Волонтери. Мобiлiзацiя добра Гаська Шиян Ірина Славiнська Андрiй Любка Макс Кiдрук Сергiй Вiкторович Жадан Лариса Денисенко Ірена Ігорiвна Карпа Галина Костянтинiвна Вдовиченко Катерина Бабкiна Ірен Роздобудько Ця книга – про звичайних людей поруч iз нами, якi iнодi здаються справжнiми атлантами, на чиiх плечах тримаеться наш свiт, що похитнувся водномить. Тих, хто робить надзвичайне для бiйцiв, поранених, сирiт, бiженцiв, з ранку до вечора шукаючи можливостi для допомоги: збирае грошi на лiки, надае притулок тим, хто залишив рiднi домiвки, годуе, напувае, зiгрiвае… Це волонтери. Мирнi воiни свiтла. Строкатий килим iз вiршiв, есеiв i щемливих оповiдань найкращих украiнських авторiв змусить задуматися над цим феноменальним явищем та, мабуть (хто знае), зважитися на власний крок. Обережно! Ненормативна лексика! Волонтери. Мобiлiзацiя добра Обережно! Ненормативна лексика! Передмова Бiдна, бiдна моя Украiна… Це кажу вголос я, Ірена Карпа, у ХХІ столiттi, а не котрийсь iз високочолих заплаканих класикiв сто чи двiстi рокiв тому. Я дивлюся останнi новини – у Фейсбуку, у телевiзорi, чую iх по телефону. І плачу гiркими сльозами, на якi здатнi лише безсила лють i болюче спiвчуття. У такi митi менi байдужi пафос i банальнiсть моiх слiв. Мозок просто безсилий охопити масштаб трагедii, у котрiй цiеi митi живуть мiльйони моiх спiввiтчизникiв. Безкiнечнi звiстки про загибель солдатiв на Сходi. Падiння гривнi. Змалiння всiх виплат. Зростання цiн. Панiка. Страх, що ворог захопить новi й новi територii. За що нам це? Чому? Невже ми досi не заплатили за уявнi та наявнi помилки предкiв, якими б вони не були? Бiдна, бiдна моя Украiна. І коли це все закiнчиться, питаю себе я, питаете себе ви, питають усi: вiд селянина до полiтолога, вiд журналiста до шкiльноi вчительки i, певно, навiть знахарiв i вiдьмакiв. «Молодих покалiчать i уб’ють, старi помруть з голоду!» – у телефонi аж буяе оптимiзмом мама. То там, то сям люди говорять про голодний бунт i Третiй Майдан. Усе змiнюеться блискавично: поразки, перемоги, прогнози, припущення. Аж тут, наче вiдчуваючи, про що я думаю, менi телефонуе знайома волонтерка Юля. Що ти там, каже, Карпа, в депресiю не впадаеш? Та от тримаюся, як у мультиках, за краечок прiрви, бо який сенс вiд тоi депресii. Отож i я так, каже вона. І менi в головi не вкладаеться, як вона може нас порiвнювати – себе, таку активну, яке робить надзвичайно багато для бiйцiв, поранених, сирiт, з ранку до ночi шукаючи грошi на гострi потреби, все купуючи й вiдправляючи адресантам на передову i – що найважче – отримуючи звiстки про смерть вчорашнiх опiканцiв, iз такою нездалою мною. Нiчо, каже Юля, едине, що рятуе, – це спортзал. Хоч трохи мозок вiдключаеться. Я ото навiть думала на пару днiв поiхати вiдпочивати, а який сенс? Однаково мозок буде тут. Поки кладу слухавку, очi натикаються на звичайний фейсбучний мотиватор. На тлi загальноi харчово-гривневоi панiки такi речi привертають увагу за принципом виключення: «Справжня перемога для нас – це перемога над своiм негативним мисленням». Я завжди з пiдозрою ставилася до рiзноманiтних людей «на позитивчику». Вони мають звичку особливо нi в що глибоко не вдаватися – я такий собi позитивний, нащо менi вашi проблеми. (Один такий цiлком культовий персонаж, пам’ятаю, пiд час протистояння на Майданi у груднi дивився на все з мiсточка, «бо ж страшно», що потiм, зрештою, не завадило йому зi сцени горлати геройськi гасла i всiляко настроювати iнших на «позитивчик».) Що ж, кожному свое. Знаю одне – усi, хто волонтерить, так чи iнакше пропускають той бiль свiту крiзь себе. Вроджена емпатiя? Пристрасть до самопожертви? Бажання робити свiт кращим у будь-який спосiб, бо так навчилися в дитячих книжках i героiчних фiльмах? Хтозна. Достеменно одне – вони нiколи не стоять осторонь. Розгрiбаючи найгiршi, найбiльш стресовi ситуацii, самi залишаються притомними. Що допомагае iм вижити? Юля каже – спортзал… У цiй книзi – про волонтерство i не тiльки – зiбрано чимало iсторiй вiд найкращих украiнських авторiв. (Усiх улюблених заманити, на жаль, не вдалося. Причини на те були рiзнi – у когось брак часу, у когось небажання загравати з подiбними темами, «невiдчуття» iх.) Але вийшло далеко не зле. Вийшло, як би то сказати, вчасно. І значно ширше, нiж уявлялося на початку, – думала, буде збiрка струнких i стриманих есеiв вiд украiнських опiнiон-мейкерiв. А на виходi одержали строкатий килим iз вiршiв, есеiв, щемливих оповiдань i рiал-таймових записок. Хтось сильно заглиблювався в деталi, проблематику, саму суть феномену волонтерства, хтось лише пройшов по дотичнiй, генiально зачепивши тi струни, що найбiльш зрезонують у читацькiй душi. Кожен сам для себе вирiшуе, наскiльки кон’юнктурною чи пропагандистською е соцiальна тематика. Як на мене, хороший автор iнтуiтивно уникне ризику творити штампи. Вiйна, до якоi найбiльший стосунок мае украiнське волонтерство, – тема неоднозначна, гостра, болюча i значно об’емнiша, нiж ми зараз можемо собi уявити. Як там у Жадана? Прийде час, i яка-небудь наволоч обов’язково буде писати про це героiчнi вiршi. Прийде час, i яка-небудь наволоч скаже, що про це взагалi не треба писати. Ірена Карпа Галина Вдовиченко Госпiталь. Розвантажувальнi днi 1 – Хлопцi ногу мою знайшли, – повiдомляе Володя-ротний. Вiн дмухае собi на пальцi, бо занадто спритно вхопив горнятко cвiжозапареного чаю – мало на пiдлогу не випустив. Попереджала ж: гарячий! Що ще за муть про ногу? – Яку ногу? – далася спровокувати на запитання. Жодного поруху у Володиному обличчi. Вiн береться за ручку над головою, пiдтягуеться на лiкарняному лiжку вище, пiдпихае собi подушку пiд спину. Кивок на ногу без ступнi, сповиту бинтами: невже не зрозумiло?… Хлопцi з сусiднiх лiжок ховають усмiшки. Хтось тримае Марину на оцi, хтось кидае короткi погляди – цiкаво ж, як вона реагуватиме. Розважаються, наче шестикласники на уроцi. Тiльки у кожного як не рука в апаратi з металевими спицями, то нога на витяжцi. – Щойно хлопцi дзвонили, – незворушно веде далi Володя-ротний. – Знайшли, кажуть, твою ступню! Ага, кажу, то що? Як там вона, без мене? Почорнiла… Навiщо ж вона менi, чорна? – Володя розводить руками: нi до чого, мовляв. – Кажу iм: а як там ситуацiя з сепарiвськими ступнями? Бо менi й чужа пiдiйде. Вiдрубайте у сепара. Ноги ж не виннi. За дурною головою i ногам нема спокою. Я на сепарську ступню погоджуюсь! Оповiдач фиркае, випускае нарештi на волю широку усмiшку. Хлопцi пiдхоплюють хвилю. Довго ж стримувалися. Га-га-га! – струшуе смiхом палату хiрургiчного вiддiлення, – га-га-га!!! Чорний гумор тут за таблетку править, за таблетку-антидепресант. Он як завзято регочуть. Особливо тi, хто без руки, без ноги. Смiшно iм цiеi хвилини – i слава Богу. – А раптом не праву ногу пришлють? Раптом ще одну лiву? – вступае у гру Марина. – То ходитиму «налiво», – вiдбивае подачу Володя, провокуючи новий вибух реготу. – Лiвою! Лiвою! Лiвою! Дверi рвучко вiдчиняються. Медсестра. Нi, це вже занадто! Вона не потерпить безладу. Що за шум? За стiною, мiж iншим, люди вiдпочивають! І на тумбочках поприбирайте зайве! І на столi. Медсестер i санiтарок у госпiталi бракуе, особливо тепер, коли поранених везуть та й везуть зi Сходу. Лiкарi тут дива роблять, а от з доглядом проблеми, без волонтерiв не обiйтися. Ще й лiкiв катастрофiчно бракуе, та що там лiкiв – усього бракуе, навiть питноi води. В усьому потреба – в одязi, взуттi, зубних пастах, щiтках, станках та пiнках до голiння, туалетному паперi, серветках i пакетах до смiття. Багатьох хлопцiв привозять роздягнених, без особистих речей. Одяг на них як не згорiв, то подертий-закривавлений. Без пiдтримки волонтерiв – нiяк. Тому й Марина тут, хоча у неi сiм’я, дiти, робота, кредит на житло, проблеми – усе, як у багатьох, а вона вечорами тут i вихiдними тут. І Свiтлана у госпiталi, волонтер iще з Майдану, з «Медичноi сотнi». Коли у липнi виявилося, що у госпiталi багато поранених i потрiбнi помiчники, «Волонтерська сотня» узялася ще й за цю дiлянку. Студентка Настя навiть перевелася зi стацiонару на заочне, вже кiлька мiсяцiв ходить у госпiталь як на роботу. Десятки дiвчат з «Волонтерськоi сотнi» забули про те, що таке вiльний час, вiдклали до кращих часiв неспiшне кавування з подругами, походи у кiнотеатр, вечiр з книжкою… Навiть у своi персональнi свята – днi народження, iменини – вони у госпiталi або працюють за потребами госпiталю: перуть речi, купують лiки, приймають допомогу, складають i оприлюднюють звiти. Грошi збирають на усе – вiд медикаментiв до спорядження на фронт, органiзовують додаткове харчування у реанiмацii, тримають зв’язок з iншими волонтерськими органiзацiями, передають на передову необхiдне, навiть машини. Куплять, пiдремонтують – i на Схiд. Органiзаторськоi роботи щодня новий вiз. Доводиться робити усе: мити тих, хто сам не може, годувати поранених з ложечки, голити, стригти нiгтi, обробляти ранки, втирати антигрибковi мазi мiж пальцями нiг (на передовiй iнодi впродовж кiлькох дiб не знiмають берцiв)… Марина робить усе без вагань, вона лише «утку» виносити не може. Кривавий гнiй з гумовоi пеленки вiдмие й не скривиться, а «утку» з сечею до туалету донести не береться, санiтарку кличе. Шукаю Свiтлану. Вона десь тут, Марина ii щойно бачила. А тодi й дiвчата з волонтерського «офiсу» пiдтвердили: тут вона, де ж iй бути – ii мобiлка на столi. Офiсом дiвчата називають кiмнатку на прохiднiй госпiталю: дверi весь час вiдхиленi, ноутбук у кутi, на стiнi розклад чергувань, списки потреб, номери телефонiв, дитячi малюнки: «Люблю Украiну», «Повертайтеся живими!»… – наiвнi, щемкi закарлюки, слова з помилками. На поличках – стоси одягу, коробки з медикаментами, штабель памперсiв, розмiри вiд S до XL. Треба, каже Тетяна, подiлитися з будинком престарiлих, бо з тими памперсами вже перебiр, не треба iх аж стiльки. Тетяна тут сьогоднi чергуе, приймае вiд людей допомогу: коробки печива, мандарини, батарейки, мiнеральну воду… Хлопчина у куртцi та шапцi зазирае через голови. – Футболку у вас можна попросити? – каже невпевнено. Його вже виписують, вiн повертаеться у свiй батальйон, i все у нього вже е, вiн сам купив, а от про змiнну футболку забув. Рудоi куртки Свiтлани, ii робочого спецодягу, немае на вiшачку. Вона зазвичай у нiй курсуе мiж корпусами. Десь на територii Свiтлана, знайдемося. У палатi, де тривае концерт, ii немае. Вадим спiвае пiд гiтару, вiн у вiддiленнi вже за свого. Професiйний музикант, викладач музшколи, з чоловiком Марини, теж музикантом, в одному рок-гуртi грають. Госпiтальний репертуар у Вадима на будь-який смак – вiд класики до жартiвливих пiсень. Вiн зазвичай переходить з палати у палату, з гiтарою та стосиком паперу пiд пахвою, зi словами пiсень. За ним на милицях совае ноги мовчазний хлопчина, тi самi пiснi по кiлька разiв слухае. Пiдсiдаю на лiжко до двох слухачiв, господар посуваеться, приймаючи гостей. Двое поранених лежать: наймолодший, з вигляду школяр, двадцятиоднорiчний Славiк iз гiрського села, i Олександр, дядя Саша, вiн так себе називае усiм, з ким знайомиться, хто молодший вiд нього. Не потрапляючи у ноти, Олександр пiдспiвуе Вадиму, емоцiйно реагуючи на музику. Росiйськi пiснi теж лунають, Шевчук i Тальков; тексти давнi, а наче сьогоднi написанi… Я мечтаю вернуться с войны, На которой родился и рос, На руинах нищей страны Под дождями из слез. Но не предан земле тиран, Объявивший войну стране, И не видно конца и края этой войне… Олександр ворушить губами, намагаючись вгадати забутi слова, пiдхоплюе останнi у кожному рядку, вiн колись знав цю пiсню, пiсля повернення з Афгану. У приспiвi вже чуеться впевнено, голос його мiцнiшае: Я пророчить не берусь, Но точно знаю, что вернусь, Пусть даже через сто веков В страну не дураков, а гениев. И, поверженный в бою, Я воскресну и спою На первом дне рождения Страны, вернувшейся с войны… У дядi Сашi усi емоцii на обличчi. Вiн з Луганщини, з мiста Щастя, з якого однi пiшли в украiнськi батальйони, другi – в ЛНР-iвцi, а третi нiкуди, нi туди й нi сюди; а ще iншi гинуть пiд обстрiлами у своiх будинках, на своiх вулицях. Хлопцi плескають у долонi; тi, у кого руки вiльнi, стараються найдужче. У кого рука закута у металеву фiксувальну конструкцiю, б’ють здоровою по нозi, ляскають по тумбочцi… Суцiльний захват. Концерт у розпалi. – Жовтi стрiчки-и, – Вадим змiнюе тональнiсть, – символ розлуки i печалi… Дядя Саша ледь помiтно мовчки погойдуеться у такт музицi, цих слiв вiн iще не знае. Пiсля кожноi пiснi – загальне пожвавлення й обмiн реплiками. Вадим заглядае у своi папери. Що далi? Далi – просто мелодiя, з кiнофiльму «Ромео i Джульетта». Вона з перших акордiв робить нас беззахисними. Усi завмирають – волонтери, що зайшли мiнералку роздати, пiдполковник Роман бiля вiкна, рядовий Славiк iз гiрського села, де зараз туристи на лижах мали б кататися, але не катаються, i ми з ним уже встигли обговорити проблему цьогорiчного безснiжжя, а отже, й вiдсутностi заробiткiв у мiсцевих… І сивий сорокарiчний кiборг Ян iз Донецька, поранений неподалiк своеi вулицi, у старому термiналi Донецького аеропорту. Вiн не був удома вже кiлька мiсяцiв, вiдтодi як поховав маму та перевiз сiм’ю в Запорiзьку область, та й дiм його тепер не в Донецьку, а там, де його дружина i донька. …Наче тривае гра «замри-вiдiмри». З останнiм акордом – спiльне втягування повiтря i синхронний вiддих: х-ха!.. – Іспанський танець? – пропонуе Вадим. Вiн задоволений ефектом. Ми зараз глина у його руках, роби з нами що хочеш. – Так! – одразу погоджуються усi. – Так, так. – Ех, – мрiйливо озиваеться дядя Саша, – сюди б ще танцiвницю з кастаньетами. – Я можу, – пiдхоплюе тему волонтерка Олена. – Достатньо музики, – нарештi озиваеться Ян, вiн сьогоднi мовчун. – Мiй син приiде, – каже Олександр музиканту пiсля сальси. – До мене сюди приiде. Провiдати. Прийдеш до нас пограти? Вадим каже «так», i дядя Саша широко усмiхаеться, показуючи вiдсутнiсть кiлькох зубiв. Разом iз сином вiн воював у батальйонi «Айдар», обидва рядовi, тепер Володя там без батька. – Альона! Де наш коньяк? – Олександр сьогоднi дуже активний. – За це треба випити! Ну чого-чого?… Бо на душi полегшало. З чого пити?… Де шоколадка?… Олена видобувае з тумбочки пляшку, вiдкорковуе, наливае на денця пластикових стаканчикiв, з сухим клацанням ламае плитку шоколаду. – Не пiдганяй мене, – стримуе Сашкове пiднесене нетерпiння. Беручка до роботи, вона усе робить спритно. Майже щодня тут. Годуе хлопцiв, мие посуд у палатнiй раковинi, наводить лад на спiльному столi пiд вiкном. У неi тут маленьке господарство – усе продумано, усе на своiх мiсцях. А вдома вона тепер хiба ночуе. У серпнi ii попросила про допомогу Марина, i вiдтодi Олена усi найважчi днi була бiля Сашка. Тут ii волонтерський пост, вона сама собi його доручила. Тепер не вiдступиться. Сiла поруч. Шепоче у вухо, незважаючи на гiтарнi перебори, не помiчаючи незадоволення хлопцiв: тут щойно медсестра заходила, ну та, що завжди з претензiями: закiнчуйте з тим концертом! Може, каже, вам сюди ще проституток привести?… Оце так заявочки! Саша смiеться, вiн зовсiм розiмлiв вiд музики та коньяку. – Що ти зробив! – увага Олени повертаеться до Сашка, вона забирае в нього порожнiй стакан. – Це ж було на два рази, а ти за раз вихилив! – Я не зрозумiв, що на два… – погляд Сашка злагiднiв, голос розiм’як, в очах блищить волога. – Ах, як добре! Яке свято! Як добре, що я ще й поголитися встиг! Поголила його Олена, але вiн цього нюансу не озвучуе, i Олена його не виправляе. «Я сам» – обнадiйливий симптом. Йому набридла нерухомiсть, остогидла прикутiсть до лiжка. Вiн пришвидшуе подii, пiдганяе майбутне. Я дивлюся на них обох, часом не можу вiдвести погляду – про них би оповiдання написати або роман i за законами жанру повернути подii куди завгодно, у будь-якому напрямку, бо це були б уже зовсiм iншi, вигаданi Олена та Олександр. Життя звело б iх тут не випадково. Колишня дружина айдарiвця опинилася б дуже далеко вiд нього, в усiх сенсах далеко, i географiчно, й вiд розумiння того, за що вiн воюе, за що вони з сином воюють разом i хто кого збив з пантелику, хто кого пiдбурив, бо хтось же з них двох повiв iншого за собою. А Олена опинилася б поруч. Вона б не вмiла доглядати за лежачими хворими, тим бiльше за пораненими, але швидко б стала досвiдченою доглядальницею, хоча це слово до контексту не пасуе, бо жодна доглядальниця не працювала б з такою готовнiстю, терпiнням i вiдданнiстю, як Олена бiля Олександра. Можна було б написати про закони та примхи взаемозалежностi, про те, хто вiд кого часом бiльше залежний – вiн чи вона. Особливо у такiй ситуацii. Той, хто наразi безпомiчний, але за першоi ж нагоди намагатиметься чимшвидше спертися на себе самого, забути про будь-якi обмеження у власних можливостях? Чи той, хто вiддае iншому свiй час, своi сили, усе бiльше занурюючись у потребу опiкуватися, допомагати, бути потрiбним? Йдеться натомiсть про реальних людей, а не про лiтературних персонажiв. Правдиве життя, сповнене недомовок, протирiч та загадок, е цiкавiшим, непередбачливiшим за будь-яку вигадку, йому затiсно навiть у рамках роману. Хоча у фiльмi за цим гiпотетичним романом головну чоловiчу роль (я вже бачу цю усмiшку) мiг би зiграти Стiв Бушемi – той, що у «Фарго» братiв Коенiв. Вiн з нашим героем – один типаж. Олександр у госпiталi вже п’ять мiсяцiв, тут вiн свiй ювiлей вiдзначив, свое п’ятдесятирiччя. Вiн часто згадуе мiсто Щастя Новоайдарського району, мiсто на лiнii фронту, де Луганська ТЕС. Батальйон «Айдар» захищав Луганський аеропорт, у липнi поблизу Георгiiвки однiею мiною iх поранило утрьох – його i двох товаришiв. Хiрурги ледве врятували вiд ампутацii лiву ногу, осколками повиривало шматки м’язiв з правоi, але вона вцiлiла. Тепер одна нога на витяжцi, друга – з брунатними западинами до самоi кiстки на понiвеченiй гомiлцi. Нутрощi осколками нафаршированi. Крупнi витягли, кiлька дрiбних залишили у шлунку, наразi iх не рухатимуть. Увесь порiзаний, у шрамах-прямокутниках вiд пересадки шкiри, наче у слiдах вiд гiрчичникiв, Сашко попри все усмiхаеться. Смiеться й жартуе. Така натура. – Якби не Олена, не знати, що було б з дядею Сашею, – говорила менi Марина у коридорi кiлька днiв тому. Ми сидiли бiля вiшака з флiзелiновими халатами, затяганими, несвiжо-блакитними, для вiдвiдувачiв. Раз по разу хтось пiдходив до нас, скидав халат, надягав халат, плутався у зав’язках; за такоi iнтенсивностi – тиждень максимум, i мiсце халата у смiтнику. Не настачишся. Марина розповiдала про Олену. Із захватом. Син дорослий, живе сама, вдень викладае в iнститутi, ввечерi та по суботах-недiлях – у госпiталi. Колеги-викладачi i студенти допомагають грошима, продуктами для поранених. Вона ще й встигае щось смачненьке вдома приготувати для хлопцiв. Не лише за дядею Сашею доглядае, вона усiм у палатi допомагае. …Дверi – рип! Медсестра, гроза клiнiки ушкоджень, промовисто завмирае в одвiрку. Музика не зупиняеться. Очi медсестри – на потилицi музиканта, вiн смикае плечем, вiдчувае цей погляд, сидячи спиною до входу. Музика звучить, але до акордiв додаеться вiдчутний неспокiй, вiн розливаеться палатою, наче коридорна прохолода. Рука медсестри залишаеться на клямцi дверей, друга впираеться у стегно. Багатообiцяюча поза. Тiльки б дала дослухати. – Може, досить? – каже вона, дочекавшись, поки стишаться оплески. Важливо випередити Олену, бо вона – це очевидно – вже готова щось рiзке сказати. Олену позаочi називають «Крейсер Аврора», вона про це знае й не заперечуе: крейсер – то крейсер. Прямолiнiйнiсть iй личить, це частина ii натури, ii захист i зброя, вона складае гармонiю з ii худорлявим обличчям, з ii пiдтягнутою фiгурою майстра спорту («кандидата», виправляе вона, коли чуе про майстра). Олена бiля Олександра – i друг, i охоронець. Виходжу у коридор, покликавши медсестру. – Ви ж бачили, якi у них зараз очi… Не позбавляйте iх цiеi радостi. Але вона не дае себе збити з обраного курсу: – І що з того?… Вже годину тривае концерт! – Та хоч би й двi, – намагаюся знизити гучнiсть розмови, – музика хлопцям як лiки. – Ви мене не вчiть, я двадцять рокiв тут працюю. Існуе порядок, у лiкарнi мае бути тихо. У мене бiльше немае аргументiв. Останне слово залишаеться за нею: – Закiнчуйте концерт! Розкомандувалися тут… Мiж медичним персоналом та волонтерами часом аж iскрить, але цi хвилини протистояння навiть вiйнами мiсцевого значення не назвеш. Так, дрiбна шарпанина. Без волонтерiв тут умить виросли б еверести роботи, з якими й удвiчi бiльшому медперсоналу не впоратися. Одного разу вiддiлення було настiльки перевантаженим, що дядю Сашу перевели в iнше, i вiн три днi там лежав, нiкого не турбуючи. Йому приносили iсти, ставили тарiлку на тумбочку, згодом забирали застиглий суп чи кашу зi словами: чому ви не iсте? Треба iсти! А йому було незручно тягнутися до тарiлки, ще й ногу сiпало. А волонтерiв поруч не було. У Марини та Олени тi три вечори були зайнятi iншим. Коли ж вони прийшли до нього у палату i спробували пересунути нерухому ногу, палець Олени провалився у щось м’яке й вологе: зi споду на гомiлцi утворився абсцес, пiд прозорою плiвкою шкiри набралося гною, але цього нiхто не помiчав, навiть дядя Саша, звиклий терпiти ще й не таке. Ох, як «Аврора» розвернула корму! Як пiдняла бойовий прапор, як посунула коридором до черговоi медсестри… Крейсер на бойовому рейдi. А тодi, пiсля словесного морського бою, випустивши пару, разом i рану почистили, i поприбирали. Чому волонтери не роблять зупинок? Чому не можуть сказати «досить з мене»? Чому не перемикаються на своi справи? Бодай тимчасово. В одноi дитина без зимового взуття, доношуе старе, а нове купити нiколи; у другоi домашнi вже забули, що таке недiльний обiд з борщем та варениками. Там чоловiк усе розумiе й пiдтримуе, а тут – знову обручку на столi залишив, добре, коли до вечора… Скiльки можна, мовляв! І справдi, скiльки можна? Звiдки цi запаси терпiння? Мабуть, звiдки й терпець хлопцiв на фронтi. Втомилися, а не вступаються, бо що тодi?… Життя у госпiталi – як будь-де (з певними поправками, звичайно). І люди рiзнi. Здавалося б, прооперованi, спiльним побутом пов’язанi, звиклi до стогонiв i до «уток» на сусiдньому лiжку. Госпiтальне братерство. А от чогось один води з пляшки не вип’е, аби не запропонувати iншим, а другий пiвлiтрову банку олiв’е при всiх виiсть, дзенькаючи ложкою до скла, наповнюючи палату хвилюючим запахом домашньоi кухнi, – i нiчого, лише утреться серветкою. Той червоною барвою вкриваеться, загикуеться, соромиться вимовити просте запитання, хоча дiло дрiб’язкове – труси попросити. А цей сприймае усе як належне («не бачиш, я тяжко поранений») i навiть не дякуе за гостинцi («он там залиши»). Роздаемо у палатах те, що принесли: пiсля обiду на це саме час. У Марини рука вже натренована: усе подiлила, ще й запитуе: кому йогурт? кому мандарини?… свiжi газети?… Одному книжки не потрiбнi, iншому цукерки. Вiд цигарок майже нiхто не вiдмовляеться. Часом видаеться, що найбiльша тут потреба – поговорити, але у певний час, за певних обставин, коли це буде доречним. Бо можна невчасно прийти, коли людинi живiт болить або коли у палатi зiбралися фiльм дивитися i вже на монiторi пливуть початковi титри. Ноутбуки тут е чи не у кожнiй палатi, майже усi подарованi, хоча дехто не вмiе давати iм раду. Інше дiло – розмови. Про що? Про колишню роботу. Про друзiв. Про «козлiв нагорi». Про зраду. Майже у кожного, хто зi Сходу, вiйна проiхалася гусеницями по сiм’ях. Волонтерки знають або здогадуються, у кого дружина «за сепарiв», у кого зять по той бiк воюе, за ДНР чи ЛНР. Така правда життя. Що у краiнi, те й у сiм’ях. Проситься до висловлення щось дуже болюче, що хлопцi там пережили; вони хочуть розповiсти про те, що сидить скалкою у серцi, у мозку, у пам’ятi, будить серед ночi. Й водночас сторожко бережуть вхiд до цiеi потаемноi кiмнати. Найменший необачний рух, не та iнтонацiя, поспiшний невдалий коментар – i дверцята затраскуються. Прийшла психолог, роздала фломастери й папiр. Намалюйте дерево. Хлопцi покрутили фломастери, хто у лiвiй, хто у правiй… І бiлi аркушi залишилися чистими. Кiнець експерименту. Такi пiдходи для iншоi аудиторii, пiсля iнших травм. Психологи – вони теж рiзнi. І не знати, з ким розмова пiде, а з ким закiнчиться, щойно розпочавшись. У Марини товаришка вийшла замiж за американця, то його дядько (багато рокiв тому повернувся з вiйни у В’етнамi) дотепер вiдвiдуе психолога. Щотижня. Бо е така потреба. Психiчне здоров’я нерiдко потребуе бiльшоi уваги, нiж фiзичнi проблеми. 2 На подушцi кiборга Яна – кумедний шматяний кiт, пошитий з кольоровоi тканини. Очi-гудзики витрiщае. Його хтось iз вiдвiдувачiв подарував. Ян котiв любить; коли вивозив сiм’ю з Донецька, змушений був залишити своiх двох на сусiдiв. Був упевнений – тимчасово, вийшло – чи не назавжди. Ян почувае себе винним перед своiми котами, думае: як там вони? З ким? На новому мiсцi до Яна з дружиною та донькою пристало мале кошеня на тоненьких нiжках-патичках – вони вигодували його з пипетки. Тепер буде з нами, каже Ян, хоч куди б нас занесло. Ян отримав поранення при захистi Донецького аеропорту. Куля розтрощила кiстку правоi руки, застрягла у м’язi. Хiрург кулю витягнув – вiддав Яновi. Шматок металу, холодна абищиця, а могла ж влучити трошки лiвiше… Кiлька мiсяцiв тому Ян був гiрником на шахтi «Щеголка Глибока» у Донецьку. Вiн вже заробив собi «пiдземний стаж», може у п’ятдесят рокiв iти на пенсiю. На гiрника вiн не подiбний, виламуеться з певного стереотипу – i зовнi, i внутрiшньо. Мова iнтелiгентна, багато читае, переважно з електронноi книжки, стриманий, ввiчливий. А чого ж варто було очiкувати вiд гiрника? Колоритноi говiрки, присмаченоi абсцентною лексикою?… безцеремонностi?… бозна ще яких трафаретiв, нав’язаних телевiзором i вiдсутнiстю живого спiлкування? У полонi банальних стереотипiв живемо, одне одного маркуемо: «схiдняк», «захiдняк»… – Нiчим, – каже Ян, – я не примiтний. Активiстом не був, але те, що почалося на Донбасi у квiтнi, одразу не прийняв. Тодi ж записався в батальйон до Семена Семенченка, вiн тiльки формувався у Днiпропетровську, навiть трохи побув у Нацгвардii пiд Киевом. Але обставини склалися так, що потрiбно було повернутися у Донецьк… Мама сильно хворiла… Не вдалося ii врятувати… У протилежному кутi палати тихе бубонiння. Тут розмови течуть у багатоканальному режимi, нiхто нi вiд кого не таiться, не ховаеться, бо й нема куди. – Забрав дружину й доньку, – далi веде Ян, – i поiхали звiдти. Виiжджали через ДНР-iвськi блокпости. Чоловiкiв виводили з автобуса, перевiряли документи. Один кричав нам: боягузи! хто захищатиме Донбас вiд нацикiв?! Зупинилися у мiстi Днiпрорудному пiд Запорiжжям. Знайшов роботу, дружина теж. Але важко було слухати новини про Донецьк i дуже неприемно – про переселенцiв. Переселенцi… – Ян робить паузу, добираючи слова, – …вони рiзнi. Хоча багато пiни наiхало… Не змiг я залишатися там. У серпнi була третя хвиля мобiлiзацii, пiшов у вiйськкомат. Добровольцем. Потрапив в «учебку» «Десна». Розподiлили у дев’яносто третю механiзовану бригаду пiд Днiпропетровськом. Там формували перший батальйон, а у ньому – третю роту, яку мали вiдправити в аеропорт. Брали туди тiльки добровольцiв. – Хлопцi, вечеряти будете? До палати зазирае санiтарка, тiтонька з лагiдним обличчям i червоними долонями. Тягне коридором вiзочок – баняк, стосик тарiлок, нарiзаний хлiб. Ян хитае головою: «дякую». – Дивився на свое мiсто. З вiкон розбитого старого термiналу… Бачив висотку, де прохiдна заводу «Точмаш». Бачив розграбоване «Метро», вентиляцiйний ствол шахти Засядька… Здавалося, можна вийти й пiти додому, а нi – стрiляють. Слухаю, намагаючись уявити, як це – бачити знайомi вулицi, знати, що десь там вiкно твоеi кiмнати, твоi книжки, зiв’ялi без нагляду бегонii у вазонках, коти у сусiдiв або у пiд’iздi, безпритульнi, прислухаються до крокiв, чи ти, бува, не повертаешся… Три тижнi у листопадi Ян з хлопцями своеi роти тримав старий термiнал. – Перший раз намагалися заiхати в аеропорт дев’ятого листопада. Анекдотичний випадок. – Ян гмикае, поправляе хустку-пов’язку, вона його руку в металiчному каркасi пiдтримуе. – Хоча нам було не до смiху. Завантажилися у БМП вшiстьох. Водiй-механiк недосвiдчений, так гнав, що ми проiхали повз аеропорт. Загальмували вже бiля селища Спартак, а в цей момент у Спартаку був прем’ер ДНР Захарченко. Да-а… Коли перший раз щось вiдбуваеться, ти ще неляканий, не знаеш, чого чекати. Їдемо – i здаеться, що по бронi камiнчики стукають, потiм вiдчуваеш: кришка люка ходить ходором, а тодi спалах i потужний удар… Врештi виявилося, ми зробили коло i повернулися у Пiски. Вибралися назовнi – i що бачимо: броня витримала п’ять влучень РПГ. Чотири по дотичнiй i одне пряме. Нас врятувало те, що на бронi були прикрiпленi речмiшки i бронежилет. А РПГ, може, знаете, коли б’е, кумулятивний струмiнь пропалюе метал, розплавляе броню i все всерединi випалюе. Але тут силу удару пом’якшили мiшки i бронежилет. Хлопцiв, що поруч зi мною сидiли, контузило, один вiд удару отримав травму хребта, а я цiлий залишився. Потiм ми дивилися по «сепар-тв» новини, якi транслюе Донецька телевежа, – i там сказали, що украiнськi вiйськовi намагалися атакувати… Насправдi ми просто заблукали. Поки ми розмовляемо, нас кiлька разiв переривають вiдвiдувачi. Жвавий день сьогоднi, день вiдчинених дверей. То дiти прийшли привiтати, малюнки принесли, то мами курсантiв з солодкими подарунками. Але Ян не губить нитки розповiдi. – А другий раз ми таки заiхали в аеропорт, – повертаеться туди, де зупинився. – Це було дванадцятого листопада. Вночi ми перейшли у старий термiнал. Усi днi тривали перестрiлки, але складалося враження, що це бiльше iмiтацiя, «докучливий вогонь». Сепаратисти змiнювалися щотижня, iм не хотiлося пiдставлятися. Стрiляли, щоб звiти для Москви скласти, так менi здавалося. А двадцять дев’ятого листопада розпочався справжнiй штурм. Одразу було зрозумiло: приiхали професiонали, конкретнi хлопцi з конкретним завданням, вони й узялися за справу конкретно. Ми чули, що були серед них i чеченцi, з характерним акцентом. Та ми й бачили iх – у беретах, бородатi. Найнебезпечнiшим i ймовiрним напрямком для штурму була схiдна частина старого термiналу. Нас тiшила думка, що там були розтяжки й сигналки. Може, попереднi сепари думали так само. Тепер не важливо, були там розтяжки чи не було, це не завадило атакуючим. А в нашому взводi особовий склад – це механiки-водii, наводчики-оператори, командири БМП, був ще просто водiй. Хлопцi в основному з Херсона, Запорiжжя, Днiпропетровськоi областi… Нiхто й не здригнувся, гiдно зустрiли, iстерик не було. Всi стояли на своiх мiсцях. Хоча й не були пiдготовленi до бою в примiщеннях, коли до ворога метрiв десять-п’ятнадцять. А то й п’ять. О пiв на дванадцяту дня почався штурм, з’явився перший поранений. Нiчого, трималися. Мене вибили близько п’ятоi години. Просто вiдчув удар у руку, вiдкинуло – i все. Бiй тривав. А десь годинi о десятiй вечора серед нас було вже дев’ять поранених. Тодi з нового термiналу прийшло пiдкрiплення з сiмдесят четвертоi аеромобiльноi бригади, i пораненi вночi потихеньку перейшли зi старого термiналу в новий, вздовж паркана, там метрiв вiсiмдесят… все прострiлюеться… Головний у нас там був Тополя, заступник командира дев’яносто третьоi бригади. Його теж контузило. Хлопцi потiм розповiдали – бiй тривав увесь день. Важко дався. Сiмнадцять «трьохсотих», чотири «двохсотих» – один, на жаль, залишився там. Не вдалося його витягти. Старий термiнал став його могилою… Довелося пiдiрвати старий термiнал. Ян показуе фотографii з мобiлки друга Артема, бо його власна мобiлка розбилася у бою. Артем з Днiпропетровська, пiд Іловайськом потрапив в оточення, був у полонi, потiм у госпiталi, повернувся назад… – Ось тут, – Ян показуе фотографii на екранi мобiлки, – на першому поверсi старого термiналу, коли тихо, найбiльшим задоволенням було посмажити картоплю на вогнi. У нас там якийсь мангал був, пiднос знайшли… Вночi було дуже холодно. Це тiльки коли бiй – жарко. А у черговому режимi, на посту, холодно. Заступали утрьох. Один стоiть двi години, двое вiдпочивають, потiм змiнюються. Якщо е тепловiзор – дивишся в тепловiзор, якщо нi – орiентуешся на слух. Щось зашарудiло в повнiй темрявi, якийсь пiдозрiлий звук: чеку з гранати висмикнув – i туди. Одного разу виявилося, що це кiт шурхотiв. Потiм прибiг до нас, обурено нявкаючи… – Ян нарештi усмiхаеться, нагадуе: – Я котiв люблю… Показуе у мобiлцi стiну, на якiй усi розписувалися, пiдвал, де могли поспати, бiльш-менш обiгрiтися; показуе отвiр у стiнi, за ним – чорнота. – Ось звiдси пiшов штурм, з цiеi дiри. Звiдси полетiли гранати, запрацювали гранатомети… А позивний? Який у Яна позивний? У нього не було позивного. У них у пiдроздiлi по iменах один до одного зверталися, а позивнi були лише у тих, хто по радiостанцii спiлкувався. …Ян поступово одужуе, чекае на приiзд дружини й доньки. Багато читае. Пораненим у госпiталi подарували електроннi книжки. Ян вдячний комусь невiдомому, хто «набив» йому до букридера книжок до його смаку. Є улюблена фантастика, военнi мемуари. Ян хоче в бiлих плямах Другоi свiтовоi вiйни розiбратися… І, – усмiшка, – боiться набрати кiлограмiв. Каже: за мiсяць схуд на десять кiлограмiв, а тепер, з таким наполегливим годуванням, – кидае оком на Олену, – можна легко повернутися до попередньоi ваги… – Ви знаете, – кажу йому, – хто першим назвав таких, як ви, кiборгами? Самi бойовики. На початку вересня один з бiйцiв так званоi «Новоросii» написав: я, блiн, не знаю, хто захищае Донецький аеропорт, але ми iх вже три мiсяцi вибити не можемо… І далi, близько до тексту – намагалися, мовляв, штурмувати, але нам так вломили, що змушенi були вiдiйти… А висновок був такий: не знаю, хто там сидить, але це не люди, це кiборги… Ян невизначено гмикае, я цього слова – кiборг – вiд нього не чула. Як i iнших слiв – патрiот, герой, батькiвщина… Вiн i про бiй за аеропорт розповiдае буденно, звичайними словами. Розмови, розмови, розмови… Вони тут лiкують. Вони тут душу перевертають, знiмають з неi тягар. Волонтерка Настя (та, що перевелася на заочне й у госпiталi щодня) переконана, що це iнодi найголовнiше – поговорити з хлопцями, просто послухати iх з розумiнням. Але воно не завжди так бувае, щоби усе збiглося – настрiй, певний час, реакцiя… Приходить бабуся з домашньою картопелькою, загорнутою в газети, у кiлька рушникiв. Ще гарячою. Хлопцi вдячнi iй, хоча саме цiеi хвилини iм iжа до рота не лiзе, але й бабцю ображати не хочуть, з’iмо, кажуть. Трошки пiзнiше неодмiнно з’iмо. Бабусi цього замало, ii переповнюе спiвчуття, i вона сама усе псуе: ой Божечку! – зi схлипом, з надривом, до когось безногого: – бiдна дити-ина! та що ж з тобою зробили… та як же ти тепер?… Й без того на серцi скребло, а тепер i поготiв – хiба встати й вийти. Курити. Хто може встати. Тому Настя часом зупиняе деяких вiдвiдувачiв бiля лiфта: ви до кого? «На солдатикiв подивитися…» – «Подивитися? – обурюеться вона. – Хiба ж це зоопарк?…» Настя, за ii власним визначенням, «вiдповiдальна» за хiрургiчний корпус, за те, щоб хлопцi тут мали усе необхiдне… Інформацiю, списки потреб дiвчата виставляють на Фейсбуку на сторiнцi «Волонтерськоi сотнi». Про один iз найпам’ятнiших днiв Настя згадуе так: «Це коли у корпусi було погано з водою… звичайною питною водою. Їi практично не було. На сiм палат – одна баклажка, i усi хлопцi просили пити…» У водi завжди найбiльша потреба, а з одягу найперший дефiцит – спортивнi штани. Хто б сказав ще рiк тому, що найкращим подарунком для дiвчини буде кiлька чоловiчих треникiв… Якби Настя була лiтературним персонажем, якби оповiдання про неi було не фотографiею, а написаною з натури картиною, то цю дiвчину привело б у волонтерство нiщо iнше, як кохання. Потреба пiдтримати близьку людину вийшла б за рамки романтичних стосункiв, розрослася б до необхiдностi допомагати багатьом, стала б стилем життя. Оповiдання про Настю мало б свiтлий фiнал. Їi майбутне проглядалося б у тому, що вона вiдчувае i що робить тепер. 3 Пiд вечiр береться мороз. Перебiгаемо мiж корпусами, встигаючи вiдчути холод зимового повiтря. На ганку стоiть Василь, айдарiвець, у самiй футболцi з тризубом. І хоч би що йому, з рота пара, жартуе з хлопцями-дiвчатами, а тi у теплих куртках. Застудите героя! Про Василя писали усi засоби масовоi iнформацii: йому у полонi сепаратисти вiдрубали руку сокирою за татуювання «Слава Украiнi!». А тодi, скалiченого, обмiняли на когось iз родичiв свого ватажка. Забираемо Василя до корпусу, а швидше, вiн сам вирiшуе, що час iти. Обганяе нас, iде коридором вiддiлення реабiлiтацii, лiве плече нижче правого, наче рука вiдтягуе його донизу. Час вiд часу Василь приiжджае до госпiталю зi Старого Самбора, на реабiлiтацiю. Вдома завдяки йому виник швейний волонтерський батальон, де шиють iз флiсу шкарпетки, балаклави, кiкiмори, маскувальнi халати, передають на Схiд. Вiн сам з волонтерами вже возив на Луганщину термобiлизну, вiйськову форму, тепловiзор. Хтось починае з волонтерства, а тодi стае бiйцем, бере до рук зброю. А у когось навпаки, спочатку передова, боi, поранення, одужання, а тодi – волонтерство. І всюди рiзнi люди трапляються. Є люди, а е гiвномути (як сказав один з поранених бiйцiв). Таке слово вигадав. Василевi один такий зустрiвся, з порадою: для чого тобi дорогий протез, тобi ж достатньо вчепити гак, щоби пакет тримати… Але трапився й медик, що дав надiю: е, мовляв, у свiтi такi сучаснi бiонiчнi протези, що наче мають нервовi закiнчення, навiть штучнi пальцi згинаються-розгинаються. Але й цiна немала, до двохсот тисяч доларiв… Пiдключай, сказав, волонтерiв i доброчинцiв, вони допоможуть. – Волонтери – наше все! Це Фелiкс радiе, зустрiчаючи Марину. Високий, говiркий, помiтно накульгуе. Вiн доброволець iз батальйону територiальноi оборони «Волинь». На реабiлiтацii. Стильна зачiска, палиця в руцi, футболка «Слава Украiнi!». «Знову, – каже, – перукарi приходили» (перукарi тут теж волонтери). Розповiдае, як спочатку на Сходi батальйон нiчого не мав, нiчогiсiнько i як ситуацiю заходилися виправляти звичайнi люди. Волонтери привозили усе необхiдне на передову, незважаючи на обстрiли. – Ми iм руки готовi були цiлувати, – каже Фелiкс. – Якби не волонтери, то нi армii, нi добровольчих загонiв не було б. Нiчого б не було. І тут у госпiталi те саме… Неспiшно проминае нас зворушлива трiйця: у центрi чалапае крихiтна дiвчинка, на головi пiдстрибують п’ять кумедних хвостикiв. Маленьку тримають за ручки батьки: високий чоловiк у жорсткому корсетi i молода жiнка, коса через плече. Дiвчинка нещодавно навчилася ходити, саме у госпiталi й навчилася. Це перше, що дiзнаюся про цю сiм’ю, а друге – що вони з Бiлоi Церкви. «Я Вiку ще годую груддю», – каже Людмила. В усiх госпiталях сiмейне трiо разом, зараз жiнка з дитиною живуть у школi-iнтернатi, шукають житло поближче, але з ранку до вечора – зi своiм чоловiком i татом. Руслан воював у сiмдесят другiй окремiй механiзованiй бригадi, пiсля тяжкого поранення чотири мiсяцi лiкувався у столичному госпiталi, а сюди потрапив на реабiлiтацiю. «Розходжуюсь потихеньку», – усмiхаеться вiн. Маленька Вiка, крехчучи, подае батьковi календарик, на фото – козенятко, символ наступного року. – Скажи «на!», – пiдказуе чоловiк, – i я вiзьму. Мала сопе, мовчки пхае татовi картинку. – Не розумiю, – м’яко наполягае вiн. – Скажи «на!» – Вона говорила, – Людмилi хочеться похвалитися успiхами малоi, – вона щойно говорила, Руслан ii навчив… 4 Свiтлану зустрiли у «хiрургii», у третiй палатi – вона вiтала Андрiя (я його вперше бачу) з iменинами. Почекайте, сказав нам Андрiй, залишивши подарунок на лiжку. – Сашко, де у нас там…? Брат витяг звiдкись пляшку червоного вина. – Та не треба! – замахали руками до нього. – Треба-треба. По три ковтки, за здоров’я. Штопора, щоправда, немае, але це не страшно. Спостерiгаемо за тим, як можна вiдкоркувати вино без жодних допомiжних засобiв. Виглядае як фокус. Андрiй перекинув пляшку догори дригом, тримае ii у повiтрi, а брат Сашко б’е у дно дволiтровою пляшкою мiнеральноi води. Глухi удари – i жодних зрушень. – Зараз пiде, – запевняе Андрiй, мiцно стискаючи здоровою рукою пручливе каберне, – нiкуди не дiнеться… На ньому синя футболка з написом «Украiна – моя земля». Прооперована, схована у жорстку лангетку, рука на перев’язцi наполовину затуляе останне слово. Андрiевi потрiбна допомога, але вiн не дозволяе нiкому втручатися. Та й нiхто з нас не здатний вiдкоркувати пляшку без штопора, без ножа, голими руками. Нам залишаеться лише дивитися. Корок вперто тримаеться скляного горла. – Може, iншим разом? – пропонуе хтось iз дiвчат. На неi дивляться з осудом: нiкуди ми не пiдемо, особливо тепер, коли нiчого не виходить, коли той корок анi руш. Андрiй мае вiдкрити це непоступливе вино. Однiею рукою. І вiн б’еться з тою пляшкою чимдуж, пiдохочуючи брата: – Давай, Сашко! Ще! Ще! Сильнiше бий! І от нарештi корок не витримуе. – Є! – каже Сашко. Каберне вибулькуе у пластиковi стаканчики. Тост: за перемогу! Андрiй тягне свiй ковток через трубочку. Обличчя йому вiдновлювали канадськi пластичнi хiрурги. Боець вiсiмдесятоi аеромобiльноi бригади. Пiсля поранення у Луганському аеропорту вiн перенiс уже кiлька операцiй голови, руки, ноги. Ще в аеропорту йому ампутував ногу хiрург-травматолог, який згодом повернувся на постiйне мiсце роботи – у цей госпiталь, у це вiддiлення, яким керуе. Тепер «веде» Андрiя. Як i дядю Сашу з «Айдару», який прикривав вiдхiд поранених з аеропорту. У тi липневi днi пiдполковник медичноi служби разом зi своiми колегами облаштував похiдну операцiйну в Луганському аеропорту. Знеболювальних бракувало, траплялися днi, коли пораненим витягали осколки пiд «дерев’яною» анестезiею: «Тримай, брате, патичок у зубах!» Але медикам вдалося неймовiрне, вони не втратили жодного з пiвсотнi поранених. Андрiю зi шматочка стегновоi кiстки лiкарi сформували щелепу, з ноги взяли шкiру на понiвечену руку… Зiбрали, каже, як конструктор. Невдовзi йому ставитимуть зубнi iмпланти, все буде гаразд iз обличчям Андрiя, вже й чутливiсть поступово повертаеться… – Андрiя врятував Хiрург i велике кохання, – говорить Свiтлана. Над лiжком Андрiя, мiж дитячими малюнками – портрет повненькоi бiлявки з двома дiвчатками. Сiм’я. – З Андрiем зараз брат, а потiм знову дружина приiде, у цiй сiм’i своiх не кидають, – це Свiтлана вже по дорозi до «офiсу». – А е такi випадки… хай Бог милуе… Скажи, Марино? Марина кивае. Були у госпiталi хлопцi з обома перебитими руками, i траплялося таке, що дружина приiжджала раз на два мiсяцi, посидiла поруч, навiть на тумбочцi не поприбирала – забралася й поiхала. А хлопцю без допомоги нiяк. Його товаришi по палатi в туалет водять. Вiн не може себе обслуговувати, навiть сам води напитися не в змозi… – А ще трапляеться, що родичi пораненого користуються його грошима, – докидае Свiтлана. – Ми органiзовуемо збирання коштiв на лiкування, протезування, аж раптом помiчаемо: дружина дiстаеться до госпiталя лише на таксi, у гарному новому вбраннi приходить, хоча приiхала гола-боса. Є й такi… Однi останне вiддають, iншi сподiваються, що за них хтось усе зробить… Мало не забула, для чого шукала Свiтлану: менi потрiбнi координати волонтерiв, якi шиють «розгрузки». Це слово ще кiлька мiсяцiв тому мало зовсiм iнше значення. Принаймнi для бiльшостi. А тепер хто ж не знае: «розгрузка» – це вiйськовий спецодяг, розвантажувальний жилет з багатьма кишенями та петлями для необхiдних речей. Можна купити за грубi грошi, а можна й пошити – i тут волонтери не пасуть заднiх, шиють самi. Записую номер телефону. В офiсi на прохiднiй пахне смаженою цибулею та свiжою випiчкою: дiвчата розрiзають на кавальчики величезний гарячий пирiг з капустою. Принiс чоловiк, сказав: теща спекла. Повертаемось у корпус iз розкладеними в маленькi пакети шматочками. Безрозмiрний пирiг – вистачае i хлопцям, i медсестрам, i волонтерам. Запах розбурхуе голод, за цiлий день ми нiчого не iли i навiть не хотiли. Тепер розумiеш, каже Марина, чому я схудла за останнi мiсяцi?… 5 Новий день – iнша пiсня. І у Вадима репертуар змiнився, i настрiй у багатьох. Олександр нинi не в настроi, але виду не подае. Тiльки говорить й говорить, тамуючи бiль. Йому цього тижня зробили операцiю, начебто останню – вставили металеву пластину у стегнову кiстку. І вiн раз у раз замовкае, стиха постогнуе. Пiсля уколу знеболювального вiдживае, усмiхаеться медсестрi, береться розповiдати, як працював водiем, ганяв вантажiвки на великi вiдстанi. Курив по двi пачки на добу. Одну цигарку викурюе – по наступну тягнеться. Страшенно смалив. Часу на дорогу давали обмаль, немов автомат програмували на певне завдання: наче ти не людина i тобi не потрiбнi нi сон, нi iжа, нi зупинки час вiд часу. А з оформленням супроводжувальних паперiв усе навпаки – тягнули, душу вимотували, змушували чекати годину, двi… Щоб не заснути за кермом, Сашко припiкав собi шкiру мiж великим i вказiвним на лiвiй руцi: бiль закемарити не давав. Пiсля того як остаточно прийшов до тями у реанiмацii, зробив вiдкриття – не перебитi ноги, а той безперечний факт, що вiн кiлька днiв не курив. І не вiдчував жодного бажання! Хлопцi курили навiть на лiжку, бо ходити не могли, а вiн нюшив повiтря й не мiг второпати: як так? чому його, затятого курця, не тягне до цигарки? Дивна iсторiя, вiн так i не знайшов iй пояснення. Бiля Андрiя, за здоров’я якого ми пили червоне сухе, тепер дружина, я ii одразу впiзнаю, вона така сама, як на фото бiля його лiжка. Волонтер Тетяна (не та, що на прохiднiй, iнша) цього дня знову привезла спецiальнi чохли на пораненi руки-ноги. Кiлька днiв тому знiмала мiрки, i от уже волонтери iх пошили. Славiк застiбае блискавки на чохлi, нога з апаратом Ілiзарова ховаеться в одежину, зсередини флiсову, зовнi – з вологовiдштовхувальноi тканини. «Тепер можна й на вулицю!» – радiе Славiк. Тетяна обмiряе руку Яна, вiн матиме обнову за кiлька днiв. Доведеться апарат на руцi ще не один тиждень носити, але це нiчого, каже Ян, вiн знае, як розробляти м’язи та сухожилля. «Колись на шахтi сильно травмував пальцi лiвоi руки, а тодi поступово розпрацював iх. І цю руку розпрацюю». – Ви волонтер? – запитуе мене чоловiк у коридорi, когось провiдати прийшов. – Нi, я помiчник волонтера. – Тут щось вайфай глючить! Чого тiльки не доводиться з’ясовувати волонтерам… А от i Свiтлана у рудiй робочiй куртцi. – Добрий день, – кажу. – Який ще добрий день? Слава Украiнi! – вiдповiдае з усмiшкою, а очi сумнi. Збираеться на Схiд. Новини читали?… Отож. Повезе на передову, що зiбрали. Там, каже, хлопцi воюють, з якими на Майданi разом були. Хочу, каже, там залишитися. – А ми тут з ким залишимось? – зупиняе ii Марина. – Не вiдпускаемо. Навiть не думай. Свiтлана, якби це вiдбувалося в оповiданнi, теж поiхала б на Схiд. Повезла б танкiстам спальники. А там iм трапився б якийсь метушливо-заклопотаний командир: швиденько, швиденько, ось тут розвантажуйтесь – i дякую, давайте назад, тут небезпечно. А через кiлька днiв Свiтлана видзвонила б своiх пiдопiчних: слава Украiнi! То як там спальники? Не мерзнете тепер?… А танкiсти i далi сплять пiд танками на землi. Не дiйшла до них волонтерська допомога. Свiтлана вибухнула б монологом, вiд сили якого розтанув би снiг i розкололася крига. Вона сказала б усе, що думае, не добираючи слiв. І назад! До того командира. У крижаному мовчазному спокоi… У тому оповiданнi вона б залишилася на передовiй i чоловiки-побратими розповiдали б про неi неймовiрнi iсторii. Бiля лiфта зустрiчаю доньку дядi Сашi, Аню. Вона тепер тут, i ii старша сестра Олександра, падчерка дядi Сашi, обидвi з дiтьми, обидвi бiженки з Луганська… Аня кiлька днiв тому сяяла усмiшкою, демонструючи ямочки на щоках, розповiдала, що вiддала дiтей до дитячого садочка, а нинi зовсiм без настрою. Що таке? Друг у Луганську повiсився. На власному ременi. У неi такi зараз очi, що краще б вона сьогоднi не приходила до батька. Важкий день. Сашковi знову роблять знеболювальний укол. Вiн блiдий як стiнка, очi запали, ще й неприемностi якiсь в «Айдарi». Вам, каже, цього краще не знати… А тодi й розказуе, i висновок робить: хлопцi поiхали воювати, а не гнити, яке, до дiдька, перемир’я… Олена шепоче: зрив був у нього сьогоднi, може, вiд болю, а може, вiд новин. Нещодавно заспокоiвся. Нiколи не знати, що може статися наступноi хвилини з терплячою людиною. Тут ще таке було. Хлопчина, якому ступню вибухом вiдiрвало (таких тут чимало), тихий, невередливий Андрiй з Волинi, завжди занурений у своi думки, раптом через якусь дрiбницю – у крик. Немов чеку хтось висмикнув. На нейтральну реплiку про туристiв у мiстi – ходять, мовляв, радiють життю – його понесло без гальм: усе у них в шоколадi!.. наче в iншiй краiнi живуть!.. Це у нас вiйна! А у них все чудово! І усе голоснiше: а я без ноги! Я без ноги тепер! Чому це зi мною сталося? Чому я?! Йому спочатку хтось один, а тодi й усi: ти живий, дякуй Боговi, дякуй долi, кому вiриш, тому й дякуй. А вiн у крик: за що дякувати?! За те, що я тепер калiка?! А вони на вечiрках та дискотеках? – І ти будеш… – На протезi? – На протезi. Якщо характеру не забракне. – Не хочу! Я жити не хочу! Така iстерика почалася, що повтiкали усi. Марина залишилася. Стримуючи себе, говорила, говорила, аби не мовчати. Не можуть усi йти воювати, хтось мае працювати, щоб податки платити, щоб було за що армiю утримувати. А сама думае: якого чорта таких, як вiн, туди узяли, а фахiвцям вiдмовили? Не готових до пострiлiв та окопiв, вчорашнiх школярiв, якi життя не бачили, якi автомата у руках не тримали, – узяли, а волонтерiв-спецназiвцiв, нехай не першоi молодостi, не дуже здорових, але добровольцiв – не взяли… Треба було брати тих, хто служив в армii, хто мае вiйськову спецiальнiсть. А вголос iнше: у тебе життя попереду, ти будеш ходити. Андрiй ii не чуе, пустився берега, ридае. Так страшно, так безнадiйно… Аж раптом – телефон озвався. Мама. Марина: алло! І втратила дар мови вiд почутого. Малий загубився! У Стрийському парку! Щойно був поруч i вже нема!!! – Як загубився?… І поки Мариною трусило, Андрiй замовк, повалився на лiжко. Малого швидко знайшли, вiн навiть не встиг налякатися. Андрiй, накрившися ковдрою, вже тiльки схлипував, чимраз тихiше. Сам як дитина, що загубилася. 6 За кiлька днiв маленька Вiка наче подорослiшала. Смикае маму за руку, тягне кудись, заважае розмовляти з лiкарем. Пiдходжу так, щоб на рiвнi очей малоi опинилася торбинка, з якоi визирае бiла кудлата iграшка. Дiвчинка замовкае, витягае песика, притискае до себе. Вiка не боiться дорослих, до усiх йде, усiм усмiхаеться, госпiталь для неi – майже дiм. Коли ii батька пiдняли по бойовiй тривозi, iй було п’ять мiсяцiв, коли поранило – десять. Зараз iй рiк i чотири. Поки ми розбираемо торби з батьками, поки розмовляемо, вона гуляе вже сама, без догляду. Всi ii тут знають. Руслан i Людмила тримаються разом усi цi мiсяцi. Коли старшому лейтенанту вручали у киiвському госпiталi медаль «За оборону рiдноi держави», його дружина Людмила отримала медаль «За вiрнiсть та кохання». Роман зi своiми двома взводами стояв пiд самим кордоном з Росiею, бiля Червонопартизанська. Наказ був: триматися! Двадцять четвертого липня блокпост почали обстрiлювати. – Я навiть не зрозумiв, що упiймав кулю, – вiдчув лише, що ноги вiдмовили. – Руслан лежить у палатi, корсет поруч – на тумбочцi, без нього не ходить. – Куля зi змiщеним центром залетiла пiд бронежилет, пробила, як потiм з’ясувалося, легенi, пошкодила хребет i вийшла через печiнку… Хлопцi мене перемотали, два уколи наркотику ввели, щоб бiль притлумити, i вiдправили у польовий госпiталь. Комбат прийняв рiшення вiдвезти кiлькох важких поранених на територiю Росii, бо нiкуди бiльше не довезли б живими. Через пропускний пункт Червонопартизанськ-Гукове. «Градом» стрiляли з Гукового, це Ростовська область, i операцiю менi зробили у Гуковому… Вдячний лiкаревi, що мене врятував. Того ж дня мене вiдправили у Ростов-на-Дону «швидкою», а звiдти лiтаком у Киiв… У реанiмацii Руслана пiдключили до апаратiв пiдтримки життедiяльностi, але дихав вiн самостiйно. Лише через два тижнi вiдчув поколювання у кiнчиках пальцiв i змiг ними поворушити. У тi першi тижнi Руслан перетворився на суцiльний бiль, а Людмила була саме терпiння. Каже, що чоловiк страждав безмiрно, не давав до себе доторкнутися. Якби не волонтери, не вийшли б Руслан i Людмила з цiеi бiди. Лише одна крапельниця коштувала три з половиною – чотири тисячi гривень, а Руслан iх отримував по три-чотири на день протягом двох мiсяцiв. Дружина з малою була з ним вдень, вночi сидiв бiля нього хтось iз волонтерiв – Руслан був зовсiм безпомiчний. Волонтери забезпечували лiками. Автомайданiвцi возили Людмилу з Вiкторiею в Русанiв до брата Руслана (вiн там живе), за сорок кiлометрiв i назад. Згодом Людмилу з дитиною кияни взяли до себе на квартиру неподалiк госпiталю, щоб вони не витрачали час на переiзди. Без грошей взяли, просто так. Дiвчинка-школярка, п’ятнадцятирiчна Таня (у неi батьки волонтери), гуляла з Вiкторiею. Принесе у госпiталь погодувати – i знову на вулицю. Мала до неi звикла, як побачить – ручки тягне, обiймае. Тепер Людмила з дитиною вже знову «на квартирi», знайшли кiлька днiв тому. Половину платнi за помешкання узяли на себе добрi люди… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=23302476&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.