буде вихiдний! Ми iдемо на полювання!”




РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ


Тор бiг вниз по лiсовiй стежцi разом з iншими, тримаючи в руках спис, який йому вручили для полювання. Поруч з ним бiгли Рiс, О’Коннор i Елден, i ще як мiнiмум п’ятдесят iнших членiв Легiону. Попереду них верхи iхала сотня членiв Срiбла в легких латах. Деякi з них везли короткi списи, але у бiльшостi за спинами висiли лук i стрiли. Серед них бiгли дюжини зброеносцiв та слуг.

Попереду скакав верхи Король МакГiл – вiн здавався величезним i гордим як нiколи. На його обличчi була збуджена посмiшка. Короля оточували його сини Кендрик i Гарет, i навiть, на подив Тора, Годфрi. Дюжина пажiв бiгли мiж ними: деякi з них, вiдкинувшись назад, дули в роги, зробленi з довгих бивнiв, iншi тягнули натравлених собак, якi з нетерпiнням бiгли вперед, намагаючись не вiдставати вiд коней. Це був цiлковитий хаос. Коли велика група воiнiв увiрвалася в лiс, вони стали роздiлятися по рiзних напрямках. Тор поняття не мав, куди вони бiжать або за якою групою слiдувать.

Ерек iхав поблизу. Тор i iншi хлопцi вирiшили слiдувати за ним. Тор побiг поруч з Рiсом.

“Куди ми прямуемо?” – запитав вiн Рiса, захекавшись вiд бiгу.

“Глибоко в лiс”, – озвався Рiс. – “Королiвська рать прагне повернути днi повноцiнного полювання”.

“Чому однi члени Срiбла iдуть верхи, а iншi – йдуть пiшки?” – спитав Рiса О’Коннор.

“Тi, що верхи, полюють на бiльш легку здобич – оленiв або птахiв”, – вiдповiв Рiс. – “Вони використовують своi луки. Тi, хто пiшки, полюють на бiльш небезпечних тварин. Наприклад, на жовтохвостого вепра”.

Тор був збуджений i схвильований вiд згадки про цю тварину. Вiн бачив як рiс один кабан; це була жахлива i небезпечна тварина, вiдома своею здатнiстю розiрвати людину навпiл.

“Старшi воiни iдуть верхи i полюють на оленiв й птахiв”, – додав Ерек, дивлячись вниз. – “Молодшi воiни, як правило, вiдправляються пiшки i ведуть бiльшу гру. Зрозумiло, вони повиннi бути в найкращiй формi”.

“Саме тому ми дозволяемо полювати i вам, хлопцi”, – викрикнув Колк, бiжучи неподалiк. – “Це тренування i для вас теж. Ви повиннi пересуватися пiшки пiд час усього полювання i не вiдставати вiд коней. Ви розiб’етеся на невеликi групи, кожна з яких зверне на свою власну стежку, кожна полюватиме на свого власного звiра. Ви повиннi знайти якомога бiльше жахливих тварин, яких тiльки зможете – i вбити iх. Це тi ж самi якостi, якi роблять вас солдатами: витривалiсть, безстрашнiсть, здатнiсть не вiдступати при виглядi вашого супротивника, незважаючи на те, яким би великим i лютим вiн не був. А тепер пiшли!”– крикнув вiн.

Тор побiг швидко, так само як i його побратими, намагаючись не вiдставати вiд коней. Вiн не знав, куди бiгти, але здогадався, що якщо триматися ближче до Рiса та О’Коннора, то все буде в порядку.

“Стрiлу, швидко!” – гукнув Ерек.

Тор миттево зреагував. Вiн пiдбiг до коня Ерека i, вихопивши стрiлу з сагайдака на сiдлi, простягнув ii лицаревi. Ерек помiстив ii в лук i, уповiльнивши хiд, прицiлився до чогось в лiсi.

“Собаки!” – крикнув вiн.

Один з королiвських слуг випустив гавкаючого пса, який чкурнув у кущi. На подив Тора, звiдти вилетiв величезний птах. Як тiльки вiн злетiв, Ерек вiдпустив тятиву.

Це був iдеальний пострiл в шию з правого боку, вiд якого птах упав мертвий. Тор був вражений тим, як Ерек помiтив його.

“Птах!” – Вигукнув Ерек.

Тор побiг i схопив мертвого птаха – ще теплого, з шиi якого виступала кров – i повернувся до Ерека. Вiн повiсив птаха на сiдло лицаря.

Усi лицарi довкола Тора робили те ж саме: полохали птахiв i пiдстрiлювали iх, а iхнi зброеносцi приносити здобич. Бiльшiсть з них використовували стрiли, iншi користувалися списами. Кендрик пiднiс свого списа i, прицiлившись, метнув його в оленя. Це був iдеальний пострiл, точно в горло. Олень звалився.

Тор був вражений великою кiлькiстю дичини в цих лiсах – вони принесуть чимало здобичi. Їi вистачить, щоб прогодувати Королiвський Двiр протягом декiлькох днiв.

“Ти коли-небудь ранiше полював?” – вигукнув Тор Рiсу, ледь уникнувши удару вiд одного з людей Короля, поки вони бiгли. Через шалений гавкiт собак, звуки рога, крики чоловiкiв, якi переможно смiялись, вбиваючи тварину за твариною, було складно чути.

Рiс широко посмiхався. Вiн перестрибнув через колоду, продовжуючи бiгти.

“Багато разiв. Але тiльки через батька. Вони не дозволяють нам приеднуватися до полювання до певного вiку. Це захопливе дiйство, хоча нiхто не пiклуеться про те, щоб вийти з нього неушкодженим. Переслiдуючи кабана, кiлька людей завжди отримують поранення або навiть гинуть”.

Продовжуючи бiгти, Рiс важко дихав: “Але я завжди iхав верхи”, – додав вiн. – “Менi ранiше не дозволяли бiгти з Легiоном, нiколи не дозволяли полювати на кабана. Для мене це вперше!”

Лiс раптово змiнився – перед ними з’явилася дюжина стежок, кожна з яких розгалужувалася на десятки нових. Пролунав черговий рiг, пiсля чого величезна група почала розбиватися на меншi.

Тор прибився до Ерека. Рiс i О’Коннор приедналися до них також. Всi вони повернули на вузьку стежку, яка рiзко прямувала вниз. Вони продовжували бiгти. Тор стиснув свiй спис мiцнiше, перестрибуючи через невеликий струмок. Їхня маленька група складалася з шести чоловiк – Ерека i Кендрика, якi iхали верхи та Тора, Рiса, О’Коннора i Елдена, якi бiгли. Обернувшись, Тор помiтив ще двох членiв Легiону, якi пiдбiгли та приедналися до iх групи. Вони були величезнi i широкi, з хвилястим рудуватим волоссям, яке падало iм на очi, i широкими посмiшками. Вони виглядали старшими за Тора на пару рокiв i були близнюками.

“Мене звуть Конвал”, – викрикнув один з них Тору.

“А я Конвен”.

“Ми брати”, – сказав Конвал.

“Близнюки”, – додав Конвен.

“Сподiваюся, ви не заперечуете, якщо ми приеднаемося до вас”, – звернувся до Тора Конвал.

Тор бачив iх у Легiонi, але нiколи не зустрiчав ранiше. Вiн був радий познайомитися з новими членами Легiону, особливо з тими, хто був налаштований дружелюбно по вiдношенню до нього.

“Ми щасливi, що ви з нами”, – викрикнув Тор.

“Чим бiльше рук, тим краще”, – вторив йому Рiс.

“Я чув, що кабани в цих лiсах величезнi”, – зауважив Конвал.

“І смертельно небезпечнi”, – додав Конвен.

Тор подивився на довгi списи в руках близнюкiв, втричi довшi його власного, i здивувався. Вiн помiтив, що вони теж дивляться на його короткий спис.

“Цей спис недостатньо довгий”, – сказав Конвал.

“У цих кабанiв довгi iкла. Тобi потрiбно що-небудь довше”, – вставив Конвен.

“Вiзьми мiй”, – сказав Елден, пiдбiгаючи до Тора i пропонуючи йому свiй спис.

“Я не можу його взяти”, – вiдповiв Тор. – “Чим тодi будеш користуватися ти?”

Елден знизав плечима: “Що-небудь придумаю”.

Тор був зворушений його благородством i здивувався, наскiльки змiнилися тепер iхнi стосунки.

“Вiзьми один з моiх”, – почувся голос.

Тор пiдняв очi i побачив поруч з собою Ерека, який вказував жестом на сiдло, де було два довгих списа.

Тор простягнув руку i з вдячнiстю схопив довгий спис iз сiдла. Вiн був важче, i тому бiгти з ним було незручно, але тепер вiн вiдчував себе бiльш захищеним, а, судячи зi слiв його напарникiв, це йому знадобиться.

Вони бiгли без упину, аж поки легенi Тора не почали палати вiд болю. Вiн не знав, чи зможе пробiгти ще хоч трохи. Вiн був напоготовi, озираючись по сторонах у пошуках будь-якоi ознаки тварини. Поруч з цими хлопцями вiн вiдчував себе у безпецi, а довгий спис у руцi давав йому вiдчуття непереможностi. Однак Тор все ще трохи нервував. Нiколи ранiше вiн не полював на кабана, тому i поняття не мав, чого чекати.

На щастя для Тора, вони натрапили на галявину, i Ерек та Кендрик зупинили своiх коней. Тор припустив, що це дозволяе зупинитися i iм. Вони всi стояли там – всi восьмеро – на лiсовiй галявинi. Хлопцi, якi всю дорогу бiгли, жадiбно хапали ротом повiтря, в той час як Ерек i Кендрик злазили з коней. Тишу переривали тiльки важкi подихи коней та вiтер у деревах. Галас сотень iнших чоловiкiв, що мчали через лiс, тепер залишився позаду, i Тор зрозумiв, що вони, мабуть, знаходилися далеко вiд iнших.

Вiн оглянув галявину, важко дихаючи.

“Я не бачу нiяких ознак тварин”, – сказав Тор Рiсу. – “А ти?”

Рiс похитав головою.

“Вепр – хитра тварина”, – сказав Ерек, роблячи крок вперед. – “Вiн не завжди показуеться. Інодi вiн сам буде спостерiгати за тобою. Найiмовiрнiше, вiн стане чекати моменту, щоб заскочити вас зненацька, i тодi нападе. Завжди залишайтеся напоготовi”.

“Обережно!” – крикнув О’Коннор.

Тор розвернувся, i раптом великий звiр вискочив на галявину. Тор вiдступив, думаючи, що на них напав кабан. О’Коннор закричав, а Рiс, обернувшись, метнув у iстоту спис. Вiн не влучив у мiшень, i звiр злетiв у повiтря. І тiльки тут Тор усвiдомив, що це була iндичка, яка знов зникла у лiсi.

Напруга зникла, вони всi розсмiялися. О’Коннор почервонiв, а Рiс, пiдбадьорюючи, поклав руку йому на плече.

“Не хвилюйся, друже”, – сказав вiн.

Збентежений О’Коннор вiдвернувся.

“Тут немае кабана”, – сказав Елден. – “Ми вибрали неправильну стежку. Єдинi тварини, яких ми можемо зустрiти на цiй стежцi, – це птахи. Ми повернемося з порожнiми руками”.

“Можливо, це не так вже й погано”, – виголосив Конвал. – “Я чув, що битва з кабаном може закiнчитися смертельно для обох”.

Кендрик спокiйно оглядав лiс. Ерек робив те саме. По обличчях обох лицарiв Тор мiг судити, що там щось було. За iх досвiдом i мудрiстю вiн мiг судити про те, що вони були на сторожi.

“Здаеться, що стежка закiнчуеться тут”, – сказав Рiс. – “Тому, якщо ми продовжимо, лiс буде без розпiзнавальних знакiв. Ми не зможемо знайти дорогу назад”.

“Але якщо ми повернемося, наше полювання закiнчиться”, – сказав О’Коннор.

“Що буде, якщо ми повернемося з порожнiми руками?” – запитав Тор. – “Без вепра?”

“Ми станемо посмiховиськом для iнших”, – вiдповiв Елден.

“Нi, не станемо”, – заперечив Рiс. – “Не всi вистежать кабана. Насправдi рiдкiстю е знайти його, а не навпаки”.

Поки iхня група стояла в тишi, несподiвано Тор зрозумiв, що вiн випив дуже багато води. Вiн терпiв увесь час, але тепер його сечовий мiхур був готовий вибухнути.

“Прошу мене вибачити”, – сказав вiн i почав пробиратися в лiс.

“Куди ти йдеш?” – обережно запитав Ерек.

“Менi всього лише потрiбно помочитися. Я зараз повернуся”.

“Не йди далеко”, – застерiг його Ерек.

Тор сором’язливо поспiшив до лiсу. Вiн вiдiйшов вiд iнших на двадцять крокiв, поки не знайшов мiсце поза iх полем зору.

Як тiльки Тор закiнчив, раптом вiн почув, як хруснула гiлка. Звук був гучний i чiткий, i вiн знав – просто знав – вiн походив не вiд людини.

Вiн повiльно обернувся i подивився. Волосся на його потилицi стало дибки. Попереду – можливо, в десяти кроках вiд нього – була iнша невелика галявина з валуном посерединi. І там, бiля пiднiжжя валуна, щось ворушилося – невелика тварина, хоча вiн не мiг сказати, яка саме.

Тор обмiрковував, чи повинен вiн повернутися назад до своiх товаришiв або залишитися тут i подивитися, що це за тварина. Бiльше не думаючи, вiн прокрався вперед. Ким би не було це створiння, вiн не хотiв втрачати його. А якщо вiн повернеться, то за цей час звiр може зникнути.

Тор пiдiйшов ближче. Волосся на його потилицi ставало дибки, бо лiс ставав густiшим i мiсця для маневрiв залишалося все менше. Вiн нiчого не бачив, окрiм густого лiсу; сонячнi променi падали пiд гострим кутом. Нарештi вiн дiстався до галявини. Пiдiйшовши ближче, Тор послабив хватку списа i опустив його вниз до стегна. Вiн оторопiв вiд того, що побачив на галявинi, в променях сонячного свiтла.

Там, борсаючись у травi поряд з валуном, знаходилось маленьке дитинча леопарда. Воно сидiло i нявчало, мружачись вiд сонця. Здавалося, що вiн щойно народився – довжиною з фут, такий крихiтний, що помiстився б у Тора у сорочцi.

Тор стояв на мiсцi у подивi. Дитинча було абсолютно бiле, i Тор знав, що це мае бути дитинча бiлого леопарда – найрiдкiснiшоi з усiх тварин.

Вiн почув раптовий шелест листя позаду себе i, обернувшись, побачив, що вся група, на чолi з Рiсом, поспiшае до нього. Виглядали вони стривоженими. Через хвилину вони вже були поруч з ним.

“Куди ти пiшов?” – зажадав вiдповiдi Рис. – “Ми думали, що ти вже мертвий”.

Коли вони пiдiйшли до нього i побачили дитинча леопарда, Тор почув, як його друзi затамували дихання вiд шоку.

“Знаковий момент”, – сказав Ерек Тору. – “Це знахiдка усього життя. Найрiдкiснiша тварина. Вiн залишився один i про нього нiкому пiклуватися. Це означае, що вiн твiй. Ти зобов’язаний виростити його”.

“Мiй?” – перепитав приголомшений Тор.

“Це твiй обов’язок”, – додав Кендрик. – “Ти знайшов його. Або, мушу сказати, вiн знайшов тебе”.

Тор був збентежений. Вiн пас овець свого батька, але йому нiколи не доводилося вирощувати жодноi тварини у життi. Вiн i гадки не мав, що повинен робити.

Але в той же час вiн уже вiдчував сильну спорiдненiсть з цiею твариною. Маленькi блакитнi очi леопарденяти вiдкрилися i, здавалося, дивились лише на нього.

Тор пiдiйшов до нього i, нахилившись, узяв дитинча леопарда на руки. Тварина потягнулася i лизнула його в щоку.

“Як можна пiклуватися про дитинча леопарда?” – запитав приголомшений Тор.

“Припускаю, так само як i за будь-ким iншим”, – сказав Ерек. – “Годуй його, коли вiн голодний”.

“Ти повинен назвати його”, – додав Кендрик.

Тор задумався, здивувавшись тому, що це вже друга тварина, яку вiн повинен назвати за останнi кiлька днiв. Вiн згадав iсторiю зi свого дитинства – про лева, який тероризував село.

“Крон”, – виголосив Тор.

Його друзi закивали на знак схвалення.

“Як у легендi”, – сказав Рiс.

“Менi подобаеться це iм’я”, – сказав О’Коннор.

“Значить, Крон”, – вимовив Ерек.

Коли Крон опустив голову на груди Тора, той вiдчув з ним набагато мiцнiший зв’язок, нiж з будь-ким iншим у своему життi. Коли тварина нявчала i м’ялася на ньому, вiн не мiг позбутися вiдчуття, що знае Крона все свое життя.

Раптом пролунав чiткий звук, вiд якого у Тора знову волосся стало дибки. Вiн швидко обернувся i подивився на небо.

Високо над ним був Естофель. Вiн несподiвано кинувся вниз, прямо на голову Тора, i заверещав, перш нiж в останню секунду знов злетiти вгору.

Спочатку Тор подумав, що причиною цьому послужили ревнощi до Крона, але через кiлька секунд зрозумiв – сокiл попереджае його.

Через хвилину вони почули характерний звук з iншоi частини лiсу. Це був шурхiт, що переходив в атаку – подii розгорталися дуже швидко.

Завдяки попередженню, у Тора була перевага – вiн бачив, як з’являеться величезний кабан i вiдскочив з його шляху в останнiй момент. Його атакував вепр. Ще б секунда i йому не минути лиха.

На галявинi почався хаос. Розлючений кабан атакував iнших, розмахуючи своiми iклами в рiзнi боки. Одним сильним ударом йому вдалося прорiзати руку О’Коннора. Той закричав i схопився за руку, з якоi текла кров.

Це було схоже на спробу боротьби з биком, але без вiдповiдного зброi. Елден намагався встромити в нього свiй довгий спис, але кабан просто повернув свою голову i, вiдкривши свою величезну пащу, одним вправним рухом розкусив спис на двi частини. Пiсля чого вепр розвернувся i кинувся на Елдена, вдаривши його в ребра. На щастя для Елдена, вiн уникнув долi бути розiдраним iклами.

Кабана неможливо було зупинити. Вiн жадав кровi i було очевидно, що вiн не залишить iх у спокоi, поки ii не отримае.

Друзi згуртувалася i приступили до дii. Ерек i Кендрик дiстали своi мечi. Те саме зробили й Тор, Рiс та iншi хлопцi.

Всi вони оточили звiра, але було складно його вдарити, особливо через його трьохфутовi iкла, якi не дозволяли iм пiдступити близько. Вiн бiгав по колу, ганяючись за ними по галявинi. Кожен з них атакував тварину по черзi. Ерек зумiв завдати прямого удару, полоснувши кабана у бiк, але той, мабуть, був зроблений iз сталi, тому що це його не зупинило.

І тодi все змiнилося. На коротку мить щось впало Торовi в око, вiн обернувся i подивився в лiс. Вдалинi, сховавшись за деревами, знаходилася людина в чорному плащi з каптуром – вiн мiг би заприсягтися в цьому. Вiн побачив, як незнайомець пiдняв лук i направив стрiлу прямо на галявину. Здавалося, що вiн цiлиться не в кабана, а в людей.

Тор задався питанням, а чи не здаеться йому це. Чи можуть на них напасти тут? Посеред невiдомого мiсця? І хто?

Тор дозволив своiм iнстинктам взяти верх. Вiн вiдчув, що його товаришi знаходяться в небезпецi i поспiшив до них. Вiн побачив, що незнайомець цiлиться з лука в Кендрика.

Тор кинувся на Кендрика. Вiн мiцно обхопив його i повалив на землю, якраз в ту мить, коли повз них пролетiла стрiла, не досягнувши своеi мети.

Тор негайно знову подивився в лiс у пошуках будь-яких ознак нападника. Але той зник.

Часу для роздумiв у Тора не було. Кабан все ще несамовито носився по галявинi, всього лише в кiлькох футах вiд них. Зараз вiн повернувся в iхньому напрямку – у Тора не було часу реагувати. Вiн приготувався до удару – довгi гострi iкла летiли прямо на нього.

Через секунду пролунав пронизливий крик. Тор обернувся i побачив Ерека, який застрибнув на спину звiра, високо двома руками пiдняв свiй меч i встромив його йому в шию. Кабан заревiв. З його пащi ринула кров. У нього пiдiгнулися колiна, пiсля чого вiн впав на землю. Ерек знаходився зверху. Кабан впав всього в декiлькох футах вiд Тора.

Всi завмерли на мiсцi, дивлячись один на одного, не розумiючи, що ж щойно тут сталося.




РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ


Несучи Крона за пазухою, Тор був вражений шумом, що долинав з пивноi, коли Рiс вiдчинив дверi. Величезна група членiв Легiону i солдатiв зустрiли iх криком. Всерединi було багатолюдно та спекотно. Тор одразу був затиснутий мiж своiми побратимами, плечем до плеча. Це був довгий день полювання. Всi вони зiбралися тут, у пивнiй в глибинi лiсу, щоб вiдсвяткувати. Тор, Рiс i всi iншi прийшли сюди вслiд за солдатами Срiбла.

Позаду Тора йшли близнюки Конвал i Конвен, якi несли на своiх плечах трофей – найбiльшого кабана, що звисав на довгiй жердинi. Вони змушенi були залишити його зовнi таверни, перш нiж увiйти. Тор останнiй раз подивився на нього – вiн виглядав таким сильним, що важко було уявити собi, що вони дiйсно його вбили.

Тор вiдчув борсання за пазухою i опустив очi, щоб подивитися на свого нового супутника, Крона. Вiн насилу вiрив у те, що насправдi несе дитинча бiлого леопарда. Вiн витрiщився на Тора своiми кришталево-блакитними оченятами i запищав. Тор зрозумiв, що тварина зголоднiла.

Тора проштовхнули всередину пивноi, усерединi якоi голосно розмовляли десятки чоловiкiв. Вiн пройшов глибше – напевне, тут було градусiв на двадцять гарячiше, не кажучи вже про вологiсть. Вiн пiшов за Ереком i Кендриком, а за ним, у свою чергу, пiшли Рiс, Елден, близнюки i О’Коннор, чия рука була перев’язана через розрiз вiд iклiв кабана: нарештi вона перестала кровоточити. Здавалося, що не так бiль дошкуляв О’Коннору – скорiше переляк. До нього повернувся хороший настрiй, вся iхня група перемiстилася вглиб кiмнати.

Всi стояли плечем до плеча, у кiмнатi було так тiсно, що навiть повернутися було важко. Там були довгi лави – однi стояли, а iншi сидiли, спiваючи п’янi пiснi i стукаючи своiми пивними кухлями об кухлi друзiв або об стiл. Обстановка була гамiрною та святковою. Тор нiколи не бачив нiчого подiбного.

“Ти вперше у пивнiй?” – запитав Елден, практично прокричавши питання, щоб Тор його почув.

Тор кивнув у вiдповiдь, вже вкотре почервонiвши вiд сорому.

“Б’юся об заклад, що ти за свое життя не випив i кухля елю, чи не так?” – запитав Конвен, розсмiявшись i постукавши його по плечу.

“Звичайно, що випив”, – огризнувся Тор на свiй захист.

Вiн зашарiвся, сподiваючись, що нiхто цього не помiтив, бо насправдi вiн нiколи не пробував елю, крiм невеликого ковтка на весiллi. Його батько нiколи не дозволяв ель в будинку. Але навiть якщо б i дозволив, Тор був упевнений, що ель був йому не по кишенi.

“От i прекрасно!” – вигукнув Конвал. – “Бармене, дай нам по кухлю наймiцнiшого. Тор в нас справжнiй ветеран!”

Один з близнюкiв поклав золоту монету. Тор був вражений, побачивши грошi, якi цi хлопцi носили з собою. Йому стало цiкаво, з якоi вони родини. Його сiм’я в селi змогла б прожити на цi грошi цiлий мiсяць.

Через хвилину дюжина кухлiв з шумним елем перемiстилась по стiльницi, i хлопцi наввипередки похапали своi кварти. Хтось всунув в руку Тора одну з них. Пiна капала з кухля на його руку, i його шлунок скрутився в передчуттi. Вiн нервував.

“За наше полювання!” – виголосив Рiс.

“ЗА НАШЕ ПОЛЮВАННЯ!” – повторили iншi.

Тор повторював за товаришами, намагаючись вести себе природно, пiдносячи шумну рiдину до вуст. Вiн зробив ковток – смак здався йому жахливим. Але вiн побачив, що iншi пили до дна. Тор вiдчув, що вiн повинен зробити те саме, iнакше вони вважатимуть його боягузом. Вiн змусив себе пити ель якомога швидше, поки, нарештi, випивши половину, не розкашлявся. Вiн поставив недопитий кухоль на стiл.

Іншi подивилися на нього, пiсля чого вибухнули смiхом. Елден поплескав його по спинi.

“Це твiй перший раз, чи не так?” – запитав вiн.

Тор почервонiв, витираючи пiну з вуст. На щастя, вiн не встиг вiдповiсти, у кiмнатi пролунав крик. Вони всi обернулися i побачили, як всередину зайшли кiлька музик. Вони почали грати на лютнях, флейтах i цимбалах. Гучна атмосфера посилилася.

“Мiй брате!” – почувся голос.

Обернувшись, Тор побачив хлопця, на кiлька рокiв старшого за нього, з невеликим пузом, але широкоплечого, неголеного, який виглядав дещо неохайно. Вiн зробив крок вперед i незграбно обiйняв Рiса. Його супроводжували три приятеля, якi виглядали такими ж неохайними.

“Нiколи б не подумав, що побачу тебе тут!” – додав вiн.

“Ну, час вiд часу i менi потрiбно йти по стопах мого брата, чи не так?” – викрикнув у вiдповiдь Рiс, посмiхаючись. – “Тор, ти знайомий з моiм братом Годфрi?”

Годфрi обернувся i потиснув Тору руку. Тор не мiг не помiтити, якою м’якою i доглянутою була його рука. Ця рука належала не воiну.

“Звичайно, я знаю новачка”, – сказав Годфрi, нахиляючись дуже близько i ковтаючи слова. – “Все королiвство тiльки про нього й говорить. Прекрасний воiн, як я чув”. – Вiн звернувся до Тора. – “Дуже погано. Яке марнування таланту в пивнiй!”

Брат Рiса вiдхилився i зареготав, його друзi приеднались до нього. Один з них – на голову вище за iнших, з величезним животом, яскраво-червоними щоками i рум’янцем через випивку – нахилився вперед i схопив Тора за плече.

“Хоробрiсть – це прекрасна риса. Але вона вiдправляе тебе на поле бою i змушуе бути розсудливим. Бути п’яним – краща риса: вона тримае тебе в безпецi, а також гарантуе теплу даму поруч!”

Вiн зареготав, як i його приятелi. Бармен поставив на стiл новi кухлi з елем для них. Тор сподiвався, що його не попросять знову пити. Вiн вже вiдчував, як ель вдарив йому в голову.

“Сьогоднi було його перше полювання!” – гукнув Рiс своему братовi.

“Невже?” – запитав Годфрi. – “Ну, тодi за це потрiбно випити келих, чи не так?”

“Або два!” – вiдгукнувся його високий друг.

Тор поглянув вниз i побачив, що йому у долоню вклали другий келих.

“За перший раз!” – виголосив Годфрi.

“ЗА ПЕРШИЙ РАЗ!” – повторила решта.

“Нехай твое життя буде сповнене перших разiв”, – виголосив високий. – “Крiм першого разу, коли ти будеш тверезим!”

Усi смiялися та пили.

Тор зробив ковток, пiсля чого намагався сповiльнитися, але Годфрi пiдловив його.

“Не так п’ють, хлопче!” – закричав вiн i, зробивши крок вперед, схопив кухоль i пiднiс його до губ Тора. Чоловiки розсмiялися, коли Тор почав пити. Коли вiн поставив порожнього кухля, пролунали схвальнi вигуки.

Тор вiдчув запаморочення. Вiн почав вiдчувати, що втрачае контроль, йому було складно зосередитися. Це вiдчуття йому не подобалось.

Тор вiдчув чергове борсання за пазухою, коли Крон висунув голову.

“Ну, що тут у тебе?” – захоплено закричав Годфрi.

“Це дитинча леопарда”, – сказав Тор.

“Ми знайшли його пiд час полювання”, – додав Рiс.

“Вiн голодний”, – виголосив Тор. – “Я не знаю, чим його годувати”.

“Зрозумiло, що елем!” – гукнув високий друг Годфрi.

“Правда?” – запитав Тор. – “А це не зашкодить йому?”

“Звичайно нi!” – кричав Годфрi. – “Це ж просто хмiль, хлопче!”

Годфрi вмочив палець в пiну i простягнув кошенятi. Потягнувшись вперед, Крон лизнув запропонований палець. Вiн лизав його знову i знову.

“Бачиш, йому подобаеться!”

Раптово Годфрi закричав i вiдсмикнув свiй палець. Вiн пiдняв його i показав кров.

“Якi гострi зуби!” – вигукнув вiн, а решта зареготала.

Тор нагнувся i вилив залишок свого напою в рот маленького леопарда. Крон жадiбно пив ель, i Тор вирiшив знайти для нього справжню iжу. Вiн сподiвався, що Колк дозволить йому залишитися в казармi, i що нiхто в Легiонi не стане заперечувати.

Музиканти змiнили пiсню. З’явилося ще кiлька друзiв Годфрi, i кухлi знову наповнилися. Годфрi пiшов з ними i загубився у натовпi.

“Побачимося пiзнiше, юначе”, – сказав Годфрi Рiсу перед тим, як пiти. Пiсля чого вiн повернувся до Тора: “Сподiваюся, що ти будеш проводити бiльше часу в пивнiй!”

“Сподiваюся, що ти станеш проводити бiльше часу на полi битви”, – передражнив Кендрик.

“Я дуже в цьому сумнiваюся!” – вiдповiв Годфрi i зареготав разом зi своiми приятелями, розчиняючись в натовпi.

“Вони завжди святкують таким чином?” – запитав Тор Рiса.

“Годфрi? Вiн проводить днi в пивнiй з того самого дня, як навчився ходити. Вiн – розчарування для мого батька. Але сам вiн задоволений собою”.

“Нi, я маю на увазi Королiвську рать. Легiон. Чи завжди вони тримають шлях у корчму?”

Рiс похитав головою.

“Сьогоднi особливий день. Перше полювання, лiтне сонцестояння. Це трапляеться не так вже й часто. Насолоджуйся моментом”.

Тор вiдчував себе ще бiльш дезорiентованим, оглядаючи кiмнату. Це було не те мiсце, де йому хотiлося б знаходитися. Вiн хотiв би повернутися в казарму i тренуватися. І знову його думки повернулися до Гвендолiн.

“Ти добре розгледiв його?” – запитав Кендрик, пiдiйшовши до Тора.

Тор з подивом подивився на нього.

“Людину в лiсi, яка випустила стрiлу”, – уточнив Кендрик.

Решта пiдсунулась ближче, намагаючись розчути те, що скаже Тор. Атмосфера стала серйозною.

Тор спробував пригадати, але не змiг. Все було як в туманi.

“Якби ж я мiг”, – сказав вiн. – “Все сталося так швидко”.

“Можливо, це був один з людей Короля, що вистрiлив у нашому напрямку помилково”, – вставив О’Коннор.

Тор похитав головою.

“Вiн не був одягнений як iншi. Вiн був вбраний в усе чорне: плащ i каптур. І вiн випустив лише одну стрiлу, спрямовану прямо у Кендрика, пiсля чого вiдразу зник. Менi дуже шкода. Шкода, що я не бачив бiльше”.

Замислившись, Кендрик похитав головою.

“Але хто б хотiв твоеi смертi?” – запитав Рiс Кендрика.

“Чи був це найманий вбивця?” – додав О’Коннор.

Кендрик знизав плечима: “У мене немае ворогiв, про яких я б знав”.

“Але у батька багато ворогiв”, – сказав Рiс. – “Можливо, хтось хоче вбити тебе, щоб дiстатися до нього”.

“Або ж хтось хоче прибрати тебе зi шляху на трон”, – припустив Елден.

“Але це абсурд! Я незаконнонароджений! Я не можу успадкувати трон!”

Поки всi вони качали головами, попиваючи ель i намагаючись знайти причину, в кiмнатi пролунав черговий крик. Вся увага чоловiкiв була прикута до сходiв, що вели нагору. Вони пiдняли очi i побачили жiнок, якi виходили з верхньоi зали. Вони встали бiля поручнiв i дивилися вниз. Всi жiнки були напiвроздягненi i мали забагато макiяжу.

Тор почервонiв.

“Вiтаю вас, чоловiки!” – окликнула жiнка з пишними грудьми у червоному мереживi, що стояла попереду.

Чоловiки привiтали ii схвальними вигуками.

“У кого е грошi, щоб провести цей вечiр?” – поцiкавилась вона.

Чоловiки знову радiсно закричали.

Очi Тора стали ширшими вiд подиву.

“Це ще й бордель?” – запитав вiн.

Його товаришi мовчки повернулися до нього, пiсля чого зареготали.

“Боже ти мiй, який же ти наiвний!” – вигукнув Конвал.

“Тiльки не кажи менi, що ти нiколи не був у борделi”, – сказав Конвен.

“Б’юся об заклад, що вiн нiколи не був з жiнкою!” – вигукнув Елден.

Тор вiдчув, що всi дивляться на нього. Його обличчя почервонiло як буряк. Вiн хотiв крiзь землю провалитись. Вони мали рацiю – вiн був незайманим. Але Тор нi за що iм про це не розповiсть. Вiн здивувався – невже це було написано на його обличчi?

Вiн не встиг вiдповiсти, бо в цю мить один з близнюкiв простягнув руку, мiцно пiдштовхнув Тора у спину i кинув золоту монету жiнцi на схiдцi.

“Здаеться, у тебе е перший клiент!” – прокричав вiн.

Кiмната вигуками вiтала Тора. Незважаючи на опiр, вiн вiдчув, що його штовхають вперед дюжини чоловiкiв, через натовп вгору по сходах. Коли вiн пiднiмався нагору, його голова була сповнена думок про Гвен. Про те, як сильно вiн ii любить. Про те, що вiн не хотiв бути нi з ким iншим.

Йому хотiлося розвернутися i втекти. Але шляхiв для вiдступу, у буквальному сенсi, не було. Десятки незнайомих йому чоловiкiв штовхали його вперед, не дозволяючи йому вiдступити. Вiн не встиг нiчого зрозумiти, як опинився зверху, на сходовому майданчику, дивлячись на жiнку, яка була вище за нього. Вона посмiхалася йому i вiд неi пахтiло парфумами. Тор був п’яний, що робило ситуацiю ще гiрше. Кiмната оберталася у нього перед очима. Вiн вiдчув, що ось-ось вирубиться.

Жiнка нахилилася, ухопила Тора за сорочку i впевнено повела його в кiмнату, пiсля чого зачинила за ними дверi. Тор рiшуче був налаштований не бути з нею. Його думками володiла тiльки Гвен. Тор не хотiв, щоб його перший досвiд з жiнкою був таким.

Але розум йому не пiдкорявся. Вiн був такий п’яний, що ледве мiг бачити. Останне, що Тор пам’ятав перед тим, як втратити свiдомiсть, було те, що його вели через кiмнату до лiжка. Вiн сподiвався, що зробив це перш нiж впасти на пiдлогу.




РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ


МакГiл насилу розплющив очi, прокинувшись вiд невпинного стуку в дверi i негайно пошкодував про це. Його голова трiщала. Рiзке сонячне свiтло пробивалося через вiдкрите вiкно палацу, i вiн усвiдомив, що на його обличчi вiдбились слiди вiд ковдри з овчини. Вiн знаходився вдома, у своему замку. Спантеличений МакГiл намагався воскресити в пам’ятi минулу нiч. Вiн пам’ятав полювання, пивну в лiсi, занадто багато випивки. Якимось чином йому вдалося повернутися сюди.

Вiн озирнувся i побачив дружину, Королеву, яка спала поруч з ним пiд ковдрою. Вона повiльно прокидалася.

Стук пролунав знову – жахливий шум, лязкiт вiд залiзного дверного кiльця.

“Хто б це мiг бути?” – запитала Королева роздратовано.

МакГiл теж хотiв би це знати. Вiн точно пам’ятав, що давав вказiвки слугам – не будити його, особливо пiсля полювання. Вони за це заплатять високу цiну.

Ймовiрно, це був його управляючий з черговими фiнансовими питаннями.

“Припинiть цей триклятий стукiт!” – нарештi прокричав МакГiл, встаючи з лiжка. Вiн сiв, спершись на колiна, схопившись за голову. Король пройшовся руками по немитому волоссю i бородi, потiм по обличчю, намагаючись розбудити себе. Полювання та ель виснажили його. Вiн уже не був таким моторним, як ранiше. Роки взяли свое – вiн був виснажений. У цей момент МакГiл поклявся собi, що бiльше нiколи не вiзьме i краплi в рот.

З неймовiрними зусиллями вiн пiдвiвся на ноги. Одягнений тiльки в халат, вiн швидко перетнув кiмнату i дiставшись дверей товщиною в фут i, схопивши залiзну ручку, вiдчинив iх.

За дверима стояв його найкращий генерал Бром в оточеннi двох лейтенантiв. Лейтенанти схилили голови на знак поваги, а генерал дивився прямо на нього – вираз його обличчя був похмурим. МакГiл терпiти не мiг такого погляду. Це завжди означало поганi новини. У такi моменти вiн ненавидiв бути Королем. Вчора у нього був такий хороший день, велике полювання, яке нагадало йому про днi безтурботноi юностi. Особливо коли вiн проводив ночi, подiбно до вчорашньоi, в пивницi. А зараз його грубо розбудили i позбавили iлюзii спокою, яка у нього була.

“Мiй володарю, я прошу вибачення за те, що розбудив Вас”, – сказав Бром.

“Тобi ж краще, якщо це буде щось важливе”, – пробуркотiв МакГiл.

“Так i е”, – вiдповiв генерал.

Король МакГiл помiтив з виразу Бромового обличчя, що справа i справдi серйозна. Вiн обернувся i подивився на Королеву. Вона знову заснула.

МакГiл жестом наказав iм увiйти, пiсля чого провiв iх через простору спальню i через iншi арочнi дверi до бокових покоiв, зачинивши дверi, щоб ii не турбувати. Інодi вiн використовував цю маленьку кiмнату – завширшки двадцять крокiв у кожну сторону, з кiлькома зручними стiльцями i великим вiтражним вiкном – коли йому не хотiлося спускатися до Великоi Зали.

“Мiй повелителю, нашi шпигуни донесли, що люди МакКлауда поскакали на схiд, до Фабiанського моря. І наша розвiдка на пiвднi доповiла про Імперську флотилiю, яка направляеться на пiвнiч. Певна рiч, вони прямують туди, щоб зустрiтися з МакКлаудами”.

МакГiл намагався обробити отриману iнформацiю, але його голова працювала занадто повiльно через похмiлля.

“І?” – роздратовано, нетерпляче i втомлено зажадав вiн. Вiн був виснажений через нескiнченнi махiнацii, хитрощi та iнтриги свого двору.

“Якщо МакКлауди дiйсно зустрiчаються з Імперiею, мета у них може бути лише одна”, – продовжив Бром. – “Змова з метою зруйнування Каньйону i повалення Кiльця”.

МакГiл глянув на свого старого командира – людину, плiч-о-плiч з якою вiн воював тридцять рокiв, i за його виразом обличчя вiн зрозумiв усю серйознiсть ситуацii. Крiм того, вiн побачив у його очах страх. Це тривожило його – Король нiколи не бачив цю людину наляканою.

МакГiл повiльно пiдвiвся у весь зрiст, який все ще був значним, розвернувся i, пройшовшись по кiмнатi, пiдiйшов до вiкна. Вiн подивився на двiр внизу, порожнiй в такий ранковий час, i замислився. Вiн знав, що одного разу цей день настане. Вiн просто не очiкував, що це трапиться так скоро.

“Швидко”, – сказав Король. – “Всього кiлька днiв минуло з дня весiлля моеi доньки i iхнього принца. І тепер ти думаеш, що вони влаштовують змову, щоб знищити нас?”

“Так, мiй повелителю”, – щиро вiдповiв Бром. – “Я не бачу iншоi причини. Все вказуе на те, що це мирна зустрiч. Не вiйськова”.

МакГiл повiльно похитав головою.

“Але в цьому немае сенсу. Вони не можуть вступити в змову з Імперiею. Для чого iм це робити? Навiть якщо з якоiсь причини iм вдалося би зменшити дiю Щита з нашого боку i зробити пробоiну, що ж тодi буде? Імперiя знищить iх так само, як i нас. Вони теж не будуть у безпецi. Зрозумiло, вони це знають”.

“Можливо, вони збираються укласти угоду”, – заперечив Бром. – “Можливо, вони впустять Імперiю в обмiн на те, що тi нападуть тiльки на нас. Таким чином, МакКлауд зможе контролювати Кiльце”.

МакГiл похитав головою.

“МакКлауд занадто розумний i хитрий для цього. Вiн знае, що Імперii не можна довiряти”.

Його генерал знизав плечима.

“Можливо, вони так вiдчайдушно хочуть контролювати Кiльце, що готовi ризикнути. Особливо зараз, коли iхня Королева – Ваша донька”.

МакГiл думав про це. Його голова розколювалася. Вiн не хотiв розбиратися з цим зараз – не в такий раннiй час.

“То що ти пропонуеш?” – запитав вiн рiзко, втомившись вiд усiеi цiеi метушнi.

“Ми могли б випередити iх, сер, i напасти на МакКлаудiв. Ми зможемо виграти час”.

МакГiл витрiщився на нього.

“Вiдразу пiсля того, як я видав свою дочку за одного з них? Я так не думаю”.

“Якщо ми цього не зробимо”, – заперечив Бром. – “Ми дозволимо iм викопати для нас могилу. Звичайно, вони атакують нас. Якщо не зараз, то пiзнiше. А якщо вони приеднаються до Імперii, з нами буде покiнчено”.

“Вони не зможуть перетнути Високi Землi так легко. Ми контролюемо всi пропускнi пункти. Це буде бiйня. Навiть якщо з ними буде Імперiя”.

“В Імперii мiльйони чоловiк в запасi”, – вiдповiв Бром. – “Вони можуть дозволити собi понести втрати”.

“Навiть якщо Щит буде послаблено”, – сказав МакГiл. – “Буде не так-то просто для мiльйонiв солдатiв пройти через Каньйон або перетнути Високi Землi, або пiдiйти на кораблях. Ми помiтимо такi маневри заздалегiдь. Ми будемо попередженi”.

МакГiл задумався.

“Нi, ми не станемо нападати. Але зараз ми можемо зробити завбачливий крок: подвоiти наш патруль у Високих Землях, посилити нашi укрiплення i збiльшити кiлькiсть наших шпигунiв. І на цьому все”.

“Так, мiй сер”, – сказав Бром i, розвернувшись, поспiшив вийти з кiмнати зi своiми лейтенантами.

МакГiл повернувся до вiкна. Його голова розколювалась. Вiн вiдчував вiйну на горизонтi, що наступала на нього, як неминучий зимовий шквал. Вiн вiдчував, що нiчого не може з цим вдiяти. Вiн дивився на свiй замок, чисте королiвське подвiр’я, що розкинулося пiд ним, i задавався питанням – як довго все це протримаеться.

Вiн мав ще випити.




РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ


Тор вiдчув ногу, яка штовхала його пiд ребра i повiльно продер очi. Вiн лежав обличчям вниз на купi соломи, i не мав уявлення, де знаходиться. Його голова страшенно болiла, а горло пересохло як нiколи до цього. Вiн почувався так, нiби впав з коня.

Його штовхнули знову, i, щойно вiн пiдвiвся, кiмната пiшла обертом. Вiн нахилився i його знудило – знову i знову.

Довкола нього всi вибухнули смiхом. Вiн пiдвiв очi й побачив Рiса, О’Коннора, Елдена i близнюкiв, якi стояли поруч i дивились на нього.

“Нарештi спляча красуня прокинулася!” – вигукнув Рис, посмiхаючись.

“Ми вже й не думали, що ти коли-небудь встанеш”, – сказав О’Коннор.

“Чи все гаразд?” – запитав Елден.

Тор сiв прямо, витираючи рот тильною стороною долонi, намагаючись осягнути, що вiдбуваеться. У цей час Крон, який лежав в кiлькох футах, нявкнув i пiдбiг до нього. Вiн стрибнув йому на руки i сховав свою голову в його сорочцi. Тор вiдчув полегшення, побачивши його. Вiн був щасливий, що Крон поруч з ним. Тор спробував згадати останнi подii.

“Де я?” – запитав Тор. – “Що сталося минулоi ночi?”

Трое розсмiялися.

“Боюся, що минулоi ночi ти випив забагато, мiй друже. Хтось не змiг осилити цей ель. Хiба ти не пам’ятаеш пивну?”

Тор закрив очi, потер скронi i спробував пригадати. Спогади приходили спалахами. Вiн згадав полювання … вхiд у пивну … випивку. Вiн згадав, як його повели наверх … в бордель. Пiсля цього спогади переривались.

Його серце прискорено забилося при думцi про Гвендолiн. Чи не зробив вiн чогось дурного з тiею жiнкою? Невже вiн змарнував своi шанси з Гвен?

“Що сталося?” – серйозно зажадав Тор вiдповiдi вiд Рiса, стиснувши йому зап’ястя. – “Будь ласка, скажи менi. Скажи, що у мене нiчого не було з тiею жiнкою”.

Решта засмiялася, але Рiс дивився на свого друга серйозно, розумiючи, наскiльки вiн засмучений.

“Не хвилюйся, друже”, – вiдповiв вiн. – “Ти взагалi нiчого не зробив. Крiм того, що тебе знудило i ти впав на пiдлогу!”

Його друзi знову розсмiялися.

“Так багато для першого разу”, – резюмував Елден.

Але Тор вiдчув полегшення. Вiн не вiддалився вiд Гвен.

“Це був останнiй раз, коли я купив тобi жiнку!” – сказав Конвал.

“Цiлком безглузда трата грошей”, – додав Конвен. – “Вона iх навiть не повернула!”

Хлопцi знову розсмiялися. Тор вiдчував себе приниженим, але щасливим, через те, що нiчого не зiпсував.

Вiн узяв Рiса за руку i вiдвiв його в сторону.

“Твоя сестра”, – вiдчайдушно прошепотiв вiн. – “Вона ж нiчого не знае про це, правда?”

Обличчя Рiса повiльно розпливлося в посмiшцi. Вiн поклав руку Торовi на плече.

“Твiй секрет помре разом зi мною, хоча ти навiть нiчого не зробив. Вона не знае. Я бачу, як сильно ти дбаеш про неi, i я це цiную”, – сказав Рiс. Вираз його обличчя набув серйозних рис. – “Тепер я бачу, що ти насправдi турбуешся про неi. Якби ти зрадив, то я б не хотiв бачити тебе своiм шурином. Насправдi, мене попросили передати тобi це повiдомлення”.

Рiс вклав невеликий згорток у долоню Тора. Той, знiяковiвши, опустив очi. Вiн побачив королiвську печатку на згортку, рожевий папiр, i все зрозумiв. Його серце шалено забилося.

“Вiд моеi сестри”, – додав Рiс.

“Вау!” – пролунав хор голосiв.

“Хтось отримав любовного листа!” – сказав О’Коннор.

“Прочитай його нам!” – крикнув Елден.

Решта продовжила реготати.

Але Тор, бажаючи усамiтнення, поспiшив вiдiйти глибше в казарми, подалi вiд iнших. Його голова розколювалася, кiмната все ще йшла обертом, але його це бiльше не хвилювало. Вiн розгорнув тонкий пергамент тремтячими руками i прочитав послання.

“Зустрiнемось на Лiсовому Кряжi опiвднi. Не спiзнюйся. І не привертай до себе уваги”.

Тор поклав записку в кишеню.

“Що там написано, коханцю?” – вигукнув Конвен.

Тор поспiшив до Рiса, знаючи, що може йому довiряти.

“У Легiонi немае сьогоднi тренування?” – запитав Тор.

Рiс похитав головою. “Звичайно, нi. Сьогоднi свято”.

“Де знаходиться Лiсовий Кряж?” – поцiкавився Тор.

Рiс посмiхнувся. “Аа, улюблене мiсце Гвен”, – промовив вiн. – “Іди по схiднiй дорозi вiд двору весь час справа. Пiднiмешся на пагорб. Лiсовий Кряж починаеться вiдразу за другим пагорбом”.

Тор подивився на Рiса.

“Будь ласка, я не хочу, щоб хто-небудь ще про це дiзнався”.

Рiс посмiхнувся.

“Упевнений, що вона теж. Якщо моя мати про це дiзнаеться, вона вб’е вас обох. Вона закрие сестру в кiмнатi, а тебе вiдiшле до пiвденного кiнця королiвства”.

Тору стало важко дихати вiд цiеi думки.

“Справдi?” – запитав вiн.

Рiс кивнув у вiдповiдь.

“Ти iй не подобаешся. Я не знаю чому, але вона налаштована рiшуче. Іди швидко i не кажи нiкому. І не переживай”, – сказав вiн, стискаючи його руку. – “Я нiкому не скажу”.


*

Тор швидко йшов, намагаючись залишитися непомiченим. Крон бiг поруч. Тор слiдував вказiвкам Рiса, повторюючи про себе весь маршрут, коли проходив повз околицi королiвського двору. Вiн пiдiйшов до невеликого пагорба, уздовж краю густого лiсу. Злiва вiд нього земля обривалася вниз, залишаючи йому лише вузьку стежку на краю крутого хребта. Злiва вiд нього була скеля, а праворуч – лiс. Лiсовий Кряж. Вона попросила чекати ii тут. Писала вона це серйозно? Або просто гралася з ним?

Чи був той королiвський ханжа Алтон правий? Невже Тор був усього лише розвагою для неi? Невже вона скоро вiд нього втомиться? Вiн сподiвався на те, що це не так. Вiн хотiв вiрити, що ii почуття до нього були справжнiми. Тим не менш, вiн насилу розумiв як це можливо. Гвендолiн ледве знала його. І вона була з королiвськоi родини. Чим вiн мiг iй сподобатись? Не кажучи вже про те, що вона була на рiк або два старше. Нiколи ранiше жодна старша дiвчина не проявляла iнтерес до нього. Насправдi, взагалi жодна дiвчина нiколи не цiкавилась ним. Хоча в його маленькому селi i дiвчат-то було небагато.

Тор нiколи особливо не думав про дiвчат. У нього не було сестер, а в його селi було всього кiлька дiвчат його вiку. Здавалося, що в його вiцi хлопцi ще не переймалися стосунками. Здавалося, що бiльшiсть хлопцiв одружуються близько вiсiмнадцяти рокiв – це були влаштованi шлюби, якi насправдi були скорiше дiловими угодами. Чоловiки високого рангу, що не були у шлюбi, у двадцять п’ять рокiв досягали свого Дня Вибору: вони були зобов’язанi або обрати наречену, або самостiйно знайти ii. Але Тора це не стосувалося. Вiн був бiдний, а люди його стану зазвичай одружувалися, щоб поправити становище своiх сiмей. Це нагадувало торгiвлю худобою.

Але коли Тор побачив Гвендолiн, все змiнилося. Вперше в життi вiн був вражений чимось. Це було таке глибоке, сильне i непереборне почуття, що не дозволяло йому думати нi про що iнше. Кожен раз, коли вiн бачив ii, це почуття тiльки мiцнiло. Тор не розумiв чому, але йому було боляче перебувати далеко вiд неi.

Тор прискорив кроки вздовж хребта. Вiн шукав ii скрiзь, розмiрковуючи, де вона його чекае – якщо взагалi чекае. Перше сонце пiднялося вище, i на лобi з’явилася перша крапля поту. Вiн все ще вiдчував себе недобре, його нудило через подii минулоi ночi. Коли сонце пiднялося ще вище, а його пошуки нi до чого не привели, Тор задався питанням, а чи збираеться Гвен взагалi з ним зустрiтися. Його також турбувала небезпека, до якоi це може призвести. Якщо ii мати, Королева, дiйсно була налаштована проти нього, невже вона насправдi вишле його з королiвства? З Легiону? Вiд усього, що вiн знав i любив? І що вiн тодi робитиме?

Думаючи про це, Тор вирiшив, що можливiсть бути з Гвендолiн того варта. Вiн готовий був ризикнути всiм заради цього шансу. Вiн тiльки сподiвався на те, що не виставить себе посмiховиськом i не стане поспiшати з передчасними висновками про те, наскiльки сильнi ii почуття до нього.

“Ти збирався просто прогулятися поруч зi мною?” – почувся голос, який перейшов в хiхiкання.

Тор пiдстрибнув, захоплений зненацька, пiсля чого зупинився й обернувся. У тiнi величезноi сосни, посмiхаючись, стояла Гвендолiн. Їi усмiшка осяяла його серце. Вiн бачив любов в ii очах – i всi його занепокоення i страхи негайно зникли. Вiн дорiкнув собi за те, що був таким йолопом, що вагався щодо ii намiрiв.

Крон пискнув при виглядi Гвен.

“А що у нас тут?!” – вона закричала в захватi.

Вона опустилася на колiна i Крон прибiг до неi. Вiн застрибнув iй на руки i замурчав; вона пiдняла його, пестячи.

“Вiн такий милий!” – сказала вона, мiцно обiймаючи дитинча. Вiн облизнув ii обличчя. Вона засмiялася i поцiлувала його у вiдповiдь.

“І як тебе звуть, дитинча?” – поцiкавилась вона.

“Крон”, – вiдповiв Тор. На цей раз, вiн вже не був таким скутим як ранiше.

“Крон”, – повторила Гвендолiн, дивлячись леопардовi прямо в очi. – “І ти кожен день гуляеш iз леопардом?” – запитала вона Тора, розсмiявшись.

“Я знайшов його”, – сказав Тор, зашарiвшись поруч з нею, як завжди. – “У лiсi пiд час полювання. Твiй брат сказав, що я повинен залишити його собi, бо саме я його знайшов. Що так судилося”.

Вона подивилася на нього з серйозним виразом обличчя.

“Ну, вiн правий. Тварини священнi. Не ти знаходиш iх, а вони тебе”.

“Сподiваюся, ти не заперечуеш, якщо вiн приеднаеться до нас”, – поцiкавився Тор.

Гвен посмiхнулась.

“Менi було б сумно, якби вiн не приеднався”, – вiдповiла вона.

Вона подивилася по сторонам, немов перевiряючи, чи нiхто за ними не спостерiгае, пiсля чого пiднялася i, схопивши Тора за руку, потягла його в лiс.

“Ходiмо”, – прошепотiла вона. – “Поки хто-небудь нас не помiтив”.

Вiд ii дотику у Тора закрутилася голова. Вони швидко прямували в лiс – стежки кружляли серед величезних сосен. Гвендолiн вiдпустила його руку, але вiн не забув ii дотику.

Впевненiсть у тому, що вiн iй подобаеться, мiцнiла. Було очевидно, що вона теж не хоче бути помiченою, ймовiрно, ii матiр’ю. Безсумнiвно, вона ставилася до цього серйозно, тому що iй теж було чим ризикувати, зустрiчаючись з ним.

І знову Тор подумав про те, що, можливо, вона просто не хоче, щоб Алтон помiтив iх – чи iнший хлопець, з яким вона могла зустрiчатися. Можливо, Алтон був правий. Ймовiрно, iй було соромно, що ii побачать з Тором.

Всi цi змiшанi почуття закрутилися всерединi нього.

“Ти язика проковтнув?” – запитала вона, нарештi, порушивши мовчання.

Тор вагався. Вiн не хотiв зiпсувати все, розповiвши iй все те, про що вiн думав, але в той же час вiн вiдчував необхiднiсть позбутися всiх своiх хвилювань. Йому потрiбно було знати ii справжнi намiри. Тор не мiг бiльше тримати це в собi.

“Коли ми бачились востанне, я зiткнувся з Алтоном. Вiн просто налетiв на мене”.

Обличчя Гвендолiн спохмурнiло, ii хороший настрiй вмить зiпсувався. Тор вiдчув себе винним, що почав цю тему. Вiн любив ii добродушнiсть, ii радiсть, i хотiв повернути все це назад. Тор хотiв зупинитися, але було занадто пiзно. Вороття не було.

“І що вiн сказав?” – запитала вона тремтячим голосом.

“Вiн сказав менi триматися подалi вiд тебе. Сказав, що насправдi ти байдужа до мене, що я для тебе всього лише розвага. Що за день чи два ти вiд мене втомишся. Крiм того, Алтон розповiв менi, що ваш з ним шлюб вже узгоджено”.

Гвендолiн дала вихiд своему гнiву, презирливо розсмiявшись.

“Вiн це сказав?” – фиркнула вона. – “Цей хлопчисько самий зарозумiлий i нестерпний тип”, – сердито додала вона. – “Вiн завжди був менi як скалка – з того самого дня, як я навчилася ходити. Тiльки тому, що нашi батьки двоюрiднi брати, вiн вважае себе членом королiвськоi родини. Я нiколи не зустрiчала когось, кому б це звання пiдходило менше, нiж йому. І найгiрше, вiн уявив собi, що нам судилося одружитися. Нiби я погодилась на те, до чого мене схиляють батьки. Нiколи! І вже точно не за нього. Я терпiти його не можу”.

Пiсля цих слiв Тору стало значно легше, немов впав невидимий тягар. Його душа спiвала. Саме це вiн хотiв почути. Тепер йому було соромно за те, що вiн зiпсував ii настрiй через таку дрiбницю. Але вiн все ще не був повнiстю задоволений, адже вона нiчого не сказала про те що вiн, Тор, подобаеться iй.

“Я бачу, що тебе хвилюе…” – сказала Гвен i, глянувши на Тора крадькома, вiдвела погляд. – “Я ледь тебе знаю. Ти не повинен тиснути, змушуючи мене виражати своi почуття. Але я б сказала, що не стала б проводити з тобою час, якби ти був менi неприемний. Звичайно, я вправi змiнити свою думку, якщо захочу. Я можу бути мiнливою, але не там, де йдеться про кохання”.

Тору це i потрiбно було. Їi серйознiсть вразила його, а особливо вiн був вражений ii вибором слова – “кохання”. Вiн вiдчув себе краще.

“І до речi, я мене теж е питання до тебе”, – сказала вона, переводячи розмову на нього. – “Насправдi, менi бiльше втрачати, нiж тобi. Зрештою, я з королiвськоi родини, а ти простолюдин. Я старше, а ти молодше. Чи не думаеш ти, що це я повинна бути бiльш обережною? У дворi шепочуться про твоi амбiцii, про твое соцiальне сходження, про те, що ти просто використовуеш мене, що ти прагнеш титулу. Ти жадаеш прихильностi Короля. Чи слiд менi вiрити цьому?”

Тор був у жаху.

“Нi, моя панi! Нiколи. Все це нiколи не спадало менi на думку. Я з тобою тiльки тому, що не можу бути деiнде. Тiльки тому, що хочу бути з тобою. Тiльки тому, що коли я не з тобою, я не можу думати нi про що iнше”.

Легка посмiшка з’явилася у куточку ii вуст. Тор побачив, що ii обличчя починае свiтитися.

“Ти тут новачок”, – сказала Гвендолiн. – “Ти – новачок у Дворi Короля, в королiвському життi. Тобi потрiбен час, щоб розiбратися що до чого. Тут нiхто не мае на увазi того, що говорить. У всiх е амбiцii. Усi прагнуть до влади, до звання, багатства або титулiв. Нiкому не можна довiряти. У кожного е своi шпигуни, iнтриги й плани. Коли Алтон сказав тобi, що мiй шлюб вже влаштований, вiн всього лише намагався з’ясувати, наскiльки ми з тобою близькi. Можливо, вiн комусь доповiдае. Для нього шлюб не означае любов. Для нього шлюб – це союз. Виключно для отримання фiнансового прибутку, для звання, для майна. У королiвському дворi нiщо не е таким, яким здаеться”.

Раптом повз них пробiг Крон, прямуючи вниз по лiсовiй стежцi на галявину.

Гвен подивилася на Тора i захiхiкала. Схопивши хлопця за руку, вона побiгла разом з ним.

“Давай!” – захоплено крикнула вона.

Вони удвох бiгли стежкою i, смiючись, забiгли на величезну галявину. Тор був приголомшений, побачивши краевид – перед ними була красива лiсова дiброва, наповнена польовими квiтами усiх вiдтiнкiв, що сягали колiн. Птахи i метелики всiх кольорiв i розмiрiв лiтали-танцювали в повiтрi. Яскраво свiтило сонце. Дiброва була жвава вiд пташиного щебету. Вона здавалась таемним мiсцем, прихована посеред цього високого темного лiсу.

“Ти коли-небудь грав у Слiпого Ката?” – запитала вона, смiючись.

Тор похитав головою, але не встиг нiчого вiдповiсти, тому що вона зняла зi своеi шиi хустку, потягнулася i зав’язала очi Тору. Вiн не мiг ii бачити, i тiльки ii гучний смiх долiтав до його вух.

“Ти ведеш!” – сказала вона.

Пiсля чого вiн почув як вона втекла в траву.

Вiн посмiхнувся.

“Але що менi робити?” – вигукнув вiн.

“Знайди мене!” – крикнула Гвен у вiдповiдь.

Їi голос вже лунав далеко.

Тор побiг за нею iз зав’язаними очима, спотикаючись на ходу. Вiн уважно прислухався до шелесту ii сукнi, намагаючись слiдувати в ii напрямку. Це було непросто. Вiн бiг з витягнутими перед собою руками, побоюючись, що може врiзатися в дерево, хоча i знав, що це вiдкрита дiброва. Через кiлька хвилин вiн був повнiстю дезорiентований. Тору здавалося, що вiн бiгае по колу.

Але вiн продовжував прислухатися, чуючи здалека ii смiх. Вiн бiг на цей звук. Інодi йому здавалося, що вiн лунае ближче, а iнодi – далi. У нього почала крутитися голова.

Вiн вiдчував, що Крон бiгае поруч, вiн нявчав. Тор прислухався до його крокiв. В цю мить Гвен розсмiялася голоснiше – i Тор зрозумiв, що Крон вiв його до неi. Вiн був вражений розумом Крона, який приеднався до iх гри.

Незабаром вiн почув Гвен всього у футi вiд себе. Тор погнався за нею, зигзагами перемiщуючись через поле. Вiн простягнув руку, i вона закричала вiд захвату, коли вiн зловив ii за край плаття. Схопивши Гвен, Тор спiткнувся – i вони обидва впали у м’яку траву. В останню секунду вiн розвернувся так, щоб впасти першим, а вона змогла б приземлитися на нього. Тор хотiв пом’якшити ii падiння.

Коли Тор впав на землю, Гвен завалилася на нього зверху i зойкнула. Вона простягнула руку i зняла з його очей хустку, продовжуючи смiятися.

Серце Тора калатало, коли вiн побачив ii обличчя всього в декiлькох дюймах вiд свого. Вiн вiдчув вагу ii тiла, в ii легкому лiтньому платтi, вiдчув кожний вигин ii тiла. Вся вага ii тiла притиснула його, але вона не зробила жодного руху, щоб цьому опиратися. Гвен заглянула в його очi, ii дихання почастiшало, але погляду вона не вiдвела. Тор теж продовжував дивитися на неi. Його серце билося так швидко, що йому було важко зосередитися.

Раптово вона нахилилася i притиснула своi вуста до його вуст. Вони були м’якiше, нiж вiн мiг собi уявити. Вперше у своему життi, Тор вiдчув себе по-справжньому живим.

Вiн заплющив очi як i Гвендолiн; вони не ворушилися. Тор хотiв, щоб час застиг.

Нарештi, Гвен повiльно вiдсторонилася. Вона все ще посмiхалася, вiдкриваючи очi. Гвен продовжувала лежати зверху на Торi.

Вони лежали довго, дивлячись один одному в очi.

“Звiдки ти взявся?” – запитала вона тихо. Посмiшка не сходила з ii вуст.

Тор посмiхнувся у вiдповiдь. Вiн не знав, що вiдповiсти.

“Я всього лише звичайний хлопець”, – сказав вiн.

Вона похитала головою i посмiхнулася.

“Нi, не звичайний. Я це вiдчуваю. Пiдозрюю, що ти зовсiм не такий вже й простий”.

Вона нахилилася i знову поцiлувала його – цього разу ii губи затрималися на його губах надовго. Вiн простягнув руку i пробiгся по ii пасмам, а вона – по його. Його думки були хаотичнi.

Вiн уже задавався питанням, як це скiнчиться. Чи могли вони бути разом, всупереч всiм тим силам мiж ними? Чи можливо iм стати справжньою парою?

Тор сподiвався – бiльше всього на свiтi – що у них все вийде. Вiн хотiв бути з Гвен зараз навiть бiльше, нiж у Легiонi.

Тор перебирав всi цi думки в головi. Аж раптом у травi почувся шелест, i вони обидва, здригнувшись, обернулись. Крон стрибав у травi всього в декiлькох футах вiд них. І знову почувся шурхiт. Крон пискнув, потiм загарчав, пiсля чого пролунало шипiння. І, нарештi, вiн затих.

Гвен скотилась з Тора, вони обидва пiдвелися i озирнулися. Тор пiдскочив на ноги, щоб захистити Гвендолiн, розмiрковуючи, що б це могло бути. Вiн нiкого не бачив. Але хтось, або щось, мало бути там, за кiлька футiв вiд них, у високiй травi.

Перед ними з’явився Крон – у нього в пащi, в маленьких, гострих як бритва зубах бовталася величезна бiла змiя, що ледве рухалась. Вона досягала десяти футiв в довжину, ii бiла шкiра блищала, вона була завтовшки з велику гiлку дерева.

За мить Тор зрозумiв, що сталося: Крон врятував iх вiд нападу цiеi смертельно небезпечноi рептилii. Його серце сповнилося подяки до дитинча леопарда.

Гвен важко дихала.

“Бiла гадюка”, – промовила вона. – “Найнебезпечнiша рептилiя у всьому королiвствi”.

Тор з жахом дивився на змiю.

“Я думав, цiеi змii не iснуе. Я вважав, що це всього лише легенда”.

“Вона дуже рiдкiсна”, – вiдповiла Гвен. – “Я бачила ii тiльки один раз у своему життi. У день, коли був убитий мiй дiд. Це знак”.

Вона обернулася i подивилася на Тора.

“Це означае, що прийде смерть. Смерть когось дуже близького”.

Тор вiдчув, як по його спинi пробiг холодок. Раптом, по галявинi пробiг холодний вiтерець, i Тор зрозумiв, з абсолютною впевненiстю, що Гвен була права.




РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ


Гвендолiн йшла одна по замку, пiднiмаючись по гвинтових сходах, що вели нагору. Їi думки були зайнятi Тором. Їх прогулянкою, поцiлунком, а потiм i змiею.

Їi роздирали суперечливi почуття. З одного боку, вона була щаслива провести час з ним; з iншого боку, вона була нажахана тiею гадюкою, передвiсницю смертi. Але Гвен не знала, чию смерть вона передвiщала, i не могла позбутися думки про це. Вона боялася, що хтось з ii родини може померти. Чи мiг це бути один з ii братiв? Годфрi? Кендрик? Чи ii мати? Або – вона здригнулася, допустивши думку – ii батько?

Поява цiеi змii затьмарила iхнiй радiсний день – i коли настрiй був зiпсований, вони вже не змогли це виправити. Вони повернулися у двiр, розлучившись прямо перед виходом з лiсу, щоб залишитися непомiченими. Останне, чого Гвен хотiлося б, так це щоб ii мати упiймала iх разом. Але Гвен не вiдмовиться вiд Тора так легко. Вона знайде спосiб боротьби зi своею матiр’ю. Їй потрiбен час, щоб розробити стратегiю.

Розставання з Тором заподiяло iй бiль. Гвен стало погано, коли вона згадала про це. Вона мала намiр запитати його, чи зустрiнеться вiн з нею знову, чи були у нього плани на наступний день. Але вона була мов в туманi. Гвендолiн розгубилась вiд зустрiчi зi змiею i просто забула про це. Тепер Гвен хвилювалася, що вiн мiг сприйняти це за ii байдужiсть по вiдношенню до нього.

Як тiльки вона з’явилася в Королiвському Дворi, слуги батька викликали ii. Серце ii шалено калатало, поки вона пiднiмалася сходами. Гвен задавалася питанням, чому батько бажае бачити ii. Невже iх з Тором помiтили? Адже iншоi причини для такоi термiновоi зустрiчi з батьком не було. Невже вiн теж збираеться заборонити iй бачитися з Тором? Гвен ледве могла уявити, що вiн так вчинить. Вiн завжди був на ii сторонi.

Нарештi, захекавшись, Гвен пiднялася нагору. Вона поспiшила пройти по коридору, повз слуг, якi встали по стiйцi струнко при ii появi i вiдкрили дверi в покоi ii батька. Двое iнших слуг, якi перебували всерединi, нахилилися, коли вона увiйшла.

“Залиште нас”, – велiв iм Король.

Вони вклонилися i поспiшили вийти з кiмнати, з гуркотом зачинивши за собою дверi.

Батько встав з-за столу з широкою посмiшкою на обличчi i попрямував до неi через великi покоi. Вона вiдчувала себе невимушено, як завжди, коли бачила його. Їй стало легше при виглядi його спокiйного обличчя.

“Моя Гвендолiн”, – сказав вiн.

Вiн простягнув руки i обiйняв доньку. Вона обiйняла його у вiдповiдь, пiсля чого Король пiдвiв ii до крiсел, якi стояли у кутку поруч з камiном. Кiлька великих собак, вовкодавiв, бiльшiсть з яких вона знала ще з дитинства, вiдiйшли в сторону, коли вони пiдiйшли до вогню. Двое з них пiшли за нею i поклали голови iй на колiна. Гвен була рада опинитися бiля камiна – стало незвично холодно як для лiтньоi днини.

Їi батько нахилився до вогню, дивлячись як грають вогники.

“Ти знаеш, чому я покликав тебе?” – запитав вiн.

Вона дивилась на його обличчя, але була не впевнена.

“Нi, Батьку”.

Вiн здивовано подивився на неi.

“Наша розмова на днях. З твоiми братами. Про царювання. Саме це я i хотiв обговорити з тобою”.

Гвен видихнула з полегшенням. Батько не збирався говорити з нею про Тора. Вiн хоче поговорити про полiтику. Про дурну полiтику, яка хвилювала ii найменше. Вона зiтхнула.

“Схоже, тобi полегшало”, – зауважив вiн. – “А про що ти думала я хотiв з тобою поговорити?”

Їi батько був надто проникливим – вiн завжди таким був. Король був одним з тих небагатьох, який мiг читати ii, як вiдкриту книгу. Поруч з ним iй потрiбно було бути обережнiше.

“Нiчого, Батьку”, – швидко вiдповiла вона.

Король знову посмiхнувся.

“Отже, скажи менi. Що ти думаеш про мiй вибiр?” – поцiкавився вiн.

“Про вибiр?” – перепитала Гвен.

“Про мого спадкоемця! Для королiвства!”

“Ви маете на увазi мене?” – запитала вона.

“Кого ж iще?” – розсмiявся батько.

Гвендолiн почервонiла.

“Батьку, щонайменше, я була здивована. Я не первiсток. Крiм того, я жiнка. Я нiчого не тямлю в полiтицi. Нi полiтика, нi правлiння королiвством мене не хвилюють. У мене немае полiтичних амбiцiй. Я не знаю, чому ваш вибiр пав на мене”.

“Саме з цих причин”, – вiдповiв Король. Обличчя його стало серйозним. – “Тому що ти не прагнеш трону. Ти не бажаеш правити i нiчого не знаеш про полiтику”.

Вiн зробив глибокий вдих.

“Але ти знаеш людську природу. Ти дуже прониклива. Ти успадкувала це вiд мене. У тебе винахiдливiсть твоеi матерi, але мое вмiння ладнати з людьми. Ти вмiеш оцiнювати iх; ти бачиш iх наскрiзь. Саме це й потрiбно правителю – знати людську природу. Бiльшого тобi й не потрiбно. Все iнше – спритнiсть. Знати своiх людей, розумiти iх, довiряти своiм iнстинктам, бути доброю по вiдношенню до них. І все ”.

“Зрозумiло, всього цього не достатньо для того, щоб правити королiвством”, – сказала Гвен.

“Не зовсiм”, – не погодився ii батько. – “Це все пов’язано. Рiшення випливають з цього”.

“Але, Батьку, по-перше, ви забуваете, що я не хочу правити, а по-друге, ви не збираетесь помирати. Це всього лише дурна традицiя, пов’язана з весiллям вашоi старшоi дитини. Навiщо зупинятися на цьому? Я не хочу нi говорити, нi думати про це. Сподiваюся, що ви нiколи не покинете нас, тому все це не мае значення”.

Король прокашлявся. Вiн виглядав серйозним.

“Я говорив з Аргоном, вiн бачить похмуре майбутне для мене. Я i сам це вiдчуваю. Я повинен пiдготуватися ”, – сказав вiн.

Гвен стало зле.

“Аргон – йолоп. Чародiй. Половина з того, що вiн говорить, не збуваеться. Не звертайте на нього увагу. Не слухайте його дурнi прикмети. Ви в прекраснiй формi. Ви будете жити вiчно”.

Але МакГiл повiльно похитав головою. Вона бачила сум на його обличчi i вiдчула, як iй стало ще гiрше.

“Гвендолiн, дочка моя, я тебе люблю. Я хочу, щоб ти була готова. Я хочу, щоб ти стала наступним правителем Кiльця. Я кажу це серйозно. Це не прохання. Це наказ”.

Вiн глянув на неi так серйозно, що це злякало ii. Його очi потемнiли. Нiколи ранiше Гвен не доводилося бачити такий вираз обличчя батька.

Їi очi стали вологими. Гвен простягнула руку i витерла сльозу.

“Менi шкода, що я тебе засмутив”, – сказав Король.

“Тодi припинiть говорити про це”, – вимовила Гвен i розплакалася. – “Я не хочу, щоб ви вмирали”.

“Пробач, але я не можу. Я хочу, щоб ти менi дала вiдповiдь”.

“Батьку, я не хочу образити вас”.

“Тодi скажи “так”.

“Але як я взагалi можу правити?” – благала Гвендолiн.

“Це не так складно, як ти думаеш. Тебе будуть оточувати радники. Перше правило – не довiряти жодному з них. Довiряй собi. Ти можеш зробити це. Твiй брак знань, твоя наiвнiсть – саме це зробить тебе великою. Ти будеш приймати щирi рiшення. Пообiцяй менi”, – наполягав Король.

Вона заглянула в його очi i побачила, як багато це для нього означае. Вона хотiла змiнити тему, хоча б для того, щоб заспокоiти батька i пiдбадьорити його.

“Добре, я обiцяю вам”, – швидко промовила Гвен. – “Вам вiд цього краще?”

Король вiдкинувся назад, i вона побачила, що вiн вiдчув полегшення.

“Так”, – сказав вiн. – “Дякую”.

“Добре. А тепер ми можемо поговорити про iншi речi? Речi, якi дiйсно можуть вiдбутися”, – попросила вона.

Їi батько вiдкинувся назад i розреготався. Здавалося, гора впала з його плечей.

“Саме тому я тебе i люблю”, – сказав вiн. – “Завжди така щаслива. Завжди можеш змусити мене розсмiятись”.

Вiн розглядав ii, i Гвен вiдчула, що вiн щось вiдчувае.

“Ти здаешся надзвичайно щасливою”, – зауважив батько. – “Чи не задiяний тут якийсь хлопець?”

Гвен почервонiла. Вона встала i пiдiйшла до вiкна, вiдвернувшись вiд нього.

“Прошу вибачення, Батьку, але це особисте”.

“Це не особисте, якщо ти правитимеш королiвством”, – сказав Король. – “Але я не буду пхати свого носа. Однак твоя мати попросила аудiенцii з тобою i, я гадаю, вона не буде настiльки поблажлива. Я не допитуватиму тебе. Але пiдготуйся”.

Їi шлунок стиснувся. Вона вiдвернулася, дивлячись у вiкно. Гвен ненавидiла це мiсце. Вона хотiла бути де завгодно, тiльки не тут – в маленькому селi, на простiй фермi, проживаючи звичайне життя з Тором. Далеко вiд усього цього, вiд усiх цих сил, що намагаються контролювати ii.

Вона вiдчула нiжну руку на своему плечi. Дiвчина обернулась i побачила свого батька, який стояв позаду неi, посмiхаючись.

“Твоя мати може бути жорстокою. Але що б вона не вирiшила, знай, що я встану на твою сторону. Коли справа стосуеться кохання, людина вiльна вибирати сама”.

Гвен потягнулася i обiйняла батька. У цю хвилину вона любила його дужче всiх на свiтi. Вона намагалася викинути зi своеi голови провiщення змii, молячись щосили про те, щоб це не торкнулося ii батька.


*

Гвен йшла через низку коридорiв, минаючи ряди вiтражiв. Вона прямувала в покоi своеi матерi. Дiвчина терпiти не могла, коли мати викликала ii до себе, ненавидiла, що та завжди ii контролювала. У багатьох вiдношеннях саме ii мати правила королiвством. Багато в чому вона була сильнiшою батька, вмiла постояти на своему. Зрозумiло, королiвство i гадки про це не мало; вiн здавався сильним i мудрим.

Але коли вiн повертався до палацу, i дверi зачинялись, саме до неi вiн звертався за порадою. Мати була мудрiшою, стриманiшою, розважливiшою, жорсткiшою. Вона була безстрашною, як скеля. Вона тримала свою велику родину пiд залiзним кулаком. Коли Королева хотiла чогось – особливо якщо вона вбила собi в голову, що так буде краще для ii родини – вона це отримувала.

А тепер залiзна воля ii матерi була спрямована на Гвен. Вона вже пiдготувала себе до протистояння. Вона вiдчула, що мати заговорить з нею про особисте життя i боялася того, що iх з Тором помiтили. Але вона була налаштована не вiдступати – чого б це iй не коштувало. Якщо iй доведеться покинути це мiсце, вона це зробить. Мати могла б навiть заточити ii в темницю.

Коли Гвен пiдiйшла до покоiв матерi, слуги вiдкрили перед нею величезнi дубовi дверi, вiдступили в бiк, пропускаючи ii всередину, пiсля чого закрили iх.

Покоi ii матерi були меншi, нiж батьковi – затишнiшi, з великими килимами, маленьким чайним сервiзом та iгровою дошкою бiля камiна, з кiлькома вишуканими жовтими оксамитовими стiльцями навпроти нього. Їi мати сидiла на одному з цих стiльцiв, спиною до Гвен, хоча вона i чекала на неi. Вона сидiла обличчям до вогню, попиваючи чай i пересуваючи одну з фiгур на iгровiй дошцi. Позаду неi знаходилися двi фрейлiни – одна доглядала за волоссям, iнша шнурувала ii корсет.

“Заходь, дитя”, – пролунав суворий голос ii матерi.

Гвен терпiти не могла, коли мати так робила – влаштовувала суд на очах у слуг. Вона хотiла б вiдiслати iх, як завжди робив ii батько, коли вони розмовляли. Це було найменше, що вона могла зробити для приватностi i гiдностi. Але ii мати нiколи цього не робила. Гвен дiйшла висновку, що Королева просто грала в демонстрацiю сили, тримаючи своiх слуг поблизу, дозволяючи iм слухати. Вона змушувала дочку нервувати.

У Гвен не було вибору. Вона пройшла через кiмнату i сiла в одне з оксамитових крiсел навпроти матерi, ближче до вогню. Ще один прийом ii матерi – тримати свого спiврозмовника ближче до вогню i приспати пильнiсть полум’ям.

Королева не пiдняла очей. Навпаки, вся ii увага була зосереджена на гральнiй дошцi, вона переставляла одну фiгуру зi слоновоi кiстки в складному лабiринтi.

“Твiй хiд”, – вимовила Королева.

Гвен подивилася на дошку. Вона була здивована, побачивши, що ii мати все ще грае цю партiю. Вона згадала, що у неi були коричневi фiгури, але вона не грала в цю гру з матiр’ю вже кiлька тижнiв. Королева була експертом у Пiшаках, але Гвен грала в них навiть краще. Їi мати ненавидiла програвати, i вона явно аналiзувала цю гру в надii зробити iдеальний хiд. Тепер Гвен була тут, i вона змусила ii грати.

На вiдмiну вiд матерi, Гвен не потрiбно було вивчати дошку. Вона просто подивилася на неi i побачила iдеальний хiд. Вона потягнулася i пересунула одну з коричневих фiгур в сторону, через всю дошку. Це поставило ii мати за один хiд вiд програшу.

Королева подивилася вниз. Їi обличчя не виражало нiяких почуттiв, вона всього лише пiдняла одну брову, а це, як знала Гвен, означало тривогу. Гвен була розумнiшою, i ii мати не могла прийняти цього.

Королева прокашлялася, вивчаючи дошку, все ще не пiдводячи очей на дочку.

“Я знаю про всi твоi походеньки з тим простолюдином”, – сказала вона глузливо. – “Ти мене проiгнорувала”. Королева подивилася на неi. – “Чому?”

Гвен зробила глибокий вдих, вiдчуваючи, як стиснувся ii шлунок. Вона намагалася сформулювати найкращу вiдповiдь. Вона не здасться. Не цього разу.

“Мое особисте життя – не ваша справа”, – вiдповiла Гвен.

“Невже? Це якраз моя справа. Твое особисте життя вплине на Королiвство. На долю всiеi родини. Кiльця. Твое особисте життя стосуеться полiтики, хоча ти i волiла б забути про це. Ти не простолюдинка. У тебе просто немае особистого життя. І вже тим бiльше не може бути нiяких секретiв вiд мене”.

Голос ii матерi був суворим i холодним. Гвен обурювала кожна мить цього вiзиту. Вона нiчого не могла вдiяти, окрiм як сидiти тут i чекати, поки мати закiнчить. Вона вiдчула себе у пастцi.

Нарештi, Королева прокашлялася.

“Оскiльки ти вiдмовляешся мене слухати, я змушена прийняти рiшення за тебе. Ти бiльше не побачиш цього хлопчиська. А якщо ослухаешся, я вiдправлю його геть з Легiону, з Королiвського Двору назад у село. Потiм я покараю його та всю його родину. Вiн буде вигнаний з ганьбою. І ти нiколи нiчого не дiзнаешся про нього”.

Мати подивилася на неi, ii нижня губа тремтiла вiд лютi.

“Ти розумiеш мене?”

Гвен дихала рiзко, вперше зрозумiвшии, на яке зло була здатна ii мати. Вона невимовно ненавидiла ii. Гвен також спiймала нервовi погляди слуг. Це було принизливо.

Перш нiж вона встигла вiдповiсти, ii мати продовжила.

“Крiм того, щоб надалi запобiгти твоiй безрозсуднiй поведiнцi, я зробила деякi кроки, щоб органiзувати для тебе рацiональний союз. У перший день наступного мiсяця ти вийдеш замiж за Алтона. Ти можеш починати своi весiльнi приготування. Готуйся до життя замiжньоi жiнки. Це все”, – зневажливо сказала Королева, повернувшись до гральноi дошки.

Всерединi у Гвен все вирувало i горiло. Їй хотiлося закричати.

“Як ви смiете?” – запитала вона з наростаючою люттю в голосi. – “Невже ви думаете, що я марiонетка, якiй ви можете вказувати, що робити?”

“Я не думаю”, – вимовила ii мати. – “Я знаю. Ти – моя дочка, i ти пiдкоряешся менi. І ти вийдеш замiж саме за того, за кого я скажу”.

“Нi, не вийду!” – крикнула Гвен у вiдповiдь. – “І ви не зробите цього. Батько сказав, що ви не можете мене змусити!”

“Влаштованi союзи все ще е правом батькiв у цьому королiвствi, i це право короля i королеви. Твiй батько може не погоджуватися, але ти знаеш, що вiн завжди поступаеться моiй волi”.

Мати подивилася на Гвен.

“Тому, як бачиш, ти зробиш те, що я скажу. Ти вийдеш замiж. Нiщо цього не вiдверне. Пiдготуйся”.

“Я цього не зроблю”, – вiдповiла Гвен. – “Нiколи. І якщо ви знову станете говорити зi мною про це, я бiльше не стану з вами розмовляти”.

Королева подивилась на неi з холодною i неприемною посмiшкою.

“Мене не хвилюе те, чи станеш ти зi мною розмовляти чи нi. Я – твоя мати, а не подружка. І я – твоя Королева. Можливо, це наша остання зустрiч. Це не мае значення. Зрештою, ти зробиш те, що я тобi велю. Я спостерiгатиму за тим, як ти житимеш свое життя”.

Королева повернулася до гри.

“Ти вiльна”, – сказала вона, махнувши рукою, немов Гвен була однiею з ii слуг.

Гвен так кипiла вiд злостi, що бiльше не могла цього винести. Вона зробила три кроки, пiдiйшла до гральноi дошки матерi i жбурнула ii двома руками, розкидаючи фiгури зi слоновоi кiстки i розбиваючи великий стiл на шматочки.

Королева пiдстрибнула вiд шоку.

“Я вас ненавиджу”, – просичала Гвен.

Пiсля цього вона розвернулася i вискочила з покоiв, вiдмахуючись вiд рук слуг, вирiшивши пiти з власноi волi – лише б нiколи знов не бачити обличчя своеi матерi.




РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ


Тор годинами блукав по лiсових стежках, розмiрковуючи про свою зустрiч з Гвен. Вiн не мiг викинути ii з голови. Час, проведений з нею був чарiвний, вiн отримав набагато бiльше, нiж очiкував. Вiн бiльше не був стурбований глибиною ii почуттiв до нього. Це був прекрасний день, звичайно, якщо не враховувати того, що сталось наприкiнцi iхньоi зустрiчi.

Бiла змiя, яку вони зустрiли, була поганою прикметою. Їм пощастило, що вона iх не вкусила. Тор подивився на Крона, який йшов поряд, щасливий, як нiколи, i запитав себе – що б сталося, якби той не вбив змiю i не врятував iх життя. Чи були б вони вже мертвi? Вiн був безмежно вдячний Крону i знав, що знайшов надiйного супутника на все життя.

Тим не менше, це турбувало Тора: змiя була надзвичайно рiдкiсною i навiть не жила в цiй частинi Королiвства. Такий вид жив на пiвднi, в болотах. Як вона могла потрапити сюди? Чому вона напала на них саме в цей момент? Подiя була занадто мiстичною i Тор був впевнений, що це знак. Як i Гвен, вiн вiдчував, що це була погана прикмета, передвiсник смертi. Але чиеi?

Тор хотiв виштовхнути це зi своеi голови, забути, думати про iншi речi, але не мiг. Це змушувало його страждати i не давало спокою. Вiн знав, що мае повертатись до казарм, але вiн був не в змозi. Сьогоднi був вихiдний день i Тор провiв декiлька годин, кружляючи лiсовими стежками, намагаючись очистити свiй розум. Вiн був упевнений, що змiя принесла якесь повiдомлення i йому термiново потрiбно щось робити.

Найгiршим було iх розставання з Гвен. Коли вони досягли краю лiсу, iх дорiжки швидко розiйшлись. Вони ледве встигли сказати одне одному декiлька слiв. Тор припустив, що це було через змiю, але вiн не був певний. Вона нiчого не сказала про наступну зустрiч. Невже, вона вже змiнила свою думку про Тора. Може, вiн зробив щось не так?

Цi думки розривали Тора. Вiн не знав, що робити з собою i ходив колами протягом декiлькох годин. Йому потрiбно було поговорити з кимось, хто розумiв цi речi i допомiг би iнтерпретувати цi знаки.

Тор зупинився, як укопаний. Звичайно. Аргон. Вiн був iдеальною кандидатурою. Вiн би змiг все пояснити Тору i заспокоiти його.

Тор огледiвся. Вiн стояв на дальньому, пiвнiчному кiнцi хребта, i звiдси вiдкривався прекрасний вид на королiвське мiсто. Вiн стояв бiля перехрестя. Тор знав, що Аргон живе один в кам’яному будинку на пiвнiчнiй околицi Рiвнини Валунiв. Вiн знав, що якщо поверне лiворуч, подалi вiд мiста, ця стежка приведе його куди потрiбно. І вiн пiшов.

Це була довга подорож, i було цiлком можливо, що Аргона не буде на мiсцi, коли Тор прибуде, але вiн повинен був спробувати. Вiн не мiг заспокоiтись, поки не отримае вiдповiдi.

Тор поспiшав до дому Аргона. Вiн йшов удвiчi швидше, прямуючи до рiвнин. Ранок перейшов у день, а хлопець все йшов i йшов. Це був прекрасний лiтнiй день, i сонце яскраво освiтлювало поля навколо нього. Крон стрибав поруч, iнодi зупиняючись, щоб поправити бiлку, яку вiн нiс у ротi.

Стежка ставала крутiше, задув вiтер, зникли кущi. Вони поступилися мiсцем пустельним ландшафтам зi скель i валунiв. Незабаром стежка теж зникла. Ставало все холоднiше, потiм закiнчились i дерева. Тут було моторошно, пейзаж складався лише з камiння, бруду i валунiв. Тору здалось, що вiн йде по спустошенiй землi. Стежка повнiстю зникла, i Тор пiшов по гравiю та камiнню.

Крон, який йшов поряд, почав скиглити. В повiтрi висiло гидливе вiдчуття. І Тор вiдчував його. Це не обов’язково було зло. Просто це було щось iнше. Важкий, мiстичний туман.

Тор подумав, що, можливо, вибрав неправильний напрямок, але саме в цю мить вiн помiтив на горизонтi, високо на пагорбi, невеликий кам’яний будиночок. Вiн був присадкуватим, абсолютно круглим, у формi кiльця, побудований з чорного твердого каменю. В ньому не було вiкон, однi тiльки дверi у формi арки. На них не було ручки або молоточка. Невже, Аргон дiйсно живе у цьому безлюдному мiсцi. Чи засмутиться вiн, що Тор прийшов без запрошення?

Тор почав вагатися чи йти далi, але змусив себе продовжити шлях. Коли вiн наблизився до дверей, то вiдчув особливу енергiю в повiтрi, настiльки густу, що ледве мiг дихати. Його серце забилось швидше, вiн простягнув руку, щоби постукати кулаком.

Перш, нiж вiн доторкнувся до них, дверi вiдчинились самi собою. Всерединi було дуже темно, i Тор не був впевнений чи вiтер, чи хтось iнший вiдчинив iх. Темрява була така, що вiн не мiг побачити, чи е там хтось всерединi.

Тор потягнувся, обережно штовхнув дверi i просунув голову в щiлину.

“Чи е тут хтось?” – спитав вiн.

Вiн вiдкрив iх ширше. Тут було зовсiм темно, тiльки декiлька промiнцiв свiтла пробивались в дальньому кiнцi будинку.

“Добрий день?” – крикнув вiн голоснiше. – “Аргон!”

Поруч з ним занявчав Крон. Тору здалось очевидним, що це була погана iдея i Аргона немае вдома. Але все таки, вiн змусив себе подивитись. Зробивши декiлька крокiв, Тор почув, як дверi позаду нього зачинились.

Тор розвернувся i побачив, що бiля дальньоi стiни стоiть Аргон.

“Менi дуже шкода, що я потривожив вас”, – сказав Тор, i його серце шалено закалатало.

“Ти прийшов без запрошення”, – сказав Аргон.

“Пробачте мене”, – вiдповiв Тор. – “Я не хотiв надокучати”.

Тор подивився навколо. Коли його очi звикли до темряви, вiн побачив декiлька невеликих свiчок, якi стояли колом бiля кам’яноi стiни. Кiмнату освiтлювали декiлька промiнцiв свiтла, якi пробивались через невеличкий круглий отвiр у стелi. Це мiсце було мiстичним i сюрреалiстичним.

“Мало хто був тут”, – вiдповiв Аргон. – “Звичайно, i тебе б зараз не було тут, якби я цього не дозволив. Цi дверi вiдчиняються тiльки тим, хто мае сюди зайти. Для iнших вона не вiдчиняться. І нiяка сила в свiтi iх не вiдчинить”.

Тор вiдчув себе краще, але все ж, вiн задавався питанням, звiдки Аргон знав, що вiн прийде. Цей друiд був суцiльноi загадкою для нього.

“У мене сталась подiя, яку я не розумiю”, – сказав Тор, маючи надiю почути думку Аргона з цього приводу. – “Це була змiя. Бiла гадюка. Вона хотiла напасти на нас. Крон, мiй леопард, врятував нас”.

“Нас?” – запитав Аргон.

Тор почервонiв, вiн зрозумiв, що сказав зайвого. Хлопець не мiг пiдiбрати потрiбних слiв.

“Я був не один”, – сказав вiн.

“А з ким ти був?”

Тор стояв, як укопаний, не знаючи, що сказати. Зрештою, друiд був близький до Короля i мiг йому щось розповiсти.

“Я не розумiю, яке вiдношення це мае до змii”.

“Пряме вiдношення. Ти не задавався питанням, чому змiя напала саме в той момент, коли ти був з цiею людиною?”

Тор був спiйманий на гарячому.

“Я не розумiю”, – сказав вiн.

“Не всi знаки, якi ти бачиш, призначенi для тебе. Деякi з них – для iнших”.

Тор розглядав Аргона у тьмяному свiтлi i починав розумiти. Невже з Гвен повинно статись щось погане? І якщо це так, як вiн мiг би це зупинити?

“Чи можете ви змiнити долю?” – запитав Тор.

Аргон розвернувся, повiльно перетинаючи кiмнату.

“Звичайно, це питання, яке люди задають протягом столiть”, – вiдповiв Аргон. – “Чи можна змiнити долю? З одного боку, все вже визначено, все вже написано. З iншого – у нас е свобода волi. Нашi вибори також визначають нашу долю. Здаеться неможливим, що доля i вiльний вибiр iснують все життя плiч-о-плiч, але все-таки це так. Саме в тому мiсцi, де стикаються цi двi протилежностi, у гру вступае людська поведiнка. Долю не завжди можна змiнити, але iнодi ii можна обiйти або навiть переписати за допомогою великоi жертви чи сильноi волi. Найчастiше ми е лише спостерiгачами, якi мають змогу тiльки дивитись. Ми вважаемо, що приймаемо участь, але насправдi це не так. В основному, ми спостерiгачi, а не учасники”.

“Тодi чому Всесвiт турбуеться про те, щоб показати нам знамення, якщо ми нiчого не можемо зробити?” – запитав Тор.

Аргон повернувся i посмiхнувся.

“Ти кмiтливий, хлопче. Я скажу тобi. Головним чином, нам посилають знамення, щоб ми змогли пiдготуватись. Нам дають пiдказки, щоб дати час на пiдготовку. Інодi це робиться для того, щоб ми могли щось змiнити. Але таке трапляеться дуже нечасто”.

“Чи правда, що бiла гадюка вiщуе смерть?”

Аргон подивився на нього.

“Так”. – нарештi вiдповiв друiд. – “Це завжди так”.

Серце Тора забилось частiше пiсля того, як друiд пiдтвердив всi його здогадки. Вiн також був здивований вiд прямоi вiдповiдi Аргона.

“Я зiткнувся з нею сьогоднi”, – сказав Тор. – “Але я не знаю, хто помре. Менi здаеться, що я повинен щось зробити, щоб запобiгти цьому. Я хочу викинути це зi своеi голови, але не можу. Менi постiйно ввижаеться голова змii. Чому?”

Аргон довго дивився на Тора, потiм зiтхнув.

“Тому що смерть того, хто помре, вплине безпосередньо i на тебе. Це матиме вплив на твою долю”.

Тор був дуже схвильований. Вiн вiдчував, що кожна вiдповiдь викликае ще бiльше питань.

“Але це не справедливо!” – сказав вiн. – “Менi потрiбно знати, хто саме помре. Я зможу попередити цю людину!”

Аргон похитав головою.

“Можливо, тобi i не треба знати цього”, – вiдповiв вiн. – “І якби ти навiть знав, ти нiчого б не вдiяв. Смерть завжди знаходить свою жертву. Навiть якщо жертву попередили”.

“Тодi навiщо менi це показали?” – запитав змучений Тор. – “І чому це не йде з моеi голови?”

Аргон ступив так близько, що опинився у декiлькох дюймах вiд Тора. Очi друiда у темрявi горiли так яскраво, що це налякало Тора. Це було наче дивитись на сонце, але Тор не мiг вiдвести погляд у бiк. Аргон пiдняв руку i поклав ii на плече Тора. Вона була льодяною на дотик, холодок пробiг через тiло хлопця.

“Ти ще молодий”, – повiльно сказав Аргон. – “Ти вiдчуваеш речi занадто глибоко. Бачити майбутне – це велика нагорода. Але це може бути i великим прокляттям. Бiльшiсть людей, якi проживають свою долю, поняття не мають про неi. Інодi дуже боляче знати долю, знати, що буде далi. Ти ще навiть не почав розумiти своi сили. Але колись ти зрозумiеш. Колись. Пiсля того, як ти зрозумiеш, звiдки ти”.

“А звiдки я?” – запитав розгублений Тор.

“З дому твоеi матерi. Далеко звiдси. За Каньйоном, на дальнiх рубежах Вiльдiв. Там е замок, високо в небi. Вiн стоiть одиноко на скелi i, щоб дiстатись до нього, треба пройти вздовж кам’яноi дороги. Це чарiвна дорога, вона неначе веде до самого неба. Це мiсце великоi сили. Ти родом звiдти. Поки ти не побуваеш у цьому мiсцi, ти не зрозумiеш все до кiнця. Коли ти зробиш це, ти отримаеш вiдповiдi на всi своi запитання”.

Тор клiпнув. Коли вiн вiдкрив очi, то, на свiй подив, побачив, що знаходиться ззовнi будинку Аргона. Вiн поняття не мав, як туди потрапив.

Вiтер бився об скелi. Тор подивився на рiзке сонячне свiтло. Поруч з ним стояв Крон i нявчав.

Тор пiдiйшов до дверей будинку друiда i постукав у них з усiх сил. У вiдповiдь не пролунало нiчого, крiм тишi.

“Аргон!” – закричав Тор.

У вiдповiдь вiн почув тiльки свист вiтру.

Вiн спробував вiдкрити дверi, натиснувши на них всiею масою, але вони навiть не поворухнулись.

Тор чекав довгий час, поки нарештi не почало вечорiти. Нарештi вiн зрозумiв, що його час тут вичерпаний.

Вiн повернувся i почав спускатись по кам’янистому схилу. Хлопець вiдчував себе ще бiльш заплутаним. Тепер вiн був упевнений, що наближаеться смерть. Але вiн нiчого не зможе з цим зробити.

Хлопець йшов по цьому безлюдному мiсцю. Раптом вiн вiдчув холод на щиколотках. Вiн побачив густий туман, який ставав все густiше i пiднiмався все вище. Тор не розумiв, що вiдбуваеться. Крон занявчав.

Тор спробував прискоритись, але дуже швидко туман став настiльки густим, що вiн ледве бачив, що вiдбуваеться у нього перед очима. У той же час хлопець вiдчув, як його кiнцiвки важчають, а небо, як за помахом чарiвноi палички, темнiшае. Вiн вiдчув, що його сили вичерпанi. Тор не мiг бiльше зробити анi кроку. Хлопець згорнувся у клубок на землi, оповитий туманом. Вiн спробував вiдкрити очi, поворушитися, але не змiг. За мить Тор вже мiцно спав.


*

Тор побачив, що стоiть на вершинi гори. Перед ним розкинулося цiле Королiвство Кiльця. Вiн бачив перед собою замок Короля, фортифiкацiйнi споруди, сади, дерева i пагорби; все тонуло у лiтнiй зеленi. Поля були наповненi фруктами i квiтами; лунали святковi звуки музики.

Але, щойно Тор почав оглядатися, трава почала чорнiти. Фрукти попадали з дерев, i самi дерева стали сухими. Всi квiти перетворились на попiл, але – що навело на нього найбiльший жах – будинки почали руйнуватись один за одним, поки вiд них не залишилось нiчого, крiм купи камiння.

Тор подивився вниз i раптом побачив величезну бiлу гадюку. Їi слизьке тiло вилось мiж ногами Тора. Вiн стояв безпорадний, поки його тiло, а потiм i руки були повнiстю обвитi змiею. Вiн вiдчув, що задихаеться. Змiя видушувала з нього життя, вона огорнула хлопця i дивилась на нього. Їi голова знаходилась всього в декiлькох дюймах вiд обличчя Тора, а язик майже дiставав до щоки. Вона вiдкрила свiй рот ширше, показавши величезнi iкла, нахилилась вперед i проковтнула голову хлопця.

Тор скрикнув i опинився в замку Короля. Той був зовсiм порожнiй, навiть трон не стояв на своему мiсцi. Меч Долi лежав неторканим. Всi вiкна були розбитi, вiтражi валялись на камiннi. Вiн почув музику, повернувся на звук i пiшов через порожнi кiмнати. Нарештi, вiн досяг величезних подвiйних дверей, сто футiв у висоту i щосили натиснув на них.

Тор стояв на входi у королiвський бенкетний зал. Два довжелезнi столи перед ним розтягнулись на всю кiмнату. На столах було вдосталь iжi, але за ними нiхто не сидiв. У дальньому кiнцi кiмнати сидiла лише одна людина. Це був король МакГiл. Вiн сидiв на тронi i дивився прямо на Тора. Здавалося, що вiн був так далеко.

Тор вiдчував, що мае пiдiйти до нього. Вiн пiшов по великiй кiмнатi, мiж двома бенкетними столами. Раптом всi продукти по обидва боки вiд нього почали псуватись, вони гнили i чорнiли з кожним його кроком. На них тут же сiдали мухи. Вони дзижчали i копошились на гнилiй iжi.

Тор почав йти швидше. Король був вже близько, якихось десять футiв, коли збоку з’явився слуга, тримаючи величезний золотий кубок з вином. Це був вiдмiнний кубок, зроблений з щирого золота i покритий рубiнами i сапфiрами. Тор побачив, що поки Король вiдвернувся, слуга всипав у вино бiлий порошок. Тор зрозумiв, що це була отрута.

Слуга пiднiс кубок ближче, i МакГiл схопив його обома руками.

“Нi!” – закричав Тор.

Тор кинувся вперед, намагаючись вибити вино з рук короля.

Але вiн був недостатньо швидкий. МакГiл пив вино великими ковтками. Воно лилось по його щоках, грудях, аж ось, нарештi, вино в келиху закiнчилось.

МакГiл повернувся i подивився на Тора, його очi широко розкрилися. Вiн простягнув руки i схопився за горло, потiм почав задихатись i впав з трону на кам’яну пiдлогу. Його корона звалилась з нього, з брязкотом вдарилась об кам’яну пiдлогу i вiдкотилась на кiлька футiв.

Вiн лежав нерухомий, з розплющеними очима, мертвий.

Прилетiв Естофель i сiв на голову Королю МакГiлу. Вiн дивився прямо на Тора i, раптом, закричав. Звук був настiльки пронизливим, що мурашки пробiгли по спинi Тора.

“Нi!” – закричав Тор.


*

Тор прокинувся вiд власного крику.

Вiн пiдвiвся i дивився навколо, важко дихаючи, намагаючись з’ясувати, де вiн знаходиться. Вiн все ще лежав на Аргоновiй горi. Мабуть, вiн заснув тут. Туман розсiявся, i вiн побачив свiтанок. Криваво-червонi променi сонця майорiли над горизонтом, запалюючи день. Поруч з ним нявчав Крон. Вiн скочив йому на колiна i лизнув обличчя.

Тор обiйняв Крона. Хлопець важко дихав, намагаючись зрозумiти – чи вiн прокинувся, чи ще спить. Йому знадобилось багато часу, щоб зрозумiти, що це був лише сон. Усе було таким справжнiм.

Тор почув вереск i побачив Естофель поруч на скелi. Великий птах подивився прямо на хлопця i закричав, потiм знову i знову.

Вiд цього звуку по спинi Тора пробiг холодок. Такий самий вереск вiн чув у своему снi. Тепер кожною унцiею свого тiла вiн розумiв, що це було послання.

Король буде отруений.

Тор схопився на ноги i у променях свiтанку побiг вниз з гори, прямуючи до Королiвського Двору. Вiн повинен був побачити Короля. Король може подумати, що Тор божевiльний, але вiн не мае вибору i буде робити все для того, щоб врятувати життя Королю.


*

Тор промчав через мiст до зовнiшнiх ворiт замку. На щастя, двое охоронцiв, що стояли там, впiзнали його по Легiону. Вони пропустили його, не зупиняючи, i вiн продовжував бiгти разом з Кроном.

Тор мчав по королiвському двору, повз фонтани, доки не вибiг до внутрiшнiх ворiт замку. Там стояли четверо охоронцiв, якi перегородили йому дорогу.

Тор зупинився, хапаючи ротом повiтря.

“Яка твоя мета, хлопче?” – запитав один з них.

“Ви не розумiете, ви маете пропустити мене”, – видихнув Тор. – “Я маю побачити Короля”.

Охоронцi пiдозрiло переглянулись.

“Я Торгрiн з Королiвського Легiону. Ви повиннi мене пропустити!”

“Я знаю, хто вiн такий. Вiн один з нас”, – сказав один з охоронцiв.

Але головний страж зробив крок вперед.

“Яка справа у тебе до Короля?” – наполегливо запитав вiн.

Тор досi не мiг вiддихатись.

“Дуже важлива справа. Я термiново маю його побачити!”

“Ти погано iнформований. Король не чекае тебе. Його тут немае. Вiн поiхав зi своiм караваном годину тому у справах двору. Вiн не повернеться до вечора, поки не почнеться королiвський бенкет”.

“Бенкет?” – запитав Тор i його серце закалатало. Вiн згадав свiй сон, бенкетнi столи i зi страхом вiдчув, що все справджуеться.

“Так, бенкет. Ти, як один з воiнiв Легiону, точно будеш там. Але зараз Короля немае i немае нiякоi можливостi побачити його. Повертайся пiзнiше разом з iншими”.

“Але я повинен передати йому повiдомлення!” – наполягав Тор. – “Перед бенкетом!”

“Ти можеш залишити повiдомлення менi, якщо хочеш. Але я не передам його ранiше, нiж це можеш зробити ти”.

Тор не хотiв залишати повiдомлення охоронi. Вiн розумiв, що виглядатиме божевiльним. Вiн повинен передати його сьогоднi сам, перед святом. Вiн молився, щоб не зробити це занадто пiзно.




РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ


Тор поспiшив повернутися до казарм Легiону. На щастя, вiн повернувся на свiтанку, ще до того, як почалося денне тренування. Тор задихався. Крон був поруч з ним. Вiн приеднався до iншими хлопцiв, якi прокидалися, щоб отримати розпорядження на день. Вiн стояв, захекавшись, стурбований, як нiколи. Тор не уявляв собi, як вiн зможе дочекатися кiнця тренування. Вiн рахуватиме кожну хвилину до вечiрнього бенкету, поки не зможе попередити Короля. Вiн був упевнений, що передвiстя з’явилося йому, щоб вiн змiг попередити правителя. Доля королiвства лежала на його плечах.

Виснажений Тор бiг поруч з Рiсом i О’Коннором на поле. Вони почали шикувались.

“Де ти був минулоi ночi?” – запитав Рис.

Тор хотiв би знати, як вiдповiсти, але насправдi вiн i сам не знав, де був. Що вiн мав сказати? Що вiн заснув на горi бiля Аргона? Це не мало нiякого сенсу, навiть для нього самого.

“Я не знаю”, – вiдповiв вiн, не знаючи, що сказати.

“Що ти маеш на увазi, коли кажеш, що не знаеш?” – запитав О’Коннор.

“Я заблукав”, – сказав Тор.

“Заблукав?”

“Ну що ж, тобi пощастило повернутися вчасно”, – сказав Рiс.

“Якби ти запiзнився на деннi вправи, вони б не дозволили тобi повернутися в Легiон”, – додав Елден, пiдходячи до них. Вiн поплескав Тора по плечу своею мускулистою рукою. – “Радий тебе бачити. Тебе вчора не вистачало”.

Тор все ще дивувався, наскiльки змiнилось ставлення Елдена до нього з часiв, коли вони побували на iншiй сторонi Каньйону.

“Як справи з моею сестрою?” – пошепки запитав Рiс.

Тор почервонiв, не знаючи, що вiдповiсти.

“Ти з нею бачився?” – продовжував допитуватися Рiс.

“Так”, – почав Тор. – “Ми чудово провели час. Хоча ми змушенi були передчасно розiйтися”.

“Що ж”, – продовжив Рiс, коли всi вони вишикувалися перед Колком i Королiвською раттю. – “Сьогоднi ввечерi ти знову ii побачиш. Одягни все найкраще. Сьогоднi Королiвський бенкет”.

Тор здригнувся. Вiн подумав про свiй сон i йому здалося, нiби сама доля танцюе у нього перед очима. Вiн вiдчув себе безпорадним, приреченим просто спостерiгати за тим, як розгортаються подii, не в силах що-небудь змiнити.

“ТИХО!” – Крикнув Колк i почав ходити перед хлопцями.

Тор i його друзi принишкли.

Колк повiльно проходив повз шеренги солдатiв, оглядаючи iх.

“Ви вчора повеселилися, а тепер повертаемося до тренування. Сьогоднi ви навчитеся стародавньому мистецтву копання окопiв”.

Всi заскиглили в один голос.

“ТИША!” – скомандував вiн.

Вони замовкли.

“Копання траншей являе собою важку роботу”, – продовжував Колк. – “Але це важлива робота. Одного дня ви опинитесь у дикiй природi, захищаючи наше королiвство, а поруч з вами не буде нiкого, хто мiг би вам допомогти. Буде холодно – настiльки холодно, що ви не будете вiдчувати пальцiв нiг у непрогляднiй темрявi ночi. Ви станете робити все що завгодно, щоб зiгрiтися. Або ви опинитеся в бою, в якому вам потрiбно буде сховатися, щоб захистити себе вiд ворожих стрiл. Причин, за якими вам знадобиться окоп, може бути мiльйон. І окоп може стати вашим кращим другом”.

“Сьогоднi”, – продовжував Колк, прокашлявшись. – “Ви цiлий день будете копати траншеi, доти, доки вашi руки не будуть червоними вiд мозолiв, поки вашi спини не стане ломити. І тодi, в день бою, це не здасться вам таким вже поганим”.

“КРОКОМ РУШ!” – скомандував Колк.

Знову пролунав стогiн розчарування, i юнаки розбилися у шеренги по двое та помарширували через поле за Колком.

“Вiдмiнно”, – сказав Елден. – “Копання окопiв. Саме так я i хотiв провести цей день”.

“Могло бути й гiрше”, – сказав О’Коннор. – “Якби йшов дощ”.

Вони пiдняли очi до неба, i Тор зауважив загрозливi хмари над iх головами.

“Вiн може пiти”, – сказав Рiс. – “Не наклич”.

“ТОР!” – пролунав крик.

Обернувшись, Тор побачив, що Колк дивиться на нього. Вiн побiг до Колка, задаючись питанням, що ж вiн зробив не так.

“Так, сер”.

“Тебе викликае твiй лицар”, – коротко сказав вiн. – “Вiдзвiтуй перед Ереком на територii замку. Тобi пощастило – сьогоднi ти вiльний. Замiсть цього ти служитимеш своему лицаревi, як повиннi робити всi хорошi зброеносцi. Але не думай, що ти уникнеш копання окопiв. Коли ти повернешся завтра, будеш копати iх один. А тепер iди!” – крикнув командир.

Обернувшись, Тор зловив на собi заздрiснi погляди своiх друзiв, пiсля чого побiг з поля до замку. Що Ереку могло знадобитися вiд нього? Чи пов’язано це якось з Королем?


*

Тор бiг через Королiвський Двiр, звертаючи на стежку, по якiй вiн ранiше не ступав – до казарм Срiбла. Їх казарми були вдвiчi бiльшi, нiж казарми Легiону – будiвлi були викладенi мiддю, а стежки вимощенi новим каменем. Щоб дiстатися туди, Тор повинен був пройти через величезнi арочнi ворота, якi пильнувала дюжина Королiвських вартових. Стежка розширювалася, розтягувалася через величезне вiдкрите поле i закiнчувалась комплексом кам’яних будiвель, оточених огорожею, яку охороняла ще дюжина лицарiв. Видовище було значним – навiть звiдси.

Тор бiг по стежцi вiдкритою мiсциною. Лицарi вже пiдготувалися до його наближення, хоча вiн все ще був далеко. Вони виступили вперед i схрестили своi списи, дивлячись прямо перед собою, не звертаючи на нього уваги.

“З якого приводу ти тут?” – запитав один з них.

“У мене служба”, – вiдповiв Тор. – “Я – зброеносець Ерека”.

Лицарi обмiнялися настороженими поглядами, але iнший лицар виступив вперед i кивнув. Вони вiдступили, забравши свою зброю, пiсля чого повiльно вiдкрилися ворота – iх металевi шипи пiднялися, заскрипiвши. Ворота були величезнi – як мiнiмум, товщиною два фути – i Тор подумав, що це мiсце було навiть бiльш укрiпленим, нiж замок Короля.

“Друга будiвля праворуч”, – крикнув лицар. – “Ти знайдеш його в стайнях”.

Тор розвернувся i поспiшив по стежцi через двiр, проходячи через ряд кам’яних будiвель. Все блищало, все було бездоганним, в iдеальному станi. Це мiсце випромiнювало ауру сили.

Тор знайшов будiвлю i був заслiплений видовищем що постало перед ним: десятки найбiльших i найкрасивiших коней, яких вiн коли-небудь бачив, були прив’язанi рiвними рядами зовнi будiвлi. Бiльшiсть з них була в обладунках. Конi виблискували. Все було величне.

Тут i там верхи на конях снували справжнi лицарi. Тримаючи в руках рiзну зброю, вони проходили через двiр з рiзних ворiт. Це було жваве мiсце. Тор вiдчував тут присутнiсть битви. Це мiсце було не для тренувань, воно – для вiйни. Життя i смертi.

Тор пройшов через невеликий арковий прохiд, вниз по темному кам’яному коридору i заглядав з однiеi стайнi в iншу в пошуках Ерека. Вiн дiстався до останньоi стайнi, але нiде не знайшов лицаря.

“Ти шукаеш Ерека?” – запитав стражник.

Обернувшись, Тор кивнув.

“Так, сер. Я – його зброеносець”.

“Ти спiзнився. Вiн уже зовнi, готуе свого коня. Ворушися швидше”.

Тор побiг по коридору i вирвався з конюшнi на вiдкрите поле. Ерек був там. Вiн стояв перед величезним доблесним блискучим чорним конем з бiлим носом. Кiнь фиркнув, коли з’явився Тор. Ерек обернувся.

“Я прошу вибачення, сер”, – сказав Тор, захекавшись. – “Я прийшов, як тiльки змiг. Я не хотiв спiзнюватися”.

“Ти якраз вчасно”, – вiдповiв Ерек, люб’язно посмiхнувшись. – “Тор, познайомся з Ланнiном”, – додав вiн, жестом вказуючи на коня.

Ланнiн пирхнув i прогарцював, немов у вiдповiдь. Тор зробив крок вперед i, простягнувши руку, погладив його нiс. Кiнь тихо заiржав у вiдповiдь.

“Це мiй дорожнiй кiнь. У лицаря мого рангу багато коней, як ти маеш знати: один – для лицарських турнiрiв, другий – для бою, третiй – для довгих подорожей. З цим конем тобi належить подружитися. Ти йому подобаешся, i це добре”.

Ланнiн нахилився вперед i ткнув носом в долоню хлопця. Тор був приголомшений величчю цiеi iстоти. Вiн бачив кмiтливiсть у його очах. Це було моторошно – здавалося, що кiнь усе розумiе.

І тут Тор усвiдомив те, що сказав Ерек.

“Ви сказали подорож, сер?” – здивовано запитав вiн.

Ерек перестав затягувати ременi i, обернувшись, глянув на нього.

“Сьогоднi день мого народження. Менi виповнилося двадцять п’ять рокiв. Це особливий день. Ти знаеш про День Вибору?”

Тор похитав головою. “Небагато, сер. Тiльки те, що розповiли менi iншi”.

“Ми, лицарi Кiльця, завжди повиннi продовжувати свiй рiд, поколiння за поколiнням”, – почав Ерек. – “До двадцяти п’яти рокiв нам потрiбно вибрати для себе наречену. Якщо ми нiкого не вибрали до цього часу, закон зобов’язуе нас знайти ii. Нам надають один рiк на пошуки, пiсля чого ми повиннi привезти ii сюди. Якщо ми повернемося, не домiгшись успiху, тодi Король сам вибере для нас наречену, i ми втрачаемо право вибору”.

“Тому сьогоднi я повинен вiдправитися на пошуки”.

Тор втупився на Ерека, втративши дар мови.

“Але, сер, невже ви iдете? На цiлий рiк?”

Тору стало зле вiд цiеi думки. Вiн вiдчув, як його свiт руйнуеться. Лише тепер вiн повною мiрою вiдчув як сильно йому подобався Ерек. У певному сенсi вiн став для нього батьком – навiть бiльше, нiж рiдний батько.

“Але чиiм же зброеносцем я тодi буду?” – запитав Тор. – “І куди Ви поiдете?”

Тор згадав, чим вiн йому зобов’язаний, як вiн врятував його життя. Його серце стиснулося при думцi, що Ерек iде.

Ерек зайшовся безтурботним смiхом.

“На яке питання я повинен вiдповiсти першим?” – запитав вiн. – “Не хвилюйся. Тебе закрiплять за новим лицарем. Ти будеш його зброеносцем до мого повернення. Це Кендрик, старший син Короля”.

Серце Тора заспiвало, коли вiн почув про це. Вiн вiдчував таку ж прихильнiсть до Кендрика. Кендрик був першим, хто помiтив Тора i забезпечив йому мiсце в Легiонi.

“Що стосуеться моеi подорожi…” – продовжив Ерек. – “Я ще не знаю точно. Знаю, що поiду на пiвдень, в королiвство, звiдки я родом, i пошукаю наречену там. Якщо я не знайду ii в межах Кiльця, тодi, напевно, я перетну море i вiдправлюся в свое власне королiвство, щоб знайти ii там”.

“Ваше власне королiвство, сер?” – перепитав Тор.

Тор усвiдомив, що йому вiдомо про Ерека дуже мало, i вiн зовсiм не знае, звiдки лицар родом. Вiн завжди вважав, що той народився десь в межах Кiльця.

Ерек посмiхнувся. “Так, далеко звiдси, через море. Але це вже iнша iсторiя. Менi належить далека i довга дорога, я повинен пiдготуватися. Тому допоможи менi зараз. Часу мало. Запряжи мого коня i приготуй зброю”.

У Тора запаморочилось в головi, коли вiн пiдбiг до кiнських обладункiв. Хлопець витягнув чорно-срiбну кольчужну попону Ланнiна. Вiн пiдбiг до коня, розмiстив ii на його спинi i розправив по всьому величезному тiлу. Пiсля цього Тор дiстав ще спецiальний шолом з тонкого металу, який вдягався на голову коня.

Ланнiн тихо заiржав, але Тору здалось, що йому це подобаеться. Вiн був благородним конем i хлопцевi здавалось, що тварина в обладунках виглядае так само добре, як i лицар.

Тор побiг i дiстав золотi шпори Ерека, потiм допомiг iх прикрiпити. Ерек скочив на коня.

“Яка зброя вам знадобиться, сiр?” – запитав Тор.

Ерек подивився вниз.

“Важко передбачити, у яких битвах менi доведеться побувати протягом року. Але я маю полювати i захищати себе. Тому, звичайно, менi потрiбний мiй довгий меч. Також, принеси менi короткий меч, лук, сагайдак зi стрiлами, короткий спис, булаву, кинджал i мiй щит. Я пiдозрюю, цього мае стати”.

“Так, сiр”, – сказав Тор i зiрвався з мiсця. Вiн побiг до збройовоi стiйки Ерека, поруч зi стiйлом Ланнiна i подивився на десятки видiв зброi. Це був значний арсенал i вибирати було з чого.

Вiн обережно знiмав зброю Ерека, яку той забажав, i передавав кожен екземпляр особисто Ереку або прикрiпляв ii до упряжi.

Ерек одягнув шкiрянi рукавички, готуючись йти. Тор не мiг просто стояти i дивитись, як вiн iде.

“Сiр, я вiдчуваю, що мiй обов’язок супроводжувати вас у цiй подорожi”, – сказав Тор. – “Я ваш зброеносець, зрештою”.

Ерек похитав головою.

“Цю дорогу я повинен пройти сам”.

“Тодi, можливо, я можу супроводити вас до першого перехрестя?” – тиснув Тор. – “Якщо ви iдете на пiвдень, тi дороги я добре знаю, адже я сам з пiвдня”.

Ерек подивився вниз, роздумуючи.

“Якщо ти хочеш провести мене до першого перехрестя, я не бачу в цьому нiчого поганого. Але це важка поiздка, тому ми повиннi рушати прямо зараз. Вiзьми коня мого зброеносця в кiнцi стайнi. Вiн гнiдий, з рудою гривою”.

Тор побiг до задньоi частини стайнi i знайшов коня. Коли хлопець осiдлав тварину, Крон висунув голову з-пiд сорочки, подивився вниз i занявчав.

“Все добре, Крон”, – заспокоiв друга Тор.

Тор нахилився вперед i пiдганяючи коня, виiхав зi стайнi. Ерек не став чекати Тора i помчав галопом на Ланнiнi. Тор намагався встигати за Ереком.

Вони проiхали разом через Королiвський Двiр. Вартовi виструнчилися i вiдiйшли в сторону, коли вони минали ворота. Декiлька воiнiв Срiбла вишикувались, спостерiгаючи i чекаючи, поки Ерек проiде поряд. Вони пiдняли кулаки в знак привiтання.

Тор був гордий iхати поруч з Ереком в якостi його зброеносця i радий був супроводжувати його, хоча б i до першого перехрестя.

Тор хотiв так багато сказати Ереку. Вiн хотiв задати лицарю багато запитань i подякувати йому. Але на це не було часу, вони iхали на пiвдень, по рiвнинах; мiсцевiсть постiйно змiнювалась, iхнi конi скакали в променях раннього сонця, по вранiшнiй Королiвськiй дорозi. Коли вони минали пагорб, Тор побачив членiв Легiону в полi, якi копали окопи. Тор був радий, що його серед них не було. Хлопець побачив, як один з членiв Легiону встав i пiдняв кулак. Важко було роздивитись, хто саме це був, але Тор був впевнений, що це Рiс вiтаеться з ними. Хлопець пiдняв кулак у вiдповiдь i поскакав далi.

Добре вибрукована дорога змiнилась на вузьку, неприбрану i грубу, а потiм i зовсiм на сiльську стежину. Тор знав, наскiльки небезпечно iздити по таких дорогах поодинцi, особливо в нiчний час. Тут снувало чимало злодiiв, але Тора це мало тривожило, адже разом з ним був Ерек, якому неможливо було протистояти. Тому Тор бiльше хвилювався б за життя грабiжника, якби один з них наважився напасти на них. Звичайно, мало в кого вистачило б розуму напасти на одного з воiнiв Срiбла.

Вони iхали весь день, не зупиняючись нi на хвилину. Тор був виснажений i задихався. Вiн був вражений витривалiстю Ерека i не хотiв показувати, що стомився, щоб лицар не вважав його слабким.

Вони проiхали основнi перехрестя i Тор зрозумiв, де вони зараз. Якщо вони повернуть направо, то потраплять прямо у рiдне село Тора. На хлопця накотилася хвиля ностальгii, i частина його ества захотiла поiхати цiею дорогою, щоб побачити свого батька i свое село. Йому стало цiкаво, що батько робить прямо зараз; мабуть вiн розгнiвався на Тора, що той не повернувся. Але зараз це мало тривожило хлопця. На мить вiн засумував по минулому. Насправдi, вiн вiдчував полегшення, що втiк з цього невеликого села i iнша частина хлопця нiколи не хотiла повертатись.

Вони продовжували скакати далi, на пiвдень, по мiсцинах, у яких Тор нiколи не був. Хлопець чув про пiвденне перехрестя, але не знав, де саме воно знаходиться. Це було одне з трьох перехресть, яке вело до пiвденних кордонiв Кiльця. Вони iхали добру половину дня i сонце зiйшло вже доволi високо. Тор спiтнiв; вiн задихався, i почав замислюватись: а чи встигне вiн вчасно повернутись на бенкет? Чи не зробив вiн помилку, супроводжуючи Ерека так далеко?

Вони завернули за пагорб, i, нарештi, Тор помiтив на горизонтi безпомилковий знак першого перехрестя. Там стояла велика тонка вежа, з Королiвськими прапорами, якi прикрашали вежу зi всiх сторiн. На парапетах стояли вартовi. Коли Ерека помiтили, лицар на вежi засурмив. Повiльно вiдкрилась сторожка.

Вони були на вiдстанi декiлькох сотень ярдiв, коли Ерек перейшов на рись. Тор почав хвилюватись, коли зрозумiв, що це його останнi хвилини поряд з Ереком перед тривалою вiдсутнiстю лицаря. Невiдомо, чи повернеться вiн взагалi. Один рiк – довгий термiн, i нiхто не знав, що могло трапитись за цей час. Тор був радий, що принаймнi мае можливiсть супроводжувати Ерека. Вiн вiдчував, що його обов’язок виконаний.

Тор i Ерек йшли плiч-о-плiч. Вони самi i iх конi важко дихали. Вони наближались до вежi.

“Ми не будемо бачитись багато мiсяцiв”, – сказав Ерек. – “Коли я повернусь, у мене вже буде наречена. Усе може змiнитися. Хоча, що б не трапилось, пам’ятай, ти завжди будеш моiм зброеносцем”.

Ерек глибоко зiтхнув.

“Я хочу, щоб ти пам’ятав деякi речi. Лицар славиться не тiльки силою, але i розумом. Вiдвага сама по собi не робить лицаря лицарем, лише у зв’язцi з честю i мудрiстю. Ти завжди маеш працювати над собою, вдосконалювати свiй дух i розум. Лицар не пасивний, вiн активний. Ти повинен працювати над собою кожен день”.

“За цi мiсяцi, ти набудеш нових навичок i навчишся володiти новими видами зброi. Але пам’ятай, е ще один вимiр нашоi боротьби. Вимiр чаклунства. Знайди Аргона. Навчись розвивати своi прихованi сили. Я вiдчуваю iх в тобi. Ти маеш великий потенцiал. Тобi нема чого соромитись цього. Ти розумiеш мене?”

“Так, сiр”, – вiдповiв Тор, вдячний Ереку за його мудрiсть i розумiння.

“Я вирiшив взяти тебе пiд свое крило не просто так. Ти не такий, як iншi. У тебе велична доля. Напевно, ще величнiша, нiж навiть моя. Але вона залишаеться невиконаною. Ти не повинен приймати ii як належне. Ти повинен працювати, щоб вона справдилась. Щоб бути великим воiном, ти маеш бути не тiльки безстрашним i досвiдченим. Ти також мусиш мати дух воiна, i завжди носи це у своему серцi i розумi. Ти повинен бути готовим вiддати свое життя за iнших. Найкращий лицар не прагне до багатства i слави. Найкращий лицар вибирае найважче завдання – завдання зробити себе кращою людиною. Кожного дня ти маеш старатися стати кращим. Не просто кращим за iнших, а кращим за себе самого. Ти повинен захищати тих, хто не може себе захистити сам. Це завдання не для слабкодухих. Це – завдання героiв”.

У Тора запаморочилось в головi, коли вiн почав ретельно обмiрковувати слова Ерека. Вiн був приголомшений i вдячний, не знаючи, як реагувати. Вiн знав, що знадобиться багато мiсяцiв для того, щоб повнiстю усвiдомити сказане.

Вони досягли ворiт першого перехрестя, i декiлька членiв Срiбла вийшло назустрiч Ереку. Вони йшли з посмiшками на обличчях i, коли Ерек спiшився, поплескали його по спинi як старого друга.

Тор схопив Ланнiна за вiжки i повiв його до слуги коло ворiт, щоб той нагодував i почистив коня. Ерек повернувся, щоб подивитись на Тора в останнiй раз.

У iхню останню зустрiч Тор хотiв сказати занадто багато. Вiн хотiв подякувати Ереку. Також, йому хотiлось розповiсти все: про знамення, про сон, про побоювання вiдносно Короля. Тор думав, що Ерек зможе зрозумiти.

Але Тор не змiг змусити себе зробити це. Ерек був оточений лицарями, i хлопець побоювався, що вони подумають, що вiн з’iхав з глузду. Так вiн i стояв, не в змозi щось зробити, поки Ерек не простягнув руку i не стиснув плече хлопця в останнiй раз.

“Захисти нашого короля”, – твердо промовив Ерек.

Вiд цих слiв по спинi Тора пробiг холодок. Нiби Ерек прочитав його думки.

Ерек повернувся i пiшов через ворота з iншими лицарями. Коли вони пройшли, металевi шипи ворiт повiльно опустились.

Ерек пiшов. Тор вiдчував, як щось скрутилося у його животi. Мине цiлий рiк, поки вони побачать одне одного знову.

Тор сiв на коня, схопив вiжки i поiхав. Вже почалася друга половина дня i залишалось мало часу, щоб встигнути до бенкету. Останнi слова Ерека постiйно крутились в головi хлопця, як мантра.

Захисти нашого короля.

Захисти нашого короля.




РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ


Тор скакав в непрогляднiй темрявi. Вiн минув останнi ворота Королiвського Двору, ледве уповiльнив коня i зiстрибнув з нього. Важко дихаючи, вiн передав вiжки слузi. Вiн скакав цiлий день. Сонце сiло кiлька годин тому i, судячи з усiх смолоскипiв всерединi i крикiв за воротами, королiвський бенкет був у повному розпалi. Вiн вилаяв себе за те, що був далеко так довго i молився, щоб ще не було занадто пiзно.

Вiн пiдбiг до найближчого слуги.

“Чи все в гаразд всерединi?” – з поспiхом запитав вiн.

Вiн мав з’ясувати, чи все в порядку з Королем, хоча, зрозумiло, вiн не мiг прямо запитати чи не отруiли його.

Слуга спантеличено подивився на нього.

“А хiба мае бути iнакше? Все в порядку, крiм того, що ти запiзнився. Члени королiвського Легiону завжди повиннi приходити вчасно. І твiй одяг брудний. Це неповага до твоiх друзiв. Помий руки i поспiши всередину”.

Тор поспiшив через ворота. Вiн засунув руки в невелику кам’яну купiль, наповнену водою, хлюпнув трохи води собi на обличчя i пробiгся вологими руками по своiм довгим пасмам. З самого ранку вiн перебував у постiйному русi, тому весь був у пилюцi. Йому здавалося, що вiн провiв у дорозi десять днiв. Вiн зробив глибокий вдих, спробувавши прийти до себе i здаватися спокiйним. Тор швидко попрямував по коридорах, в сторону величезних дверей, що вели у святковий зал.

Коли вiн увiйшов всередину через великi арочнi дверi, то немов опинився у своему снi: перед ним були два святкових столи, довжиною в сотню футiв. На чолi власного столу сидiв Король в оточеннi свити. Шум вразив Тора. Зал був забитий людьми. Тут були не тiльки люди Короля, члени Срiбла i Легiону, якi сидiли за святковими столами, але також сотнi iнших – групи мандрiвних музикантiв, танцюристiв, блазнiв, дюжини жiнок з борделю … тут були рiзнi слуги, охоронцi i собаки. Це була справжнiсiнька божевiльня.

Чоловiки пили пиво i вино з величезних кубкiв. Багато хто з них стояв, спiваючи застiльнi пiснi, цокаючись кубками. На столах був достаток iжi – вiд кабана i оленя до всiляких видiв дичини, пiдсмажених на рожнах бiля камiна. Одна половина залу об’iдалася рiзними стравами, в той час як iнша бродила по кiмнатi. Дивлячись на цей безлад, спостерiгаючи за тим, наскiльки п’яними були присутнi, Тор зрозумiв, що якби вiн прийшов ранiше, коли все це тiльки почалося, тут був би бiльший порядок. А зараз свято бiльше нагадувало п’яний дебош.

Першою реакцiею Тора, крiм потрясiння, було полегшення, що вiн побачив Короля живим. Вiн зiтхнув. Король був у порядку. Вiн знову задався питанням: а може, то передвiстя нiчого не означае, його сон не мае значення? Можливо, вiн просто занадто емоцiйно реагуе на фантазii, i вони здаються йому набагато бiльш значними, нiж е насправдi. Але, тим не менш, вiн не мiг позбутися неприемного вiдчуття. Вiн все ще вiдчував гостру потребу дiстатися до Короля i попередити його.

Захисти нашого короля.

Тор почав пробиратися крiзь тiсний натовп, намагаючись подолати довгий шлях до Короля. Вiн не мiг просуватися швидко. Чоловiки були п’яними i буйними, стояли дуже щiльно, а МакГiл сидiв у сотнях футiв вiд нього.

Тору вдалося подолати близько половини шляху через натовп, коли вiн зупинився, раптово побачивши Гвендолiн. Вона сидiла за одним з невеликих столiв, в оточеннi своiх служниць. Дiвчина виглядала похмурою, що було на неi не схоже. Їi iжа i напiй залишалися непочатими. Вона сидiла осторонь, окремо вiд iнших членiв королiвськоi сiм’i. Тору стало цiкаво, що ж було не так.

Тор вирвався з натовпу i поспiшив до неi.

Гвен пiдняла очi i побачила, що вiн наближаеться. Але замiсть звичноi усмiшки ii обличчя спохмурнiло. Вперше Тор побачив гнiв в ii очах.

Гвен зiскочила зi свого стiльця i, вiдвернувшись, попрямувала геть.

Тору здалося, наче хтось встромив у його серце нiж. Вiн не розумiв ii реакцii. Що вiн зробив не так?

Вiн поспiшив за нею i нiжно схопив за зап’ястя.

Гвен здивувала його. Грубо висмикнувши свою руку, вона розвернулась i сердито подивилась на нього.

“Не торкайся мене!” – крикнула вона.

Вражений ii реакцiею Тор зробив крок назад. Невже це та сама Гвендолiн, яку вiн знав?

“Перепрошую”, – сказав вiн. – “Я не хотiв образити тебе чи проявити неповагу. Я лише хотiв поговорити з тобою”.

“Менi нема чого тобi сказати”, – кипiла вона. Їi очi блищали вiд лютi.

Тор ледве дихав. Вiн гадки не мав, що вiн зробив не так.

“Мiледi, будь ласка, скажи менi чим я мiг образити тебе? Що б це не було, я прошу вибачити мене”.

“Те, що ти зробив, не можна виправити. Жодних вибачень недостатньо. Це твоя справжня сутнiсть”.

Вона знову попрямувала геть. Певна частина Тора подумала, що йому слiд ii вiдпустити, але iнша не могла дозволити йому просто стояти i дивитися, як вона йде. Тiльки не пiсля того, що мiж ними було. Вiн мае знати причину цiеi ненавистi з ii боку.

Тор став перед нею, перегороджуючи iй шлях. Вiн не мiг дозволити iй пiти. Не так.

“Гвендолiн, будь ласка. Будь ласка, просто дай менi один шанс. Дозволь менi, принаймнi, дiзнатися, що я зробив. Будь ласка, просто дозволь менi дiзнатися”.

Гвен подивилася на нього, закипаючи вiд гнiву, впершись руками в боки.

“Думаю, ти знаеш. Ти прекрасно це розумiеш”.

“Нi, не знаю”, – щиро запевнив ii Тор.

Вона дивилася на нього, зважуючи його слова, поки, нарештi, як здалося, не повiрила йому.

“Менi сказали, що нiч, перед тим, як ми зустрiлися, ти був у борделi. Що ти провiв час з багатьма жiнками, що ти розважався з ними всю нiч безперервно. А потiм, коли зiйшло сонце, ти прийшов до мене. Пригадуеш? Менi гидка твоя поведiнка. Я шкодую про те, що зустрiла тебе, про те, що ти торкався до мене. Сподiваюся, я бiльше нiколи знову не побачу твое обличчя. Ти зробив з мене посмiховисько, але нiхто не смiе цього робити!”

“Мiледi!” – вигукнув Тор, намагаючись зупинити ii, бажаючи пояснити. – “Це неправда!”

Але мiж ними встала група музикантiв. Гвен втекла, прокрадаючись крiзь натовп так швидко, що Тор не мiг знайти ii. Через кiлька секунд вiн повнiстю втратив ii слiд.

Тор горiв зсередини. Вiн не мiг повiрити в те, що хтось розповiв iй всю цю брехню, налаштував ii проти нього. Вiн хотiв знати, хто це був. Але це не мало значення. Його шанси з нею зараз зруйнованi. Тор помирав зсередини.

Тор розвернувся i почав пробиратися через кiмнату, згадавши про Короля. Вiн вiдчував себе спустошеним, нiби йому не було заради чого бiльше жити.

Не встиг вiн зробити й кiлькох крокiв, як раптом з’явився Алтон, перегородивши йому шлях. На його обличчi була задоволена усмiшка. На ньому були шовковi рейтузи, оксамитовий пiджак i капелюх з пiр’ям. Вiн дивився на Тора, сповнений зарозумiлостi й самозакоханостi.

“Ну-ну”, – сказав вiн. – “Ти знайшов тут свою наречену, простолюдине? Зрозумiло, що нi. Думаю, чутки про твоi подвиги в борделi поширилися вже скрiзь”. Вiн посмiхнувся i нахилився ближче, оголюючи своi дрiбнi жовтi зуби. – “Насправдi, я впевнений, що вони вже поширилися”.

“Ти знаеш, як кажуть: проблиск правди допомагае розпалити слух. Я знайшов цей проблиск. І тепер твоя репутацiя зiпсована, хлопчику”.

Тор бiльше не мiг терпiти. Вiн накинувся на Алтона i вдарив його в живiт, вiд чого той звалився.

За мить до них пiдбiгли приятелi по Легiону, солдати i стали мiж ними, розбороняючи молодикiв.

“Ти перейшов межу, хлопчисько!” – закричав Алтон, вказуючи на Тора через тiла солдатiв. – “Нiхто не смiе чiпати члена королiвськоi родини! Ти проведеш у темницi решту свого життя! Тебе заарештують! Будь упевнений в цьому! На свiтанку я приведу iх за тобою!” – крикнув Алтон i, розвернувшись, вибiг геть.

Тору не було дiла нi до Алтона, нi до його вартових. Вiн думав тiльки про Короля. Вiн вирвався з рук членiв Легiону i продовжив свiй шлях до МакГiла. Вiн вiдштовхував людей зi свого шляху, поспiшаючи до королiвського столу. Його охоплювали емоцii, вiн не мiг повiрити в такий поворот подiй. Його репутацiя мiцнiла лише для того, щоб якась погань зруйнувала ii, щоб його любов оманливим шляхом вiдвернулася вiд нього. А тепер над ним нависла загроза завтрашнього арешту. Враховуючи той факт, що Королева налаштована проти нього, вiн побоювався, що це дiйсно може статися.

Але зараз все це не хвилювало Тора. Все, про що вiн зараз хвилювався, це – захист Короля.

Вiн розштовхував людей усе сильнiше, прориваючись через натовп i, нарештi, протиснувшись мiж трьома слугами, пiдiйшов до столу Короля.

МакГiл сидiв в центрi столу з величезним келихом вина в однiй руцi. Його щоки розчервонiлись, вiн смiявся. Його оточували численнi генерали. Тор встав перед ними, протискуючись прямо до лави, поки, нарештi, Король не помiтив його.

“Мiй володарю”, – викрикнув Тор, почувши вiдчай у своему власному голосi. – “Я повинен поговорити з Вами! Будь ласка!”

Один iз охоронцiв виступив вперед, щоб вiдштовхнути Тора, але Король пiдняв долоню.

“Торгрiн!” – пролунав глибокий королiвський голос, що сп’янiв вiд вина. – “Хлопчику мiй. Чому ти пiдiйшов до нашого столу? Стiл Легiону знаходиться там”.

Тор низько вклонився.

“Мiй Король, я перепрошую. Але я повинен поговорити з Вами”.

Музикант вдарив по тарiлкам, але Король жестом наказав йому зупинитися.

Музика стихла. Всi генерали обернулися i подивилися на Тора. Вiн вiдчував, що загальна увага зосередилася на ньому.

“Ну, що ж, юний Торгрiне, я дозволяю тобi. Говори. Що такого ти хочеш сказати, що не може почекати до ранку?” – запитав МакГiл.

“Мiй повелителю”, – почав Тор, але раптово зупинився. Що саме вiн мiг сказати? Що йому приснився сон? Що вiн бачив знак? Що йому здаеться, нiби Короля збираються отруiти? Чи не прозвучить це, як абсурд?

Але у Тора не було вибору. Вiн повинен спробувати.

“Мiй володарю, я бачив сон”, – почав вiн. – “Сон про Вас. У цьому урочистому залi, в цьому мiсцi. Сон про те … що Вам не слiд пити”.

Король нахилився вперед i подивився на нього широко розкритими очима.

“Що менi не слiд пити?” – перепитав вiн повiльно i голосно.

За мить пiсля приголомшливоi тишi МакГiл вiдкинувся назад i вибухнув реготом, вiд якого зайшовся весь стiл.

“Що менi не слiд пити!” – Повторив МакГiл. – “Який же це сон! Скорiше кошмар!”

Вiдкинувшись назад, Король все реготав. Всi його люди приедналися до нього. Тор почервонiв, але вiн не мiг вiдступити.

МакГiл зробив жест, пiсля чого вперед виступив стражник i, схопивши Тора, почав вiдводити його геть. Але Тор рiзко вирвався вiд нього. Вiн був налаштований рiшуче. Вiн повинен передати Королю це послання.

Захисти нашого короля.

“Мiй Король, я вимагаю, щоб Ви мене вислухали!” – закричав Тор, розчервонiвшись. Вiн виступив вперед i вдарив кулаком по столу.

Стiл затрусився, через що всi присутнi обернулися i подивилися на Тора.

У залi повисла мертва тиша, а обличчя Короля стало сердитим.

“ТИ вимагаеш?” – закричав Король. – “Ти нiчого не смiеш вимагати вiд мене, хлопчисько!” – Вiн кипiв вiд гнiву.

За столом стало ще тихiше. Тор вiдчув, що почервонiв вiд приниження.

“Мiй Король, я прошу Вас вибачити мене. Я не хотiв проявити неповагу. Але я хвилююся за Вашу безпеку. Будь ласка. Не пийте. Я бачив сон про те, що Вас отруiли! Будь ласка. Я дуже хвилююся про Вас. Це едина причина, по якiй я так сказав”.

Поступово похмурий вираз зник з лиця МакГiла. Вiн глибоко подивився в очi Тора i зробив глибокий вдих.

“Так, я бачу, що ти дiйсно турбуешся. Навiть якщо ти всього лише дурний хлопчисько. Я прощаю тобi твою неповагу. А тепер iди. І не показуйся менi на очi до ранку”.

Вiн жестом подав знак стражникам i вони повели Тора геть – на цей раз схопивши його мiцнiше. Гостi, що сидiли за столом поступово повернулися до веселощiв i знову почали пити.

Тор, якого вiдтягнули на кiлька футiв вiд Короля, згорав вiд обурення. Вiн боявся того, що наробив тут сьогоднi ввечерi, передчуваючи, що завтра йому доведеться за це заплатити. Можливо, його навiть попросять залишити це мiсце. Назавжди.

Коли стражники штовхнули його в останнiй раз, Тор опинився бiля столу з членами Легiону – можливо, в двадцяти футах вiд Короля. Вiн вiдчув на своему плечi чиюсь руку i, обернувшись, побачив, що позаду нього стояв Рiс.

“Я цiлий день тебе шукав. Що з тобою сталося?”– запитав вiн. – “Ти виглядаеш так, нiби побачив привида!”

Тор був занадто приголомшений, щоб щось вiдповiсти.

“Сядь зi мною, я залишив мiсце для тебе”, – запропонував Рiс.

Рiс посадив Тора поруч iз собою за столом, в сторонi вiд Королiвськоi сiм’i. У Годфрi в кожнiй руцi було по кубку з вином. Поруч з ним сидiв Гарет, котрий спостерiгав за подiями своiми верткими очима. Тор сподiвався побачити серед них i Гвендолiн, але його надii не виправдалися.

“Що з тобою, Тор?” – запитав Рис, сiвши поруч з ним. – “Ти так дивишся на стiл, наче вiн збираеться вкусити тебе”.

Тор похитав головою.

“Якщо я розповiм тобi, ти менi не повiриш. Тому я краще придержу свiй язик за зубами”.

“Розкажи менi. Ти можеш розповiсти менi все, що завгодно”, – напружено попросив Рiс.

Заглянувши йому в очi, Тор усвiдомив, що, нарештi, хтось розмовляе з ним серйозно. Вiн зробив глибокий вдих i почав. Йому нiчого було втрачати.

“Нещодавно в лiсi ми з твоею сестрою бачили бiлу гадюку. Гвен сказала, що це передвiстя смертi, i я повiрив у це. Я вiдправився до Аргона, i вiн пiдтвердив, що смерть не за горами. Незабаром пiсля цього я бачив сон про те, що твого батька отруять. Тут. Сьогоднi ввечерi. У цьому залi. Я вiдчуваю це. Його отруять. Хтось намагаеться його вбити”, – сказав Тор.

Вiн розповiв все поспiхом. Скинувши цей вантаж зi своiх грудей, вiн вiдчув полегшення. Йому було приемно, що хтось його дiйсно слухае.

Рiс зберiгав мовчання, довгий час дивлячись в очi Тору. Нарештi, вiн заговорив.

“Ти здаешся щирим. Я в цьому не сумнiваюся. І я цiную твою турботу про мого батька. Я тобi вiрю. Правда. Але сни – складна штука. Вони не завжди означають те, що ми думаемо”.

“Я розповiв Королю”, – сказав Тор. – “І вони смiялися з мене. Зрозумiло, вiн буде пити сьогоднi ввечерi”.

“Тор, я вiрю в те, що ти бачив цей сон. І я вiрю, що ти це вiдчуваеш. Але я теж бачив жахливi сни протягом всього свого життя. Нещодавно менi наснилося, що мене вигнали з замку, i коли я прокинувся, вiдчуття було таким, наче це трапилося насправдi. Але це не так. Ти мене розумiеш? Сни – дивна рiч. І Аргон говорить загадками. Ти не повинен сприймати все це всерйоз. Мiй батько в порядку. Я в порядку. Ми всi в повному порядку. Постарайся просто сiсти, випити i розслабитися. І отримуй задоволення”.

Закiнчивши, Рiс вiдкинувся у своему крiслi, вкритому хутром, i випив. Вiн зробив жест слузi, який поставив перед Тором величезну порцiю оленини i кубок з вином.

Але Тор просто сидiв, втупившись у iжу перед собою. Йому здавалося, що все його життя розпадалася на його очах. Вiн не знав, що робити.

Вiн все ще не мiг думати нi про що, крiм свого сну. Йому здавалося, що вiн знаходиться в кошмарi. Все, що вiн мiг робити – це спостерiгати за тим, як всi напоi, всi кубки направляються до Короля. Вiн уважно стежив за кожним слугою, за кожним кубком з вином. Кожен раз, коли Король пив, Тор здригався.

Тор був одержимий. Вiн не мiг вiдвести погляд. Вiн спостерiгав i спостерiгав за подiями.

Нарештi, Тор помiтив одного слугу, який пiдiйшов до Короля з кубком, несхожим на всi iншi. Це був великий кубок iз золота найвищоi проби, прикрашений рядами рубiнiв i сапфiрiв.

Саме цей кубок Тор бачив у своему снi.

Серце Тора шалено закалатало. Вiн з жахом спостерiгав за тим, як слуга пiдiйшов ближче до Короля. Коли вiн пiдiйшов уже на вiдстань одного кроку, Тор бiльше не мiг чекати. Кожна клiтинка його тiла кричала про те, що це кубок з отруеним вином.

Вiн вистрибнув зi свого столу i почав прориватися через щiльний натовп, грубо розштовхуючи лiктями усiх на своему шляху.

Як тiльки Король узяв кубок в руки, Тор застрибнув на його стiл i, простягнувши руку, вибив кубок з його рук.

Страхiтливе зiтхання пронеслося по залу, коли кубок злетiв у повiтря i приземлився на камiнь з сильним дзвоном.

Стояла мертва тиша. Всi музиканти i блазнi притихли. Сотнi чоловiкiв i жiнок повернулись i дивились на те, що вiдбуваеться.

Король повiльно пiдвiвся i сердито подивився на Тора.

“Як ти смiеш!” – закричав вiн. – “Ти, нахабний хлопчисько! Я велю закувати тебе за це в кайдани!”

Тор був в жаху. Йому здавалося, що весь свiт звалився на нього. Йому хотiлося просто зникнути.

Тим часом, до утвореноi на пiдлозi калюжi з вином пiдiйшов собака i почав сьорбати. Не встиг Тор нiчого вiдповiсти, не встигли присутнi прийти в себе, як вся увага перейшла до собаки, який почав страшенно скавчати.

За мить собака впав мертвий на бiк. Всi присутнi подивилися на нього i з жахом зiтхнули.

“Ти знав, що напiй був отруений!” – вигукнув хтось.

Обернувшись, Тор побачив принца Гарета, який стояв поруч з Королем i  вказував на Тора.

“Як ти мiг знати, що вiн отруений? Тiльки якщо ти – це той, хто зробив це! Тор намагався отруiти Короля!”– вигукнув Гарет.

Весь натовп заревiв вiд гнiву.

“Вiдведiть його в темницю”, – наказав Король.

За мить Тор вiдчув, як стражники мiцно схопили його ззаду i потягли через весь зал. Вiн викручувався i намагався протестувати.

“Нi!” – вигукнув Тор. – “Ви не розумiете!”

Але нiхто його не слухав. Його швидко тягли крiзь натовп. Вiн бачив, як все його життя йшло шкереберть. Вони перетнули зал i вийшли через бiчнi дверi, якi зачинилися за ними.

Тут панувала тиша. За мить Тор вiдчув, що вiн спускаеться. Кiлька пар рук вели його вниз по гвинтових сходах. Ставало все темнiше i темнiше. Незабаром Тор почув крики ув’язнених.

Вiдкрилися залiзнi дверi камери, пiсля чого вiн зрозумiв, що його привели до темницi.

Вiн знову викручувався, намагаючись чинити опiр i вирватися на свободу.

“Ви не розумiете!” – кричав вiн.

Пiднявши очi, Тор побачив, що вперед виступив один iз охоронцiв – величезний грубий чоловiк з неголеним обличчям i жовтими зубами.

Вiн сердито дивився на Тора.

“О, я розумiю дуже добре”, – почувся його скриплячий голос.

Наглядач замахнувся i останнiм, що побачив Тор, був кулак, який прилетiв прямо йому в обличчя.

Пiсля чого вiн поринув у морок.



ВЖЕ ДОСТУПНА!




МАРШ КОРОЛІВ


(Книга №2 у Чарiвному Кiльцi)






“ЧАРІВНЕ КІЛЬЦЕ мае всi iнгредiенти для миттевого успiху: змови, контрзмови, таемницi, доблесних лицарiв та квiтучi стосунки, переплетенi з розбитими серцями, обманом та зрадою. Воно розважатиме вас годинами та задовольнить читачiв будь-якого вiку. Рекомендуеться для постiйноi бiблiотеки усiх читачiв фентезi”.



    --Books and Movie Reviews, Роберто Маттос

МАРШ КОРОЛІВ проводить нас ще на один крок вперед на шляху епiчноi подорожi Тора до зрiлостi. Вiн починае краще розумiти хто вiн, якi його сили i починае ставати воiном.



Пiсля того, як Тор тiкае з в’язницi, вiн з жахом дiзнаеться про iнший замах на вбивство Короля МакГiла. Коли МакГiл помирае, королiвство занурюеться у хаос. Усi борються за престол, i Королiвський Двiр, як нiколи, наповнюеться родинними драмами, амбiцiями, ревнощами, насильством i зрадами. Серед дiтей мае бути обрано спадкоемця, i стародавнiй Меч Долi, джерело усiеi сили, матиме шанс знайти свого нового володаря. Але все це може не вiдбутися: знайдено знаряддя вбивства, i вбивця потрапляе у пастку. У цей же час, МакГiли стикаються з новою загрозою вiд МакКлаудiв, якi збираються влаштувати бiйню всерединi Кiльця.



Тор бореться, щоби повернути любов Гвендолiн, але в нього немае часу: йому наказано збиратися i готуватися зi своiми братами по зброi до Сотнi – ста виснажливих днiв пекла, якi мають пройти всi члени Легiону. Легiон повинен буде перейти Каньйон, вийти за межi захисту Кiльця, до Вiльдiв, i поплисти по Тартувiйському морю до Острова Туманiв, який, як кажуть, охороняеться драконом, для посвячення у чоловiки.



Чи повернуться вони? Чи виживе без них Кiльце? І чи пiзнае нарештi Тор секрет своеi долi?



Через побудову досконалих свiтiв та образiв, книга МАРШ КОРОЛІВ втiлюе епiчну розповiдь про друзiв та коханцiв, про суперникiв та прихильникiв, лицарiв та драконiв, про iнтриги та полiтичнi махiнацii, про прийдешнi часи i про розбитi серця, про обман, амбiцii та зраду. Це розповiдь про честь та вiдвагу, про долю,  гiднiсть та чари. Це фентезi, яке переносить нас у свiт, який ми нiколи не забудемо i яке привабить читачiв будь-якого вiку та статi.



Книги №2–№13 з цiеi серii зараз також доступнi!



МАРШ КОРОЛІВ


(Книга №2 у Чарiвному Кiльцi)















Слухайте серiю “ЧАРІВНЕ КІЛЬЦЕ” у форматi аудiо-книги!



Книги Морган Райс

ЧАРІВНЕ КІЛЬЦЕ

ЗАВДАННЯ ГЕРОЇВ (Книга №1)

МАРШ КОРОЛІВ (Книга №2)

ДОЛЯ ДРАКОНІВ (Книга №3)

КРИК ЧЕСТІ (Книга №4)

ОБІТНИЦЯ СЛАВИ (Книга №5)

ЗАРЯД ДОБЛЕСТІ (Книга №6)

ОБРЯД МЕЧІВ (Книга №7)

ДАР ЗБРОЇ (Книга №8)

НЕБО ЗАКЛЯТЬ (Книга №9)

МОРЕ ЩИТІВ (Книга №10)

ЦАРСТВО СТАЛІ (Книга №11)

ЗЕМЛЯ ВОГНЮ (Книга №12)

ПРАВЛІННЯ КОРОЛЕВ (Книга №13)

ПРИСЯГА БРАТІВ (Книга №14)



ТРИЛОГІЯ ВИЖИВАННЯ

АРЕНА ОДИН (Книга №1)

АРЕНА ДВА (Книга №2)



ЩОДЕННИКИ ВАМПІРІВ

ПЕРЕТВОРЕНИЙ (Книга №1)

КОХАНИЙ (Книга №2)

ЗРАДЖЕНИЙ (Книга №3)

ПРИЗНАЧЕНИЙ (Книга №4)

БАЖАНИЙ (Книга №5)

ЗАРУЧЕНИЙ (Книга №6)

ОБІЦЯНИЙ (Книга №7)

ЗНАЙДЕНИЙ (Книга №8)

ВОСКРЕСЛИЙ (Книга №9)

ЖАДАНИЙ (Книга №10)

ПРИРЕЧЕНИЙ (Книга №11)



Про Морган Райс

Морган Райс – найкасовiший автор “ЩОДЕННИКІВ ВАМПІРА”, серii книг для молодi, що наразi складаеться з одинадцяти книг; серii бестселлерiв “ТРИЛОГІЯ ВИЖИВАННЯ”, постапокалiптичного трилера, який наразi складаеться з двох книг та найпопулярнiшоi фентезiйноi серii “ЧАРІВНЕ КІЛЬЦЕ”, що на даний час складаеться з тринадцяти книг.

Книги Морган Райс доступнi у аудiо-форматi та друкованому виглядi. Їi книги перекладенi на нiмецьку, французьку, iталiйську, iспанську, португальську, японську, китайську, шведську, голландську, турецьку, угорську, чеську та словацьку мови (та перекладаються на iншi мови).

ПЕРЕТВОРЕНИЙ (Перша книга у “Щоденниках вампiра”), АРЕНА ОДИН (перша книга “Трилогii виживання”) та ЗАВДАННЯ ГЕРОЇВ (перша книга “Чарiвного кiльця”) доступнi для безкоштовного завантаження!

Морган рада чути своiх читачiв, i ви завжди можете зайти на www.morganricebooks.com (http://www.morganricebooks.com/), аби приеднатися до email-розсилки, отримати безкоштовну книгу, подарунки, завантажити безкоштовний додаток, прочитати останнi новини, приеднатися у Facebook i Twitter та залишатися на зв’язку!