Тиша в епоху галасу
Ерлiнг Кагге

У теперiшньому гамiрному свiтi, переповненому метушнею, гаджетами та вiдсутнiстю часу для себе, тиша – справжня розкiш, якою треба вмiти користуватися. Норвезький дослiдник i мандрiвник Ерлiнг Кагге, який провiв чимало часу наодинцi з природою, упевнений: знайти безмовнiсть можна повсюди, навiть якщо ви житель найгаласливiшого мiста на Землi. Ви дiзнаетеся про види тишi, ii властивостi, навчитеся шукати ii тодi, коли нестерпно хочеться заховатись вiд шумноi дiйсностi. Книжка подаруе вам можливiсть дослiдити природу тишi, зрозумiти ii, вiдчути, полюбити й знаходити повсюди.

Ерлiнг Кагге

Тиша в епоху галасу

* * *

Тиша в епоху галасу

Щоразу, коли я не можу пiти, пiднятися над свiтом чи вiдплисти подалi вiд нього, я вмiю вiдсторонитися вiд нього.

Навчитися цього вдалося не одразу. Лише коли я вперше зрозумiв, що маю якусь просто-таки первiсну потребу в тишi, то змiг розпочати ii пошуки – i там, глибоко пiд какофонiею транспортного шуму й думок, звукiв музики й рiзних технiчних пристроiв, айфонiв та снiгоочисникiв, спочивала вона, чекаючи на мене. Тиша.

Нещодавно я спробував переконати моiх трьох доньок, що в тишi прихованi всi таемницi свiту. Ми саме сидiли разом за кухонним столом, зiбравшись на недiльний обiд. Нинi нам нечасто випадае нагода попоiсти разом, адже всi iншi днi тижня зазвичай зайнятi купою рiзних справ. Недiльнi обiди стали единим прийомом iжi на тиждень, коли ми всi маемо вiльний час, аби просто посидiти й поспiлкуватися без зайвого поспiху.

Дiвчатка подивилися на мене скептично. Тиша – це ж нiщо, чи не так? Я ще навiть не встиг пояснити, яким чином тиша може бути другом i що вона дорожча за будь-яку iз сумочок вiд Марка Джейкобса, що iх доньки так прагнуть, як iхня думка сформувалася: тишу чудово мати напохватi, коли тобi сумно. Але в усiх iнших випадках вона геть нi до чого.

Сидячи там за обiднiм столом, я раптом згадав цiкавiсть, яку вони виявляли дiтьми. Як iх могло зацiкавити, що ховаеться за дверима. Їхнiй захват, коли вони дивилися на вимикач i просили мене «вiдкрити свiтло».

Запитання й вiдповiдi, запитання й вiдповiдi. Допитливiсть е самим двигуном життя. Але моiм дiточкам уже 13, 16 та 19 рокiв, i цiкавляться чимось вони дедалi менше, аж до того рiвня, що, коли iх таки щось зацiкавить, вони просто витягають своi смартфони й шукають вiдповiдь. Вони все ще допитливi, однак iхнi личка стали менш дитячими, бiльш дорослими, а iхнi голiвки мiстять бiльше амбiцiй, анiж запитань. Жодна з них не мала iнтересу до обговорення теми тишi, тому, щоб пробудити його, я розповiв iм про двох моiх товаришiв, котрi якось вирiшили пiднятися на Еверест.

Рано-вранцi вони вийшли з базового табору, проклавши собi маршрут пiвденно-захiдним схилом гори. Спочатку все було добре, вони обидва дiйшли до вершини. Але потiм почався снiговий буран. Незабаром вони усвiдомили, що нiяк не зможуть спуститися живими. Перший додзвонився по стiльниковому телефону своiй вагiтнiй дружинi. Разом вони вирiшили, як назвати дитину, яку вона носила. А потiм вiн тихо вiдiйшов трохи нижче вiд вершини. Мiй другий товариш не змiг нi з ким зв’язатися перед смертю. Нiхто точно не знае, що сталося на горi в тi години. Через сухий холодний клiмат на висотi 8000 метрiв над рiвнем моря вони обидва були просто висушенi морозом. Вони лежали там у тишi, майже такi самi на вигляд, як двадцять два роки тому, коли я бачив iх востанне.

На цей раз за столом таки запала тиша. Один iз наших мобiльних просигналив про вхiдне повiдомлення, але нiхто з нас i не подумав перевiрити телефони. Натомiсть ми заповнили тишу собою.

Невдовзi пiсля того мене запросили виступити в Унiверситетi Сент-Ендрюс у Шотландii. Тему я мав обрати сам. Зазвичай я розповiдаю про екстремальнi подорожi на край свiту, але цього разу моi думки були спрямованi в бiк домiвки, до того недiльного обiду в колi моiх рiдних. Тому я зупинився на темi тишi. Я добре пiдготувався, проте, як це часто зi мною бувае, нервувався. Що, як моi розпорошенi думки про тишу належать лише до царини недiльних обiдiв, а не до виступiв перед студентами? Не те щоб я боявся бути освистаним всi 18 хвилин моеi промови, однак усе ж таки хотiв зацiкавити студентiв темою, яку так близько прийняв до серця.

Я почав свiй виступ iз хвилини тишi. Чутно було, як муха летить. Усi завмерли. Протягом наступних 17 хвилин я говорив про тишу навколо нас, але розповiв також про дещо ще важливiше, як на мене, – тишу всерединi нас. Студенти сидiли мовчки та уважно слухали. Здавалося, iм уже давно бракувало тишi.

Того самого вечора я пiшов iз кiлькома з них до кнайпи. Коли ми сидiли там на протязi бiля входу, з великим кухлем пива кожний, це дуже нагадувало моi власнi студентськi днi в Кембриджi. Щирi, допитливi люди, тепла атмосфера, цiкавi розмови. Студенти хотiли почути вiдповiдi на три запитання: «Що таке тиша? У чому вона? Чому нинi вона важливiша, нiж будь-коли ранiше?»

Той вечiр багато для мене значив, i не лише через добру компанiю. Завдяки студентам я раптом усвiдомив, як мало розумiв до того. Повернувшись додому, я не мiг позбутися думки про тi три запитання. Вони стали для мене якоюсь марою. Тепер я щовечора сидiв, обдумуючи iх iз рiзних бокiв та шукаючи на них вiдповiдi сам. Я почав писати, думати, читати та дослухатися до себе бiльше, нiж будь-хто.

Урештi я зробив тридцять три спроби вiдповiсти них.

Для дослiдника багато речей зводяться до цiкавостi. Це одна з найчистiших форм радостi, яку я тiльки можу собi уявити. Я насолоджуюся цим вiдчуттям. Я часто вiдчуваю цiкавiсть. Це вiдбуваеться майже повсякчас: коли подорожую, читаю щось цiкаве, знайомлюся з новими людьми, коли сiдаю писати, або щоразу, коли вiдчуваю, як б’еться мое серце, чи спостерiгаю схiд сонця. Цiкавiсть е однiею з найпотужнiших сил, з якими ми народжуемося. На мое глибоке переконання, вона також е однiею з найчудовiших здiбностей, якими ми володiемо. І не лише для дослiдника, такого як я. Вона мае таку саму велику цiннiсть для батька чи для видавця. Менi вона подобаеться. Якби ще вiд неi нiчого не вiдволiкало…

Ученi вмiють докопуватися до iстини. Я б теж так хотiв, але цей шлях просто не для мене. Протягом життя моi думки майже про все змiнювалися. Головним для мене е вiдчуття цiкавостi, i лише воно – цiкавiсть заради цiкавостi. Невеличка подорож шляхом вiдкриття. Хоча це може також бути зернятко, що проросте, аби принести подальшi можливостi.

Інколи цiкавiсть бувае мимовiльною. Я вiдчуваю ii не навмисно, а скорiше тому, що просто не можу нiчого iз собою вдiяти. Наприклад, щось неприемне з мого минулого раптом пiдводить голову. Якась думка чи переживання. Воно починае мене гризти, а я не можу припинити думати про те, що воно могло б означати.

Одного дня на вечерю завiтала моя двоюрiдна сестра й дала менi збiрку вiршiв норвезького поета Йона Фоссе. Пiсля того як вона пiшла, я лiг у лiжко, вирiшивши трохи погортати цю книжку перед сном. Я вже збирався вимкнути свiтло, як побачив слова: iснуе любов, яку нiхто не пам’ятае. Що поет мав на увазi? Якусь невидиму любов, що десь прихована? Чи, може, вiн писав про тишу? Я вiдклав збiрку вiршiв убiк та замислився. Добра поезiя нагадуе менi про видатних дослiдникiв. Добираючи правильнi слова, вона здатна зрушити плин моiх думок так само, як i звiти дослiдникiв, що iх я читав, коли був юнаком. Перш нiж заснути, я вирiшив наступного ранку написати листа до Фоссе та спробувати «набрати води з його криницi».

«У певному сенсi промовляе саме тиша», – вiдповiв Фоссе через шiсть хвилин пiсля того, як я вiдправив свое електронне повiдомлення. Менi мало не здалося, що вiн чекав на мое запитання, проте навряд чи це було так, бо вiн нiчого не отримував вiд мене багато рокiв.

А втiм, промовляти тиша якраз i мае. Вона мае говорити, а ви маете говорити з нею, аби розкрити присутнiй у нiй потенцiал. «Мабуть, це тому, що тиша спiвiснуе iз цiкавiстю, але вона також несе в собi певну велич, неначе океан чи безкраi снiговi простори. І хто не захоплюеться ii величчю, той боiться ii. Саме тому, найiмовiрнiше, так багато людей бояться тишi (i саме тому скрiзь лунае музика, скрiзь)».

Я впiзнаю цей страх, про який пише Фоссе. Неясну тривогу щодо чогось, на що я не можу чiтко вказати. Щодо чогось, що так легко не дае менi бути присутнiм у своему власному життi. Натомiсть я займаю себе то одним, то iншим, уникаючи тишi, весь час хапаючись за якiсь новi поточнi завдання. Я надсилаю текстовi повiдомлення, вмикаю якусь музику, слухаю радiо або дозволяю своiм думкам ширяти по всiх усюдах замiсть того, щоб припнути iх та на якусь хвильку вiдсторонитися вiд свiту.

Гадаю, страх, який описуе Фоссе, – це страх краще пiзнати самих себе. Щоразу, коли я намагаюся цього уникнути, з’являеться якась смердюча хмарка боягузтва.

Найтихiшим з усiх мiсць, якi я будь-коли вiдвiдував, е Антарктика. Я йшов сам-один до Пiвденного полюса, i серед всього неозорого одноманiтного крижаного поля не чутно було нiякого людського шуму, крiм звукiв, якi видавав я сам. Один серед снiгiв i криги, у глибинi величноi бiлоi безмовностi, я змiг дуже добре почути й вiдчути тишу.

Я прокладав свiй шлях на пiвдень через найхолоднiший континент свiту, i все навколо здавалось абсолютно пласким та бiлим, кiлометр за кiлометром, аж до самого обрiю. Пiдi мною ж лежали 30 мiльйонiв кубiчних кiлометрiв криги, що тиснули на поверхню Землi.

Поступово, хоч навколо й не було нiкого, я почав помiчати, що нiщо не е абсолютно пласким. Крига та снiг утворювали то меншi, то бiльшi абстрактнi обриси. Одноманiтна бiлизна перетворилася на незлiченнi вiдтiнки бiлого. Подекуди поверхня снiгу вiдсвiчувала блакиттю, а також червонуватим, зеленкуватим та нiжно-рожевуватим кольорами. У мене було стiйке враження, що на шляху мого просування ландшафт змiнюеться, але я помилявся. Пейзаж залишався незмiнним – змiнювався я сам. «Удома я насолоджуюся лише „великими шматками“. Тут же я вчуся цiнувати найменшi радощi. Вигадливi вiзерунки снiгу. Стишення вiтру. Дивовижнi форми хмар. Тишу», – написав я у своему щоденнику на двадцять другий день подорожi.

Пам’ятаю, у дитинствi я надзвичайно захоплювався равликом, здатним нести свiй будиночок на собi, куди б вiн не йшов. Так от, пiд час моеi антарктичноi експедицii це захоплення тiльки зросло. Усi харчi, пристроi й пальне, необхiднi для переходу, я склав на сани i жодного разу не вiдкривав рота, щоб заговорити. Я заткався. Я не мав радiозв’язку i не бачив жодноi живоi iстоти протягом 50 днiв. Усе, що я робив, – це день за днем торував на лижах свiй шлях на пiвдень. Навiть коли я був злий через обiрване крiплення чи тому, що ледь не зiсковзнув у глибоку розколину льодовика, я не лаявся. Спалахи лютi виснажують, а настрiй вiд них тiльки погiршуеться. Ось чому я нiколи не сварюся пiд час експедицiй.

Удома завжди проiжджають повз якiсь автiвки, дзвонить, сигналить чи вiбруе телефон, хтось поруч розмовляе, шепоче або кричить. Так чи iнак, там стiльки рiзного галасу, що ми ледь зауважуемо його весь. Тут же було зовсiм iнакше. Сама природа промовляла до мене пiд маскою тишi. І що тихiшим я ставав, то бiльше чув.

Щоразу, зупиняючись на вiдпочинок, якщо тiльки тодi не дув вiтер, я вiдчував оглушливу тишу. Коли там немае вiтру, навiть снiг здаеться мовчазним. Я ставав дедалi уважнiшим до свiту, частиною якого був. Нiхто мене не турбував, нiхто не вiдволiкав. Я був наодинцi зi своiми думками та iдеями. Майбутне вiдступило на другий план. Я не звертав уваги на минуле, я був нарештi присутнiм у своему власному життi. «Коли ви входите в нього, свiт зникае», – стверджував фiлософ Мартiн Гайдеггер. І саме це зi мною й сталося.

Я почувався так, немов став продовженням того, що мене оточувало. Оскiльки менi нi з ким було поговорити, я почав спiлкуватися з природою. Моi думки линули по рiвнинах аж до гiр, повертаючись назад з новими iдеями.

Трохи пiвденнiше я занотував у своему щоденнику: як легко вважати, що континенти, якi ми не можемо вiдвiдати, пiзнати чи побачити, не вельми того вартi. Достатньо, аби хоч хтось побував там, пофотографував усе та подiлився фото, щоб ми склали уявлення про цi мiсця. На 27-й день я написав: «Для бiльшостi Антарктика все ще залишаеться далекою й незвiданою. Просуваючись углиб неi, я сподiваюся, що вона такою й залишиться. Не тому, що менi б не хотiлося, аби ii пiзнало багато людей, а тому, що я вiдчуваю: Антарктика мае якусь мiсiю як незвiдана для багатьох земля». Я й досi вважаю, нiби нам просто необхiдно знати, що у свiтi е мiсця, якi ще не до кiнця дослiдженi та впорядкованi. Дотепер iснуе цiлий континент, загадковий та практично невивчений, «що може стати краiною чиiхось фантазiй». Я вiдчуваю, що це може стати найбiльшою цiннiстю Антарктики для моiх трьох доньок та прийдешнiх поколiнь.

Секрет пiшого походу на Пiвденний полюс полягае в тому, щоб ставити одну ногу поперед другоi та робити це достатню кiлькiсть разiв. Суто з технiчного боку це доволi просто. Навiть маленька мишка може з’iсти слона, якщо робитиме це поступово. Головний виклик – виявлення бажання це робити. Найбiльшим викликом е вставати вранцi, коли температура сягае 50 градусiв нижче точки замерзання. У днi, що вiддзеркалюють часи Роальда Амундсена та Роберта Скотта.

Яким е наступний найскладнiший виклик? Перебувати в злагодi iз самим собою.

Тиша просто-таки пристала до мене. Не маючи жодного зв’язку з навколишнiм свiтом, вiдокремлений та самотнiй, я був змушений знову i знову повертатися до думок, якi вже мав. А також, що гiрше, до своiх вiдчуттiв. Антарктика – це найбiльша пустеля свiту, де е вода i бiльше годин сонячного свiтла, нiж у Пiвденнiй Калiфорнii. Там просто нiде сховатися. Щоденна безневинна брехня та напiвправда, до яких ми вдаемось, коли повертаемося до цивiлiзацii, iз цiеi вiдстанi бачаться абсолютно позбавленими сенсу.

Вам може здатися, що я спокiйно собi медитував, поки йшов уперед, але це не так. Часом холод та вiтер стискали мене, неначе крижанi лабети. Я замерзав аж до слiз. Мiй нiс, пальцi на руках та ногах поступово бiлiшали, втрачаючи чутливiсть. Коли мороз кусае частини вашого тiла, з’являеться бiль, але потiм вiн трохи слабшае. Пiсля цього вiн повертаеться знову, коли ви вiдiгрiваетесь. Уся енергiя, яку менi вдавалося зiбрати, витрачалася у спробах зiгрiтися. Так от, скажу я вам, вiдiгрiватися болючiше, нiж замерзати. Але пiзнiше, коли до мого тiла все ж поверталося тепло, я знову отримував енергiю для мрiй i думок.

Американцi побудували базу навiть на Пiвденному полюсi. Ученi та технiки проводять там по декiлька мiсяцiв за раз, цiлком вiдiрванi вiд зовнiшнього свiту. Одного року там зiбралося дев’яносто дев’ять мешканцiв, якi разом святкували Рiздво. Хтось провiз контрабандою дев’яносто дев’ять камiнцiв i роздав iх по одному як рiздвянi подарунки, залишивши один для себе. Люди там не бачили камiнцiв мiсяцями. Дехто не бачив iх узагалi бiльше року. Навколо були лише крига, снiг та побудованi людиною об’екти. Усi сидiли, роздивляючись та обмацуючи своi камiнцi. Не кажучи жодного слова, вони тримали iх у долонях, вiдчуваючи вагу.

На шляху до Пiвденного полюсу я уявляв собi людину на Мiсяцi, яка дивиться вниз на Землю. Жоден звук iз нашоi планети не змiг би подолати вiдстань у 390 тисяч кiлометрiв до неi, але, можливо, вона бачить нашу блакитну кулю, дозволивши своему поглядовi сягнути аж на полюс. А там вона бачить хлопця в теплiй синiй куртцi, який поволi просуваеться вперед по кризi, ставлячи собi намет лише вечорами. Наступного дня весь сценарiй повторюеться. Вона спостерiгае за лижником-всюдиходом, що прямуе в одному й тому ж напрямку тиждень за тижнем. Та людина, мабуть, вважала мене несповна розуму, i вiд цiеi думки я почувався трохи пригнiченим.

Наприкiнцi одного дня, саме перед тим, як я збирався завершувати свiй денний перехiд i ставити намет, я подивився вгору на небо та уявив собi ту саму людину на Мiсяцi, яка звернула свiй погляд далеко на пiвдень. Далеко внизу вона може спостерiгати тисячi, якщо не мiльйони людей, що рано-вранцi виходять зi своiх крихiтних будиночкiв, лише щоб на кiлька хвилин чи годину застрягнути в якомусь транспортному заторi. Неначе в нiмому кiно. Потiм вони прибувають до великих будiвель, де проводять по вiсiм, десять чи дванадцять годин, сидячи перед монiторами, перш нiж повернутися через той самий транспортний затор назад до своiх крихiтних будиночкiв. Удома вони вечеряють та дивляться новини по телевiзору в один i той самий час щовечора. І так з року в рiк.

Мене вразила думка, що едина рiзниця, яка може з’явитися з часом, полягае в тому, що найамбiтнiшi люди примудряться перебратися у трохи бiльшi будинки, у яких проводитимуть вечори так само. Послаблюючи крiплення лиж того вечора, щоб розбити табiр, я почувався спокiйнiшим та бiльш задоволеним.

У школi я вивчав звуковi хвилi. Це правда, що звук е фiзичним явищем i може вимiрюватись у децибелах, хоча менi й не подобаеться вимiрювати його якимись цифрами. Тиша ж е бiльше iдеею. Поняттям. Тиша навколо нас може мiстити багато чого, але найцiкавiшим рiзновидом тишi е той, що лежить всерединi. Тиша, яку я сам у певному сенсi, мабуть, i створюю. Ось чому я бiльше не намагаюся створювати абсолютну тишу навколо себе. Дуже цiкавим особистим вiдчуттям е тиша, що сидить у менi.

Якось я спитав одного футболiста свiтового класу про його вiдчуття галасу внизу на полi, посеред залюдненого стадiону, в мить, коли вiн б’е по м’ячу i той зi свистом летить у ворота. Його вiдповiдь була такою: зразу пiсля удару по м’ячу вiн не чуе жодного галасу, навiть попри те, що той злiтае до небес. Вiн видае якийсь вигук. Вiн першим розумiе, що це гол. Але стадiон i далi здаеться беззвучним. Наступними те, що м’яч перетнув лiнiю ворiт, розумiють його товаришi по командi, i вiн бачить, як вони його вiтають. Одразу пiсля це розумiють також вболiвальники, i тодi звiдусiль лунають радiснi вигуки. Усе це тривае якусь секунду чи двi.

Насправдi ж рiвень шуму на полi сягав чималих децибелiв увесь цей час.

Я переконаний, що будь-хто може знайти цю тишу всерединi себе. Вона е там постiйно, навiть коли навкруги галас. Глибоко в життевому океанi, пiд хвилями та бурунами, ви можете знайти свою власну внутрiшню тишу. Стоячи пiд душем, коли вода омивае вашу голову, сидячи перед багаттям, що потрiскуе, перепливаючи лiсове озеро чи гуляючи в лiсi, теж можна вiдчути просто-таки iдеальний спокiй. Ось що я люблю.

В Осло iз цим складнiше. Я працюю в центрi мiста й часом змушений створювати свою власну тишу. Інодi там стiльки галасу, що я вмикаю музику не для того, щоб створити ще бiльше, а щоб хоч якось вiдсторонитися вiд iнших звукiв. Це, здаеться, працюе, якщо музика менi добре знайома i на мене не чекае якась несподiванка. Щиро кажучи, думаю, тишу можна почути навiть на злiтнiй смузi аеродрому, якщо дiйсно цього захотiти. Один товариш розповiв менi, що вiн може перебувати в абсолютному спокоi винятково тодi, коли веде машину. Як каже стара норвезька приказка, найважливiше не те, як ви почуваетесь, а те, що ви з цим робите. Для мене найвищу цiннiсть мае тиша в природi. Ось де я найбiльше почуваюся вдома. Утiм, якби я не мiг вiдчувати спокiй серед мiськоi круговертi життя, мiй потяг до тишi ставав би надто сильним i менi доводилося б повертатися до природи частiше.

По сутi, Арктика – це океан, оточений континентами: повна протилежнiсть до Антарктики, яка е континентом, оточеним океанами. Коли iдеш на пiвнiч по арктичному льоду, тебе оточуе шум, що не вщухае. Пiвнiчний Льодовитий океан мае глибину 3000 метрiв i вкритий товстим шаром криги. Ця крига рухаеться пiд упливом вiтру та океанських течiй. Натикаючись на рiзнi перепони, величезнi бiлi масиви страшенно гуркочуть. Там, де крига тонка, можливо, навiть не бiльше кiлькох сантиметрiв, вiн угинаеться й трiщить пiд вашими ногами.

У 1990 роцi ми з мандрiвником Бьорге Осландом досягли Пiвнiчного полюсу, i наступного дня пiсля нашого прибуття до пункту призначення в нас над головами пролетiв американський лiтак-розвiдник. Пiлоти, мабуть, були не менше за нас здивованi тим, що побачили на Пiвнiчному полюсi людей. Перш нiж летiти собi далi, вони скинули ящик з провiзiею для двох змучених голодом полярних дослiдникiв. Це було жестом доброi волi.

Пiсля п’ятдесяти восьми днiв за температур близько –57° за Цельсiем бiльша частина жиру та м’язовоi маси наших тiл згорiла. Щоб мати змогу робити сiмнадцятигодиннi переходи та досягти полюса, ми збiльшили розрахункову тривалiсть своiх дiб iз двадцяти чотирьох до тридцяти годин. Часом холод та голод майже не давали нам спати. Ми вiдкрили цей ящик, подiлили iжу з лiтака-розвiдника мiж собою та поклали ii на нашi спальнi матраци. Я вже був готовий накинутися на свою частку, коли Бьорге запропонував почати iсти не зразу, а пiсля невеличкоi паузи. У тишi. Ми повiльно порахуемо подумки до десяти i лише тодi почнемо iсти. Продемонструемо колективну витримку. Нагадаемо один одному, що задоволення пов’язане також iз пожертвою. Те очiкування породило в менi дивне вiдчуття. Але я ще нiколи не почувався таким багатим, як у той момент тишi.

Я не вмiю в’язати, але коли спостерiгаю, як це робить хтось iнший, то думаю, що та людина, мабуть, осягнула частину того самого внутрiшнього спокою, який я вiдчував пiд час своiх експедицiй, навiть якщо навколо них зовсiм не спокiйно. Я вiдчуваю те саме, коли читаю, слухаю музику, медитую, кохаюся, катаюся на лижах, займаюся йогою чи просто тихенько сиджу собi, нi на що не вiдволiкаючись. У своiх спробах стати видавцем я засвоiв, що можна продати сотнi тисяч книжок про в’язання, пивоварiння та штабелювання деревини. Здаеться, що всi ми (або принаймнi дуже багато хто) прагнемо повернутись до чогось первiсного, справжнього, знайти спокiй та спробувати невеличку тиху альтернативу надокучливому галасу. У цих заняттях е щось неквапне й справжне, щось медитативне. Імовiрнiсть, що вам завадять, коли ви варите пиво у своему пiдвалi чи коли в’яжете, схоже, мiнiмальна, i це дозволяе вам отримувати задоволення вiд виконуваноi роботи. Просто знати, що менi не завадять, i на цей раз мати пояснення, чому я бажаю побути наодинцi зi своею роботою, – це чудова розкiш.

Це не просто якась нова тенденцiя чи мода; я вважаю, що це вiдбиття глибинноi людськоi потреби. В’язання, пивоварiння, валiння дерев – усi цi заняття мають щось спiльне. Ви ставите перед собою мету та йдете до неi – не одразу, не навпростець, але поступово. Ви використовуете своi руки чи все тiло для створення чогось. Спонукаючи себе, ви спонукаете свiй розум. Я просто насолоджуюся цим вiдчуттям, коли задоволення переходить вiд тiла до голови, а не навпаки. Результати, яких ви досягаете, – дрова для обiгрiву, светр для обнови, – це не тi речi, що iх можна просто роздрукувати. Плiд вашоi працi можна помацати. Це результат, яким ви та iншi зможете насолоджуватися тривалий час.

Звук, звичайно, – це не лише звук.

Менi нагадали про це навеснi 1986 року пiд час вiтрильноi подорожi пiвденною частиною Тихого океану вiд узбережжя Чилi в напрямку мису Горн. Рано-вранцi, стоячи сам-один нiчну вахту вiд пiвночi до четвертоi години, я почув звук, який був схожий на довгий, глибокий вдих, чiтко на захiд вiд човна. Я не мав жодноi гадки про те, що це могло бути. Я повернувся на дев’яносто градусiв у напрямку звуку i виявив там кита – якраз по правому борту. Просто в межах чутностi. За моiми оцiнками, ця iстота була довжиною з наш човен, приблизно двадцять метрiв. Судячи з його довжини, це був фiнвал, поширений ссавець, який усе свое життя полюе на крабiв, криль та рибу. Синi кити мають приблизно такий самий розмiр, але, оскiльки люди примудрилися майже знищити iх, я вирiшив, що було б дуже дивним, якби бiля нас плавала зараз саме ця найбiльша у свiтi тварина.

Вiтрила були добре виставленi, човном особливо стернувати не доводилося, тому в мене було вдосталь часу, аби роздивитися цього кита. Тiло вiн мав вузьке й стрiмке, трохи схоже на торпеду, iз сiрувато-чорною спиною. Залiзним правилом е те, що великi кити важать одну тонну на фут довжини, тому я пiдрахував, що його вага складала близько шiстдесяти тонн. Вiн (чи вона) спокiйно плив собi поруч iз нашим вiтрильним судном. Кiлька хвилин ми йшли одним i тим самим курсом, мiй кит та я.

Перш нiж кит урештi зник в океанi, я ще кiлька разiв чув цей глибокий звук, що виходив iз дихала в нього на спинi, повiльний вдих та видих. Пiсля цього свiт вже не здавався менi таким, як ранiше. Я i далi стояв там, тримаючи стерно, прислухаючись та видивляючись цю темну спину з единим плавцем на нiй, але бiльше свого кита вже не бачив.

Коли ж трьома днями пiзнiше ми прийшли в порт, я почув звук пилососа. Цей звук i дихання мого кита мали майже однакову частоту. Але один нагадував менi про буденнi обов’язки, те, що я зазвичай роблю, щоб позбутися пилу та пуху вдома, а iнший звук був чимось, що я з превеликою втiхою згадую до сьогоднi. Незвичайна, справжня, якась первiсна сила. Час до часу я пригадую цей глибокий, величний спосiб виявлення, i донинi вiн е для мене джерелом пiднесення.

Тиша може бути нудною. Мабуть, у кожного були моменти в життi, коли тиша здавалася вимогливою, некомфортною, а часом навiть страшною. Інодi вона бувае ознакою самотностi. Або горя. Раптова тиша зазвичай доволi важка.

Якщо ми не хочемо про щось говорити, то можемо просто помовчати. Гадаю, дiвчата вiком близько п’ятнадцяти рокiв е найнещаснiшими людьми на землi, тому менi було легко зрозумiти, чому моi доньки стверджували, що тиша важлива, коли вони засмученi. Я й сам так роблю, коли менi погано на душi, – просто стаю мовчазним, нiби камiнь. Щоразу, як бачу подружжя, що уникае одне одного в агре-сивнiй тишi, усiляко намагаюся триматися подалi.

Пам’ятаю, як я був маленьким i не мiг заснути. Я лежав у своiй колисцi, змучений тишею. Це було трохи схоже на те, коли побачив поганий сон та прокинувся в той час, коли батьки вже навшпиньках пiшли у своiх справах. Тиша вiдчувалася неначе звук, вона билася всерединi моеi голови. Із тих ночей, коли я лежав у лiжку сам, крутився та пере-вертався, не можу пригадати жодноi затишноi думки.

Однак тиша може також бути вашим другом. Джерелом потужного пiднесення.

У своiй поемi «Раптова тиша» поет Рольф Якобсен писав:

Тиша, що живе в травi
на нижньому боцi усiх листочкiв
та в синiх промiжках камiння.

Тиша, що покоiться неначе пташеня у ваших долонях. У вiршах Якобсена можна легко побачити себе. На самотi бiля океану чуеш воду, в лiсi – плюскiт потiчка чи шурхiт гiлочки, яку розгойдуе вiтер, на горi – ледь помiтнi рухи мiж камiнням та мохом. Усе це випадки, коли тиша заспокоюе. Я шукаю таку всерединi себе. Хвилина за хвилиною. Вона може виявитись десь у чарiвному мiсцi на природi, але так само легко може з’явитися й по дорозi до офiсу, коли я беру невеличку паузу перед зустрiччю чи вiдпочиваю пiсля спiлкування.

Вiдсторонитися вiд свiту не означае повернутися спиною до свого оточення, радше навпаки: побачити свiт трохи чiткiше, не збиваючись iз курсу та намагаючись полюбити свое життя.

Тиша багата сама по собi. Це певна якiсть, щось ексклюзивне та розкiшне. Ключ до вiдмикання нових способiв мислення. Я сприймаю ii не як зречення чи щось духовне, а радше як практичний ресурс для багатшого життя. Або, якщо викласти це бiльш звичайними словами, як глибшу форму вiдчуття життя, нiж просто вмикання телевiзора з метою вкотре тупо подивитись новини.

Усупереч тому, у що я вiрив, коли був молодшим, основним станом нашого мозку е хаос.

Менi знадобилося багато часу, аби це зрозумiти, тому що моi днi часто минають неначе на автопiлотi. Я сплю, прокидаюся, перевiряю свiй телефон, приймаю душ, iм та вирушаю на роботу до свого видавництва. Тут я вiдповiдаю на повiдомлення, вiдвiдую рiзнi зустрiчi, читаю та спiлкуюся. Моi власнi й чужi очiкування щодо того, як мае минати мiй день, керують моiми годинами аж до того часу, коли я знову лягаю спати.

Однак у промiжках, щоразу, як я випадаю iз цiеi звичноi колii та мовчки сиджу в кiмнатi сам, без жодноi мети, нi на що не дивлячись, хаос бере гору. Складно лише всидiти там. Виринають безлiч спокус знайти якесь заняття. Мiй мозок, який так добре працюе на автопiлотi, бiльше не допомагае. Нелегко бути вiльним, коли бiльше нiчого не вiдбуваеться, навкруги тихо i ви наодинцi iз собою. Я часто вiддаю перевагу якiйсь справi, аби тiльки не заповнювати тишу самим собою.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=25370732&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.