Вбивство у «Схiдному експресi»
Агата Крiстi

Еркюль Пуаро
Бельгiйський детектив Еркюль Пуаро мусить термiново виiхати зi Стамбула до Англii, але вiльних мiсць у «Схiдному експресi» вже немае. Його виручае давнiй друг мсье Бук, власник компанii, котрiй належить поiзд. Зранку за снiданком детектив помiчае, що пасажири поiзда – люди рiзних нацiональностей, якi випадково опинилися в одному вагонi. Американець Ретчетт, що видаеться Пуаро надто пiдозрiлим, просить детектива стати його охоронцем. Але той вiдмовляеться. Уночi Пуаро весь час будитимуть рiзнi звуки й стукоти, а потiм настане тиша – через снiговi замети поiзд зупинився десь в Югославii, пасажири в напруженнi, а дивний мiстер Ретчетт лежить мертвим у своему купе… Детектив Пуаро береться до розслiдування.

Агата Крiстi

Вбивство у «Схiдному експресi»

* * *

М.Е.Л.М. [1 - Максу Едгару Люсьену Мелловану, другому чоловiку Агати Крiстi. (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)], Арпачiйя, 1933 рiк

Частина перша

Факти

Роздiл перший

Важливий пасажир у Таврському експресi

Зимовий ранок, п’ята година, Сирiя. Уздовж платформи в мiстi Алеппо розтягнувся потяг, котрий у залiзничних путiвниках велично називався Таврським експресом. Вiн складався з кухнi, вагона-ресторану, спального вагона та двох пасажирських вагонiв мiсцевого сполучення.

Бiля пiднiжки спального вагона стояв молодий французький лейтенант у розкiшному одностроi, бесiдуючи з невисоким чоловiком, закутаним по самi вуха, у якого з-пiд одягу виднiлись тiльки частина червоного носа та кiнчики закручених догори вусикiв.

Було достобiса зимно, i хоча проводжати помiтного незнайомця не належало до справ приемних, лейтенант Дюбоск мужньо виконував свiй обов’язок. Із його рота линули вишуканi фрази досконалою французькою. Хоча вiн, по сутi, не розумiв, що ж, власне, вiдбувалося. Так, лише чутки, як завше бувае в таких випадках. Роздратування генерала ставало щоразу сильнiшим. А тодi прибув цей чужинець-бельгiець, здаеться, iз самоi Англii. Минув тиждень, вельми напружений i дивний. А тодi дещо сталося. Один дуже вiдомий офiцер наклав на себе руки, iнший пiшов у вiдставку, i похмурi обличчя раптово втратили свою стурбованiсть, а деякi вiйськовi обмеження було послаблено. А генерал, генерал того самого лейтенанта Дюбоска, аж наче помолодшав рокiв на десять.

Дюбоск почув випадково частину розмови генерала з чужинцем. «Ви врятували нас, mon cher[2 - Мiй дорогий (фр.).], – розчулено сказав генерал, його знаменитi сивi вуса тремтiли. – Ви врятували честь французькоi армii, запобiгли значному кровопролиттю! Чим я можу вiддячити вам за те, що вислухали мое прохання? Подолали такий далекий шлях…»

На що чужинець (то був мсье Еркюль Пуаро) гречно вiдповiв: «Чи ж годен я забути, як ви колись врятували менi життя?» Генерал заперечив, мовляв, його заслуги перебiльшенi, а потiм, згадавши Францiю, Бельгiю, славу, честь та iншi спорiдненi речi, вони щиро обнялися, i на тiм iхня бесiда скiнчилась.

Що ж там все-таки сталося, лейтенант Дюбоск так i не допетрав, наразi вiн мав посадити мсье Пуаро на Таврський експрес, i виконував це доручення старанно i завзято, як i належало молодому офiцеровi з перспективою кар’ерного зростання.

– Сьогоднi недiля, – сказав лейтенант Дюбоск. – У понедiлок, тобто завтра ввечерi, ви будете в Стамбулi.

Це вiн мовив уже не вперше. Такi повторення притаманнi розмовам на платформi перед вiдправленням потяга.

– Саме так, – погодився Пуаро.

– Гадаю, ви маете намiр залишатися там на кiлька днiв?

– Mais oui[3 - Саме так (фр.).]. Я ще не був у Стамбулi. Було б шкода проминути його… comme ?a[4 - От-от (фр.).]. – Вiн клацнув пальцями, щоб висловити це чiткiше. – Немае потреби квапитися… Я залишуся там на кiлька днiв як турист.

– La Sainte Sophie[5 - Свята Софiя (фр.). Ідеться про Собор Святоi Софii у Стамбулi.], дуже красиве мiсце, – зауважив лейтенант Дюбоск, який нiколи його не бачив.

На платформу дмухнуло холодним вiтром. Обое чоловiкiв зiщулилися. Лейтенант Дюбоск нишком поглянув на годинник. За п’ять хвилин п’ята… Ще п’ять хвилин!

Збентежившись, що супутник мiг помiтити цей нетерплячий погляд, спробував вiдновити бесiду.

– У цю пору року небагато подорожують, – сказав вiн, кивнувши на вiкна спального вагона.

– Саме так, – погодився Пуаро.

– Сподiватимемося, що у Таврських горах не замете.

– Таке трапляеться?

– Інодi. Але не цього року.

– Тодi залишаеться сподiватися, – сказав мсье Пуаро. – Новини погоди з Європи не вельми втiшнi.

– Навiть кепськi. На Балканах повно снiгу.

– Чув, що й у Нiмеччинi також.

– Eh bien[6 - По вагонах, мсье (фр.).], – швидко сказав лейтенант Дюбоск, щоб попередити ще одну паузу. – Завтра ввечерi, о дев’ятнадцятiй сорок будете в Константинополi.

– Так, – сказав мсье Пуаро, i вiдчайдушно продовжив: – La Sainte Sophie, кажуть, дуже гарна.

– Розкiшна, повiрте менi.

Над ними, у вiконцi одного зi спальних вагонiв вiдсунулися шторки й звiдти визирнула молода жiнка.

Мерi Дебенгем майже не спала вiдтодi, як минулого четверга вирушила з Багдада. Нi в потягу до Кiркуку, нi в кiмнатi вiдпочинку в Мосулi, нi минулоi ночi в потягу вона так i не виспалася. Утомившись лежати без сну в спекотнiй задусi купе, змусила себе встати i тепер виглядала з вiкна.

Начебто Алеппо. Звiсно ж, нiчого цiкавого. Просто довга, погано освiтлена платформа, чути, як сперечаються араби. Пiд вiкном двое чоловiкiв розмовляють французькою. Один iз них французький офiцер, а iнший – невеликий чоловiчок з величезними вусами. Вона ледь усмiхнулася. Нiколи в життi вона не бачила когось настiльки закутаного. Напевно, надворi дуже холодно. Ось чому в потягу так накочегарили. Вона спробувала вiдчинити вiкно, але воно не пiддавалося.

До чоловiкiв пiдiйшов провiдник спального вагона й повiдомив iм, що потяг от-от рушить. Мсье було б краще пiднятися у свiй вагон. Маленький чоловiчок пiдняв свого капелюха. Оце-то голова, як справжнiсiньке яйце! Попри свою стурбованiсть Мерi Дебенгем розсмiялася. Кумедний чоловiчок. Із тих, кого нiколи не сприймаеш серйозно.

Лейтенант виголошував свою прощальну промову. Вiн пiдготував ii заздалегiдь i притримав до останньоi хвилини. Чудовi та дуже вишуканi слова. Вiдмовляючись здаватися, мсье Пуаро вiдповiдав тим же.

– Envoiture, Monsieur[7 - Ну (фр.).], – втрутився провiдник спального вагона.

Показуючи неприховане небажання iхати, мсье Пуаро пiднявся у потяг. Провiдник попрямував за ним. Мсье Пуаро помахав рукою. Лейтенант Дюбоск вiддав честь. З пронизливим скреготом потяг повiльно рушив.

– Enfin![8 - Нарештi (фр.).] – пробурмотiв мсье Еркюль Пуаро.

– Бр-р-р-р, – сказав лейтенант Дюбоск, аж тепер зрозумiвши, наскiльки вiн замерз.

– Voila, Monsieur[9 - От, мсье (фр.).]. – Театральним жестом провiдник показав Пуаро красу його спального вагона й акуратнiсть складеного багажу. – Невеличку валiзу мсье я помiстив сюди.

Його протягнута рука на щось натякала. Еркюль Пуаро вклав туди складену банкноту.

– Merci, Monsieur[10 - Дякую, мсье (фр.).]. – Провiдник заговорив швидко i дiловито. – Квитки мсье у мене. Також я попрошу ваш паспорт. Мсье сходить у Стамбулi, так?

Пуаро кивнув.

– Здаеться, тепер люди подорожують неохоче? – запитав вiн.

– Нi, мсье. У вагонi ще тiльки двое пасажирiв. Обое англiйцi. Полковник з Індii та молода англiйська ледi з Багдада. Мсье щось потрiбно?

Мсье замовив пляшку мiнеральноi води «Пер’е».

П’ята година ранку – незручний час для початку поiздки потягом. Ще двi години до свiтанку. Розумiючи, що цiеi ночi вiн так i не поспав i що делiкатну мiсiю успiшно завершено, Пуаро згорнувся калачиком у кутку i заснув.

Коли вiн прокинувся, було о пiв на десяту, i вiн попрямував у вагон-ресторан у пошуках гарячоi кави.

Там була тiльки одна вiдвiдувачка, без сумнiву, та молода англiйка, про яку згадував провiдник. Вона була висока, струнка, чорнява, рокiв двадцяти восьми. У тому, як вона снiдала та як звелiла офiцiантовi принести iй ще кави, вiдчувалась дiловитiсть, що вказувала на те, що ця панянка добре знае свiт та звикла подорожувати. Вона була одягнена в темний дорожнiй костюм iз тонкоi тканини, що iдеально пасував до спеки в потягу.

Не знайшовши цiкавiшого заняття, мсье Еркюль Пуаро непомiтно спостерiгав за пасажиркою.

У нього склалась думка, що це одна з тих молодих жiнок, якi без проблем подбають про себе, де б вони не перебували. Врiвноважена та компетентна. Йому бiльше сподобалась строга правильнiсть ii рис та нiжна блiдiсть шкiри. Сподобалась глянцева чорнява голiвка з елегантними завитками та ii очi – спокiйнi, сiрi й незворушнi. Однак, вирiшив Пуаро, вона була надто компетентна, щоб назвати ii jolie femme[11 - Красива жiнка (фр.).].

Згодом у вагон-ресторан увiйшов другий пасажир. Високий чоловiк вiком сорока-п’ятдесяти рокiв, худорлявий, засмаглий, злегка посивiлий на скронях.

– Полковник з Індii, – промовив про себе Пуаро.

Прибулий злегка вклонився дiвчинi.

– Доброго ранку, мiс Дебенгем.

– Доброго ранку, полковнику Арбатнот.

Полковник стояв, поклавши руку на стiлець поруч дiвчини.

– Не заперечуете? – запитав вiн.

– Звiсно, нi. Сiдайте.

– Ну, розумiете, за снiданком говорять небагато.

– Сподiваюся. Але я не кусаюсь.

Полковник сiв.

– Бой! – гукнув вiн офiцерським голосом i замовив яйця та каву.

Його погляд на мить затримався на Еркюлевi Пуаро, а потiм байдуже рушив далi. Пуаро, який безпомилково читав думки англiйцiв, знав, що той чоловiк собi подумав: «Просто якийсь клятий iноземець».

Вiрнi своiй нацiональностi, англiйцi були не надто говiркi. Вони обмiнялися кiлькома короткими фразами, i незабаром дiвчина встала та пiшла у свое купе.

Пiд час обiду тi двiйко знову сiли за один стiл i знову повнiстю iгнорували присутнiсть третього пасажира. Розмова стала жвавiшою, нiж за снiданком. Полковник Арбатнот говорив про Пенджаб та iнодi розпитував дiвчину про Багдад, де вона, як з’ясувалося, працювала гувернанткою. У ходi бесiди вони виявили, що мають спiльних друзiв, що одразу ж зробило iхнi стосунки привiтнiшими i теплiшими. Вони обговорювали старого Томмi Якогось-то та Джеррi Якогось-ще. Полковник поцiкавився, чи iде вона просто в Англiю, чи зупиниться в Стамбулi.

– Нi, прямiсiнько в Англiю.

– Шкода, правда?

– Я вже iхала цим маршрутом два роки тому, i тодi провела в Стамбулi три днi.

– А, розумiю. Ну, мушу зiзнатися, що дуже радий це чути, адже я також iду в Англiю.

Сказавши це, вiн незграбно вклонився, ледь почервонiвши.

– А наш полковник залюбливий, – подумав Еркюль Пуаро, звеселiвшись. – У потягу це так само небезпечно, як i пiд час морськоi подорожi!

Мiс Дебенгем байдуже вiдповiла, що це було б дуже мило. Їi манери були стриманiшi.

Пуаро помiтив, що полковник провiв ii до купе. Незабаром потяг проiжджав повз величнi краевиди Тавру. Коли ця пара стояла поруч, дивлячись униз, на Кiлiкiйськi ворота, дiвчина раптом зiтхнула. Пуаро, який стояв неподалiк, почув ii шепiт:

– Як тут гарно! Я хотiла б… Хотiла б…

– Прошу?

– Якби я могла насолоджуватися цим!

Арбатнот не вiдповiв. Його квадратне пiдборiддя здавалося ще суворiшим та напруженiшим.

– Бог свiдок, я хотiв би, щоб ви не мали до цього стосунку! – сказав вiн згодом.

– Тс-с-с, будь ласка, тихiше.

– О! Усе гаразд. – Вiн роздратовано глянув у бiк Пуаро. Потiм продовжив: – Але менi не подобаеться те, що ви працюете гувернанткою, змушенi бути на побiгеньках тиранiчних матерiв i iхнiх набридливих баламутiв.

Вона засмiялася, наче на мить втратила самовладання.

– О! Ви не маете так думати. Зацькована гувернантка – це мiф. Запевняю вас, що це батьки мене бояться.

Вони бiльше не розмовляли. Арбатноту, напевно, було соромно за свiй сплеск емоцiй.

– Я був свiдком дивноi невеличкоi комедii, – замислено сказав про себе Пуаро.

Вiн ще згадае цю думку пiзнiше.

Тiеi ночi вони прибули на станцiю Конья о пiв на дванадцяту. Пасажири-англiйцi зiйшли з потяга розiм’яти ноги i прогулювались туди-сюди заснiженою платформою.

Мсье Пуаро обмежився тим, що спостерiгав за станцiйним шарварком через шибку. Проте через десять хвилин вiн вирiшив, що ковток свiжого повiтря йому не завадить. Вiн ретельно пiдготувався до виходу, огорнувши себе кiлькома шарами пальт i кашне i натягнувши на свое охайне взуття калошi. У такому обмундируваннi обережно зiйшов на платформу i почав мiряти кроками ii довжину. У такий спосiб вiн дiстався аж до локомотива.

Саме голоси пiдказали йому, що то за два розмитi силуети в притiнку багажного вагона. Говорив Арбатнот:

– Мерi…

Дiвчина перервала його.

– Не зараз. Не зараз. Коли все закiнчиться. Коли все буде позаду, тодi…

Мсье Пуаро непомiтно повернувся. Вiн був вражений.

Вiн ледь упiзнав розважливий дiловий голос мiс Дебенгем.

– Цiкаво, – пробурмотiв вiн сам до себе. Наступного дня вiн став мiркувати, чи вони бува не посварилися. Вони майже не розмовляли одне з одним. Пуаро подумав, що дiвчина начебто засмучена. Пiд ii очима з’явилися темнi кола.

Близько о пiв на третю пополуднi потяг зупинився. Голови повисовувалися з вiкон. Кiлька чоловiкiв зосередилися збоку колii i, нахилившись уперед, щось показували пiд вагоном-рестораном.

Пуаро висунувся з вiкна i запитав провiдника, що проходив повз. Чоловiк вiдповiв, Пуаро вiдсмикнув голову i, повертаючись, ледь не зiштовхнувся з Мерi Дебенгем, яка стояла в нього за спиною.

– Що вiдбуваеться? – запитала вона французькою, нiби задихаючись. – Чому ми стоiмо?

– Нiчого, мадемуазель. Щось спалахнуло пiд вагоном-рестораном. Нiчого серйозного. Вогонь погасили. Тепер лагодять пошкодження. Запевняю вас, жодноi небезпеки немае.

Вона зробила невеликий, рiзкий жест, начебто вiдмахнулась вiд самоi думки про небезпеку, як вiд чогось зовсiм неважливого.

– Так, так, я розумiю. Але ж час!

– Час?

– Так, ми ж затримаемося.

– Можливо, – сказав Пуаро.

– Але ми не можемо дозволити собi затриматися! Цей потяг мае прибути о 6.55, а ще потрiбно перетнути Босфор, щоб устигнути на експрес «Симплон-Схiд» о дев’ятiй. Якщо ми на годину чи двi затримаемося, то не встигнемо на пором.

– Так, це можливо… – вiдзначив Пуаро.

Вiн дивився на неi з цiкавiстю. Рука, що трималась за вiконну перекладину, злегка тремтiла, як i ii вуста.

– Чи настiльки це для вас важливо, мадемуазель? – запитав вiн.

– Так. Так, важливо. Я… Я мушу встигнути на той потяг.

Вона повернулась i пiшла коридором, щоб приеднатися до полковника Арбатнота.

Їi стривоженiсть була марною. Через десять хвилин потяг рушив далi. У Хайдарпаша вiн прибув iз п’ятихвилинним запiзненням, надолуживши час.

Босфор того дня був неспокiйний, тому Пуаро не дуже добре перенiс переправу. Вiн вiддiлився вiд попутникiв i бiльше iх не бачив.

Прибувши до Галатського мосту, вiн попрямував до готелю «Токатлiан».

Роздiл другий

У готелi «Токатлiан»

У «Токатлiанi» Еркюль Пуаро попросив номер з окремою ванною кiмнатою. Тодi пiдiйшов до портье i запитав, чи немае для нього листiв.

На нього чекали три листи i телеграма. Брови Пуаро злегка пiднялися, коли вiн побачив телеграму. Вiн не очiкував ii.

Як завжди, акуратно i неквапливо вiн вiдкрив телеграму. На паперi видiлялися надрукованi слова: «Подii у справi Касснера розвиваються саме так, як ви й передбачили. Будь ласка, негайно повертайтеся».

– Voil? ce qui est emb?tant[12 - А це вже дратуе (фр.).], – роздратовано пробурмотiв Пуаро. Вiн зиркнув на годинник. – Маю сьогоднi виiхати, – пояснив вiн портье. – О котрiй годинi вирушае експрес «Симплон-Схiд»?

– О дев’ятiй годинi, мсье.

– Можете замовити менi спальний вагон?

– Звичайно, мсье. У цю пору року з цим немае жодних труднощiв. Потяги ходять майже порожнi. Перший чи другий клас?

– Перший.

– Tr?s bien[13 - Чудово (фр.).], мсье. Куди ви iдете?

– До Лондона.

– Bien, мсье. Я куплю вам квиток до Лондона i зарезервую купе в спальному вагонi Стамбул – Кале.

Пуаро знову подивився на годинник. За десять восьма.

– У мене е час повечеряти?

– Авжеж, мсье.

Маленький бельгiець кивнув. Вiн поспiшив скасувати замовлення номеру, а потiм пiшов коридором до ресторану.

Коли вiн робив замовлення офiцiанту, вiдчув на своему плечi руку.

– О! Mon vieux![14 - Старий (фр.).] Який несподiваний сюрприз! – сказав голос позаду нього.

Власником голосу був низенький, кремезний, пiдстаркуватий чоловiк iз коротко стриженим волоссям. Вiн задоволено всмiхався.

Пуаро пiдхопився.

– Мсье Бук.

– Мсье Пуаро.

Мсье Бук, бельгiець, був директором мiжнародноi компанii спальних вагонiв, i його знайомство з колишньою зiркою бельгiйськоi полiцii вiдбулося ще багато рокiв тому.

– Ви забралися далеченько вiд дому, mon cher, – зауважив мсье Бук.

– Невеличка справа в Сирii.

– Ага! А тепер повертаетесь додому. І коли ж?

– Сьогоднi ввечерi.

– Чудово! Я також. Тобто я iду в Лозанну, де маю деякi справи. Гадаю, ви вибрали «Симплон-Схiд»?

– Так. Щойно попросив замовити менi купе в спальному вагонi. Я планував залишитися тут на кiлька днiв, але отримав телеграму, що змусила мене повернутися до Англii у термiновiй справi.

– О! – зiтхнув мсье Бук. – Les affaires – les affaires![15 - Справи… справи! (фр.)] Але ви зараз на вершинi кар’ери, mon vieux!

– Ну, можливо, чогось я i досягнув, – Еркюль Пуаро намагався здаватися скромним, але йому це явно не вдалося.

Бук засмiявся.

– Побачимося пiзнiше, – сказав вiн.

Еркюль Пуаро зосередився на тому, щоб не намочити в супi своi вуса.

Виконавши це складне завдання й очiкуючи наступну страву, вiн роззирнувся. У ресторанi сидiло шестеро осiб, та з них тiльки двi привернули до себе увагу Еркюля Пуаро.

Тi двое сидiли за столиком неподалiк. Молодший був приемним чоловiком рокiв тридцяти, безсумнiвно, американцем. Власне, то його компаньйон привернув увагу маленького детектива.

Чоловiку було рокiв шiстдесят-сiмдесят. Вiддалiк вiн скидався на доброзичливого фiлантропа. Трохи лисувата голова, опукле чоло, рот, що, усмiхаючись, оголював дуже бiлi вставнi зуби – усе, здавалося, промовляло на користь душевноi людини. Лише очi заперечували це припущення: маленькi, глибоко посадженi й хитрi. І ще дещо. Коли той чоловiк, щось зауважуючи своему молодому компаньйону, оглянув кiмнату, його очi на хвильку зупинилися на Пуаро, i в них промайнули дивна ворожiсть i неприродна напруженiсть.

Тодi вiн пiдвiвся.

– Сплати рахунок, Гекторе, – сказав вiн.

Його голос був трохи хрипкий. Тембр дивний, м’який, загрозливий.

Коли Пуаро в барi приеднався до свого друга Бука, тi двiйко чоловiкiв якраз покидали готель. Їм знесли багаж. Молодший наглядав за процесом. У той момент вiн вiдчинив склянi дверi та сказав:

– Усе готове, мiстере Ретчетт.

Лiтнiй чоловiк щось схвально буркнув i вийшов.

– Eh bien, – сказав Пуаро. – Ну, що ви думаете про цих двох?

– Американцi, – сказав мсье Бук.

– Безсумнiвно, американцi. Але я запитую про iхнi особистi якостi.

– Молодший, здаеться, досить приемний.

– А iнший?

– Чесно кажучи, мiй любий друже, я б ним не переймався. Вiн справив на мене неприемне враження. А на вас?

Еркюль Пуаро на мить задумався, перш нiж вiдповiв:

– Коли вiн проходив повз мене в ресторанi, – сказав вiн нарештi, – у мене склалося дивне враження. Начебто дикий звiр, хижак, – так, саме хижак, – пройшов повз мене!

– І все ж, поза всяким сумнiвом, вигляд у нього респектабельний.

– Pr?cis?ment![16 - Точно! (фр.)] Його тiло – клiтка – начебто респектабельне, але з-за грат проглядае дикий звiр.

– У вас яскрава уява, mon vieux, – заявив мсье Бук.

– Цiлком можливо. Але я не можу позбутися вiдчуття, що саме зло пройшло поруч зi мною.

– Ви про того достойного джентльмена з Америки?

– Про того достойного джентльмена з Америки.

– Гаразд, – бадьоро сказав мсье Бук. – Цiлком можливо. У свiтi стiльки зла.

У цей момент вiдчинилися дверi, увiйшов портье та попрямував до двох друзiв. Вигляд у нього був збентежений i винуватий.

– Трапилося щось нечуване, мсье, – звернувся вiн до Пуаро. – У потягу немае жодного вiльного мiсця у вагонi першого класу.

– Comment?[17 - Як? (фр.)] – викрикнув мсье Бук. – У цю пору року? Ах, безсумнiвно, то iде компанiя журналiстiв… чи полiтикiв?

– Не знаю, сер, – сказав портье, звертаючись до нього з повагою. – Але такi справи.

– Ну, – звернувся до Пуаро мсье Бук. – Друже, не хвилюйтеся. Якось владнаемо. Одне купе, номер 16 завжди залишаеться вiльним. Провiдник мае простежити за цим. – Вiн усмiхнувся, тодi глянув на годинник. – Ходiмо, – сказав вiн. – Час рушати.

На станцii мсье Бука пiдкреслено люб’язно й шанобливо привiтав провiдник спального вагона, одягнений у коричневу унiформу.

– Добрий вечiр, мсье. Ваше купе номер 1.

Вiн гукнув носiiв, i тi повезли багаж уздовж вагона, на якому висiла мiдна пластинка з написом мiсця призначення:

СТАМБУЛ – ТРІЄСТ – КАЛЕ

– Я чув, що у вас сьогоднi заповнено?

– Це неймовiрно, мсье. Сьогоднi ввечерi увесь свiт вирiшив подорожувати!

– Тим не менш ви маете знайти вiльне мiсце для цього джентльмена. Це мiй друг. Вiн може взяти номер 16.

– Там зайнято, мсье.

– Що?! Номер 16?

Вони обмiнялися поглядами, що зрозумiли один одного, i провiдник усмiхнувся. То був високий чоловiк середнiх рокiв iз обличчям землястого кольору.

– Але, мсье. Як я вже казав вам: у нас усе заповнено. Усе-усе.

– Ну, що ж це вiдбуваеться? – роздратовано бурчав мсье Бук. – Десь проходить конференцiя? Конгрес?

– Нi, мсье. Просто збiг. Так трапилося, що багато людей вибрали собi для поiздки саме сьогоднiшню дату.

Мсье Бук знервовано клацнув язиком.

– У Белградi, – сказав вiн, – приеднають додатковий спальний вагон з Афiн. Крiм того, буде вагон Бухарест – Париж. Але до Белграда ми приiдемо не ранiше, нiж завтра ввечерi. Проблема лише в сьогоднiшньому днi. Що, i в другому класi немае вiльних мiсць?

– У другому класi е мiсце, мсье.

– Ну i…

– Але для жiнки. Там уже iде одна нiмкеня, покоiвка ледi.

– L?, l??![18 - Ну й ну (фр.).] Яка прикра ситуацiя, – сказав мсье Бук.

– Не турбуйтеся, друже, – сказав Пуаро. – Поiду сидячи в звичайному вагонi.

– Нi, що ви, нiзащо. – Бук знову звернувся до провiдника: – Усi вже прибули?

– Правду кажучи, – сказав провiдник, – один пасажир i досi не прибув.

Вiн говорив повiльно, зважуючи слова.

– Продовжуйте!

– Мiсце номер 7, другий клас. Цей джентльмен ще не прийшов, а вже за чотири дев’ята.

– Хто вiн?

– Англiець, – провiдник перевiрив список. – Мсье Гаррiс.

– Це iм’я – хороший знак, – сказав Пуаро. – Я читав Дiккенса. Мсье Гаррiс, вiн не прийде.

– Будь ласка, занесiть багаж мсье на сьоме мiсце, – доручив Бук. – Якщо той мсье Гаррiс з’явиться, скажемо йому, що надто пiзно. Ми не можемо тримати мiсце так довго. Так чи так, а справу ми владнаемо. Чому я маю хвилюватися через якогось там мсье Гаррiса?

– Як мсье забажае, – погодився провiдник.

Вiн пояснив носiевi, куди вiднести багаж Пуаро.

Опiсля вiн вiдiйшов убiк, впускаючи Пуаро в потяг.

– Tout ? fait au bout, Monsieur![19 - Аж у кiнець, мсье (фр.).] – гукнув вiн. – Передостанне купе.

Пуаро повiльно рухався коридором, оскiльки бiльшiсть пасажирiв стояли перед своiми купе.

Вiн ввiчливо вибачався, як за годинником. Нарештi вiн дiстався до призначеного купе. Усерединi тягнувся за своею валiзою високий молодий американець з готелю «Токатлiан».

Побачивши Пуаро, вiн насупився.

– Вибачте, – сказав вiн, – менi здаеться, що ви помилилися. – Тодi старанно вимовив французькою: – Je crois que vous avez un erreur.[20 - Гадаю, ви помилилися (фр.).]

Пуаро вiдповiв англiйською мовою.

– Ви мiстер Гаррiс?

– Нi, мене звати Макквiн, я…

Але в той момент за плечем Пуаро почувся голос провiдника. Голос був винуватий, трохи напружений.

– Це едине вiльне мiсце в потягу. Тому цей джентльмен мае iхати тут.

Говорячи це, вiн пiдняв вiкно в коридорi та почав заносити багаж Пуаро.

Пуаро зi здивуванням звернув увагу на вiдтiнок вини в його голосi. Без сумнiву, провiднику пообiцяли хорошi чайовi, якщо вiн притримае купе винятково для того пасажира. Проте навiть дуже щедрi чайовi втрачають свою силу, якщо директор компанii iде потягом i вiддае розпорядження.

Виклавши валiзи на полицi, провiдник вийшов iз купе.

– Voil? Monsieur, – сказав вiн. – Усе готово. Ваше мiсце верхне, номер 7. Рушаемо за хвилину.

Вiн швидко пiшов коридором. Пуаро повернувся у купе.

– Надзвичайно рiдкiсне явище, – зауважив вiн жартома. – Провiдник особисто заносить багаж! Нечувано!

Його супутник усмiхнувся. Очевидно, вiн уже переборов свое роздратування. Напевно, подумав, що до цього питання варто поставитися по-фiлософськи.

– Потяг переповнений, – сказав вiн.

Почувся свисток, потiм протяжний тужливий гул двигуна локомотива. Обое чоловiкiв вийшли в коридор.

На платформi хтось гукнув:

– En Voiture!

– Рушаемо, – сказав Макквiн.

Але вони ще не рушили. Знову пролунав свисток.

– Слухайте, сер, – несподiвано сказав молодий чоловiк, – якщо ви хочете нижне лiжко – зручнiше i все таке – тодi без проблем.

– Нi, нi… – заперечив Пуаро. – Я б не посмiв зайняти ваше…

– Та все гаразд…

– Ви дуже люб’язнi…

Увiчливi заперечення полилися з обох бокiв.

– Це тiльки на одну нiч, – сказав Пуаро. – У Белградi…

– О, розумiю. Ви виходите в Белградi…

– Не зовсiм так. Бачите…

Раптовий поштовх. Обидва чоловiки повернулися до вiкна i стали дивитися на довгу освiтлену платформу, що повiльно рухалась повз них.

Схiдний експрес розпочав свою триденну подорож Європою.

Роздiл третiй

Пуаро вiдмовляеться вiд справи

Наступного дня Пуаро трохи запiзнився на обiд у вагон-ресторан. Устав вiн рано, поснiдав майже на самотi й провiв увесь ранок, проглядаючи записи по справi, через яку iхав до Лондона. Свого попутника вiн майже не бачив.

Мсье Бук, який вже сидiв за столиком, жестом привiтався з Пуаро та запросив свого друга зайняти порожне мiсце навпроти нього. Пуаро сiв i незабаром виявив, що опинився у вигiднiй позицii за столиком, за яким обслуговували першочергово i пригощали добiрними стравами. Їжа була надзвичайно смачна.

Лише тодi, коли вони насолоджувалися нiжним вершковим сиром, мсье Бук дозволив собi перейти до духовноi поживи. Вiн досяг тiеi стадii ситостi, коли людина любить пофiлософувати.

– Ах! – зiтхнув вiн. – Якби я вмiв писати так, як Бальзак! Я б описав усе це. – Вiн обвiв рукою навколо.

– А це iдея, справдi, – сказав Пуаро.

– О, ви згоднi? Про це ще не писали, правда? І все ж тут присутня романтика, мiй друже. Навколо нас – люди рiзного соцiального становища, рiзних нацiональностей, рiзних вiкових груп. Три днi цi люди, незнайомцi одне для одного, житимуть разом. Вони спатимуть та iстимуть пiд одним дахом, вони не зможуть уникнути одне одного. І через три днi вони розiйдуться, пiдуть своiми дорогами i нiколи вже не зустрiнуться.

– І все ж, – сказав Пуаро, – припустiмо, що якийсь нещасний випадок…

– О нi, друже…

– Погоджуюся, з вашоi точки зору, то було б прикро. Проте хоча б на мить уявiмо таке. Тодi, можливо, усiх цих людей поеднае смерть.

– Ще трохи вина, – сказав мсье Бук, швидко наповнюючи келих. – Ви пригнiченi, мiй любий друже. Це, напевно, через травлення.

– Це правда, – погодився Пуаро, – iжа в Сирii, напевно, не надто годилась для мого шлунка.

Вiн зробив ковточок вина. Потiм, вiдхилившись на спинку, замислено пробiг поглядом по вагону-ресторану. Там було тринадцять пасажирiв, i, як зазначав мсье Бук, вони належали до рiзних нацiональностей i соцiальних верств. Вiн заходився iх вивчати.

За столиком навпроти сидiло трое чоловiкiв. Вiн припустив, що тi подорожують на самотi, i безпомилковий iнстинкт персоналу ресторану визначив це i посадовив iх за один столик. Кремезний смаглявий iталiець з ентузiазмом длубався в зубах. Навпроти нього сидiв худорлявий охайний англiець з непроникним, несхвальним виразом досвiдченого служника. Поруч з англiйцем був огрядний американець у крикливому костюмi – можливо, комiвояжер.

– Тут головне – розмах, – викрикнув вiн гугнявим голосом.

Італiець витяг зубочистку iз зубiв, щоб вiльно нею жестикулювати.

– Певна рiч, – вiдповiв вiн. – Ось те, про що я кажу весь час.

Англiець подивився у вiкно i закашлявся.

Пуаро вiдвiв вiд них погляд.

За невеличким столиком, надто виструнчившись, сидiла одна з найпотворнiших дам, якi доводилося бачити Пуаро. Це була неординарна повторнiсть – вона швидше зачаровувала, нiж вiдштовхувала. Дама сидiла прямо, як струна. Їi шию оповивала низка величезних перлин, якi, хоча здавалося, що це неможливо, були справжнiми. Пальцi рук вкритi перснями. На плечах – накинута соболева шуба. Крихiтний, дорогий чорний ток жахливо не пасував до жовтуватого жаб’ячого лиця пiд ним.

Вона саме зверталася до офiцiанта чiтким, гречним, але абсолютно владним тоном:

– Будьте ласкавi принести в мое купе пляшку мiнеральноi води та велику склянку апельсинового соку. І переконайтеся, що сьогоднi на вечерю курку менi приготують без соусу, i ще вiдварену рибу.

Офiцiант шанобливо вiдповiв iй, що все буде зроблено.

Вона грацiйно кивнула й пiдвелася. Їi погляд знiчев’я спинився на Пуаро, байдужий погляд аристократки.

– Це княгиня Драгомiрова, – сказав приглушеним голосом Бук. – Росiянка. Їi чоловiк ще до революцii перевiв своi статки в грошi та вклав iх за кордоном. Надзвичайно багата. Космополiтка.

Пуаро кивнув. Вiн чув про княгиню Драгомiрову.

– Незвичайна, – сказав мсье Бук. – Страшна як смертний грiх, але змушуе поважати себе. Ви згоднi?

Пуаро погодився.

За iншим великим столом сидiла Мерi Дебенгем iз двома iншими жiнками. Одна з них була висока жiнка середнього вiку, у картатiй блузцi та твiдовiй спiдницi. Копиця ii вицвiлого жовтуватого волосся була недбало закручена у вузол; в окулярах та з видовженим, лагiдним, приемним лицем, вона чимось нагадувала вiвцю. Вона слухала третю жiнку: опасисту, немолоду особу з приемним обличчям, яка говорила повiльно, чiтко та монотонно, не зупиняючись, навiть щоб вдихнути повiтря чи закiнчити фразу.

– …І тому моя дочка сказала: «Чому в цiй краiнi не можна просто застосовувати американськi методи? Природно, що люди тут лiнивi, – каже вона. – У них немае й краплi поспiху». Але все ж ви були б здивованi, дiзнавшись, чим займаеться наш коледж. У нас чудовий штат учителiв. Гадаю, нiщо не зрiвняеться з хорошою освiтою. Ми маемо запроваджувати нашi захiднi iдеали i навчити Схiд визнавати iх. Моя дочка каже…

Потяг пiрнув у тунель. Вiн приглушив тихий, монотонний голос.

За наступним невеличким столиком сидiв полковник Арбатнот – сам. Вiн не зводив очей з потилицi Мерi Дебенгем. Вони сидiли нарiзно. Хоча без проблем могли сiсти за один стiл. У чому ж рiч?

Пуаро вирiшив, що, можливо, Мерi Дебенгем була проти. Гувернантка мусить бути обережна. Пристойнiсть важлива. Дiвчина, що заробляе собi на прожиття, мае бути розсудливою.

Погляд Пуаро перемiстився у протилежний бiк вагона. У дальньому кiнцi, бiля стiни, сидiла жiнка середнiх рокiв, одягнена в чорне, iз широким невиразним обличчям. Нiмкеня чи скандинавка, вирiшив вiн. Напевно, покоiвка нiмецькоi ледi.

Столик за нею зайняла пара, що, схилившись одне до одного, жваво щось обговорювала. На чоловiковi був англiйський твiдовий костюм, але сам вiн англiйцем не був. Хоча Пуаро мiг бачити тiльки його потилицю, та форма його голови й лiнiя плечей видавали його. Кремезний чоловiк, гарноi статури. Раптом вiн повернувся, i Пуаро побачив його профiль. Дуже красивий чоловiк, тридцять iз хвостиком, з густими рудими вусами.

Жiнка, що сидiла навпроти, була зовсiм юна – приблизно двадцяти рокiв. Обтягуючий чорний пiджачок i спiдниця, бiла сатинова блузка, крихiтний, елегантний, чорний ток, надто перекошений, як данина сучаснiй модi. У неi було красиве матово-блiде екзотичне обличчя, величезнi карi очi, i волосся, чорне, як воронове крило. Вона курила цигарки через довгий мундштук. Манiкюр на доглянутих руках був насиченого червоного кольору. Єдиний перстень iз великим смарагдом, уставлено у платину. У ii очах та голосi вiдчувалося кокетство.

– Elle est jolie – et chic[21 - Вона красива й елегантна (фр.).], – пробурмотав Пуаро. – Чоловiк i дружина, так?

Мсье Бук кивнув.

– Із посольства Угорщини, наскiльки менi вiдомо, – сказав вiн. – Красива пара.

Залишилося ще двое вiдвiдувачiв вагона-ресторану: супутник Пуаро, Макквiн, та його працедавець, мiстер Ретчетт. Останнiй сидiв обличчям до Пуаро, який уже вдруге роздивлявся те непривiтне лице, помiчаючи фальшиву привiтнiсть брiв та маленьких жорстоких очей.

Без сумнiву, мсье Бук помiтив змiни у виразi обличчя друга.

– Ви оце на вашого дикого звiра так дивитеся? – запитав вiн.

Пуаро кивнув.

Коли принесли каву, мсье Бук пiдвiвся. Оскiльки вiн почав обiдати ранiше, то й закiнчив уже давно.

– Я повертаюся до свого купе, – сказав вiн. – Заходьте пiзнiше, побесiдуемо.

– Із задоволенням.

Пуаро допив каву i замовив наливку. Офiцiант ходив мiж столиками, приймаючи оплату по рахунках. Голос лiтньоi американки став ще пронизливiшим i жалiсливiшим.

– Моя дочка сказала: «Вiзьмiть талони на харчування i не матимете жодних проблем, узагалi жодних». Але все не так. Здаеться, iм треба дати десять вiдсоткiв чайових, i тодi вам дiстануть пляшку мiнеральноi води. І це якась дивна вода. Тут немае нi «Евiан», нi «Вiшi», що викликае в мене подив.

– Тому що… вони мають… як би це сказати… подавати мiнеральну воду iхньоi краiни, – сказала жiнка з овечим обличчям.

– Ну, менi це здаеться дивним, – жiнка гидливо дивилася на купку дрiбних грошей перед нею. – Подивiться на це барахло, яке менi понадавали. Динари це чи що. Скидаеться, що це купа непотребу. Моя дочка каже…

Мерi Дебенгем вiдсунула стiлець i, злегка вклонившись своiм товаришкам, вийшла. Полковник Арбатнот пiднявся i рушив за нею. Зiбравши своi нiкчемнi грошi, американка вчинила аналогiчно, а за нею пiшла жiнка, схожа на вiвцю. Угорська пара покинула вагон ще ранiше. У вагонi-ресторанi, окрiм Пуаро i Ретчетта з Макквiном, бiльше нiкого не залишилося.

Ретчетт звернувся до свого супутника, i той встав i покинув вагон. Нарештi пiдвiвся Ретчетт, але вiн не пiшов за Макквiном, а зовсiм несподiвано зайняв крiсло навпроти Пуаро.

– Може, маете чим прикурити? – запитав вiн. У нього був м’який, ледь гугнявий голос. – Мене звати Ретчетт.

Пуаро вклонився. Устромив руку в кишеню i витягнув коробку сiрникiв, яку простягнув Ретчетту, що взяв iх, але прикурювати не збирався.

– Гадаю, – сказав вiн, – я маю приемнiсть розмовляти iз мсье Еркюлем Пуаро. Чи не так?

Пуаро знову кивнув.

– Вас правильно поiнформували, мсье.

Детектив вiдчував, як тi дивнi пронизливi очi вивчають його перед тим, як продовжити розмову:

– У моiй краiнi, – сказав вiн, – ми швидко переходимо до сутi справи. Мiстере Пуаро, я хочу, щоб ви попрацювали на мене.

Брови Пуаро злегка пiднялись.

– Моя client?le[22 - Клiентура (фр.).] тепер обмежена. Я беруся за дуже мало справ.

– Чому ж, звiсно, я вас чудово розумiю. Але, мiстере Пуаро, ми говоримо про великi грошi. – Вiн знову повторив тихим, переконливим голосом: – Великi грошi.

На хвилину чи двi Пуаро замовк, а потiм сказав:

– Що ж ви хочете вiд мене, мсье е-е-е… Ретчетт?

– Мiстере Пуаро, я багатий чоловiк, дуже багатий. У таких людей е вороги. У мене е ворог.

– Тiльки один?

– Що ви хочете цим сказати? – рiзко запитав Ретчетт.

– Мсье, спираючись на мiй досвiд, можу сказати, що, коли людина мае, як ви самi зауважили, ворогiв, iх кiлькiсть здебiльшого не обмежуеться одним.

Здавалося, що Ретчетту полегшало вiд вiдповiдi Пуаро. Вiн поквапно сказав:

– Чому ж, я розумiю вашу точку зору. Ворог або вороги – це не мае значення. Важливою е моя безпека.

– Безпека?

– Мое життя в небезпецi, мiстере Пуаро. А я один з тих, хто добре вмiе дбати про себе. – На мить в руцi у нього блиснув пiстолет i повернувся назад у кишеню пiджака. Ретчетт продовжував похмурим тоном: – Я не з тих, кого можна застати зненацька. Але, гадаю, варто зайвий раз перестрахуватися. І в мене вiдчуття, що ви саме той, кого менi варто найняти, мсье Пуаро. І пам’ятайте, що грошi чималi.

Пуаро задумливо дивився на нього кiлька хвилин. Його обличчя не вiдображало жодноi емоцii. Ретчетт нiяк не мiг зрозумiти, якi думки роiлися в його головi.

– Менi прикро, – сказав нарештi Пуаро. – Я не працюватиму на вас.

Чоловiк пильно глянув на нього.

– Назвiть суму, – сказав вiн.

Пуаро похитав головою.

– Ви мене не зрозумiли, мсье. Менi щастить з роботою. У мене достатньо грошей, щоб задовольнити i своi потреби, i своi примхи. Тепер я працюю тiльки з такими справами, що зацiкавлять мене.

– У вас залiзнi нерви, – сказав Ретчетт. – Може, вас привабить сума в двадцять тисяч доларiв?

– Не привабить.

– Якщо ви розраховуете на бiльше, бiльше не буде. Я знаю, скiльки це менi вартуватиме.

– Я теж, мсье Ретчетт.

– То що ж не так у моiй пропозицii?

Пуаро пiдвiвся.

– Пробачте менi, що переходжу на особистостi, та менi не подобаеться ваше обличчя, мсье Ретчетт, – сказав вiн.

І з цими словами Пуаро вийшов з вагона-ресторану.

Роздiл четвертий

Крик посеред ночi

Експрес «Симплон-Схiд» прибув до Белграда за чверть дев’ята того ж вечора. Вiн мав рушати аж о 9.15, тому Пуаро зiйшов на платформу. Проте вiн не залишився там надовго. Було дуже зимно, i хоча сама платформа була крита, з вулицi заносило густим снiгом. Вiн повернувся до свого купе. Провiдник, що пританцьовував i махав руками на платформi, намагаючись зiгрiтися, сказав йому:

– Вашi валiзи, мсье, перенесли в купе номер один, купе мсье Бука.

– Де ж подiвся сам мсье Бук?

– Вiн перейшов у вагон з Афiн, який щойно приеднали.

Пуаро вирушив на пошуки друга. Мсье Бук жестом припинив його протести.

– Нiчого. Нiчого. Так зручнiше. Ви ж iдете аж у Англiю, тому вам краще залишитися у вагонi, що прямуе в Кале. А менi тут дуже добре. Тут набагато спокiйнiше. У вагонi немае нiкого, крiм мене та грецького лiкаря. Ох, друже мiй, що за нiч! Кажуть, тут багато рокiв не було такого снiгу. Сподiватимемося, вiн не затримае нас у дорозi. Кажу вам, я вiд цього не в захватi.

Рiвно о 9.15 потяг покинув станцiю. Незабаром пiсля цього Пуаро пiдвiвся, побажав друговi добранiч i попрямував коридором до свого вагона, розташованого за вагоном-рестораном.

На другий день подорожi бар’ери почали руйнуватися. Полковник Арбатнот стояв перед дверима його купе й розмовляв iз Макквiном.

Побачивши Пуаро, Макквiн обiрвав розмову. Здавалося, вiн дуже здивувався.

– Як це так! – вигукнув вiн. – Я гадав, ви нас покинули. Ви сказали, що сходите в Белградi!

– Ви мене неправильно зрозумiли, – усмiхаючись, сказав Пуаро. – Пригадую, потяг саме вирушив зi Стамбула, коли ми це обговорювали.

– Але, чоловiче, ваш багаж… Вiн зник.

– Його перенесли в iнше купе, ось i все.

– О, розумiю.

Вiн повернувся до розмови з Арбатнотом, а Пуаро пiшов коридором далi.

Через двiйко дверей вiд його купе старша американка, мiсiс Габбард, розмовляла з жiнкою з овечим обличчям, яка виявилася шведкою. Мiсiс Габбард намагалася втиснути тiй журнал.

– Нi, любонько, вiзьмiть, вiзьмiть – наполягала вона. – У мене е багато чого читати. Боже, хiба цей холод не жахливий? – Вона люб’язно кивнула Пуаро.

– Ви такi добрi, – сказала шведка.

– Нiчого. Сподiваюся, ви добре спатимете, а вранцi голова уже не болiтиме.

– Це через холод. Приготую собi чашку чаю.

– Маете аспiрин? Упевненi? У мене багато аспiрину. Ну, на добранiч, люба.

Коли iнша жiнка зайшла в купе, американка повернулася до Пуаро, явно прагнучи поспiлкуватися.

– Бiдолашка та шведка. Наскiльки я зрозумiла, вона мiсiонерка, учителька. Приемна особа, хоча й не надто добре говорить англiйською. Їi дуже зацiкавило те, що я розповiла iй про свою дочку.

Пуаро вже все знав про дочку мiсiс Габбард. Як i кожен у потягу, хто розумiв англiйську! Як вона з чоловiком працюе у великому американському коледжi в Смирнi, що це перша поiздка мiсiс Габбард на Схiд, що вона думае про туркiв, iхне недбальство та стан iхнiх дорiг.

Сусiднi дверi вiдчинилися, i з купе вийшов худий блiдий дворецький. Усерединi Пуаро побачив мiстера Ретчетта, що сидiв на лiжку. Той помiтив Пуаро, i його обличчя змiнилося, воно потемнiло вiд гнiву. Потiм дверi зачинилися.

Мiсiс Габбард вiдвела Пуаро трохи вбiк.

– Ви знаете, я до смертi боюся того чоловiка. Не дворецького, iншого, його господаря. А й справдi, господаря! Щось iз тим чоловiком не так. Моя дочка завжди говорить, що в мене iнтуiцiя. «Коли в мами е передчуття, воно завжди пiдтверджуеться», – саме так каже моя дочка. А щодо того чоловiка в мене передчуття. Вiн займае сусiдне купе, i менi це не подобаеться. Минулоi ночi я поклала своi валiзи пiд сумiжнi дверi. Менi здаеться, я чула, як рухалася клямка. Знаете, я не здивуюся, якщо той чоловiк виявиться вбивцею, одним iз тих розбiйникiв, що нападають на потяги. Наважусь стверджувати, що хоча я й дивачка, та щось тут е. Я до смертi боюся того чоловiка. Моя дочка сказала, що поiздка пройде легко, та чомусь я зовсiм iй не рада. Можливо, це нерозумно, але я вiдчуваю, що може трапитися будь-що. Практично все. І як такий приемний молодик може бути секретарем того чоловiка, нiяк не можу зрозумiти.

Коридором до них прямували полковник Арбатнот i Макквiн.

– Ходiмо в мое купе, – сказав Макквiн. – Там ще не постелено на нiч. Я намагаюся зрозумiти, чи ваша полiтика в Індii…

Чоловiки пройшли повз них i попрямували до Макквiнового купе.

Мiсiс Габбард побажала Пуаро добранiч.

– Гадаю, я вiдразу ж ляжу та читатиму, – сказала вона. – На добранiч.

– На добранiч, мадам.

Пуаро пiшов у свое купе, що було поруч iз Ретчеттовим. Вiн роздягнувся, лiг, ще пiвгодини почитав, а потiм вимкнув свiтло. Вiн прокинувся через кiлька годин, щось його злякало. Вiн знав, що саме розбудило його – гучний стогiн, майже крик, десь поряд. У той же час рiзко зателенькав дзвiнок.

Пуаро сiв та ввiмкнув свiтло. Вiн помiтив, що потяг стоiть, iмовiрно, на станцii.

Той крик стривожив його. Вiн пригадав, що сусiдне купе займае Ретчетт. Пуаро встав з лiжка й вiдчинив дверi саме в той момент, коли коридором пробiг провiдник i постукав у дверi Ретчетта. Пуаро спостерiгав через прочиненi дверi. Провiдник постукав знову. Задзвонив дзвiнок, i над iншими дверима далi по коридору спалахнуло свiтло. Провiдник озирнувся через плече.

І в ту ж мить iз сусiднього купе пролунав голос:

– Ce n’est rien. Je me suis trompе[23 - Нiчого. Я помилився (фр.).].

– Bien, Monsieur. – Провiдник поспiшив стукати в дверi, над якими свiтилося свiтло.

Пуаро повернувся в лiжко, вiн заспокоiвся та вимкнув свiтло. Перед тим подивився на годинник. Було за двадцять три хвилини перша.

Роздiл п’ятий

Злочин

Знову заснути виявилося проблематично. По-перше, Пуаро не вистачало руху потяга. Якщо зовнi була станцiя, то вона була на диво тиха. І навпаки, шум потяга здавався незвично голосним. За сусiднiми дверима вiн чув метушню Ретчетта: клацання, коли вiн висунув рукомийник, звук води з крана, плюскiт, ще одне клацання, коли рукомийник знову склався. З коридору почулося чиесь човгання у хатнiх капцях.

Еркюль Пуаро лежав, утупившись у стелю. Чому на цiй станцii так тихо? Вiн вiдчув, що в нього пересохло в горлi. Вiн забув замовити пляшку мiнеральноi води, як робив зазвичай. Пуаро знову глянув на годинник. Лише чверть на другу. Викличе провiдника i попросить води. Вiн саме зiбрався натиснути гудзик дзвiнка, але зупинився, тому що в тишi пролунав iнший дзенькiт. Зрештою, провiдник не зможе вiдповiсти на обидва дзвiнки одночасно!

Дзень… дзень… дзень…

Знову й знову. Де ж той провiдник? Хтось явно втрачав терпiння.

Дзень…

Хто б то не дзвонив, вiн уперто тримав палець на гудзику дзвiнка. Раптом почулися квапливi кроки провiдника, вони луною вiддавали у проходi.

Вiн постукав у чиiсь дверi неподалiк вiд Пуаро.

Тодi почулися голоси: шанобливий i примирливий голос провiдника та жiночий – наполегливий гомiнкий. Мiсiс Габбард!

Пуаро всмiхнувся!

Суперечка – якщо це була вона – тривала деякий час. У пропорцiях дев’яносто вiдсоткiв слова мiсiс Габбард переважали заспокiйливi десять вiдсоткiв провiдника. Нарештi справу, здаеться, владнали. Пуаро чiтко розчув:

– Bonne nuit[24 - На добранiч (фр.).], мадам. – І дверi зачинилися.

Пуаро натиснув на гудзик дзвiнка.

Провiдник з’явився миттю. Здавалося, вiн збуджений i схвильований.

– De l’eau minerale, s’il vous plait[25 - Мiнеральноi води, будь ласка (фр.).].

– Bien, Monsieur[26 - Так, мсье (фр.).]. – Напевно, блиск в очах Пуаро змусив провiдника вилити душу.

– La Dame Americaine…[27 - Та американська ледi… (фр.)]

– Так?

Вiн витер пiт iз чола.

– Тiльки уявiть, що в мене з нею було! Вона твердить, – так, i досi твердить, – що в ii купе чоловiк! От уявiть собi, мсье. У такому обмеженому просторi, – вiн обвiв рукою навколо. – Де б вiн там заховався? Я переконую ii. Стверджую, що це неможливо. А вона наполягае. Вона прокинулася, а в купе чоловiк. То я й запитав, як вiн мiг вийти i замкнути дверi зсередини. Але вона не чуе жодних аргументiв. Начебто в нас i без цього недостатньо проблем. Цей снiг…

– Снiг?

– Авжеж. Мсье не помiтив? Потяг зупинився. Ми заiхали в замет. Бозна як надовго ми тут застрягли. Пам’ятаю, як одного разу снiжило весь тиждень.

– А де ми е?

– Мiж Вiнькiвцями та Бродом.

– L? l?? – сказав роздратовано Пуаро.

Провiдник пiшов i повернувся з водою.

– Bon soir, Monsieur[28 - Доброго вечора, мсье (фр.).].

Пуаро випив склянку води i вклався спати.

Вiн саме засинав, коли щось знову розбудило його. Цього разу наче щось важке глухо гепнуло бiля дверей.

Вiн схопився з лiжка, вiдчинив дверi та виглянув. Нiчого. Але справа, далi по коридору вiддалялася жiноча постать, убрана в червоне кiмоно. У протилежному кiнцi коридору на невеличкому стiльцi сидiв провiдник i щось пiдраховував на великих аркушах паперу. Панувала мертва тиша.

– Мабуть, усе це нерви, – сказав Пуаро й знову лiг спати. Цього разу вiн спав до ранку.

Коли вiн прокинувся, потяг усе ще стояв. Пуаро пiдняв шторку й виглянув. Високi кучугури снiгу оточували вагон.

Вiн глянув на годинник i побачив, що вже було по дев’ятiй.

За чверть десята охайний, чепурний та елегантний, як завжди, вiн увiйшов у вагон-ресторан, де лунав хор скорботи.

Бар’ери, якi досi роздiляли пасажирiв, тепер зникли. Усiх об’еднала спiльна бiда. Голоснiше за всiх волала мiсiс Габбард.

– Моя дочка сказала менi, що це найлегша подорож у свiтi. Просто сядеш у потяг i зiйдеш у Парижi. А тепер ми тут надовго, – простогнала вона. – Мое судно вiдпливае пiслязавтра. Як менi на нього встигнути? І що ж, я навiть не можу зателеграфувати, щоб скасувати бронювання. Мене аж трусить, коли про це кажу.

Італiець сказав, що й у нього невiдкладнi справи в Мiланi. Кремезний американець сказав, що «йому шкода, мем», i м’яко висловив надiю на те, що, можливо, потяг надолужить затримку.

– Моя сестра, ii дiти чекають мене, – сказала шведка й схлипнула. – Я не можу попередити iх. Що вони подумають? Вирiшать, що зi мною трапилося щось погане.

– Скiльки ми тут пробудемо? – вимагала вiдповiдi Мерi Дебенгем. – Комусь хоч щось вiдомо?

У ii голосi звучало роздратування, але ознак тiеi гарячковоi тривоги, яку вона проявила в Таврському експресi, Пуаро не помiтив.

Мiсiс Габбард знову завелася:

– У цьому потягу нiкому нiчого невiдомо. І нiхто навiть не намагаеться хоч щось зробити. Просто групка непотрiбних iноземцiв. От якби ми були на батькiвщинi, хоча б хтось спробував щось виправити.

Арбатнот повернувся до Пуаро й заговорив виваженою французькою з британським акцентом:

– Vous ?tes un directeur de la ligne, je crois, Monsieur. Vous pouvez nous dire…[29 - Оскiльки ви – директор цiеi компанii, гадаю, ви зможете нам сказати (фр.).]

Усмiхнувшись, Пуаро поправив його.

– Нi, нi, – сказав вiн англiйською. – Це був не я. Ви сплутали мене з моiм другом, мсье Буком.

– Ой! Перепрошую.

– Нiчого. Природно, що ви помилилися. Тепер я займаю купе, що ранiше належало йому.

Мсье Бука у вагонi не було. Пуаро розглянувся, щоб побачити, кого ще не вистачало.

Не вистачало княгинi Драгомiровоi, угорськоi пари. А також Ретчетта, його камердинера та покоiвки-нiмкенi.

Шведська дама витерла очi.

– Я така нерозумна, – сказала вона. – Плачу, як дитина. Усе буде гаразд, що б не трапилося.

Проте не всi подiляли цей християнський дух.

– Усе це дуже добре, – сказав неспокiйно Макквiн. – Але ми можемо тут i кiлька днiв простояти.

– До речi, у якiй ми краiнi? – запитала зi сльозами мiсiс Габбард.

Дiзнавшись, що то Югославiя, вона сказала:

– А! Одна з тих балканських краiн. Чого ж ви очiкуете?

– Мадемуазель, ви едина зберiгаете спокiй, – Пуаро звернувся до мiс Дебенгем.

Вона ледь знизала плечима.

– А що тут вдiеш?

– А ви фiлософ, мадемуазель.

– Фiлософiя передбачае безпристрасне ставлення. Гадаю, мое ставлення до ситуацii бiльш егоiстичне. Я навчилася не пiддаватися марним емоцiям.

Вона навiть не дивилася на нього. Їi погляд ковзнув по Пуаро й зупинився на вiкнi, за яким високими кучугурами лежав снiг.

– Мадемуазель, у вас сильна вдача, – стиха сказав Пуаро. – Гадаю, у вас найсильнiша вдача з усiх присутнiх тут.

– О, нi. Зовсiм нi. Я знаю декого набагато сильнiшого за мене.

– І це…

Здавалося, вона отямилася, усвiдомивши, що розмовляе з незнайомцем, чужинцем, з яким до сьогоднiшнього ранку перекинулась лише десятком фраз.

Вона засмiялася ввiчливо, але вiдчужено.

– Ну, вiзьмiмо, до прикладу, ту поважну ледi. Мабуть, ви помiтили ii. Надзвичайно потворна стара дама, але чомусь заворожуе. Варто iй просто пiдняти мiзинець i ввiчливо щось попросити, весь потяг намагаеться iй догодити.

– Як i моему приятелю, мсье Буку, – сказав Пуаро. – Але причина в тому, що вiн директор цiеi лiнii, а не через владний характер.

Мерi Дебенгем усмiхнулася.

Ранок повiльно минув. Декiлька людей, серед яких був i Пуаро, залишилися у вагонi-ресторанi. Здавалося, що в компанii час пролетить швидше. Пуаро дiзнався багато нового про дочку мiсiс Габбард, про звички мiстера Габбарда, уже покiйного: вiд пiдйому вранцi та споживання вiвсянки на снiданок до нiчного сну в шкарпетках, якi для цього власноруч в’язала йому мiсiс Габбард.

А коли вiн слухав заплутану розповiдь шведки про ii мiсiонерське завдання, у вагон увiйшов один з провiдникiв i зупинився поруч iз Пуаро.

– Pardon, Monsieur.

– Слухаю.

– Мсье Бук передае вiтання i був би радий, якби ви зробили ласку й погодилися пiдiйти до нього на кiлька хвилин.

Пуаро пiдвiвся, чемно вибачився перед шведкою i покинув вагон-ресторан.

То був провiдник не з його вагона, а кремезний блондин.

Пуаро попрямував коридором за провiдником до сусiднього вагона. Чоловiк постукав у дверi й вiдiйшов убiк, пропускаючи Пуаро всередину.

Купе було не мсье Бука. Вiн був у купе другого класу, яке, iмовiрно, обрали через те, що воно було трохи просторiше. Та попри все, воно також здавалося переповненим.

Сам мсье Бук займав невелике сидiння навпроти дверей. У кутку бiля вiкна перед ним сидiв, дивлячись на снiг за вiкном, невисокий брюнет. Перед Пуаро, не даючи йому можливостi пройти далi, стояв кремезний чоловiк у блакитнiй формi (chef de train[30 - Начальник потяга (фр.).]) i провiдник вагона Пуаро.

– О, мiй любий друже! – викрикнув мсье Бук. – Проходьте. Ви нам дуже потрiбнi!

Невисокий чоловiк бiля вiкна посунувся, i Пуаро, втиснувшись помiж iншими двома чоловiками, сiв навпроти свого приятеля.

Вираз обличчя мсье Бука змусив Пуаро, як би це сказати, гарячково роздумувати. Було очевидно, що трапилося щось незвичайне.

– Що сталося? – запитав вiн.

– І ви ще питаете. Спершу снiг, ця зупинка. А тепер…

Вiн замовк, i почувся придушений стогiн провiдника.

– А тепер що?

– А тепер мертвий пасажир лежить у своему лiжку зарiзаний.

Мсье Бук говорив iз тихим розпачем.

– Пасажир? Який пасажир?

– Американець. Його звали… звали… – Вiн глянув на записи перед собою. – Ретчетт… Правильно, Ретчетт?

– Так, мсье, – ковтнув провiдник.

Пуаро подивився на нього. Чоловiк був бiлий як стiна.

– Краще дозвольте цьому чоловiку сiсти, – сказав вiн. – Інакше вiн втратить свiдомiсть.

Chef de train трохи вiдсунувся, i провiдник упав на лавку в кутку й затулив обличчя руками.

– Ого! – сказав Пуаро. – Це серйозно!

– Звичайно, це серйозно. Почнiмо з того, що вбивство саме по собi вже велика бiда. Але це ще не все, обставини вбивства – незвичайнi. От, будь ласка, ми тут застрягли. Це може тривати кiлька годин, та не тiльки годин, – днiв! Інша обставина. У бiльшостi краiн до транзитних потягiв сiдае полiцiя тих краiн. Тiльки в Югославii цього не роблять! Розумiете?

– Ситуацiя складна, – погодився Пуаро.

– І це ще квiточки. Докторе Константiн, зовсiм забув, що не представив вас. Доктор Константiн, мсье Пуаро.

Невисокий брюнет схилив голову, Пуаро вiдповiв тим же.

– Доктор Константiн вважае, що смерть настала близько першоi ранку.

– У таких випадках важко сказати точно, – сказав лiкар, – але, гадаю, я можу впевнено стверджувати, що смерть настала в промiжку вiд пiвночi до другоi ранку.

– Коли востанне Ретчетта бачили живим? – спитав Пуаро.

– Вiдомо, що вiн був живий приблизно за двадцять перша, коли говорив iз провiдником, – сказав мсье Бук.

– Це правда, – пiдтвердив Пуаро. – Я сам чув, як це сталося. Це було востанне?

– Так.

Пуаро повернувся до лiкаря, який продовжував:

– Вiкно в купе мсье Ретчетта було вiдчинене навстiж, що дозволяе припустити, що вбивця втiк саме так. Проте, на мою думку, вiкно вiдчинили, щоб збити нас iз пантелику. Той, хто втiк би в такий спосiб, мав залишити чiткi слiди на снiгу. А iх не було.

– Отож, злочин виявили… Коли? – спитав Пуаро.

– Мiшель!

Провiдник випрямився. Його обличчя й досi було блiде й перелякане.

– Розкажiть цьому джентльмену, що саме сталося, – наказав мсье Бук.

Чоловiк говорив уривками.

– Камердинер того мсье Ретчетта сьогоднi вранцi кiлька разiв стукав у його дверi. Вiдповiдi не було. Потiм, приблизно пiвгодини тому, пiдiйшов офiцiант iз вагона-ресторану. Вiн цiкавився, чи мсье замовлятиме dеjeuner[31 - Обiд (фр.).]. Ви ж розумiете, була одинадцята година. Я вiдiмкнув йому дверi власним ключем. Але дверний ланцюжок також був застiбнутий. Нiхто не озвався, i було дуже тихо, i холодно, дуже холодно. Вiкно вiдчинене, i снiг залiтав у купе. Я подумав, що, можливо, у того джентльмена стався напад. Тому покликав chef de train. Ми зламали ланцюжок i увiйшли всередину. Вiн був… Ah! c’еtait terrible![32 - О! То було жахливо (фр.).]

Вiн знову затулив обличчя руками.

– Дверi були зачиненi зсередини на ключ i ланцюжок, – задумливо сказав Пуаро. – То ж не самогубство, га?

Лiкар-грек уiдливо хмикнув.

– Чи чоловiк, що коiть самогубство, завдасть собi десять, дванадцять чи п’ятнадцять ножових поранень? – запитав вiн.

Очi Пуаро широко розплющилися.

– Нечувана жорстокiсть.

– Це жiночих рук справа, – уперше втрутився в розмову chef de train. – Судячи з усього, це зробила жiнка. Тiльки жiнка може завдати стiльки ран.

Доктор Константiн задумливо зморщив обличчя.

– То мала б бути неймовiрно сильна жiнка, – сказав вiн. – Я не планую обговорювати технiчнi деталi, оскiльки це лише заплутае справу, але можу вас запевнити, що два чи три удари були такоi сили, що пройшли крiзь твердi тканини кiсток i м’язiв.

– Зрозумiло, що злочин учинив непрофесiонал, – сказав Пуаро.

– Узагалi дилетант, – пiдтвердив доктор Константiн. – Здаеться, ударiв завдавали безладно, навмання. Деякi просто ковзнули, майже не нашкодивши. Неначе хтось заплющив очi, а тодi слiпо знову й знову шалено наносив удари.

– C’est une femme[33 - Це жiнка (фр.).], – сказав chef de train. – Жiнки такi. Коли iх розлютити, у них страшна сила. – І вiн так переконано закивав, що всi запiдозрили, що chef de train знав це з власного досвiду.

– Можливо, я зроблю свiй внесок до iнформацii, яку ви зiбрали, – сказав Пуаро. – Мсье Ретчетт учора звертався до мене. Вiн сказав, наскiльки я зрозумiв, що його життя в небезпецi.

– Його «грохнули», як кажуть американцi, еге ж? – сказав мсье Бук. – Тому це не жiнка. Це гангстер чи бандит.

Здавалося, chef de train образився, що його теорiя звелася нанiвець.

– Якщо це так, – сказав Пуаро, – здаеться, це робота дилетанта.

У його тонi звучало професiйне несхвалення.

– У потягу е кремезний американець, – зауважив мсье Бук, наполягаючи на своiй iдеi. – Звичайноi зовнiшностi, жахливо одягаеться. Жуе гумку, що, на мою думку, не прийнято в гарному товариствi. Ви знаете, кого я маю на увазi?

Провiдник, до якого вiн звернувся, кивнув.

– Так, мсье, це купе номер 16. Але це не вiн. Я помiтив би, якби вiн вийшов чи зайшов у купе.

– Може, i нi, може, i нi. Та ми це скоро з’ясуемо. Запитання таке: що ж нам робити? – Бук подивився на Пуаро.

Пуаро глянув на нього у вiдповiдь.

– Ну ж бо, друже, – сказав мсье Бук. – Ви розумiете, про що я хочу попросити вас. Менi вiдомi вашi можливостi. Вiзьмiться за це розслiдування! Нi, нi, не вiдмовляйтеся. Бачте, для нас це серйозне питання. Я звертаюся вiд iменi мiжнародноi компанii спальних вагонiв. Коли прибуде югославська полiцiя, простiше буде запропонувати iм готове рiшення! В iншому разi затримка, неприемностi, мiльйон незручностей. Хтозна, можливо, у багатьох невинних людей будуть серйознi неприемностi. І навпаки, якщо ви вирiшуете цю загадку! Ми кажемо: «Сталося вбивство, ось злочинець!»

– Припустiмо, я не впораюся.

– Ah! mon cher! – заворкував мсье Бук. – Я знаю вашу репутацiю. І знаю дещо про вашi методи. Ця справа для вас просто iдеальна. Проглянути минуле всiх цих людей, виявити iхнi bona fides[34 - Чеснiсть, надiйнiсть (лат.).] – усе це забере багато часу i додасть купу незручностей. Але хiба не вiд вас я неодноразово чув, що для того, щоб розгадати загадку, треба просто вiдкинутися на спинку крiсла й помислити? Отак i зробiть. Опитайте пасажирiв потяга, огляньте тiло, перевiрте докази, i тодi… Я у вас вiрю! Я абсолютно переконаний, що ви не просто вихвалялися. Тож сядьте й подумайте, скористайтеся (як я часто вiд вас чув) маленькими сiрими клiтинами мозку… i ви дiзнаетеся.

Вiн нахилився вперед, замилувано дивлячись на свого друга.

– Ваша вiра зачепила мене, мiй друже, – емоцiйно сказав Пуаро. – Як ви зауважили, ця справа не може бути занадто складною. Я й сам учора ввечерi… але не час говорити про це зараз. Мушу зiзнатися, цей випадок заiнтригував мене. Ще пiвгодини тому я замислювався, що попереду багато нудних годин, поки ми тут застрягли. А тепер… загадка сама потрапила в моi руки.

– То ви беретеся за це? – нетерпляче запитав мсье Бук.

– C’est entendu[35 - Домовлено (фр.).]. Вiддаете справу в моi руки.

– Чудово! Ми всi до ваших послуг.

– Почнiмо з того, що менi потрiбен план вагона «Стамбул – Кале» з короткою iнформацiею про пасажирiв, якi займають кiлька купе. Також я хотiв би побачити iхнi паспорти та квитки.

– Мiшель вам iх принесе.

Провiдник вийшов iз купе.

– Якi ще пасажири iдуть цим потягом? – запитав Пуаро.

– У цьому вагонi я та доктор Константiн – единi пасажири. У потягу з Бухареста iде старший джентльмен, кульгавий. Провiдник добре його знае. Далi йдуть звичайнi вагони, але справи це не стосуеться, тому що минулого вечора iх замкнули пiсля того, як подали вечерю. Перед вагоном «Стамбул – Кале» е лише вагон-ресторан.

– Тодi схоже, – сказав повiльно Пуаро, – що ми маемо шукати нашого вбивцю у вагонi «Стамбул-Кале». – Вiн повернувся до лiкаря. – Гадаю, ви на це натякали?

Грек кивнув.

– О пiв на першу ми в’iхали в замети. Вiдтодi нiхто не мiг вийти з потяга.

Мсье Бук промовив урочисто:

– Убивця серед нас… у цьому потягу…

Роздiл шостий

Жiнка?

– Перш за все, – сказав Пуаро, – варто перекинутися кiлькома словами з молодим Макквiном. Можливо, вiн надасть нам цiнну iнформацiю.

– Звичайно, – погодився мсье Бук.

Вiн звернувся до chef de train:

– Будь ласка, приведiть сюди Макквiна. – Chef de train вийшов iз купе.

Провiдник повернувся з купкою паспортiв i квиткiв, якi подав мсье Буку.

– Дякую, Мiшелю. Гадаю, буде краще, якщо ви повернетеся на свiй пост. Вашi свiдчення ми запишемо пiзнiше.

– Добре, мсье.

Повернувшись, Мiшель вийшов iз купе.

– Коли ми поговоримо з молодим Макквiном, – сказав Пуаро, – можливо, мсье le docteur пройде зi мною до купе вбитого?

– Звiсно.

– А опiсля, коли ми закiнчимо з…

Але в цей момент chef de train повернувся в купе з Гектором Макквiном.

Мсье Бук пiднявся.

– Тут трохи тiснувато, – люб’язно зауважив вiн. – Сiдайте на мое мiсце, мсье Макквiн. Тодi мсье Пуаро сидiтиме навпроти вас…

Вiн повернувся до chef de train.

– Звiльнiть вагон-ресторан вiд пасажирiв, – сказав вiн. – Передамо його в розпорядження мсье Пуаро. Опитуватимете пасажирiв там, mon cher?

– Так, там буде найзручнiше, – погодився Пуаро.

Макквiн стояв i дивився то на одного, то на iншого, не зовсiм розумiючи швидкий потiк французькоi мови.

– Qu’est ce qu’il y a? – почав вiн старанно. – Pourquoi?..[36 - У чому рiч? Чому?. (фр.).]

Енергiйним жестом Пуаро вказав йому зайняти мiсце в кутку. Той сiв i почав знову:

– Pourquoi?.. – Потiм передумав i перейшов на рiдну мову: – Що вiдбуваеться у потягу? Щось сталося?

Його погляд блукав вiд одного чоловiка до iншого.

Пуаро кивнув.

– Точно. Дещо трапилося. Приготуйтеся до удару. Ваш працедавець, мсье Ретчетт, мертвий!

Макквiн присвиснув. Крiм того, що його очi трохи ширше розплющилися, вiн не виказував жодних ознак здивування чи смутку.

– То вони таки дiсталися до нього, – сказав вiн.

– Що саме ви хочете сказати цiею фразою, мсье Макквiн?

Макквiн вагався.

– Ви припускаете, – наполягав Пуаро, – що Ретчетта вбили?

– А хiба нi? – На цей раз Макквiн здивувався. – Ну, – повiльно продовжував вiн. – Саме так я й подумав. Ви хочете сказати, що вiн просто помер увi снi? Чому, старий був мiцний, як… як…

Вiн замовк, не пiдiбравши жодного порiвняння.

– Нi, нi, – сказав Пуаро. – Ваше припущення цiлком вiрне. Мсье Ретчетта вбили. Зарiзали. Але хочу знати, чому ви були так упевненi, що то вбивство, а не природна смерть?

Макквiн вагався.

– Я маю зрозумiти, – сказав вiн. – Хто ви такий? І що вам до цього?

– Я представляю мiжнародну компанiю спальних вагонiв, – Пуаро замовк, а потiм додав: – Я детектив. Мене звати Еркюль Пуаро.

Якщо вiн очiкував вразити, то тут зазнав невдачi. Макквiн просто сказав: «А, так?» – i чекав, що той продовжить.

– Можливо, вам це iм’я вiдоме?

– Ну, здаеться, знайоме, але я завжди думав, що так звати жiночого кравця[37 - Натяк на французького модельера Поля Пуаре.].

Пуаро подивився на нього з огидою.

– Неймовiрно! – сказав вiн.

– Що неймовiрно?

– Нiчого. Перейдiмо до предмету обговорення. Я хотiв би, мсье Макквiн, щоб ви розповiли все, що знаете про покiйника. Ви з ним родичi?

– Нi. Я… я був… його секретарем.

– Як довго ви обiймали цю посаду?

– Трохи бiльше року.

– Будь ласка, розкажiть менi все, що можете.

– Ну, я зустрiв мiстера Ретчетта понад рiк тому, коли був у Персii…

Пуаро перервав його:

– Що ви там робили?

– Я приiхав iз Нью-Йорка, щоб оцiнити можливостi нафтовоi концесii. Не думаю, що ви захочете про це слухати. Мене з друзями добре обкрутили на цiй справi. Мсье Ретчетт жив у тому ж готелi. Вiн саме посварився зi своiм секретарем. Запропонував менi роботу, i я прийняв пропозицiю. Тодi я був вiльний, тому зрадiв, що знайшов добре оплачувану роботу, так би мовити, без проблем.

– А потiм?

– Ми подорожували. Мiстер Ретчетт хотiв побачити свiт. У дорозi йому заважало незнання iноземних мов. Тому я швидше працював гiдом, нiж секретарем. Гарнi були часи.

– Тепер розкажiть менi все, що знаете про свого працедавця.

Юнак знизав плечима. На його обличчi на мить з’явилося збентеження.

– Це не так просто.

– Яке його повне iм’я?

– Семюель Едвард Ретчетт.

– Вiн був громадянином США?

– Так.

– З якоi частини Америки вiн походив?

– Не знаю.

– Що ж, розкажiть менi, що вам вiдомо.

– Правда в тому, мiстере Пуаро, що я нiчого не знаю! Мiстер Ретчетт нiколи нiчого не розповiдав нi про себе, нi про свое життя в Америцi.

– Як думаете, чому?

– Не знаю. Я собi уявив, що, можливо, вiн соромився свого походження, деякi чоловiки такi.

– Чи таке пояснення задовольняе вас?

– Щиро кажучи, нi.

– У нього були якiсь родичi?

– Вiн нiколи не згадував про них.

Пуаро наполягав.

– У вас же мали виникнути якiсь здогади щодо цього, мiстере Макквiне.

– Так, правда ваша. Перш за все, я не вiрю, що Ретчетт – його справжне iм’я. Я припускаю, що вiн покинув Америку, щоб утекти вiд когось чи вiд чогось. І гадаю, що йому це вдавалося аж до останнього часу.

– А тодi?

– Вiн почав отримувати листи… листи з погрозами.

– Ви iх бачили?

– Так. Його кореспонденцiя належала до моiх обов’язкiв. Перший лист прийшов зо два тижнi тому.

– Тi листи були знищенi?

– Нi, думаю, кiлька ще й досi в моiх папках. Один iз них Ретчетт розiрвав у нападi лютi. Принести iх?

– Якщо ви такi люб’язнi.

Макквiн вийшов iз купе. Вiн повернувся через кiлька хвилин i поклав перед Пуаро два аркушi досить потертого поштового паперу.

У першому листi було написано:

«Гадав, зiб’еш нас iз пантелику й тобi зiйде з рук, чи не так? Нiколи в життi. Ми полюемо на тебе, Ретчетте, i ДІСТАНЕМО тебе!»

Пiдпису не було.

Без коментарiв, лише здивовано звiвши брови, Пуаро взяв другий лист:

«Ретчетте, ми з тобою розправимося. Скоро. Ми тебе ДІСТАНЕМО, просiк?»

Пуаро вiдклав листа.

– Стиль однорiдний! – сказав вiн. – Та не все так просто з почерком.

Макквiн втупився в нього.

– Ви, може, й не помiтили, – ввiчливо сказав Пуаро. – Для цього потрiбне око, бiльш звикле до таких речей. Цi листи писала не одна особа, мсье Макквiн. До кожного листа приклали руку принаймнi двi особи чи бiльше. Кожен писав по однiй лiтерi у словi. Крiм того, листи писали друкованими лiтерами. Це ускладнюе завдання iдентифiкацii почерку.

Вiн замовк, а потiм продовжив:

– Вам вiдомо, що мсье Ретчетт звернувся до мене по допомогу?

– До вас?

Здивований тон голосу Макквiна переконав Пуаро, що молодий чоловiк про це не знав. Пуаро кивнув:

– Так. Вiн був наляканий. Скажiть менi, як вiн поводився, коли отримав першого листа?

Макквiн завагався:

– Важко визначити. Вiн… вiн намагався вiджартуватися тим своiм тихим смiшком. Проте, – Макквiн ледь здригнувся, – я вiдчув, що показний спокiйний вимагае багато зусиль.

Пуаро кивнув. А тодi поставив несподiване запитання:

– Мiстере Макквiн, скажiть менi, тiльки чесно, що ви думаете про вашого працедавця? Вiн вам подобався?

Гектор Макквiн вiдповiв не одразу.

– Нi, – нарештi сказав вiн. – Я не любив його.

– Чому?

– Важко сказати. Вiн був по-своему досить приемний. – Вiн помовчав, а потiм сказав: – Я зiзнаюся вам, мiстере Пуаро. Вiн менi не подобався, i я йому не довiряв. Упевнений, що то був жорстокий i небезпечний чоловiк. Хоча, маю визнати, доказiв на пiдтримку своеi думки в мене немае.

– Дякую вам, мсье Макквiн. І ще одне запитання: коли востанне ви бачили Ретчетта живим?

– Учора ввечерi, десь о… – вiн на мить задумався, – о десятiй, гадаю. Я пiшов у його купе, щоб записати деякi розпорядження.

– Про що?

– Про кахлi та античнi гончарнi вироби, якi вiн придбав у Персii. Доставили зовсiм не те, що вiн придбав. Про це велося довге й неприемне листування.

– І тодi ви востанне бачили Ретчетта живим?

– Так, гадаю, так.

– А вам вiдомо, коли Ретчетт отримав останнього листа з погрозами?

– Уранцi того дня, коли ми покинули Константинополь.

– Маю поставити вам ще одне запитання, мiстере Макквiн. У вас були хорошi стосунки з вашим працедавцем?

Очi юнака несподiвано блиснули.

– У цей момент у мене мають побiгти мурашки по шкiрi, чи не так? Книжними словами я вiдповiдаю: «У вас на мене нiчого немае». Ми з Ретчеттом добре ладнали.

– Може, мсье Макквiн, ви залишите нам свое повне iм’я та адресу в Америцi?

Макквiн продиктував свое iм’я – Гектор Вiльярд Макквiн – i адресу в Нью-Йорку.

Пуаро вiдкинувся на подушки.

– Наразi все, мсье Макквiн. Я був би дуже вдячний, якби ви якийсь час помовчали про смерть мсье Ретчетта.

– Його камердинер, Мастерман, мае дiзнатися.

– Гадаю, вiн уже знае, – сухо сказав Пуаро. – І якщо так, переконайтеся, що вiн тримае язика за зубами.

– Це неважко. Вiн британець i, як каже сам, «тримаеться на вiддалi». Вiн невисокоi думки про американцiв, а iншi нацiональностi взагалi вважае не вартими уваги.

– Дякую, мсье Макквiн.

Американець вийшов iз купе.

– І що? – вимагав мсье Бук. – Ви вiрите словам цього молодого чоловiка?

– Вiн здаеться чесним i щирим. Не вдае, що симпатизував своему працедавцю, як мав би робити, якби якось був у цьому замiшаний. Це правда, що Ретчетт не розповiв йому, що намагався скористатися моiми послугами i що йому це не вдалося, але не думаю, що це справдi пiдозрiла обставина. Я схиляюся до думки, що Ретчетт належав до тих джентльменiв, якi тримають своi намiри в таемницi.

– Отож, ви заявляете, що принаймнi один пасажир не винен у цьому злочинi? – весело спитав мсье Бук.

Пуаро кинув на нього докiрливий погляд.

– Щодо мене, я пiдозрюю всiх до останньоi митi, – озвався Пуаро. – І водночас маю визнати, що й не уявляю собi, як тверезий, практичний Макквiн втрачае голову i наносить жертвi дванадцять або чотирнадцять ударiв. Нiяк не вiдповiдае його психотипу, взагалi.

– Нiяк, – пiдтвердив мiстер Бук задумливо. – Це скоiла людина, майже доведена до божевiлля, зi страшною ненавистю, що веде нас до бiльш латинського темпераменту. Чи пiдтверджуе версiю, на якiй наполягав наш chef de train, що це зробила жiнка.

Роздiл сьомий

Тiло

У супроводi доктора Константiна Пуаро вирушив в сусiднiй вагон, у купе, яке займала жертва. Пiдiйшов провiдник i вiдiмкнув iм дверi своiм ключем.

Двое чоловiкiв увiйшли всередину. Пуаро повернувся iз запитанням до свого супутника:

– У купе щось пересували?

– Нiчого не чiпали. Я намагався не рухати тiло пiд час огляду.

Пуаро кивнув. Вiн роззирнувся.

Його одразу ж ударив лютий холод. Вiкно вiдчинено навстiж, а шторку вiдсунуто.

– Бррр… – зауважив Пуаро.

Лiкар вдячно всмiхнувся.

– Менi не хотiлося зачиняти його, – пояснив вiн.

Пуаро уважно оглянув вiкно.

– Ви маете рацiю, – заявив вiн. – Нiхто не покидав вагон цим способом. Імовiрно, що вiкно залишили вiдчиненим, щоб навести нас на цю думку, але, якщо це так, то снiг зiрвав плани вбивцi.

Пуаро ретельно оглянув вiконну раму. Вiн витяг iз кишенi невелику коробку i розсипав по нiй трохи порошку.

– Жодних вiдбиткiв пальцiв, – сказав вiн. – Це означае, що iх витерли. Але, навiть якщо вони й були, це мало б нам допомогло. Вони могли б належати мсье Ретчетту, його камердинеру чи провiднику. У нашi днi злочинцi таких помилок не припускаються. І тому, – додав вiн бадьоро, – ми можемо зачинити це вiкно. Без сумнiву, тут немов у льодовнi!

Вiн перейшов вiд слiв до дiла, а тодi вперше виявив увагу до нерухомоi фiгури на полицi.

Ретчетт лежав на спинi. Його пiжамна сорочка, покрита плямами кольору iржi, була розстебнута та вiдгорнута.

– Я мав побачити характер його ран, – пояснив лiкар.

Пуаро кивнув. Вiн схилився над тiлом. Нарештi вiн випростався, злегка скривившись.

– Неприемна картина, – сказав вiн. – Хтось над ним стояв i знову, i знову завдавав удари. Скiльки саме тут ран?

– Я нарахував дванадцять. Одна-двi рани такi поверхневi, що видаються подряпинами. І в той же час принаймнi три удари могли стати причиною смертi.

Щось у лiкаревому тонi привернуло увагу Пуаро. Вiн уважно подивився на лiкаря. Невисокий грек втупився в тiло, недовiрливо нахмуривши брови.

– Щось здалося вам дивним, чи не так? – м’яко запитав детектив. – Кажiть, друже. Щось вас бентежить?

– Ви маете рацiю, – визнав лiкар.

– І що це?

– Бачте, цi двi рани – тут i тут, – показав вiн. – Вони глибокi, кожна з них мала б перерiзати кiлька кровоносних судин, але iхнi краi не розкритi. Вони не кровили, як очiкувалося.

– Що вказуе?..

– Цей чоловiк був уже мертвий, мертвий деякий час. Але це ж повний абсурд.

– Схоже на це, – задумливо промовив Пуаро. – Хiба що наш убивця подумав, що неналежно виконав свою роботу, тому повернувся, щоб упевнитися. Але це ж очевидна маячня! Щось iще?

– Ну, ще одна рiч.

– Яка ж?

– Бачите цю рану, пiд правою рукою, бiля правого плеча? Будь ласка, вiзьмiть мiй олiвець. Можете вiдтворити удар?

Пуаро пiдняв руку.

– Prеcisеment[38 - Точно (фр.).] – сказав вiн. – Я зрозумiв. Правою рукою це зробити надзвичайно складно, майже неможливо. Треба вивертати руку, щоб так ударити. Але якщо удар нанести лiвою рукою…

– Точно, мсье Пуаро. Цей удар, безумовно, нанесли лiвою рукою.

– Тобто наш убивця шульга? Нi, тут щось бiльше, еге ж?

– Ви самi сказали, мсье Пуаро. Деякi з цих ударiв, безперечно, наносив правша.

– Двое людей. Отже, ми знову повернулися до двох людей, – пробурмотiв детектив. І раптом запитав:

– Свiтло було ввiмкнене?

– Важко сказати. Бачте, провiдник щоранку близько десятоi вимикае його.

– Це скажуть вимикачi, – промовив Пуаро.

Вiн оглянув вимикач верхнього свiтла, а також свiтло над лiжком. Перший був вимкнений, а iнше закрите.

– Eh bien, – задумливо сказав Пуаро. – Маемо гiпотезу про першого та другого Вбивць, як висловився б великий Шекспiр. Перший убивця заколов жертву i вийшов з купе, погасивши верхне свiтло. Другий убивця увiйшов у темрявi i, не побачивши, що робота виконана, нанiс покiйнику принаймнi два удари. Que pensez vous de ?a?[39 - Що ви думаете про це? (фр.)]

– Чудово! – з ентузiазмом сказав маленький лiкар.

Очi Пуаро блиснули.

– Гадаете, це так? Я дуже радий. Бо, як на мене, це здаеться якоюсь нiсенiтницею.

– Яке ж iще може бути пояснення?

– Саме це я й запитую себе. Чи це просто збiг, чи що? Чи iснують якiсь ще невiдповiдностi, що вказують на причетнiсть двох осiб?

– Гадаю, я можу пiдтвердити це. Деякi удари, як я вже згадував, вказують на слабкiсть, брак сили чи рiшучостi. Отi удари злегка подряпали шкiру. А отут… i тут… – Знову показав вiн. – Для таких ударiв потрiбна велика сила. Вони пройшли крiзь м’язи.

– То, на вашу думку, iх завдав чоловiк?

– Цiлком iмовiрно.

– А могла iх нанести жiнка?

– Молода, енергiйна, спортивна жiнка змогла б, особливо пiд впливом сильних емоцiй, та, як на мене, це малоймовiрно.

Пуаро на якусь мить замовк.

Його супутник схвильовано запитав:

– Ви розумiете, про що я?

– Повнiстю, – пiдтвердив Пуаро. – Справа починае славно прояснюватися! Убивця – чоловiк iз величезною силою, вiн же слабак, i жiнка, i правша, i шульга… Ah! c’est rigolo, tout ?a![40 - Ах! Це просто смiшно! (фр.)]

Вiн заговорив iз раптовою злiстю.

– А жертва… Як вiн пiд час цього поводився? Кричав? Боровся? Захищався? – Вiн засунув руку пiд подушку i дiстав автоматичний пiстолет, який Ретчетт показував йому напередоднi.

– Бачте, повнiстю заряджений, – сказав вiн.

Тодi вони оглянули купе. З гачкiв на стiнi звисав денний одяг Ретчетта. На кришцi рукомийника, що служила невеличким столиком, стояли рiзнi предмети: вставнi зуби в склянцi води, ще одна склянка, порожня, пляшка мiнеральноi води, велика фляга, попiльничка з недопалком сигари, якiсь обвугленi рештки паперу i два згорiлi сiрники.

Лiкар пiдняв порожню склянку i понюхав ii.

– Ось пояснення пасивностi жертви, – тихо сказав вiн.

– Накачали лiками?

– Так.

Пуаро кивнув. Вiн узяв обидва сiрники i ретельно розглянув iх.

– Маете зачiпку? – запитав невисокий лiкар.

– Цi два сiрники рiзноi форми, – сказав Пуаро. – Один iз них пласкiший. Гляньте.

– Саме такi пропонують у потягу, – сказав лiкар. – З паперовою обгорткою.

Пуаро обмацав кишенi Ретчеттового одягу й з однiеi iз них витягнув коробку сiрникiв. Вiн ретельно порiвняв iх.

– Той круглiший сiрник iз коробки мiстера Ретчетта, – сказав вiн. – Погляньмо, чи були в нього й цi, пласкi.

Однак подальше дослiдження не принесло результатiв.

Гострий та проникливий, як у птаха, погляд Пуаро бiгав по купе. Нiщо не вислизало вiд його спостережливих очей.

Ледь скрикнувши, вiн нахилився та пiдняв щось iз пiдлоги.

То був маленький квадратик батисту, дуже вишуканий. На кутику вишита монограма «Н».

– Жiноча хустинка, – сказав лiкар. – Наш друг chef de train мав рацiю. Тут замiшана жiнка.

– А як зручно вона залишила цю хустинку! – зауважив Пуаро. – Саме так, як бувае в книжках чи у фiльмах. А щоб полегшити нам життя, ii позначено iнiцiалами.

– Яка удача! – вигукнув лiкар.

– Справдi? – спитав Пуаро.

Щось у його тонi здивувало лiкаря.

Але перш нiж вiн наважився попросити пояснити, Пуаро знову рiзко нагнувся. Цього разу на його долонi був йоржик для чистки люльки.

– Може, це власнiсть Ретчетта? – припустив лiкар.

У кишенi не було нi люльки, нi тютюну, анi кисета.

– Отже, це зачiпка.

– О, безсумнiвно. І знову ж, упустили якнайзручнiше. Звернiть увагу, цього разу зачiпка вказуе на чоловiка! Не можна поскаржитися на вiдсутнiсть зачiпок у цiй справi. Таких зачiпок аж надлишок. До речi, що ви зробили зi знаряддям убивства?

– Я не знайшов його. Убивця, напевно, прихопив iз собою.

– Цiкаво, чому, – замислився Пуаро.

– Ах! – Лiкар обережно оглядав вмiст кишень пiжамноi сорочки покiйника. – Цього я не помiтив, – сказав вiн. – Я розстебнув сорочку й вiдразу ж вiдгорнув назад.

З нагрудноi кишенi вiн витягнув золотий годинник. Корпус був сильно погнутий, а стрiлки вказували на чверть по першiй.

– Бачите?! – палко викрикнув доктор Константiн. – У нас е час вбивства. Це збiгаеться з моiми розрахунками. Я ж казав, що це було зроблено мiж пiвнiччю та другою ранку, iмовiрно, близько першоi, хоча важко бути абсолютно впевненим у такiй ситуацii. Eh bien, ось i пiдтвердження. Чверть на другу. Час вчинення злочину.

– Так, це можливо. Звичайно, це можливо.

Лiкар зацiкавлено глянув на нього.

– Вибачте, мсье Пуаро, але я не зовсiм розумiю вас.

– Я й сам не розумiю, – сказав Пуаро. – Я абсолютно нiчого не розумiю, i, як ви помiтили, це мене непокоiть.

Вiн зiтхнув i схилився над невеличким столиком, розглядаючи обвуглений клаптик паперу. Вiн пробурмотiв собi пiд нiс:

– А тепер менi потрiбна старомодна коробка для дамських капелюшкiв.

Доктор Константiн не знав, як розумiти це дивне прохання. У всякому разi, Пуаро не дав йому часу запитати. Вiдчинивши дверi в коридор, вiн покликав провiдника.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=27429499&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примiтки

Максу Едгару Люсьену Мелловану, другому чоловiку Агати Крiстi. (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)

Мiй дорогий (фр.).

Саме так (фр.).

От-от (фр.).

Свята Софiя (фр.). Ідеться про Собор Святоi Софii у Стамбулi.

По вагонах, мсье (фр.).

Ну (фр.).

Нарештi (фр.).

От, мсье (фр.).

Дякую, мсье (фр.).

Красива жiнка (фр.).

А це вже дратуе (фр.).

Чудово (фр.).

Старий (фр.).

Справи… справи! (фр.)

Точно! (фр.)

Як? (фр.)

Ну й ну (фр.).

Аж у кiнець, мсье (фр.).

Гадаю, ви помилилися (фр.).

Вона красива й елегантна (фр.).

Клiентура (фр.).

Нiчого. Я помилився (фр.).

На добранiч (фр.).

Мiнеральноi води, будь ласка (фр.).

Так, мсье (фр.).

Та американська ледi… (фр.)

Доброго вечора, мсье (фр.).

Оскiльки ви – директор цiеi компанii, гадаю, ви зможете нам сказати (фр.).

Начальник потяга (фр.).

Обiд (фр.).

О! То було жахливо (фр.).

Це жiнка (фр.).

Чеснiсть, надiйнiсть (лат.).

Домовлено (фр.).

У чому рiч? Чому?. (фр.).

Натяк на французького модельера Поля Пуаре.

Точно (фр.).

Що ви думаете про це? (фр.)

Ах! Це просто смiшно! (фр.)