Тарас. Повернення Олександр Денисенко Це iсторiя про найтяжчi часи життя Тараса Шевченка, генiя украiнського народу, яка дае вiдповiдь на запитання: ким насправдi був найвеличнiший поет Украiни – кам’яним символом чи все ж таки людиною з плотi й кровi, котра шукае дружби, розумiння, кохання? Вiдiрваний вiд рiдноi землi, приречений на тяжку солдатську службу в Новопетровськiй фортецi у колонiзованих Росiйською iмперiею землях Казахстану, на сiм рокiв поневiрянь та мук. А потiм – звiльнення. Однак це звiльнення стало лише частиною хитроi полiтичноi схеми, у центрi якоi опинився Шевченко. Чи мiг вiн знати, навiщо росiйський цар вертае йому вдавану свободу? Олександр Денисенко Тарас. Повернення Свiтлiй пам’ятi батькiв i брата Щось шерехнуло, i на лоба чоловiковi, що спав пiд запилюженою вербою, вискочила холодна жаба. Вiд задоволення, що всiлася на теплому, ропуха заплющила очi й занiмiла. Перед сходом сонця свiт став безбарвним. Звуки в саду затерпли. Живе зачаiлося. Тiльки жовтявий прапорець над комендантською дачею, що виднiлася неподалiк, лiниво поколихувався пiд бляклим мiсяцем. Вузькi алейки причахлих деревець тяглися вiд будинку та зникали в сiрiй пустелi. На кiнцi однiеi з них показалася опасиста фiгура старого солдата в заломленiм кашкетi, з важким диханням. Дядька[1 - Дядька – в армii царськоi Росii – вiдданий царевi солдат-служака, якому командування доручало стежити за рядовими – полiтичними засланцями.] пiдступив до чоловiка, вiдхилив гiлку верби, сполохнув жабу й посмiхнувся. Скорпiон повзав по гравiю поруч з обличчям чоловiка. Ще трохи – i вiн вкусить того, за ким дядьку приставлено наглядати. Служака сiпнув головою i для порядку гепнув чоботом по скорпiону так, що чоловiк пiд вербою здригнувся. Прокидатися вiн не хотiв. Його бентежила дiйснiсть, просякнута запахом полинового туману. Мангистауський степ важким духом висмалених денним свiтилом трав вповзав у його сон. У ньому вiн ще не був засланцем. Повносилий, безвусий, iз баками й довгим чубом, дерся вiн по снiгу на Днiпрову кручу, наздоганяючи молодичку в червонiй спiдницi й мережанiй сорочцi. Жiнка в тяжi, хутчiша за нього. Незворушна, з опущеними повiками, бiла, як лiлея… Восковi квiтки сипалися з ii вiнка, i червонi пелюстки спалахували пiд босими ногами. Вiн спинився. Молодиця теж. Стояли обое й чекали, хто зiрветься першим. Жiнка повернула бiле обличчя й нiмо вдивилася в нього. І вiн заговорив, наче просив пробачення. Красивi, палкi слова лилися мелодiею, яка складалася у вiршi… Та голосу свого вiн уже не чув. Гупання дядька, що втоптував чоботом скорпiона в жорству садовоi дорiжки, гримiло в його головi. – Вставай, Тарасе! Приказано тобi до хрунту йти! Шевченко знехотя всiвся на кам’янистому ложi. Глипнув на дядьку, чи не дурить. А той уже крутився на мiсцi, нагинався за Тарасовими речами, тикав йому зелений мундир, який пiдняв iз каменя пiд вербою, i говорив, наче заведений: – Вставай, Тарасе! Капiтан Косарев приказали. – Мене ж вiд фрунту звiльнили? – Ну чого б я верству[2 - Верства – давня назва схiднослов’янськоi мiри великих вiддалей, що становила 1,06 км i вживалася до запровадження метричноi системи.] з похмiлля сюди пхався? Усiх строять. Мене теж… Представiтель командующого з Оренбурга приiжджають… А вони там у тих «бургах» тебе особенно люблять! – дядька гигикнув, наче вдавився, i потягнув Шевченка за рамено вгору. Тарас вирвався, пiдвiвся сам i кинув сердито: – Умиюся хоч! – пiшов до колодязя. Що ближче пiдступав, то чiткiше зi слизького туману випростовувалася перед ним трьома великими вiкнами комендантська дача. На ганку застигли два леви, яких вiн кiлька рокiв тому вилiпив iз гiпсу в дарунок коменданту Ускову. Обое витрiщалися на нього бiлими пулькуватими очима. Вiн навмисне був розвернув iх в один бiк, обертаючи обох до верби, щоб тiшили його дивакуватими мармизами, коли вiн вiдпочивав у саду. Тарас сунув у вiдро з верблюжого шлунка круглий камiнь й озирнувся, здригаючись на холодний мiсяць. Зiрки поволi згасали в сiрому розсолi пустельного неба. Неспокiйна тiнь робила свiт ще мiнливiшим i тривожила майбутнiм. Шевченко причепив до линви вiдро й спустив до колодязя. Саме тут у мангистауськiй пустелi пiд двома довжелезними скелястими кряжами, якi адайцi називали Аг-кетiк, що означае казахською «Бiла щербина», вода пiдходила близько до поверхнi землi. Навеснi вона навiть вихлюпувалася з джерел кiлькома тоненькими струмками i зникала в холодному Каспii. Цю оазу 1846 року загарбали росiяни i звели на одному з кряжiв Новопетровську фортецю, щоб контролювати Шовковий Шлях, здирати мито з торгiвцiв i зазирати неситим оком на Хiву, Бухару, Туркменiю, Афганiстан… Повне води вiдро зашкребло зачерствiлою шкiрою об камiнне цямриння. Шевченко нахилився, щоб упiймати його за мотузяне вухо, та дядька вихопив першим. Як собака, захлебтав тухлу воду. – Хороша зараза. Тiки ж гiрка, – напився, сплюнув i простягнув вiдро Шевченковi. Той буркнув щось, засукав рукава сорочки, розкрив пригорщi, щоб дядька злив води вмитися. Дядька враз пiдсунув свою долоню. З-пiд криво пiдстрижених вусiв зачорнiли пеньки зубiв i вихопилася просьба: – Дай на будун! Червонi очi буравили розпачем. І Тарас не упирався. Пошукав у пiдшитiй зiсподу мундира кишенi п’ять копiйок. Покрутив ними перед дядьковим писком. І коли той зашкiрився i вже майже вихопив iх iз руки – Шевченко зненацька пiдкинув п’ятака вгору. Монета пролетiла в дядьки над головою, Тарас у стрибковi зловив ii i чимдуж побiг алейкою, повз вербу й карагачi,[3 - Карагач – вид в’яза, що росте в Середнiй Азii.] геть iз саду. – Ох i дурак! – розсердився дядька й кинувся за ним. Вiн ледве встигав. А Тарас звеселiв i помчав довгим плато понад Каспiем до укрiплення, що бовванiло на кiнцi мису Тубкараган… Прокльони за його спиною тiльки наддавали йому азарту й куражу, i вiн аж заспiвав вiд утiхи. Пiщинки змiшувалися з опарою у сяючу пелену, що закривала пiвсвiту. І в тiм серпанковi будiвля форту зарухалася, немов поповзла з кряжа в смарагдове море. Ще мить – i впаде. І Тарас потягнувся рукою i схопив пальцями фортецю за хвоста. Та шпаркий вiтер несподiвано роздмухав мiраж спiльно з туманом. І вiн повернувся в реальнiсть, у якiй його все ще наздоганяли дядьковi покрики: – Дай на будун, стерво! Я ж твiй земляк! Як умру – ти в пеклi синiм полум’ям горiтимеш! Шевченко обернувся. Метрiв за двадцять вiд нього знову виринув iз пустельноi мли його пригонич. Вiн ледве встигав за ним, жалюгiдний, iз задишкою, у зсунутiм на потилицю кашкетi схожий на опудало з простягнутою в вiчному проханнi рукою. Тарас зареготався i плигнув через кущ карагани,[4 - Карагана – рiд листопадних кущiв родини Бобовi, жовта акацiя.] розставляючи ноги в рознiжку й пiдiймаючи вгору двiйко курiпок. Дядько плюнув, укляк, вiдсапуючись, i провалився в мряку, яка накотилася на нього з вiтром, що притягнувся з моря. Шевченко побiг далi. Пiд ногами замерехтiли ребрами здоровеннi брили. І вiн кинувся переплигувати з однiеi на iншу. Шал i лють розпалювали душу. А море додавало захвату вiдсвiтами сонця, що вже видерлося на обрiй. Лелiтки гойдалися, крутилися в танцi хвиль i оповивали Тараса сяйним щемом буття. Ось коло нього застримiла висока, як стовп, скеля. Шевченко оббiг ii. – А щоб твоiй матерi хиря! – долетiли здалека порванi вiтриськом дядьковi слова. – А куку тобi в руку! – засмiявся Тарас. Попереду розлом метри три завширшки мiж двома гiгантськими плитами, що нависають над морем. Його треба подолати, бо спуск у крутовисну прiрву, що в’юниться метрiв сто до берега, тiльки там, за протилежною плитою. І Шевченко помчав до неi, одним махом перелiтаючи через розлом. А на верхньому плато дядька вже махав йому руками, бив долонями в колiна й лементував: – Дурний! Уб’ешся! Але вiн його не чув, поспiшав до крутого спуску зi скельноi платформи. На ii краю вiдштовхнувся щосили й поринув униз, рвучко хапаючись за уступи. Камiння пiд пальцями раптом почало кришитися. Двое каменюк пролетiло повз нього. Вiн зиркнув угору й уздрiв далеко над собою перекособочену дядькову фiгуру. – Тарасiй! – тiльки тепер нагадав собi Шевченко, що дядька мае таке ж, як i в нього, iм’я. – Тарасiй! – прошепотiв, бо дужче гукнути не мав сили. Пальцi лихоманливо чiплялися за скелястi краi вертикального спуску, якi розпадалися пiд ними. Чоботи Шевченка сприснули з пiщаникових виступiв. Вiн утратив рiвновагу й полетiв зi скелi донизу, вздовж довгого прямовисного спуску… Останне, що вiн побачив перед собою, був каспiйський берег, буруниста хвиля i напуцований чобiт офiцера, на носаковi якого балансував гранчак з горiлкою… Шевченко опритомнiв на краю здоровенного плацу неподалiк форту. І першими знову усвiдомив звуки: «…Два, три, четыре, пять…» У центрi плацу рахував секунди, дивлячись на стрiлку кишенькового годинника, Іван Бурков – молодий денщик iнженер-поручника Андрiя Кампiонi. Бурков родом з-пiд Сватова зi Слобожанщини, з крiпацькоi родини. Пiшов у москалi замiсть жонатого старшого брата, заради його двох малих дiток, своiх небожiв. І Шевченко був познайомився з ним на вечiрцi з офiцерами, куди за красивий баритон часто запрошували Івана. Там Буркова запримiтив Кампiонi й вибрав собi в денщики, яких мiняв щороку, доводячи iх до могили. І за кiлька мiсяцiв голос у хлопця змарнiв, рожевi щоки вистигли, i сам Іван зiгнувся, як похилений бурею кленок. Ледве гамуючи бiль вiд ударiв пiд час падiння, Шевченко вiдчув приреченiсть в iнтонацii Буркова. Колись рожевощоке обличчя тепер нагадувало пухир iз синцiв з двома каламутними щiлинками замiсть очей, втупленими в Кампiонi, що в центрi плацу мокрий i осатанiлий задирав вище голови ногу. Його чобiт був настiльки вим’ятий, що скидався на пуант танцiвника, на кiнцi якого балансувала склянка, наповнена по вiнця чи то оковитою, чи звичайною водою. По всьому плацу валялися оприски скла, а пiд поручником черствий грунт блищав калюжкою. Кiлька вцiлiлих склянок i цебро стояли рядочком неподалiк. – …Двадцать один, двадцать два, двадцать три… двадцать пять… двадцать шесть… – проказував Бурков, ледве ворушачи язиком… – Да… и… Двадцать четыре… – промовив з напруженням Кампiонi, бо тримав витягнуту з гранчаком ногу. – …Двадцать четыре! – не здержався i заволав поручник. Нога смикнулася, i склянка розбилась об накатаний майдан. – Ты сучёнок! Я из-за тебя и до минуты так не дотяну! – Кампiонi неквапно опустив ногу й пiшов до Буркова, на ходу розтираючи стегно рукою. Не дiйшовши до денщика, поручник спинився, рiзко присiв раз-другий, а тодi зненацька пiдплигнув угору, мов пружина, кинувся до Буркова й зацiдив йому носаком чобота в обличчя. Денщик упав горiлиць. Із носа заюшила кров. – Вот тебе! – промовив лиховiсно Кампiонi, нахиляючись над жертвою. – Забыл ведь, сучёнок, «двадцать четыре». А как без энтого числа я спор на минуту выиграю, а? Морда твоя квашенная! Шевченко вiд цих слiв зiтхнув i заходився поволi пiдводитися. Кампiонi повернув до нього мертвотне обличчя. І як побачив, що то Шевченко, ще бiльш пополотнiв i розтягнувся в божевiльнiй посмiшцi: – А тут кому ещё делать нечего?! Навiженство поручника лякало. Шевченко зiбрався на силi й виструнчився, як мiг. – Здравия желаю! Ваше высо-обродие! Рядовой Тарас Шевченко! Третья рота! – пролунали слова голосом, не схожим на Шевченкiв. Але це був вiн, тiльки iнший, так наче той iнший грав роль рядового засланця. – Пиит, значит?! – возрадувався поручник, шарпнувся до Тараса, розмахнувся тренованою ногою, однак в останню мить затримав чобiт бiля щоки. Шевченко навiть повiки не прикрив. – Чё не дёрнулся, рифмач?! Вiд Кампiонi вiдгонило ацетоном i забивало памороки. А на Кампiонi вже скалилася iнша, мало кому вiдома личина Шевченка. Цю маску хитрого простака вiн позичив собi з водевiля «Шельменко-денщик». І за нею ховав свiй розум. Поручник iнтуiтивно вчував, що справжнiй Тарас таки глузуе з нього. Проте на чистiм виду лищала сама покора. І Кампiонi навмисне дихав перегаром у Шевченкове лице й чекав, коли ж той не витримае та скривиться. Тарас вивчив цi прийомчики офiцерства, ще як сидiв у казематi в Оренбурзi вiсiм рокiв тому, i давно навчився вдавати вiрнопiддане «поiдання очима». При цьому завжди повторював про себе якусь веселу дитячу пiсеньку, зазвичай «Женчичка-бренчичка» чи «Ой, летiло помело через наше село». Остання стосувалася Купайла й Морени i контрастом iз дiйснiстю вiдволiкала вiд божевiльного поручника. Шевченко любив цю пiсеньку, бо вона нагадувала йому про батькiвщину – село Моренцi й маленьку рiчечку, над якою височiла iхня хата. Той потiчок iз правiкiв називали «Моренкою» на честь Морени – прадавньоi богинi весни i дружини Купайла. І тепер вона неабияк порятовувала: Ой, летiло полело через наше село. Стовпом дим. Воно ж тому Купайлу голiвоньку утяло. Стовпом дим. А Морена з радощами носить воду пригорщами. Стовпом дим. Що загасить, то займеться, то Морена засмiеться. Стовпом дим… – Умный! О другом думаешь! Я же всё вижу, петиметр малоросский!.. Но тебя по морде бить мало! – пробурмотiв i затнувся Кампiонi, так наче зловив ротом муху. Потiм подумав i сказав: – Ты чего не в казарме? – Сторожил комендантский сад, вашебродие! Разрешите поспешить на построение?! – карбуючи слова, вiдповiв Шевченко. Краем ока вiн помiтив, як до плацу надбiг захеканий з буряковою пикою дядька. – Сегодня ж воскресенье! – здивувався Кампiонi. – Так точно! – вiдчеканив Шевченко. – Но господин капитан Косарев приказали! Вон у дядьки извольте спросить!.. Кампiонi зиркнув на дядьку, потiм на плац i свого змордованого денщика, потiм знову на Шевченка i зненацька ще навiснiше розсмiявся. – Да ты впору, братец! Мой денщик секунд на часах не понимает! Вишь, рожа от стыда у сучёнка-то покраснела! Поручник, неначе граючись, пiдбiг до Івана, згрiб за душу й кiлька разiв зацiдив iз задоволенням по розбитому обличчю. Той не опирався, тiльки ледь чутно повторював: «Слушаюсь, вашство… Слушаюсь, вашство…» Дядька з цiкавiстю спостерiгав, тримаючись на вiдстанi вiд утоптаного плацу. Йому подобалася смерть. Вiн вiд неi отримував найбiльше збудження. Нiщо так не заводило, як хрип, жах в очах i останнiй подих. Кампiонi теж смерть подобалась, але вiн любив i погратися. Упокорення долi, яке ледве й мiг укласти в два слова Бурков, бiсили поручника, бо вiн уже не вiдчував у ньому страху. Через те бездушно молотив денщика руками й ногами, поки той не перестав повторювати тi своi два слова i не затих. Кампiонi лютував над його тiлом ще хвилину. Нарештi второпав, що Бурков мовчить, i сказав невiдомо кому: – Вот не люблю, когда в теле нет отпора. Бить не по чем. І тут вiн наставився на Шевченка, наче вперше побачив, i заговорив, нiби згадав, хто перед ним стоiть: – А-а! Это ты, пошлость грамотная. А ну подь сюды! Не чекаючи, поки Шевченко до нього пiдiйде, Кампiонi знову пiдбiг першим i потягнув, хапаючи за петельки, на середину майдану. Тарас iнстинктивно скинув iз плечей руку поручника, мимоволi стискаючи йому пальцi. Це ошелешило, а потiм запалило неабияк Кампiонi. Вiн закрутився i закричав до дядьки: – Помоги, сволочь! Дядька вiдразу пiдскочив, схопив Шевченка й поволiк за наказом Кампiонi до цебра, склянок i змордованого денщика. – Ты ответишь мне, хата мазанная!.. Руку мне хотел оторвать! – лементував поручник, картинно розминаючи пальцi. «Скiльки цiкавих слiв у цьому пiддавалi?» – дивувався Тарас i шкодував, що не може все записати до свого щоденника. Ану ж, якийсь негiдник вiзьме, прочитае i донесе. Поки Шевченко милувався словниковим запасом опияки в мундирi, той уже шарпнувся до нього, щоб уперiщити. Але й удруге не вдарив, а лиш ногою розмахнувся i поклав ii Тарасовi на плече. Брудна слина пiною злиплася в кутках синього рота. Йому дуже кортiло катувати, але вiн зволiкав iз цим моментом i через це ще дужче збуджувася й насолоджувався. – Но я… я милостив! Подсобишь мне – всё забуду. Вот мой носок! Бери и оттягивай! Чтоб носок в линию с ногой был, сучёнок! Мне на нём стакан больше минуты удержать нужно, чтоб вернуть свою тыщу назад!.. Понял?! І тут Шевченко не втримався i його охопила хвиля ненавистi. І щоб приховати ii, вiн вдався до останнього свого засобу – подивився крiзь Кампiонi, крiзь його бiло-багряну фiзiю. Крiзь його всiянi капiлярами водянистi очi. Крiзь глухий наголовок його картуза, чорно-жовтi елiпси його кокарди… крiзь його шишкувату потилицю… Крiзь його каламутний мозок… І там за ним, у нескiнченностi пустелi, побачив мряку… Велетенськi сiрi смуги роси, що спадала з неба. За нею вдалинi маячiли горби завмерлих вiд утоми верблюдiв, що спали бiля Хiвинського шляху. За ними купчилися кибитки купцiв-киргизiв, якi вже розпалювали костровища. І Тарас умить перенiсся туди, в iнший простiр буття, випав iз затиснутого над морем плацу. А-аат! – рiзкий удар дядьки пiд ребра розбудив його. Маслак у дядьки добренний, вузлуватий i важкий, як гиря, i вiн таки вибив iз Шевченка химеру посмiшки, подiбну на стогiн. Дядька б ще лупонув iз задоволенням, та поспiшав виконати наказ – схопив Кампiонi за носака й потягнув, крекчучи: – Ану загинай! Згадай, як цiпи в’язав. – Сильнее! Не щадите, подлецы! – бiснувався, кривлячись вiд болю, поручник. – Я Мешкову на носок проиграл тыщу и папину лошадь в придачу!.. Лошадёнку крайне жалко! Шевченко наче його не почув i за чобiт поручника не взявся. Кампiонi страдницьки охнув, ледве втримуючи рiвновагу на лiвiй нозi. Витягнув з-пiд обшлага кiтеля пiстолет iз коротким дулом, який офiцери називали «пуфером», i наставив на Тараса. – Тяни!.. Шевченко не витримав i вiдвернув вiд поручника обличчя. – Тягни, дурню! Уб’ють же ж! – зiпнув дядька, вигинаючи носок Кампiонi до землi. Кампiонi засичав: – У тебя ещё секунда!!! Шевченко заперечливо хитнув головою, заплющив очi. Пролунав пострiл… i Тарас укляк, наче врiс у землю. Повiки затремтiли, i вiн побачив, як до плацу з клубiв туману скаче вершник iз довгим кавалерiйським пiстолетом у руцi, яким щойно вистрiлив угору. То був капiтан Єгор Михайлович Косарев. У червонiй бурцi, з широкими виступами на плечах, його погруддя на сiрiй коницi мало вигляд монументальний. Шкапина пiд шпорами двiчi звелася дибки i заходи?ла на заднiх, як у цирку. А сам капiтан з непроникно-бундючним виразом, обрамленим пихатими бакенбардами, байдужно позiхнув, розчепiрюючи на плац, море i форт удалинi велику пащеку. – Отставить, поручик! – наказав Косарев. «Що лишень не зродиться в царськiй армii!» – майнуло Шевченковi. Вiн не любив Косарева, але його iнколи потiшала театральнiсть i надмiрна поза капiтана. Поряд Бурков, по-братськи ризикуючи собою, пiдтримував його за плече. А переляканий дядька давав драла п’ятами краечком морськоi хвилi. Кампiонi опустив i пуфер, i задерту ногу i якось боком, як ображений хлопчисько, почухрав жалiтися до капiтана. – Господин капитан! Так я ведь Мешкову проиграл папину ло… Лиш пiдiйшовши, поручник усвiдомив, що Косарев сидить верхи на його кобилi. – …Лошадь?… – загримiв Косарев розробленим на муштруваннях командним голосом. – Твоя клячонка теперь уж моя! И на носок ты аккурат со мной теперь играть должон! І капiтан так голосно зареготав, що пересилив коняче iржання. Кампiонi схопив коняку за вузду i спитав розчавлено: – Как это? – Ха-ха! – зареготався ще дужче капiтан, а кобила пiд ним забила копитами, обсипаючи свого колишнього господаря колотями з жорстви i пiску. – А?! Как я тебя угрел, Кампиони, да-сь?!.. По самое не хочу! – За что? – ще тихiше пролопотiв поручник. – За жадность твою!.. Мешков напился и под утро рухнул со стаканом на пару. Так что твоя Галюцина отныне моя! – Как ваша? У неё ж под вашим благородием морду свело! Косарев торжествував i ще бiльше набрався пихи, i ще вище звiвся у стременах. – И сколько теперь мне стакан на носке нужно продержать, чтоб всё назад вернуть? – Минуту и двадцать секунд! – трiумфуючи, зареготав, як грiм, капiтан. – И тебе не сдюжить! Ибо ты у нас неуравновешенный! Кампiонi нервово заялозив долонями по кобилячiй мордi й ображено скрикнув: – А тыща моя тоже ваша? Цього разу настала черга розтривожитися Косареву. – Какая тыща? Ты что, ещё и тысячу Мешкову проиграл? – Да! – Вот Мешков прохвост! Он ещё и тыщу у тебя выиграл!.. Ну ничё, до фрунта ещё час! Я ещё подлеца проучу! – І капiтан пришпорив Галюцину. Та плигнула з мiсця, мало не скидаючи Косарева на землю, i рвонула до форту. – Возьмите меня с собой! – кинувся за ним навздогiн поручник. – Кампиони! – Да! – У тебя сколько ног? – Две. – Вот то-то и оно! И одна другой проворней! – знову загиготiв Косарев i пришпорив кобилу. Шевченко з Бурковим перезирнулися. В Івана спухле лице скрутилося в осмiх. Тарас суворо зиркнув на приятеля, щоб той не всмiхався. – Смехулёчки! – гарикнув на них Кампiонi, бiжучи за Косаревим. – А ну взять стаканы – и за мной! І Бурков заметушився, пiдбираючи цiлi гранчаки. Шевченко пiдхопив цебро i, рiзко сахаючись алкогольного сопуху, закашлявся. У цебрi таки була сивуха. – Вiн мене вб’е, – вихопилося в Івана. – То тiкай! Там далi ще Росii немае, – сказав Тарас, киваючи на пiвдень. Шевченко сидiв у здоровецьких чорних шароварах на дальнiх нарах бiля солдата, якого вже третiй день карали колодкою, i малював казарму. Посеред одноповерхових широких нар, помiж мотузок з одягом, що сохнув, вовтузилися, наче комахи, солдати. Усi невдоволенi, злi, сконцетрованi на поспiховi, вони кидали жужмом своi простирадла, фабрували чорною фаброю[5 - Фабра – спецiальна фарба або мазь, якою у XVIII–XIX ст. фарбували вуса й бакенбарди.] iз запахом цитрини й цинамону вуса та баки, матюкалися, виганяли курей, що зазвичай сидiли пiд нарами, а зараз розкудахкалися, збирали порожнi штофи, будили трьох повiй, що комизилися пiсля короткого сну, i глухо роззиралися довкiл, не бачачи нiчого, крiм стiн, не вiдчуваючи нiчого, окрiм примусу й наказу. Їх було примушено вдягатися в зимову форму часiв Хiвинського походу, i це було нестерпно в мангистауську спеку й особливо обридливо вдосвiта. Дверi казарми вiдчинилися, i трое солдатiв – Пастушок, дядька й Тапашов – поперли паки з шинелями, шароварами, чорними в’язаними шапками-масками на всю голову з прорiзами для очей, з червоними сукняними клаптями на носах. Одна така була насунута на дядькiв писок. – Вставай, братва! – кричав дядька, тягнучи унiформу першим крiзь довгий прохiд мiж нарами до бочок iз сiном та столу iз залишками iжi й питва. – Пора вдiваться! До нас енерал приезжають! Пастушок, проходячи повз огрядного Тапашова, кинув йому найбiльшу шапку-маску. Тапашов важко крекнув: – Ми в цьому Хиви просвистали!.. А шоб iм чорне було! – Отставить ропот! – не вгамовувався дядька. – В етой мунiцii будем весь день пустиньой шмагать, шоб маски к роже пристали! – Вiн дотягнув свою паку з унiформами до великоi бочки, жбурнув на дно, стягнув шапку-маску i розреготавсь, уже похмелений i веселий. – Да пошёл ты! – кинув молодий i задиристий, як пiвник, солдат. – Хавало закрой! – докинув iнший, цибатий i сухий, як бадилина. – Дуракам в масках красивее! – пожартував Нагаев, унтер-офiцер iз казахських вихрестiв. Жилавий i сухий, рiзкими рухами вiн був схожий на вузлуватий батiг, i його боялися. Тому дядька не звернув уваги на Нагаева. Цибатого вiн теж не зачепив, бо той був другом Нагаева. Дядька накинувся на наймолодшого. – Ей! Неуваженiе к мундiру? – пiдступив до молодого ближче, хрюкнув йому пiд носа, як свиня, i пригрозив: – В карцер захотел?! Молодик виставив уперед груди, як справжнiсiнький пiвень, але дядька пхнув його до нар пузом, аж пiдплигував: – Із-за такiх, как ти, я по гривеннiку за каждово буду iметь! – вiн тiшився i бiснувався. А довкола нього, чуючи сварку, немов завелися й пробудилися всi. – Ах ти, морда продажная! – визвiрився молодий солдат i дав щиглика дядьковi по носi. Дядька аж присiв. А тодi вiдвiв назад руку, щоб ударити й одразу повалився на долiвку. Нагаев викрутив йому руку i пригнув дядьку вниз. Дядька закрутився, як тарган, зажалiвся i забекав. – Е-е-е! Тiхо-тiхо! Ти же унтер! – визвiрився на Нагаева, i той попустив. Дядька вирвався i побiг проходом помiж нарами до виходу, закриваючи голову руками, на яку з усiх кiнцiв казарми полетiли чоботи, валянки, качани з рiпи й олов’янi полумиски. – Осторожней, падлiци! Ви ж первi начали! Нi з того нi з сього солдати загиготiли, розсмiшенi вигуками дядьки. А коли той, тiкаючи з казарми, перечепився об брудну ногу колодника, казарма вибухла реготом. За хвилю регiт ущух i всi знову зосереджено засопли, розбираючись у строях двадцятирiчноi давнини. Пастушок схопив маску за червоний клапоть, що прикривав отвiр для носа, й покрутив нею, дивуючись: – Парнi, а для чого ця байда? – Це маскiровочне напинало, – вiдповiв Тапашов. Вiн був найстаршим серед солдатiв i через те здавався схожим на солончак. Очi вицвiлi, немов iх вигризла сiль, щоки, як потрiсканий глинистий грунт. Розглядаючи червоний клапоть, вiн прохрипiв: – А ця байда для сугрiву носа, коли трiскун… Тiльки ж ми ii були зривали, бо вона червона i в неi хивiнцi добре з лукiв поцiляли… А тут якесь кодло взяло i назад iх попришивало. – Сволочь назад и пришила, – сказав Нагаев. – Хлопцi! Це не байда! Це театральнi костюми! – схопився Шевченко, вискочив iз широченних шароварiв, у якi залiз був у бiлих солдатських штанах, i кинув iх Пастушку. – Невже забули, як ми той рiк водевiль грали?! – Чур, я за Парашу! – зрадiв Пастушок, схопив сарафан однiеi з потiпах, накрутив чорнi шаровари собi на голову, а свою маску пожбурив Шевченковi. – Я сьогоднi суфлер! – гукнув Шевченко, вiддав маску Нагаеву i, пiдбiгаючи до бочок iз сiном, у яких солдати часто зберiгали курячi яйця, вихопив два жмути сухоi трави, перекрутився, став руки в боки й оголосив пiд бурхливу овацiю солдатiв: – Итак – драматург Николай Иванович Куликов, «Ворона в павлиньих перьях»! Свежатина, господа! Только что из Петербурга! Вiд захвату солдати розiйшлися, дехто загупав чобiтьми об нари. Нагаев затарабанив по гiтарi. Тарас схопив зi стiни домбру, сiв на бочку по-турецьки i заграв швидку казахську мелодiю. Це був «Япурай» – так цю пiсню спрощено називав кожен казах. Хоча насправдi вона звалася «Я, Пiрiм-ай!», що перекладаеться як «О Боже!». І Шевченко, що не раз носився з казахами степами на iхнiх невеличких кониках-аргамаках i вiд щастя в душi злiтав спiльно з кличем «О Боже!» в небесну блакить бiлих пустель, заграв саме цю пiсню свободи. Вона була зовсiм недоречна щодо змiсту водевiля. Проте Тарас так хотiв. Бо того дня йому вiдрана чомусь вчувався присмак скороi дороги. Уся казарма здивовано глипала на нього, не знаючи, як можна грати росiйський водевiль пiд казахську музику. Артисти, вбранi в чудернацькi костюми з шальварами замiсть хусток, iз сiном за пазухою замiсть жiночих грудей, теж спочатку притихли. А тодi раптом до Шевченка приеднався Пастушок. Параша-Пастушок хвацько вдарила закаблуками i понеслася в швидкому тропаковi довкола бочок. Їi танцювальний крок пiдхопив Тапашов у машкарi з червоним носом, а за ним i Нагаев з гiтарою, i цибатий солдат, що зображав матiр Парашi, та решта лицедiiв. Раптом Пастушок-Параша спинився, аж Тапашов мало не впав на нього, i звернувся до старого вояки, вигинаючись у поперековi, як дiвиця: – Ах, Доктор, вы своими лапищами не сделаете мне бо-бо? Намагаючись пригадати реплiку, Тапашов зиркнув на Шевченка, i той сценiчним шепотом пiдказав: – Подойдь, Параша, не дичись! Моей персоны не боись. У мозолястiй руцi Тапашова несподiвано вигулькнув голубенький носовичок, яким вiн незграбно витер пiт, а тодi, прикидаючись ягням, якомога нiжнiше проказав цi слова Парашi. Це змусило публiку затихнути. Смердючий простiр казарми заповнився гармонiйними мелодiями «Япурая», яку пiдтримала гiтара Нагаева, i закурене примiщення немовби посвiтлiшало. Розстiбаючи верхнiй гудзик спiдньоi сорочки, Пастушок показав служивим краечок мускулистого плеча, вiд чого солдатня зажурено зiтхнула. А коли Пастушок-Параша грацiйно пiдступив до Тапашова й поклав голову йому на груди, манiрно мружачись, дехто аж охнув. Далi полилася частiвка, яку Пастушок, пританцьовуючи, вивiв несподiвано високим i чистим голосом: – Нет, я, барин, не боюся, Мне не страшно быть с тобой. Говорить лишь я стыжуся С деревенской простотой. Тапашов-Доктор погладив лапиською Пастушка-дiвицю по шиi i промурмотiв, милуючись: – Да, красоточка, к лицу Тебе сарафанчик. Покажи-ка ты старцу Тайный в нём карманчик. Ще один гудзик вискочив iз петельки натiльноi сорочки Пастушка, i його голос набрав обертонiв iнтимностi й чутливого придиху: – Красотою мне не льстили; В сарафане я – коза; А за глазки так хвалили И в глаза, и за глаза… І Пастушок неначе обiйняв поглядом старого шкарабана Тапашова. Той не втерпiв i розколовся, випав iз ролi й реготнув. Служивi в чорних масках, що дедалi прибували з сусiднiх казарм, пирснули смiхом, неначе один здоровезний чолов’яга. Почулося улюлюкання, смiх. Дехто почав виходити. І, щоб урятувати водевiль, Шевченко взамiн «Япурая» утнув веселий казахський танець «Айголек».[6 - Айголек – хоровод, танець мiсяця (казах.).] Тапашов-доктор стрепенувся i заговорив, як мiг, замiсть вiршiв прозою: – І з такими большiмi глазами, невже ти любiш свого задрiпаного жениха? – Аякже, я для нево шо хошь сделаю! Ось захочу i роздiнусь! – пiдхопив Тапашова Пастушок i скинув iз себе сарафан, лишаючись у спiдньому. Одна з потiпах, замотана в простирадло, вибiгла скоренько до артистiв i схопила свiй сарафан. Коли ж тiкала назад на нари, простирадло ненароком впало, оголюючи ii сiдницю. Казарма загула гоготанням. А Пастушок заходився танцювати казахський хоровод «Айголек», затягуючи до кола всiх «акторiв»… …Веселi звуки хороводу прокочувалися темними переходами мiж казармами i, вiднесенi гарячими протягами, закручувалися вихорами пилюки в синьо-червоних вiдблисках вiтражних вiкон каплицi. Серед iнших похмурих примiщень Новопетровськоi фортецi ii призначення було найцинiчнiшим – у нiй вiдспiвували страчених, закатованих i небiжчикiв-солдатiв. На плескатий камiнний одр сiялася пилюка. Бiля нього стояв поручник фон Ферт i обмахував себе японським вiялом. Йому пiсля холодного Санкт-Петербурга було загаряче в пустелi. Вiн розглядав пiд стiнами каплицi хрести з пiщанику, на яких були викарбуванi прiзвища й дати народження без дат смертi, i кривився вiд пилюки, що кружляла в тьмяних променях i залазила скрiзь. На найближчiй до нього хрестовинi добре прочитувався напис: «Под сим хрестом почилъ Рабъ Божiй ПЁТР НИКОЛАЕВИЧ ТАПАШОВЪ. Царство ему неб?сное. 3 с?нтября 1805 – …» – И много у вас таких, которые готовят себе кресты при жизни? – запитав поручник розжалуваного в унтери писаря Петрова, що принишк за його спиною, як тiнь. – Хватает, господин поручик. Тут, на Мангышлаке, к смерти не привыкать, – косячись убiк, вiдказав Петров. – А вы? – не обертаючись, спитав Ферт. Петров мовчав. Думав, що сказати столичному снобу, та ще й нiмцевi на додачу. Особливо його дратувало вiяло, хоч легкий подув вiд нього був i йому приемний. – Я?… Что я… Я – упаси Господь! – вiдказав вiн, прибираючи молодецького вигляду. – Я люблю батюшку царя нашего… И верую в искупление грехов. – Похвально, – обертаючись, сказав поручник i подивився на Петрова, неначе побачив уперше. Опукле чоло Ферта, обсипане синьо-червоними полисками з вiкон, додавало зловiсностi його безживним очам. Проте Ферт довго на Петровi не затримався. Вiн швидко рушив коридорами у напрямку звукiв запального танцю, та враз почув кинутi Петровим навздогiн слова: – Вас из Петербурга прислали исполнить пиита Шевченку?… – на мент уповiльнив ходу. За поворотом коридору вiдкрилося загратоване вiконце казарми, в якому було видно ошалiлих вiд танцю артистiв. Найвиразнiшим з усiх був Пастушок, що вже зашарiвся, як справжня дiвиця, i, вихиляючи стегнами, якраз пролазив пiд широко розставленими ногами розгубленого Тапашова. Позад них Шевченко верхи на бочцi вiдбивав ритм по корпусу домбри, пiдскакуючи i йойкаючи вiд куражу. Тiльки тут Ферт призупинився. А Петрову здалося, що вiн вгадав мету призначення в Новопетровську фортецю поручника, тож продовжив набивати собi цiну: – И верно… – Что верно? – запитав Ферт i стис вiяло в руцi, як кинджал. – Верно, что вас прислали… Я ведь тоже из Третьего отделения и своих за верству чую, – Петров тихо захихикав у кулак: – Шевченку государь помиловал, а вы его здесь навеки оставите, да? Как бы случайно-с… Цього разу Ферт таки сторопiв i, щоб не виказати себе, взявся ховати вiяло в рукав мундира. І поки Петров урозумiв, що перегнув палицю, i заходився запопадливо вiдкривати перед поручником дверi казарми, Ферт уже передумав iти за ним. Та здалеку долинули голоси офiцерiв, що квапилися до своiх рот, i вiн, обiйшовши Петрова, зазирнув у дверi. Першим, кого вiн побачив, був припнутий до стовпа колодник, який чи то ридав, чи смiявся вiд гуготу солдатiв i танцювального шалу. По губах його текла кров, а очi насилу скошувалися на середину казарми, щоб роздивитися, як солдатня витинала гопки. Серед усiх найбiльше вирiзнявся Шевченко. Ще молоде обличчя контрастувало з посивiлими вусами й голомозиною на пiвголови, а в непiдробнiй пристрастi зачаiлася насмiшка. – Этот Шевченка? – Ферт спитав Петрова, не обертаючись. – Этот, – вiдповiв писар. У далинi коридору з’явився дядька, що вiв до казарми пiдпоручника Обрядiна й Чарца, за якими дрiботiв гладкий фельдфебель. Пiдскочивши до фон Ферта, усi виструнчилися, вiддали честь i в одне горло випалили: – Здравия желаем, господин поручик! Ферт недбало козирнув i жестом звелiв поводитися тихiше. – За что это его? – вказав у прочиненi дверi на колодника. – Да поляк он… – пояснив Обрядiн. Вочевидь, вiдповiдь не влаштувала Ферта, i тодi багатозначно додав фельдфебель: – Политический. А пiдпоручник Чарц уточнив: – Он капитану улыбнулся ехидно. – Уберите поляка отсюда, – зронив Ферт, i Обрядiн тут-таки штовхнув дядьку в спину, щоб виконував наказ. За дядькою поперед Обрядiна й Чарца забiг фельдфебель i гаркнув: – Третья рота! Стройсь! Смирно! Весела музика враз урвалася, i солдати третьоi роти миттю виструнчилися i проскандували: – Здравия желаем вашибродия! Іншi глядачi водевiля щезли в кiлькох бiчних дверях, наче iх i не було. Тiльки потiпаха, що вже нап’яла на себе сарафан, пробiгла повз Обрядiна, шкiрячись i моргаючи. Пiдпоручник вдав, що цього не помiтив, i мiцним кроком пiдступив до самодiяльноi трупи артистiв на чолi з Шевченком. – А что это, плюгавцы, вы так с утра разгулялись? Много водки вчера выжрали, животные? – Обрядiн насунув Пастушковi чорнi шаровари з голови на обличчя i вдарив кулаком у живiт. Потiм, косячись на Шевченка, сипло наказав: – Получен приказ! Упражняться всё лето в этом зимнем обмундировании для зимнего похода на Хивы! «От яка дорога менi сьогоднi приверзлася!» – засмутився про себе Шевченко, на виду лишаючись бездумно покiрним. Навiть рiзкий погляд невiдомого йому поручника фон Ферта, який придивлявся до нього крiзь щiлину в дверях, анi риски не змiнив у його солдатськiй полудi. Неясний здогад лише прокрався до серця. Щось вiщувало Тарасовi, що той голомозий приiхав по його душу. І коли його вiд Ферта закрив собою Чарц, що, так само випендрюючись, як Обрядiн, походжав помiж солдатiв, Шевченко глибоко вдихнув i на мить розслабився. – Хивы возьмём зимой! А там, глядишь, весной и Ассирия наша, Афганистан! Ну, а летом помоем сапоги в Индийском океане! – зафанфаронив пiдпоручник Чарц i, не обертаючись до Шевченка, вихопив у нього домбру, яку той сховав за ногою. Дверi рипнули, й увiйшов Ферт. Про всяк випадок Петров вирiшив за ним не заходити. Персона поручника його дратувала своею цивiлiзованою правильнiстю i европейською вихованiстю. Таке тут, на Мангишлаковi, не сприймалося. І вiн уже вкумекав що, окрiм Шевченка, багато чого в гарнiзонi Фертовi не сподобаеться. Тому йому, не так давно розжалуваному за хабарi з офiцерiв в унтери, краще було не висовуватися. – Третья рота! Подбородки кверху! Лихость в глазах! – скрикнув Обрядiн, витягуючись перед поручником. – Перед вами личный представитель командующего Оренбургским гарнизоном Стефан Иоганович фон Ферт! – Здравия желаем, господин поручик! – заревла вся третя рота, аж луна прокотилася за фортечнi стiни. Вiд надмiрноi гучностi та нестерпного смороду Ферт скривився. Затим схилив голову, чи то вклонився сам, чи то просто труснув, щоб у мiзках не шумiло. Штофи пiд ногами, дiвки на нарах, водевiль замiсть шикування, писар, що ховаеться за дверима, i алкогольний сопух – усе в цьому пiвбатальйонi гнiвило його. Однак коли вiн озирнувся i всiх обдивився, то, кривлячись в усмiшцi, сказав тiльки три слова: – Вот это зря. – Что зря, господин поручик? – перепитав збентежено Обрядiн. – Что танец прервали. Задорный очень. Хтось вiдштовхнув Петрова вбiк. Вiн увiм’явся в стiну, i повз нього до казарми проскочив переполоханий вiстовий казак iз дуже довгими вусами й ще довшим чубом. Потрясаючи ними, немов у пропасницi, вiн закричав, вiддаючи честь то Обрядiну, то Ферту, то Чарцу: – Господа! Господа!.. На пристани казахские повстанцы атамана Исы шхуну «Ласточка» подожгли! – Всех в ружьё! – негайно скомандував фон Ферт. – Третья рота в ружьё! – пiдхопив Обрядiн. А фельдфебель забiгав помiж нар i заходився виштовхувати ще не вдягнених солдатiв iз криками: – Встали и побежали! Ружья берите, а не эти маски! Усi, хто в чому був, побiгли з казарми, хапаючи дорогою з пiрамiд рушницi. На дерев’яний причал виiхала трiйка коней, яка тягла на повозi команду пожежникiв разом iз заливною пожежною трубою i метровоi висоти металевим заливним ящиком. Повiз далеко не проiхав по тонких дошках, а спинився на самiм початку довгоi вимостки, так що до палаючого поштового човна з назвою «Ласточка» лишилося ще метрiв iз десять. Пожежники зiскочили i, розганяючи матросiв, що заливали вiдрами охоплене полум’ям вiтрило морською водою, взялися розкручувати шланги i припасовувати до них двi довгих труби, якi закiнчувалися брандспойтами. Як на бiду, здiйнявся сильний вiтер i вогонь iз вiтрила загрожував перекинутися на мiшки з поштою. Бiля тих мiшкiв стовбичив капiтан, котрий вiдмовлявся покинути свое судно. – Бросайте эти дурацкие трубы! Берите ведра – и к нам! – кричав вiн пожежникам, приймаючи вiд матросiв вiдра з водою i поливаючи довкола себе палубу, щоб не зайнялися поштовi мiшки. Брандмейстер виявився башкиром. Мову росiйську розумiв погано. Тому у вiдповiдь лиш заспокiйливо хитав головою i промовляв не так до капiтана, як до своiх пожежникiв: – Угля насыпай! Шайтан-машина поджигать будем! И вода пойдёт! Двое пожежникiв кинулися виконувати його наказ i почали накидати в топку пiд заливним ящиком вугiлля. Зiгрiтий парою котел грiзно зашипiв. – Сгорит ведь сейчас всё! – нервово кричав капiтан брандмейстеровi. – Ставь своих на вёдра! – Этот машина новый, немецкий! Сейчас от пожар один мокрый место останется! – торочив своеi брандмейстер, насилу накручуючи вентиль, щоб посилити паровий тиск. – Джигиты, держай трубу! Сейчас давай! – гукав своiм. І в трубi й справдi зашумiло, правда, замiсть води з ii отвору повалила гаряча пара. Розжарений випар обварив пожежника, що тримав брандспойт, i той страшно скрикнув, схопився за обличчя руками i стрибонув iз причалу в море. Першими на пожежу з усього пiвбатальйону прибiгли Обрядiн, Ферт, Чарц. За ними прискочив Петров. – Где бандиты? – перекрикуючи лемент пожежi, запитав капiтана Ферт. – Какие? – перепитав капiтан. – Когда мы сюда поспели, тут капитан Косарев один и скакал на своем битюке! Да вот эти двое ещё тут были! – Кто? – спитав Обрядiн. Капiтан показав на денщика Кампiонi, що лежав непорушно на кiнцi причалу з раною на плечi, i цейхвартера, за сумiсництвом гефенгнiсляйтера[7 - Цейхвартер – начальник арсеналу, гефенгнiсляйтер – комендант тюрми.] Мешкова. Останнiй плавав невдалiк причалу догоричерева, розкинувши руки, й безтямно молився. Петров пiдбiг до Буркова, помацав пульс на шиi. Для певностi – штовхнув денщика. Вiд поштовху голова повалилася набiк. – Он это… скорее того! – i Петров показав пальцем у небо. Ферт зазирнув пiд трап. Витягнув звiдти недопитий штоф коньяку, кiлька надбитих склянок. – Что это?! – запитав капiтана. – Не знаю! Мы приплыли ночью! Осколков на причале не было. А сейчас они и на палубе тоже. Водкой до сих пор воняет! Ферт розкрив вiяло i, вiдмахуючи вiд себе дим, запитав Обрядiна: – А вы не знаете, откуда это тут взялось? – Ну право, Стефан Иоганович! Неужели вы думаете, что «Ласточку» поджёг кто-то из наших? – гмикнув пiдпоручник. Обережний Петров, побачивши штоф у Ферта, став у нього за плечима й собi пiдняв iз причалу гранчак, ретельно його розглядаючи. Насправдi ж дослухався, що скаже Ферт. А Стефан Йоганович продовжував своеi: – По крайней мере сей господин, что лежит на воде и лепечет несуразицу, должен быть вам знаком. – Да, это коллежский ассесор, цейхвартер Мешков Михал Федотыч… Крайне странный, знаете, человек… Вы у него и спросите, чего он тут в форме с утра плавает. – Однако я не понимаю, господин подпоручик, причём здесь повстанцы и атаман Иса? Тут ведь явно играли на носок. И, видимо, шхуна от разлитого спиртного и загорелась. – Но казахи же тоже пьют, господин поручик. И устав им играть на носок, между прочим, не запрещает. – Вы всё сказали? – з притиском запитав Обрядiна представник командувача гарнiзону. Пiдпоручник розгубився i закрутив пальцями, наче забув мову. Його врятували гучнi накази фельдфебеля, який бiг попереду колони солдатiв iз форту, i окрики Чарца, що з розпачу духопелив ногами по пожежнiй машинi й закликав на помiч Ферта: – Господин поручик, вы же немец! Машина не работает, а инструкция на немецком языке! – Да-да, господин поручик, беспорядок надо кончать! А то «Ласточка» так сгорит к ядрёне матрёне! – нарештi знайшовся Обрядiн. Сердитися було нiколи. Ферт обдивився все довкола. Картина мала макабричний вигляд: до пристанi валили юрмою кiлька сотень напiводягнутих солдатiв, дехто в чорних масках, дехто лише в спiдньому, на водi плавав горiлиць колезький асесор, щось белькочучи, башкири роздували пари iноземнiй машинi, не прочитавши iнструкцiю, а «Ластiвка» майже зникла в клубах диму спiльно з капiтаном, який продовжував репетувати вже тепер до своiх матросiв: – Почту спасайте, а не свои манатки! І Ферт здався, зняв кашкет, провiв долонею по голенiй головi та сказав невiдомо кому: – Что ж, глупость умному не интересна. Його вагання одразу вловив Обрядiн, вихопив iз руки поручника штоф i пожбурив у море. А коли зачув голосний наказ фельдфебеля, що першим, червоний, як рак, прителiпався на причал: «Занять круговую оборону!» – додав: – Вы тут старший по званию, вы и командуйте! Поручник фон Ферт зцiпив зуби, заграв жовнами i мовчки пiшов геть iз причалу. – А где мусульмане?! – запитав його ошелешений фельдфебель. – Капитан Косарев сейчас за ними по пустыне гоняется, – кинув, проходячи повз нього, Ферт. Обрядiн, iдучи слiдом за Фертом, переможно проголосив: – Враг отбит! Ставь солдат на тушение пожара, пока машина не заработает! – Солдаты, бегом на тушение пожара! – зазiпав фельдфебель. А як побачив, що всi кiлька сотень рядовикiв кинулися на вузький причал, закричав: – Стой!!! Разбиться на тройки! И по моей команде: «Бегом втроём!» забегаем по три человека на помост и выносим почту! И нежнее! А то вся эта хрень сейчас завалится! До Ферта пiдскочив Чарц: – Господин поручик, умоляю, переведите эту инструкцию! Она ведь на немецком! І як Ферт того не хотiв, та змушений був затриматися бiля башкирiв з машиною. Двом дав запотиличника. І сам, уподiбнюючись усiй цiй веремii, зачортихався: – Где вы таких чурбан-задэ понабирали?! Они же давление в паровой системе совсем сбросили! – Солдаты! Бегом втроём! – верещав фельдфебель, вiдмахуючись, як i капiтан, вiд диму й вогню. – Сгорим ведь все, пока эта чёртова машина заработает! Першими з усiх кинулися Шевченко, Пастушок i Нагаев. Добiгаючи до шхуни, Тарас помiтив на кiнцi причалу бездиханного Буркова i, чiпляючись за мiшки з поштою, якi матроси вже перевантажили зi шхуни, метнувся до денщика. Іван, здавалося, вже не дихав. Шевченко намацав пульс на шиi – тремка жилка ще билася. Перегнувся з причалу, намочив шматину, яку завжди носив iз собою для художницьких потреб, i обтер нею лице Буркова. Денщик опритомнiв, але заговорив безтямно, у напiвмареннi: – Не бийте мене! Не бийте! – Хто в тебе стрiляв, Іване? – спитав Тарас. – Це я, Тарас! Не бiйся мене! – Тарас?… – денщик упiзнав Шевченка, а тодi схопив його правою непораненою рукою за шию, пiдтягнувся, як мiг, до його вуха i зашепотiв, озираючись на причал i пожежу: – Косарев цiлився, та не вбив, тiльки поранив мене… – i вiд зусилля Бурков знову знепритомнiв. Шевченко гукнув до Нагаева, щоб допомiг пiдняти Івана, але той не почув. Тодi Тарас спробував зробити це сам. Іван вiд того прийшов до тями й застогнав: – Тарасе, Кампiонi програв мене на носок Косареву… вони й тебе програють… – А я був подумав, що вони «Ластiвку» одне одному програли й запалили, – сердито пожартував Шевченко. – То розлита горiлка загорiлася… Косарев у палубу стрельнув. Тут пiдбiг допомагати Тарасовi Пастушок. Вони пiдвели Буркова й потягли до берега. Іван кусав вiд болю губи, зиркав несамовитим холодом на пожежну веремiю i бубонiв тихо собi пiд вуса: – Я в Персiю втечу!.. Мусульманином стану! Повернуся i iх усiх повбиваю… Коли проминали шхуну, матрос витягнув iз полум’я мiшка з поштою. Пiдгорiлий лантух роздерся, випав iз рук матроса, i купа конвертiв посипалася в море та на причал. Кiлька листiв спалахнули, пойнятi вогнем. Їх закрутив вiтер i пожбурив у бiк Шевченка та Буркова з Пастушком. На одному з конвертiв Тарасовi мигцем вдалося розгледiти свое прiзвище. Це був лист вiд його друга з Петербурга Михайла Лазаревського. І Шевченко потягнувся за ним, але не вхопив. Конверт, що горiв з одного боку, видно, вже був розпечатаний у ІІІ жандармському вiддiлi. Вiд метляння на вiтрi вiн розкрився, i звiдти вискочив дрiбно списаний аркуш самого листа, який ще вище знявся в небо й полетiв у бiк берега й фортецi. Якраз пiд цю мить прибiг за поштою Тапашов i Тарас переклав на його плече Буркова, а сам помчав за своiм листом, розштовхуючи всiх, хто траплявся на його шляху. Вiн навiть не помiтив, що попхнув поручника фон Ферта з причалу. Той мало не впав у воду й, роздратований абсурднiстю всього, що вiдбуваеться, погнався за зухвальцем. Лист вiдносило вiтром дедалi вище. І щоб наздогнати його, Шевченко сплигнув iз причалу в море, обминаючи i пожежну машину, i вервицю з солдатiв, i фельдфебеля, що надривав горлянку. А вже на березi вiн запетляв, увиваючись, мiж кiлькох сотень надбiглих у масках i наохляп накинутих шинелях служивих, що вищирялися на аркуш паперу, який пролiтав над iхнiми головами, неначе знущався з рядового Шевченка. І коли Тарас видерся за листом на тренувальний плац, Ферт таки наздогнав його. Зiрвав зi стояка фiгуру казаха для уколiв багнетом i пожбурив ii у Шевченка. Удар припав на спину. Тарас повалився на плац, мало не зловивши перед тим листа. Ферт пiдбiг i притиснув списаний аркуш чоботом до втрамбованого гравiю. На пристанi високо в небо зненацька вдарив струмiнь води. То запрацювала пожежна машина. Почулися вигуки i радiсний гамiр. А на плац назустрiч Ферту якраз вискочив капiтан Косарев на Галюцинi. Вiн поспiшав на пожежу на коняцi, котра його не слухалася, бо за ними, як мiг, тягнувся п’яний Кампiонi, який весь час кликав свою кобилу, через що Галюцина то спинялася, то повертала капiтана лицем до свого хазяiна, то, пришпорена, знову неслася на гасiння пожежi. – Что здесь происходит? – проварнякав до новоявленого поручника Косарев, спиняючись i беручись пiд боки, щоб не хитатися в сiдлi. – Сбежать подлец пытался, – спокiйно вiдповiв Ферт i штовхув Шевченка, що вже пiдводився з плацу за своiм листом. – Поручик, извольте объясниться! – наполягав захмелiлий Косарев. – Нет, это вы, капитан, извольте объясниться, что тут происходит! – Ферт знову прибрав маску байдужностi. – Спешу представиться: личный помощник командующего Оренбуржским гарнизоном, поручик Стефан Иоганович фон Ферт. Прибыл ночью на небезызвестной вам шхуне «Ласточка». Останнi слова привернули увагу Кампiонi, який нарештi наздогнав Косарева, схопив Галюцину за вузду й безглуздо втупився в незнайомця. – А, – тiльки й вiдповiв капiтан. – Егор… капитан… Михайлович Косарев. Командир этого подлеца, – i Косарев показав кудись униз, чи то на Кампiонi, що телiпався на вуздечцi, чи то на Шевченка, який силкувався звестися на рiвнi. – Рядовой Шевченко! Никак драпать решил? Куда, изволь тебя спросить? К врагам? К хивинцам? Или к атаманам Исе и Досану! – роблено скрикнув капiтан, а тодi посмiхнувся до Ферта: – Уже седьмой год не могу этого комедианта заставить кровь за отчизну проливать! Шевченко не дослухався до Косарева, весь час намагався пiдвестися, однак Ферт вiльною вiд листа рукою утримував його. – Я вас попрошу, поручик! Вiддайте менi мого листа! – наполягав Тарас. Замiсть вiдповiдi Ферт вiдкинув його i якраз у руки солдата в чорнiй масцi, що пiдскочив до офiцерiв. Вiн скрутив Шевченка i поставив на колiна. – Ты кто таков, молодец, будешь? – запитав солдата Косарев. – Я? – розхихотiвся солдат у масцi. Шевченко спробував вирватися. Солдат, недовго думаючи, гепнув йому кулаком по тiменi, ще дужче зареготав i, зриваючи маску, сказав: – Не познали, гаспадiн капiтан?… Я ж його дядька! І тоже Тарасiй… Угледiвши щось знайоме в дядьковiй фiгурi, нарештi отямився Кампiонi. Важко ворушачи язиком, проказав: – Чё стоишь, воитель?! Вяжи беглеца! …В’язати його було легко. Вiн не опирався. Не мiг. Геть знесилiв. І в очах було темно. Свiтилися лиш силуети пустелi. І в напiвмареннi вiн пригадував, як ходив уздовж Новопетровськоi фортецi вночi (а ходив вiн так частенько) i завжди молився. Молитви в нього були своi: Боже, спаси, суди мене Ти по Своiй волi. Молюсь, Господи, внуши iм Уст моiх глаголи. Бо на душу мою встали Сильнii чужii, Не зрять Бога над собою, Не знають, що дiють. А Бог менi помагае, Мене заступае І iм правдою Своею Вертае iх злая. Помолюся Господевi Серцем одиноким І на злих моiх погляну Незлим моiм оком. Інколи молився вголос, а iнодi – про себе, коли чиясь чорна тiнь виникала перед ним. І вiн не знав, чи це степовий вовк, чи адайський повстанець, що пiдкрадаеться до форту й вистежуе, чи не пошлють москалi каральний загiн, щоб загнати ще один аул на будiвництво фортифiкацiйноi лiнii вздовж Сирдар’i. Адайський повстанець йому не страшний, бо вiн йому товариш. Та й вовк не кинеться на нього, бо ще вiд дiда Шевченко вiдае заповiтне слово. Але в нього немае слiв випросити собi в Бога долi. І вiн нипае верству за верствою пустелею, як сновида, i шепоче слова про милiсть i сподiвання. А потiм дiстаеться знеможений до саду, до альтанки, казахськоi кибитки i лiтнього будинку з широкою верандою i пласким дахом. Вони неначе пливуть помiж запилюжених, укритих першим листям дерев у хвилях срiбного туману пiд мiсяцем, що вгасае на лiловiм небi. Три алейки iз зачучверених шовковиць i карагачiв тягнуться в три лiнii i зникають, губляться в пiсках й iмлi. І на самому кiнцi однiеi з них пiд своею вербою вiн падае, лягае в пил. Кладе голову на камiнь i спить, наче мертвий. Кришталевi пилинки iскряться в туманi над ним. Їх вiн добре бачить у своему мареннi. Раптом щось шерехтить у пiднебеснiй тишi й на лоба йому вискакуе чорна жаба з булькатими червонястими зiницями. Вона йому нагадуе, що вiн е. Присипане порохнею обличчя яснiе. Його губи ворушаться, згадуючи та беззвучно промовляючи iм’я. Це його iм’я? Чи не його?… Вiн часто вiд самого дитинства, вiд першого усвiдомлення себе, прокидаючись, нагадував собi власне iм’я. А наступного пробудження знову забував, хто вiн е. Панiчний страх не згадати самого себе охоплював тодi його ество до останньоi клiтинки i кидав у холодний пiт. От як i цього разу. Хiба тiльки жаба вiдволiкала його вiд знетямлення. Вона була смiшною. І вiн вiд того усмiхнувся, лагiдно, у вуса. Рука самовiльно потяглася до жаби, i та плигнула йому на живiт. Хитро клiпала, чи згадае себе… І вiн згадав усе, i через те застогнав i знову склепив очi. А жаба плигнула в темряву пустелi й звiдти кумкала, нагадуючи про дiйснiсть, у яку йому не хотiлося повертатися. Але й сон його не брав. А мiжсоння гризло, мучило, навертало в пам’ять безлiч неусвiдомлених слiв. І Тарас замарив, заговорив до себе якимись неначе й своiми, але давно придуманими словесами. За них вiн страждае, через них iснуе. Вони самi ллються з його серця, i вiн часто не розумiе, звiдкiля вони беруться, тотi його палючi й нiжнi слова… …Зовсiм iншi вiршi чула Агата Ускова. Їй здавалося, що шум пиловоi бурi, яка не вгавала в Новопетровському вже третiй день, приносив iй уривки Шевченкових слiв. Але всi тi слова були про кохання, про важку дiвочу долю. І Шевченковi вiршi найбiльше витрiпували iй серце. Вона вдивлялася у вiкно в клуби пилу i ловила подумки в шумi бурi зрозумiлi iй спiвзвуччя. А за вiкном фельдфебель силкувався розбудити й прогнати з плацу-параду верблюда. Худобина нарештi зреагувала на противного чоловiка з дрючком у руцi й задерла морду, щоб плюнути. Що було далi, укрила завiса пилюки. І Агата Омелянiвна – двадцятидев’ятилiтня дружина коменданта Іраклiя Ускова – немовби занурилася в неi, у ii коливання, подiбнi на марення. Потiк тягучоi сумiшi спершу, переливаючись, зависав велетенським валом, а потiм котився на тебе, заполоняючи все суще i тебе самого… Через шум пиловоi бурi, який низьким гулом роздирав стiни будинку коменданта, Ускова не почула крокiв свого чоловiка. Їi схилений силует у вiкнi виказував застигле страждання. Усков завмер у дверях. Вiн схвильований. Вiн хотiв щось сказати, але стримався. Поважний вiк i досвiд двадцятисемирiчноi служби позбавили його спалахiв iлюзiй, перебiльшення, надриву й iритацii. В усьому вiн шукав середину. У вiкнi неначе з пилу виросли двi постатi солдатiв. Вони перебiгали площею, тiкаючи вiд валу пилюки, що тягнувся за ними, до iхнiх спин i голiв. Ще трохи – i вал накрие iх, злигне одним махом i перетворить на сiре нiщо. Й Агата замахала до них рукою, щоб лягли на землю. Але вони ii не помiтили у вiкнi. А язик таки дотягнувся до них, поглинув служивих iз вусами, рушницями й кашкетками, забив нiздрi, вуха i покотився гiгантською хвилею, пiднiмаючись угору, до будинку Ускових, затуляючи все: форт, людей, сонце i день. Лавина пилу з двигтiнням вгатила в шибу, розтiкаючись дрiбнесенькими часточками по склу, розсипаючись на невловимi скалки поглинутих образiв свiту. Ускова скрикнула i вiдсахнулася. Обернулася до кiмнати й побачила Іраклiя Олександровича, що сидiв у протилежному кiнцi iдальнi за великим овальним столом, укритим бiлим обрусом. Вiн застиг, обхопивши голову руками – чи замислився важко, чи заснув. Щоб не потривожити чоловiка, Агата тихо сiла навпроти. Мiж ними бiлiв видовжений овал столу з сушеними динями й фiнiками в порцеляновому лазуровому полумиску посерединi. Іраклiй пiдняв голову. Замучений, але спокiйний. – Казармы, канцелярию, даже церковь… везде побывал. Его нигде нет. Адьютанта послал, чтоб поискал в станице Николаевской, возле пристани и у Нагаева в казарме, но… Але Ускова не дала йому договорити. Вона прошивала його великими карими очима, випитуючи й не довiряючи. Іраклiй лиш бровою повiв i стомлено проказав: – Да, Агата Емельяновна, я был бы рад его отъезду… Вы же это имеете в виду, смотря на меня, как на контрабандиста с Шёлкового пути?… Но я не имею никакого отношения к его исчезновению. Поверьте… Жiнка опустила очi. Чи вiрити чоловiковi, чи нi? – Но уж если он сбежал, то шпицрутенов ему не миновать, – важко проговорив Іраклiй Олександрович. – Ираклий… – змучена непевнiстю Ускова нарештi зронила iм’я чоловiка… – Я бы не просила… понимая ваши чувства ко мне, однако… – промовила з легким шведським акцентом. Долонi iй похололи, шкарублячись лихоманковою сухiстю. Вона й сама не помiтила, як устромилася знову в вiкно. А там шаленiла пилова буря. І вона була слабша за ii тривогу. Усков давно не бачив дружину в такiм сум’яттi. Такою вона була лише тричi: коли погоджувалася вийти за нього, нелюбого, замiж i коли померли один за одним вiд хвороб двое iхнiх перших хлопчикiв. І вiн пожалкував, що ще бiльше збентежив дружину. Неквапно витягнув iз кишенi кисет. Неспiшно набив тютюном люльку. – …Но я ему вчера колкость сказала. Оборвала его… Когда он читал свои «Лечу в неволе дни и ночи». І Усков, прикриваючись люлькою, ледь хмикнув, на ii «лечу» замiсть «лiчу». – Что-то не так? – подивувалась Ускова. – Почему? – Что – почему? – Почему вы его оборвали? – Ему стало нехорошо от своих же стихов. А мне… неудобно… – Отчего же? – Потому что ему становится особенно больно, когда он читает свои стихи. И я часто эту боль не понимаю… Я ведь в малороссийском… okunnig… знаете… – вставила слово шведською, не в змозi вiднайти росiйський вiдповiдник. – Невежда, – Усков переклав росiйською. Агата знесилено схилилася над бiлим обрусом. Їi пальцi мимовiльно намацали ледь вiдчутний рубчик у вiзерунку матерii. – Видите, даже это ваше простое словко не могу запомнить, – скрушно пролепетала. – Вряд ли ваше незнание украинского – причина его исчезновения, – дозволив собi iронiю Усков. Зосередженi на своему, Ускови й не зауважили, як у вiдчиненi дверi iдальнi прошмигнула чиясь маленька тiнь. Тiльки коли Усков вiдчув, як хтось верткий наступив йому на чобiт пiд столом, вiн розплився в блаженнiй усмiшцi. Щось торкнулося Агатиноi ноги, i вона здригнулася. Зиркнула на чоловiка, який невiдомо чого пускав смiшки, i, показуючи очима вниз пiд стiл, давав зрозумiти дружинi, щоб вона прикидалася, нiби нiчого не помiчае. Ускова збагнула в чiм рiч i вчасно встигла напустити безжурну мiну, бо якраз з-пiд столу вискочила з риканням iхня чотирирiчна донька Наташа. Вона ревла немилосердно, уподiбнюючись верблюду, який горбився, витягаючи вперед шию, i бився ногами. Ще трохи – i Наташин верблюд готовий був плюнути. Батьки дружно посхоплювалися зi стiльцiв, а жiнка ще й сховалася за чоловiка, щоб захистив вiд оскаженiлоi тварини. – ?h, vem ?r det?…[8 - Хто це? (швед.)] Да это зверь лютый?! Спасите! – зойкнула Ускова. Іраклiй Олександрович витягнув люльку з рота, наставив ii чубуком на верблюда i клацнув язиком, iмiтуючи пострiл. Наташа-верблюд здригнулася вiд уявноi кулi, що влучила в неi, впала i засмикала ногами. Вона вже бачила, як офiцери вбивали джейранiв i сайгакiв, тому й подумала, що так само мав би сiпатися i верблюд, якого поцiлила куля. Ускову найменше подобалася ця фаза завмирання, яку зображала його донька. Вiн хутко нахилився, згрiб малу в обiйми та всадовив собi на руку. Ната була задоволена. А батьки вперше за цей день замирилися. – Это кто был, Ната?! – спитав тато доньку й поцiлував у щiчку. – Верблюд! – сказала мала. Ускова пiдiйшла збоку й погладила доньцi коротке волосся. Стрижена пiд хлопчика, Наташа всiх вражала не по-дiточому мудрим поглядом. Допитливiсть дiвчинки приваблювала багатьох. І хоч маленя потiшно шепелявило, виговорюючись у чотири рочки, та в iнтонацii вже вчувався розум i цiкавiсть. – А ведь сколько тут живем, а фельдфебель верблюда с плаца отогнать никак не может! – тереблячи русявий йоржик доньки, сказала Ускова. Наташа несподiвано схопила мамину руку, притримала рухливi пальцi й, делiкатно прибираючи iх iз голови, вiдповiла: – Вашьши пальтсы мешьшают моим мышьлям. І, сконцентрувавшись на думцi, Ната з усiею серйознiстю звернулася до тата: – Отетьс, вы умеете говорить правду? Питання було настiльки несподiваним, що комендант про всяк випадок вирiшив вiджартуватися: – До некоторых пор. – До каких некоторых? – вiд двозначностi вiдповiдi Ната нахнюпилася, й Іраклiй Олександрович, щоб заспокоiти, пригорнув доньку, яка от-от розплачеться, i турботливо спитав: – Что случилось, Наташа? – А потшему его нет? – спитала Наташа. – Кого нет? – здивувався Усков. – Моего Горитша! – захлипала мала. – Отьшего дядя Тарашь третий день к нам не приходит? Агата й Іраклiй перезирнулися. Іраклiй Олександрович вирiшив продовжити гру з донькою, нахилився iй над вушком i промовив до неi по секрету: – Ты знаешь, он, должно быть, с великанами бьётся. – Один в пустыне! – Агата пiдтримала чоловiка, проказуючи Натi слова в друге вухо. Вiд тих нашiптувань дiвчинка затулила вуха долоньками. Очi ii зробилися круглими. Вона захитала головою i категорично заперечила: – Шь великанами? Я была в пушьтыне! Там вшьо ровное! – Ты была там днем, а великаны в пустыне вырастают из глубины земли только ночью, – продовжив вигадувати Усков. – А жачем великанам рашьти? Они ше и так жьдоровые! Усков звернувся до доньки, як до дорослоi: – Нет такого существа, Наташенька, чтоб ему не захотелось стать повыше. – Отетс, тьшего вы меня дурите, когда нушно его ишькать! Ната вирвалася вiд батька й побiгла до вхiдних дверей. – Ната! На улицу сейчас нельзя! Там пылевая буря!.. – скрикнула Агата й поспiшила за нею. – Подождите нас тут, – наказав Ферт Михайлу Мешкову, спускаючись камiнним тунелем у найнижчий ярус тюрми, видовбаний у скелi пiд Новопетровським укрiпленням. – Позвольте, господин поручик! Тюрьма – это моя парафия! – запротестував Мешков i рушив за Фертом i Косаревим. – Тюрьма – ваша, а моя – всё Новопетровское, – вiдрiзав поручник. Та Мешков нiяк не вгамовувався i тiльки вiдкрив було рота, щоб сперечатися далi, як Косарев притримав його за лiкоть: – Ты всё проспал, Миша… Побудь здесь. Если надо, мы тебя позовём. І Мешков спинився, отетерiло глипаючи на капiтана, котрий iшов униз перед поручником видовбаними в пiщанику сходами, вказуючи молодшому за званням дорогу. Коли тунель повернув двiчi лiворуч, Косарев тихо й категорично заявив: – Это всё. Больше в карцере я прятать его не могу. Комендант Усков его ищет. И по голове ваши зря его ударили. – Ударили? Разве… Что-то не припомню, – байдужливо вiдповiв Ферт. – Милостивый государь! Ваши опричники так его отделали, что он теперь только стихами разговаривает, по-малоросски! – обурювався капiтан. Здалеку, з глибин пiдземних лабiринтiв, до них долинав незрозумiлий гугiт, не схожий на ревiння пиловоi бурi. І що глибше вони спускалися, то чiткiше те гуготiння виокремлювалося в слова: – …Нехристияни! Чи не мiж вами ж я, поганi, Так опоганивсь, що й не знать, Чи й був я чистим коли-небудь… – Это он? – призупинився на мить Ферт. – А кто же ещё может тут так орать? – лютився позад нього Косарев. – Etwas zu einfach,[9 - Щось дуже прямолiнiйно (нiм.).] – кинув поручник i знову рушив. – Что? – не зрозумiв нiмецькоi Косарев. – Он в бреду? Или намеренно декламирует? – спитав, не вшановуючи капiтана вiдповiддю, Ферт. – Его не разберёшь. Он тот ещё артист! Вiршi не стихали. Однак що ближче пiдходили до Шевченковоi камери, то очевиднiше було, що вiршi читалися тихо. Луна вiдбивалася в лабiринтi коридорiв, тим самим посилюючи iх: – …Бо ви мене з святого неба Взяли мiж себе – i писать Поганi вiршi научили… – Und das ist schon interessant,[10 - А це вже цiкаво (нiм.).] – i Ферт пiдняв угору пальця i задеригував у такт Шевченкового вiрша. – Что-то я вас не пойму! – дратувався, iдучи позад нього, Косарев. Вони саме проходили тортурню, по ланцюгах якоi шнирили пацюки, а беззубий профос у чалмi й рудому вiд кровi фартусi змивав шваброю волосся у великий отвiр у камiннiй долiвцi. – Это неважно. – Как вас понимать?! – Вам важно помнить государев указ, что все чиновники независимо от ранга и департамента должны содействовать третьему отделению… То есть мне… – i Ферт виразно зиркнув на профоса. Той у вiдповiдь заперечливо похитав головою. – Да я Мешкову, чтоб он донос смастерил, тысячу рублей отвалил! – випалив, не зважаючи на присутнiсть профоса, Косарев. Ферт пирхнув i вже бiля дверей Шевченковоi камери стримано виправив капiтана: – Вернул. – Что?… Как вы сказали? – сторопiв Косарев. – Я сказал, что об игре на носок, позорящей честь офицера, я пока доносить не буду. Пока не буду, – пояснив iз холодним блиском в очах Ферт i вiдкрив вiчко у дверях камери. За завiсою жовто-сiроi пилюки на кам’янiй долiвцi лежав i марив розпластаний Шевченко. – Nein. Er l?sst sich nicht t?uschen,[11 - Нi. Вiн не придурюеться (нiм.).] – сказав сам до себе поручник. На тiменi Тараса запеклася коржем кровi рана. І Ферту зробилося гидко. Гидко вiд самого себе. Інтелiгентний Стефан Йоганович, який скiнчив курс фiлософii у Вiттенберзi,[12 - Вiттенберг – мiсто в Нiмеччинi; центр культурного i полiтичного життя, зiграло помiтну роль на початку Реформацii, було мiсцем дiяльностi Мартiна Лютера, Фiлiпа Меланхтона i Лукаса Кранаха.] картав себе, що змушений був змiнити професiю i податися спершу до прусськоi, а пiзнiше до росiйськоi армii. А найгiрше, що коли запропонували брати-франкмасони стати таемним слiдчим у ІІІ Жандармському вiддiленнi, то вiн погодився. Коли б знав, скiльки в тiй Росii мудрих людей зараховано полiцiею до iнакомислячих, то нiколи б цього не вчинив. А так тепер мусить стирчати тут, на краю свiту, i говорити сам iз собою нiмецькою. Та й побитий нанiвець Шевченко йому бiльше нагадував живий докiр, анiж на подоланого ворога системи. – …А ви! Дивуетесь, що спотикаюсь, Що вас i долю проклинаю, І плачу тяжко, i, як ви… Душi убогоi цураюсь… – неначе самовiльно, як саме дихання, продовжували вилiтати з Шевченкових грудей слова. Ферт опанував себе, закрив вiчко i з замрiяним виглядом обернувся до Косарева, що так само зазирав до камери. – Мелодично… И метафоры сильные, – сказав поручник. – Так точно!.. Сильные! – сказав, наче вiдкозиряв, капiтан. – Он даже в бреду опасен! – перевiв на iнше Ферт. – А вы бреду способствуете! Вы что – целый литературный салон тут развели с ляхами, казахами и малороссами?! Вiд такого нахабного звинувачення капiтан побуряковiв. – Господин поручик! Вы смерти Шевченки добиваетесь или моей отставки?! Ферт знову не вiдповiв. Здмухнув iз кашкета пилюку, вдарив пiдборами й пiшов геть. Вiн сприкрився самому собi. Тому далi лишатися з Косаревим не мiг. Перед приiздом сюди йому було сказано пiд час ритуалу застольноi ложi[13 - Застольна ложа – масонський ритуал, вiдбуваеться в урочистих випадках у формi бенкету пiсля зiбрання масонськоi ложi, в одному з устаткованих примiщень масонського храму.] обходитися з Шевченком якомога обережнiше. А вiн не змiг. Новопетровськi майстри заплiчних справ цього йому не дали. Перестаралися, хоч вiн i не наказував. І коли Ферт пiшов, то Косарев, розчавлений поручником, ще стояв кiлька секунд, долаючи гнiв. А потiм пiдiйшов до профоса впритул i сказав: – Плохо работаешь! Он должен либо подписать дознание, либо… В общем, у тебя два часа. …Свiтло продиралося у свiдомiсть повiльно. Спочатку спалахнули, неначе намальованi, червонi точки. Поволi розширюючись, вони яснiли, поки не вибухнули сяйвом. А коли з’являеться свiтло, то одразу розумiеш, що таке темрява. І тодi зроджуеться перше порiвняння. Спочатку воно на користь посвiту. Однак коли свiтло набридае, то рятуе пiтьма. І тодi ти вже не вiдаеш, що краще. І якщо не нагодиться о тiй порi якийсь мудрий порадник, котрий не збреше тобi, що краще, осяяння чи пiтьма, то може статися так, що рiзницi мiж свiтлим i темним ти й не знайдеш. Утiм, хай там як – незле i те, й iнше, бо вiд змiни яси й тiнi зринае все живе… «Ось бодай се вiдчуття холоду в потилицi. Хiба воно не свiдчить про те, що я ще живий? – спитавсь у своiх невидющих очей Шевченко. – Хiба вiдчуття прохолоди в зашийку – не ознака того, що тiло мое в iнших мiсцях ще тепле?» І Шевченко поворушив холодною потилицею й вiдчув, як iз теплого лиця йому сиплеться пил. «Так облiтае прах… – пожартував iз себе. – І я – це прах, що повертае голову й осипаеться…» Потiм вiн пiдняв руки. Лiве плече сильно болiло, але ще згиналося. І вiн поклав долонi на обличчя i зрадiв тому, що воно ще мало шкiру, очi, вуха, нiс i на дотик не схоже на кiстку. «Оце вже справдi смiшно!» – зареготався до непроглядноi пiтьми. «А може, я ослiп? Бо скрiзь суцiльна темрява», – i Шевченко важко пiдвiвся. Поки пiдводився, вдарився скiлькись разiв об виступи камiння. А коли випростався, то нарештi побачив темряву, побачив, як вона ворушиться… Це дивне почування, i воно таки й справдi нагадувало смерть… Проте це не вона. Це всього лиш пилова буря, що вклякла, застигла вночi над Мангистау. У ii бурхливому вируваннi завжди наставав момент, коли вона зненацька зависала здоровенними язиками з неба на землю, немов опущена з космосу завiса. І так тривало годинами. І якщо пiд рукою не траплялося кресала й сiрки, то навряд чи ти побачиш ii – ту свою руку. Їi не видно, хоч в око стрель. Щодо руки, вiд якоi е безсумнiвна користь. Шевченко спершу намацав нею прохолодне камiння, а потiм наштовхнувся високо в себе над головою на щось бiльш тужаве й ребристе, що увiм’яти нiгтем несила. То були iржавi грати. І помiж них ворушилася, пересипалася крихтами мОроку пiтьма. Вiн обертаеться i наштовхуеться на камiнь. Навпроти, на вiддалi витягнутоi руки, ще одна стiна. А значить, це карцер. Пiд ногами перекотилося шипiння. А потiм щось дуже холодне поповзло повiльно по Шевченковi вгору. Спершу по нозi, потiм вздовж попереку, далi залiзло на груди й застигло перед його лицем струменем мускусного подиху. Змiя – довга, дужа, майже крижана – пiднялася аж до його рота. Шевченко принишк. Вiдчуття загострилися, й у темрявi вiн розрiзнив роздвоенiсть жала, учув змiiний ритм i частоту намацувань простору. Змiя теж уклякла. Наче очiкувала, що чоловiчина закричить, сiпнеться, i тодi вона ужалить, залiзе йому в рота, з’iсть iзсередини. Але вiн не скрикнув. Ледь чутно видихнув на неi свiй бiль. І змiя теж учула його. Їй так само боляче й порожньо в чужому для неi свiтi, куди ii випустили з мiшка, а перед тим були зловили серед каменюк адайського мiста мертвих десь бiля Новопетровського. Там ii кубло, там вона оберiгала спокiй душ адайських мудрецiв, що столiттями вiдходили до бога Тенгрi.[14 - Тенгрi – назва Бога у тюркських народiв, Всевишнiй, вiдповiдае поняттю Бога у християн, Аллаха в мусульман i китайському поняттю Неба.] І там ii зганьблено i схоплено за хвоста, кинуто в гнилий мiшок. І якби цей чоловiк, що лежав у нетямi на днi карцеру, не подарував був iй тепла, вона б захолола вiд ганьби, всохла вiд урази i вросла б лускою в камiнь. І коли вона так подумала – Шевченко побачив око змii. Воно свiтилося помислом. А ще в нiм зяяв страх. Через те воно людям видавалося моторошним. Надмiрне бажання захистити себе, плазуючого, ницого, збезчещеного, студенiло в ньому, лякаючи теплокровних. І Тарас видихнув бiль. І змiя пойняла його. Шевченко торкнувся змiiноi спини, довгоi, не власкавленоi. І та засичала, вигнулася. І Тарас знову дмухнув iй на язика нiжнi слова, i вона вдоволилася та стулила пащу. «Як на клямку», – i Шевченко побачив пiтьму. У нiй вiн голубив змiю. То була гюрза. А змiя засинала i сковзала кiльцями вниз на змерзлу долiвку, де сiрою плямою бовванiв аркуш списаного паперу вiд Михайла Лазаревського, за яким Шевченко гнався на пристанi. Змiя знов вiдчула його збуджену кров, та сон перемагав. Їi затримав лише на хвилю жар брижовоi вени Тараса i тепло артерii на стегнi. А тодi вона сповзла на самий дiл, згортаючись кiльцями. Шевченко пiдняв листа. І, щоб не тривожити змiю, впираючись руками й ногами в протилежнi стiни вузькоi камери, з аркушем мiж мiцно стиснутими губами, пiднявся пiд стелю на рiвень грат. Зиркнув униз. Гюрза не рухалася. Із горiшнього вiкна, що виходило на тюремний двiр у рiвень iз землею, сипався пил. Усе Новопетровське охопила буря. Зненацька в дверях камери вiдкрилося вiчко. Шевченко обернувся i побачив бiле з чорною цятиною посерединi. То зазирало око. Воно задерлося вгору до стелi й довго вдивлялося в Шевченка. – Читало? – запитав Тарас, простягаючи листа з-пiд стелi. Око смикнулося. Шевченко вловив слабкий промiнчик у загратованому вiкнi й без поспiху пiд шамотiння пилюки вив’язав слова, якi в потемках ледве вгадував сам: «Друже мiй милий, Тарасе Григоровичу! Ну, поздравляю, наконец, тебя, дорогой мой Тарас Григорьевич, с великою милостью царя. Я узнал, что третьего дня послана бумага командиру Оренбургского корпуса. Что ты согласно просьбе гр. Толстого и засвидетельствованию гр. Перовского получаешь отставку, с предоставлением избрать род и место жизни». На цьому вiн спинився. Вернувся до перших слiв. Не повiрив. І перечитав про себе початок ще раз. І йому здалося, що небо впало на землю. Чи то в головi гудiв безжальний пил?… Знову вчитався… Наче правда. «Допомiг-таки “досточтiмий мастер” граф Федiр Толстой… А це значить, що капiтул «Фенiкса»[15 - Граф Федiр Петрович Толстой – вiце-президент Санкт-Петербурзькоi Академii художеств, член керiвного органу росiйського масонства капiтулу «Фенiкса».] пiдтримав мене… масони мене пробачили… Ну, не цар же зглянувся… Вiн сам нi на кого не зглядаеться…» – немов пiдвiшена пiд стелею на мотузках марiонетка в руках всюдисущого лялькосмика, затремтiв вiд здогаду, напруги й безмiрного щастя Шевченко. Гюрза вловила те розчулення й задерла голову. Вона чекала, що вiн не втримаеться i гепнеться. Та й око немов чекало того ж, бо посмiхнулося, i його власник несамовито заходився гупати чимось металевим у дверi. А Тарас хоч i дрижав, та не падав. Легкi почуття огортали ество блаженством. І роззлощена змiя кiнчиками язика впiзнала радiсть. Скаламучена i зла, вона забула його бiль. Вона лиш чула його захват вiд звiстки про волю. І iй уже не було кого жалiти. Змiя лiзла виступами каменюк по стiнi нагору, до Шевченка. А вiн умить знесилiв i, щоб не впасти, потягнувся руками до вузькоi напiвкруглоi нiшi вiкна, втиснувся в неi, хапаючись за грати. Змiя дибилася, зслизала вниз, знову випиналася на хвоста i знову бехкалась об дно камери. Удари тюремника стихли. Тiльки пориви вiтру з пилом сiкли Шевченковi обличчя. Вiн пiдтягнув до живота ноги, згорнувся, як пес Вася, що лежав у дворi тюрми неподалiк вiкна його карцеру. І в свiтi з пилу залишився тiльки вiн сам-один i Вася. Пес, якого любили всi, тому й били всi, кому не лiньки. – Czyzby panu w karcerze miejsca brakowalo, skoro lezie pan w okno?[16 - А що, пановi в карцерi мiсця мало, що пан лiзе у вiкно? (пол.)] – крiзь шум вiтру зненацька долетiло до Шевченка питання польською. Метрiв за сiм вiд нього в карцерi для офiцерiв майталачилася вiд вiтру бiла, схожа на гриву шевелюра його приятеля, штабс-капiтана артилерii Мацея Мостовського. У таке Шевченко не мiг повiрити. Скинув очима, ще й вiдвернувся, як вiд прояви. Мостовський хихотнув, затрусив чубом, розкидаючи довкола себе пилюку, наче бризки води. – Macieju, chyba snisz mi sie![17 - Мацею, ти менi снишся! (пол.)] – здивувався Шевченко, розтягуючи обличчя в безтурботнiй просмiшцi, неначе справдi бачив дивний сон. – Dobry wieczоr, panie-towarzyszu![18 - Добрий вечiр, пане-товаришу! (пол.)] – ще голоснiше привiтався, перекрикуючи бурю, Мостовський. – Macieju, jestem wolny![19 - Мацею, я вiльний! (пол.)] – промовив Шевченко, скулюючись за гратами. Шум буревiю заглушив його слова. – Со?![20 - Що?! (пол.)] – голосно перепитав Мостовський. Шевченко втягнув колюче повiтря i чимдужч виштовхнув його з грудей: – Я вiльний, Мацею! З сумом глянув Мостовський на товариша, що скарлючився в три погибелi, i крикнув: – Widze![21 - Бачу! (пол.)] Але Шевченка переповнювали новi смисли. Вiн уникнув смертi вiд змii. Його не затоптав конем Косарев. У нього не стрелив Кампiонi. І вiн таки змiг прочитати листа зi звiсткою про омрiяну свободу. Хiба цього мало?!.. «Нi! – стукало серце в грудях. – Усе, що сталося, схоже на диво!» І Тарас закричав до свого друга, пересилюючи бурю: – Nie wierzysz?! Nie wierzysz mi?! Tam jest list! Od Lazarewskiego z Petersburga. Pisze, ze car zlitowal sie nade mna![22 - Ти не вiриш?! Не вiриш менi? Ось там лист! Вiд Лазаревського з Петербурга. Вiн пише, що цар мене помилував! (пол.)] Однак Мацей Валентiйович Мостовський, якого за участь у польському визвольному русi iмперiя мало не позбавила шляхетства через ламання шаблi над головою й заслала на край свiту, мав усi пiдстави так говорити. – Znowu zlitowal sie?[23 - Знову помилував? (пол.)] Це питання Мостовського було ще дошкульнiшим, i Тарас усе ж таки замислився. Вузька нiша з гратами, у яку вiн ледве вповз, тiкаючи вiд змii та вбивць, сама давала на це вiдповiдь. А ще потривожений криками двох в’язнiв пес Вася спершу встав i потягнувся, а тодi почав гавкати на Шевченка i Мостовського навперемiну. Врештi вiн зачхався вiд пилюки i лiг далi нi в сих нi в тих, облизуючи себе всюди, куди мiг дотягтися. Шевченковi теж страшенно закортiло почухати потилицю, але тiсна нiша не давала цього зробити. Унизу чигала гюрза. Грiзно роздувалася i тренькала хвостом. – Taka maja carska gre! Pierwszy car daruje wolnosc, a wtedy wsadza do kazamatоw. Natomiast drugi ponownie daje swobode, zeby raz jeszcze…[24 - Це в них така царська гра! Перший цар Микола даруе свободу, а тодi саджае у каземати. А другий цар Олександр ще раз дае свободу, щоб ще раз… (пол.)] – Шевченко не договорюе, бо моторошний здогад паморочить йому голову. І неначе на пiдтвердження того, Мостовський закiнчуе його фразу саме так, як не наважуеться зробити цього вiн: – Posadzic? Po co? Jesli mozna prostym sposobem…[25 - Посадити?… А для чого? Якщо можна простiше… (пол.)] У Шевченка похололо на душi. – Bili cie?[26 - Тебе били? (пол.)] – Bija mnie przez cale moje zycie,[27 - Мене били все мое життя (пол.).] – ухилився Тарас. – Bili cie?! – повторив iз притиском Мостовський. – Nie pamietam![28 - Не пам’ятаю! (пол.)] – вiдвiв очi вiд приятеля. – U ciebie krew na czole![29 - У тебе кров на чолi! (пол.)] – Krew?…[30 - Кров?… (пол.)] – Шевченко помацав чоло, нiби здивувався. – Mieszkow na nas z toba donos napisal. O tym, ze zalozylismy nowe Bractwo Cyryla i Metodego z Kazachami![31 - Мешков на нас iз тобою донос написав. Про те, що ми з тобою нове Кирило-Мефодiiвське братство з казахами заснували! (пол.)] – З казахами? Тут, на Мангистау? – засмiявся Тарас. – Так, – Мацей видавався серйозним. Шевченко подумав, що Мостовський жартуе, i вирiшив йому пiдiграти. – І хто в нас Великий майстер стiльця? Я? – Та бiльше схоже, що я, – вiдвернувся вiд нього Мостовський i зник у глибинi камери. – Мацею! – гукнув Тарас. Мацей не озивався. – Мацею! Dokad przepadles?[32 - Куди пропав? (пол.)] – розхвилювався Тарас. Його поклик почув караульний, що спав у будцi. Вiн визирнув i угледiв крiзь клуби пилу в приямковiй нiшi карцеру Шевченка. – Спускайся в каземат! – гаркнув караульний. З несподiванки Тарас вiдпустив штабини грат i пробуркотiв, знову втрачаючи тяму: – Пощо спускатися… Я й так зараз упаду… – Спускайся, каторжный! А то счас гефенгнисляйтера господина Мешкова позову! – караульний звiв курок рушницi й наставив дуло в загратовану пройму карцеру. Але Тарас його вже не почув. Зомлiв i повалився вниз на дно камери… …І знову вiн молодий, i знову на заснiженiй кручi. Пiд ним старий Днiпро в торосах iз криги, заметах, що горбами вкрили широке рiчище. А перед ним – вона – молодиця з бiлим лицем, з прихованим поглядом i зраненим серцем. Вiн тягнеться, щоб ii поцiлувати. А вона виставляе перед вустами праву руку з мiдною обручкою на середнiм пальцi, наче каже йому: знiми ii, перестав на безiменний, тодi зможеш поцiлувати. І Тарас, не вагаючись, надягае перстень на безiменний, тягнеться вустами до неi… І вiдчувае теплоту ii вуст. Вони солодкi, пружнi й нiжнi. Та запах у них не хатнього затишку, не хлiба з печi, не сушених волошок чи рути. Вони пахнуть минулим i чужим. У пахощах тих хижiсть i мука. Покинутiсть i зрада… …І Шевченко вертаеться зi свого сну. Вiн знову живий. І вiд нього вiдсахнулася витончена силюета. Це жiнка з давнiм запахом «Parfum а la guillotine»[33 - «Парфум гiльйотина» (фр.).] часiв Великоi французькоi революцii ще 1789-го. І це Агата… Не молодиця зi зблiдлим сумовитим лицем. Вона вiдскочила вiд його лiжка й зупинилася бiля вiкна, важко дихаючи. Вiн багато в чiм iй вдячний. Бо вона вмiе його слухати. Йому це лестить, але не бiльше. І вiн знову вертаеться у сон. З карниза злiтае зграйка горобцiв – Агата вiдчинила вiкно навстiж i подивилася на обрiй. Далеко вiд дачi коменданта Ускова височiють скелястi горби. Вони мрiють у лiтнiй спецi, будять фантазiю… Агатi було здалося, що Шевченко прокинувся вiд ii таемного поцiлунку. Але, постоявши бiля вiкна, вона переконалася, що то iй тiльки здалося. Шевченко не приходив до тями вже другий день. І вона знову пiдiйшла до його лiжка, запнутого вiд комарiв бiлим мереживом, i ще раз нахилилася над ним. Локон ii чорного волосся спав Тарасовi на груди. Крiзь полотно сорочки виступають мiцнi м’язи плечей i шиi. Агата хоче доторкнутися до них, але в останню мить не наважуеться, вiдсмикуе руку й зачiпае мiзинцем Шевченкове гаряче чоло. Тарас доторку нiби не почув. І Ускова наважуеться прикласти пальцi до його чола, нижче садна з пришерхлою кров’ю. Там вона вiдчула опуклiсть, яку часто називають «опуклiстю впертостi». Вони зверху чола по краях. Їй вони дуже подобаються. Коли вiн у запалi читав своi вiршi, цi двi рельефнi частини лоба збiльшувалися i весь вираз набував особливоi пристрасностi. А ще вона любила його очi. Здалеку вони звичайнi, сiрi. Але коли ти пiдходиш ближче, то бачиш iхню глибину й мiнливiсть, немов всерединi горить вогонь, вiд якого вони то набираються снаги та стають блискучими й чорними, то свiтлiшають i перетворюються на двi темно-синi тернини. Цi очi вбирають тебе в себе. Пальцi Агати, легкi й нiжнi, передавали Шевченковi ii поривання i жагучими доторками таки пробуджували його. Вiн проснувся i крiзь примруженi повiки спозирав, як Ускова схвильовано дихае, дивлячись на нього. Почувся трiск бамбуковоi завiси й до кiмнати швидко увiйшов Усков. За ним попiд стiною майнула ще одна постать. Це не вiдома Шевченковi дiвчина-адайка. Грацiйна, в одязi червоних тонiв, iз тюбетейкою без пiр’iни на вершечку. Їi хода рiвна, тиха. Рухи стриманi. І якби не багряна сорочка-кейлек,[34 - Кейлек – шовкова сорочка (казах.)] то вiн би й не запримiтив ii. Усков пiдiйшов до дружини, обпiк поглядом. Обличчя змучене, локон вибився iз зачесаного назад волосся. Агата Омелянiвна опустила очi й простягла чоловiковi для поцiлунку руку. Іраклiй Олександрович втратив витримку. Його дратувала присутнiсть стороннiх. І вiн проiгнорував простягнуту руку. Схопив локон, покрутив пальцями. Сказав: – Милая, вы уже второй день тут. Вы не устали, все эти дни ухаживая за ним? За дверима почувся шарварок i дитячий писк. Дверi з гуркотом вiдчинилися, i до кiмнати влетiла Наташа. За собою вона, схопившись за шаблю, тягла казака. – Я шьчашь как шаблю эту вытяну! Жьиво пустишьш меня! – якомога нижчим голосом обурювалася дiвчинка. Казак розгубився, вiддав однiею рукою честь: – Ваше вискбродiе! Я ii й не пускав! Вона сама прослизнула! – Наташа! Дядя Тарас болен и спит! А ты шумишь! – розсердилася Агата. – Я же просил тебя поиграть на улице! Почему не слушаешься? – дорiкнув доньцi Іраклiй Олександрович. Агата Омелянiвна пiдняла Нату. Мала щосили пручалася. Та ii з iншого боку обiйняв Усков. І ображена на тата дiвчинка пхикнула: – Да он ужьэ прошьнулшьа! Вон глажьок хитрый у Тарашьа! Шьами пошьмотрите! Незграбно тримаючи дитину з обох бокiв, батьки передали ii казаку. І пiд супровiд слiв коменданта: «Иди поиграй с ней на улице!» спантеличений казак винiс Нату до саду. Розбурханий галасом Тарас, котрий спостерiгав за всiею веремiею, слабко всмiхаючись, запитав: – Я довго спав? І Ускови тут-таки вiдреагували на Шевченкове пробудження. Агата кинулася до лiжка. А Іраклiй залишився стояти при дверях, озираючись то на адайку, то на дружину, то у вiкно. – Вы были без сознания, – сказала зрадiла Ускова. А комендант додав сухо: – Более полутора суток. – И всё это время бредили. Жар у вас был сильный. Всю бочку уксуса на вас извели, – утiшливо мовила Агата. – Нiчого не пам’ятаю, – збентежився Тарас. Ускова зашарiлася, як юнка. Їi свiтла шкiра набула коралового вiдтiнку. І вона промовила тихо, вiдводячи вiд чоловiка лице: – Вы стихи новые читали. Красивые, страшные… «Живого б любила, другую б удушила, а с неживым в яму б легла…» Неужели такие страсти на вашей родине не редкость? Ускова дратував рум’янець дружини, i вiн не змiг цього приховати: – Собственно, Агафья Емельяновна их до конца не понимает по причине шведского образования… Агата знiтилася, схопилася, проходячи повз чоловiка, присiла в кнiксенi й уже з-за дверей сказала: – Простите меня… Тарас Григорьевич, я принесу вам завтрак. – Извините! – кинув Усков Шевченку й вийшов слiдом за дружиною. Тиша, що ii по собi залишили Ускови, швидко урвалася казахською веселою пiсенькою. До вiкна з горобцями пiдбiгла молода казашка, простягаючи до птахiв руки. Горобцi немовби за ii наказом повернулися на улюблений, давно насиджений карниз i вiдчайдушно зацвiрiнькали. – Ба?сы емессiз бе?[35 - Ви шаманка? (казах.)] – спитав Шевченко. Це звучало радше як ствердження, анiж питання. Адайка сприйняла його, наче старого знайомого, i вiдповiла поганою росiйською: – Бабушка шаманкой быль, а я – беркутчи.[36 - Беркутчи – мисливець, що полюе на звiрiв за допомогою дресированих хижих птахiв, переважно беркутiв (казах.).] – Беркутчи? Я вперше бачу тут жiнку-беркутчи! Казашка всмiхнулася i заговорила до горобцiв по-своему. Два горобчики всiлися iй на плечi та слухали, що вона каже. Впевненiсть й умиротворення ховалися в кутиках ii вуст. І Тарас вiдразу сповнився бадьоростi. Йому захотiлося пiдiйти до дiвчини. Та встати бракувало сил. Вiн лише всiвся на лiжку, закутуючись у простирадло. – А хто росiйськоi тебе навчив? – заговорив до неi украiнською. І вона – о диво! – його зрозумiла. – Мой дед Адай Парахат Муалим – великий аксакал. Всё знает. – А звати тебе як? – Я для уруса Катя. – А я для всiх – Тарас. І я не урус. – А кто ти? – Я украiнець. – Краiнець? Это как наше слово «шекара»?[37 - Шекара – рубiж (казах.).] – Майже… Бо край мiй далеко. – И вы по тот край ходите? – Ходимо, ще й бiгаемо! – не втримався i розсмiявся Шевченко. Катя вiд такоi його реакцii знiяковiла. І, обсаджена з голови до нiг горобцями, запитала: – Неге екенiн бiлмеймiн, сен украинша с?йлесе? т?сiнемiн?[38 - А чому, як ти говориш украiнською, я тебе розумiю? (казах.)] На це Шевченко лише знизав плечима. А тодi, задивляючись у вiкно на хмарку птаства, що вже, немов вилiтаючи з марева, крутилася над горбами, запитав: – Скажи, а тебе, окрiм горобцiв, якi ще тварi люблять? – Горобцi?… Это тор?айлар по-нашему? – Так, – сказав Шевченко i з обережностi, позираючи на сонмище пернатих, що сунуло до комендантськоi дачi, запропонував: – Може, нам краще зачинити вiкно? Катя i собi глянула на птахiв, що пiдлiтали, i розсипалася дзвiнким смiхом: – А! Не бойсь птиц! Они не меня любят, а мои баурсаки! – витягла з-за рукавiв двi казахськi перепiчки, якi кришила горобцям, i заповзято пожбурила iх у сад. Горобцi й усi крилатi миттю шмигнули за ними. Сад вибухнув рiзноголосим цвiрiнчанням i свистом. Шевченко й не помiтив, як, скрадаючись навшпиньках, до його лiжка пiдiйшла Ната i стрибнула до нього в обiйми. – Где ты был? Шьто шь тобой шьделали? Мне мама шькажьала, шьто тебя били плохие дядьки. Это правда? – спитала дiвчинка, тицяючи пальцем у садно на Шевченковiй голомозинi. Тарас i собi намацав те садно: – А я й не пам’ятаю, – а тодi розквiтнув в усмiшцi й запитався в милоi пустунки: – А ти вивчила лiтеру «Н»?… Поки я з дядьками бився? Наташа прибрала серйозностi i, прикладаючи пальчика до вуст, зашепотiла: – Тишьше, а то меня шьчашь выгонят… и вшьо ижь-жьа тебя. Тарас хитро глянув на малу шалапутку й серйозно сказав: – Ти, Нато, не крути. Лiтеру «Н» без мене вчила чи нi?! Наташа закрутила лукавими очицями. І, щоб не вiдповiдати, засмикала Шевченковi вуса, поторгала губи. Одне слово – робила все, що могла, заважаючи йому говорити. Казашка Катя забулася про горобцiв i допитливо спостерiгала за тим, як Тарас бавиться й водночас учить Нату. Шевченко врештi ухилився вiд настирливих пальченят малоi й перепитав суворо, натискаючи на кожнiй лiтерi «Н»: – Эн-н… Ты помн-нишь н-наш уговор? Наташа знiтилася, винувато похитуючи нiжкою в червоному сандалику. – Помн-ню, – глибоко зiтхаючи, майже приречено промовила, тiльки щоб не опечалювати дядю Горича. – А який вiн був? – спитав Тарас. – Букву «Н» выутьшить на жьубок, – скрушно вiдповiла Наташа, але раптом спохопилася i, склавши губки трубочкою, намалювала в повiтрi лiтеру «Н». – Ой, вшьпомнила! Я её давно выутьшила и давно жьабыла. Она шь ношьками такая! Шьтранная! – А як вона називаеться? – «ЭН». – А ще як? – Дядя Тарашь, у нашь шь тобой шьовшьем нет времени на литературу. Шьейчашь папа вернётшья и жадашьт пертшу! – Ти не викручуйся, хитра, – зареготався Тарас. – Я не хитрая. Я ижьворотливая! Шевченко розхихотiвся ще дужче. Глянув у бiк казашки, яка так само посмiхалася, але, здаеться, бiльше пташинi, яку тримала в руцi та гладила по спинцi. То був мiсцевий чубатий жайвiр. Вiн сидiв, як укопаний, i вiд задоволення мружив дрiбненьке око. – А кто тебе такое сказал? – поцiкавився Шевченко. – Мама внатьшале! А потом папа тожье шькажьал!.. Они любят повторять друг друга. Зайшов Усков, сухий, пiдкреслено пiдтягнутий, заговорив iз порога, наче щось забув i повернувся: – Наташа! Перестань мучить Шевченку! Иди в сад, погуляй. Дiвчинка ще мiцнiше притискаеться до Горича, крутить головою. Іраклiй Олександрович показово категоричний: – Катя, отведи Наташу в сад! Там столько бабочек разноцветных налетело! Наташа не хоче йти до саду, але вона побоюеться свого тата, коли вiн такий черствий i беззаперечний. Тому в покорi схилила голову й подала Катi руку. Вже на виходi згадала, як називаеться та лiтера «ЕН», i радiсно озвалася: – Я вшьпомнила… Буква «ЭН» ешьчо «Нашь» нажьиваетьша! Шевченко, задоволений, вигукнув навздогiн: – Молодець, Нато! Читава дитина! – Ти слышьала? – заторочила Ната до Катi. – Я читава! – А что это означай? – Не жьнаю. Наверное, что-то хорошьее… – гомонiла Ната. Цей дiалог пом’якшив Ускова. Така прихильнiсть до Шевченка тiшила коменданта. І пiсля з’ясовувань iз дружиною, якi додали ревнощiв Іраклiю Олександровичу, вiн усе ж таки полагiднiшав. І вже поштиво, стримано, присiдаючи на краечок лiжка, вiн сказав: – Тарас Григорьевич, примите и мои поздравления! – Это в честь чего? Моеi непритомностi? – здивувався Шевченко. Жарти й дотепи були недоречними в Шевченковому становищi. Тому комендант сказав прямо: – В честь вашего освобождения… Все укрепление гудит! И каждый по-разному. Вы первый украинский ссыльный, которого отсюда выпускают живым. – Спасибо… – сказав, збираючись на силi. – За что? – Що дали зрозумiти. – По крайней мере я не дам вам забыть, – проказав холодно. – Що? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=29427003&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Дядька – в армii царськоi Росii – вiдданий царевi солдат-служака, якому командування доручало стежити за рядовими – полiтичними засланцями. 2 Верства – давня назва схiднослов’янськоi мiри великих вiддалей, що становила 1,06 км i вживалася до запровадження метричноi системи. 3 Карагач – вид в’яза, що росте в Середнiй Азii. 4 Карагана – рiд листопадних кущiв родини Бобовi, жовта акацiя. 5 Фабра – спецiальна фарба або мазь, якою у XVIII–XIX ст. фарбували вуса й бакенбарди. 6 Айголек – хоровод, танець мiсяця (казах.). 7 Цейхвартер – начальник арсеналу, гефенгнiсляйтер – комендант тюрми. 8 Хто це? (швед.) 9 Щось дуже прямолiнiйно (нiм.). 10 А це вже цiкаво (нiм.). 11 Нi. Вiн не придурюеться (нiм.). 12 Вiттенберг – мiсто в Нiмеччинi; центр культурного i полiтичного життя, зiграло помiтну роль на початку Реформацii, було мiсцем дiяльностi Мартiна Лютера, Фiлiпа Меланхтона i Лукаса Кранаха. 13 Застольна ложа – масонський ритуал, вiдбуваеться в урочистих випадках у формi бенкету пiсля зiбрання масонськоi ложi, в одному з устаткованих примiщень масонського храму. 14 Тенгрi – назва Бога у тюркських народiв, Всевишнiй, вiдповiдае поняттю Бога у християн, Аллаха в мусульман i китайському поняттю Неба. 15 Граф Федiр Петрович Толстой – вiце-президент Санкт-Петербурзькоi Академii художеств, член керiвного органу росiйського масонства капiтулу «Фенiкса». 16 А що, пановi в карцерi мiсця мало, що пан лiзе у вiкно? (пол.) 17 Мацею, ти менi снишся! (пол.) 18 Добрий вечiр, пане-товаришу! (пол.) 19 Мацею, я вiльний! (пол.) 20 Що?! (пол.) 21 Бачу! (пол.) 22 Ти не вiриш?! Не вiриш менi? Ось там лист! Вiд Лазаревського з Петербурга. Вiн пише, що цар мене помилував! (пол.) 23 Знову помилував? (пол.) 24 Це в них така царська гра! Перший цар Микола даруе свободу, а тодi саджае у каземати. А другий цар Олександр ще раз дае свободу, щоб ще раз… (пол.) 25 Посадити?… А для чого? Якщо можна простiше… (пол.) 26 Тебе били? (пол.) 27 Мене били все мое життя (пол.). 28 Не пам’ятаю! (пол.) 29 У тебе кров на чолi! (пол.) 30 Кров?… (пол.) 31 Мешков на нас iз тобою донос написав. Про те, що ми з тобою нове Кирило-Мефодiiвське братство з казахами заснували! (пол.) 32 Куди пропав? (пол.) 33 «Парфум гiльйотина» (фр.). 34 Кейлек – шовкова сорочка (казах.) 35 Ви шаманка? (казах.) 36 Беркутчи – мисливець, що полюе на звiрiв за допомогою дресированих хижих птахiв, переважно беркутiв (казах.). 37 Шекара – рубiж (казах.). 38 А чому, як ти говориш украiнською, я тебе розумiю? (казах.)