Я – легенда
Рiчард Метiсон

Роман генiального фантаста Рiчарда Метiсона про зомбiапокалiпсис, спричинений невiдомим вiрусом. Оплакуючи близьких i навiки втрачене минуле, Роберт Невiлл, единий носiй iмунiтету до нього, день за днем, мiсяць за мiсяцем убивае колишнiх людей, перетворених вiрусом на вампiрiв. Крiзь сутiнки вiн хоче прокласти дорогу до тих, хто, подiбно до нього, ще протистоiть крижаному жаху, на який перетворився свiт. Але, шукаючи порятунок вiд самотностi, Невiлл знаходить неочiкуване – новий свiт, де мiсця йому вже немае.

Рiчард Метiсон

Я – легенда

Частина I

Сiчень 1976 року

Роздiл 1

У хмарнi днi Роберт Невiлл не знав точно, коли саме зайде сонце, тому часом вони з’являлися ранiше, нiж вiн дiставався домiвки.

Якби вiн мав кращi розрахунковi здiбностi, то мiг би вираховувати приблизний час iхньоi появи; а так вiн i досi користувався давньою звичкою визначати настання сутiнкiв, дивлячись на небо, а в хмарнi днi користi з того було мало. У такi днi вiн вважав за краще лишатися неподалiк дому.

Походжаючи опiвднi навколо будинку, вiн смалив цигарку, пускаючи з кутика рота цiвку диму, – варто було перевiрити, чи тримаються дошки на вiкнах. Пiсля несамовитих атак вони часто бували розколотi або надiрванi, тож iх раз у раз доводилося замiнювати; такоi роботи вiн терпiти не мiг. Сьогоднi лиш одна дошка була ослаблена. «Чи ж не дивина?» – подумалося йому.

Вiн також перевiрив теплицю та водяний бак на задньому дворi. Часом конструкцiя навколо бака бувала пошкоджена, а водозбiрники погнутi чи вiдламанi. Бувало, що вони жбурляли камiння через високу огорожу, зрiдка прориваючи пiдвiсну сiтку, тож доводилося мiняти побитi шибки.

Утiм, цього разу анi теплиця, анi бак не були пошкодженi, тож вiн попрямував до будинку по молоток i цвяхи. Вiдчинивши дверi, вiн поглянув на власне спотворене вiдображення в потрiсканому дзеркалi, яке прилаштував десь мiсяць тому до дверей. За кiлька днiв зазубренi шматки посрiбленого скла почнуть вiдпадати. «Ну й грець iз ним», – подумав вiн. Це останне бiсове дзеркало, яке вiн туди лiпитиме, – все одно марно. Краще повiсити часник. Часник завжди спрацьовував.

Вiн повiльно пройшов крiзь тьмяну вiтальню, звернув лiворуч у невеликий передпокiй, знову лiворуч i опинився у своiй спальнi.

Колись кiмната була затишно обставлена, але тi часи минули. Тепер це було функцiональне примiщення, а оскiльки Невiллове лiжко та комод займали небагато мiсця, решту кiмнати вiн переобладнав у майстерню.

Уздовж стiни стояв довгий верстак iз твердоi деревини; на ньому вiн прикрiпив стрiчкову пилку, токарний верстат, наждачне точило та лещата. На стiнi понад верстатом були хаотично нагромадженi полицi з усiма потрiбними Робертовi iнструментами.

Вiн пiдiйняв з верстака молоток i визбирав декiлька цвяхiв iз безладно розставлених вiдерець. Повернувшись надвiр, вiн мiцно прибив планку до вiконницi. Невикористанi цвяхи пожбурив у купу щебеню попiд дверима.

Деякий час вiн стояв на галявинi перед будинком, дивлячись уздовж завмерлоi Сiмарон-стрит.[1 - Усi географiчнi назви, якщо не вказано iнше, позначають об’екти, розташованi в мiстi Лос-Анджелес, штат Калiфорнiя, – найбiльшому мiстi штату, другому за чисельнiстю мiстi в США.] Вiн був чоловiк високоi статури, тридцяти шести рокiв, англо-нiмецького походження.

Його обличчя не мало особливих прикмет, хiба що довгастий, рiшучий рот i яскраво-блакитнi очi, якi тепер вдивлялися в обвугленi руiни сусiднiх будiвель. Вiн спалив iх, щоб убезпечити себе вiд нападу згори: таким чином, вони не дiстануться до нього з дахiв сусiднiх будинкiв.

Почекавши ще кiлька хвилин, вiн неквапом перевiв подих i повернувся в дiм. Пожбурив молоток на диван у вiтальнi, запалив чергову цигарку та зробив собi фiрмовий ранковий коктейль.

Пiзнiше вiн змусив себе сходити на кухню та розчистити раковину, спустивши в подрiбнювач купку смiття, що назбиралася за п’ять днiв.

Вiн знав, що мае спалити паперовий посуд, пообмiтати меблi, вимести раковини, ванну й туалет, а ще змiнити постiль та наволочки в спальнi – проте настрою для цього не мав.

Живучи самiтником, вiн перестав зважати на цi речi.

Наближався полудень. Роберт Невiлл набирав повний кошик часнику в теплицi.

Попервах вiн на дух не зносив запах часнику в таких кiлькостях, а його шлунок постiйно каламутило. Тепер же вiн був готовий iнодi поклястися, що цим запахом просякнутi не лише будинок i все в ньому, а навiть його власне тiло.

Проте вiн цiлком перестав зважати на запах.

Визбиравши достатньо головок, вiн повернувся в дiм i скинув iх на сушарку в раковинi. Клацнув вимикачем – свiтло замерехтiло i вже за мить спалахнуло на повну потужнiсть. Роздратоване шипiння вирвалося крiзь його стиснутi зуби. Знову цей бiсiв генератор. Треба дiставати iнструкцiю та перевiряти проводку. А як вiдремонтувати не вийде, то доведеться встановлювати новий.

Вiн гнiвно шарпнув ногою високий табурет, вiдсунувши його до раковини, узяв нiж i, втомлено пробурчавши, всiвся.

Спершу вiн роздiлив кожну головку на маленькi серповиднi зубчики. Потiм розрiзав кожен рожевуватий жорсткий зубець навпiл, розкриваючи всерединi м’ясистi пуп’янки. Повiтря наповнилося гострим мускусним ароматом. Коли терпiти стала несила, вiн клацнув перемикачем кондицiонера, i дихати вмить стало легше.

Далi вiн дiстав з полицi нiж для колiння льоду й почав робити дiрки в кожному розрiзаному зубчику. Просунувши крiзь кожну дiрку дрiт, став з’еднувати зубчики, виготовивши таким чином близько двадцяти п’яти разкiв часнику.

Спершу вiн розвiшував разки понад вiкнами. Але скоро вони призвичаiлися жбурляти у вiкна камiння, тож розбитi шибки довелося прикривати обривками фанери, аж доки одного дня вiн не замiнив iх на рiвнi ряди дощок. Тепер будинок виглядав як понурий склеп, але принаймнi не доводилося бiльше боятися раптового дощу з уламкiв скла та залетiлого камiння. Та й пiсля встановлення трьох кондицiонерiв стало не так уже й тяжко терпiти запах. У разi потреби людина призвичаюеться до будь-яких умов.

Коли вiн закiнчив розвiшувати головки часнику в примiщеннi, то вийшов надвiр i пришпилив на забитi вiкна по декiлька свiжих в’язок, познiмавши при цьому тi, що вже повидихалися.

Йому доводилося робити це двiчi на тиждень. Допоки вiн не знайде чогось дiевiшого, це й надалi залишатиметься його першою лiнiею оборони.

«Оборона? – iнколи гадав вiн. – Але для чого?» Решту свiтлоi частини дня вiн виготовляв кiлки. Вiн виточував iх на токарному верстатi з довгастих, товстих стрижнiв шканту,[2 - Невеликий дерев’яний крiпильний вирiб цилiндричноi форми. Шканти виготовляють iз довгих стрижнiв, нарiзаючи тi на меншi шматки.] розпилюючи його на шматки завдовжки по дев’ять дюймiв.[3 - 9 дюймiв ? 23 см.] Далi вiн обробляв iх наждаком, аж доки вони не ставали гострими, як кинджали. Це була виснажлива, одноманiтна робота, через яку повiтря в кiмнатi наповнювалося парким запахом тирси, котра проникала йому в пори шкiри та легенi, через що вiн заходжувався кашлем.

Йому нiколи не вдавалося зробити кiлкiв про запас: скiльки б вiн iх не виготовляв, iхня кiлькiсть миттево вичерпувалася. Шканти ставало все важче знайти, тому з часом вiн муситиме виточувати кiлки з прямокутних шматкiв деревини. «Ото буде менi потiха», – роздратовано думав вiн.

Ситуацiя пригнiчувала його i змушувала шукати кращий спосiб iх знешкодити. Але хiба мiг вiн бодай щось вигадати, якщо вони нiколи не давали йому можливостi перепочити й подумати бодай трохи? Поки вiн працював за верстатом, слухав музичнi записи через гучномовець, який установив у спальнi, – то були Третя, Сьома та Дев’ята симфонii Бетховена. Вiн був радий, що ще змалку вiд своеi матерi навчився цiнувати таку музику. Це допомагало заповнювати лячну порожнечу годин.

Починаючи вiд четвертоi години дня його погляд раз по раз ковзав до годинника на стiнi. Вiн працював у тишi, губи мiцно стиснутi, з кутика рота стирчить цигарка, а очi пильнують зубило, що точить деревину, наповнюючи повiтря кiмнати свiтлою курявою.

Четверта п’ятнадцять. Четверта тридцять. І ось за чверть п’ята.

За якусь годину цi бруднi виродки знов обступлять будинок. Тiльки-но посутенiе.

Вiн стояв перед величезним морозильником, лаштуючи собi вечерю.

Погляд його змучених очей мандрував помiж куп м’яса та заморожених овочiв, спускаючись до хлiба й випiчки, фруктiв та морозива.

Вiн зупинив свiй вибiр на двох баранячих вiдбивних, квасолi та невеличкiй коробочцi апельсинового шербету. Узявши всi необхiднi коробки з морозильника в руки, вiн поштовхом лiктя зачинив дверi.

Потiм пiдiйшов до куп бляшанок, кострубато нагромаджених аж до самоi стелi. Витягнувши з-помiж них томатний сiк, вiн вийшов з кiмнати, що колись належала Кетi, а тепер – його шлунку.

Повiльно походжаючи вiтальнею, вiн роздивлявся фотошпалери, що вкривали задню стiну. На них був зображений стрiмчак, пiд яким вирував синьо-зелений океан, де хвилi накочувались i розбивались об чорнi скелi. Високо в чистiй блакитi неба ширяли бiлi чайки, а праворуч над прiрвою нависло криве вузлувате дерево, чорнi гiлки якого краяли небосхил.

Невiлл зайшов до кухнi, вивантаживши всю iжу на стiл i вкотре звiвши погляд до годинника. За двадцять шоста. Вже скоро.

Вiн залив трохи води в маленьку каструлю i з брязкотом поставив ii на плитку. Потiм розморозив вiдбивнi й поклав iх смажитися на решiтцi-грилi. До того часу вода в каструлi вже кипiла, тож вiн закинув у неi заморожену квасолю та закрив кришкою, розмiрковуючи, що, певно, саме електрична плита видоювала енергiю з генератора.

За столом вiн вiдрiзав собi двi скибки хлiба й наповнив склянку томатним соком. Вiн присiв i придивився до червоноi секундноi стрiлки, яка повiльно снувала циферблатом. Уже невдовзi з’явиться ота мерзота.

Допивши сiк, вiн пiдiйшов до вхiдних дверей i вийшов на ганок. Ступивши на газон, попрямував до тротуару.

Сутенiло; повiтря почало наповнюватися прохолодою. Вiн поглянув в обидва боки Сiмарон-стрит, холодний вiтерець куйовдив його бiляве волосся. Це й дратувало його в хмарнi днi: нiколи не знаеш, коли чекати iхнього наближення.

Ну що ж, краще вже вони, анiж тi триклятi пiщанi бурi. Знизавши плечима, вiн повернувся газоном до будинку, замкнувши й зачинивши на засув дверi, посунувши товсту клямку на мiсце. Пiсля цього зайшов до кухнi, зняв вiдбивнi з решiтки та вимкнув плиту, на якiй варилася квасоля.

Вiн саме накладав iжу до тарiлки, коли зупинився та поспiхом звiв очi на годинник. Шоста двадцять п’ять. Знадвору закричав Бен Кортман.

«Покажись, Невiлле!»

Роберт Невiлл зiтхнув i всiвся iсти.

Вiн сидiв у вiтальнi й намагався читати. Зробивши собi вiскi з льодом у своему невеликому барi, вiн тримав холодну склянку в руках, читаючи працю з фiзiологii. З динамiка, прилаштованого над дверима передпокою, гучно лунала музика Шенберга.[4 - Арнольд Шенберг (1874–1951) – австрiйський композитор, представник музичного експресiонiзму, вважаеться одним iз найвпливовiших композиторiв ХХ столiття.]

Однак навiть цiеi гучностi було недостатньо. Вiн i досi чув iх знадвору: iхне белькотiння й походжання, iхнiй репет, гарчання та постiйнi сварки одне з одним. Час вiд часу камiнь чи цеглина вдаряли в будинок i з глухим стукотом вiдлiтали. Інколи гавкав пес.

Усi вони були там з однiеi причини.

Роберт Невiлл заплющив на мить очi, зцiпивши уста. Потiм вiн знову розплющив очi i вкотре запалив цигарку, впускаючи дим глибоко в легенi.

Вiн жалкував, що йому не стало часу зробити будинок звуконепроникним. Усе було б не так уже й кепсько, якби йому постiйно не доводилося iх слухати. Минуло вже п’ять мiсяцiв, а це й досi дiяло йому на нерви. Вiн бiльше не дивився на них. На початку зробив був вiчко у вiкнi, що виходило у двiр, i споглядав iх. Але по тому його побачили жiнки i стали непристойно позувати, спокушаючи його покинути будинок. Вiн не мав жодного бажання дивитись на те.

Вiн вiдклав книжку й понуро втупився в килим, слухаючи «Просвiтлену нiч»[5 - «Просвiтлена нiч» (нiм. Verklа? rte Nacht) – струнний секстет на одну дiю Арнольда Шенберга.] через гучномовець. Вiн знав, що може скористатися затичками для вух, щоб вiдгородитися вiд iхнiх звукiв, але тодi не чути буде й музики, а йому не хотiлося почуватися, наче вони загнали його в мушлю.

Вiн знову заплющив очi. Саме через жiнок це було так нестерпно, думав вiн, жiнок, що, мов хтивi ляльки, позували серед ночi, чекаючи, що вiн побачить iх i вирiшить вийти.

Його тiло пройняли дрижаки. Щоночi те саме. Вiн читае i слухае музику. Потiм починае думати про звукоiзоляцiю будинку, а потiм – про жiнок.

Десь у глибинi його тiла вкотре скручувався цiпкий вузол хiтi, тож вiн мiцно стиснув губи, аж вони побiлiли. Вiн надто добре знав це вiдчуття i шаленiв, не в змозi його побороти. Почуття всерединi нього все зростало й зростало. Вiн здiйнявся i почав тупцювати кiмнатою, притиснувши до тулуба посинiлi вiд напруги кулаки. Певно, вiн мiг би встановити кiнопроектор, сiсти чогось попоiсти або ж до нестями нажлуктитися чи пiдкрутити музику, щоб аж у вухах пекло. Хай там як, але коли ставало настiльки нестерпно, вiн мав чимось себе зайняти.

Вiн вiдчував, як м’язи його живота скорочуються, звиваючись у страхiтливi завитки всерединi нього. Пiдiбрав полишену книжку i спробував далi читати, повiльно й болiсно вимовляючи кожне слово.

Та вже за мить книжка знов опинилася в нього на колiнах. Вiн перевiв погляд до книжковоi шафи навпроти. Усе знання, що е в тих книгах, не в змозi спинити того вогнища, що палахкотить усерединi нього; усi слова, промовленi крiзь столiття, не здатнi спинити невимовного, безглуздого жадання плотi.

Йому стало зле вiд усвiдомлення цього. Для чоловiка це було справжньою наругою. Звiсно, це лише природний потяг, але ж нагоди вдовольнити його тепер немае. Вони силомiць нав’язали йому целiбат; вiн мусив iз тим миритися. «Ти ж маеш розум, чи як? – запитав вiн себе. – Тож користуйся ним!»

Вiн дотягся рукою до перемикача i зробив музику ще гучнiшою, змусивши себе по тому прочитати цiлу сторiнку тексту без зупинки. Вiн читав про рух кров’яних тiлець, що проштовхуються крiзь мембрани, про молочно-бiлу лiмфу, яка несе вiдходи судинами, що зливаються у лiмфатичнi вузли, про лiмфоцити й фагоцити.

«…очистити, у лiвiй плечовiй дiлянцi, бiля грудноi клiтки, у велику вену системи кровообiгу».

Книжка гучно закрилася.

Чому вони не дадуть йому спокою? Чи вони думають, що його вистачить на всiх? Хiба вони настiльки дурнi, щоб у це вiрити? Навiщо вони приходять кожноi ночi? Пiсля п’яти мiсяцiв, здавалося б, вони мали облишити його i шукати щастя деiнде.

Вiн пiдiйшов до бару i зробив собi ще випити. Повертаючись до крiсла, почув стукiт камiння, яке вдарялось об дах i з гуркотом вiдлiтало в кущi поблизу будинку. Поверх решти шуму чути було повсякчаснi волання Бена Кортмана.

«Покажись, Невiлле!»

Одного дня я таки доберуся до цього паскуди, думав вiн, роблячи великий ковток терпкого напою. Одного дня я засаджу кiлок у його бiсовi груди. Спецiально для цього виплодка я виготовлю кiлок футовоi довжини,[6 - 1 фут ? 30 см.] прикрашений стрiчками.

Завтра. Завтра вiн таки iзолюе будинок вiд звуку. Вiн стиснув пальцi в кулак, так що аж побiлiли суглоби. Вiн усе не мiг перестати думати про тих жiнок. Якби вiн не чув iх, можливо, йому б це i вдалося. Завтра. Все завтра. Музика добiгла кiнця, тож вiн узяв стос платiвок iз програвача й порозсовував iх назад у конверти-обгортки. Тепер натовп знадвору було чути ще виразнiше. Вiн дотягся до першоi-лiпшоi черговоi платiвки та поставив ii на програвач, крутнувши гучнiсть до максимуму. Звучання композицii «Чумний рiк» Роджера Лея наповнило його вуха. Зацигикали та заголосили скрипки, загуркотiли, немов помираючi серця, литаври, флейти заграли чуднi атональнi мелодii.

Цiпенiючи вiд лютi, вiн рвонув до себе платiвку й розтрощив ii об праве колiно. Вiн давно вже поривався це зробити. Твердою ходою вiн зайшов на кухню та пожбурив рештки до смiтника. Вiн завмер у темнiй кухнi, мiцно заплющивши очi, стиснувши зуби та затуливши вуха руками. Дайте менi спокiй, дайте менi спокiй, дайте менi спокiй!

Дарма, йому не перемогти iх серед ночi. Марно силкуватися; це саме iхнiй час. З його боку було глупством намагатися подолати iх. Може, йому переглянути якесь кiно? Та нi, настрою встановлювати проектор вiн не мав. Вiн ляже спати, повставлявши затички у вуха. Хоч як мудруй, а врештi так закiнчувалася кожна нiч.

Квапливо, намагаючись нi про що не думати, вiн пiшов до спальнi й роздягнувся. Вiн натягнув пiжамнi штани й зайшов до ванноi кiмнати. Сорочки вiд пiжами вiн не носив нiколи; то була звичка, яку вiн набув ще в Панамi пiд час вiйни.

Умиваючись, вiн поглянув на себе в дзеркало, на своi широкi груди, темне волосся, що звивалося навколо соскiв, опускаючи погляд усе нижче. Вiн вдивлявся у вигадливий хрест, який йому накололи однiеi ночi в Панамi, коли вiн сильно налигався. «Яким же я був бовдуром у ту пору», – подумалося йому. Що ж, цiлком може бути, що хрест урятував йому життя.

Вiн ретельно почистив зуби i скористався зубною ниткою. Вiн докладав зусиль, пiклуючись про зуби, бо тепер був сам собi за стоматолога. Деякi речi можуть зiйти нанiвець, думав собi вiн, але не його здоров’я.

«Тодi чому б тобi не припинити жлуктити алкоголь?» – допитувався вiн у себе. «Чого б тобi не прикусити язика?» – вiдповiв вiн сам до себе.

Вiн пiшов в обхiд будинком, вимикаючи всюди свiтло. Декiлька хвилин вiн зосереджено розглядав шпалери, примушуючи себе повiрити, що зображений на них океан – справжнiсiнький. Але як у це повiрити, коли нiч пронизана звуками штовханини, дряпання, виття, гарчання й невгамовного репету?

Вiн вимкнув лампу у вiтальнi й повернувся до спальнi. З огидою зiтхнув, побачивши, що лiжко вкривае шар тирси. Струшуючи рукою бруд, вiн мiркував, що варто звести перетинку мiж майстернею i тiею частиною кiмнати, де вiн спить. «І те зроби, i се зроби» – понуро думав вiн. Попереду було стiльки клятих клопотiв, що вiн нiколи не дiстанеться до справжньоi проблеми. Вiн повставляв у вуха затички, даючи тишi поглинути його. Вимкнувши свiтло, вiн залiз пiд ковдру. Годинник iз пiдсвiчуваними стрiлками показував, що заледве минула десята година. «Хай так, – подумав вiн, – ранiше вляжусь, ранiше прокинусь».

Лежачи в лiжку, вiн глибоко вдихав темряву кiмнати, плекаючи надiю на сон. Але навiть повна тиша не могла йому зарадити. Подумки вiн i досi бачив iх надворi, натовп людей iз блiдими обличчями, що невпинно нишпорять навколо його будинку, все шукаючи шляху дiстатися до нього. Декотрi з них, певно, сновигали навпочiпки, немов хорти, зиркаючи очима на будинок, повiльно скрегочучи зубами: туди-сюди, туди-сюди.

А жiнки…

Мало вiн про них думав? Чортихаючись, вiн перевернувся на живiт, притуливши обличчя до подушки. Лежачи й важко дихаючи, вiн час вiд часу крутився в лiжку. Хай би вже настав ранок. Подумки вiн кожноi ночi промовляв тi самi слова: «Господи Боже, хай би вже настав ранок».

Йому снилася Вiрджинiя. Спав вiн неспокiйно: раз по раз здiймаючи крiзь сон крик, вiн несамовито стискав простирадла руками.

Роздiл 2

Будильник розвiяв вранiшнiй морок, заповнивши кiмнату о пiв на шосту ранку дзенькотом, доки Роберт Невiлл не простяг затерплу вiд сну руку й не вимкнув його. Вiн дотягся до цигарок, запалив одну, а вже потiм присiв у лiжку. Трохи зачекавши, пiдвiвся й пiшов до затемненоi вiтальнi – зазирнути у вiчко.

Ззовнi вздовж газону вишикувалися, наче шерег мовчазних солдатiв, невиразнi постатi. Поки вiн роздивлявся, дехто з натовпу рушив геть, невдоволено бурмочучи щось собi пiд нiс. Скiнчилася чергова нiч. Вiн повернувся до спальнi, ввiмкнув свiтло й почав одягатися. Натягуючи на себе футболку, вiн почув, як Бен Кортман прокричав свое «Покажись, Невiлле!». На тому й усе. Вiн знав, що нинi вони розходилися слабшi, нiж тодi, коли лише прибули. Хiба що вони накинулися на когось зi своiх. Таке траплялося часто. Помiж ними не було згуртованостi. Їх мотивувала лише спрага.

Одягнувшись, Невiлл iз бурмотiнням присiв на лiжко й нашкрябав собi олiвцем список на день:

Верстат у «Сiрз»[7 - «Сiрз» (повна назва «Сiрз, Роубак & Ко») – мережа господарчих унiвермагiв, заснована 1886 року.]

Вода

Перевiрити генератор Крiплення (?)

Як завжди

Снiданок був квапливим: склянка апельсинового соку, шматочок грiнки та двi чашки кави. Вiн швидко з ним упорався, картаючи себе за брак витримки, щоб поiсти як слiд.

Покiнчивши зi снiданком, вiн викинув паперову тарiлку та чашку в смiтник i почистив зуби. «Бодай одну добру звичку я все ж маю», – втiшив вiн себе.

Перше, що вiн зробив, вийшовши надвiр, – це поглянув на небо. Воно було ясним, ледь хмарним. Сьогоднi можна було вирушати. Добре.

Спускаючись iз ганку, вiн штурхнув черевиком купку уламкiв вiд дзеркала. «Що ж, клята штукенцiя розламалася, як я й очiкував», – подумав вiн. Потiм прибере.

На тротуарi в незграбнiй позi витяглося тiло; iнше лежало напiвзапхане в кущi. Обидва тiла були жiночими. У всякому разi, бiльшу частину свого життя.

Вiн вiдiмкнув гараж i заднiм ходом викотив свiй унiверсал-«вiллiс»[8 - Марка автомобiля вiд компанii «Willys» – американського виробника авто, заснованоi 1908 року.] у ранкову свiжiсть. Потiм вийшов з автiвки й зачинив задню браму. Одягнувши масивнi рукавицi, вiн попрямував до небiжчицi бiля тротуару.

Коли подивитися, пiд денним свiтлом вони зовсiм i не привабливi, думав вiн, протягнувши покiйниць упоперек газону та пожбуривши iх на полотняний брезент. У тiлах не лишилося жодноi краплини; обидвi померлi набули кольору вихопленоi з води рибини. Вiн пiдiйняв браму й закрiпив ii.

Потiм обiйшов газон, визбируючи каменi та цеглини i складаючи iх у лантух. Поклав лантух у свiй унiверсал, лиш потiм знявши рукавицi. Вiн зайшов у будинок, помив руки та зготував собi ланч: два сандвiчi, трiшки печива й термос iз гарячою кавою.

Пiсля цього вiн пiшов до спальнi й узяв торбу з кiлками. Закинув ii на плечi та пристебнув до паска, на якому носив киянку. І врештi вийшов iз будинку, зачинивши по собi дверi.

Вiн вирiшив не перейматися пошуками Бена Кортмана цього ранку: у нього й так було вдосталь справ. На мить вiн задумався, чи не зайнятися йому звукоiзоляцiею будинку, яку вiн вирiшив був облаштувати.

«А, грець iз ним, – подумав, – зроблю це завтра або в якийсь iз хмарних днiв».

Вiн забрався в салон унiверсала й перевiрив список. Пункт перший: «Верстат у “Сiрз”». Само собою, як тiльки вiн позбудеться трупiв.

Вiн завiв авто й дав заднiй хiд, виiхавши на вулицю та попрямувавши до бульвару Комптон. Там вiн звернув праворуч i подався на схiд. З обох бокiв були порожнi будинки, бiля яких, покинутi й забутi, стояли припаркованi авто.

Роберт Невiлл на мить перевiв погляд до покажчика палива. Залишалося ще з пiвбака, але вiн мiг би зупинитися на Вестерн-авеню й наповнити його. Було недоцiльно використовувати припасений у гаражi бензин, поки в цьому не було потреби.

Вiн завернув до заправки i пригальмував. Розшукав цистерну з бензином i зливав його через сифон у бак, доки звiдти не почала вихлюпувати, розтiкаючись цементом, бурштинова рiдина.

Вiн вирiшив заразом перевiрити мастило, воду, рiдину в акумуляторi та шини. Як зазвичай, усе було в хорошому станi – вiн ретельно доглядав за авто. Менш за все йому хотiлося б застрягти десь на нiч, якби воно зламалось у дорозi…

Проте не було сенсу через це турбуватися. Якщо подiбне колись i станеться, то на тому все й скiнчиться.

Вiн продовжив рух бульваром Комптон, проiжджаючи високi буровi вишки та мовчазнi вулицi. Поблизу не було анi душi.

Але Роберт знав, що це лише омана.

Вогнище нiколи не припиняло палати. Коли машина наблизилася, вiн надягнув рукавицi та протигаз, розглядаючи крiзь лiнзи завiсу кiптяви та диму, що ширилася над поверхнею. Цiлiсiньке поле свого часу, ще в червнi 1975 року, було перекопане на величезну котловину.

Невiлл припаркував авто й нетерпляче вистрибнув iз нього, прагнучи якнайшвидше покiнчити з роботою. Натиснувши на клямку й вiдчинивши багажник, вiн витягнув з нього один iз трупiв та поволiк його до краю котловини. Там вiн звiв мертве тiло на ноги й поштовхом вiдправив у западину.

Тiло вдарялося та скочувалося стрiмким схилом, доки не впало у велику кучугуру розжареного попелу на сподi котловини. Роберт Невiлл, тяжко ковтаючи повiтря, поспiшив назад до унiверсала. У цьому мiсцi вiн завжди почувався задушливо, навiть попри протигаз.

Вiн дотяг i другий труп до краю котловини й зiштовхнув його туди. По тому, викинувши донизу ще й лантух iз камiнням, швидко повернувся до авто й помчав геть. Проiхавши пiвмилi,[9 - Миля – мiра довжини, що приблизно дорiвнюе 1,6 кiлометра.] вiн зняв протигаз i рукавицi, закинувши iх на заднi сидiння. Вiдкрив рот i вдихнув повнi легенi свiжого повiтря. Дiставши флягу з бардачка, вiн зробив довгий ковток пекучого вiскi. Потiм дiстав i запалив цигарку, глибоко вдихнувши дим. Бувало, що йому доводилося вiдвiдувати палаючу котловину щодня протягом кiлькох тижнiв поспiль, – йому завжди робилося через це зле.

Десь там, унизу, лежала й Кетi.

Дорогою до Інглвуда[10 - Інглвуд – невелике мiсто в штатi Калiфорнiя, на пiвденному заходi округу Лос-Анджелеса.] вiн зупинився бiля крамницi, щоб добути бутильованоi води.

Зайшовши всередину, вiн вiдразу вiдчув запах гнилих харчiв. Поквапом схопив металевий вiзок та покотив його перед собою крiзь нiмi, вкритi пилюкою проходи мiж рядами, зцiпивши зуби через важкий запах гниття та дихаючи ротом.

Пляшки з водою вiн знайшов у заднiй частинi крамницi, бiля сходiв. Поскладавши всi знайденi пляшки у вiзок, вiн пiднявся сходами нагору. Власник магазину мiг бути поруч; як на те пiшло, можна було розпочати й звiдси. У примiщеннi iх було двое. У вiтальнi на диванi лежала жiнка рокiв тридцяти, вбрана у червоний пеньюар. Їi груди повiльно здiймалися вгору-вниз, очi заплющенi, руки складенi на животi.

Роберт Невiлл незграбно намацав руками кiлок i киянку. Це завжди було важче, коли вони були живi, особливо з жiнками. Вiн вiдчував, як до нього знову повертаеться безтямна жага, стягуючи всi його м’язи. Вiн опанував себе. Це дурiсть, якiй сутужно опирався здоровий глузд.

Вона не видала анi звуку, лише раптово хрипко затяглася повiтрям. Коли вiн заходив у спальню, чув позаду себе звук, що нагадував крапання води. «Що ще менi залишаеться?» – питав вiн себе. Вiн i далi був переконаний, що робить правильну справу.

Вiн став у дверях, пильно розглядаючи невелике лiжко в спальнi, бiля вiкна, здригаючись усiм тiлом вiд подихiв. Потiм, не тямлячи себе, став край лiжка й подивився на розпростерту на ньому жiнку.

«Чому всi вони нагадують менi Кетi?» – думав вiн, тремтливими руками дiстаючи другий кiлок.

Кермуючи до «Сiрз», вiн намагався викинути з голови те, що сталося, метикуючи, чому лише дерев’янi кiлки виявилися дiевими.

Вiн спохмурнiв, проiжджаючи порожнiй бульвар, тишу якого розвiював лише приглушений гуркiт двигуна його авто. Здавалося химерним, що вiн задумався над цим лише тодi, як минуло п’ять мiсяцiв.

Це породило наступне питання. Як йому завжди вдавалося влучати в самiсiньке серце? Бо це мало бути саме серце, так сказав док Буш. Проте Невiлл не був обiзнаний з анатомiею.

Його брови насупилися. Йому допiкало, що вiн так довго чинив у такий гидкий спосiб, жодного разу не взявши його пiд сумнiв.

Вiн труснув головою. «Так не пiде, треба все ретельно обдумати, – думав вiн, – я маю звести докупи всi запитання, перш нiж спробувати вiдповiсти на них. Треба впоратися з цим належним чином, науково».

«Атож, атож, атож, – думав вiн, – знову забовванiла тiнь старого Фрiца». Так звали його батька. Невiлл зневажав власного батька i щосили опирався, розумiючи, що яблуко недалеко впало – вiн цiлковито успадкував батькове логiчне мислення та хист до технiки. Його батько до самого кiнця вперто не вiрив у вампiрiв.

У «Сiрз» вiн розжився верстатом, повантажив його в унiверсал i обшукав унiвермаг.

У пiдвалi iх було п’ятеро, кожен ховався в темному закутку. Одного з них Невiлл знайшов у морозильнiй вiтринi. Побачивши чоловiка, що розлiгся всерединi цiеi лакованоi труни, вiн зареготав: кумедне мiсце для сховку.

Пiзнiше вiн чудувався, на яке безрадiсне мiсце перетворився свiт, якщо доводилося шукати втiху в такому. Десь по другiй вiн припаркував авто i з’iв свiй ланч.

Їжа тхнула часником.

Це спонукало його до роздумiв про вплив часнику на них. Напевне, iх вiдганяв саме запах, але чому? Усi вiдомостi про них були дивними: переховування вдень, обминання часнику, уразливiсть перед кiлками, iмовiрно, страх перед розп’яттями. Припускалося навiть, що вони жахаються дзеркал.

Узяти хоча б це. Згiдно з повiр’ями, вони не вiдображуються в дзеркалах, але ж вiн знав, що це неправда. Як i вiрування в iхню здатнiсть обертатися на кажанiв. Це забобони, якi шляхом логiчного мислення та спостереження легко розвiювалися. Настiльки ж дурнею е i здогади щодо iхнього хисту перекидатися на вовкiв. Безперечно, iснують собаки-вампiри; вiн бачив i чув iх ночами знадвору. Але то були лише пси. Зненацька Роберт Невiлл мiцно стиснув губи. «Забудь, – промовив вiн до себе, – ти поки ще не готовий». Настане день, i вiн матиме нагоду подолати це, розiбрати всi тонкощi, але ще не час. Пiдстав для хвилювання йому й так вистачало.

Доiвши ланч, вiн обiйшов усю округу, ступаючи вiд ганку до ганку, доки в нього не скiнчилися кiлки. З дому вiн узяв iх сорок сiм.

Роздiл 3

«Могутнiсть вампiра в тому, що нiхто не повiрить у нього».[11 - Вказана цитата, попри те що Роберт Невiлл читае роман Брема Стокера «Дракула», насправдi походить iз кiнострiчки «Дракула» режисера Тода Браунiнга, випущеноi студiею «Юнiверсал» у прокат у 1931 роцi. У свою чергу, зазначений фiльм заснований на п’есi 1924 року (авторства Гамiльтона Дiна та Джона Л. Балдерстона), що досить вiддалено вiдповiдае сюжету оригiнального твору Стокера.]

«Вельми вдячний, докторе Ван Хельсiнг», – подумав вiн, вiдкладаючи вбiк примiрник «Дракули». Вiн сидiв, похмуро втупившись у книжкову шафу i слухаючи Другий концерт Брамса для фортепiано,[12 - Йоганнес Брамс (1833–1897) – нiмецький композитор, пiанiст i диригент, представник епохи романтизму.] пив лимонний соуер з вiскi[13 - Соуер (sour) – рiзновид коктейлю, що зазвичай складаеться з алкогольноi основи iз додаванням цукру, соку лимона чи лайма.] та смалив цигарку.

Чистiсiнька правда. Сама книга була мiшаниною з забобонiв та мильних клiше, але цей рядок був щирою правдою: нiхто не вiрив у них, а як можна боротися з чимось, чому не ймеш вiри?

Так воно й склалося. Щось темне й незвiдане виповзло з мороку Середньовiччя. Безформнi й нечуванi iстоти, мiсце яких – на сторiнках химерних творiв. Вампiри були архаiкою, що час вiд часу виринала то в пасторальних нарисах Саммерса,[14 - Монтегю Саммерсе (1880–1948) – англiйський духiвник, який дослiджував надприродне.] то в мелодраматичних опусах Стокера. Вiдзначенi лише побiжною згадкою в «Британiцi»,[15 - «Британiка» – вiдома багатотомна енциклопедiя.] вони виродилися в матерiал для бульварного чтива та низькопробних стрiчок, на яких наживалися всiлякi писаки та безпутнi кiноконтори.

Така собi байка, що лунае крiзь столiття. Що ж, усе це правда.

Вiн вiдсьорбнув зi склянки й заплющив очi, вiдчуваючи, як холодна цiвка рiдини стiкае горлом, розливаючи по шлунку тепло. «Казки виявилися правдою, – думав вiн, – але нiкому не випало нагоди про це дiзнатися». До останнього всi вiдмовлялися вiрити, що то могли бути вони – що завгодно, лише не вони. Бо вони – витвiр уяви, плiд забобонiв, iх не може бути. Але перш нiж наука встигла надолужити те, що спочило в легендах, воно пробудилося, пожерши все.

Того дня вiн не знайшов шканту. Не став обстежувати генератор. Не прибрав розбитого дзеркала. Не став вiн i вечеряти, цiлком втративши апетит. Та це й не було важко. Йому майже нiколи не хотiлося iсти. Поживна трапеза – це останне, чого вiн бажав пiсля всього, що робив удень. Навiть п’ять мiсяцiв не змогли цього змiнити.

Його думки не полишали тих одинадцятьох – нi, дванадцятьох – дiтей, на яких вiн натрапив удень. Двома рвучкими ковтками вiн осушив склянку.

Вiн клiпнув очима, i кiмната перед ним захиталася.

«Та ви, батечку, налигалися», – подумки мовив вiн до себе. «То й що? – вiдказав вiн собi. – Кому вже можна, як не менi?»

Вiн iз силою пожбурив книжку крiзь кiмнату. «Забирайся, Ван Хельсiнгу. І Мiно, i Джонатане, i кровоокий графе. Ідiть усi геть! Нiкчемнi вигадки, безглуздi вiдображення гнiтючого мотиву».

З його горлянки залунав смiх, що захлинувся кашлем. Знадвору вкотре кликав Бен Кортман. «Уже бiжу, Беннi, – подумав вiн, – ось тiльки смокiнг напну».

Вiн затремтiв, мiцно стискаючи зуби. «Уже бiжу. Чорт, а чом би й нi? Чому б i не пiти до них? Це був би певний шлях спекатися iх».

Стати одним iз них.

Вiд такоi невигадливоi iдеi вiн вишкiрився, пiдвiвся i непевною ходою дiйшов до бару. «Чому б i нi? – далi пульсувало в його мозку. – Навiщо зносити це все, якщо розчахнутi дверi i декiлька крокiв покладуть край стражданням?»

Хай би його грiм побив, вiдповiдi вiн не знав. Існуе, звiсно, непевна вiрогiднiсть, що десь iще е такi, як вiн, уцiлiлi, котрi продовжують боротьбу, сподiваючись одного дня опинитися серед подiбних до себе. Але як вiн мiг сподiватися розшукати iх, коли сам не мiг рушити далi, анiж на день iзди вiд домiвки?

Тремтячи, вiн долив собi вiскi; мiрною склянкою вiн покинув користуватися ще кiлька мiсяцiв назад. Часник на вiконницях, сiтка понад теплицею, вивезення тiл та збування каменюччя. Дюйм за дюймом вiн укоротить це нечестиве юрмище. Нащо себе обманювати? Вiн нiколи не знайде нiкого iнакшого.

Вiн тяжко завалився в крiсло. «Отутечки я, дiтки, сиджу в затишку, мов той пiдкилимовий клоп, оточений батальйоном кровопивць, котрим тiльки й кортить скуштувати ковточок мого доброго, вiдмiнного гемоглобiну. Випий, друзяко, цей келих за мiй рахунок».

Його обличчя скривилось у гримасi чистого, невимовного гнiву. «Наволоч! Я не здамся, доки не вб’ю кожного з вас, паскуди». Його права рука стислася, мов лещата, вщент розтрощивши склянку.

Вiн втупив погляд донизу, на розкиданi пiдлогою рештки, на зазубленi скалки, що застрягли в його долонi, з якоi скрапувала розбавлена з вiскi кров.

«Вони б не погребували спробувати ii, хiба нi?» – подумав вiн. Пiдвiвшись i несамовито хитаючись, вiн мало не вiдчинив дверi, щоб помахати долонею перед iхнiми пиками i почути, як вони загарчать.

Але коли вiн заплющив очi, його тiлом пройшлися дрижаки. «Отямся, друзяко, – подумав вiн, – iди перев’яжи свою бiсову руку».

Спотикаючись, вiн зайшов у ванну та обережно промив руку, пiсля чого, пхекаючи вiд болю, почав вмазувати йод у рану. Незграбно перев’язуючи рану, вiн уривчасто ковтав повiтря, весь стiкаючи потом. «Ой як хочеться цигарку», – подумав вiн.

Знову зайшовши до вiтальнi, вiн поставив платiвку Бернстайна[16 - Леонард Бернстайн – американський композитор, виконавець i диригент. Передусiм вiдомий як автор музики до кiнострiчок «Пiтер Пен» (1950) та «Вестсайдська iсторiя» (1957).] й запалив цигарку. «Що ж я буду робити, коли зостанусь зовсiм без цигарок?» – питав вiн себе, роздивляючись блакитну цiвку диму, що тяглася вiд цигарки. Утiм, це навряд чи станеться. Вiн мав у запасi близько тисячi блокiв цигарок, запасених у шафi Кетi… Вiн зi злiстю стиснув щелепи. «У шафi в коморi, коморi, коморi».

Кiмната Кетi.

Вiн вiдсутнiм поглядом утупився у фотошпалери, коли у вухах забринiв мотив «Столiття тривог».[17 - Симфонiя № 2, або «Столiття тривог» – композицiя Леонарда Бернстайна.] «Столiття тривог, – замрiяно подумав вiн. – Думав, що знаеш, що воно таке, тi тривоги, Леннi-бой? Леннi й Беннi; вам обом треба зустрiтися. Композиторе, знайомся – труп. Мамцю, як виросту – хочу стати вампiром, як татко. Божечки, дурненький, ну звiсно ж, станеш».

Вiскi з дзюркотом полилося у склянку. Трохи покривившись вiд болю в правицi, вiн переклав пляшку у лiву руку.

Вiн сидiв i попивав вiскi. «Хай уже та нудна тверезiсть зблякне, – думав вiн. – Нумо, хутчiй закреслимо пiддатливу яснiсть розуму. Ненавиджу iх».

Поступово кiмната почала обертатися, хвилясто гойдаючись навколо його крiсла. Приемна, розпливчаста iмла застелила його зiр. Вiн глянув на склянку, потiм на програвач, поводячи головою з боку в бiк. Натовп надворi продовжував сновигати, бурмочучи та вичiкуючи.

«Бiдолашнi вампiри, – подумав вiн, – нещаснi малi паразити, чигають навколо мого будинку, спраглi й такi жалюгiднi».

«Дозвольте висловити думку», – вiн пiдняв до обличчя вказiвний палець, помахуючи ним.

«Друзi, сьогоднi я виступаю перед вами з намiром говорити про занехаяну меншину, залишену без уваги, – вампiрiв. Якщо вони, звiсно, iснують, а вони, будьте певнi, iснують.

До сутi: окреслю базис моеi науковоi тези, а вона така – вампiри е жертвами упереджень.

Принципова ознака упереджень щодо меншин – страх перед невiдомим, що породжуе вiдразу. А отже…» Вiн зробив собi ще один коктейль. Цього разу у вищу склянку.

«Свого часу – у темне Середньовiччя, якщо бути точним, – могутнiсть вампiрiв була величною, а страх перед ними – всеосяжним. На iхне iснування було накладене табу, яке встояло й дотепер. Суспiльство палае до них лютою ненавистю.

Але хiба iхнi потреби разюче вiдрiзняються вiд потреб решти тварин та людей? Хiба iхнi вчинки бiльш несамовитi за вчинок батька, що позбавляе свое чадо життя? Одначе вiд самоi iхньоi подоби нашi серця шалено калатають, а волосся стае дибки. Та чи ж вони страшнiшi, нiж сiм’я, яка породжуе полiтика-невротика? Чи страшнiшi за виробника рушниць i бомб, що спiзнiло спокутуе провину благочинством, по лiктi будучи в кровi? Чи, може, вони страхiтливiшi од виробника алкоголю, який сивухою труiть мiзки бевзям, що й тверезими не дуже кмiтливi? (За цю грубiсть перепрошую, бо ж сам не без грiха.) Чи гiршi вони за видавцiв, якi процвiтають, годуючи нас оповiдками про смерть i блуд? Будьмо чеснi, друже, – хiба ж вони страшнi?

Лиш те й знають, що цмулять собi кров.

Чому ж тодi вони страждають вiд жорстокого упередження, закутi в грати безглуздих забобонiв? Чому вони не можуть жити там, де iм заманеться? Чим завинили вони, що мусять вишукувати закутки, щоб сховатися вiд свiту? Чому вам заманулося винищити iх ущент? От бачите, ви перетворили простодушних бiдолах на гнану звiроту. Їхне буття позбавлене будь-яких засобiв до iснування, у них забрано освiту й право голосу. Воно й не дивно, що така скрута пробудила в них хижацьке ество, яке причаiлося в нiчнiй пiтьмi». Роберт Невiлл iз вiдразою пхикнув. Воно все так, але чи ж пустив би ти сестру в шлюб iз котримсь iз них?

Вiн здригнувся. «Тут ти менi втер носа, друзяко, не заперечиш».

Музика скiнчилася. Голка програвача, шкрябаючи, рухалася взад-вперед темними канавками платiвки. Вiн сидiв, вiдчуваючи, як повiльно дерев’янiють ноги. Вада частих пиятик: стаеш стiйким до сп’янiння. Годi й шукати втiхи в алкоголi. Не встигнеш кайфонути, як вирубаешся. Кiмната почала повертатися до норми, а звуки знадвору знову стали допiкати до самих печiнок.

«Покажись, Невiлле!»

Вiн глитнув, i з його рота виринув тремкий подих. Покажись. Надворi були жiнки у вiдкритих сукнях, а може, навiть i оголенi, прагнучи вiдчути його дотик на своiй плотi, шукаючи губами його…

Кровi, моеi кровi.

Не тямлячи себе, вiн повiльно пiдняв зблiдлу руку i, тремтячи, з силою вгатив нею по нозi. Вiд болю хапнув ротом ковток затхлого повiтря. Часник. Усюди клятий запах часнику. Ним просякнув одяг, усi меблi, увесь його харч, навiть питво. «Менi, будь ласка, часнику з содовою», – силкувався вiн пожартувати подумки. Хитаючись, вiн пiдвiвся й затупцював кiмнатою.

«І що менi тепер робити? Чергова рутина? Не варто й завдавати собi клопоту». Читання-пиятика-звукоiзоляцiя будинку… i ще жiнки. Хтивi, кровожерливi, оголенi жiнки, що хизуються перед ним своiми гарячими тiлами. Нi, не гарячими.

З його горлянки вирвалося збентежене виття. «Хай би iх грiм побив, чого iм вiд мене треба? Чи вони думають, що я вийду й добровiльно вiддамся iм?»

«Може, й вийду, чом би й нi». Перебуваючи не при тямi, вiн почав шарпати клямку на дверях. Іду, дiвчатка, вже бiжу. Зволожуйте вашi губки.

Надворi, почувши, що зарухалася клямка вiд дверей, у мороцi ночi заревiв вiд нетерплячки натовп. Наче вихор, вiн почав гатити кулаками об стiну, доки не збив iх у кров, розiдравши штукатурку. Вiн стояв, здригаючись усiм тiлом, не в силi заспокоiтися, голосно скрегочучи зубами.

З часом опанував себе. Знову зачинив дверi на засув i пiшов до спальнi. Завалившись у лiжко, вiн зi стогоном умостився на подушцi. Лiвою рукою стомлено гупнув об покривало.

«Доки це ще триватиме, Боже? – думав вiн. – Доки це ще триватиме?»

Роздiл 4

Будильник так i не озвався, бо вiн забув завести його. Вiн спав безпробудним сном, жодного разу не поворухнувшись. Коли вiн нарештi розплющив очi, була вже десята ранку.

Невдоволено бурмочучи, вiн iз зусиллям пiднявся, звiсивши ноги з краю лiжка. У ту ж мить його голова вибухнула болем, що хвилями розходився в черепi.

«Чудово, – подумав вiн, – похмiлля. Цього менi лише й бракувало».

Зi стогоном вiн пiдвiвся i, спотикаючись, дiйшов до ванноi. Умився й пiдставив голову пiд струмiнь. «Кепсько, – скаржився вiн подумки, – зовсiм кепсько. Я, мабуть, у пеклi». У дзеркалi вiн бачив вiдображення змученого бородатого чоловiка рокiв за сорок. «Любовi чари правлять бал»,[18 - Пiсня «Love, Your Magic Spell Is Everywhere» з кiнофiльму «Правопорушник» («The Trespasser», 1929).] – промугикав раптом вiн. Слова безглуздо трiпотiли в його головi, як мокрi простирадла на вiтрi.

Вiн повiльно увiйшов до вiтальнi й вiдчинив вхiднi дверi. З його вуст зiрвалася лайка, коли вiн побачив поперек тротуару понiвечене тiло жiнки. Вiн гнiвно напружився, але через це бiль знову запульсував у головi, i довелося розслабитися. Почувався вiн кепсько.

Небо було мертвотно-сiрим. «Чудово, – мiркував вiн. – Ще один день у цiй замурованiй щурячiй дiрi». Злiсно грюкнувши дверима, вiн здригнувся вiд болю, що знову роздирав йому голову. Ззовнi почувся хрускiт, коли залишки дзеркала впали й розтрощилися об долiвку ганку. «Казково», – встиг подумати вiн, перед тим як бiль знову пронизав його голову.

Двi чашки гарячоi чорноi кави зробили його шлунку лише гiрше. Вiн вiдставив чашку й пiшов до вiтальнi. «До бiса це все, – думав вiн, – нап’юся знову». Алкоголь на смак був наче скипидар, тому вiн iз роздратованим гарчанням пожбурив склянкою в стiну, дивлячись, як випивка стiкае на килим. «Дiдько, я так без склянок лишуся», – подумав вiн, намагаючись опанувати власне дихання, вiд чого нiздрi в нього широко роздулися.

Завалившись на диван, вiн сидiв i повiльно трусив головою. Усе це безглуздо; вони перемогли, клята нечисть подужала його.

Вiн знову вiдчував занепокоення; вiдчуття було таким, неначе вiн ставав усе бiльшим, а будинок навколо стискався, i було лише питанням часу, коли вiн, роздираючи на шматки каркас будiвлi, проб’еться назовнi, а довкола ширятимуть рештки будинку – дерево, пластик та цегла. Вiн швидко пiдвiвся й пiшов до дверей, тремтливими руками вiдчиняючи iх.

Вiн стояв на газонi, вдихаючи на повнi груди вологе ранкове повiтря, вiдвернувшись вiд ненависного йому будинку. Його лють поширювалася на все довкола – прилеглi будинки, брукiвку, тротуар, газони – вiн ненавидiв усю Сiмарон-стрит.

Це почуття в ньому наростало дедалi сильнiше. Ураз вiн зрозумiв, що йому конче потрiбно покинути це мiсце. Хмарна чи яка там погода, але вiн хотiв забратися геть. Вiн зачинив дверi, вiдiмкнув гараж i пiдняв товстi розсувнi ворота доверху. Назад вiн iх не опускав. «Я скоро й повернуся, – думав вiн. – Лише трохи прокатаюся».

Давши заднiй хiд, вiн виiхав пiд’iзною дорiжкою на вулицю, розвернув унiверсал i втиснув важiль газу в пiдлогу, прямуючи в бiк бульвару Комптон. Вiн гадки не мав, куди iде.

На швидкостi сорок миль вiн завернув за рiг, розганяючись до шiстдесяти п’яти. Авто пiд ним мчало вперед, а вiн i далi втискав важiль газу ногою. Його руки цупко тримали кермо, а обличчя застигло, мов кам’яне.

Розiгнавши авто до вiсiмдесяти дев’яти миль за годину, вiн пронiсся безлюдним, покинутим бульваром, розтинаючи тишу громовим ревом двигуна.

«Це здичiлий сад; лиш бур’яни, потворне й хиже зiлля, буяе в нiм…»[19 - Цитата з п’еси Вiльяма Шекспiра «Гамлет», дiя перша, сцена 2, реплiка Гамлета (переклад Леонiда Гребiнки).] – проказував вiн подумки, повiльно ступаючи цвинтарем.

Трава виросла настiльки високою, що хилилася додолу вiд власноi ваги. Подвiр’я цвинтаря заповнила тиша, яку порушували тiльки шелест трави пiд його чобiтьми та спiв пташок, якого нiкому тепер було цiнувати. «Колись я думав, що вони спiвають, бо свiт перебувае в гармонii, – мiркував Роберт Невiлл. – Тепер знаю, що помилявся. Вони спiвають, бо на бiльше iм бракуе клепки».

Вiн промчав шiсть миль на повнiй швидкостi, допоки усвiдомив, куди прямував увесь цей час. Чудно, як його тiло та розум приховали це вiд свiдомостi. Вiн лише знав, що почувався зле й пригнiчено, бажаючи забратися якнайдалi вiд будинку. Але й подумати не мiг, що прагнув навiдати Вiрджинiю.

Утiм, не забарившись, вiн приiхав прямiсiнько в це мiсце. Залишив авто на узбiччi, зайшов крiзь поiржавiлi ворота i впевнено став крокувати порослим хащами подвiр’ям.

Вiн уже й пригадати не мiг, як давно востанне тут був. Щонайменше мiсяць. Вiн жалкував, що не взяв iз собою квiтiв, проте вiн навiть був не певен, куди iде, доки не прибув сюди.

Вiн мiцно стис губи, вiдчуваючи, як давнiй смуток здушив усе всерединi. Ну чому вiн не мiг поховати тут i Кетi? Навiщо було слiпо дослухатися до тих телепнiв та iхнiх розпоряджень пiд час чуми? Якби тiльки вона могла бути тут же, спочиваючи поблизу своеi матерi.

«Не починай знову», – гнiвно наказав вiн собi. Наближаючись до склепу, вiн зацiпенiв, помiтивши, що залiзнi дверi трохи прочиненi. «Нi, тiльки не це», – подумав вiн. Зiрвався з мiсця i помчав крiзь заростi вологоi трави. «Хай вони тiльки пальцем ii зачепили, я випалю це мiсто дотла, – пообiцяв вiн собi. – Богом присягаюсь, я каменя на каменi не залишу, якщо вони тiльки доторкнулися до неi».

Вiн розчинив дверi навстiж, з силою гримнувши ними об мармурову стiну склепу. Його очi поспiхом вiдшукали постамент, на якому була розмiщена запечатана труна.

Напруга поволi спала; вiн глибоко вдихнув. Нiким не займана, труна була на своему мiсцi.

Тiльки зайшовши досередини, вiн помiтив чоловiка, що лежав у кутку склепу, всiм тiлом звиваючись на холоднiй кам’янiй долiвцi.

Загарчавши вiд лютi, Роберт Невiлл рвонувся до чоловiка, цупко вхопив його за пальто й поволiк долiвкою; рвучко пожбурив його надвiр. Тiло перекотилося на спину, блiдим обличчям догори.

Роберт Невiлл повернувся до склепу, його груди важко здiймались i опадали. Вiн заплющив очi i став бiля труни, поклавши на неi долонi.

«Я тут, – думав вiн. – Я повернувся. Згадай мене». Вiн викинув квiти, якi принiс минулого разу, й очистив долiвку вiд листя, що встигло залетiти досередини через вiдчиненi дверi.

По тому вiн усiвся бiля труни, притулившись чолом до металу.

Тиша оповила його своiми холодними та лагiдними долонями.

Вiн думав, що мiг би й померти отак – лагiдно, у спокоi, без трепету та крикiв. Якби вiн лише мiг бути з нею. Якби тiльки вiрив, що може бути з нею.

Його пальцi поволi стиснулись, а голова впала на груди.

«Вiрджинiе. Забери мене до себе».

Кришталева сльоза впала на його непорушну руку…

Вiн гадки не мав, скiльки там пробув. Хай там що, але час притуплюе найглибший смуток, навiть безмежний вiдчай. «Страшне прокляття флагелантiв,[20 - Флагеланти – прихильники радикального релiгiйного руху, якi практикують умертвiння плотi ударами батога. Рух зародився в Середньовiччi й був засуджений католицькою церквою як еретичний, його представники iснують i досi.] – подумав вiн, – бо навiть тi з плином часу звикають до ударiв батогiв».

Випроставшись, вiн пiдвiвся. «Досi живий», – подумав вiн. Безглуздо б’еться його серце, марно струмуе венами кров, кiстки, м’язи, шкiра – усе й далi забезпечуе його безсенсовне iснування.

Ще якусь хвилю вiн простояв, дивлячись на труну, потiм, зiтхнувши, пiшов, нечутно зачинивши за собою дверi, немов побоюючись потривожити сон покiйноi. Про чоловiка вiн i думати забув. Мало не перечепився через нього, вiдскочив убiк, вилаявся про себе i рушив далi.

Зненацька вiн обернувся.

«Як же так?» – вiн недовiрливо роздивлявся труп. Чоловiк був мертвим; кiнець. Але чому вiн змiнився до невпiзнання? Змiна сталася так швидко, тiло на вигляд уже почало розкладатись, а смородом вiяло вiд нього так, наче мрець пролежав тут уже давно. Розум його заворушився вiд несподiваного хвилювання. Щось убило вампiра; щось надзвичайно дiеве. Серце мерця було неушкоджене, навколо нiде не було часнику, однак…

Вiдповiдь прийшла сама собою. Ну звiсно ж – денне свiтло!

Докiр самому собi, мов блискавка, вразив його. Протягом п’яти мiсяцiв знати, що вони переховуються вдень, i бути не в змозi звести кiнцi з кiнцями. Вiн заплющив очi, приголомшений власним глупством. Сонячнi променi, iнфрачервонi та ультрафiолетовi.

Це й було його вiдповiддю. Але чому? Прокляття, чому ж вiн нiчого не знав про вплив сонячного промiння на людський органiзм?

Йому спала iнакша думка: той чоловiк належав до вампiрського кодла, був живим мерцем. Чи матиме такий самий ефект свiтло на ще живих?

Уперше за п’ять мiсяцiв вiдчуваючи захват, вiн стрiмголов побiг до свого авто.

Зачинивши за собою дверцята, вiн задумався, чи не варто було б забрати з собою труп. Чи не привабить мрець решту? А що, як вони дiстануться склепу? Утiм, вони й на гарматний пострiл не пiдiйдуть до домовини: пiд кришкою вiн сховав в’язки часнику. Крiм того, чоловiкова кров була вже остаточно мертвою, вона…

Його думка знову обiрвалася, коли вiн раптово дiйшов iншого висновку. Сонячне промiння якось дiе на iхню кров!

Чи можливо, що й сама недуга стосуеться кровi? Часник, розп’яття, дзеркала, кiлки, денне свiтло, грунт, у якому декотрi з них спали? Вiн поки не бачив зв’язку, але все ж…

Йому доведеться ще багато дослiдити. Це може бути саме те, чого йому так не вистачало. Вiн давно вже мав на думцi одне починання, але за останнiй час устиг про все забути. Ця нова iдея додала йому запалу. Вiн завiв авто й понiсся вулицею, заiхавши до житлового району i зупинившись бiля першого-лiпшого будинку.

Збiг дорiжкою до вхiдних дверей, але тi виявилися зачиненими, а вiдчинити iх силою йому не вдалося. Нетерпляче загарчавши, вiн побiг до сусiднього будинку. Дверi були вiдчиненi, i вiн забiг досередини, проминувши затемнену вiтальню, та став пiдiйматися застеленими килимом сходами, перестрибуючи декiлька сходинок за раз.

У спальнi вiн знайшов жiнку. Без жодних вагань вiдкинув простирадла i вхопив ii за зап’ястя. Ударившись об пiдлогу, жiнка загарчала. Вiн чув, як iз ii горлянки долинали ледь розбiрливi звуки, коли стягав ii сходами до передпокою.

Коли вiн уже тяг ii через вiтальню, вона заворушилася.

Їi руки зiмкнулися на його зап’ястях, а тiло почало звиватися, стукаючись об килим. Очi в неi й досi були заплющенi, але вона сопла ротом i щось бурмотiла собi пiд нiс, намагаючись вирватися з його чiпких рук. Їi потемнiлi нiгтi впилися в його плоть. Завивши, вiн видерся з ii хватки й потяг ii далi за волосся. Зазвичай у такi моменти, пiддаючись сумнiвам, яких i сам до кiнця не розумiв, вiн проймався жалем до цих iстот, подiбних до нього. Але цього разу дослiдницький запал охопив його, тож вiн геть про це не думав.

Та все ж вiн здригнувся, почувши здушений звук жаху, який видала жiнка, коли вiн виштовхав ii надвiр. Вона лежала, звиваючись на дорiжцi перед будинком, стискаючи й розтискаючи долонi, розкривши поцяткованi червонi вуста.

Роберт Невiлл напружено дивився на неi.

Вiн вiдчув напад нудоти. Його не полишало вiдчуття бездушноi жорстокостi. Дивлячись на неi, вiн прикусив губи. «Що ж, вона страждае, – заговорив вiн до себе, – але вона одна з них i з радiстю б мене вколошкала, якби iй випала змога. Вiзьми собi це до уваги, бо саме так воно i е». Зцiпивши зуби, вiн стояв i дивився, як вона конае.

За кiлька хвилин вона завмерла, припинивши белькотати, а ii руки розпростерлися на цементi, розцвiвши бiлим квiтом. Роберт Невiлл присiв i вiдшукав ii пульс. Немае. Їi тiло помалу почало холонути.

Вiн пiдвiвся з зимною усмiшкою. Значить, це все ж таки правда. Потреби в кiлках бiльше не було. Пiсля всього цього часу вiн нарештi знайшов дiевiший метод. Раптом йому перехопило подих. Але як вiн мiг переконатися, що жiнка мертва? Поки не сiло сонце? Думка сповнила його лютi та неспокою. Чому кожне питання породжуе лише десяток нових?

Вiн думав про це, п’ючи з бляшанки томатний сiк, що дiстав у супермаркетi, позаду якого припаркував авто.

Як вiн мiг переконатися? Залишитися з жiнкою до заходу сонця тут вiн точно не мiг.

«Вiдвези ii з собою додому, йолопе».

Його очi вже вкотре заплющилися, вiн здригнувся вiд роздратування. Сьогоднi вiн, безумовно, ловить гав. Тепер йому доведеться повторити пройдений шлях, а вiн навiть не мiг достоту пригадати, де той будинок. Вiн завiв авто й виiхав з паркiнгу, зиркнувши на годинник. Третя година. Часу ще вдосталь. Вiн пiддав газу, рвонувши вперед.

Пошук будинку зайняв у нього з пiвгодини. Жiнка й досi лежала на дорiжцi. Надягнувши рукавицi, Невiлл вiдчинив багажник унiверсала й попрямував до тiла. Ідучи, вiн звернув увагу на фiгуру жiнки. «Заради Бога, давай не зараз».

Вiн дотяг небiжчицю до унiверсала й закинув ii досередини. Потiм зачинив дверцята i зняв рукавицi. Пiдняв руку i глянув на годинник. Третя година. Часу ще вдос…

Вiн струснув годинник i приклав його до вуха. Серце ладне було вистрибнути з грудей.

Годинник зупинився.

Роздiл 5

Тремкими руками вiн вставив ключ у замок запалювання. Мiцно вхопившись за кермо, вивернув його, круто розвернувши авто в напрямку Гардени.

Який же вiн дурень. Так, дорога до цвинтаря зайняла десь iз годину. У склепi вiн пробув бозна-скiльки часу. Потiм була ота жiнка. Заiхав до супермаркету, попив соку, повернувся до жiнки.

Скiльки ж на все пiшло часу?

Телепень. Вiд самоi думки, що вони чатують бiля будинку, у нього в жилах похолола кров. Господи, а вiн же покинув гараж вiдiмкненим! Запаси бензину, все устаткування – генератор!

З його горлянки вирвався стогiн, коли вiн втиснув важiль газу в пiдлогу, рвонувши блискавкою вперед. Стрiлка на спiдометрi трiпотiла, неухильно минаючи позначки: шiстдесят п’ять миль за годину, сiмдесят, сiмдесят п’ять. Що, коли вони вже чекають на нього? Як вiн тодi взагалi потрапить усередину?

Вольовим зусиллям вiн змусив себе вгамуватися. Не час втрачати голову; треба зiбратися докупи. Вiн потрапить до будинку. «Не хвилюйся, ти впораешся», – казав вiн собi. Хоч i гадки не мав як.

Рукою вiн скуйовдив собi волосся. Все в порядку, в порядку, промовляв вiн до себе. Стiльки зусиль докласти, щоб вижити, а потiм якось не встигнути додому. «Заткнися!» – гаркнув вiн до себе. Та вiн був готовий руки на себе накласти за те, що забув звечора завести годинник. «Не завдавай собi клопоту, – пролунало в його головi, – вони з радiстю впораються за тебе». Раптово вiн зрозумiв, що майже знесилений вiд голоду. Трохи м’яса та соку з бляшанок, що вiн розшукав, слабко цьому зарадили.

Стрiмголов пролiтаючи спорожнiлими вулицями, вiн оглядався, чи, бува, не вийшли вони ще з будинкiв. Скидалося вже на сутiнки, але то мiг бути хворобливий виплiд уяви. Не могло бути так пiзно, не могло. Вiн саме промчав рiг Вестерн-авеню i Комптону, коли побачив, як iз будiвлi вибiг чоловiк, горлаючи в бiк авто. Серце взялося кригою, коли вiн на швидкостi проминув його.

Унiверсал мчав на повних парах. Роберт божеволiв, малюючи в уявi страхiтливi картини: як на ходу спускаеться шина, авто перекидаеться, вилiтае на узбiччя i врiзаеться у будинок. Щоб угамувати тремтiння, вiн зцiпив зуби. Руки на кермi занiмiли.

На розi Сiмарон-стрит йому довелося скинути швидкiсть. Краем ока вiн побачив, як iз будiвлi вибiг чоловiк та кинувся вслiд за авто.

Завернувши за рiг, вiн ударив по гальмах, вiд чого шини пронизливо засвистiли, i голосно хапнув ротом повiтря.

Вони всi стояли перед його будинком, дожидаючи його.

З горлянки вирвався безпомiчний крик жаху. Помирати вiн не бажав. Часом вiн думав про це, навiть розмiрковував. Але вже точно цього не хотiв. Тiльки не так.

Вiн побачив, як iхнi блiдi обличчя розвернулися на гуркiт двигуна. З вiдiмкнутих ворiт гаража висипала менша група. Вiн зцiпив зуби вiд безсилоi лютi. Що за безмозкий, недоумкуватий спосiб померти!

Юрма посунула на нього, перекриваючи вулицю. Моментально вiн зрозумiв, що без бою не здасться. Вiн дав газу, вмить прооравши автомобiлем натовп, стинаючи тiла, мов кеглi. Вiдчував, як корпус авто пiдкидае пiд час руху вперед.

Повз вiкна проносилися блiдi обличчя, а вiд iхнiх крикiв застигала кров.

Вони опинилася позаду, i крiзь дзеркало заднього огляду вiн бачив, що вони кинулися навздогiн. Раптом у нього виник задум, вiн рвучко скинув швидкiсть, ледь не гальмуючи, доки авто не уповiльнило хiд до тридцяти, а потiм уже й двадцяти миль за годину. Вiн зиркнув назад, побачивши, що вони поволi наздоганяють його. Вiн бачив, як iхнi попелясто-блiдi обличчя наближаються, а налитi свинцем очi немов прикутi до авто, до нього.

Вiн ураз пересмикнувся вiд подиву, почувши поряд гарчання, i повернув убiк голову, побачивши бiля машини обличчя Бена Кортмана.

Пiддавшись iнстинкту, вiн натиснув був на газ, але друга нога ковзнула зi зчеплення, вiд чого вiн мало не вилетiв у лобове скло – унiверсал пiдстрибнув i спинився.

Пiт заливав йому очi, градом стiкаючи з чола, доки вiн гарячково пробував намацати кнопку стартера. Бен Кортман кинувся на нього.

Шкiрячи iкла, вiн засунув усередину свою холодну блiду руку.

«Невiлле, Невiлле!»

Бен Кортман знову простяг до нього холоднi, мов крига, руки. Укотре вiдштовхуючи iх, Невiлл штрикнув кнопку стартера, всiм тiлом здригаючись, мов у пропасницi.

Позаду вiн чув наростаючий вереск захвату, натовп поволi пiдходив дедалi ближче. Мотор, кашляючи, повернувся до життя, коли вiн вiдчув, як щоку йому дряпають нiгтi Бена Кортмана.

«Невiлле!»

Нетямлячись вiд болю, вiд мiцно стиснув руку в кулак, влупивши ним Кортмановi по обличчю. Заточившись, Кортман упав додолу, пiд деренчання двигуна «вiллiса», який саме рвонув уперед, набираючи швидкiсть. Ще один iз них, добiгши до автiвки, стрибнув, ухопившись за машину ззаду. На якусь мить вiн був утримався, i Роберт Невiлл бачив крiзь заднi дверцята його вирячене, мертвотно блiде обличчя. По тому вiн крутнув кермо, авто вильнуло в бiк узбiччя, струсивши чоловiка, – за iнерцiею той побiг далi газоном, виставивши поперед себе руки, i на льоту вперiщився в стiну будинку.

Серце Роберта Невiлла нестямно калатало, йому здавалося, що воно от-от вистрибне з грудей. Вiн дихав, здригаючись, усе тiло похололо. Щокою стiкала цiвка кровi, але болю вiн не вiдчував. Поспiхом стер кров з обличчя тремтливою рукою.

Вiн завернув унiверсал за рiг, прямуючи праворуч. Його погляд постiйно перестрибував з дороги на дзеркальце заднього огляду. Вiн зрiзав через короткий квартал до Хаас-стрит i знову повернув праворуч. Що, як вони дертимуться крiзь подвiр’я й заступлять йому дорогу?

Вiн трохи скинув швидкiсть, доки не побачив, що юрмище й далi женеться за ним, мов зграя вовкiв. Пiддав газу. Вiн мiг лише сподiватися, що вони й далi йтимуть за ним. А якщо хтось iз них здогадаеться, що вiн задумав? Вiн притис важiль газу до пiдлоги, вiд чого унiверсал помчав стрiлою через квартал. Вiн звернув за рiг на швидкостi п’ятдесят миль за годину, промчав коротким кварталом у напрямку Сiмарон-стрiт i повернув праворуч знову.

Вiн затамував подих. На газонi перед його будинком нiкого не було. Значить, вiн ще досi мае шанс. Правда, доведеться покинути унiверсал: часу припаркувати його в гаражi немае.

Вiн заiхав на узбiччя й розчахнув дверцята. Оббiгаючи авто, вiн чув, як здiймаеться iхнiй крик, коли вони виринають iз-за рогу.

Вiн зобов’язаний був ризикнути й замкнути гараж. Якщо цього не зробити, вони можуть знищити генератор: вiн був певен, що вони ще не встигли цього зробити. Його кроки тупотiли пiд’iзною дорiжкою.

«Невiлле!»

Вiн вiдсахнувся, коли Кортман кинувся на нього з темряви гаража.

Тiло Кортмана вдарилося в нього, мало не збивши з нiг. Вiн вiдчув, як крижанi дужi руки зiмкнулися на його горлянцi, а в обличчя вдарив нестерпний сморiд.

Вони обидва поточилися до тротуару, до шиi Роберта Невiлла потяглися бiлi iкла.

Вiн рвучко смикнув правою рукою, ухопившись за горлянку Кортмана. Звiдти почувся здушений звук. Кваплячись i вигукуючи, першi з них почали з’являтися на вулицi.

Жорстким порухом Роберт Невiлл ухопив Кортмана за довге жирне волосся i пхнув сторчака, вiд чого той налетiв головою на бiк унiверсала.

Роберт Невiлл зиркнув на вулицю. На гараж немае часу. Вiн оббiг рiг будинку i рвонув до ганку.

Умить його бiг обiрвався. О Боже, ключi! Перелякано хапнувши повiтря, вiн крутнувся i стрiмголов побiг до авто. Йому назустрiч зi здушеним гарчанням саме пiдводився Кортман, коли вiн з розбiгу зацiдив колiном у його блiде обличчя, знову вiдкинувши на тротуар. Потягся до машини, висмикуючи зв’язку ключiв iз запалювання.

Коли вiн квапливо вилазив з автiвки, перший iз нападникiв саме стрибнув на нього: вiн вiдскочив назад у салон, виставивши вперед ноги, через що той перечепився й розпластався на пiд’iзнiй дорiжцi. Роберт Невiлл вискочив з авто, кинувся через газон i вистрибом забiг на ганок.

Вiн зупинився, щоб вiдшукати потрiбний ключ, коли сходами ганку збiг iнший чоловiк, кинувшись на нього i з силою притиснувши до стiни. Вiн знову вiдчув густий запах кровi, коли з розкритою пащею нападник потягся до його горлянки. Колiном вiн засадив нападнику в пах, вiдштовхнувся вiд будинку i з силою врiзав чоловiковi ногою, вiд чого той склався вдвое та сторчака полетiв на газон, збивши з нiг ще одного. Невiлл намацав дверi й вiдiмкнув iх. Розчахнув iх, ковзнув досередини й розвернувся. Коли вiн затрiскував дверi, крiзь щiлину пролiзла рука. Вiн щосили налiг на дверi, доки не почув трiск кiсток. Вiн злегка вiдчинив, випхнув руку й зачахнув дверi. Тремтливими руками вiн посунув клямку.

Повiльно вiн сповз дверима на пiдлогу i впав на спину. Так i лежав у темрявi, не вiдчуваючи кiнцiвок, його груди повiльно здiймалися вгору-вниз. Знадвору вони ревли та лупили у дверi, вигукуючи його iм’я в знавiснiлих нападах лютi. Вони пiдiймали та щосили кидали в дiм камiння й цеглу, викрикуючи в його бiк прокляття. Вiн лежав, дослухаючись до iхнього лементу й гарчання.

Через деякий час вiн iз зусиллям рушив до бару. Вiн ледь влучав у склянку, проливаючи вiскi на килим. Вiд щойно випитого його вирвало. Здригаючись, вiн став, спершись на бар: його ноги та губи тремтiли, а горло судомило.

Потроху тепло вiд напою розiйшлося тiлом. Його дихання уповiльнилось i вирiвнялось.

Вiн здригнувся, почувши знадвору гучний гуркiт. Пiдбiг до вiчка й визирнув. Стиснув зуби, сповнений лютi, коли побачив, як вони перекинули «вiллiс» i розбили вiтрове скло цеглою та камiнням. Потрощивши корпус, вони зiрвали капот i палицями нiвечили двигун. Вiн усе дивився, а лють ширилася тiлом, рiками пекучоi кислоти струменiючи крiзь вени, з горла виривалися ледь розбiрливi прокльони, кулаки мiцно притиснутi до тулуба.

Зненацька крутнувшись, вiн попрямував до лампи i спробував ii ввiмкнути. Струму не було. Загарчавши, вiг побiг на кухню. Холодильник не працював. Вiн метався мiж темними кiмнатами. Морозильник заглух: згодом зiпсуються запаси iжi. За якусь мить будинок перетворився на мавзолей.

Вiн оскаженiв. Досить!

Тремтливими руками вiн видирав увесь одяг з шухляди, доки не дiстався до захованих на сподi пiстолетiв. Прожогом кинувшись через кiмнату, вiн рухом руки збив засув, який, клацнувши, вiдскочив убiк. Надворi натовп заревiв, почувши, що вiдчиняються дверi. «Уже йду, погань!» – подумки закричав вiн.

Вiн розчахнув дверi й пострiлом в обличчя вразив першого з них. Крутнувшись, чоловiк покотився ганком, а з-за нього вже виступили двi жiнки в забруднених подертих сукнях, безсоромно вип’явши поблiдлi ануси, ваблячи його до себе. Вiн дивився, як смикаються iхнi тiла, коли кулi вражають iх. Вiдiпхнувши тiла вбiк, вiн почав стрiляти в гущавину натовпу, з його безкровних вуст виривалося несамовите голосiння.

Вiн не спинився, доки не розрядив обидвi обойми. Коли набоi скiнчилися, вiн почав навiжено гатити iх стволами пiстолетiв, остаточно втрачаючи глузд, коли вже пострiлянi ним мерцi пiдводилися знову. Коли вони повидирали з його долонь зброю, вiн продовжував молотити iх кулаками та лiктями, вiдбиваючись головою та нестямно копаючи ногами.

Лише коли слiпучий бiль вiд роздертого плеча пронизав його, вiн усвiдомив усю безнадiйнiсть свого вчинку. Вiдштовхнувши вбiк двох жiнок, вiн позадкував до дверей. Чоловiча рука зiмкнулася на його шиi. Пiрнувши вперед, вiн пiдняв чоловiка на плечi та пожбурив його в натовп. Вiдскочив назад до дверей, ухопився за одвiрок i вгатив ногою чергового нападника, заваливши його в чагарник.

У ту ж мить вiн гримнув перед iхнiми пиками дверима, зачинивши iх i вставивши на мiсце засув.

Роберт Невiлл стояв у холоднiй чорнотi будинку, дослухаючись до вереску вампiрiв. Вiн стояв пiд стiною, повiльно й знесилено стукаючи рукою в стiну, коли сльози заструменiли його бородатими щоками, а бiль знову запульсував в ураженiй руцi. Усе втрачено, усе.

«Вiрджинiе, – захлипав вiн, мов загублене, налякане дитя. – Вiрджинiе, Вiрджинiе».

Частина II

Березень 1976 року

Роздiл 6

Будинок нарештi знову був придатним для життя.

Ба бiльше, вiн таки придiлив три днi та облаштував звукоiзоляцiю. Тепер вони собi до посинiння могли вищати й репетувати, а вiн не мусив iх слухати. Особливо вiн радiв змозi не чути Бена Кортмана.

На все це пiшло чимало зусиль. Перш за все довелося шукати замiну потрощеному авто. Це виявилося тяжчим, нiж вiн мiг собi уявити.

Вiн мусив дiстатися до Санта-Монiки,[21 - Прибережне мiсто в штатi Калiфорнiя, на захiд вiд Лос-Анджелеса.] де був единий вiдомий йому салон «вiллiсiв». Унiверсали «вiллiс» були единими машинами, якими вiн кермував зi стажем, а бажання експериментувати наразi в нього не було. Дiстатися Санта-Монiки пiшки вiн не мiг, тому довелося вишукувати собi транспорт серед сусiдських автiвок. Утiм, бiльшiсть iз них виявилися несправними з тiеi чи iншоi причини: здох акумулятор, забився паливний насос, порожнiй бак або спущенi шини. Кiнець кiнцем у гаражi десь за милю вiд будинку вiн таки знайшов авто, яке змiг завести, вiдразу ж попрямувавши до Санта-Монiки, щоб дiбрати там собi новий унiверсал. Знайшовши потрiбне авто, вiн замiнив у ньому акумулятор, заповнив пальним бак, завантажив у багажник дiжки з бензином та попрямував додому.

Навчений гiрким досвiдом, додому вiн прибув за добру годину до сутiнкiв.

На щастя, генератор уцiлiв. Вампiри, либонь, гадки не мали, наскiльки вiн йому потрiбний, тому, не враховуючи пошматованоi проводки та кiлькох ум’ятин на корпусi, обминули його. Вiн спромiгся швидко його полагодити наступного пiсля нападу ранку, вберiгши замороженi продукти вiд псування. За це вiн був особливо вдячний, бо знав, що в мiстi, вiдколи зникло живлення, розжитися замороженими харчами нiде. Наостанок довелося лагодити гараж, а потiм прибирати завали потрощених лампочок, запобiжникiв, проводiв, штекерiв, пропоiв та запасних деталей двигуна. Серед брухту навiть знайшлася коробочка з насiнням: вiн i гадки не мав, звiдки вона взялася.

Пральну машину довелося замiнити, ii розгатили вщент. Але з тим особливих проблем не було. Найтяжчим же було прибирання пролитого з дiжок бензину. «Тут вже вони себе перевершили», – роздратовано думав вiн, водячи по пiдлозi шваброю.

Усерединi будинку вiн оновив потрiскану штукатурку, а щоб якось освiжити вигляд кiмнати, нанiс на стiну ще однi фотошпалери.

Якоюсь мiрою вiн навiть насолоджувався роботою. Поринувши в неi з головою, вiн нарештi мав змогу скерувати кудись усю ту лють, що й досi нуртувала в ньому, i вирватися з одноманiтноi буденностi – викидання тiл, постiйного ремонту будинку та розвiшування часнику.

Пив вiн вiдтепер помiрно, примудряючись вiдбути цiлiсiнький день без ковтка спиртного, та й узагалi перестав шукати вiдради в алкоголi, хiба що зрiдка випиваючи чарочку на нiч, щоб розслабитись. Апетит у нього значно покращився, тому вiн навiть набрав чотири фунти,[22 - Фунт – одиниця маси, приблизно дорiвнюе 400 г.] позбувшись при цьому черевця. Вiн навiть спав цiлими ночами, стомлений за день, не мучений жодними сновидiннями.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22579421&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

Усi географiчнi назви, якщо не вказано iнше, позначають об’екти, розташованi в мiстi Лос-Анджелес, штат Калiфорнiя, – найбiльшому мiстi штату, другому за чисельнiстю мiстi в США.

Невеликий дерев’яний крiпильний вирiб цилiндричноi форми. Шканти виготовляють iз довгих стрижнiв, нарiзаючи тi на меншi шматки.

9 дюймiв ? 23 см.

Арнольд Шенберг (1874–1951) – австрiйський композитор, представник музичного експресiонiзму, вважаеться одним iз найвпливовiших композиторiв ХХ столiття.

«Просвiтлена нiч» (нiм. Verklа? rte Nacht) – струнний секстет на одну дiю Арнольда Шенберга.

1 фут ? 30 см.

«Сiрз» (повна назва «Сiрз, Роубак & Ко») – мережа господарчих унiвермагiв, заснована 1886 року.

Марка автомобiля вiд компанii «Willys» – американського виробника авто, заснованоi 1908 року.

Миля – мiра довжини, що приблизно дорiвнюе 1,6 кiлометра.

Інглвуд – невелике мiсто в штатi Калiфорнiя, на пiвденному заходi округу Лос-Анджелеса.

Вказана цитата, попри те що Роберт Невiлл читае роман Брема Стокера «Дракула», насправдi походить iз кiнострiчки «Дракула» режисера Тода Браунiнга, випущеноi студiею «Юнiверсал» у прокат у 1931 роцi. У свою чергу, зазначений фiльм заснований на п’есi 1924 року (авторства Гамiльтона Дiна та Джона Л. Балдерстона), що досить вiддалено вiдповiдае сюжету оригiнального твору Стокера.

Йоганнес Брамс (1833–1897) – нiмецький композитор, пiанiст i диригент, представник епохи романтизму.

Соуер (sour) – рiзновид коктейлю, що зазвичай складаеться з алкогольноi основи iз додаванням цукру, соку лимона чи лайма.

Монтегю Саммерсе (1880–1948) – англiйський духiвник, який дослiджував надприродне.

«Британiка» – вiдома багатотомна енциклопедiя.

Леонард Бернстайн – американський композитор, виконавець i диригент. Передусiм вiдомий як автор музики до кiнострiчок «Пiтер Пен» (1950) та «Вестсайдська iсторiя» (1957).

Симфонiя № 2, або «Столiття тривог» – композицiя Леонарда Бернстайна.

Пiсня «Love, Your Magic Spell Is Everywhere» з кiнофiльму «Правопорушник» («The Trespasser», 1929).

Цитата з п’еси Вiльяма Шекспiра «Гамлет», дiя перша, сцена 2, реплiка Гамлета (переклад Леонiда Гребiнки).

Флагеланти – прихильники радикального релiгiйного руху, якi практикують умертвiння плотi ударами батога. Рух зародився в Середньовiччi й був засуджений католицькою церквою як еретичний, його представники iснують i досi.

Прибережне мiсто в штатi Калiфорнiя, на захiд вiд Лос-Анджелеса.

Фунт – одиниця маси, приблизно дорiвнюе 400 г.