Розколоте небо
Светлана Талан


Украiна, 1930-тi роки. Варя виросла в заможнiй родинi, у якiй вмiли та любили працювати, тому й господарство мали мiцне. Але прийшли iншi, лихi часи. Почалася колективiзацiя, i все, що люди заробили своiм потом, потрiбно було вiддати… Хiба ж хто знав, яка страшна бiда чекае на цi щедрi землi? Годi було уявити, що голодна смерть спустошить все навколо. Втративши чоловiка, родичiв, Варя залишилась сама з маленькими дiтьми. Хто зможе iх врятувати?





Свiтлана Талан

Розколоте небо




Вибiр видавця Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»


«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

    Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту



Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.

Лiтература, кiно, театр i пiсня обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.

Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.

    koronatsiya.com


Ой, упали ж та впали кривавi роси

На тихенькi-тихi поля…

Мiй народе!

Темний i босий!

Хай святиться твое iм’я!

    Євген Плужник. Галiлей

В тридцять третьому году iли люди лободу,

Пухли люди iз голоду, помирали на ходу.

Отощали усi люди, падали, як мухи,

Кропивою-лободою не наповниш брюха.

    Єгор Мовчан. Дума про голод






Передмова

Фiлiя пекла на землi


Це саме та iсторiя, яку неможливо читати без брому. І саме та, яку неможливо не читати, яку мусить читати кожен украiнець. Хай кажуть: невчасно, досить жалiв i трагедiй, давайте про свiтле й оптимiстичне… Але це те, що не можна забувати. Те, що не можна конденсувати до одного рядка в пiдручнику iсторii. Те, що докорiнно змiнило всiх нас, навiть тих, кого тодi ще не було й у планах кiлькох наступних п’ятирiчок… Вiдгомони голоду е в кожному з нас, у кожному нащадковi тих, хто вижив.

У романi Свiтлани Талан «Розколоте небо» – та Луганщина, яку цiлеспрямовано знищували найстрашнiшим iз усiх можливих способом: виморювали голодом. Тут було все: i дитячi пальчики в чавунi з окропом, i собаче гарчання виснаженоi голодом жiнки, i пухлi, потрiсканi руки-ноги, з яких юшить сукровиця, i пiдводи з трупами, i дитина, що намагалася напитися власноi кровi та так i закоцюбла, i батьковбивства… Мiсцевих мешканцiв ще й викатовували репресiями, вивозили в сибiри, викреслювали – не тiльки з нормального, а й узагалi з життя всiма найжорстокiшими способами. Оточенi кордонами НКВСникiв украiнськi села, з яких не випускали нiкого, – i iншi, росiйськi села, за якийсь десяток кiлометрiв, де люди хоч i бiдували, але не голодували…

За силою передачi надскладних емоцiй i життевих катастроф Свiтлана Талан наближаеться до нобелiвськоi лауреатки Герти Мюллер. За глибиною i чiткiстю зображення деталей голоду 1932–1933 рокiв роман «Розколоте небо» – до «Марii» Уласа Самчука. За рiвнем розумiння i вiдображення каральноi системи СРСР роман близький до «Саду Гетсиманського» Івана Багряного, визнаного класика украiнськоi лiтератури ХХ столiття. Можна проводити ще багато паралелей iз рiзними авторами, але хай там як, а творчiсть Свiтлани Талан залишаеться абсолютно самобутнiм явищем.

Пiд зорями нема нiчого нового: кохання, що пройшло випробування часом i жахливими обставинами; любовний трикутник, де третього зайвого визначають i видаляють вищi сили; дiти-квiти, якi дивом виживають; зло, що переходить усi межi, i всепереможне добро…

Героi роману «Розколоте небо» не раз i не двiчi називають iродами тих, хто творить беззаконня, прикриваючись законами. Усi намагання збагнути логiку дiй активiстiв-комунiстiв зазнають поразки, спроби вiдшукати людянi риси в тих, хто став знаряддям винищення власного народу, виявляються марними. Єдине пояснення, яке видаеться бiльш-менш реалiстичним попри всю свою фантастичнiсть, – те, що на украiнськiй землi 20-30-х рокiв ХХ столiття орудував диявол. Невеличке село Пiдкопаiвка на Луганщинi перетворилося на фiлiю пекла, що нею, як ми вже добре знаемо, у той час стала бiльша частина Украiни.

Сама земля тут просякнута жахом, на кожному метрi – лiтри кровi i тонни проклять… Непрощенi, невiдпущенi душi досi кружляють тут, i, щоб виправити це, треба назвати поiменно усiх i молитися, молитися, молитися чистими тихими молитвами. Нам усiм, усiй Украiнi, усiм миром. Молитися i просити прощення за те, що нашi предки не зупинили цей жах. За те, що не змогли, не вмiли чи не знали. За розколоте небо над iхнiми головами – щоб воно стало единим над нашими…

Ольга Хвостова




Частина перша

Чорножукови





Роздiл 1


Лiто 1929 року


Повнолиций мiсяць завис у темному вечiрньому небi, споглядаючи на притихле та стомлене за день село. Згори було добре видно солом’янi стрiхи, якi зараз скидалися на капелюшки старих та перестиглих грибiв. Хатки села Пiдкопаiвка розляглися смугами-вулицями, нiби розiрвався разок намиста, його бусинки розсипалися врiзнобiч, покотилися та й завмерли попiд кронами розлогих дерев, серед тiнястих садкiв, десь помiж кущами та серед буйноi городини. Лише кiлька хат виблискували у холодному свiтлi мiсяця залiзними покрiвлями, нiби хизуючись полиском перед скромними своiми сусiдками-хатками, якi нап’яли на голови солом’янi капелюшки. Напевне, вони iз заздрiстю позирали вдень на нову диковинну покрiвлю, яку в селi називали бляхою, бо та вдень незвично вiддзеркалювала сонячне промiння, заслiплюючи тьмянi очi скромних своiх сестер. «Чи буде час, коли нам скинуть трухлявi солом’янi капелюхи i iх уже не шматуватиме розлючений осiннiй вiтер? Чи скоро вдягнуть модного надiйного залiзного, щоб уже не боятися анi вiтрiв, анi великого снiгу?» – мрiяли хатки, мружачись на блискучi покрiвлi будинкiв мiсцевих багачiв Чорножукових.

Так було вдень. Але от надiйшов тихiй та лагiдний, як весняний дощик, вечiр. Поступово вщух сiльський гамiр. Замовкли й задрiмали ситi корови, у стайнях принишкли конi, поснули навiть гамiрливi гуси та качки. Люди позачиняли сараi, повiтки та хлiви, поспiшаючи пiд стрiхи домiвок. Хати теж притихли, щоб господарi змогли спокiйно вiдпочити пiсля ще одного лiтнього трудового дня. Поступово свiтло у вiкнах хат згасло, i село, напевно, поринуло б у суцiльну темряву, якби не той повнолиций усмiхнений мiсяць на зоряному небi та свiтло в однiй iз хатинок Чорножукових. Там досi метушилася молода та гарна, як самий свiт, наймолодша донька Павла Серафимовича Чорножукова Варвара, або Ластiвка, як ii часто кликав люблячий батько, чи Мавка, як Варю iнодi позаочi називали односельцi.

– Варко, це ти? – долинув iз лiжка хрипкуватий сонний голос Варчиноi бабусi.

– А то ж хто? – усмiхнулася Варя. – Хто ще тут може бути?

– Не спиш? – запитала старенька, повертаючи голову на голос онуки.

– Зараз буду лягати, – вiдповiла Варя. Вона дiстала з-за припiчка в’язанi вовнянi шкарпетки, пiдiйшла до бабцi. – Ось шкарпеточки вдягнемо i будемо спати, – мовила вона лагiдно, нiби до дитини. Та й чи не дитина ii бабуся Секлета? За п’ять рокiв старенька вiдзначить столiття, та вже давно вона немiчна й зовсiм слiпа. Варя була ще малою, коли в очах бабусi потьмянiв Божий свiт, iх застелила молочна пелена туману, залишивши старiй можливiсть жити спогадами про минуле, якi все частiше клаптиками теж укривала iмла. Бабуся повсякчас мерзла, тому навiть улiтку спала пiд ковдрою, а проти ночi Варя вдягала iй теплi шкарпетки та жилетку, якi зв’язала власноруч iз баранячоi вовни. Старенька слухняно дозволила вбрати свое висохле жовте тiло в теплий одяг.

– Так краще? – запитала Варя, дбайливо пiдiткнувши теплу ковдру по боках.

– Добре, добре, – мовила старенька.

– Молочка налити?

– Нi, не хочу. Лягай уже спати, бо завтра розбудять батьки до схiд сонця.

– Зараз. Ви спiть, бабусю, спiть.

Варя дочекалася, доки дихання старенькоi вирiвнялося, загасила лампу та тихенько вислизнула надвiр. Мiсяць уже пiднявся високо, заливши простори срiбним свiтлом. Дiвчина мимоволi кинула погляд на велику батькiвську хату, яка височiла на другiй сторонi просторого подвiр’я. Їi збудував батько своiми руками замiсть тiеi, де жила бабуся, але старенька вперто не хотiла перебиратися до нового помешкання. «Я сюди йшла замiж, тут дiтей народжувала, тут менi й руки на грудях складуть», – сказала як вiдрiзала. Перечити iй не стали, бо в родинi поважали старiсть. Тож батько та мати Варi жили в новому будинку, а дiвчина залишилася бiля бабусi в старенькiй хатинi пiд соломою та з глиняною долiвкою.

Варя минула собачу будку. Вайлуватий волохатий рудань Туман забряжчав цепом, висунувши голову та втягуючи носом повiтря. Варя тихенько озвалася до нього, щоб пес, бува, не загавкав, прислухалася. Навколо була мертва тиша, лиш iнодi подавав голос чийсь собака, зачувши неподалiк сусiдського кота. Дiвчина прочинила хвiртку, злегка ii пiдваживши, щоб не рипнула, вийшла з двору. Здаеться, нiкого навколо немае. Варя повернула праворуч, пройшла повз свiй будинок, кинувши оком на новеньку хату, високу, з великими вiкнами, iз залiзним дахом. Цю хату iй будуе батько, як вiн каже, «на придане моiй Ластiвцi». Якщо все пiде добре, то на осiнь справлять входини. Ось тодi Варя стане повноправною господинею i просторого подвiр’я, i будинку з високим ганком пiд дашком, i зможе досхочу вслухатися в тихеньке порипування нових половиць. Щоправда, дiвчина ще не знала, як залишати бабусю саму в старенькiй хатi, але зараз ii не це турбувало.

Варя на мить зупинилася. Здавалося, серце вiд хвилювання аж стугонить i може збудити сусiдiв. Дiвчина прислухалася, чи нiхто за нею не шпигуе? На мить здалося, що десь попiд парканами чи за сусiдськими тинами майнула темна тiнь. Кiлька хвилин Варя стояла, млiючи та боячись навiть дихнути на повнi груди. Невже Василь Морозенко слiдкуе за нею навiть уночi? Вдень навертаеться на очi там, де його не чекаеш, виринае, нiби примара. Казала вже, i не раз, щоб дав iй спокiй, а вiн не зважае. Нiяк не хоче той Василь зрозумiти, що не любий вiн iй, зовсiм не любий! Чи мало гарних дiвчат у селi?! Так нi, причепився до неi, як реп’ях до кожуха. І що вiн у нiй знайшов? Звичайна дiвчина, худорлява, груди маленькi, тонкi руки та ноги, звичайне лице. Хiба що пухнастi свiтло-русявi довгi коси… Тато iнодi жартуе, кажучи, що ii коси товщi за талiю.

Дiвчина, застигнувши, постояла кiлька хвилин i знову шмигнула вулицею, потiм звернула в провулок, який вузенькою, по-змiiному вигнутою стрiчкою тягнувся вниз аж до левади. Варя легко побiгла, нi на мить не втрачаючи пильностi. Вона вслухалася в кожен звук, але, крiм сюрчання цвiркунiв у густiй травi обабiч дорiжки та фиркання коней на лузi, нiщо не порушувало тишу.

Потягло приемною вологою вiд озера. Варя навiть бачила його обриси у туманнiм серпанку, що молочною пеленою завис над притихлою водою. Здавалося, що на землю присiла легка хмаринка, замрiялася та так i завмерла, купаючись у срiблi мiсяця. Але дiвчина не мала часу милуватися краевидами. Озеро залишилося праворуч, а Варя, ще раз полохливо роззирнувшись, швидко попрямувала туди, де зацiпенiли в нiмому чеканнi тонкокосi стрункi березки. Не здатна бiльше себе стримувати, дiвчина кинулася навпростець, обпiкаючи ноги росяними травами. Серце шалено закалатало, коли вона помiтила знайому постать пiд деревом. Ще мить – i вона в обiймах коханого!

– Ти прийшов! – видихнула вона, ловлячи його хапливi гарячi поцiлунки.

– Люба, кохана, моя мила, – гаряче зашепотiв юнак, покриваючи обличчя дiвчини цiлунками. – Як я мiг не прийти? Я летiв на крилах, не те що йшов! – палко мовив вiн, притискаючи ii до себе, а Варя подумала, що ще мить – i вона захлинеться вiд щастя. Вони вiд самоi ранньоi весни чи не щоночi таемно зустрiчаються на цьому мiсцi, а почуття не розпорошуються, навпаки, мiцнiшають. Вона думае про нього кожноi митi, кожноi хвилинки, i вiд таких думок серце наповнюеться приемним щемом.

– Моя Варенька, моя люба, – Андрiй iз захопленням подивився в ii прекраснi зволоженi очi кольору неба. Із них лилося тепле свiтло, огортало хлопця нiжнiстю, а саме лице з тонким носиком та повними вустами у мiсячному сяйвi здавалося блiдим i якось променилося. Їхнi обличчя зiйшлися так близько, дихання змiшалися, i вони насолоджувалися цiею солодкою миттю. Андрiй не мiг вiдiрвати погляду вiд ii очей, що яснiли щастям. – Як же я тебе кохаю! – прошепотiв вiн.

– І я тебе! – палко вiдповiла Варя. – Так кохаю, що самiй стае лячно!

– Чому?

– Не знаю, – знизала худенькими плечима, – бо дурна.

Варя потрiпала рукою чорняве волосся Андрiя, яке буйно кучерявилося на скронях. Із-пiд вусiв хлопця сяйнула усмiшка, освiтила все обличчя, i воно стало круглiшим. Вiн обiйняв Варю за плечi, притис до себе. Закоханi мовчки пiшли помiж березами, якi дрiмали пiд мiсячним сяйвом, розпустивши своi довгi коси. Бiля товстоi берези вони спинилися. Андрiй зняв стареньку полотняну сорочку, простелив на густiй соковитiй травi. Варя сiла на неi, не вiдпускаючи його руку. П’янкий запах яснооких ромашок, нiжноi росистоi конюшини, плечi i руки коханого – усе разом гарячою хвилею огорнуло дiвчину, затуманило думки, i ii уста подалися назустрiч гарячим губам юнака. Усе розчинилося в лавинi пристрастi та бажання, яка розтеклася тiлом.

– Кохай мене, любий, кохай до нестями, – прошепотiла вона, обiймаючи тепле та мускулясте тiло Андрiя. Хотiлося розтанути в ньому до решти, до останнього подиху. – Кохай так, нiби це вперше i востанне…

– Так, моя люба, так, – злетiло шелестом iз його вуст…



Варя та Андрiй сидiли якийсь час мовчки, пригорнувшись один до одного.

– Отак би все життя, – замрiяно мовила Варя.

– Так i буде, моя люба, – вiдповiв юнак та мiцнiше пригорнув до себе Варю за плечi.

– Справдi?!

– Так, – сказав вiн, а потiм додав: – Якщо твiй батько дозволить нам побратися.

– А чому ти думаеш, що вiн буде проти?

– Бо ти така…

– Яка?

– Гарна, красива! – iз захопленням промовив хлопець.

– Гарна? – усмiхнулася Варя. – Мати каже, що таку худу та недогодовану нiхто замiж не вiзьме.

– Дурня! Ти – найкраща! Ти – незвичайна!

– Тому що в лiсi знаю кожну пташину? Знаю, де iхнi гнiздечка, де бiлка ховаеться у дуплi i коли у неi будуть дитинчата? Тому незвичайна?

– Недаремно ж тебе позаочi iнодi Мавкою кличуть, – прошепотiв юнак.

– Пусте! Аби не вiдьмою.

– А ще ти грамотна та розумна, – мовив Андрiй. – Ти закiнчила церковно-приходську школу, а я хто? Безграмотний, навiть читати не вмiю.

– Я навчу тебе! Чи ти винен, що батько пiшов пiд кригу на зимовiй рибалцi, а мати так зламала ногу, що досi з двома палицями ледь соваеться? Ти правильно вчинив, що взяв на себе пiклування про своiх молодших братiв. Головне, щоб людина, з якою я буду поруч усе життя, була порядною, щоб кохала мене.

– Якби ж це розумiв твiй батько, – зiтхнув Андрiй. – Хто вiн i хто я? Вiн – багач, мае двох наймитiв, i город, i поля, i сiножатi, i навiть ось цей березовий гай. А у нашоi родини клапоть землi та п’ятеро ротiв. Знаеш, як люди кажуть: «На похиле дерево i кози скачуть»… То одежу треба справити, то взуття, а про iжу я вже мовчу – тiльки й думки, аби щось поiсти.

– Ну то й що?!

– Про таких, як я, говорять: «Як не було добра змалку, то не буде й до останку», – сумно сказав Андрiй.

– Ну що ти таке балакаеш?! Ти ж мене кохаеш, а я – тебе. Батько душi в менi не чуе, чи то ж вiн не бажае менi щастя? Не ворог же вiн менi?

– Ось тому й усе частiше спiлкуеться з Василем. А той до рота твоему батьковi заглядае та пiдтакуе, напевне, у зятi вже набиваеться. А як той Василь на тебе дивиться! Очi б йому повиколював, щоб не тiльки на тебе не вирячувався, а й свiту бiлого не бачив!

– Ревнуеш? – усмiхнулася Варя. – Менi той Василь потрiбний як дiрка у мiшку!

– Зате у нього зо п’ять гектарiв землi е, кiнь, корова, теличка та й ще рiзна живнiсть. Забере Василь тебе у мене. Що тодi я буду робити?

– Це якщо я пiду за нього. Навiщо менi чужа худоба? У нас своеi вистачае. Я ж у тата пiзня й наймолодша дитина, тому й така кохана. Пiсля сестри Ольги та брата Михайла мама народила чотирьох дiвчаток, i всi вони помирали в першi днi життя.

– А чому?

– Напевно, тому, що мати не мае вiдпочинку, все в тяжкiй працi, тож i дiточок народжувала в полi, при роботi. А тут я iм на радiсть народилася, кволенька, але живуча, тому й люблять вони мене без тями. І будинок новий звели, й господарство немаленьке тримають, щоб було менi й моему чоловiковi i на стiл, i до столу. Чи ж можуть вони пiти проти нашого спiльного бажання?! Гадаю, що нi, – мрiйливо сказала Варя. – Ось зберемо врожай, змелемо зерно, менi восени виповниться двадцять рокiв, я поступово пiдготую батькiв, тодi й поберемося. Головне, щоб зараз нiхто не дiзнався, аби не була звiстка про наше кохання для них як снiг на голову. А потiм заживемо як люди. І все у нас буде добре.

– Твоi б слова та Боговi у вуха!

– Так i буде! Я це вiдчуваю! Серцем, душею чую! – палко мовила Варя. Андрiй перехопив ii погляд, очi сяяли щастям. – Розкрию тобi маленьку таемницю, – майже пошепки сказала Варя i хитрувато примружилася. – Батько казав якось, що вiдпише березовий гай менi на придане. Ти можеш уявити, ось ця мiсцина буде наша з тобою?! Ми зможемо приходити сюди, коли захочемо, вдень i вночi, не криючись нi вiд кого.

– Моя ти мрiйниця! – сказав вiн iз любов’ю. – А якщо батько буде наполягати на шлюбi з Морозенком?

– Тодi я поговорю з Василем. Вiн сам вiдмовиться вiд мене.

– І що ж ти йому скажеш?

– А це вже мое дiло! Я знаю, що сказати! – впевнено сказала дiвчина та додала: – Любий мiй, менi потрiбно повертатися додому – вставати доведеться, ледь почне сiрiти.

– Я проведу тебе до самого подвiр’я, – запропонував хлопець.

– Нi, – тихо, але рiшуче сказала дiвчина. – Лише до вулички.

До маленькоi хатини, де посапувала увi снi бабуся, Варя принесла запах лукiв, скошеного сiна, деревiю та таемноi любовi. Дiвчина вмостилася на постелi, коли за вiкном ще спали синi тiнi та з неба з цiкавiстю позирав на село жовтий мiсяць.




Роздiл 2


Уся велика родина Чорножукових, святково вбрана, вийшла з церкви пiсля недiльноi ранковоi служби. Варя зняла з голови чистеньку бiлу хустинку, струснула волоссям. Двi товстi коси з пухнастими розплетеними кiнчиками метнулися по спинi змiями. Павло Серафимович вiдiйшов на узбiччя курноi дороги, що тяглася нагору до церкви, сiв на старий трухлявий пень, крякнув, поважно провiв долонею по пишнiй бородi.

– Та йди вже взутим! – зауважила дружина Надiя, знаючи про намiр чоловiка.

– Ага! – хмикнув Павло Серафимович. – Так i пiшов!

– Ось так завжди! – зiтхнула жiнка й усмiхнулася Варi.

– Батька вже не переробите, мамо, – мовила Ольга, ii донька, на що Варя пирснула, але одразу ж затулила рота долонею. Батько зиркнув на неi з-пiд густих брiв, але не зi злом, по-доброму.

– Тобi аби зуби скалити! – кинув вiн молодшiй доньцi з докором. – Ось буде у тебе чоловiк, взнаеш, як тi чоботи довго й тяжко заробляються i швидко зношуються, – сказав Павло Серафимович, знiмаючи шкiрянi чоботи, якi були начищенi так, що аж вилискували на сонцi.

– Коли це ще буде, – сказала Варя й зашарiлася.

– Не знаю коли, але Василь, як менi здалося, не на образи на службi дивився, а на тебе.

– Скажете таке! – щоки Варi залив рум’янець. – Потрiбний вiн менi, як п’яте колесо до воза.

– Не знаю, не знаю. Казав слiпий: «Побачимо…» Отак воно краще! – сказав чоловiк. Вiн пiдвiвся – високий, кремезний, широкоплечий, – задоволено усмiхнувся, зв’язав мотузкою чоботи, перекинув iх через плече.

До Павла Серафимовича пiдходили селяни, поважно вiталися, перекидалися слiвцем. Хтось сказав, що бiля криницi за селом сидить кобзар Данило.

– Довгенько його не було видно, – зауважила мати.

– Мамо, тату! Можна, я пiду пiсень Данила послухаю? – попросилася Варя.

– Та йди, доню, – вiдповiв батько, – недiля ж сьогоднi, можна трохи вiдпочити. А ти, Олю, пiдеш?

– Куди менi з моiм виводком? – сказала стомлено Ольга. – Пiду додому, хоч годинку якусь вiдпочину.

– Мене можете не питати, – втрутився в розмову син Павла Серафимовича Михайло. – Нема менi чого там робити.

– А то чому ж? Чи не хочеш пiсень послухати? Почути, що у свiтi коiться? – звернувся батько до сина.

– Не хочу чути базiкання того слiпого старця! – грубувато вiдповiв Михайло. – Знайшли, кого слухати!

– Не до вподоби, то йди додому, – батько насупив брови.

– То й пiду! Бувайте, тату, бувайте, мамо, – Михайло натягнув посмiшку на обличчя. – Ходiмо додому! – наказав дружинi та дiтям. Батько з сумом подивився вслiд синовi, тяжко зiтхнув, але промовчав.

– Я теж пiду, – сказала Ольга.

– Приходьте всi до нас на вечерю, – мовила до неi мати.

– Побачимо, – вiдповiла донька невпевнено.

– Тату, мамо, а ви пiдете послухати старого Данила? – запитала Варя.

– Ти йди, а ми з матiр’ю сходимо додому, вiзьмемо щось йому на гостинець, а тодi прийдемо.

– Я з Ганнусею пiду! – весело сказала Варя, бо вже примiтила серед натовпу, що сунув вiд церкви, свою подружку. Ганнуся, побачивши Варю, пiдняла вгору руку з бiлою хустинкою, помахала нею.

Із Ганнусею Варя товаришувала з раннього дитинства. Батько подруги Іван Теслюк був багато рокiв наймитом у Чорножукових, тож часто прибiгала до iхнього двору його старша донька Ганнуся. Батьки Варi завжди iй давали чогось смачненького, тож чорнявенька весела дiвчинка чи не щодня бувала у них. Варя так здружилася з Ганнусею, що вважала ii за сестру. Одного разу батько Ганнусi попрохав Павла Серафимовича взяти в найми й доньку, бо в родинi ще було четверо молодших дiтей. Павло Серафимович дав згоду. А чому б i нi? Звичайно, у посiвну та жнива у них на полi працювало чи не пiвсела, але ж роботи вистачало на кожен день – потрiбно було i за худобою доглядати, i город обробляти. «У самих здоров’я не прибавляеться, платити е чим, та й Варi веселiше працювати буде», – подумав вiн i не помилився. Дiвчата нетямилися вiд щастя, а Ганнуся виявилася швидкою та роботящою. Це Варя худенька та блiда, а ii подружка невисокого зросту, але вся збита, повненька, щоки рожевi, аж палають, а вже якщо за роботу вiзьметься – усе в ii руках аж горить!

– Варю! – пiдбiгла до подруги захекана Ганнуся. – Йдемо Данила слухати? Вже пiвсела пiшло! – заторохтiла дiвчина та втерла хустинкою спiтнiле чоло.

– Ходiмо й ми! – мовила Варя, взяла подругу пiд руку й озирнулася. Їй страх як хотiлося бодай на мить побачити Андрiя, але того не було видно.

– Андрiя виглядаеш? – штовхнула ii лiктем у бiк Ганнуся.

– Цить! – зашипiла на неi Варя. – Ще хтось почуе.

– Я його не бачила. А от Василь на тебе так витрiщався! – Ганнуся вибалушила очi i додала: – Як йому не повилазило!

Подруги розсмiялися та побiгли стежкою з гори, взявшись за руки.

На околицi села, бiля яру, обабiч широкоi дороги вже зiбралося люду. У затiнку великого розлогого калинового куща була невеличка криниця, яку з десяток рокiв тому викопали люди коштом кобзаря. От чому старий Данило Перепелиця завжди мав свое почесне мiсце на лавцi бiля криницi з чистою джерельною водою, що в будь-яку спеку залишалася холодною, аж зуби зводило.

Кобзар невипадково вибрав це мiсце для криницi. Звiдки вiн знав, що там е джерело, одному йому було вiдомо, але кожний мандрiвець мав змогу вiдпочити при дорозi у затiнку та втамувати спрагу. Якось Данило розповiв, що таких криниць по свiту власним коштом вiн зробив уже шiсть. У тому нiхто не сумнiвався, бо знали люди, що старий бандурист не кидае слова на вiтер. Вiн ходить по свiту i знае, що де коiться, як живуть люди в iнших мiстах та селах. Тому й поспiшали пiдкопаiвцi на зустрiч iз кобзарем, щоб дiзнатися новини. Йому вiрили, до його слiв дослухалися, бо знали: там, де iншi мовчать, правду скаже лише кобзар. Кого йому боятися? Вiльний як вiтер! А яке задоволення послухати думи про запорiзьких козакiв! Скiльки ж то вiн iх знав! І про козакiв, якi потрапили в турецьку неволю, i про козацьке щастя, i про Байду, Марусю Богуславку, про Богдана Хмельницького та Петра Сагайдачного, про Самiйла Кiшку та братiв Самарських. Інодi чоловiки пiсля того, як розбредуться жiнки та розбiжаться дiти, просили дiда заспiвати соромiцьких пiсень. Кобзар не завжди погоджувався, але iнодi спiвав iм жартiвливих пiсень, а чоловiки реготали, аж листя на калинi трусилося.

Коли Варя з Ганнусею пiдiйшли до криницi, вiльного мiсця на колодi вже не було. Тому дiвчата примостилися позаду на м’який килим густого споришу. Слiпий кобзар Данило сидiв на лавцi в чорнiй розхристанiй сорочцi, тримаючи в руках бандуру так обережно та з любов’ю, як тримае мати маля. Його довга сива борода сягала аж до худих та впалих грудей. Бiля нiг лежав старий кашкет, а поводир, хлопчик-пiдлiток iз бiльмом на правому оцi, сидiв поруч на землi, пiдклавши пiд себе торбинку. Вiн, не соромлячись, уминав за обидвi щоки великий пирiг iз маком, яким його хтось пригостив, i запивав молоком iз глечика.

– Що вам, добрi люди, заспiвати? – запитав Данило, торкнувшись легенько вузлуватими пальцями струн та пристрункiв кобзи, нiби перевiряючи, чи всi вони на мiсцi.

– Якусь журну пiсню! – сказав хтось iз слухачiв.

– Навiщо починати з журби? Щось душевне заспiвай! – озвався жiночий голос.

– Краще вже про батька Богдана!

– Люди добрi, – промовив Данило, пiдвiвши голову. Вiн примружив слiпi очi, нiби вдивлявся в безодню синього неба та мiг його бачити. – Послухайте про вдову Івана Сiрка.

Одразу стало так тихо, що було чути лише цвiрiнчання невгамовноi пташки десь у гущавинi калинового куща. Кобзар защипнув нiгтями струни, й ожили вони звуком.

		– В городi Мерефi жила вдова,
		Старенька вдова,
		Сiрчиха-Іваниха.
		Сiм лiт не бачила вона Івана,
		А бiля себе мала двох синiв —
		Сiрченка Петра та Романа.

Полилася пiсня з вуст виконавця, а бандура[1 - Цей iнструмент мае подвiйну назву: кобза i бандура.] як жива у його руках. Великий, вказiвний та середнiй пальцi бандуриста защипували струни, а слухачiв так полонила музика, аж iм здавалося: то зачепленi струни душi. І вже плаче душа разом iз вдовою, сини якоi поiхали шукати рiдного батька та й загинули. А голос бандуриста сильний, нiби й рокiв на нього немае. А коли дiйшов до слiв про те, як плакала вдова, до землi припадаючи, хтось iз жiнок тихенько заскиглив, та на неi одразу шикнули: «Тихо ти!»

		– Що вже тепер на моiй головi три печалi пробувае:
		Первая печаль, що я сiм год пробувала,
		Сiрка Івана в очi не видала;
		Другая печаль – що Сiрченка Петра на свiтi живого немае;
		Третя печаль – що Сiрченко Роман умирае, —

закiнчив кобзар.

Струни протяжно дзенькнули, нiби розсiваючи серед натовпу печаль вдови. Жiнки вже не стримували слiз – схлипували та витирали сльози кiнчиками хустин. І вмiе ж цей Данило розтривожити душу!

– Бандура в тебе, Данило, як жива, – сказала жiночка поважного вiку. Вона вже не плакала, та сльози ще котилися по зораному зморшками обличчю.

– А й справдi, – додав вусань, який сидiв на колодi. – Забрiв якось до нашого села один кобзар, хотiв порадувати пiснями. І роботи було повно, а ми, дурнi, повелися, кинули все, прийшли послухати. А вiн бринькае на нiй, нiби дражнить тебе, нема нi пiснi, анi музики. Тож прогнали ми його втришия, сказали, щоб бiльше сюди не потикався.

– Так! Так! Було таке! – зашумiли люди.

– Тодi ми зрозумiли, що краще нашого Данила нiхто не заграе, – продовжив чоловiк.

Старий кобзар ледь помiтно усмiхнувся собi у вуса. Його частенько у рiзних селах називають своiм, хоча вiн нетутешнiй, iз Полтавщини, та навряд чи комусь було цiкаво те знати.

– То був не справжнiй кобзар, – сказав старий. – Зараз iх розвелося, як блiх у собаки.

– А в тебе iнструмент замовлений, чи як? – спитав хтось насмiшкувато.

– Кобза не замовлена, а пройшла ритуал освячення.

– Як то?

– Люди добрi, чи знаете ви, що бандура – единий iнструмент, який проходить освячення? – запитав бандурист i торкнувся пальцями голосника, вирiзаного посерединi деки у виглядi квiтки з шiстьма пелюстками.

– Зроблена з гарноi деревини, то й звучить добре, – сказав молодий хлопець. На нього одразу ж невдоволено зиркнули старшi чоловiки: молоко на губах не обсохло, а вiн тут патякае.

– Так, – погодився Данило, – деревина та робота майстра теж мае значення. Моя бандура зроблена з ялини, та таким майстром, яких уже не лишилося в свiтi. Але чи мала б вона такий голос, якби не пройшла аж два ступенi посвяти? Сумнiваюсь.

– Аж два?

– Так. Перший ритуал називаеться одклiнщина. Вiн вiдбувся бiля святого храму, де не було жодноi сторонньоi душi, лише я пiд небом та Бог нагорi. Тодi я, ще молодий та гарний, дав обiтницю обраному шляху. І знаете, скiльки я тодi молитов прочитав? – запитав старий, не чекаючи на вiдповiдь. – Аж шiстдесят!

– Ого! І всi знав напам’ять? – спитав здивований юнак.

– А то ж як?! Я слiпий вiд народження, – вiдказав Данило та продовжив: – А другий обряд називаеться визволiвка. Тодi я склав клятву з суворих присяг. Ось так! – сказав старий та тяжко зiтхнув. – Я б мiг iще багато цiкавого вам розповiсти, але ж ви прийшли не за моiми спогадами, тож послухайте пiсню «Сокiл i соколя».

Данило витримав паузу, доки стихли голоси, й знову торкнувся струн бандури. Вiн знав, як розчулити людей. Хiба ж могла залишити байдужими слухачiв пiсня про сокола, який полетiв у чисте поле «живностi дiставати, не дiстав, дитя утеряв»? Йшли стрiльцi, безпорадне дитя «у пута запутали та понесли у город на ринок». Полегшено видихнули слухачi, коли дiзналися, що Іван Богословець «велике мав милосердiе», срiбнi пута з нiг познiмав, понiс на гору та випустив птаха на волю.

		Дай, Боже, на здоров’е на многi лiта
		Всiм православним християнам,
		На многi лiта,
		До конця вiка!

Такими словами закiнчив свою пiсню бандурист.

У жiнок i дiвчат ще не висохли сльози, а вони вже усмiхалися – так гарно закiнчуеться пiсня! Люди дякували бандуристовi, але не аплодували, бо не прийнято. Понесли гостинцi Даниловi та сиротi-поводирю. На простеленiй старiй ряднинi з дiрками, яка, напевне, слугувала iм i ковдрою, i одягом у негоду, з’явилися i хлiб, i пироги, i шматочки сала, i сир, i молоко в кухликах, а в кашкет клали грошi.

Варя з Ганнусею послухали розповiдь старого про те, як нещодавно в мiстi ревнивий чоловiк зарiзав свою молоду дружину та новонародженого хлопчика, а щоб не впала на нього пiдозра, вклав у руки небiжчицi ножа. Вiн спалив свою закривавлену одежу, а сам такий крик та галас здiйняв, що нiхто б i не здогадався нi про що, якби вже пiсля похорон не знайшли у грубцi шматок незгорiлоi закривавленоi його сорочки. І хто знайшов? Сусiдський хлопчик, який прийшов до «згорьованого» батька допомогти прибрати в хатi.

– Не приведи Господи! – хрестилися жiнки.

Варя ще трохи покрутилася в натовпi. Вона кивнула батьковi, який саме викладав гостинцi бандуристу та збирався з ним повести розмову про бiльш важливi справи у свiтi, й звернулася до Ганнусi:

– Може, пiдемо звiдси? Далi будуть нецiкавi чоловiчi розмови.

– Ходiмо! – погодилася подруга.

Дiвчата взялися за руки та побiгли до села. «Андрiйко чомусь не прийшов», – майнуло в головi Варi, але незабаром вона вже не переймалася думками про коханого, бо з подругою пiшли iсти.

– А твiй батько не насвариться? – поцiкавилася Ганнуся, коли вiд пирога з маком залишився маленький окраець.

– Та ти що?! – засмiялася Варя. – Ти ж добре його знаеш. Батько суворий до iнших, а душа в нього добра та лагiдна. Знаеш, як вiн мене любить?!

– Знаю. Ластiвкою кличе. Дивно якось.

– Що тут дивного? – запитала Варя, ставлячи кухлик iз молоком на великий круглий стiл, застелений бiлою вишиваною скатертиною.

– Нiхто в селi своi дiтей так не називае – не прийнято.

– А в мене тато такий! – з гордiстю сказала Варя. – Вiн i посварить, i пожалiе, коли треба. А яке намисто вiн менi привiз iз мiста! Хочеш, покажу?

– І мовчала! Ану ж неси!

Варя потягла подругу до великоi дубовоi скринi. На нiй був замок, але дiвчина швиденько принесла ключ.

– Ой-ой! – Ганнуся полохливо озирнулася. – Чи можна?

– Можна! Тато з мамою ще довго будуть кобзаря слухати, нескоро повернуться.

Варя дiстала двi низки намиста – червону та синю, приклала до грудей.

– Яке гарнiше? – спитала вона, засвiтившись усмiшкою.

– Ой! Яке гарнюне! Тобi i те, i те личить!

Варя покрутилася перед подругою, а потiм помiтила, як тiнь смутку промайнула по обличчю дiвчини.

– Даси колись на свято вдягти? – запитала Ганнуся, торкнувшись пальцями дiвочоi радостi.

– А тобi яке бiльше сподобалось?

– Червоне.

– Бери, – Варя простягла червоний разок й широко усмiхнулася. – Бери, бери! Це мiй тобi подарунок!

– А… Як же батько? – розгубилася Ганнуся. Вона заклiпала очима, а потiм втупилася в намисто, все ще не наважуючись взяти до рук.

– Я потiм йому зiзнаюся, – махнула рукою Варя. – Не переймайся, то вже мiй клопiт. Ти ж менi як сестричка. Чи не так?

– Так, – Ганнуся врештi-решт узяла намисто, пiднесла до очей. – Яке ж воно гарне! Аж сяе!

– Носи на здоров’я!

– Дякую! – дiвчина оговталася, обняла подругу, розцiлувала в обидвi щоки. – Ти направду моя сестричка!

– А ще я тобi ось що покажу, – таемниче мовила Варя й схилилася над скринею. Звiдти вона дiстала новеньку гасову лампу з великим склом. – Це менi тато купив у нову оселю! – гордо сказала Варя.

– Овва! Я такоi ще нiколи не бачила! – Ганнуся захоплено розглядала лампу, яка справдi була дуже гарна. Велика й розкiшна, iз зеленим зовнi та бiлим усерединi порцеляновим абажуром, вона не могла не викликати захоплення.

– Вона так ясно свiтить! Це – дванадцятилiнiйна[2 - Цифра у гасових лампах позначае ширину гнота й вимiрюеться у лiнiях (1/12 дюйма), що вказують на потужнiсть лампи.] лампа! Я ii пiдвiшу до стелi в найбiльшiй кiмнатi! – похвалилася Варя.

– Заздрю я тобi, Варю! – сказала Ганнуся.

– Не треба, заздрiсть – то зло. Я ж iз тобою подiлилася намистом, тож навiщо менi заздрити?

– Все у тебе е, – зiтхнула Ганнуся.

– Не сумуй, – Варя обняла подругу за плечi. – Ось зберемо по осенi врожай, заплатимо податки, тодi тато менi новi чобiтки купить, а я тобi своi вiддам. Вони ще гарнi, мало ношенi.

– А тато дозволить?

– Дозволить! Я його вмовлю. Тепер не будеш казати, що менi заздриш?

– Нi. Як добре, бо моi геть продiрявилися. Їх можна буде полатати та вiддати доношувати молодшiй сестричцi, – заговорила швидко та збуджено Ганнуся. – Ой! Що ж це я все про себе?! Хотiла про Андрiйка запитати. Все бiгаеш до нього на таемнi побачення?

– Так. Ой, не знаю, чим це скiнчиться, – засумувала Варя. – Чуе мое серце бiду.

– Яка там бiда? – сказала Ганнуся, ховаючи за пазуху намисто. – Поберетеся, будете жити та кататися як сир у маслi!

– А чи поберемося? – промовила задумливо. – Я знаю, що робити! Сходжу я до Уляниди, нехай вона менi на карти кине.

– І чого ти до неi ходиш? Вона ж несповна розуму.

– А чому ж тодi бiжите до неi за допомогою, якщо щось трапиться? – вiдказала Варя. – Коли яка бiда – усi бiгом до Уляниди. Хтось обпiкся – до неi, зуби заболiли – туди ж, бо вмiе вона бiль зашептати, живiт звело – до неi за травами. А як все добре, то Улянида – дурна! Нi, вона чудакувата, але все знае наперед. Святу правду каже! Улянида все знае.

– А чи потрiбно нам знати, що колись буде?

– Не знаю, – стенула плечима Варя. – Я хочу дiзнатися, чи поберемося ми з Андрiем, чи нi, – сказала дiвчина, постановивши собi навiдатися до хатинки Уляниди, що самотньо примостилася на самому краю села.




Роздiл 3


Ольга збиралася прати, коли до неi зайшов брат Михайло. Вона попрохала його поставити великi чавуни з водою в пiч, бо носила сьому дитину i до пологiв залишалися лiченi днi, але брат швидко пiшов, пославшись на термiновi справи. Їi чоловiка Івана теж не було вдома, а iз свекрухи та свекра який зиск? Старi та немiчнi, хоч самих на руках носи. І старшу доньку Олесю теж грiх змушувати пiднiмати такий тягар. Шiстнадцять рокiв виповнилося дiвцi, а вона така маленька, худенька та блiда, глянути страшно. І не голодуе, а не росте нiяк. Їi подружки такi пишногрудi, мають ноги, як пляшечки, а в Олесi не ноги, а цiвки. Куди iй пiдняти такi чавуни з водою? Ще в талii переломиться. Не в матiр пiшло дiвча. Ольга висока, дебела, руки товстi та цупкi, що чоловiк не здужае зробити – сама зробить, не переламаеться. Тож довелося Ользi самiй тягати воду з колодязя, наповнювати чавуни та засовувати iх у пiч. Ледь упоралася, поперек звело, нi зiгнутися, нi розiгнутися. Ойкаючи та клянучи нелегку жiночу долю, вона прилягла, та лише на кiлька хвилин. Не звикла валятися у лiжку, змалку була привчена батьками до роботи, тож тiльки-но бiль вiдступив, пошкандибала збирати бiлизну для прання. Ольга зiбрала полотнянi постiлки[3 - Постiлка – простирадло.] та рядна, понесла iх до жлукта,[4 - Жлукто – дерев’яна дiжка без дна для замочування бiлизни.] яке стояло у дворi пiд парканом. Складену бiлизну поклала у жлукто, нахилилася, щоб утрамбувати. Велика родина – прання вистачае. У животi так боляче кольнуло, аж жiнка голосно зойкнула, схопилася за низ живота, присiла.

– Мамо, що трапилося? – з корiвника вискочила схвильована Олеся, пiдбiгла до матерi. – Що, вже починаеться?

– Нi, – Ольга кволо посмiхнулася. – Здаеться, минулося.

– Тодi вiдпочиньте, я сама справлюся, – сказала Олеся й вправно склала бiлизну. Їi було стiльки, що жлукто наповнилося до самого верху.

Олеся прикрила бiлизну ганчiркою з грубого невибiленого полотна, насипала попелу.

– Мамо, йдiть до хати, вiдпочиньте, бо ще народите ранiше, нiж треба, – наказала Олеся так по-дорослому, аж Ольга не втрималася, усмiхнулася.

– Добре, моя помiчнице, – сказала вона лагiдно, вiд чого миле обличчя дiвчини аж засвiтилося. Вiд матерi почути добре та лагiдне слово така рiдкiсть, хоча Олеся завжди намагаеться iй годити. Та чи винна вона, що вродилася такою хилкою та кволою?

Ольга, перевалюючись з боку на бiк, як вгодована жирна качка, пiшла до хати, прилягла. Справдi, треба трохи полежати. Доки закипить у чавунах вода, вона вiдпочине, а там навiдаеться Варя, допоможе залити бiлизну у жлуктi окропом. А ввечерi повернеться додому Іван, вона вiзьме прача, й разом пiдуть до озера прати.

Ольга прокинулася вiд дикого крику Олесi. Пiдхопилася, побiгла на галас. Посеред кiмнати валявся перекинутий чавун. Серед пари стояла донька й щосили лементувала – ii ноги були червонi.

– Мамо, я ошпарилася! – трясла руками вiд болю Олеся. – Я не хотiла! Я хотiла лише допомогти!

– Навiщо ти iх брала?! Хай вони згорять, тi чавуни! Господи, що ж робити? – заголосила Ольга.

На щастя, вчасно нагодилася Варя.

– Олесю, сонечко, ти можеш самостiйно йти? – запитала Варя.

– Так, – крiзь сльози промовила дiвчина.

– Тодi негайно ходiмо до Уляниди! – скомандувала Варя.

– І я з вами! – похитуючись, пiшла за ними Ольга.

– Сиди вже вдома! – махнула iй рукою Варя. – Ми самi впораемося.

Вона взяла Олесю пiд руку, й дiвчата пiшли з двору. «Добра, лагiдна душа у Варi, – подумала Ольга. – То в лiсi пташенят, якi випали з гнiзда, пiдбирае та садовить на мiсце, то зайченя покинуте принесе з лiсу та вигодуе, щоб потiм випустити на волю. Ладна всiм допомогти, останню сорочку з себе зняти та комусь вiддати. А так не можна… Розпестили ii батьки далi нiкуди. І як вона збираеться жити далi?»

Улянида помастила обпеченi мiсця на ногах Олесi якоюсь маззю, поклала примочки з трав, накрила ноги зволоженими рушниками. Потiм дала дiвчинi випити трав’яного напою.

– Ходiмо звiдси, – були першi слова, якi промовила Улянида вiд того часу, як Варя привела заплакану Олесю. Варя не здивувалася. Інодi вона заходила до цiеi вiдлюдкуватоi жiнки, тож звикла до ii дивацтв. – Зараз вона трiшки поспить, потiм я змащу рани ще раз, дам мазi, щоб удома мастила. Загоiться швидко.

Олеся й справдi перестала скиглити, як побите цуценя, трохи посхлипувала й затихла, прикривши очi.

– І як тобi це вдаеться? – пошепки спитала Варя, слiдуючи за Улянидою.

– Що саме? – уточнила жiнка й сiла на лаву.

– Людей лiкувати. Я б теж так хотiла.

– Не потрiбно, – сказала коротко Улянида. Взагалi-то вона була вкрай мовчазна й неговiрка, не всi в селi й чули ii грубуватий низький голос. До неi йшли за допомогою, ii й кляли як вiдьму, побоювалися та сторонилися. Лише Варя могла ii розговорити. Дiвчина не боялася Уляниди, не ганила, як iншi. Варю цiкавило все: i незлiченнi пучки трав, якi висiли повсюди, i мiшечки з рiзним насiнням, i торбинки з висушеними жабами та змiiною шкiрою. Все в хатi Уляниди було наповнене незнайомими запахами й таемничiстю.

– Чому не потрiбно? – запитала Варя, сiвши навпроти жiнки.

– Хочеш взнати, що таке невдячнiсть? Тодi зроби людям щось добре.

– Навiщо ти так? Якщо ти до людей з вiдкритим серцем, з душею, то й вони до тебе також.

– Молода ти ще, зелена. Проживеш з мое – не так заспiваеш.

– А ти можеш менi на карти кинути? – наважилася запитати Варя, бо хтозна, коли ще випаде нагода поспiлкуватися з Улянидою.

– Навiщо?

– Хочу знати, що мене чекае попереду.

– Інодi не потрiбно знати. Краще не знати.

– Менi конче треба знати, чи поберемося ми з… одним хлопцем, – зiзналася Варя.

– Добре, – мовила Улянида.

Жiнка дiстала з-пiд скатертини потерту колоду карт, розклала на столi так, потiм – iнакше, ще раз перетасувала колоду, знову розклала. Варя з цiкавiстю дивилася то на карти, то на обличчя Уляниди. Великий м’ясистий нiс жiнки звисав майже до верхньоi губи, а в маленьких, глибоко посаджених очах нiчого не розгледиш, навiть настрiй не вловиш. Улянида довго мовчки дивилася на карти, тодi випросталася, примружилася й почала повiльно монотонно розгойдуватися. Варi стало трохи лячно. А коли ворожка заговорила, очi дiвчини розширилися вiд жаху.

– Будеш ти замiжньою, й не раз, – ледь чутно сказала Улянида. Варя затамувала подих, щоб не пропустити жодного слова. – Хмари, чорнi хмари нависли над селом. Вони вже зовсiм низько, а в них горе та сльози, сльози та горе… І плакати за померлими нема вже сил. Сил у людей нема – стiльки горя навколо… Мерцi пiд ногами, а iх нема кому ховати – всiм байдуже, всi хочуть жити… І пiде брат на брата, сина батько прокляне, а сини вiдречуться вiд батькiв. Таке буде. Скоро. Незабаром. Своя плоть буде найсмачнiшою… І рiдною кров’ю дiтей годувати будуть. А хлiб стане i життям, i смертю.

– Як то? – тремтячим голосом запитала вкрай перелякана Варя. Вона намагалася зрозумiти, що хоче сказати Улянида, але геть нiчого не розумiла.

– І небо, – продовжила Улянида, не почувши слiв дiвчини. – Одне на всiх небо буде розколотим.

– Як то?

– І небо розколеться навпiл, – повторила Улянида. Вона розплющила очi та пильно подивилася Варi у вiчi. – Ти хотiла почути правду? Я ii тобi сказала. Все!




Частина друга

Час роздумiв





Роздiл 4


Кузьма Петрович Щербак, секретар парторганiзацii, прийшовши на робоче мiсце, згадав, як уранцi зустрiв свого названого брата, мiсцевого багача Павла Серафимовича. Здавалося б, що може побратати представникiв двох таких протилежних класiв? А все почалося в далекому дитинствi, коли вони ще разом пасли за селом корiв. Павлу принесла мати обiд: шматок сала, запашний хлiб, сироватку в глечику. Той сiв iсти, а Кузьма дiстав одну пiсну варену картоплину, почав ii чистити. Їсти хотiлося так, що аж гуло в животi, i хоч був iз бiдноi родини, просити не став. Згадав, що вдома ще п’ятеро братiв та сестер, а годувальниця – одна мати, батько помер вiд сухот, тож невiдомо, чи залишилося в хатi бодай щось iз iжi, чи нi, а йому ось дали картоплинку, бо хтось мае пасти корову. Тодi Павло пiдсiв до нього, розклав своi харчi, запропонував: «Давай поiмо разом». Так i сказав. Якби пригостив шматком – не взяв би, вiдмовився, а разом можна було пообiдати. І таким смачним все здалося, аж свiт посвiтлiшав. Павло не доiв один шматочок сала, вiддав Кузьмi. «Вiднесеш найменшим, – сказав вiн, усмiхнувшись. – Скажеш: гостинець вiд зайчика».

Того дня була страшенна спека, тож хлопцi погнали корiв ближче до озера, щоб там покупатися. Павло шубовснув у воду й поплив на протилежний берег. Кузьма вирiшив не вiдставати, але чи сили не розрахував, чи так охляв вiд постiйного недоiдання, – почав тонути. Павло витяг його на берег, вiдкачав воду, якоi той наковтався. Кузьма попрохав нiкому не розказувати, що трапилося, бо хлопцi засмiють. Павло дав слово тримати язика за зубами, а Кузьма запропонував стати йому братом. Щоб усе було по-справжньому, хлопцi ножичком зробили надрiзи на руках, i коли заюшила кров, приклали одну до одноi руки та поклялися у вiчнiй дружбi. Можливо, вони б товаришували й далi, але за кiлька рокiв бездiтна тiтка з Харкова забрала трьох дiтей на виховання, взяла до себе й Кузьму. Раз на кiлька рокiв вiн приiздив у рiдне село до матерi, найчастiше влiтку, i хлопцi знову були разом. Далi життя набрало шаленого темпу, i Кузьма все рiдше з’являвся в Пiдкопаiвцi, а це от приiхав назавжди.

Недовго прожила стара Щербачиха при синовi та невiстцi, за тиждень померла. Здавалося, що все життя чекала його i, дочекавшись, заспокоiлася, лягла на лавку, склала на грудях руки й тихенько вiдiйшла. Кузьма поховав матiр, як годиться, та й заходився чепурити стареньку хату. Невеликий спадок дiстався, але чи багато йому з дружиною Марiею потрiбно? Дiток у них не було, тож мiсця на двох вистачить.

Якось не знаходив часу навiдати названого брата, а сьогоднi випадково зустрiв, тож обнялися, похристосалися, перекинулися кiлькома словами. Чи то час охолодив вiдносини, чи вiдчув Чорножуков, що вони тепер на рiзних полюсах? Кузьма Петрович на партiйнiй посадi вже не перший рiк, iз гiднiстю витримав чистку лав у квiтнi цього року, а тепер партiя направила його у рiдне село з важливою мiсiею. На нього покладенi великi надii, якi вiн мае виправдати. Село не виконувало план хлiбозаготiвлi, хоча бiльшiсть живе не безбiдно. Звичайно, виконати план, який уряд збiльшив у пiвтора рази, важкувато, але потрiбно, конче необхiдно для держави. У селi пiвтисячi господарств, i лише десяток iз них вели спiльний обробiток землi. І що з того? Весною так-сяк гуртом провели посiвну, а збирали врожай окремо. Не виправдало надiй спiльне користування землею, тому й поклали на нього, принципового, безкомпромiсного комунiста зi стажем, завдання провести колективiзацiю та створити нову суспiльну власнiсть – колгосп. Якщо впораеться – а повинен, бо партiя не знае слова «може», е слово «потрiбно», – господарство вийде нiвроку. Родючоi землi тут багато, такий чорнозем, що я тобi дам! Якщо до пiдкопаiвських угiдь приеднати ще й два хутори, Надгорiвку, що трохи вище села, та хутiр Миколаiвку, що нижче, то вийде непогане господарство. Навколо е i пасовиська для худоби, i лiс, хоч не так уже й багато. Гарна тут мiсцина. А якщо проiхати з десяток кiлометрiв на схiд Луганщини або й на пiвдень, то там лише степи та рiвчаки, неосвоена земля, де часом на кiлометри простяглися пiщанi неродючi грунти.

Звичайно, один у полi не воiн, тож для координацii дiй на мiсцi прислали в село уповноваженого вiд ДПУ[5 - ДПУ – Державне полiтичне управлiння.] з Ростова-на-Дону Лупiкова Івана Михайловича, комунiста, учасника громадянськоi вiйни. Кузьма Петрович уже встиг iз ним познайомитися й навiть потоваришувати. Іван Михайлович справив приемне враження, щоправда, був запальний, занадто вже непосидючий та нетерплячий, йому хотiлося зробити все й одразу. На мiсце призначення Лупiков прибув сам, без родини, залишивши дружину з донькою в Ростовi. Напевно, це було правильне рiшення. Його мiсiя в Пiдкопаiвцi була тимчасовою й нелегкою. Хтозна, як зустрiнуть селяни нововведення? Можливо, будуть чинити опiр? У селi завжди до нового ставилися насторожено, а тут iм запропонують нове життя, до якого вони не готовi. Кузьма Петрович розумiв, що краще обрати тактику обережностi, щоб одразу не нашкодити, не настроiти селян вороже проти колгоспiв. Тому й не поспiшав приймати рiшення, а впродовж мiсяця ремонтував батькiвську хату, дослухаючись до кожного слова жителiв села.

А ось запальний молодий комунiст Іван Михайлович одразу рвався до роботи, готовий в один день змiнити все кардинально. Кузьма Петрович по-батькiвськи, ненав’язливо порадив йому обжитися в новiй оселi – покинутiй хатi, пiдремонтувати дах, бо сусiди вже висмикали зi стрiхи добру латку соломи, прикупити в мiстi щось для господарства. А головна порада – не поспiшати, придивитися, хто в селi чим дихае. Молодий комунiст, або, як його вже прозвали, «чекiст», трохи невдоволено попихкав, але послухався старшого товариша. Якийсь час вiн приводив до ладу свое житло, а потiм вони разом почали готуватися до перших загальних зборiв.

По-перше, потрiбно було обрати нового голову сiльради замiсть старого п’янички. Для цього на партiйних зборах прийняли до лав Комунiстичноi партii Максима Гнатовича Жаб’яка. Вiн людина порядна, непитуща, з бiднякiв. Також поповнив ряди партii Семен Семенович Ступак, корiнний житель Пiдкопаiвки, людина чесна, справедлива, грамотна, хоча й iз бiдноi родини. Йому селяни довiряли, його поважали за справедливiсть та розсудливiсть. Семен Семенович воював у лавах Червоноi Армii, був поранений. Осколком йому роздробило кiстки ноги, тепер вона не згиналася, i Семен Семенович шкутильгав. Його кандидатуру намiтили на голову новоствореного колгоспу, слiд було лише вмiло пiдвести до цього людей. Також провели збори та поповнили лави комсомольцiв кiлькома бiдняками, бо на них, молодих та iнiцiативних, надiя партii, iм своiми руками будувати свiтле майбутне. Потрiбно створити мiцний осередок iз комунiстiв та комсомольцiв, тодi справу колективiзацii буде успiшно завершено.

Кузьма Петрович пiдвiвся з-за столу, вiдчувши у тiлi весь холод маленькоi кiмнати сiльради. Пiдiйшов до грубки, пiдкинув сухеньких дровець у вогонь. Рано почалася зима й вдарили першi морози. Чоловiк пiдiйшов до вiкна, задивився на безлюдну вулицю. В таку негоду добрий господар собаку на вулицю не вижене. А ось i першi перехожi. У скрюченiй постатi Кузьма Петрович пiзнав стару горбату Секлету. За нею з в’язками хмизу через плече сунув ii син, пришелепкуватий Пантьоха. Вiн то пiдскакував зненацька, то шкiрив дурнувато зуби, то спинявся, щоб поколупатися пальцем у носi. Бiднi люди! Воно й мати не зовсiм сповна розуму, а ще й народила неповноцiнного сина. Добре, що в селi багато жалiсливих людей, – i iжу занесуть у iхню хатинку, й сяку-таку одежину. Такi, як Секлета й Пантьоха, запишуться в колгосп, бо iм однаково втрачати нiчого, але яка з них користь?

Ось такi, як Чорножукови, дуже потрiбнi. Вся iхня родина живе заможно. Гордiй Серафимович – бондар. Якщо кому бочку треба або нову скриню – йдуть до нього, бо мае золотi руки. У його дружини швейна машинка, одна на всi навколишнi села, i шие жiнка вправно, непогано заробляе. А ще в них сiм гектарiв землi, трое коней, велике господарство. Другий брат, Федiр Серафимович, мае не лише вiсiм гектарiв землi, коней та корiв, але й свою кузню. Але не вони турбували Кузьму Петровича. Вiдчував, що найбiльшим головним болем стане найстарший, Павло Серафимович. Названий брат мав у своему господарствi п’ять коней, бичка, шiсть корiв, а ще п’ятнадцять гектарiв найкращих земель. До того ж у його власностi були сiнокiс та березовий гай за селом. І навiть не такi значнi статки непокоiли Кузьму Петровича. Головною перепоною могло стати те, що Павло Серафимович користувався повагою односельцiв. Як трапляться проблеми – бiжать до нього, з ним радяться, до його слова дослухаються. Комусь старший Чорножуков дасть слушну пораду, когось пожалiе, комусь допоможе i хлiбом, i грiшми. Суворий, але справедливий – ось такого перетягти б на свiй бiк! Але зробити це буде майже неможливо, бо з молоком матерi вiн усотав поняття «мое» та «я сам собi хазяiн». Із дiдiв-прадiдiв такi Чорножукови зрослися зi своею землею, сплелись корiнням так, що по живому не вiддереш. Можливо, з часом змiниться його свiтобачення, й вiн сприйме спiльне господарство, але зараз його «мое» для нього найважливiше. Як його змiнити? Як довести, що за колгоспами майбутне?

Кузьма Петрович ще довго стояв у задумi, дивлячись у вiкно, де вже тепер зима посипала своi володiння першим дрiбним снiжком. Вiн не знав напевне, як буде дiяти далi, щоб не сполохати Павла Серафимовича, а пiдiйти до нього обережно, можливо, навiть тактовно. «Головне – не поранити звiра, бо перед лицем смертi вiн може стати небезпечним, – мiркував Кузьма Петрович. – Важливо, щоб молодий комунiст не наламав дров – все-таки у нього бiльше повноважень, але менше стриманостi».




Роздiл 5


Порадившись, Кузьма Петрович та Іван Михайлович вирiшили не запрошувати на першi збори селян уповноваженого з райкому. Метою зборiв був не запис у колгосп, а роз’яснювальна робота та агiтацiя. Потрiбно донести до свiдомостi людей, що прийшли новi часи, коли треба вiдходити вiд одноосiбних хазяйств та створити нове, спiльне, бiльш перспективне господарство. Активiсти, новоспеченi комсомольцi, обiйшли всi двори, щоб сповiстити про збори в кожнiй оселi. Звичайно, можна було цього й не робити, бо в селi вже не один день тiльки й розмов, що про чекiста та комунiста, яких прислали для створення колективного господарства. До того ж нещодавно побував «у гостях» бандурист Данило. Вiд нього й дiзналися, що повсюди йде колективiзацiя та створюються колгоспи. Цi новi слова, як i змiни по селах, лякали людей, змушували перемовлятися помiж собою. Нiхто не знав достеменно, що iх очiкуе, а чекання й невiдомiсть зробили людей обережними та настороженими.

Збори мали вiдбутися в сiльському клубi, який знаходився в колишньому панському маетку. Примiщення було доволi великим, тому його подiлили на двi половини. В однiй був клуб, в iншiй – школа, а збоку пробили дверi, де в однiй кiмнатi була сiльрада, друга, з обшарпаними та полущеними стiнами, поки що пустувала, тож там складали папери, фарбу та червону тканину для написання гасел, а в кутку примостилися мiтла, кiлька лопат i лежали дрова. До зборiв написали гасло «План до двору, а господар додому!» та вивiсили над сценою поруч iз портретом Сталiна. Таким було розпорядження Івана Михайловича, який нещодавно iздив на нараду в район та десь запримiтив такий напис. На сцену винесли великий стiл, накрили червоною тканиною. У вiдро з пiском встромили древко з червоним прапором, поставили заздалегiдь на сценi, а перед зборами примостили на стiл лампи для освiтлення та графин iз водою – теж нововведення Івана Михайловича.

Поступово примiщення наповнювалося людськими голосами. Селяни пiдходили, вiталися, всiдалися на довгi лави. Чоловiки пихкали цигарками та неголосно помiж собою розмовляли, обговорюючи погоду. Інодi хтось кидав жарт, i всi вибухали смiхом. Жiнок i дiвчат було набагато менше. Дiвчата шушукали, стрiляючи очима до гурту хлопцiв, жiнки обговорювали то тiльну корову, то дiтей, якi з першими холодами почали застуджуватися. Одна з жiнок дiстала торбинку смаженого соняшникового насiння, тож потяглися руки, розiбрали по жменi i полетiли пiд ноги лушпайки. Помiж лавами бiгали невгамовнi дiтлахи, ганяючись один за одним, але iх було небагато – не всi мали взуття, щоб у таку негоду вийти надвiр. Дiти притихли, щойно до примiщення зайшов чекiст. Ще б пак! Вiн був одягнений у шкiряну блискучу куртку, вiд нього пахло одеколоном, але не це так привернуло увагу дiтей. На поясi чоловiк мав кобуру, з якоi виглядав наган. Хлопчаки зачаровано, з роззявленими ротами розглядали зброю.

– А вiн справжнiй? – запитав найменший, тицяючи пальцем на наган.

– Атож! – повагом сказав старший. – Звичайно, що справжнiй! – додав вiн та насунув картуза малому на очi, i всi хлопчаки засмiялися.

– І патрони в ньому е? – запитав невгамовний малий, поправивши на лобi картуза.

– Еге ж! Не кукурудзою ж вiн заряджений! – пояснив старший, а всi одразу засмiялися, пiдтримуючи друга.

– А в кого вiн буде стрiляти? – знову спитав цiкавий до всього малий.

– У ворогiв. У кого ж iще?!

Хлопча на мить замовкло, не зовсiм розумiючи, де тi вороги, в яких потрiбно стрiляти.

– От якби вiн дав менi пострiляти! – зiтхнув малий.

– То пiди попроси.

– Не дасть! А якби дав, то я поцiлив би в дiда Панька за те, що вiн мене кропивою вiдшмагав за тi два яблука, якi я восени вкрав прямiсiнько у нього з-пiд носа! – сказав хлопчина, викликавши знову смiх.

– Цитьте! – прикрикнув хтось iз чоловiкiв, i хлопчаки побiгли в кiнець зали та примостилися на долiвцi попiд стiною. У цей час на сцену вийшли кiлька людей i сiли за стiл.

Кузьма Петрович пiдвiвся, й гамiр потроху вщух. Щербак огледiв присутнiх. Пелехи сизого диму огортали притихлих на лавках людей. На нього дивилися сотнi селян – хто з цiкавiстю, хто насмiшкувато, хто з недовiрою.

– Товаришi! – почав свою промову Кузьма Петрович. – Дякую вам, що знайшли час та пристали на пропозицiю прийти на збори. По-перше, дозвольте представити, якщо ще хтось не знае, оперуповноваженого вiд ДПУ, комунiста, чесну та поважну людину Лупiкова Івана Михайловича, – сказав вiн, i примiщення вибухнуло реготом, бо хтось iз чоловiкiв одразу його озвучив по-новому, додавши «за» попереду слова. Іван Михайлович побуряковiв. Щоразу до його прiзвища причiпляли спереду оте «за», вiд чого воно ставало до реготу смiшним та образливим. Кузьма Петрович витримав паузу, поплескав у долонi. До нього приедналися оплески iз зали.

Іван Михайлович пiдвiвся, кивнув головою, а Кузьма Петрович оголосив перший пункт черги денноi – вибори нового голови сiльськоi ради. Кандидатура Максима Гнатовича Жаб’яка була пiдтримана одноголосно, чи тому, що була ним запропонована, чи то й справдi всi були згоднi, чи це питання найменше всiх цiкавило. З другого питання Кузьма Петрович надав слово Івану Михайловичу. Почав вiн промову про невиконання селянами планiв хлiбозаготiвель. Довго розказував, яке важливе для держави виконання плану, бо «краiна на вас покладае надiю i не допустить саботажу нi в якiй формi».

– Ви ж не вороги державi, яка вчить ваших дiтей у школах зовсiм безкоштовно? Дiти пролетарiату, дiти робiтникiв на будiвництвах, на заводах, у мiстi повиннi бути нагодованi. Чи не за це ми проливали кров у Громадянськiй? – палко промовив Іван Михайлович. Товстенький, низького зросту, з рiдким русявим волоссям, вiн говорив запально, аж розчервонiвся, i на лобi виступив пiт.

– А нашi дiти нехай ходять голоднi? – почувся чоловiчий голос.

– І вашi повиннi бути ситi!

– Якщо виконати план по податках, то доведеться колупати зi стiн крейду та годувати нею дiтей, – зауважила якась жiночка.

– Шановна… – почав був Іван Михайлович, але жiнка його перебила:

– Не шановна я тобi. Називай мене як хочеш, але своiх дiтей голодними я не залишу. Прийди до хати, подивися, як ми живемо i чи е з чого той твiй план виконувати.

Люди невдоволено загули, мов бджоли у вулику.

– Ось про це я й хотiв iз вами побалакати, – продовжив Іван Михайлович, й голоси почали стихати. – Ви можете змiнити свое життя на краще вже сьогоднi, зараз, не чекаючи, що хтось нагодуе ваших дiтей. Мене направили у ваше село для побудови нового, свiтлого та ситого життя. І це життя буде щасливим! Жили погано, працювали у наймах, були батраками, а будете господарями на своiй землi! У селi буде електрика, збудуемо дитячий садок, i вам, жiнкам, не доведеться дiтей залишати самих вдома, вони будуть нагодованi та доглянутi. Органiзуемо спiльнi кухнi, де ви будете безкоштовно харчуватися. Для цього ви всi повиннi об’еднати своi землi та господарства в одну спiльнiсть, тобто створити колективне господарство, яке мае назву колгосп. Згадайте, як у народi кажуть: «Гуртом i батька легше бити». Чи не так, товаришi? – Іван Михайлович обвiв поглядом притихлих людей. Якийсь час була мертва тиша.

– У нас уже було суспiльне користування землею, – порушив тишу старий Пантелеймон. – І що з того вийшло? Скотина ледь не померзла, а врожаю було як кiт наплакав.

– А що ви хотiли, щоб десять чоловiк пiдняли краiну? І чим вони мали обробляти ту землю? Нi коней вдосталь, нi реманенту – нiчого в них не було. Ось на змiну iм iдуть колгоспи, де все буде спiльне, – схвильовано промовив Іван Михайлович.

– І молодицi спiльнi? – посмiхнувся дiд. – Тодi я згоден, може, якусь спiльну молодицю хоч за груди потримаю! – пожартував вiн, але засмiялися лише дiвчата. Чоловiки сидiли похмурi.

– Жартувати будемо, коли створимо колгоспи, – зауважив Іван Михайлович. – А зараз я хочу, щоб ви зрозумiли, яке щасливе життя вас чекае в майбутньому. Лише в колективному суспiльному господарствi кожен iз вас стане господарем. Вступите добровiльно в колгосп – навеснi отримаемо трактори. Йде нове життя, на змiну коням прибуде нова технiка.

– А й справдi, – знову заговорив Пантелеймон, – навiщо менi кiнь, коли все одно сiна не вистачае, щоб його прогодувати?

– Клепки у тебе не вистачае, а не сiна! – крикнула з мiсця Одарка, молодиця в картатiй хустцi. – У добрих господарiв усього вдосталь, а ти поменше б у чарку заглядав, а бiльше б на сiножатi працював!

– Та я…

– Тихiше! – Іван Михайлович постукав олiвцем по графину. – Тихо! Заспокойтеся! У колгоспi всi будуть однаковi. Вам не доведеться працювати з ранку до ночi. Всi будуть працювати однаково й отримувати нарiвнi з усiма.

– Тодi хай iде до вашого колгоспу Пантьоха й працюе! – кинула Одарка, й зала вибухнула смiхом.

– І Секлету забирайте – вона вам план дасть! – додав хтось iз чоловiкiв. Пантьоха розплився в широкiй посмiшцi вiд такоi уваги до нього. Вiн вишкiрив рiдкi жовтi зуби й почав дурнувато гигикати та пiдскакувати на мiсцi. Стара Секлета лише клiпала очицями, не розумiючи, у чому рiч.

Іван Михайлович знову постукав по графину, закликаючи до уваги. Доки вiн продовжував описувати свiтле майбутне в колективному господарствi, Кузьма Петрович уважно спостерiгав за родиною Чорножукових. В останньому ряду на лавцi сидiли брати: Павло, Гордiй та Федiр. В один ряд – мовчазнi, здоровi, кремезнi, охайнi, гарнi та гордi. До цього вони не зронили жодного слова, не встрявали в розмови. Не здогадаешся, про що вони думають, думки старанно прихованi за вусами та густими бородами. Поруч iз ними сидiв син Павла Серафимовича Михайло. Інодi вiн хотiв вступити в розмови, але скоса кидав погляд на батька й мовчав. Поруч iз ним – донька Павла Серафимовича Ольга зi своiм чоловiком Іваном. Вона склала руки на грудях й слухала виступи, примруживши очi.

– Тож я сподiваюся на вашу свiдомiсть, товаришi! – палко промовив Іван Михайлович. – Тепер прошу питання.

– Тобто ми повиннi все свое нажите добро вiддати в колективне господарство? – запитав чоловiк iз густими чорними бровами, мнучи в руках шапку.

– Чому ж таки все? Колгоспникам залишать надiли землi, щоб могли вести домашне господарство. Але навiщо вдома тримати три коня та три корови? Досить i однiеi корови, щоб напоiти свiженьким молоком дiтей, а конi будуть у спiльному господарствi. Для них ми збудуемо великi стайнi, для корiв – корiвники, разом, спiльним зусиллями заготовимо сiно на корм. Ви будете працювати та отримувати за свою роботу хлiб, i не буде болiти голова про те, чи вистачить сiна до весни, чи нi.

Іван Михайлович намагався якнайкраще розписати перспективи спiльного господарювання, навiть не забув наголосити, що голову колгоспу теж будуть вибирати на зборах голосуванням. І знову ж наголосив на тому, що необхiдно виконати план заготiвлi.

– То нехай багачi потрусять своi калитки, – подав голос один iз братiв Петухових, Семен. Вiн iз братом Йосипом та матiр’ю жили навпроти Чорножукових. Незадовго до зборiв брати вступили до комсомолу, тож мали повне право голосу.

– Потрусимо i багатiiв! – пiдтримав його Іван Михайлович. – Досить експлуатувати народ! Створимо групи, якi перевiрять iхнi комори, перерахують не тiльки корiв та коней, а й кожну курку. Змусимо iх заплатити iндивiдуальний податок! Притиснемо так, що аж пiр’я сипатиметься! – вже не говорив, а кричав розчервонiлий чекiст. Кузьма Петрович зрозумiв, що потрiбно якось зупинити його, бо наламае дров. Просив же не гарячкувати, не поспiшати, дати змогу селянам подумати, порадитися мiж собою, так нi, все по-своему. Кузьма Петрович, рятуючи становище, непомiтно для стороннiх шарпнув Лупiкова за полу куртки. Той на мить вiдволiкся, повернув голову.

– Якщо такий розумний, то йди до колгоспу, – сказала Семену рожевощока Одарка. – Там усiй вашiй родинi знайдеться мiсце. І тобi, й Пантьосi, i братовi, i вашiй матерi. Один дурний та вас трiйка ледарiв – добрий колгосп вийде!

– І втрачати нiчого, бо за життя не надбали нiчого! – подав хтось голос.

– Ледацюги такi, що скоро й на даху будяки виростуть, – почулося з зали.

– Нi самоi хати, нi вас серед кропиви та будякiв не знайдуть! Пропаде колгосп.

– Стара Ониська наварить самогону, корiв напоять, тi поснуть п’янi, й на пасовисько не потрiбно буде гнати!

– А чому б iм не йти до колгоспу? Що iм втрачати? – запитала та сама жiнка. – Хiба що будяки. Захотiлося господарем на чужих землях бути? А ось вам! – жiнка скрутила велику дулю, тицьнула братам. – Виходить, однi все життя спину гнули, горбатилися з ранку до ночi в полi, а тепер вiддай все у спiльне господарство, щоб Петухови стали хазяями? Господарями на моiй землi та над моiми коровами?! Не буде такого!

Жiнка розбурхала море, зашумiли люди, заговорили помiж собою. Іван Михайлович намагався заспокоiти схвильованих людей, але буря вже сколихнула людську свiдомiсть. Однi Чорножукови сидiли стримано та гордо, навiть словом мiж собою не перекинулися, нiби все, що навколо вiдбуваеться, iх не стосуеться.

– А якщо я не захочу йти до вашого колгоспу? – знову запитала Одарка.

– Змусимо! – швидко вiдповiв Іван Михайлович.

– Як? Наган свiй дiстанеш?

– Потрiбно буде – дiстану!

– З кобури чи зi штанiв? – насмiшкувато запитала жiнка, й усi зареготали.

– Можете зубоскалити, – сказав Іван Михайлович, – але платити податки, виконувати план хлiбозаготiвлi та вступити в колгосп ми вас змусимо, якщо навiть доведеться прийняти радикальнi мiри.

– Якi мiри? – перепитав Пантелеймон.

– Будь-якi мiри, але результат буде – це я вам обiцяю. Комунiстична партiя дала менi наказ, а я не звик вiдступати. Даю вам час подумати над моiми словами. На наступних зборах будемо писати заяви про добровiльний вступ до колгоспу, – закiнчив свiй виступ Іван Михайлович.

Люди вже не шуткували. З похмурими обличчями посунули до виходу. Кузьма Петрович помiтив, що на вулицi бiльшiсть селян обступила Павла Серафимовича, але чоловiк ввiчливо розпрощався, i брати Чорножукови мовчки розiйшлися по домiвках. За мить iхнi постатi розчинилися у темрявi.




Роздiл 6


Зима оповила село туманом. Ще вранцi мряку змiнив рясний холодний дощ, по обiдi калюжi заблищали тоненькою кiркою льоду, а надвечiр вiтер ущух, нiби стомився сам вiд такоi непостiйностi, впустивши на землю суцiльну темiнь та мряку. Хатини поклiпували пiдслiпуватими вiкнами, не розумiючи примхи природи. Село майже спорожнiло – усi жителi, товчучи ногами багнюку, попленталися на збори. Вдома залишилися хiба що немiчнi старi та деякi жiнки з малими дiтьми. Варя теж не пiшла. Що iй там робити серед чоловiкiв i дiдiв? До того ж занедужала мама. У неi знову нестерпно пекло у грудях. Варя вже не раз натякала, що потрiбно поiхати до лiкаря у мiсто, але мати свое гне: «Як тiльки в грудях кольнуло, то й до лiкарнi бiгти? Полежу, вiдпустить потроху – й слава Богу. Роботи повно, а я боки вiдлежуватиму? Нi, такого не буде». Батько йшов на збори, тож мати поривалася теж пiти, насилу вдалося вмовити ii полежати вдома та вiдпочити.

Варя швиденько позачиняла хлiви, нагодувала Тумана, перевiрила, чи спить бабуся, потiм мерщiй накинула кожушок, схопила хустку й вислизнула надвiр. А там сiро, непривiтно, сiеться дрiбна мжичка, небо у полонi важких хмар. Село сумовито принишкло. Млiючи серцем, Варя вдивлялася у темряву, боялася зустрiти когось iз людей. Нiде нiкого. Дiвчина закуталася в хустку й швидко пiшла вулицею. Пiд ногами чавкала багнюка, тому здавалося, що за нею хтось iде назирцi. Варя зупинилася, вiддихалася, огледiлася: здаеться, нiкого. Чи прийде на побачення Андрiй, чи пiшов, як усi, на тi збори? Рiзнi думки вирували в нiй, але почуття було одне: Варя хотiла бачити Андрiя зараз, сьогоднi, а не колись. Вони не зустрiчалися лише три днi, а здавалося – вiчнiсть. Яке це щастя – чути його голос, торкатися щоки, пити цiлющi поцiлунки! Хотiлося знову вiдчути тепло його тiла, пригорнутися, сховатися в обiймах вiд усiх негараздiв i забути про все на свiтi! Тiльки б бути разом! Насолоджуватися кожною миттю, запам’ятати кожне слово, щоб потiм ночами жити тими словами, смакувати ними, як стиглою ягодою, й засинати щасливою. Чи кожному випадае таке щастя? Нехай i таемне, нiчне, скритне, але вiд того воно не стае меншим, навпаки, в iхнiх таемничих побаченнях був присмак меду: коли з’iси, то ще довго все здаеться солодким-пресолодким, смачним-пресмачним.

Село наче вимерло. Лише де-не-де мерехтiли тьмяним свiтлом вiкна та сiрий дим iз димарiв зливався з непривiтною мрякою. Ще кiлька хат – i Варя за селом. Із настанням холодiв закоханi вже не зустрiчалися в березовому гаю. Мiсцем iхнiх побачень стала велика старезна верба, що одиноко примостилася в кiнцi вузькоi вулички за останньою хатою. Пiд ii гiлками вони ховалися вiд негоди, а за товстенним, у кiлька обхватiв, стовбуром можна було укритися вiд стороннiх очей.

Варю охопило радiсне хвилювання, коли вона побачила темну постать бiля верби. Прийшов-таки! Дiвчина побiгла, не стримавши бажання швидше опинитися в обiймах коханого. Андрiй радiсно й зворушено усмiхнувся, мiцно притис Варю до себе. Всi слова, якi вона припасла на цю зустрiч, одразу кудись зникли, розтанули в його усмiшцi, залишивши тiльки почуття неймовiрноi нiжностi.

– Любий, мiй коханий, – промовила вона й похитнулася – пiдiгнулися колiна, а тiлом побiгла тепла хвиля.

Здавалося, час зупинився, даючи закоханим насолодитися один одним. Андрiй розстiбнув кожуха, притис дiвчину до розпашiлого тiла, ховаючи ii вiд холоду й усього свiту.

– Моя мила, моя Варенька, кохана, едина, найкраща в усьому свiтi, – шепотiв вiн, покриваючи поцiлунками розчервонiлi щоки, нiс, губи, очi дiвчини. Їi непiдробна краса та щирiсть зводили юнака з розуму. Коси дiвчини пахли ромашкою й ще чимось таким нiжним, дiвочим, вiд чого в головi паморочилося та шумiло.

– Любий, мiй любий…

Варi хотiлося розчинитися в його голосi, у гарячому вiд пристрастi подиху й зникнути десь, де не буде нiчого й нiкого, окрiм iх двох та безмежного кохання…

– Як я чекала на нашу зустрiч, – сказала Варя, опанувавши себе, й зворушливо усмiхнулася.

– Я також, – сказав юнак, збентежено дивлячись добрими темно-карими очима. – Менi здавалося, що ця нiч нiколи не настане. Або ти не прийдеш, – додав вiн.

– Я?! Навiть якщо каменi з неба посиплються, я прийду до тебе. Ти – мое життя, мое повiтря, моя душа, мое серце. Бувае так? Чи це лише у мене? – запитала Варя, дивлячись у вiчi коханого широко вiдкритими очима.

– Напевно, такi почуття у всiх закоханих, – вiдповiв хлопець, пригортаючи до себе Варю. – А ти й справдi схожа на ластiвку, – додав вiн, – точнiше на ластовенятко, таке худеньке, маленьке та тепле.

– Недаремно ж тато так мене прозвав.

– До речi, про батька. Ми домовлялися по осенi побратися, а ти досi не поговорила з батьком, – дорiкнув Андрiй.

– Якось не було слушного моменту, – зiтхнула Варя. – Ти думаеш, я не хочу, щоб ми були завжди разом? Щоб не доводилося ховатися вiд людських очей? Чи не хочу я, щоб ми лягали разом в одну постiль, а прокинувшись, я вiдчувала поруч твое тепле вiд сну тiло?

– Давай я сам з ним поговорю, скажу, що ми кохаемо одне одного i я готовий заслати сватiв. Якщо батько думае, що я зазiхнув на твiй новий будинок чи його статки, то я можу тебе забрати до себе. Колись збудуемо собi нову хату й будемо жити.

– Навiщо ти так? – Варя з докором пильно подивилася в його очi. – Чи можна порiвнювати почуття зi статками? Кохання не мае своеi мiри, воно не мае меж, не мае кiнця. Воно або е, або його немае. Невже б ти мене не кохав, якщо б я була з бiдноi родини?

– Тодi б нам було легше побратися. Бо закрадаеться думка, що я, бiдняк, хочу вилiзти зi злиднiв, одружившись на дiвчинi з приданим. Я поговорю з твоiм батьком завтра ж! Питання лише в тому, чи погодишся ти пiти до мене проти волi батькiв?

– Ой, не знаю, Андрiйку, не знаю! – iз грудей Варi вирвалося стогоном. – Зiзнаюся, що могла б уже не раз поговорити з батьком, але боюся. Менi страшно навiть подумати, що буде з нами, якщо вiн вiдмовить. Тiльки подумаю про це, одразу ж так лячно стае! Якщо вiн буде проти, то ми не зможемо бачитися. А якщо я не буду тебе бачити, то не витримаю! Мое серце розiрветься на шматки!

– Але ж ми зможемо жити в мене!

– Я довго думала над цим. Розумiеш, я кохаю тебе до нестями, але ж люблю своiх батькiв. Чи можу я знехтувати немiчною бабусею, полишивши ii без нагляду? Чи зможу наплювати в душу мамi та татковi, якi мене так люблять? Вони все життя менi присвятили, тяжко працюють з ранку до ночi заради мене, щоб я мала все. Щоб було i на столi, i до столу, i хлiб, i до хлiба. Сказати «до побачення», крутнути хвостом – значить, потоптати iхнi почуття, перекреслити iм життя… Неправильно це, несправедливо. Так не можна, бо вони менi дали життя, i я повинна з ними рахуватися й поважати i iх, i вибiр, який вони зроблять. А якщо вони не захочуть нашого одруження? Ти розумiеш, що зi мною буде?! – спитала у вiдчаi Варя, i в ii блискучих очах заiскрилася сльозинка.

– Що ж тодi нам робити?

Варя пригорнулася до коханого, поклала йому голову на плече. Обое мовчали, розумiючи, що так довго тривати не може, якщо дiзнаеться Павло Серафимович про iхнi таемнi побачення, може вибухнути гнiвом. Мати з ним розмову – можна своiми руками покласти край побаченням.

– Вiд долi не втечеш, – нарештi Варя порушила мовчанку. – Дай менi тиждень, i я поговорю з батьком. Буде проти – благатиму на колiнах. Сподiваюсь, що зумiю розчулити його серце.

– Дай-то Бог.

– Менi так приемно, що ти прийшов до мене, а не пiшов на збори!

– Що я там забув? Завтра все вiд людей дiзнаюся.

– Тiльки й мови про тi колгоспи та податки. Чомусь менi тривожно, – зiзналася Варя. – Таке вiдчуття, що мае трапитися щось лихе, недобре. Знаеш, як бувае перед грозою? Настае така блага тиша, сонце свiтить, аж раптом як гримне! Налетить нiзвiдки чорна хмара, впаде на землю дощем, а небо розколють зловiснi блискавки. Ось i зараз таке. Село принишкло, притихло, хати нiби поховалися, поприсiдали за тинами та парканами, нiби очiкують змiн на гiрше. Добре пташкам – вони краще людей вiдчувають наближення грому. Люди розумнiшi за птахiв, а вiдчуття у них гiршi. Але серцем, душею чую, що над нашим селом нависли чорнi хмари, а грiм ось-ось загримить.

– Дурненька моя дiвчинка, – сказав Андрiй лагiдно. – Це в тебе вiд хвилювання перед розмовою з батьками.

– Нi. Так буде, – мовила Варя, не помiтивши, що повторила слова Уляниди. – Обнiми мене мiцнiше, коханий! – попрохала вона.




Роздiл 7


Нiчого не сказав односельцям Павло Серафимович, хоча добре бачив на стривожених обличчях питання. Батько ще в дитинствi вчив його не поспiшати приймати рiшення чи плести язиком, не обдумавши кожне слово. Може, тому вiн вирiс небагатослiвним, скорiше мовчуном. Павло Серафимович iшов додому сам, вслухаючись у шльопання чобiт по багнюцi. Де-не-де калюжi взялися тоненьким склом льоду, i коли чоловiк наступав на нього, лiд iз трiском ламався. Павло Серафимович ще не знав, що робити далi, але погане передчуття тиснуло груди зсередини. Вiдчував серцем: змiни неминучi, життя вже не буде колишнiм.

У старенькiй хатi свiтла не було. Мати, напевно, спить, а якщо i не спить, то iй свiтло не потрiбне, бо вже давно для неi дня не iснуе, залишилася сама нiч. Варя теж спить. Молода, iй потрiбно вiдпочити, бо вiд свiтанку до смерку на ногах. А ось дружина його чекае – про це сповiстило ледь помiтне свiтло у вiкнi. І наробилася за день так, що нi нiг, нi рук не вiдчувае, i захворiла, а не лягла вiдпочивати, поки чоловiка немае вдома, лише свiтло у лампi зменшила, щоб гасу менше вигорiло.

– Надю, ти спиш? – тихо спитав Павло Серафимович, знiмаючи кожуха, хоча добре знав, що дружина чекае на нього.

– Як би я заснула, коли все село на зборах? – вiдповiла жiнка й пiдвелася з лiжка. – Може, повечеряеш?

– Нi, не хочу нiчого, – вiдповiв тихо. – Ти лежи, вiдпочивай.

– Розкажи, що там говорили.

Павло Серафимович не поспiшав iз вiдповiддю. І лише коли лiг поруч iз дружиною, мовив:

– У колгоспи агiтують, хочуть, щоб добровiльно вступали та вiддали i землi, i господарство. Потiм разом, усiм селом, обробляли землю тракторами.

– Як то разом?

Павло Серафимович iз подробицями розповiв дружинi те, що почув на зборах, бо знав, що не заспокоiться, поки все не дiзнаеться. Потiм сказав:

– Ти спи. Не запитуй нi про що, бо менi треба подумати.

Чоловiк лiг на спину, пiдклав руки пiд голову, заплющив очi. Вiн знав – нiч буде безсонна. В головi лихоманили рiзнi думки, переплiталися спогади. Чомусь згадалося дитинство, коли хотiлося бiгати з хлопцями та катати колесо курними вулицями, стрiляти з рогатки, купатися в озерi, лазити по деревах, красти зеленi яблука у сусiдiв, вранцi спати досхочу, але на це було так мало часу! З самого ранку пiднiмали батьки – й одразу ж до роботи. Чи кого бентежило, що ночi сну нiби й не було, а коли гнав скотину на луки, очi самi злипалися. Одного разу впав посеред дороги й умить заснув. Якби не сусiдка баба Ганя, череда корiв могла б затоптати його. Чи звинувачував вiн зараз батькiв? Звичайно ж, нi. Робота з дитинства стала рушiем його життя.

У батька був шматок землi, який потiм ставав бiльшим та ширшим. Кожен метр зароблений потом та непосильною, надлюдською працею. До iхнiх земель ще до столипiнськоi реформи додався клапоть дружини Надii, яка колись була сусiдкою. Усi Чорножукови жили великою родиною у невеличкiй батькiвськiй хатi: батько, мати, бабця, два брати та Павло Серафимович з дружиною Надiею. Вони б i ранiше могли збудувати собi окрему нову хату, але треба було i поля обробляти, i давати лад господарству. У iхнiй дружнiй сiм’i Надiя народжувала дiтей. Спочатку з’явилася Оля, потiм – Михайло, по тому – четверо дiвчаток, якi, не встигнувши пожити, померли. І що дивно: у великiй родинi Чорножукових нiколи не було чвар, бо на них не залишалося часу. Лише робота, робота, робота.

І аж пiсля Жовтневоi революцii, коли вся працьовита родина отримала ще шмат землi, частину господарства, корiв та коней розпродали, щоб побудувати Гордiю та Федору окремi новi хати та придбати для них реманент. Гордiй став бондарем, Федiр – ковалем i мав свою кузню, а Павло Серафимович залишився в батькiвськiй оселi, на рiднiй землi. Їхнiй батько Серафим дав синам надiли, передав у спадок Павлу родиннi коштовностi – царськi червонцi, саморуч зробив дубову труну, наказавши поховати його не на кладовищi, а за старим обрядом на краю свого надiлу. «Щоб i на тому свiтi вiдчував, що лежу у своiй землi», – пояснив батько та незабаром помер чи то вiд якоi хвороби, чи вiд тяжкоi працi. Сини виконали бажання батька й поховали його у сливняку, на своiй землi.

У цей час до iхнього надiлу додався шмат сусiдськоi землi, а потiм Павло Серафимович iще один докупив. Не вкрав нi метра, все заробив своею працею. І нову хату вони з Надiею самi побудували, i сина Михайла не залишили без житла та землi, i Олi у придане надiл дали, i Варi будинок уже добудовують. Павло Серафимович мiг дивитися просто у вiчi кожному односельцю: вiн нiколи нi в кого нiчого не позичав, нiчого не вкрав, все заробив своею працею. Було таке, що взимку недоiдали, але зерно на посiв завжди було в коморi, тодi як iншi могли його продати чи з’iсти, а навеснi ламали голову, чим засiяти землю. Павло Серафимович нiколи не проходив повз жебракiв – завжди подавав милостиню. Сусiди iнодi просили в борг. Якщо бачив, що родина працьовита, але опинилася у скрутi, допомагав, ледарям – вiдмовляв. Якщо дiзнавався, що зерно пiшло не на посiв, а господарям на стiл – вдруге не давав.

Звичайно, були й заздрiсники, яким здавалося, що на нього багатство з неба сиплеться, але бiльшiсть селян його поважали. Можливо, тому, що вiн тонко вiдчував землю та ii примхи. Нiхто в селi не мiг напевно знати, коли краще сiяти зерновi, коли садити картоплю чи починати жнива. Здатнiсть вiдчувати землю передалася йому вiд матерi. Коли був ще дитиною, одного разу навеснi мати вивела його рано-вранцi в поле. Батько вже орав кiньми землю, i за ним тяглися рiвнi пласти, схожi на масло. Щойно зорана земля парувала, як тiльки-но здоене молоко.

– Бачиш, синку, земля дихае, – сказала мати.

– Хiба вона жива? – запитав вiн.

– Ще й як! Приклади долоньку до земельки, – наказала мати. – Що вiдчуваеш?

– Дихае! – схвильовано сказав вiн, бо й справдi здалося, що вiдчув легкий подих.

– А ще що? – запитала мати.

– Вона холодна.

– Так. Бо ще не зiгрiта пiсля зими теплом наших рук. Я навчу тебе вiдчувати не тiльки ii холод, а й тепло та щедрiсть, – сказала мати.

І таки навчила вiдчувати на дотик тепло землi та змiни температури. Та чи змiг би вiн так розумiти землю, якби кожен клаптик не був зрошений не лише дощами, а й рясним потом? Перша думка пiсля сну: що потрiбно сьогоднi зробити? Остання перед сном: що буде робити завтра. І так весь час, хiба що мав вiдпочинок у свята, та й то у такi днi руки свербiли без роботи й почувався злодiем. І як то сусiди навпроти живуть? Небагато землi мають, та й тiй ладу не дадуть – що й посiють, то до пуття не доведуть, бур’яни вище хати буяють, а iм байдуже. Буряк виростять, так не про цукор дбають, а про самогон. І сама стара Ониська ледача, й синам до землi любовi не прищепила. Семен та Йосип вимахали такi, що головою стелю пiдпирають, а якi ж ледачi! Дiйшло до того, що взимку бiля печi зробили в стiнi дiрку. Все село прибiгало та заглядало через тин, щоб побачити, як з хати через отвiр вилiтае надвiр попiл, а потiм у дiрцi з’являеться стара подушка – затичка, щоб не змерзнути. Люди регочуть, а iм байдуже! Очi у Сiрка позичили, чи що?! Ось такi Петухови i заздрять Чорножуковим. Ось iз такими поруч запропонували працювати в колгоспi. І не тiльки працювати, а ще й вiддати добровiльно свою землю та худобу. Вiддати землю?! Свою землю?! А не подавляться нею? Навiть уявити страшно, як можна довiрити свою землю таким, як Петухови!

І чому вiн повинен вiддати комусь своi поля? Стiльки рокiв гарувати задля того, щоб дiти, онуки були ситi, щоб не доводилося iм голодувати та так багато працювати! І все, що надбав потом i кров’ю, потрiбно добровiльно вiддати у спiльну власнiсть. А навiщо йому щось спiльне, якщо е свое? Вийдеш рано-вранцi на поле, де колоски стоять налитi та пузатi, як дiжечки, торкнешся iх рукою – аж дух захоплюе вiд радощiв та гордощiв, вiдчуття, що все це твое, зрощене самотужки, зрошене потом, виплекане мозолястими руками. Знаеш, що хлiб – це життя, i це життя ти сам виплекав для свого ж добробуту, для своiх рiдних людей. І ось усе це потрiбно за так комусь вiддати? Не буде цього нiколи! Нi-ко-ли! Хай уб’ють його, нехай закопають на своiй землi, а не на суспiльнiй власностi! Бiдний батько! Якби вiн чув усе це, то перевернувся б у могилi. Добре, що мати вже нiчого не розумiе та не бачить.

Аж запоморочилося Павлу Серафимовичу вiд таких роздумiв. А ще болючiше було припустити, що все надбане добро можуть вiдiбрати силою. Вiн гнав вiд себе цю думку, не даючи проникнути в серце та затьмарити розум.

– Залякують, – втiшав себе Павло Серафимович. – Не може бути, щоб ось так прийшли та все забрали. Не може бути життя таким несправедливим до мене. Прости мене, Боже, грiшного! – прошепотiв вiн та перехрестився.

Вiн знав, що завтра прийдуть до нього за порадою брати. Що iм сказати? Кожен iз них мае вирiшити самостiйно, що робити далi, бо вiн сам напевно не знав, як вчинити правильно. Але свою землю вiн так просто нiкому не вiддасть.

Павло Серафимович вiдчув, як вiд лежання в однiй позi затерпли ноги та руки, нила спина. Вiн намагався не ворочатися, щоб не заважати жiнцi спати, хоча знав, що i ii обсiли тяжкi думки. Неспроможний бiльше лежати, чоловiк тихенько пiдвiвся, розправив плечi, пiдiйшов до вiкна. Тяжка нiч роздумiв. За вiкном темiнь, i в душi не видно просвiту. Намагався зазирнути в майбутне, але воно теж видавалося темним, як ця нiч. Раптом вiн почув, як тихенько рипнула хвiртка i по двору майнула чиясь тiнь. Павло Серафимович босонiж вискочив надвiр.

– Хто там? – крикнув у темiнь, не забувши прихопити з собою кочергу, що стояла бiля печi.

– То я, тату, – почув голос Варi.

– Що ти робиш посеред ночi?

– Надвiр захотiлося, то виходила, – вiдказала Варя вже з порогу будинку.

– Чи на вулицю бiгала по нуждi?

– Менi здалося, що хтось блукае пiд вiкнами новоi хати, тож ходила подивитися.

– Нiкого там немае, – сказав вiн. – Туман он спить як убитий. Йди вiдпочивай, Ластiвко.

– Добре, тату, – вiдказала Варя. Павло Серафимович пiшов до хати, коли за донькою зачинилися дверi.

– Що там трапилося? – запитала дружина.

– Нiчого, – вiдповiв чужим знiченим голосом.

– А чому ж тодi з кочергою побiг?

– Все добре. Щось привидiлося… Спи вже, глуха нiч надворi.




Роздiл 8


Вранцi Варя намагалася не потрапляти на очi батьку. Їй здавалося, що вiн уже знае про ii втаемничене кохання i мовчить, випробовуючи доньку на чеснiсть. Такi думки дiвчину хвилювали, змушували серце несамовито калатати у грудях, вiд чого руки тремтiли, i вона ледь не розлила молоко з глечика. Але батько поводився так, нiби нiчого не сталося, хоча в його стурбованому обличчi можна було помiтити якесь невдоволення. Ще б пак! Із самого ранку прибiгла Ганнуся i заторохтiла про вчорашнi збори.

– Все село гуде! – казала вона пiвголосом, допомагаючи Варi накидати вилами сiно у ясла коней. – І що тепер буде? Ви пiдете писати заяву? Що каже батько? – засипала питаннями подругу.

– Нiчого не знаю, – неохоче вiдповiла Варя.

– Як то?!

– Послухай, – Варя забрала з рук Ганнусi вила, – щось менi зле, я хочу вiдпочити, тож iди додому, потiм поговоримо. Добре?

– Як скажеш, – Ганнуся невдоволено поморщилася. – Я ж хотiла як краще.

Вiд матерi Варя дiзналася, що надвечiр прийдуть дядьки, брати батька, напевне, завiтае Михайло та Ольга з чоловiком. Потрiбно Чорножуковим подумати, вирiшити, що робити далi, а без слушноi поради найстаршого Чорножукова нiяк не обiйтися. Зазвичай iхня велика родина збиралася разом на свята, тодi Варя з матiр’ю ретельно готувалися до зустрiчi гостей: прикрашали хату вишиваними рушниками, серветками та скатертинами, готували багато страв. Хоча сьогоднi родина збереться з iншого приводу, мати попросила батька зарубати курку i почала ii патрати. Варя тим часом помила пiдлогу, простелила випранi тканi половики, приготувала чистенькi рушники для гостей i розтопила пiч. По тому дiвчина начистила картоплю, порiзала на шматки курку, склала у великий чавун, додала туди пiдсмаженоi на салi цибульки, посолила, залила водою. Вона розсунула кочергою головешки у печi, вправним рухом пiдчепила рогачами величенький чавун i вiдправила його у пiч. Причинила заслiнку й з полегшенням зiтхнула: можна хвильку перепочити i йти терти буряк.

Як i очiкувалося, надвечiр завiтали брати Павла Серафимовича Гордiй та Федiр. Прийшли самi, без жiнок. За ними надiйшов син Михайло, а останнiми ступила до хати Ольга з чоловiком Іваном. Павло Серафимович сiв на почесне мiсце за великим дубовим столом, який Варя встигла застелити свiженькою бiлою скатертиною з вишитими на нiй барвистими пташками. Обабiч сiли брати, потiм – син та зять, а Ольга, крекчучи, примостилася на краю ослiнця. Поки Варя з матiр’ю клопоталися бiля печi, Павло Серафимович порiзав паляницю житнього хлiба, подав особисто кожному чималi шматки. Посеред столу з’явився великий глиняний полумисок iз картоплею та куркою. Вiд м’яса, яке розiмлiло в жару печi, йшов такий запах, аж у Варi забурчало у животi. Лише зараз вона згадала, що за клопотами з самого ранку в ротi не було нi росинки. Дiвчина швиденько вручила гостям рушники та ложки, не забувши подати батьковi його улюблену дерев’яну. Ложка з одного боку вже злизалася, колись яскравi квiточки на нiй майже стерлися, але батько нiяк не хотiв ii замiнити на металеву. Павло Серафимович запросив усiх до вечерi, i якийсь час було чути лише постукування ложок i плямкання.

Поступово почалися розмови. Обговорювали уповноваженого комунiста Лупiкова, не забувши посмiятися з його нового прiзвиська з приставкою «за» спереду. Пiдкопаiвцi якщо вже когось назвуть, то приклеiться слово так, що i тiй людинi вистачить, i наступному поколiнню буде вдосталь. Не забули згадати про приiзд до села Щербака, поговорили про нового голову сiльради Жаб’яка i аж потiм торкнулися зборiв. Говорили переважно брати Федiр, Гордiй та Павло. Михайло взагалi в розмову не втручався, спробував докинути свою копiйку Іван, але Ольга так смикнула його за рукав, що той одразу замовк i надалi сидiв тихо та сумирно. Поруч iз дебелою жiнкою з великим животом Іван, худий, iз вузькими плечима та тонкими довгими руками – здавався чи не вдвiчi меншим.

Чоловiки були одностайнi в тому, що несправедливо, неправильно i не по совiстi забирати силою у них нажите роками тяжкоi працi.

– Хай iдуть в колгосп тi, хто бажае, – розмiрковував Гордiй. – Якщо iх все влаштовуе, то нехай працюють разом. Чи ми проти? А менi навiщо той колгосп? Виходить, що ми, Чорножукови, гнули спину, щоб надбати землi, худобу, реманент i вiддати комусь? Чому менi нiхто нiчого не дав, не подарував? Менi, значить, дулю, а я повинен комусь забезпечити краще майбутне? Де ж справедливiсть?!

– Я став добрим ковалем, – вступив у розмову Федiр. – Власноруч збудував свою кузню. До мене йдуть люди з сусiднiх сiл, бо знають, що за роботу багато не вiзьму i краще за мене нiхто не зробить. Чи я кого обманув? Чи цiну загнув таку, що не можна сплатити? Чи зобидив вдову? Чи вiдмовив кому в допомозi? – Федiр помовчав, обвiв присутнiх поглядом. – А моя дружина свiту Божого не бачить, бо з ранку до ночi то у полi, то на городi, то бiля скотини. І задля чого? Щоб жилося добре, у статку. Я не ходжу до шинку, жiнцi нема часу плескати з сусiдками язиком, бо ми завжди у роботi. Шкода, що Бог не послав нам дiточок, але ж ми на Рiздво усю сусiдську малечу обдаровуемо, чим можемо i Варi, i Олi та ii дiточкам помагаемо.

– Так, – кивнула Ольга.

– І податки, хоч як тяжко було, ми всi сплатили. І цього мало?! Вiзьми свое та вiддай комусь? Кому?

– Дурнуватому Пантьосi та моiм сусiдам, що навпроти, – кивнув Павло Серафимович у бiк садиби Петухових.

– Я нiч не спав, усе передумав, – сказав Гордiй, коли стихло обурення. – Свою думку я озвучу пiсля слова старшого брата. Павло, ти у нас за батька, тобi й слово. Що будемо робити?

За столом запала тиша. На Павла Серафимовича дивилися допитливi очi рiдних. Вiн чекав на цю мить, знав, що вiд його думки багато чого залежить. Та чи мiг вiн розпорядитися iхнiми долями? Чи мав на це право? Павло Серафимович поклав дерев’яну ложку на стiл, поважно провiв рукою по сивiй бородi.

– Моi любi, – сказав вiн, зiтхнувши. – Кожен з нас будував свое майбутне тяжкою працею, не даючи спочинку анi собi, анi жiнкам, анi дiтям. Хотiлося жити по-людськи, щоб ноги – в теплi, на полi – гарнi врожаi, а на столi завжди був хлiб. Гадалося, що так i буде, що далi буде життя ще кращим, а нашим дiтям, чи бодай онукам, буде хоча б трiшки жити легше, нiж нам. Зараз менi хотiлося б застигнути в сучасностi, як кiстка у холодцi, але… Не буде завтра, як е сьогоднi. Можливо, комуняки покричать, погаласують та й поiдуть туди, звiдки приiхали. Хотiлося б, дуже хотiлося б, але розумiю, що такого не буде. Вони не вiдступляться. І суспiльне господарство вони органiзують, як роблять це повсюди у краiнi. Вони нi перед чим не зупиняться, пiдуть по головах, по наших трупах, але органiзують колгоспи. Я не можу судити, чи це погано, чи добре, бо не вмiю заглядати у майбутне. Я не можу навiть припустити, що вони зроблять завтра. Можливо, нам i нашим господарствам дадуть спокiй. Але… – Павло Серафимович знову тяжко зiтхнув, стис кулаки та продовжив: – Я не виключаю варiант, коли вони прийдуть до нас i вiдберуть усе силою.

– Ой! – зойкнула його дружина.

Жiнка пiднесла край хустинки до очей, бо заряснiли непроханi сльози.

– Як так можна? – заговорила вона. – Тi поля политi не лише нашим потом. Я дiточок народжувала посеред жита, навiть додому не йшла, щоб до дощу встигнути зжати. Перерiзала пуповину серпом, сповила немовля, погодувала, а сама чи не навкарачки дожала колосся. А четверо дiвчаток поховала пiд ганком, бо не встигла ще й охрестити. Тi невиннi душi свiту бiлого не побачили, тому що гарувала як каторжна! І все мое, все нажите можуть вiдiбрати?! Чи на них Бога немае?! Я, жiнка, втрутилася у вашу чоловiчу розмову, бо не могла змовчати, – сказала вона вже спокiйнiше. – Вирiшуйте самi, що робити, а я свое слово скажу: свого я нiкому не вiддам! Помру, а не вiддам! Ось вам хрест, – жiнка перехрестилась.

– Твоя думка, Павле, – знову звернувся до брата Гордiй.

– Не можу я нав’язувати свою думку, – сказав вiн те, до чого вiв розмову. – Вибачте, але не можу.

– Ти ж завжди нам давав слушнi поради, – зауважив Гордiй.

– Так, давав, коли знав, що робити. Зараз я боюсь помилитися. Зрозумiйте, вирiшуеться подальша доля не лише родини Чорножукових, а й кожноi сiм’i окремо. Гадаю, що кожен з вас для себе вже прийняв якесь рiшення. Я хочу почути вашу думку. Гордiю, у тебе близнюки восьми рокiв. Тобi вирiшувати iхню долю.

– Якщо хочете почути мою думку, – сказав Гордiй, – то ми з жiнкою одностайнi. Ми вирiшили так само, як i Надiя: помремо, але свого нiкому не оддамо.

– Ну, помирати вам iще рано, – мовив Павло Серафимович. – Дiточок треба на ноги поставити, а потiм уже й помирати. А ти, Федю, що скажеш?

– Ми, Чорножукови, згоднi подiлитися з ближнiм, але задарма вiддати – зась! У нас дiтей нема, тож втрачати нiчого. Ми теж вирiшили не вступати до колгоспу.

– Та-а-а-к! – протягнув Павло Серафимович i зупинив погляд на Івановi.

– Я… Я не знаю, – затинаючись, почав Іван.

– І нам нема чого робити в тому колгоспi! – вiдповiла за нього дружина.

– А чому ти за всiх розписуешся?! – аж пiдскочив на мiсцi розчервонiлий Іван. – Хата чия? Моя й моiх батькiв! Город та поле чиi? А худоба?

– Менi батько теж гарний шмат землi дав у придане, – зауважила Ольга. – І добро дбали разом. Я не працювала, чи що? Якщо я невiстка, то, виходить, мого нiчого там немае?!

– Я так не сказав, – мовив уже спокiйно Іван та витер хусточкою спiтнiлого чола. – Але е ще й мати та батько. Менi потрiбно з ними порадитися.

– А своя голова е на плечах? – Ольга штовхнула Івана лiктем у бiк. – Свою думку ти можеш мати? Чи ти тiльки дiтей робити вмiеш?

– А про кого я дбаю? Про дiтей, про батькiв, ось про тебе, – Іван замовк. Вiн потер потилицю й сказав: – Я не можу приймати рiшення без батькiв.

– Зрозумiло, – Павло Серафимович повернув голову у бiк сина Михайла. – А що ти, сину, мовчиш? Жодного слова не зронив. У тебе ж трiйко дiточок, потрiбно про них подумати.

– Хочете почути мою думку? – посмiхнувся Михайло. – Остаточне рiшення я ще не прийняв. Сидiв, слухав вас i дивувався: як так можна чiплятися за минуле? Ви всi нiби павутиною зрослися з усiм своiм «я» та «мое». Життя не стоiть на мiсцi, все навколо змiнюеться, а ви всi не хочете йти в ногу з сучаснiстю. Минуле життя засмоктало вас, як болото, затьмарило очi настiльки, що ви не те що майбутнього, а й сьогодення не бачите! Рано чи пiзно доведеться змiнитися, бо життя змiнюеться. Ви не хочете цього зрозумiти!

– Цить! – скрикнув Павло Серафимович. Вiн так грюкнув кулаком по столу, що Варя з переляку пiдскочила на мiсцi. – Ти лекцiю нам прийшов читати?! – гримiв голос батька. – Чи тебе заслали комуняки?! Продався вже iм? І скiльки ж вони тобi заплатили?

– А що я таке сказав? Те, що ви всi – пережитки минулого? Так воно i е!

– Шмаркач! – закричав Павло Серафимович. – Ми всi горбатилися, щоб тобi хату збудувати, щоб жив по-людськи, i тепер ми поганi? Може, ще скажеш, що на моiй землi повиннi ледацюги працювати?

– Бiднi люди, якi теж хочуть iсти, – парирував Михайло.

– Хто працюе з ранку до вечора, той нiколи не сидить голодний. І ти, Михайле, це знаеш, – майже спокiйно сказав батько. – І все-таки, твоя думка.

– А я пiду в колгосп, – сказав Михайло й якось нахабнувато посмiхнувся. Мати не витримала. Щоб не заголосити при всiх, вона прожогом вибiгла в другу кiмнату й розплакалася.

– Ти мiй син, – сказав батько. – Дорослий син, i я повинен поважати твiй вибiр. Але я б радив тобi не поспiшати.

– Я сам вирiшу, що менi робити, – сказав Михайло. – А тут менi нема вже чого слухати. Я пiшов?

– Йди, – глухим голосом промовив Павло Серафимович. – Але я тебе не жену.

– Бувайте здоровi!

Михайло пiшов, i за столом запала тиша.

– Ну що ж, – зiтхнув Павло Серафимович, – настав час висловити мою думку. Звичайно ж, я не збираюся вiддавати землi колгоспу. До останнього я буду на нiй господарем. Гадаю, що потрiбно послухати, що роблять люди в iнших селах. Можливо, е якийсь вихiд, щоб урятувати свое добро? Я чув, що бандурист Данило ходить по сусiднiх селах. Незабаром буде й у нас, тож треба спитати, що вiн чув.

– Згоден, – пiдтримав його Гордiй. – Не будемо поспiшати. А Данило справдi всюди бувае. Чого тiльки не наслухаеться! Можливо, вiд нього щось путне почуемо, тодi й помiзкуемо. А ти, Павле, не тримай зла на Михайла. Молоде, зелене, гаряче, нарубае дров, а потiм жалкуватиме.

– Так. Вiн мiй син – цим усе сказано, – вiдповiв Павло Серафимович. – Надю, – звернувся вiн до дружини, що вже повернулася, – а принеси-но нам пляшечку горiлки! Не пияки ми, але потрошку можна! Так, брати моi?

Розмови за столом пожвавiшали, коли чоловiки хильнули по маленькiй. Вони похрумтiли солоними огiрочками, якi Варя принесла з погреба, пожували солоного сала з прорiззю – внесла мати.

– Будемо чекати, – пiдвiв риску в розмовi Гордiй. – А там або пан, або собака здохне. Чули таку оповiдку?

– Розкажи, то почуемо, – повеселiлим голосом мовив Федiр.

– В одного еврея було багато дiтей, тож коли не стало чого iсти, дружина посилае його до пана взяти грошей у борг, – почав Гордiй, витерши губи полотняним рушником. – Пан подумав i каже: «Дам я тобi грошей, навiть повертати борг не потрiбно буде, якщо за рiк навчиш мого собаку по-людськи розмовляти». Подумав еврей i вiдказуе: «Менi треба з дружиною порадитися». Прийшов додому сумний, так i так каже. А дружина йому: «Іди бери грошi й не роздумуй». Вiн iй: «А що буде за рiк?» – «Дурний! За рiк або пан, або собака здохне!»

Ще довго у вiкнi хати Павла Чорножукова свiтилося. Усiм, хто там зiбрався, здавалося, що вихiд знайдеться, а лихо обiйде стороною…




Частина третя

Павутина





Роздiл 9


Дивна рiч пам’ять: хочеться думати про майбутне, а вона не вiдпускае з минулого. Так чiпко за нього тримаеться, що прийдешне не може набути чiтких обрисiв, все у ньому розпливчате, нiби в туманi. Часом вона вiдновлюе те, що вiдбувалося десятки рокiв тому, i, здавалося, вже забуте, розчинене у сьогоденнi, як цукор в окропi. Проте чомусь минуле дедалi частiше спливало в думках Павла Серафимовича мимо його волi, виринало здалеку, з глибин пам’ятi.

Пiсля 1917 року, коли отримали ще один бажаний шмат землi, вiдчули себе справжнiми хазяями. З якою ж любов’ю вони орали й засiвали вже свою землю, доглядали, пестили ii, як дитину! Працювали до кривавих мозолiв на руках, недосипали, але худоба була завжди доглянута, сита, а земля оброблена. Чепурнi хати в селi в усiх були побiленi, майже в кожного хлiв, клуня, корова, конi, свинi, птиця, садиби огородженi в кого тинами, а в кого й дерев’яним парканом. Особлива радiсть, якесь душевне пiднесення наставало восени, коли достигав урожай. З ранку до вечора возили з полiв снопи пшеницi, ячменю, гороху. А коли снопи були звезенi, починалася молотьба. З кожного двору долинали ритмiчнi удари, у когось у два цiпи, в iншого – поодинокi, бо молотив без напарника. І цi звуки були кращi за будь-яку музику, бо кожен удар цiпа сповiщав про те, що в родинi буде хлiб. Працювали цiлий тиждень, а в недiлю вiдпочивали – грiх працювати у свiтлий день. І тодi молодь, жiнки, чоловiки, старi люди, дiти – усi виходили на вулицi, збиралися або бiля калини, або на майданi коло церкви. Настрiй у людей був пiднесений, усюди чулися пiснi, молодь танцювала, гойдалася на гойдалках. Як смеркало, батьки забирали дiтей i розходилися по домiвках, а молодь iще залишалася гуляти. Майже до ранку в рiзних кiнцях села лунали пiснi та смiх парубкiв i дiвчат.

Полюбляла сiльська молодь гойдалки, старi замiнювали на новi, але зводили iх на тому самому мiсцi. Саме на гойдалцi завидний парубок Павло Чорножуков вперше поговорив iз майбутньою дружиною Надiею. Звiсно, вiн давно запримiтив швидку, роботящу та тиху сусiдську синьооку дiвчину. Вона була единою та пiзньою дитиною у своiх батькiв. Удень Надя працювала на полi поруч iз батьками, а коли Павло проходив повз, дiвчина ховала очi та сором’язливо вiдверталася. Коли вiн намагався заговорити до неi, Надiя червонiла й тiкала додому. І лише коли стала дiвкою та пiшла з подружками на гойдалки, Павловi вдалося з нею порозмовляти. Йому вiдразу сподобалася i ii сором’язливiсть, i скромнiсть, i працьовитiсть. До того ж iхнi надiли поруч, тож нiхто не був проти, коли хлопець i дiвчина вирiшили побратися.

Незабаром батьки Надi померли, межу заорали, об’еднавши надiли. Подружжя важко працювало, але щемке, бентежне вiдчуття того, що мають свою землю, не залишало навiть у найскладнiшi днi. Вони мрiяли про збiльшення надiлу i йшли до мети через тяжку працю. Коли приходила зима, Надiя пряла полотно. При свiтлi лампи сидiла вона за верстаком до пiзньоi години, щоб ранньоi весни, у березнi-квiтнi, коли в озеро стечуться води й заллють зеленi луки, винести туди на коромислах полотно та вибiлити на сонцi. З усього села стiкалися до води господинi, щоб рано-вранцi розстелити полотно, а ввечерi забрати. Вибiлену тканину фарбували в рiзнi кольори, щоб пошити спiдницi для дiвчат, а хлопцям сорочки та штани. З нефарбованого бiлого полотна шили нижню бiлизну, жiночi сорочки оздоблювали вишивкою, навiть рушники i тi майстринi прикрашали вiзерунками. Надiя вмiло справлялася з роботою, вистачало полотна й родинi, було й на продаж.

Одного разу навеснi вдалося продати Надiiне полотно i залишок зерна на посiв. Тодi Чорножукови купили сусiдський надiл землi. Скiльки ж було радощiв вiд першого iхнього придбання! Надя плакала вiд щастя й ладна була цiлувати ту землю. Їхню землю. Землю, по яку зараз прийшли, яку хочуть забрати в комуну. Ось так просто, нiби вони щойно ii дали, а потiм передумали й зажадали повернути. Але ж то не iхня земля! Вона належить Чорножуковим, бо на нiй iхнi i пiт, i кров, i праця, i радiсть…




Роздiл 10


Пiсля повернення з областi, з наради, Кузьма Петрович Щербак та Іван Михайлович Лупiков зiбрали комунiстiв села.

– Товаришi! – урочисто почав Іван Михайлович. – Ми зiбрали вас, щоб повiдомити про тi грандiознi плани, якi ми з вами повиннi втiлити в життя негайно! На нарадi в областi керiвництво нас бiльш детально ознайомило з документами листопадового пленуму ЦК ВКП(б). На ньому перед кожною областю було поставлено завдання суцiльноi колективiзацii. Для виконання цiеi мiсii в наше село та сусiднi хутори були направленi, як ви вже знаете, я, уповноважений вiд Державного полiтичного управлiння, та Кузьма Петрович, наш парторг. Комунiстична партiя покладае на нас iз вами велику надiю. І що ми маемо на цей час? У сусiднiх селах вже пройшла колективiзацiя, селяни масово пишуться в колгоспи, iснуе машинно-тракторна станцiя, куди держава прислала першi трактори та сiвалки. Прискорення колективiзацii загострило питання про долю куркульства. Нещодавно, у груднi цього року, на конференцii iсторикiв-марксистiв товариш Йосип Сталiн поставив перед нами завдання лiквiдацii куркульства як класу.

Іван Михайлович так запально говорив, що розчервонiвся, захекався й закашлявся. Кузьма Петрович завбачливо подав йому склянку води. Чоловiк вихилив одним духом ii й одразу ж продовжив:

– А що у нас? Провели першi селянськi збори. Не буду приховувати, що лише завдяки порадi Кузьми Петровича я не ставив на них питання вступу до колгоспу. Ми дали селянам час на роздуми. Село розворушили, як бджолиний вулик. І якi точаться розмови? – звернувся вiн до колег-комунiстiв, якi сидiли мовчки навпроти оратора. Хтось iз чоловiкiв вiдвiв погляд, хтось опустив очi, але знайшовся один, готовий дати вiдповiдь.

– Так, ви правильно сказали, – пiдвiвшись iз мiсця, сказав Семен Семенович Ступак. – Село гуде як вулик. Рiзнi точаться розмови щодо комуни. У людей тiльки й балачок про колгоспи.

– А скажи менi, Семене Семеновичу, чи готовi вони до вступу в колгоспи? – примруживши очi, запитав чекiст.

– Як вам сказати… – затнувся чоловiк.

– Кажи як е. Ти ж комунiст!

– Ладнi хоч зараз вступити лише одиницi! – на одному подиху випалив Семен Семенович.

– Як то?!

– Є бажаючi вступити, але то все бiднi, дуже бiднi люди. У них малi надiли, багато ротiв, а худоби мало, – уточнив Ступак.

– А iншi? Що iх не влаштовуе?

– Не хочуть свое вiддавати в суспiльну власнiсть. Розумiете, вони ще не готовi розпрощатися зi своiм добром.

– Їх хтось пiдбурюе? Морочить голову?

– Та нi, – невпевнено вiдповiв Семен Семенович. – Звикли мати щось свое, прикипiли до нього, а все нове у нас у селi сприймають насторожено. Тобто я хочу сказати, що пiдуть у колгосп, але не всi.

– Багатii не пiдбурюють людей?

– Не чув цього, брехати не буду.

– Велике партiйне вам спасибi! – промовив Іван Михайлович. – Товаришi! Ось на таких принципових комунiстiв ми з вами повиннi спиратися! Ми з вами покликанi втiлити у життя проект великих перетворень п’ятирiчного плану, ухвалених партiею ще минулого року. Головне його завдання полягае в тому, щоб капiталiстичний свiт у економiчному вiдношеннi наздогнати та навiть перегнати. Наш далекоглядний та мудрий старший товариш Сталiн передбачае, що реалiзацiя плану може зустрiти опiр деяких селян, яких маемо позбавити власноi землi. Але вiн мудро сказав: «Не розбивши яець, не пiдсмажиш яечнi». Тому, товаришi, несвiдомим елементам ми не повиннi заглядати у рота. Потрiбно рубати з плеча! Досить куркулям експлуатувати народ! Нiяких наймитiв! Вiльна праця на вiльнiй землi! – вже кричав, надриваючи голос, чекiст. Вiн закiнчив, захекався, знову випив води. – Куркулiв змусимо вiддати землю колгоспу, – сказав вiн хрипким голосом.

– Можна менi слово? – потягнув руку вгору парторг.

– Прошу, – вiдповiв Іван Михайлович.

– Згоден iз товаришем Лупiковим, – сказав вiн, пiдводячись. – Держава на порозi великих перетворень. Краiною широкою ходою йде колективiзацiя. Люди добровiльно пишуть заяви про вступ до колгоспу. Звернiть увагу: добровiльно! Якщо нашi односельцi не хочуть йти – це ми недопрацювали, погано вели роз’яснювальну роботу. Ми повиннi поспiшати, але до наступних зборiв маемо ще трохи часу. Я звертаюся до директора школи: проведiть роботу з учителями. Їх небагато ще, але ж вони мають поговорити з батьками учнiв. Потрiбно йти самим по хатах, а також вважаю за доцiльне пiдключити до роботи комсомольцiв. Із них потiм сформуемо актив. Особливу увагу ми маемо звернути на багачiв села.

– Чорножукових? – аж пiдскочив на мiсцi схвильований Семен Семенович.

– Не тiльки. Є багато людей, якi мають непоганi надiли земель, велике господарство. Без них, без iхнiх надiлiв i господарства важко буде заснувати колгосп. Здаеться, у мене все, товаришi, – закiнчив промову Щербак й сiв на мiсце.

– А якщо не захочуть багачi йти до колгоспу? Що тодi? – знову засовався на мiсцi невгамовний Ступак.

– Спочатку проведемо роз’яснювальну роботу, а на зборах побачимо, – вiдповiв парторг.

– Я додам до сказаного, – пiдвiвся з мiсця чекiст. – Дамо змогу багатим людям добровiльно написати заяви та передати майно i землi у суспiльну власнiсть. Якщо не пiдуть, привселюдно оголосимо iх куркулями, щоб назавжди лiквiдувати куркульство як клас. І надалi не будемо пускати куркулiв у колгосп! Тi, хто напише заяву про вступ, будуть звiльненi вiд податкiв, а куркулi нехай попотiють, щоб сплатити податки, якi будуть для них збiльшенi, – знову майже кричав розчервонiлий Іван Михайлович. – А ми будемо будувати нове, свiтле життя для себе та своiх дiтей. А такi люди, як ви, товаришу, потрiбнi партii. На зборах я буду висувати вашу кандидатуру на посаду голови колгоспу. Ви, як я здогадався, – натякнув Іван Михайлович на кульгавiсть чоловiка, – воювали?

– Дякую за довiру, – вiдкашлявшись, сказав Семен Семенович. – Так, я воював у Червонiй Армii, там отримав поранення.

– Такi люди нам ой як потрiбнi!

– Я виправдаю вашу довiру!

– Не лише мою, – уточнив Іван Михайлович, – довiру нашоi рiдноi Комунiстичноi партii! – мовив вiн пафосно. – Товаришi, е ще питання?

– Хотiлося б знати, що все-таки буде з тими, хто вiдмовиться вiддавати свою землю добровiльно? – несмiливо запитав голова сiльради Максим Гнатович.

– Роз’яснюю, – серйозно сказав уповноважений. – Земля тих, хто напише заяву про вступ до колгоспу, одразу ж iз заявою вiдiйде у суспiльну власнiсть. Але це не означае, що землю вiдрiжуть по саму хату. Для ведення господарства залишимо людям частину землi. А ось хто вiдмовиться… Пощади нехай не чекають! Колгоспам – бути! Це я заявляю вiдповiдально! Притиснемо кулака, та так притиснемо, що аж пищати буде! Краще перегнути, нiж не догнути! Так, товаришi?

Присутнi на пiдтримку однопартiйця дружньо заплескали в долонi.




Роздiл 11


Павло Серафимович повернувся з мiста у недiлю аж пiсля обiду. Варя з матiр’ю вже й на дорогу кiлька разiв ходили його виглядати: чи, бува, нiчого з ним не трапилося? Адже повiз уночi цiлу пiдводу зерна, бочку квашеноi капусти та дещо з городини. Зазвичай вiн повертався до обiду, все розпродавши, бо дорого не просив. І як на те, з самого ранку здiйнялася хурделиця. Ще з вечора земля була гола, тож Павло Серафимович запряг воза, а до обiду вже намело добрячi кучугури снiгу.

Про повернення батька сповiстив Туман радiсним гавканням та скавучанням.

– Чекав на мене, собацюго? – почула Варя знайомий голос.

– Татко повернувся! – скрикнула радiсно. – Мамо, я допоможу коня розпрягти! – кинула вона матерi, вдягаючи кожушину.

Мати не встигла й рота розкрити, як дiвчина вже була надворi. Доки батько заносив оклунки в хату, Варя спритно розпрягла стомленого коня, завела у стайню, принесла йому теплого пiйла.

– Зiгрiйся трiшки, – лагiдно мовила вона, простягаючи грудочку цукру. – Їж швидше, доки нiхто нас не застукав, – мовила вона й усмiхнулася: кiнь так кумедно, обережно взяв шматочок з долонi одними губами, захрумтiв i знову подивився на дiвчину. – Май совiсть! Пий тепер, а я тобi сiнця покладу.

За мить дiвчина була вже в хатi. Ще б пак! Батько нiколи з порожнiми руками з базару додому не повертався. Вiн завжди привозив якiсь подарунки, а цього разу пообiцяв купити iй новенькi чобiтки. Якось у мiстi познайомився з добрим шевцем, вiдтодi купуе взуття лише у нього.

Мати пiшла дiставати горщики з iжею з печi, але Павло Серафимович сказав:

– Можеш не поспiшати, бо все охолоне. Хочу своiй Ластiвцi гостинцi вiддати.

– Не маленька, – зауважила мати, – почекае.

– Так, тату, – сказала Варя. – Ви поiжте з дороги, зiгрiйтеся, а потiм…

– Нiяких потiм! – усмiхнувся батько. Вiн дiстав iз мiшка чорнi чобiтки. – Тримай!

– Ой! Якi ж гарненькi! – сплеснула Варя в долонi.

Батько подивився на доньку. Скiльки радостi на обличчi! А очi аж свiтяться. Вже й дiвка, а вираз обличчя досi такий наiвний та дитячий.

– Дякую, тату! – Варя вже примiряла обновку. – Як на мене шитi! А ще й шнурочки е! Такi гарненькi!

– Носи на здоров’я! – мовив батько й задоволено усмiхнувся. – Це ще не все. Ось вам iз матiр’ю по теплiй хустинi! – сказав вiн i подав двi великi вовнянi картатi хустки.

– Навiщо ти менi купив? Краще б Олi подарував, – незлостиво дорiкнула дружина, розглядаючи подарунок.

– І про Олю не забув! Точнiсiнько таку i iй прикупив. Хотiв роздати подарунки на Рiздво, а потiм подумав: навiщо чекати? Надворi холоднеча, тож грiйтеся, дiвчатка моi, та батька не забувайте!

– Таке скажете, тату! Як ми можемо вас забути?!

– Усяке, доню, в життi бувае, – зiтхнув батько. – Михайловi новi валянки купив.

– А собi? – запитала Варя.

– Чи я для себе живу? Для вас, дiти, для вас.

– Тату, а можна, я своi старi чобiтки Ганнусi подарую? – обережно запитала Варя.

– Якi ж вони старi? Вони ще добрi, навiть не латанi, – сказав батько. – Однi намокнуть, тож можна буде iншi взути.

– Варю, – у розмову втрутилася мати, – я розумiю, що ти у нас щедра душа. Зiзнайся, коню встигла пiдсунути грудку цукру?

– Невеличку грудочку, – зiзналася Варя й зашарiлася.

– І намисто червоне встигла подружцi подарувати?

– Так, – Варя опустила голову й знов почервонiла.

– Я вже змовчала про намисто, бо таке, забавка, цяцька дiвоча. Але ж чоботи – то зовсiм iнша рiч. Це дорогий дарунок. Розумiеш? Не можна весь свiт обiгрiти, ти ж не сонце. І ми не такi багатi, щоб чоботи роздаровувати налiво й направо!

– Але ж я не комусь, а Ганнусi хотiла подарувати, – тихо мовила Варя. – Ми з нею виросли разом, вона менi як сестра.

– Хай батько свое слово скаже, – сказала мати. – Я проти.

– Тату, чого ти мовчиш? – Варя з надiею подивилася на батька.

– Що я маю сказати? Ти вже не дитина, повинна розумiти, що чоботи не всi мають, бо то дорога рiч.

– Тату, але у неi зовсiм дiрявi чоботи!

– То нехай батько полагодить.

– Але… Але… – Варине обличчя враз стало червоним. Набравшись смiливостi, мовила: – Обiцяю, що бiльше нiчого не буду роздавати, але я вже сказала Ганнусi, що вiддам iх! І що ж менi тепер робити?!

– Погано, коли людина не е хазяiном свого слова, – вiдповiв батько. – А ще гiрше, коли надii не справджуються. Лише тому я дозволяю тобi зробити цей подарунок, але, затям собi, востанне!

– Дякую! – аж просяяла дiвчина, i в очах заблищали сльози. – А ось i Ганнуся! – скрикнула вона, кинувшись до вiкна. – А я чую: хвiртка рипнула! Так i подумала, що то моя люба подружка! – весело щебетала дiвчина. – Я пiду?

– Лети вже, Ластiвко, – усмiхнувся у вуса Павло Серафимович.

А вже за мить у старiй хатi Чорножукових двi подружки щебетали, смiялися та походжали у шкiряних чобiтках.




Роздiл 12


Надвечiр завiрюха трохи вщухла й пiшов тихесенький та благесенький снiжок. Село одразу нiби повеселiшало, ожило. Притрушенi снiгом хати побiлiли, стали ошатнiшими та гордовитими пiд новими капелюхами. Чорнi поля та городи задрiмали, зiгрiваючись пiд новенькою ковдрою. На вулицю повибiгала дiтвора, хто у власному взуттi, а хто й у батькiвському, бо грiх не обсипати одне одного першим снiгом, не пройтися у валянках по незайманому, не затоптаному людьми та худобою снiговому килиму.

Павло Серафимович якраз задивився у вiкно, спостерiгаючи за дитячою метушнею бiля невеличкоi кучугури снiгу, коли помiтив кобзаря Данила та його поводиря. Чоловiк одразу ж вийшов на вулицю, запросив iх до хати. Данило зайшов, обтрусив снiг iз шапки та кожуха, чемно привiтався до господарiв.

– Дитинко, та ти ж зовсiм змерз! – забiдкалася господиня. – Роззувайся та лiзь на пiч вiдiгрiватися!

Доки Павло Серафимович проводив гостя до столу, жiнка висипала з торбинки на пiч мiшечок проса, простелила кожуха.

– Залазь, Васильку, – скомандувала вона. – Та хутчiш! Лягай на кожуха, а я тобi ще й ковдру теплу принесу. Ще моя мати (царство iй небесне!) навчила мене, як вiдiгрiватися, щоб не захворiти, – говорила вона до хлопчика, який досi трусився вiд холоду. – А тепер попий гаряченького молочка з медом. Вiдiгрiешся, потiм я тебе, дитинко, нагодую.

– Спасибi вам, – стиха промовив хлопчина. Вiн випив молоко, згорнувся калачиком й одразу ж прикрив очi. Жiнка обережно накрила його ковдрою, але Василько того вже не чув: вiн мiцно заснув.

Павло Серафимович почекав, поки старий поiсть галушки зi смаженою цибулею, подав йому ще теплого узвару.

– Дякую тобi, добрий чоловiче! – сказав Данило, поiвши. – Хай тебе Бог береже та посилае усiх благ за твое милосердя!

– Чи пошле? – задумливо промовив Павло Серафимович. – Чекав на тебе, Данило, давно чекав.

– І що ти хотiв почути?

– Турбуе мене ця колективiзацiя.

– Не тебе, чоловiче, одного, – мовив старий. – Усюди щось коiться незрозумiле та лихе.

– Розкажи менi, чи йдуть люди в колгоспи? – поцiкавився чоловiк.

– Йдуть тi, кому втрачати нiчого. Якщо все життя прожив з голим задом, то яка йому рiзниця, де далi бути? Чи не однаково, де ним свiтити? І що такому втрачати? Якщо нема хати, то й пожежi нема чого боятися. Чи не правду я кажу?

– Так, – погодився чоловiк, – ти завжди матiнку-правду кажеш, тому й хочу тебе послухати.

– Якщо бiдняцька родина мала невеликий надiл землi та одну корову, то що iй втрачати? У таких нема чого забирати, бо все одно невеликi надiли для власного господарства лишають. Ось такi селяни й пишуться до комуни. А найбiльше потерпають тi господарi, хто надбав собi i землi, i худоби, i реманенту. Залякують iх: хто не пiде до колгоспу добровiльно, вiдберемо все силою.

– І вiдбирають?

– Чув, що вже е такi випадки. Був хазяiн свого надiлу, став куркуль, ворог радянськоi влади. А який з тоi людини ворог? Ось ти маеш статок, а не задрав носа так, що й кочергою не дiстанеш, не вiдвернувся нi вiд церкви, нi вiд Бога, нi вiд людей. Що ти поганого зробив радянськiй владi? – вже тихiше мовив кобзар. – Податки сплатив? Сплатив! Щось украв? Нi! Когось зобидив, поганим словом обiзвав? Теж нi. Мiг би мене, старого слiпця, не пустити погрiтися? Так, але ж ти завжди був до людей повернутий обличчям, а не спиною. Який з тебе ворог?

Нiчого на це не вiдповiв Павло Серафимович, лише ще бiльше насупив брови. Старий мандрiвник мав рацiю та на словах виклав усi його думки.

– Так того мало, що комунiсти проголошують iх куркулями, розгортають цiлу вiйну проти роботящих людей, так ще й середнякiв, якi не пишуться в комуну, пiдкуркульниками нарекли.

– І вони теж вороги?

– І вони також! Зовсiм недавно люди заздрили справжнiм господарям, потайки мрiючи розбагатiти, мати гарнi надiли, багато худоби. А тепер що? Багатi заздрять бiдним, бо тих нiхто не чiпае. Тож виходить, що працьовитiсть уже не в пошанi? Краще бути ледачим та бiдним, нiж господарем? Я ось вiк прожив, усього по свiту наслухався, але щоб злиднi були у пошанi? Нi, такого ще не було, – розмiрковував старий. – А тепер усiм заправляють комунiсти та комсомольцi. А кого туди приймають? Нi, не справжнiх хазяiв, а найбiднiших. Чи це правильно? Один Бог знае, а я лише його створiння.

Старий замовк. Павло Серафимович сидiв проти нього за столом, поклавши на колiна великi натрудженi руки.

– Тож тепер я маю стидатися свого статку? – з легкою iронiею в голосi спитав вiн.

– Можливо, не соромитися, але й не показувати, що маеш статки, – майже пошепки сказав Данило.

– Поля в комору не сховаеш.

– Згоден, але мудрi люди вже лазiвку знайшли, – шепотiв кобзар, нiби хтось мiг пiдслухати.

– Яку? – упiвголоса запитав Павло Серафимович.

– Не знаю, добра людина, чи тобi це допоможе, але чув, що деякi заможнi люди поля дiлять, щоб не вiдiбрали комунiсти.

– Як то? – поцiкавився чоловiк.

– Вiдписують на синiв, на родичiв або на iншу родину на якийсь час, тобто тимчасово, за змовою. Ось дивись, у тебе великий надiл, ти домовляешся з кимось, дiлиш землю, половину комусь вiдписуеш, i все! Прийшли до тебе чекiсти землю вiдбирати, а ти iм папiрець, документ, значить. Дивiться, кажеш, я свою землю синовi вiддав, тож у мене нема чого забирати, бо залишився невеликий надiл. Повинен же ти десь городину садити? Чи не так?

– Слушна пiдказка! – задоволено мовив чоловiк. – І справдi, можна ж подiлити землю. Але чи вийде у мене?

– Грошенят приплатiть кому треба, то й перепишуть надiл i документи видадуть, – сказав старий, поважно пiднявши вгору пальця.

– Гм… Треба спробувати, – розмiрковуючи про пораду кобзаря, сказав чоловiк. – А худоба? Їi ж не подiлиш?

– І худобу таким чином дiлять! – збуджено сказав старий. – У кого було двi корiвки, вiддають родичам за домовленiстю одну. Знову ж таки: прийшли до тебе, а у хлiвi лише одна корова. Що тут забирати?

– А якщо багато корiв? А ще й бик, конi, кури, гуси, кролi. Що з ними люди роблять?

– Якщо не вдалося роздiлити, то продають худобу. Чув, що на базарах повно i м’яса, i шкiр, i живоi худоби. Краще вже перевести господарство у грошi, нiж задарма вiддати в комуну. Чи не так я кажу?

– Воно-то так, але ж шкода, ой як шкода добру та доглянуту худобу! Було, жену вранцi на пасовисько стадо, а мене розпирае вiд гордощiв: моi корiвки найкращi, угодованi, ситi, великi, вим’я до землi, конi статнi, вичищенi до блиску, пiдкованi. Тепер маю свою гордiсть збути?

– А що робити? Зараз за коня можна вторгувати сто рублiв. Але ж цiна на них ось-ось впаде, бо ти не один такий, хто хоче вигiдно продати. Уже на базарi цiлi ряди коней та корiв, i з кожним днем все бiльше скотини приганяють на продаж. Багато людей не хочуть задарма вiддавати свою худобу, тож i поспiшають ii позбутися. Якось чув вiд людей, що у деяких мiсцях добрий кiнь уже коштуе дев’яносто, а то й i вiсiмдесят рублiв. Дорожче не буде, а ось впасти цiна може. Скотину вiдiбрати можна, а грошi як ти забереш? Правильно я кажу?

– Так, Данило, так, – думаючи про щось свое, вiдповiв чоловiк.

– А курей, гусей, кролiв, – продовжував Данило, – напевно, не будуть вiдбирати. Де ж людинi той шматок м’яса взяти чи яйце дитинi? Чи не так?

– Правильно ти кажеш, Данило, – зiтхнув Павло Серафимович. – Та чи когось це турбуе?

– І ось ще що чував, – продовжив кобзар, – комунiсти закривають церкви, знiмають дзвони, а священникiв арештовують.

– Господи! – чоловiк розмашисто перехрестився. – Безбожники! І Христа на них немае! Де ж тодi людям Богу помолитися? Хто дiтей хрестити буде? Молодят вiнчати? І жити не дають, а помреш – нiкому буде вiдспiвати. Що ж це робиться?! І чим той батюшка завинив? Чим вiн iм не догодив?

– Частенько люди йшли до церкви, щоб не лише помолитися, а й порадитися з панотцями, а тi проти колгоспiв. Кажуть, що i в недiлю будуть люди в комунi працювати, i в свята, бо для комунiстiв Бога не iснуе.

– Антихристи! Безбожники! І не бояться кари Божоi!

– Вони нiчого не бояться, бо влада у iхнiх руках.

– Але ж е на все воля Божа.

– Є. І прийде час, коли безбожники будуть покаранi, а зараз комунiсти та комсомольцi здумали себе i царями, i богами на землi, – притишено сказав старий. – Але ти, добрий чоловiче, про нашу розмову – нiкому! І сам обережний будь у словах. Якщо мене покарають – не бiда, я вже вiк свiй прожив. Та й втрачати менi нема чого. Хiба що кобзу шкода, – усмiхнувся у вуса Данило. – Добрий iнструмент, таких залишилися одиницi.

– І кобзарiв таких, як ти, – додав Павло Серафимович.

– Побалакав з тобою, вiдiгрiвся, наiвся-напився, то треба й честь знати. Будитиму хлопчину та помандрую далi.

– Куди ти пiдеш? Зараз люди пiдiйдуть тебе послухати, та й нiч незабаром. Залишайся тут. Можеш пожити, скiльки тобi треба. Поки е на столi хлiб – доти буду ним пригощати.

– Дякую тобi, – вклонився старий. – Ось переночую й помандрую свiтом далi. Зi мною нiчого не трапиться, а от Василько може захворiти.

Скрипнули дверi, впустивши морознi клуби. До хати почали приходити селяни, щоб послухати пiснi та розповiдi Данила. Зайшла й Варя зi своею нерозлучною подругою. Павло Серафимович усмiхнувся сам собi: дiвчата були в чобiтках та все стрiляли очима, милуючись взуттям.

– Будь вдома за господиню, – шепнув Варi батько, – нам iз матiр’ю треба вiдiйти у справах.

– Добре, – кивнула вона. Дiвчина пiдвела голову та з вдячнiстю подивилася батьковi прямо у вiчi.

– Ось бачиш, – сказала Варя Ганнусi, щойно батько вийшов з хати. – Хотiла сьогоднi поговорити про наше з Андрiем одруження, але знову не вийде. І так завжди: то одне завадить, то iнше, – зiтхнула вона. – Добре, що е кому пiдтримати.

Ганнуся потисла iй руку, заспокоiла, i вже за мить дiвчата заслухалися новою пiснею, яку припас слiпий Данило.




Роздiл 13


Павло Серафимович iшов селом мовчки. Дружина спробувала до нього заговорити, але той був якийсь розгублений, вiдповiдав не до ладу. Надiя добре знала чоловiка: якщо заглибився у своi думки, то марно витягати його звiдти. Тому йшла мовчки, милуючись оновленими вулицями. Повний мiсяць в оточеннi мерехтливих ясних зiрок розливав свое срiбне сяйво, вiд чого снiг вiдсвiчував iще яснiшою бiлизною.

«Дивно, – подумала жiнка, – пiсля обiду була хурделиця, а потiм так раптово зникла, як i з’явилася, давши волю зимi сипнути молодим цнотливим снiжком. На нiч хмарки, витрусивши з себе снiг, як пiр’я з подушки, кудись зникли, звiльнивши мiсце нiчним свiтилам. Якби ж то i в життi щось змiнилося так швидко, поклавши край побоюванням та очiкуванням чогось лихого та неминучого», – розмiрковувала вона, ледь встигаючи за чоловiком.

Павло Серафимович крокував вулицею рiдного села. На вiдмiну вiд дружини, вiн не помiчав змiн, бо були важливiшi справи. Розмова з кобзарем внесла у його душу промiнчик надii. Зараз становище здавалося йому не таким безвихiдним. Вiн добре усвiдомлював, що його плани на майбутне зруйнованi, але кiнець свiту ще не настав. Інодi не можна змiнити долю, тому слiд пом’якшити ii удари, зробити милостивiшою. Потрiбно буде пiти до церкви, поки ii не закрили, попросити вiдпущення грiхiв та дiстати благословення. А щоб доля не вибила стрижень, який його тримае на цьому свiтi, треба прислухатися до поради кобзаря. Його опора – своя земля. І потрiбно зробити все можливе, щоб комуняки не вибили ту опору з-пiд нiг.

Чоловiк так задумався, що мало не минув хату Гордiя. У вiкнах свiтилося. «Напевно, ще вечеряють», – подумав Павло Серафимович, прочиняючи дверi.

Подружжю пощастило. Вони застали у Гордiя ще одного брата – Федора. Павло Серафимович вiддав племiнникам гостинцi, якi привiз iз мiста. За мить дiти вже сидiли на печi, облизуючи з усiх бокiв цукровi «пiвники». Дружина Гордiя Катерина, привiтна повнолиця жiночка, запросила до столу, але Павло Серафимович вiдмовився, пославшись на невiдкладну важливу чоловiчу розмову. Вiн розповiв братам про пораду Данила.

– Менi нема на кого вiдписати землю, – сказав Гордiй. – Дiти ще малi, а сусiди не тi люди. Вони виросли у заздрощах, тож коли почули про колгоспи та про те, що будуть землю вiдбирати, ходять, потираючи руки. Як тiльки вийду надвiр, то зустрiчаю iхнi посмiшки, ледь стримуються, щоб не кинути менi шпильку. Маемо три коня та три корови у своему господарствi. То невже вiдберуть?

– Може, все-таки продаси одну корову та коня? – обережно запитав Павло Серафимович. – Грошi можна сховати, а як все утрясеться, то знову купити.

– Я подумаю, – вiдказав брат.

– Ми з Оксаною не маемо дiтей, – вступив у розмову Федiр, – але спробую поговорити з кумом Костею Цимбалюком. Ми разом iз ним хрестили Гордiевих дiтей, вiн мае невеликий надiл, бо ще не встиг придбати землi. Менi здаеться, що Костя погодиться, якщо, звичайно, не злякаеться. Маю п’ять коней… Шкода менi iх продавати, добрi конi, вгодованi, сильнi. Навiть не знаю, що робити. Напевне знаю одне: менi втрачати нiчого, тому я свое так просто нiкому не вiддам. Хай мене спочатку вб’ють, а потiм забирають.

– Навiщо ти так, брате? – промовив Павло Серафимович. – Ми, Чорножукови, сильнi та живучi. Тож будемо й надалi жити! Чи не так?

Брати ще трохи поговорили, й Павло Серафимович з дружиною пiшли до Ольги.

На подив подружжя, у хатi старшоi доньки не було чути звичного дитячого галасу. Ольга, блiда, як щойно побiлена стiна, лежала на лiжку. Їi чоловiк стривожено та якось розгублено привiтався й одразу ж сiв на стiлець. Бiля Ольги сидiла Улянида. Вона навiть голови не повернула у бiк гостей. Це не здивувало Павла Серафимовича та його дружину: вони знали чудакуватiсть сiльськоi знахарки. Але те, що Улянида сидить бiля доньки, змусило iх стривожитися.

– Що трапилося? – мати швидко, не роздягаючись, пiдiйшла до доньки i лише тодi побачила, що у тiеi вже немае великого живота.

Ольга стомленими сумними очима подивилася на матiр.

– Я втратила дитину, – тихо мовила жiнка.

– Як то? Тобi вже час народжувати.

– Понесла ii нечиста на горище, – встряв у розмову Іван. – А там драбина стара, не витримала, обломилася перекладина, вона й упала згори.

– Драбина стара! – обурився Павло Серафимович. – Одразу видно, який iз тебе господар! Руки з одного мiсця виросли, чи що?!

– Тихо! – зупинила Надiя сварку, яка ось-ось мала вибухнути. – Знайшов час дорiкати! – вже до чоловiка. – І що ж далi?

– Далi? – продовжив Іван. – Олеся побiгла за Улянидою, а я перенiс непритомну Олю до хати. Думав, що розбилася на смерть, прислухався, а вона дихае, хрипко так, але дихае. У неi кровотеча почалася одразу ж…

– Що з дитиною? – стривожено спитала жiнка.

– Вона народилася мертвою, – вiдповiла стишеним голосом Ольга. – Напевно, вбилася, коли я впала.

– Лишенько! – забiдкалася мати. Вона не стрималася, з очей горохом покотилися сльози. – І хто ж був?

– Дiвчинка. Гарненька така, але вся синя, – вiдказала Ольга.

– Де вона? – запитала мати.

– Поховали у садку.

– А чому ж не пiд ганком? Старi люди казали… – почала жiнка, але донька ii спинила:

– Мамо, часи вже не тi. Зрештою, яка рiзниця, де похована? У садку дитинцi буде спокiйнiше.

– А ти як, Олю?

– Голова дуже болить, – пожалiлася Ольга.

– Вдарилася головою? І сильно? Не розбила? – забiдкалася мати.

– Вже не йде кров, – низьким голосом озвалася Улянида. Вона з ложки дала Ользi випити кiлька ковткiв темно-коричневого настою трав. – Це знiме бiль.

Улянида пiдвелася, пильно подивилася на присутнiх, немов лише зараз побачила iх.

– Вона повинна до завтра лежати на спинi на голих дошках, – сказала, дивлячись кудись повз присутнiх. – У неi ушкоджена спина.

– Що?! – мати у вiдчаi сплеснула руками. – Вона пошкодила спину? Ходити буде?

– Дивiться, – Улянида повернулася до недужоi. – Поворуши великим пальцем ноги. Бачите?

– Що ми повиннi побачити? – тремтячим голосом спитала жiнка.

– Пальцi ворушаться, тож ходити буде, – промовила вона, а потiм додала: – Якщо буде робити те, що я скажу. Хребет я iй вправила.

– Дякуемо тобi! Дай Боже тобi здоров’я!

Улянида нiби не чула ii слiв. Вона мовчки вдяглася, накинула хустку. Не прощаючись, вийшла з хати.

– Я проведу! – пiдхопився Іван.

– Не забудь вiддячити жiнцi! – кинула йому навздогiн теща. – Та не скупися, дай i сала, i яець, i кришеникiв![6 - Тут: порiзанi й посушенi шматочки яблук (дiал., заст.).] – але Іван уже не чув.

Батько й мати ще трохи побалакали з донькою, намагаючись ii пiдтримати, але Ольга чи то не любила сентиментiв, чи не звикла до жалощiв.

– Кажiть уже, чого прийшли, – звернулася вона до батькiв.

Павло Серафимович коротко розповiв про пораду Данила.

– Моi старi та й Іван миляться йти до колгоспу, – сказала на те Ольга. – Я ж не пiду. Та й хто глядiти дiтей буде? Поратися по господарству? Я здорова, але не стожильна. Свою землю, яку отримала у придане, нiкому не вiддам. Це мое останне слово.

– Вiдчуваю рiдну кров, – задоволено мовив Павло Серафимович. Вiн уже хотiв прощатися та йти, але вчасно похопився: – Мало не забув! Тут дiтям гостинцi, вiддаси завтра, скажеш, що вiд дiда та баби. А це тобi наш подарунок! – чоловiк дiстав з торбинки картату хустку.

– Дякую, – Ольга слабо всмiхнулася. – Накрийте мене, бо щось морозить.

Зайшла Олеся, щоб посидiти бiля матерi.

– Ви йдiть, – сказала дiвчина, – я побуду з мамою.

Надiя поривалася залишитися на нiч або принаймнi дочекатися Івана, але донька сказала:

– Залиште мене. Я хочу вiдпочити.

Тож Павло Серафимович кивнув дружинi: ходiмо! Вiн хотiв навiдатися ще до Михайла. Син найбiльше його турбував. Якось Чорножукови трималися купи, а Михайло завжди був як вiдрiзаний клапоть: сам по собi. Всi члени iхньоi родини допомагали одне одному, пiдтримували чим могли, а син i допомоги не просив, i сам не квапився прийти. Нiби в ньому не тече кров Чорножукових. Та й господар вiн нiкудишнiй, нема тiеi жилки, що е в усiх близьких родичiв. Чому вiн вирiс такий? Виховувалися ж дiти однаково, росли разом, на однiй землi, а не став вiн справжнiм хазяiном. На жаль.

Павло Серафимович вiддав онукам гостинцi, сiв на лавку. Михайло навiть не запросив батькiв до столу, одразу спитав:

– Прийшли мене вчити жити?

– А що менi тебе вчити? – Павло Серафимович посмiхнувся кутиками губ. – Моя мати казала: вчать, поки дитина впоперек лiжка лежить, а ти вже давно вздовж. Пришли з матiр’ю дiзнатися, якi маеш намiри.

– Ще е час подумати, – уникнув вiдповiдi син. Павло Серафимович вже потайки зрадiв, вирiшивши, що минулого разу Михайло погарячкував, але син сказав: – Остаточно не вирiшив, але зрозумiв, що не хочу жити, як ви.

– Як ми? – брови чоловiка здивовано пiднялися вгору. – Ми щось робили не так?

– Як?! Як?! – роздратовано повторив Михайло. – Я не хочу гарувати з ранку до вечора на своему полi!

– Еге ж! На чужому краще.

– Я в тому сенсi, що не можна все життя працювати, працювати й працювати. Не хочу, щоб моi дiти все життя в навозi просидiли. Хочу нового, кращого життя!

– Ось як ти заговорив! То вiддай все в комуну. Навiщо тобi корови? Дiти й без молока та сметанки проживуть. А сам сиди вдома, плюй у стелю або горобцям дулi крути – все ж таки якась робота.

– Я не сказав, що буду сидiти склавши руки.

– Може, досить? – Надiя торкнулася руки чоловiка.

– Виходить, все-таки ти намилився йти в комуну? – вже спокiйно запитав батько.

– Я ж сказав: ще не знаю, – вiдповiв син.

– Вiзьми, – батько поклав валянки на лавку, – будеш iти в колгосп, взуеш. Може, у них швидше побiжиш туди. Та й невiдомо, чи видадуть комунiсти тобi новi валянки, чи й надалi будеш голими п’ятами свiтити.

Михайло вiдвернувся, нiчого не вiдказавши. Павло Серафимович кивнув до дружини:

– Ходiмо, Надю, додому, вже пiзно, а нам завтра рано вставати. На добранiч, сину, – звернувся вiн до Михайла.

– Бувайте, – буркнув той, не глянувши на батькiв.




Роздiл 14


Іван Михайлович любив гасла. Вiрив: влучний напис на червоному мае зрушити свiдомiсть селян, хоча й розумiв: бiльшiсть людей, якi прийдуть на збори, неграмотнi. Вiн мало переймався тим, що гасло прочитае менша частина, тому так старанно власноруч зробив напис на червонiй тканинi: «Хто не вступить у колгосп, стане ворогом радянськоi влади». Іван Михайлович аж зiпрiв, поки вивiв останню букву. Витерши пiт на лобi хустинкою, зробив останнiй штрих – поставив у кiнцi напису великий жирний знак оклику. Чоловiк сiв на стiлець, милуючись своiм творiнням. Непогано було б написати щось зi слiв товариша Сталiна, який нещодавно оголосив перехiд до повноi лiквiдацii куркульства як класу, але, добре помiркувавши, вирiшив поки що утриматися. Хто знае, що у тих куркуляк на умi? Комунiсти обiйшли всi подвiр’я, провели велику роз’яснювальну роботу, виявили, що частина селян вже готова хоч зараз написати заяву про вступ до колгоспу. Дехто вагаеться, але то справа часу. Тривожило майже вiдкрите вороже ставлення деяких селян до створення колгоспiв. Але Лупiков не з тих, хто звик так просто здатися чи вiдступити. І нехай його прiзвище переiнакшили, зробивши посмiховиськом, – вiн потерпить i дочекаеться свого часу. Його кривдники ще не знають, який вiн стiйкий, витриманий та наполегливий комунiст. Опiр куркулiв буде зламано – Іван Михайлович був у цьому впевнений. Головне, щоб бiльшiсть селян написали заяви, а з меншiстю вiн упораеться…

– Товаришi! – урочисто промовив Іван Михайлович. У примiщеннi, де завис сiрувато-прозорий iдкий тютюновий дим, запала тиша. В оратора вп’ялися сотнi допитливих очей селян, яких скликали на збори. – Свiй виступ хочу почати зi статтi товариша Сталiна, який констатував, що в настроi селян вiдбувся перелом на користь колгоспiв.[7 - Йдеться про статтю Й. Сталiна «Год великого перелома», надруковану в газетi «Правда» 7 листопада 1929 року.] Хочу зазначити, що нами була проведена велика робота з кожним односельцем. Ми виявили, що е багато свiдомих людей, якi правильно розумiють полiтику нашоi держави. Колгоспам бути! – вiн заплескав у долонi. Його пiдтримали комунiсти та комсомольцi, що сидiли на сценi за столом, проте в залi панувала тиша. Доповiдач продовжив описувати всi переваги спiльного господарства, але язикатий старий Пантелеймон не втримався, бовкнув: «Їсти будемо всiм селом з однiеi миски?» Його слова зрушили кригу мовчання, почулися смiх та пожвавлення. Чекiст дещо знервовано закликав до тишi й продовжив доповiдь.

Позаду, на останнiй лавцi, сидiли всi Чорножукови. Крайня в ряду, поруч iз Варею, примостилася Ганнуся. Дiвчина вбралася святково: запнулася квiтчастою хусткою, взула подарованi чобiтки, а щоб видно було нове червоне намисто, розстiбнула кожушину. Коли промовця понесло i вiн почав плести про погрози тим, хто «вчепився в свое господарство руками й ногами», Варя нишком поглянула на батька. У Павла Серафимовича руки стислися в кулаки, аж кiсточки побiлiли. Поруч iз батьком – блiда як крейда мати. Варi стало лячно. За звичкою вона хотiла взяти пiд руку подругу, але та вiдсторонилася.

Зал то завмирав у тишi, то вибухав вигуками й обуреннями, то заповнювався нестримним реготом. Врештi-решт, Лупiков пiдiйшов до основного – запису в колгосп – i запропонував присутнiм висловитися.

– Я вам так скажу, – з мiсця промовила Одарка, – менi нема чого робити у вашому колгоспi. Я – вдова, маю п’ятеро дiтей, але вони в мене ситi та вдягненi. Маю невелике господарство, з якого годую свою сiм’ю, город, невеликий надiл пiд жито. Менi потрiбно обробляти все це, доглядати дiтей, прати iм, готувати iсти. То коли менi ще йти на роботу? З ким полишати малих? Здати корiвок у спiльне господарство? А чим поiти дiтей?

– У тебе цицьки як дiйки у корови, вистачить молока всiм! – крикнув якийсь чоловiк. Хтось засмiявся, але жiнка навiть не посмiхнулася на жарт.

– Воно-то так, – продовжила вона, – але, вибачте, я таки не корова, мого молока на всiх дiтей не вистачить. Тож ви тут сперечайтеся, скiльки завгодно, а менi час: дiти вдома самi залишилися.

Одарка пiдвелася, накинула на голову хустку, поважно пiшла на вихiд. А коли позаду почула голос чекiста з погрозами вiдiбрати i землю, i корiв, жiнка повернулася. Вона скрутила двi великi дулi.

– Ось тобi, а не моiх корiв! – тицьнула вона дулi Лупiкову й пiшла, гордо скинувши вгору голову. Зала вибухнула смiхом, а уповноважений аж побуряковiв.

Коли трохи стихло, Іван Михайлович прискiпливо подивився на тих, хто сидiв в останньому ряду.

– А ви, Чорножукови, що скажете? – звернувся до них. Вмить запанувала тиша.

– Хочеш почути мою думку? – Федiр пiдвiвся. – Скажу одразу: я не пiду в колгосп.

– Ми вже на «ти»? – запитав Лупiков. – Я з тобою телят не пас.

– Оце й погано. Якби пас, то знав би, як тi телята дiстаються. Попереджаю: до мене можете не приходити, я свого нiчого не вiддам.

– Таких, як ти, будемо ссилати, виганяти з села сраною мiтлою! – закричав комунiст. – Несвiдомим елементам немае тут мiсця!

– Ссилай! Вбивай! Рiж мене! Пали! – твердо, впевнено та голосно сказав Федiр. – Але ти не маеш права змусити мене йти в комуну!

– Маю! Маю повне право.

– І хто ж тобi дав таке право: силувати чесних людей?

– Радянська влада, Комунiстична партiя дала менi таке право! – з гордiстю промовив Іван Михайлович. – А ти – куркуль, який нажився за рахунок наймитiв.

– Помиляешся, чекiсте, у мене нема наймитiв.

– А менi зараз байдуже, чи е вони, чи немае. Я знаю одне: серед наших свiдомих селян тобi нема мiсця.

– Бач, як вiн заспiвав! – залементував з мiсця Йосип Петухов. – Досить куркулям скнiти над своiм добром! Вiдiбрати все у них! Корiв вiддати у комуну! Я буду першим, хто напише заяву у колгосп!

– Я – другий! – пiдвiвся його брат.

– Я теж хочу написати заяву! – Ганнуся пiдхопилася з мiсця.

– Ось бачиш, куркульська пика, – задоволено сказав Лупiков, – молодь краще розумiе змiни, якi прийшли в наше життя!

Варя оторопiла. Вона взяла за руку Ганнусю, але та рiзко ii висмикнула. Вона пiдбiгла до столу, стала поруч iз уповноваженим.

– Люди, – сказала вона, розчервонiвшись, – я хочу сказати: досить гнути спини, працюючи на куркулiв. Я i мiй батько багато рокiв працювали на багача, не бачачи бiлого свiту. І просвiту не було видно, якби не утворення колгоспiв. Лише тепер я буду вiдчувати себе господарем вiльноi землi, де ми всi разом будемо вдень працювати, а ввечерi вiдпочивати. Я стану вiльною в колгоспi, бо буду знати, що працюю не на когось, а на себе. А що я мала до цього? Каторжна праця, i все! Для чого? Щоб куркулi торби грошима набивали? Досить! Прийшов мiй час! Я буду третьою, хто напише заяву! – палко мовила вона. Варя насилу вловлювала слова подруги. Не вiрилося, що таке могла казати ii мила Ганнуся, яку батьки любили, як рiдну дитину, обдаровували ii на свята. Вона ж iла з ними з однiеi миски! Як вона може?!

– Я ще хочу сказати, – продовжила Ганнуся. – Я багато працювала на куркуля, а що заробила? Знаете, чим Павло Серафимович зi мною розрахувався? Ось цими дiрявими старими чоботами! – дiвчина пiдiбрала подiл сукнi, демонструючи взуття. Варю нiби обухом по головi вдарили. Слова подруги рiзонули серце, як серп стигле колосся. – Я хочу написати ще одну заяву – на вступ у комсомол! – гордовито заявила Ганнуся. Петухови одразу ж пiдвелися, голосно зааплодували.

– Добре, – Іван Михайлович задоволено посмiхнувся. – Такi свiдомi громадяни нам потрiбнi. Дякую тобi! Хто ще хоче взяти слово? – обвiв присутнiх прискiпливим поглядом.

З мiсця пiдвiвся Михайло Чорножуков. Батько його сiпнув за рукав, але було пiзно – син уже прямував до столу.

– Не буду багатослiвним, – сказав вiн, i його погляд розгублено втiк вiд пильного батькiвського. – Маю i надiл землi, i господарство, але менi зовсiм не шкода вiддати все в комуну. Я хочу нового, кращого життя для себе та своiх дiтей. І мене пишiть!

Михайло не бачив, як зблiд i тяжко зiтхнув Павло Серафимович. Варя злякалася за батька, бо той став схожим на натягнуту струну, яка може обiрватися вiд найменшого дотику. Що буде, якщо батько раптом щось утне? Але чоловiка мiцно тримала за руку дружина. Одна вона почула, як iз його вуст злетiло тихе «Іуда!». Коли бiля столу вишикувалися в чергу охочi писати заяви, Чорножукови мовчки пiдвелися й рушили на вихiд. Чоловiк Ольги засiпався, але вона так його огрiла по спинi важким кулаком, що той замовк i поплiвся за жiнкою. За ними пiшли тi, хто не мав бажання писатися в колгосп. Родина Чорножукових, попрощавшись, розбрелася по своiх домiвках. Варя мовчки йшла позаду батькiв.

Морозне повiтря трохи розсiяло туман у думках Варi. У головi крутився не так вибрик брата, як вчинок Ганнусi. На душi було сумно та бридко, нiби там постiйно жила холодна й бездушна змiя, яку не помiчала. Зараз вона виповзла, ковзнувши по теплому тiлу i залишивши по собi щось неприемне, слизьке, брудне.

Село онiмiло. Поснули синi тiнi. Лише де-не-де свiтилися вiкна та над хатами прямiсiнько в темiнь неба тоненькою цiвкою струменiв сiрий дим. Снiг приспiвував пiд ногами, i вулиця вслухалася в мелодiю крокiв. Лише перед своiм подвiр’ям Павло Серафимович зупинився, сумно глянув доньцi в очi.

– Ось тобi, доню, i намисто, i чобiтки для подружки, – дорiкнув вiн. Донька нiчого не вiдповiла. Горло стисло так, що стало важко дихати. Очi наповнилися слiзьми, але Варя себе стримала, не розплакалася, лише мовчки кивнула. Вона вiдчула: десь поза ii плечима принишкла бiда, яка чекае свого часу. Варя навiть вiдчула ii холодний подих. Дiвчина обернулася – позаду нiкого. Все навколо дрiмало пiд снiговою пеленою, i лише мовчазнi дерева тихо-тихо сiяли срiблястим iнеем…




Роздiл 15


Нiч сипнула на небо пригоршню мерехтливих зiрок. Серед них застиг мовчазний мiсяць. Нiщо не порушувало цiлковиту тишу зимовоi ночi, лише зi стайнi долинуло мирне хропiння коней, якi вчули на подвiр’i свою господиню. Варя усмiхнулася до себе: хитрий Буян, сподiваеться отримати ласощi. Не до нього зараз. Андрiй чекае на неi, а надворi трiщить мороз. Варя вже й не сподiвалася, що зможе вийти непомiченою. У хатi батькiв допiзна горiло свiтло, та й бабуся геть переплутала день iз нiччю – насилу заснула. Варя котячою ходою вислизнула на вулицю i швидко пiшла. Одна згадка про Андрiя – i тiлом пульсуючими поштовхами побiгла кров, зашумiло в головi, шалено закалатало серце. Ще трiшки – i вона в обiймах коханого!

– Любий! – злетiло тихо з ii вуст. – Ти змерз? Господи, у тебе навiть брови взялися памороззю!

– Пусте! – вiдказав Андрiй, а Варя заглянула в його очi, повнi захоплення. – Я б мiг тебе чекати до ранку, аби лише ти прийшла!

– Чи я могла не прийти?! – мовила вона лагiдно.

Андрiй подивився на кохану. У ii поглядi було стiльки нiжностi й тепла, що вiн не стримався – почав покривати ii обличчя, уста, щоки, волосся, що вибилося з-пiд хустки, палкими цiлунками. Їi губи нiби налитi знадою, вiд них неможливо вiдiрватися, ними можна насолоджуватися, смакувати, як джерельною водою в полуденну спеку.

– Моя люба, едина на все життя, – прошепотiв пристрасно юнак, звiльняючи ii тiло вiд зайвого одягу.

– Мiй! – вiдповiла вона згодою, щiльнiше притискаючись до розпашiлого пружного тiла. – Лише мiй! Навiки! До скону…

Їм було тепло i добре, бо вони були разом. Таемне кохання розпалювалося щодень бiльше i бiльше. Коли вони кохалися, Варi здавалося: ще мить – i вона спалахне вогнем, як сухий сiрник, але полум’я кохання лише зiгрiвало закоханих. Андрiй усмiхнувся кутиками вуст, коли помiтив, як снiжинка присiла на розчервонiлу щоку дiвчини та, ледь торкнувшись ii лиця, стала маленькою крапелькою.

– Твоi губи пахнуть примороженими яблуками, – сказав вiн нiжно.

– Справдi? – запитала вона. Просте, навiть безглузде питання. Та чи це важливо? Аби лише чути його голос, вiдчувати на собi такi сильнi й водночас лагiднi руки!

– Люба, моя мила, – мовив юнак лагiдно. – Коли вже ти поговориш з батьками? – на його обличчi вiдбилася щира прикрiсть. – Я не хочу ховатися, нiби злодiй. Хочу бути з тобою завжди!

Їi вii винувато здригнулися.

– Я теж цього хочу, – зiтхнула Варя. – Але ж ти знаеш, що коiться. Батьки ходять як з хреста знятi. Бiда нависла над нами. Люди нiби з глузду з’iхали. Той агiтуе за колгоспи, iнший – проти, кляне уповноваженого на чому свiт стоiть.

– Навiть бiйки були, – додав Андрiй. – Вчора на майданi жiнки вчинили сварку, репетували так, що всiх собак полякали. Тодi пiдтяглися чоловiки, встряли в гризню. Почалася така бiйка, що носи не одного кров’ю заюшили. І було б чого сперечатися?! Нiхто достеменно не знае, що буде у тих колгоспах, а вже ллеться кров. Менi здаеться, що кожен повинен сам вирiшувати, як йому бути.

– А нашi сусiди Петухови гордовитi такi стали – нi на якiй козi не пiд’iдеш! Ми тепер для них нiби вороги. Ось так бувае, – сумно мовила Варя, – були сусiди, а тепер вороги.

– Ступака вибрали головою колгоспу, – сказав Андрiй. – Вiн тепер халяви керiвництву лиже так, нiби чоботи в них цукром притрушенi.

– І що ж воно далi буде? – стривожено спитала Варя.

– Одному Всевишньому вiдомо, – вiдповiв хлопець. – Я написав заяву, бо змусили. Прийшли додому комунiсти: «Пиши», – кажуть, i папiрця сують пiд нiс. Вiдказую, що почекати хочу, подивитися, як воно буде. Так Лупiков аж позеленiв вiд злостi, дiстав нагана, почав ним перед носом матерi розмахувати. Брати онiмiли з переляку, мати на колiна впала перед ними, благае не стрiляти. Все одно менi втрачати нiчого, окрiм злиднiв. Шкода менi стало рiдних. Написав чекiст (хай йому пусто буде!), а я й пiдписати не вмiю, тож поставив хрестика, вони й пiшли геть.

– До нас iще не приходили, – зауважила Варя.

– Цi собаки жодноi хати не оминають.

– Що з нами буде? – з острахом промовила Варя. Вона мiцнiше притислася до хлопця, нiби шукаючи порятунку.

– Я знаю одне: ми повиннi бути разом. Менi не буде життя без тебе. Ти це розумiеш? – вiн заглянув у ii чистi очi.

– Не буду бiльше чекати! – рiшуче сказала вона, не вiдводячи погляду. – Не хочу бiльше критися, бо все одно колишня подружка рознесе про наше кохання, як сорока на хвостi. Нехай краще вiд мене батьки дiзнаються, нiж вiд зрадницi. До речi, як вона?

– Здружилася з твоiми сусiдами. Чув вiд людей, що бачили Ганнусю напiдпитку з Петуховими. До речi, ваш Михайло теж iз ними часто спiлкуеться.

– Нехай. Менi байдуже, – якось дуже сумно промовила Варя. – Любий, я тебе не пiдведу, обiцяю! – зворушливо сказала дiвчина. – Ти прийдеш завтра на наше мiсце, i я розповiм тобi про розмову з батьками. Добре? – осяялась усмiшкою, заглянула коханому у вiчi.

– Згода, – вiдповiв Андрiй. – А якщо не прийдеш?

– Хiба що цепом зв’яжуть, – усмiхнулася Варя. Вона помовчала i вже тихо додала: – Якщо завтра не прийду, то вже нiколи.

– Навiть якщо ми не будемо разом, знай: я буду кохати тебе все свое життя, бо ти i е мое життя. І немае в цiлому свiтi кращоi за тебе!

– Мiй любий, коханий, найрiднiший ти мiй! – промовила розчулена дiвчина. – Все у нас буде добре!

Варя щиро вiрила в своi слова. Лише коли пiдiйшла до свого двору, обернулася. Позаду нiкого не було, але ж вона добре чула, як хтось або щось важко зiтхнуло.

«Невже бiда дихае менi у спину?» – подумала з острахом.

Дiвчина прожогом кинулася до хати, замкнула дверi, прислухалася. Їй знову здалося, що за дверима, бiля ганку, хтось несмiливо тупцюе. Варя метнулася до образiв, на ходу читаючи «Отче наш». Вклякла на колiнах перед iконами. Довго просила у святих прощення за своi грiхи та молила послати iй гарну долю.




Роздiл 16


За снiданком, коли вся родина була вдома, Варя сказала:

– Тату, мамо, менi треба з вами поговорити.

– Та кажи вже, Ластiвко, не червонiй, – лагiдно промовив батько й ледь помiтно усмiхнувся у вуса.

– Я… я… – почала, затинаючись, Варя, але заздалегiдь пiдготовленi слова застрягли кiсткою в горлi. Дiвчина нагнула голову, важко дихала, але не могла вимовити й слова. Здавалося, що вона зiткана з самих нервiв i втратила назавжди голос.

– Щось трапилося? – стривожилася мати i глянула на батька.

– Так! – сказала ледь чутно донька. – Я кохаю Андрiя… Вiддайте мене за нього, – нарештi вимовила вона те, що пiдготувала.

– За Андрiя? – чомусь перепитала мати i глянула на батька.

Павло Серафимович насупив брови, поклав свою улюблену ложку на стiл. У хатi запала така тиша, що, здавалося, чути важке дихання схвильованоi Варi. Час застиг, а в ньому заклякла в очiкуваннi дiвчина, яку знову накрила хвиля пiдсвiдомого страху.

– Не буде цього, – похмуро озвався батько. Мати завмерла з вiдкритим ротом, а Павло Серафимович повторив: – Не буде цього шлюбу.

– Чому?! – не до кiнця усвiдомлюючи слова батька, запитала Варя.

– Вчора я мав розмову з Василем. Я домовився з ним про твое весiлля. Пiдеш за нього, – сказав батько не дуже голосно, але владно i холодно.

Одразу весь свiт для Варi втратив своi кольори. На мить iй здалося, що вона летить у величезну чорну прiрву, з якоi немае вороття. Вона зробила глибокий вдих i несмiливим приниженим голосом сказала:

– Я не пiду за Василя, бо кохаю Андрiя.

Батько подивився на доньку. В ii очах туманiв густий смуток.

– Покохаеш Василя, – сказав батько. – Вiн добрий хлопець.

– А як же Андрiй? – запитала крiзь сльози Варя.

– За добрим чоловiком забудеш його.

– Забути? Як можна? – мовила схвильовано дiвчина. – Забути його – це як згадати людину, яку нiколи не бачив у своему життi.

Варя так благально, збентежено та розгублено дивилася на батька добрими очима, наповненими слiзьми, що вiн не витримав того погляду, опустив очi.

– Тату, не губiть мене! – сказала Варя.

– Я турбуюся про твое майбутне, – промовив вiн глухо. – Чи я можу бажати тобi зла?

– Тодi ж навiщо хочете мене вiддати за нелюбого?

– Щоб твое майбутне було добрим.

– Не може бути добра в мертвому майбутньому! – викрикнула Варя. – Я ж буду як пташка у клiтцi!

– Птахи вiльнi, але й вони звикають до клiтки й продовжують жити.

– А я так не хочу! Мамо, – звернулася Варя до матерi, яка мовчки витирала краечком хустки сльози, – скажiть ви хоч що-небудь!

– Я не знаю, – тихо мовила жiнка. – Твiй батько – мудра людина. Напевно, йому виднiше, як буде краще.

– Можливо, Василь i гарний хлопець, – сказала Варя, – нехай знайде собi iншу дiвчину, але менi вiн огидний.

– Так, Василь – добрий господар, – мовив батько. – Вiн буде про тебе дбати. До того ж вiн один у батькiв, не багатий, але статок мае. Ми дамо тобi гарне придане: корiв, коней, птицю, землю, до того ж стiльки полотна мати приготувала: i перина, i подушки, i вишиванi рушники. Що вам ще потрiбно?

– То дайте все це нам з Андрiем! Вiн непитущий, працьовитий, вiн вiк мене носити на руках буде! – Варя з надiею дивилася то на батька, то на матiр.

– Мое слово: нi! – прозвучало як вирок.

– Але чому?! – з вiдчаем скрикнула Варя.

– Андрiй уже вступив до колгоспу, тож хай би що ми тобi дали – все пiде в комуну. А я цього не допущу! – гримнув батько. – Кажеш, Андрiй непитущий? А я добре пам’ятаю його батька-пияка. І дiд його теж був любитель у чарку заглянути, тому й згорiв вiд горiлки. Варю, доню, я не бажаю тобi зла, але подумай сама: у нього на плечах брати i хвора мати. Тобi доведеться не своiх дiтей глядiти, а тягти на собi цiлу родину! А з Василем ти будеш як у Христа за пазухою.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/svetlana-talan/rozkolote-nebo/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Цей iнструмент мае подвiйну назву: кобза i бандура.




2


Цифра у гасових лампах позначае ширину гнота й вимiрюеться у лiнiях (1/12 дюйма), що вказують на потужнiсть лампи.




3


Постiлка – простирадло.




4


Жлукто – дерев’яна дiжка без дна для замочування бiлизни.




5


ДПУ – Державне полiтичне управлiння.




6


Тут: порiзанi й посушенi шматочки яблук (дiал., заст.).




7


Йдеться про статтю Й. Сталiна «Год великого перелома», надруковану в газетi «Правда» 7 листопада 1929 року.