Душа окаянна
Дарина Гнатко


Початок ХVIII столiття. Украiнськi землi стогнуть пiд владою московського царя Петра…

Лютий i жадiбний пiп Сава Красногляд змусить свою непокiрну доньку Марту позбутися ненародженоi дитини вiд молодого наймита та вiддасть за дружину старому батуринському полковнику. Марта поклялася зраджувати нелюба з кожним зустрiчним та вмить забула про все на свiтi, побачивши Андрiя, полковникового сина. Та старий Мирон не забажае дати дружинi волю заради сина. А всi бiди закоханим здадуться дрiбницями, коли почнеться вiйна… Разом iз вiйськом гетьмана Мазепи вони йтимуть вiд перемог до нищiвноi поразки у Полтавськiй битвi. І едине, що пам’ятатиме Марта, – вона мусить урятувати свого Андрiя…





Дарина Гнатко

Душа окаянна





1


Вечорiло. Над притихлим мiстечком кружляла пухнаста бiла заметiль, голодним звiром завиваючи у полi поза мiстечковою межею та кидаючи у вiкна пригоршнi бiлого, лапатого снiгу. Морозко, непривiтно та якось лячно. У таку негоду краще вдома сидiти.

У великому, просторому будинку панотця Сави Красногляда в цю негiдь тепло та затишно, горять заправленi олiею каганцi, стрибають вогники лампад перед святими образами, й тепло, легке та затишне, наповнюе велику свiтлицю, торкаючись м’яким свiтлом замислених мовчазних лиць трьох жiнок, що сидять укупi бiля вогнища за вишиванням. Двi ще досить молодi, й одна в лiтах – священикова дружина. Мовчать. Васса Карпiвна, вродлива ще, тендiтна попадя, спокiйними рухами вишивае рушник i час вiд часу скидае свiтлими блакитними очима на насуплене личко молодшоi донечки. Марта – ii наймолодша та найулюбленiша дочка. Що вже болiло, що вже страждало за нею материнське серце Васси. Волелюбна й непримхлива, ця остання Вассина дитина була iй постiйним болем i тугою. Глибоко зачаiвся острах за нею в материному серцi, боялася вона, недаремно боялася за Марту. Та був би отець Сава не такий лютий, не такий жорстокосердий, i бодай трiшки поводився з Мартою злагiднiше… Де там! Дарма що мае сан i стоiть перед престолом Божим, лиха таки людина, i довгi роки служiння Господовi анiтрохи не пом’якшили його серця, не змiнили гнiвливого, жорстокого норову. Сама Васса за роки подружнього життя вже якось iзвиклася з тим його лютуванням, хоч бувало й дiставала вiд його гарячоi руки таких побоiв, що тиждень тiло вогнем пекло. Втiм, усе це забувалося та пробачалося, до того ж давно вже не чiпала ii важка чоловiкова рука. Інша рiч замолоду… Важко те пригадувати. Бо чи ж могла вона, молода й вродлива дочка конотопського писаря, подумати, що огрядний, хороший з лиця удiвець, посватавшись до неi напередоднi прийняття священицького сану, виявиться таким жорстоким чоловiком? Нi, тодi вiн був улесливим, так умiв сподобатися, що наiвне ii, дiвоче серце розтануло, потягнулося до нього. І тому згодою вiдповiла вона, коли батько ii запитав, чи вiддасться за Саву Красногляда.

Васса Карпiвна зiтхнула.

Либонь, у недобру годину з’явився в ii життi Сава Данилович, бо жодного дня не була вона з ним щасливою. Пiсля весiлля перед нею постала зовсiм iнша, незнайома доти людина. Не було вже того ввiчливого, навiть улесливого, чоловiка, якого знала вона до шлюбу. Вiн явив нове лице, спотворене гнiвом i жорстокiстю. Та дороги назад вже не було, й життя ii перетворилось на безкiнечне терпiння, терпiння недоброго норову чоловiкового, яке тiльки слабшало пiд час виношування дiточок, що iх народила вона аж дев’ятеро, а живими лишилося п’ятеро, два сини та три донечки. А може, така вже була в неi вдача, бо покiрливо, мовчечки зносила докори та побиття чоловiковi, тiльки у вiрi, у молитвах беручи сили не озлобитися, не горiти в навiсному вогнi злостi, а пробачати кожного разу людинi, з котрою повiнчано ii перед вiвтарем та яка так часто зносила над нею дужу свою руку. І не знав нiхто, як важко було iй iнодi пробачити йому. То вiдали тiльки Господь Бог та тиша ii спочивальнi, про то знала тiльки глупа темна нiч, коли жiнка не могла заснути вiд болю й тихо плакала, до кровi закусивши вуста, аби вiн, мучитель, не почув того плачу.

Та все минае в цьому свiтi. Зникали на тiлi синцi, вщухав бiль, а там iз часом порiдшали побиття: отець Сава наче й сам почав утомлюватись вiд лютування на дружину, чи, може ж, старiшав, утрачав сили. Поступово забувала Васса тi страшнii днi, коли частенько лютував чоловiк, закривавленими слiзьми змилося минуле й поволi пробачалось. А дiти зростали…

Двi старшi дочки успадкували ii вдачу покривати голову хусткою покори, а ось Марта, Мартуся… Із самого малечку виявляла вона незалежний, волелюбний норов, узявши вiд батька бiльше, нiж того бажалося Вассi. Щоправда, не взяла вона вiд Сави найгiршого – його лютi та жорстокостi, серця черствого. Далебi, анi лютою, анi жорстокою Марта, на щастя, не була, але й покiрливостi не виявляла вона жодноi хвилини свого недовгого вiку. І саме це найбiльше лякало Вассу, бо дедалi дужчало невдоволення панотця Сави до Марти, ii бунтiвних слiв… Васса, чуючи серцем материнським, чекала вибуху, не бажала, але думала – ану ж як iзнов у чоловiковi прокинеться той лютий звiр, що дрiмав усi цi роки, i важка, незважаючи на роки немолодi, рука отця Сави опуститься вже не на неi, а на юне тiло коханоi донi. І вибух той стався. Саме тодi, коли середню дочку отець Сава вiддав замiж за геть старого згорбленого пана урядника Кирила Мозолевича. Дiвчата, i Марта, й Ганна, були завжди дуже близькi мiж собою, i Ганнин розпач вiд батькiвськоi волi Марта, вдавалося, сприйняла, мов свiй власний. Вона вiдважилась на те, чого нiколи не могла собi дозволити сама Васса, – пiшла супроти батька, вимагала в нього не нiвечити життя Ганни… А Васса тремтiла поруч, щомитi чекаючи, що ось зараз Сава вдарить Марту, вдарить сильно та несподiвано, як вдарив колись ii, смиряючи важкою рукою. І вiн справдi вдарив, ударив лише раз, дзвiнким ляпасом по лицю, але того ляпаса було досить, щоб зробити iх ворогами. Однак не допомогло нiчого, Ганна стала дружиною Мозолевича, i в день iхнього вiнчання у стiнах церкви Васса почула вiд Марти слова, якi змусили ii здригнутися.

– Я ненавиджу його, – тихо проказала вона, не зводячи чорних очей з вiвтаря, в якому стояв панотець Сава, вдоволений та пишно вбраний з нагоди вiнчання середульшоi доньки з багатим паном.

Васса тодi налякано захрестилась.

– Що це ти, доню, грiх таке казати.

Марта палахнула очима.

– А йому не е грiх?

Усе, i слова супроти неi не скажеш, не вкладеш у серце того, що треба прощати, як прощав колись Господь i нам заповiв у Святому Письмi. Пече дитину болюча, пекельна та отруйна образа за сестру, i бачить Васса, як горить Марта в тому вогнищi, а вдiяти нiчого не здужае, не мае вона впливу на кохану доню, а чи ж не вмiе розповiсти усе так, щоб дiйшли слова до доньчиного серця, торкнулися його. Нi, не вмiе…

За вiкном почулося iржання коней, i Васса помiтила, як здригнулася Марта, як i без того ii похмуре лице насупилося ще дужче, i гостра голка вколола бiлий пальчик. Донька, одначе, вдавалось, i не завважила того, i крапельок кровi не вгледiла, напруженим, застиглим поглядом уп’явшись у вiкно, за яким карколомно кружляла вiхола, чулись чоловiчi голоси та iржання коней.

Отець Сава повернувся додому.

Васса глибоко зiтхнула й вiдклала вбiк свое шитво, сковзнувши поглядом по червоних маках. Чоловiка не було вдома довгенько, з тиждень тому вiд’iхав на архiерееве запрошення до Полтави. І ввесь той час, хоча й грiшно було так думати, вiльнiше дихалося в хатi без нього. Явдоха, молода невiстка, котра дуже боялася свекра, немов уся розквiтла, та й Марта розкошувала, хоча й похмурнiло ii чоло в тузi за коханим парубком Микитою, а все ж i всмiхнеться, i заспiвае коли, чого зроду не дозволяла собi вдома при батьковi.

Затупотiли чоботи в сiнях, зачулися голоси, помiж яких вирiзнявся гучний бас отця Сави, що так гоже красував слух у стiнах церкви пiд час Божоi вiдправи, навертаючи на вицвiлi очi лiтнiх парафiянок сльози. Той самий голос, який несамовито ревiв у страшнi хвилини панотцевого гнiву. Дверi заскрипiли, гойднулися, вiдчиняючись i пропускаючи в теплу свiтлицю прохолоду сiней та подих зими. Та i його ж, господаря панотця Саву, у довгiй хутрянiй шубi та в шапцi. Високий, широкий у плечах та ще доволi дужий, як на своi майже сiмдесят лiт, з напiвпосивiлим чорнявим волоссям та гострим поглядом вогняних чорних очей отець Сава Красногляд залишався ще привабливим чоловiком, а поважний вiк тiльки доповнював ту привабливiсть, не окрадаючи ii. Марта була схожа на батька: таке саме темне, майже чорне, волосся, вродливе, хоча й з менш рiзкими рисами, лице та чорнi очi. Тридцять рокiв шлюбу не минулися даремно для Васси, i одного погляду на чоловiка iй досить було, щоб зрозумiти його настрiй, побачити вдоволення на позбавленому зморшок обличчi. Хтозна, чи ласкавий прийом архiереiв, а чи ще щось вiдрадне утiшило серце чоловiковi. Вiд’iздив до Полтави у геть кепському настроi, похмурий та крикливий, з насупленими бровами. А тепер он удоволений який ввiйшов до свiтлицi, мало не сяе, ще й колядку рiздвяну мугикае собi пiд носа. Утiм, Вассi нiяк не покiйно вiд пiсень його тих, навпаки, тривогою, мов iмлою, серце криеться.

Господарем, владним та холоднуватим, увiйшов отець Сава до свiтлицi свого будинку, куценькими звиклими рухами перехрестився на iкони з потемнiлими суворими ликами в червоному кутку i всмiхнувся знайомою скупою усмiшкою.

– Ну, що заклякли? Ходiть пiд благословiння!

Васса перша, яко старша, схилила покiрно голову пiд iерейське благословiння чоловiка, човником склавши долонi.

– Чи добре ж iз’iздив, батечку?

Отець Сава знов усмiхнувся, поблагословив ii та вдоволеним голосом загудiв:

– Ой, i не питайся, матiнко. Ще таких вдалих вiдвiдин Владики в мене не було. Пишайся, матiнко, твого дому торкнулася велика благодать Божа. Аз, многогрiшний, – зарокотiв отець Сава, гордовито поблискуючи чорним недобрим оком, – iерей, слуга Господнiй, сподобився честi бути нагородженим коштовним золотим хрестом i… – Батько поважно змовк, обвiв поглядом лице кожноi з жiнок, i на мить, коли поглянув на Марту, в очах його промайнула тiнь темного невдоволення, – i грамотою, – провадив далi, – згiдно з якою я тепер протоiерей та благочинний Диканьки.

Васса радiсно сплеснула руками.

– Батечку…

Красногляд добродушно шикнув.

– Цить, матiнко, i радiй з того, що першою дiстала благословiння вiд протоiерея, та ще й благочинного. А стривай-но, я тобi ще щось покажу. – Обережними, повiльними рухами розстiбнув вiн свою шубу, зняв ii, кинувши разом iз шапкою в руки догiдливо застиглого поряд служки й, залишившись у чорнiй, шовком гаптованiй на горловинi дружининими руками, рясi, полiз до кишенi, з якоi витягнув бiлу вишиту хустинку. Немов найбiльшу коштовнiсть простягнув вiн ii до Васси однiею рукою, а другою розгорнув обережно, i Васса з Явдохою зачудовано ахнули, побачивши на бiлiй тканинi хустки сяючий золотий хрест, щедро цяцькований червоним та синiм самоцвiтом. Марта ж холодно зиркнула на батькiвську нагороду вiд архiерея та вiдвернулась.

Отець Сава поцiлував благоговiйно хрест.

– Дякувати Господовi, зацiнував таки Владика мою багаторiчну працю та вiрнiсть святiй матiнцi церквi, не оминув милiстю. – Отець Сава поманив до себе Явдоху. – Ну, майбутня матiнко, ходи-но сюди.

Явдоха, невеличка на зрiст, миловида молодиця з темним волоссям та покiрливими темними очима, негнiвливе, лагiдне створiння, яке починало дрижати, щойно господар гаркав могутнiм голосом, несмiливо наблизилась. Важка за першою дитиною, вона, бувало, й непритомнiла вiд страху перед свекром, але не послухатись його… О, таке навiть не спадало iй на гадку. Донька звичайного сiльського дячка, одна з вiсьмох його дiтей, вихована в простотi та невибагливостi бiдноi багатодiтноi родини, вона за велике щастя вважала замiжжя свое з Панасом, сином хоча й не надто заможного, але й не бiдного iерея Сави Красногляда, i свекруху, мов матiнку рiдну, до серця впустила. Та ось свекор, такий не схожий на батечка, тихого та благоговiйного служки Божого, наганяв на Явдоху часом добрячого холоду. Якi вiдправи вiн чинив i як чарiвно лунав голос його в словах святоi молитви з одного боку, та яким потворним ставав той голос iерейський, коли панотець Сава лютував. У тi хвилини Явдоха була ладна бiгти, куди очi дивляться, аби подалi вiд гнiву його страшного.

Отець Сава поблагословив ii хрестом.

– Як онучка? – запитав вiн доволi приязно, та Явдоха вiри тiй приязностi не мала, бо знала, що свекор полюбив ii через силу, i за бiднiсть батькову, i за посаг досить скромний, та помовчував, побоювався гнiву сина свого старшого, Панаса, котрий силу та норов успадкував батькiвськi, та молодим був, тому й дужим, i не дозволив життя свого калiчити, зi своеi волi одружився з Явдохою, не став коритися батьковi, як сестри.

Явдоха поцiлувала хрест.

– Добре, батечку.

– Іерея майбутнього носиш, – упевнено та вдоволено проказав Красногляд i обернув очi до Марти. Васса вiдразу ж уся напружилася, благально поглянувши на доню, неначе прохала: не гнiви ти батька, не пробуджуй своiм норовом у ньому звiра лютого, вколисаного милiстю та щедрiстю епископовою. Де там! Марта вже норовливо виблискувала очима й, непорушно стоячи, усiм виглядом своiм давала на розум, що пiд благословiння до батька не пiде. Немов не помiчаючи того ii стану, отець Сава промовив: – Ну, дочко, чого стоiш? Ходи, i тебе поблагословлю.

Марта вiдступилася на крок.

– Не треба мене благословляти!

Васса простягнула до неi руку.

– Доню, що ж ти…

– Облиш ii, Вассо, – обiрвав жiнку Красногляд, i Васса вiдчула, як затислося серце. Добродушнiсть чоловiкова та привiтнiсть умить зникли, i посеред свiтлицi стояла вже постать знайомого родинi похмурого панотця Сави. – Не бажае засягнути Божого благословiння, то й нехай, може, воно й на краще, нема чого брудними вустами каляти святинi. – Вiн любовно загорнув у хустинку хреста й не помiтив, як здригнулася Васса вiд його слiв та як палахнули вогнем чорнi Мартинi очi. Перехрестившись, вiн поклав свою високу нагороду пiд iконами i якусь мить постояв, певне, молитовно дякуючи Господовi за дiстану милiсть. Васса з болем завважила вираз презирства в очах доньки. А Красногляд уже випростав спину й хитнув головою на порожнiй стiл. – А що, Вассо, попоiсти менi дадуть?

Ураз дружина заворушилася.

– Зараз, зараз. Улько! – гукнула вона до прислужницi й неспокiйною птахою полинула до дверей кухнi, полишивши чоловiка з дочкою в напруженому, ворожому мовчаннi. Явдоха, сторожко поблимуючи на свекра темними очима, обережно притулилась на краю стiльчика, взяла до рук свое шитво, але вишивати не стала, завмерла, роздивляючись вiзерунок i скоса позираючи на Марту.

А Красногляд пройшовся свiтлицею, солодко потягнувся та й усiвся за стiл обiднiй на широку лаву, що була заслана витканою Вассиними руками ковдрою в червону та блакитну смужку, але важкого, ворожого мовчання, яке опанувало свiтлицю, не порушив. Лише вряди-годи позиркував на Марту, котра, закинувши гордовито голову, застигла посеред свiтлицi.

За п’ять хвилин Васса повернулася, тривожно поглянула на Марту й всмiхнулась до чоловiка.

– Зараз вже Улька борщику внесе, – доповiла вона, жалкуючи, що втратив Сава той добродушний настрiй, з яким приiхав iз Полтави, – чекай тепер знову лютi, а все через Марту з ii нестриманiстю, з гордощами ii красноглядiвськими.

Отець Сава промовчав, зашепотiвши «Отче наш». Перед обiдом вiн майже завжди мовчав, шепотiв ото молитву про себе, хрестився та благословляв наiдки. А попоiсти любив. Навiть зараз, у пiст, не вiдмовився вiд доброi миски гарячого борщу, пiсного, з квасолькою та з пухкими пампушками. А за борщем присунув до себе ще добрий полумисок гречаних галушок, засмажених золотаво-коричневою цибулею, i запив узваром iз сушених груш. Поки вiн iв, жiнки у свiтлицi мовчали, та мовчання те було рiзне. Явдоха при свекровi робилася геть нiмою, Васса тривожилась за Марту, а Марта… Марта, з усього видко, ледве стримувалась, аби не наскочити на батька з гнiвливими словами, аби не вилити йому всiеi образи, що переповнювала зараз бунтiвливу ii душу.

Нарештi панотець Сава покiнчив зi смачною вечерею i побожно перехрестився на iкони в мовчазнiй подяцi за земнi блага. Васса хитнула головою до Ульки, щоб та прибрала зi столу. Дiвчина хутко кинулась виконувати наказ. Слухняна та моторна, ця темнокоса дiвка була сирота й глибоко вiддана Красноглядам, особливо ж Мартi, з котрою була й вiку одного, i зростала разом, пiсля того як ще малою дитиною пiдiбрала ii Васса. Але i ii життя торкнулась важка рука отця Сави, а проте Уляна, свята душенька, зла на нього не тримала, тiльки очi опускала, покiрливо приймаючи волю господаря, кожне слово якого було для неi волею Господа, i, на вiдмiну вiд Марти, вона i в думцi собi не клала, що можна не послухатися.

– Маю для вас iще новину, – заговорив Красногляд, i Васса звела на нього запитливо очi, зачувши в голосi вдоволення, нову, ледве стримувану радiсть, що робила голос його бiльш оксамитовим.

Жiнка обережно вiдклала шитво.

– І що ж це, батечку?

Отець Сава вдоволено примружив чорнi очi.

– Велике диво лучилося, матiнко, – пророкотiв вiн, ще раз побожно перехрестившись на iкони. – І за диво те я вiдслужу взавтра ж Господовi подячного молебна.

– Та що ж таке сталося?

– То слухайте ж. – На мить вiн скинув замислено очима на вродливе напружене лице Марти, i у Васси затиснуло серце недобрим передчуттям. – В архiерейському домi, у тому палацi, куди люб’язно запросив мене Владика, випало менi познайомитися з вельми шанованим, заможним чоловiком, поважним полковником, улюбленцем самого гетьмана Мазепи паном Мироном Карповичем Ковальським. – Вiн помовчав, дивлячись на Марту, i казав далi: – Жаль стало менi того полковника. Чоловiк вiн уже не молодий, у лiтах, удiвцем лишився зовсiм недавно – втратив кохану дружину через важку ii хворобу. Три роки минуло, як живе одинаком, проте таке життя не любе йому, i шукае вiн тепер дружину. Та не просту дружину, бо натхнений коханням нашого гетьмана, що полюбив Мотрю Кочубеевну, бажае цей полковник i собi знайти молоду та вродливу дружину, бажано з Диканьки, де вроджуються такi красунi, як Мотря Василiвна.

Васса застигла на мить, метнула оком на Марту i вiдразу ж уторопала, серцем своiм учула, яку дружину бажае для того полковника чоловiк, учула й захолонула.

Марту!

– Батечку, – заговорила вона з благанням у голосi, хоча знала, що даремнi тi слова ii, зроду не було такого, щоб чоловiк дослухався до ii, жiнчиного, голосу. Могла вона й цiлiсiнький день умовляти й благати, однак нiколи не слухав вiн тих умовлянь, вiдхрещувався вiд жiнчиних слiв. Оце й зараз погрозливо нахмурив брови.

– Цить, матiнко, – шикнув на дружину Красногляд. – Ковальськi тi такi люди заможнi, що наш пан Кочубей i ввi снi не снив iхнiх статкiв. Отож хоч кричiть, хоч коси рвiть, а я запросив цього пана полковника до нас на Рiздво. Вiдправимо для нього врочисту святкову службу, iз Мартою познайомимо…

– Нi! – Несамовитий пронизливий крик Мартин оглушливим вiдлунням прокотився свiтлицею та почувся в усьому будинку, змусивши здригнутися й затремтiти прислужникiв. Васса вiдразу ж кинулась до дочки, спробувала вхопити за руку, та де вже там, вирвалася та вiд матерi, пiдлетiла до столу, безстрашна й стрiмка, нахилилась до батька й не промовила, а просичала прямо в вiчi: – Нi, я вам не Ганя, й не Марусина, покiрливо покалiчити свого життя не дам.

Отець Сава вмить почервонiв, а там як гаркне:

– Ану цить, бiсова угоднице! Що накажу, те й робитимеш! Це ж де таке хто видав – щоб супроти батька йти.

Марта у вiдповiдь лиш вуста своi покривила гарнi та пишнi, але очей, що палахкотiли ненавистю та випромiнювали дух непокори, не вiдвела, зустрiла погрозливий погляд батькiв без остраху, яко справжня Красноглядiвна.

– Що хочте менi робiть, хоч до смертi забийте, – правила свое вона, така молода та гарна, що бери й милуйся, – а за того вашого полковника я не вiддамся.

Красногляд напружився.

– Вiддасися, нiкуди ти в мене не подiнешся, – запевнив вiн норовливу дочку, гнiвно поблискуючи очима та змушуючи серце Васси затинатися вiд болю, гiркого болю за кохану дочку. Бачила мати, що прокидаеться вже в чоловiковi той звiр заснулий, що наливав очi його лютим злом та кривавою iмлою, i робився вiн тодi спроможним на будь-що. – Треба буде, я тебе й напiвживою за коси потягну до вiвтаря, а за пана Ковальського, аби засватав, вiддам, не роздумуючи.

Марта гнiвливо зиркнула чорним оком.

– Хоч би там що, не пiду! Вдавлю себе, вiзьму грiх на душу, а по-вашому все одно не буде! – вигукнула, гордовито випростовуючись. Васса вiд тих слiв ii похолонула й дрiбно-дрiбно захрестила груди. Он як позиркуе, гаряча та нестримна, а що як справдi заподiе собi щось? Господи, заступи й помилуй ii вiд такого грiха, про який i подумати страшно, не то що промовити.

Вона кинулась до доньки.

– Мартуню!

– Ану цить! – заревiв могутнiм голосом отець Сава з такою силою, що пополотнiла Явдоха трохи не зомлiла, але Марта навiть не здригнулась, гордовито стояла перед розгнiваним батьком, чия лють дедалi дужчала. І Васса знала, чом суперечить йому Марта, чом спокою вона не мае, чом кидае в лице батьковi цi непокiрливi слова. Не може вибачити, бiдолаха, йому того, що забрав у неi Микиту, нещадним крадiем украв у молодшоi дочки перше кохання. – Досить пестити вже ii, бiсову душу, i так випестила та викохала змiюку в домi моiм! Та я свого не полишу, пана полковника через примхи дурноi дiвки не втрачу. Затям собi добре, Марто, ти все одно вволиш мою волю.

– Нi!

Мить, i важка, з товстими пальцями рука, що в храмi Божiм чинила вiдправи, саднула в нiжне бiле личко Мартине. Гордовита голiвка з важкою, товстою косою гойднулась назад, а з розбитоi нижньоi губи червоною стрiчечкою зазмiiлася свiжа кров.

– От душа проклята, окаянна, – засичав Красногляд i вдарив ще раз. Почервонiла вiд ляпаса того лiва блiда щiчка нiжного лиця попiвни затряслася вся. Нажахана Васса заклякла й не здужала поворухнутись, але Марта гордо звела голову, смiло дивлячись на батька очима, сповненими ненавистi. – Я навчу тебе, як бути послушною батьковi! Досить вже ховатись за материними спiдницями, дорослою вже стала, коли з парубками кохатися ласою зробилась, блуднице вавилонська, душе окаянна! І молися в пiст, молися до самого Рiздва, аби пузатою вiд того клятого Мiрошника не стала, бо своiми ж руками вдавлю.

Марта безстрашно закинула голову.

– То давiть уже зараз!

Отець Сава пiдозрiло зiщулився.

– Невже пузата?

Васса недовiрливо поглянула на дочку. У чорних очах Мартиних жеврiв переможний вогник. Господи, донечко люба, донечко ж ти рiднесенька, що ж бо ти накоiла? Як змогла ти, дитя чисте та невинне, вiддатися чоловiковi, нехай i коханому, до святого вiнця?

Очi Красногляда налилися кров’ю.

– Кажи, тварюко! Пузата?!

Марта тiльки коротко кинула у вiдповiдь:

– Так!

Серцем вiдчула Васса, що чоловiк зараз кинеться на донечку, кинеться вже не тiльки личко вродливе вдарити, а й тiло юне стусанами бити, красу нiвечити, що ii вона, Васса, викохала. І похопилася до чоловiка, затуляючи тiлом свою кровиночку. Та де там! Вiдкинув вiн ii, мов ведмiдь птаху, пазурами нещадними вхопився в тiло пiд свиткою i з такою силою жбурнув об стiну, що Васса на мить утратила пам’ять вiд гострого болю в руцi. І вже мiж Мартою та ii кривдником не залишилося нiкого, хто б захистив, закрив собою дитя Вассине вiд нещадного гнiву батька рiдного, вiд – сором людям сказати – iерея Божого, котрий вмiв так службу правити, що навiть звиклi до всякого в боях козаки не стримували слiз. Та чи знав хто, яким мiг бути цей служитель Божий у хвилини страшноi, нелюдськоi лютi? Чи уявляв хто, що не тiльки дружину духопелами був спроможний почастувати, а й власне дитя, плоть вiд плотi своеi здатен кинутись душити? Господь, певне, в ту мить вiдвернувсь од дому свого служителя, i Васса скрiзь туман болю побачила, як дужi руки чоловiковi зiмкнулись на тонкiй бiлiй шийцi доньки, i долинуло до неi його нелюдське гарчання.

– Я тебе породив, я тебе й задавлю!

Васса закричала, страшно закричала, зiйшовши на хрип, i крик той був криком смертельно враженоi в саме серце живоi iстоти, криком пораненоi гострим страхом та болем за дитину матерi, на очах у якоi iнша людина, що прожила з нею тридцять рокiв i куцою, далекою ласкою подарувала iй це дитя, тепер намагалась вiдiбрати безцiнне життя рiдноi кровинки. Забувши про бiль, Васса знову кинулась до чоловiка, силкуючись вiдтягнути його дужу, кремезну постать вiд донечки, вiдтягнути руки тi сильнi, що нещадно вп’ялися в шию Мартi.

– Саво, батечку, вiдпусти! Благаю!

Та чи чув вiн ii, цей звiр, що вселився в немолоде вже тiло ii чоловiка? Хто його знае, заслiплений нападом лютi, вiн навiть не здригнувся, тiльки знову штовхнув Вассу лiктем, ослабивши на мить тиск своiх сильних пальцiв на Мартинiй шиi. І можливо, саме ця мить урятувала iй життя. Нараз гучно застогнали всiнешнi дверi й до хати, впускаючи морозяне повiтря, увiйшли сини отця Сави.

– Здурiли, батьку?

Панас, дужий та високий, весь у Красногляда, зараз ведмедем кинувся на батька, який геть стеряв розум вiд лютi. Марта вже хрипiла, коли дужi братовi руки вiдтягнули вiд неi панотця, i знесилено впала на руки Данила, молодшого з братiв.

Отець Сава рвався з Панасових рук.

– Пусти, iроде! Нехай вдавлю блудницю кляту!

– Вгамуйтеся, батьку, – спокiйним голосом озвався Панас, мiцно тримаючи панотця.

Васса кинулась до доньки.

– Жива, донечко, жива! Жива, лебiдонько! – тихо заплакала вона, притискаючи дочку до себе, до свого серця зраненого, намагаючись не дивитися на страшнi червонi знаки вiд чоловiкових пальцiв, що проступали на бiлiй шиi Марти. Дiвчина, немов утративши всi сили пiсля батькового нападу, довiрливо притулилася до теплого тiла матерi. Прохолонув трiшки й Красногляд у мiцних руках старшого сина, вже не рвався до Марти з такою силою, а тiльки позиркував зле. Запала врештi важка, немирна тиша. Васса тримала доньку й налитими слiзьми очима вглядалася в скорботний, мовчазний образ Богородицi, i серце ii у вiдчаi волало до Неба – за що ж напасть така iхнiй родинi, за що iм нещастя таке? Та вони ж i постiв дотримуються, i панотець вiдправи якi чинить, i пожертви бiднотi не жалкуе. То за що ж лишенько отаке родину спiткало, за якi грiхи та беззаконня не вгледiла вона доньки своеi виплеканоi? За що, за що ж рiдний батько, слуга Божий, мало не вдушив рiдну доню? Та мовчало Небо, мовчала Пречиста, скорботна та сувора мальованим ликом.

Урештi отець Сава заспокоiвся.

– Вiдпусти, – тихо промовив вiн до Панаса, пересмикуючи плечем i невдоволено поглядаючи на сина. – Не займатиму я вже ii! Нехай живе, блудниця вавилонська!

Панас вiдпустив, але очей з батька не зводив. Та Красногляд не кидався бiльше до Марти, i той звiр, що оволодiв був ним з такою вбивчою силою, полишив його розгарячiле тiло. Утомленою, старечою ходою попрямував отець Сава до столу, важко опустився на лаву й зi здивованим виразом поглянув на своi руки.

– До грiха мало не довела, нечестивиця, – просичав вiн, обпiкаючи застиглу стихлу Марту ненависним поглядом. У свiтлицi ще вчувалася напруга. Забута всiма Явдося, як кликав дружину Панас, блiда, мов тiльки-но вибiлена стеля, сидiла непорушно, затиснувши зсудомленими пальцями непотрiбне вже iй шитво. Марта тихо хлипала, ткнувшись головою в материнi груди. А з вiдчинених дверей кухнi обережно заглядали, лупаючи очима, перестрашенi прислужники. – Замкнiть у кiмнатi, вражу дочку! – гримнув Красногляд.

Васса сiпнулась.

– Батечку…

– Цить! – Знов iскра лютi проскочила в неспокiйних очах панотця. Васса налякано змовкла й швидко потягнула вже покiрливу Марту зi свiтлицi, а отець Сава ще довго сидiв за столом, замислений та мовчазний, геть утративши радiсть свою вiд архiереевоi милостi.


* * *

Темна похмура нiч облягла стихлий будинок отця Сави Красногляда, повновладною господинею нишпорила вона по кiмнатах, зазираючи у втомленi лиця та навiюючи кому легкий, а кому важкий, немирний сон. І тiльки з Мартиноi вiдпочивальнi втiкала роздратовано, зазирнувши та побачивши жовтувату iмлу каганця та напружену дiвочу постать, що застигла нерухомо на встеленому пухкою, з лебединого пуху, периною, лiжку.

Мартi все не спалося, налитi невиплаканими пекучими злими слiзьми очi вперто не хотiли стулятися, вирячившись на жовтуватий вогник каганця, та не помiчаючи його. Мама вже заснула, утомлено притулившись спиною до стiни. Як сидiла над нею, ллючи гiркi сльози, так i здолiв ii сон. Хотiла пробудити ii, вкласти на свою м’яку перину, хай би поспала по-людськи, та не гоже, гадала, будити ii, зривати той сон, що опанував рiдненьку, бо ж чи засне вона так мiцно, як зараз, а чи знов почне плакати болюче.

Марта зiтхнула. Годi було зрозумiти iй материнське смирення й терпiння, оту вражаючу здатнiсть роками потерпати вiд важкоi вдачi чоловiковоi, а проте, й слова не сказати супроти нього, зносити все в мовчаннi. Марта б такого не здужала витримати. Таки рiзноi вони були з ненькою вдачi, i дочка подеколи жалкувала рiдненьку за терпiння ii багаторiчне, а коли й заздрила незрозумiлою заздрiстю, що мала та злагiдну й смиренну вдачу, яка помагала зносити все необтяжливо, i з доброти своеi вибачала батьковi усi його кривди. Такими ж, як мати, були й старшi сестри. Маруся, та й бровою не повела, коли батько засватав ii за немолодого вдiвця з купою дiтей, пiшла без нарiкань замiж у Полтаву, i слова не сказала про те, що не до серця iй той удiвець, що iнший серцю милий. Нi, як та вiвця покiрливо попленталась у ярмо, тиха, плоха душа… А Ганя… У Марти й досi серце кровею обливалося, коли згадувала про сестру свою любу. Чи ж знае хто, чи бачив, хай би й матiнка, скiльки слiз пролилося з ясних очей блакитних Ганнусиних, скiльки гiрких слiв нашепотiли вуста ii юнi соковитi, зiм’ятi нещадними цiлунками старого дiда Мозолевича.

– Мартуню, рiднесенька, – проказувала пошепки Ганя два роки тому, за скiлькiсь днiв до весiлля, схожоi безсонноi ночi, i жовтуватий вогник каганця нетутешнiм свiтлом миготiв на ii вродливому блiдому личку з материними блакитними очима та батьковими рисами пiд пишним чорним волоссям. – За що ж батечко так гнобить мене, чом не пожалуе? Як я його вже прохала, у ноги йому падала, чоботи ладна була цiлувати, аби не калiчив життя мого молодого, не вiддавав за того бридкого дiда.

Марта хапала сестру за холодну ручку, зазирала в сумнi, повитi журбою очi.

– А що ж вiн, Ганю?

Ганна досадливо кривилась.

– А те, що й завжди! Хiба ж нашого панотця iерея обходять почуття iнших? Навiть i слухати не схотiв, велiв не вигадувати дурниць, а йти дошивати посаг, та й по всьому. І слова бiльше не скажи. А менi ж, Мартуню, як згадаю того бридкого Мозолевича, й жити на свiтi не хочеться, вже хоч зараз iди та мотузку шукай та до дерева першого, чи до льоху.

Марта знову хапала сестру за руку.

– Що ти, Ганю, не кажи такого!

– А що ж менi ще робити лишилось? Ой, Мартуню, жорстока вдача недобра в нашого батька, а ми народженi виконувати його волю. Ти ж бачила того Мозолевича, та йому ж час вже в домовину лягати, а не до дiвчат молодих сватiв засилати. А про тебе, Мартуню… дурно менi робиться на саму лиш гадку про те, яку долю тобi готуе батько. Чи не знайде й для тебе такого ж Мозолевича, чи не занапастить i твого життя?

Тодi Марта яро хитала головою.

– Я не дамся! Не погоджусь!

А Ганна тiльки сумно всмiхалась.

– А хто ж тебе, дурненька, питатиметься?

І знову сльози, день у день сльози Ганни, страждання та погляд приречений. Саме з того часу виникла та почала зростати безодня прiрва мiж Мартою та батьком, а шлюб Ганi зi старим Мозолевичем перетворив iх на справжнiх ворогiв. Нiколи не забути iй того клятого весiлля, не забути блiдого, нещасного лиця сестрицi, ii стрункоi постатi поряд з негарним, згорбленим паном урядником, не забути, як здригнулась вiд огиди Ганя, коли чоловiк нахилився до неi, щоб поцiлувати. Не здужае забути вона й радощiв батька, як дзвiнко й весело лунав голос його, коли вiнчав вiн доньку на нещасливий шлюб. Тодi, саме тодi, того клятого дня зрозумiла Марта, що з нею такого не станеться. Нi, вона боротиметься, яро та вiдчайдушно боротиметься, але дружиною якомусь старигановi не буде. За цi роки ненависть у ii серцi до батька тiльки дужчала, вона отрутою поiдала його зсередини, а з появою Микити забуяла сильнiш.

Микита!

Русочубий, з гарним, по-жiночому нiжним лицем, юнак з’явився в батьковiй церквi через пiвроку опiсля Ганниного весiлля. Безрiдний сирота, якого виховала старенька бабуся, примандрував вiн до Диканьки слiдкома за отцем дияконом з невеличкого села. А отець диякон був великий цiнитель гарних баритонiв i, як почув голос молодого та стрункого Микити Мiрошника, як виводив той незрiвнянно «Алiлуя» на вiдспiвуваннi сiльського писаря, так i зманив його до церкви панотця Сави Красногляда, дозволивши оселитись у своiм домi.

Отак i з’явився в диканськiй церквi високий сiроокий, гарний на вроду Микита Мiрошник. Людина побожна, навчена вiд покiйноi бабусi любовi до Бога, вiн i на криласi спiвав, i грамоти був навчений, i Апостола з Псалтирем почитував, а що вже голос мав чудний. І бентежив, нещадно бентежив дiвочi серця вродою своею трiшки дивною, мов неземною. Як погляне було сiрими очима, так дiвчата мало не падали вiд млостi, враженi красою того погляду. І тягнулася нескiнченна вервечка виряджених, мов до великодневоi вiдправи, дiвчат до церкви святого Миколая, та не так служби Божоi прагнули вони, як на вродливого Мiрошника помилувати, оком метнути на нього лукавим, спокусливим, ану ж обдаруе котрусь цiкавим поглядом, ото б уже щастя було серед дiвчат. Та, на жаль, щастя те не випадало жоднiй, навiть дочцi отця диякона рудiй зеленоокiй Харитинi, що в ii садибi мешкав Мiрошник. Микита наче не помiчав бiсикiв тих дiвочих, спiвав тiльки та читав, а деколи ще й у вiвтарi прислужував, та на дiвчат анi оком. Харитина, язиката дiвка, ще було й хмизу пiдкине у вогонь дiвочого захоплення Микитою, хитро виблискуючи очима, промовляла:

– То вiн красунi гiдноi собi не знайшов у нашiй забитiй Диканьцi, ото й верне свого носа. Либонь, гадае до Киева податися, там польських панн, мов бджiл на пасiцi, може, й знайде до краси своеi таку ж незрiвняну вродливицю.

Дiвчата дружно загудiли у вiдповiдь.

– У-у-у, який вередливий!

І з того дня звабити Микиту Мiрошника стало для них мало не головною справою. Чого тiльки не вигадували, аби звабити зухвальця, навiть стiни храму Божого iх не зупиняли. То зомлiе одна, то друга, падаючи на руки розгубленого Микити, а то братiв благають стоваришуватися з Мiрошником, та все даремно.

Марта ж у тих упаданнях дiвочих коло вродливого парубка участi не брала. Нецiкаво якось було, та й не до пустощiв, бо вiд Ганни надходили тривожнi вiстi про те, що, важка дитям, утратила вона його, i тепер борюкаеться мiж життям та вiчнiстю. Хоч би як рвалася до сестрички Марта, батько не пустив, навiть маму. Сам молебнi правив за здоров’я важкохвороi Ганни. Та що для Марти тi молебнi, коли серце ii прагнуло до любоi сестрички, ладне було птахою полинути з Диканьки до далекого Батурина. Вона й помiчала вродливого юнака, та не до зваблення теперечки iй було. Однак саме цей сум ii, туга за сестрою, зробив те, чого не вдалося двом десяткам наполегливих дiвчат.

Того вечора Марта прийшла з Уляною ранiше до початку вiдправи, аби помолитися в тишi та спокоi порожнього храму. І поки Уляна куняла в куточку, опустилася навколiшки перед образом сумноi Богоматерi Казанськоi, та так щиро молилася, що й не почула, коли люди посходились i почалася вiдправа. А як зiбралась додому, до неi раптом Микита пiдiйшов. Купка дiвчат, що кружляла в бабинцi, так i завмерла. Здивувалася Марта: чого це ii Микита кличе несмiливо?

– Стривай, Марто!

Вона зупинилась тодi знехотя, обернулася звiльна й скоса поглянула на подруг, котрi допитливими сороками збилися неподалiк у зграйку, жадiбно зиркаючи на них.

– Чого тобi, Микито? – запитала Марта не надто привiтно, змусивши парубка зашарiтися. Гадала, що промовчить, засоромиться балакати, бо ж був до дiвки неповинноi подiбним, та нi, озвався.

– Горе в тебе яке, що так молилася?

Марта поглянула сумно.

– Горе! Сестра трохи не помирае.

– А ймення яке в неi?

– Ганна вона. А тобi ж навiщо?

– Помолитися, – коротко вiдказав Микита й поглянув на дiвчат, котрi сяк i так пнулися вхопити бодай слiвце з iхньоi розмови, знiяковiв такечки, що маками розквiтли його порослi пушком юнацьким щоки, i гайнув геть, а дiвчата ринулись до закляклоi Марти й ну термосити, що ж бо таке вiн iй сказав, той Микита.

Насилу вирвалась вона тодi вiд дiвчат, а ночi тiеi й заснути не могла. Горить лице вогнем пекучим, стуляеш повiки, i перед тобою вже не сумне та нiжне лице сестриччине, а висока та струнка постать Микити з сiрими, мов туман у вранiшньому небi, очима. Так i пролежала до ранку не спавши, а коли забулася сном коротким, уявився вiн iй увi снi. Прокинулась, а Микита, мов намальований, стоiть перед очима.

І з того дня втратила вона спокiй, захвилювалось серце молоде, потягнулося до парубка. А вiн, мов пес наполоханий, уникав чарiвноi чорноокоi попiвни. Аж ось надiйшла вiд Ганни звiстка про одужання. І наважилась тодi Марта вiдшукати Микиту й подякувати.

Знайшла юнака в трапезнiй храму. Сидiв, пiдперши долонею нiжну щоку й читав уважно якусь грубу книгу. Уздрiвши Марту, смикнувся, зiскочив з лави, мов обпечений, i здивовано заблимав очима.

– Ти чого, Марто, прийшла? – пробурмотiв вiн розгублено, зашарiвшись.

Лице Марти осяяла усмiшка.

– Прийшла подякувати тобi.

Микита зачервонiв iще дужче.

– За що ж менi дякувати?

– А за Ганю, за сестричку мою, – весело вiдгукнулася Марта, трохи не пританцьовуючи та сяючи до Микити щасливою, вдячною усмiшкою. – Ти ж пообiцяв помолитися, i вона одужала.

Микита геть знiяковiв.

– Та хiба ж то я ii вимолив?

– Ти! Ти! – гаряче заперечила Марта i, спонукана якоюсь незрозумiлою силою, що штовхнула ii вперед, простягнула до юнака ручки, вхопила Микитинi руки з довгими, чутливими пальцями, окрилена почуттям щироi подяки. – Спасибi тобi, спасибi, Микито, за твою молитву скору.

Микита застиг, мов закам’янiв, на якусь мить, уп’явшись у лице Марти своiми сiрими очима, що свiтили незнайомим досi, дивним почуттям. Промайнула ця мить – i вiн раптово сам ухопив ii за ручку та притягнув до свого юного тiла пiд старим пiдрясником, притиснув так мiцно, що Марта почула сильне, неспокiйне биття його серця, i гаряче зашепотiв у ii чорне волосся, заплетене в товсту гарну косу.

– Марто, зоре моя ясная, що ж ти робиш зi мною? Навiщо чаклуеш мене очима своiми чарiвними, навiщо покою лишаеш, розум заслiплюеш?

Марта звела на нього здивованi чорнii вiчка, побачила перед собою нове, мов незнайоме, лице Микити, на якому по-особливому горiли сiрi його, замисленi очi.

Видихнула ледь чутно, тремтячи вiд щастя.

– Микито.

– Мартусю, зоре, – з болiсним виразом прошепотiв Микита, торкаючись руками нiжного дiвочого личка, зазираючи в темнi, мов та нiч, очi глибокi, мов прiрва, що поглядом своiм зводили його з розуму, вабили до себе, неначе найбiльша в свiтi спокуса.

Вiн не втримався тодi, поцiлував Марту першим у ii життi цiлунком, торкнувся вуст дiвочих легко та несмiливо, i вiдразу ж вiдсахнувся, немов злочин зробив, винувато опустив долу очi.

– Пробач, – прошепотiв ледь чутно й забрав руки з ii лиця, мов обпiкся, вiдскочив убiк, з прикрiстю запустивши долоню в густого чуба. – Я не мав цього робити! Господи, та я ж узагалi маю триматися вiд тебе якомога далi, не маю права навiть пальцем тебе торкнутись… але це сильнiше за мене. Господи, прости! – Вiн заплющив очi, завмер на мить, i Марта з дрiбного ворушiння його гарних губ зрозумiла, що вiн молиться. Коли ж вiн знову розплющив очi, не було вже в них того дивного, незнайомого виразу, горiла там рiшучiсть, а коли заговорив, то голос його пролунав твердо: – Немае нам з тобою, Марто, спiльноi дороги. Я з дуже бiдного роду, не маю за душею анi гривнi поганоi, живу з милостi людей. А твiй батько хоча й служитель Божий, та дуже вже перед багатiями запобiгае, i для тебе, певне, шукае мужа багатого. А злидня, такого як я, вiн i до порогу не пустить.

Марта мовчала, бо чула гiркую правду в словах Микитиних. Нi, не дозволить батько iй утнути такого – побратися з Микитою, людиною хоча й гарною, та ж бiдною, мов та церковна миша. І байдуже йому, яким буде майбутнiй зять, кульгавим чи клишоногим, а чи й геть огидним, аби тiльки статки мав хорошi, та побiльше, а ти вже, доню, страждай. Була й для неi вготована доля сестер, Марта це вiдчувала. Але ж вона не Маруся, й не Ганна, вона не вродилась на свiт такою ж покiрливою ягничкою й задарма не вiддасть на поталу батьковi свого життя. Нi, вона ще побореться за власне право бути щасливою, бо вродилась, можливо, iз занадто схожою на батька вдачею, аби покiрливо схиляти голову у вготоване ним ярмо.

– Отож, Марто, не шукай зi мною бiльше зустрiчей, – провадив далi Микита, позиркуючи на неi замислено. – Знала б ти, як важко боротися менi зi спокусою, як важко опиратися бажанню поглянути на тебе, бо ж не маю на те права. А ти сама прийшла, зухвале дiвча, навiщо ти прийшла?

Марта знизала плечима.

– Подякувати за молитву, за сестру.

– І все?

– Усе, – вiдповiла дiвчина, хоча й пiймала себе на тому, що говорить неправду, адже бажала зустрiчi з ним, зустрiчi наодинцi.

Микита похитав головою.

– Не вмiеш ти, Марто, брехати.

– А хоча б i так! – вигукнула вона хоробро, зустрiчаючись поглядом з його збентеженими очима. – Ти ж гiрше за вiдлюдька живеш, жахаешся дiвчат, вiд мене, мов вiд прокаженоi, втiкаеш. Чому ж ти, Микито, чому уникаеш не тiльки iнших, а й мене? Чи зле що заподiяла?

– Що ти, нiколи в життi! – гаряче заперечив Микита. – Але ж не рiвня я тобi, я злидень нещасний, котрий i поглянути не смiе на таку попiвну, як ти. Зроду твiй батько не дозволить менi посватати тебе, та вiн вижене мене геть з Диканьки, варто тiльки бовкнути про те, якi почуття ти в мене викликаеш.

Марта приступила до нього ближче.

– А якi ж то почуття?

Микита болiсно скривився.

– Ой, та вже краще не питай.

– А ти скажи, – не вiдступилася вона, охоплена незнайомою вiдвагою, наснажена силою його, яку вiдчувала всiм еством. Та вiн не сказав, видихнув лиш тихо: «Пропав навiки», – та й припав палким та жадiбним поцiлунком до вуст ii дiвочих. Вона тодi немов причаклувала його до себе, цiлувала невмiло, та вiн не уникав ii вже бiльш, а, втомлений боротись, цiлковито поринув у глиб першого кохання.

З того дня Марта мов розквiтла вся. Охоплена почуттям першого в життi кохання, осяяна думкою про Микитину любов до неi, вона вже не страшилась того, що знайде батько для неi якогось там Мозолевича. Нi, тепер вона була не сама, тепер у неi е Микита, який зможе захистити, який вкрие ii вiд батька, а той нехай скаженiе, хоч що робить, а вона вже вирiшила для себе, що все дозволено коханню, i неодмiнно ж стане за дружину Микитi. Та й Микита, немов перейнявсь ii смiливiстю, вже й сам готовий був засилати сватiв у Красноглядiв двiр, i на майбутне намагався заробити хоч якусь копiйчину, пiшов у найми до двору пана Василя Кочубея, наказного гетьмана. Пропадав там вiд свiтанку до заходу сонця i за старання дiстав невеличку хоч, та все ж свою хату, до якоi мрiяв увести колись Марту дружиною та господинею. Саме там, у тiй хатинi, i згрiшили вони з Мартою. Вiддалася вона Микитi з двоiстим почуттям, бажаючи зробитися жiнкою в обiймах милого, аби, як батькове гратиме та вiддасть вiн ii за якого бридкого дiда, то щоб не йому дiстатися невинною, йшла Марта тодi на грiх, ваблячи Микиту. Адже пекла ще зсередини, шкрябала серце ненависна думка про те, що не дасть батько стати дружиною Микитi. Вона й утекти ладна була з ним подалi вiд Диканьки, аби побратися, дарма що в чужiй сторонi. Та де там, Микита в цьому був непорушний, мов скеля.

– Без батькiвського благословiння не буде нам щастя, – твердо вiдгукувався вiн на всi вмовляння Мартинi втекти хоча б до Полтави й там таемно повiнчатись. – Та й не вiзьму я на душу грiха такого, i так вже нагрiшив – як сповiдатися буду?

Марта тiльки зiтхала у вiдповiдь i тихенько молилась, аби Господь дав Микитi смiливостi, пом’якшив жорстоке серце батька. Та, очевидячки, слабкою була молитва ii, не дiйшли палкi слова дiвочi до Небес i забрали в неi Микиту. Пiдступнiсть та хитрощi батька позбавили ii щастя. Пiшов Микита на сповiдь до Красногляда, певне, зiзнався в усьому, не схитрив, а батько не забарився завдати дочцi удару потайки. І не знала Марта, що наказав батько парубковi на тiй сповiдi, та з того дня зробився Микита надто замисленим i похмурим, i словом до нього не озвися, мов чужа людина дивилась тепер на Марту його сiрими очима, i вдавалось iй, що ця нова людина вже наче й ненавидить ii. Не всмiхався вже нiжно вiн при зустрiчi, не пригортав до себе мiцно та не кликав бiльше своею лебiдкою, i Мартi серце затискалось вiд збентеження, чула вона, як лихо наближаеться, знала, що не на добре було те батькiвське мовчання пiсля того, як по сповiдi Микитинiй батогом ii вiдходив, та все мовчки, потайки вiд матерi. А вона й змовчала, не звiрилась неньцi про побиття, бо знала, що згрiшила, страшне вкоiла, пiшла супроти звичаю, вiддавшись парубковi до шлюбу. Але не жалкувала, жодноi хвилини не жалкувала про той свiй грiх, не жалкувала навiть тодi, коли батькiвський батiг з болючою силою впинавсь у ii нiжне тiло.

Серце, що не давало iй спокою увесь цей час, принишкло перед рiздвяним постом, на заговлi. Пiсля вiдправи вже звично похмурий Микита торкнув ii за руку бiля дверей.

– Побалакати треба, – похмурим дерев’яним голосом промовив вiн тихо й посунув з церкви, навiть не чекаючи Марту. У куцому латаному кожусi, стрункий, з прямою напруженою спиною та буйним чубом русого волосся, вiн iшов вiд неi, i вдавалось Мартi, що вже йде назавжди з ii життя, що передчуття оте, яке кiгтями роздряпувало ii серце, було передчуттям розлуки, близькоi та неминучоi. І кортiло на очах усiеi церкви гукнути його, аби не йшов, повернувся. Проте вона тiльки зiтхнула важенько й поплентала бездумно назирцi. Був уже листопад, надворi стояла холодна непривiтна погода. Вийшла з задуми Марта й здригнулася, коли пронизливий вiтер вiйнув на ii тендiтну постать у теплому кожушку з овечоi вовни та строкатiй зеленiй хустцi, завмерла перед Микитою, який чекав на неi в дальньому кутку церковного дворика. Юнак мовчав, наче не мiг зважитися сказати щось важливе, мовчала й Марта.

Нарештi позирнув Микита винувато на кохану, зiтхнув глибоко та й завiв:

– Марто, голубонько, чи вiриш ти в те, що не бажаю я завдати тобi кривди, але мушу. Не йти нам з тобою вкупцi однiею стежкою. Твiй батько сказав менi на сповiдi, що нiколи й за жодних обставин не дозволить нам з тобою побратись i думки своеi не змiнить.

Марта звела на нього очi.

– То… тодi втечiмо, – промовила без особливоi надii, бо знала, що не погодиться, як не погоджувавсь i ранiше.

– Нi, тiкати не будемо. – Важко зiтхнув Микита, постояв мовчки, дивлячись на похмуре небо. Марта ж дивилась на нього, немов намагалась зберегти в серцi кожну рису його вродливого лиця. Микита знову зiтхнув i покривився, нiби вiд гострого болю. – Твiй батько нiколи не пробачить нам шлюбу, навiть грозив проклясти тебе, якщо ми поберемося.

– Ну то нехай кляне, – вiдгукнулася Марта. – Та чи ж послухае Господь його дурних прокльонiв?

Микита похитав головою.

– Е нi, Марто, не зневажай так батькiвське слово. Є така сила вiд Бога в батькiв, те менi ще бабуся казала, i я на себе такого грiха не вiзьму, щоб через мене батько рiдний та доньку прокляв! Нi, менi за краще зовсiм поiхати з Диканьки.

Марта сiпнулась, немов дiстала ляпас.

– Микитко… – Прилинула до нього й хотiла обiйняти, та не дозволив Микита, вiдтрутив вiд себе.

– Не треба, Мартусю!

– Микитко!

– Я пiду! – Тверда рiшучiсть свiтилася в його очах, i Марта з болем збагнула, що й справдi пiде, пiде назавжди. – Замолю грiхи я своi перед Господом у стiнах монастиря його святого, може довiку й вимолю прощення, щиро вимолюватиму те, що загубив тебе, що взяв те, чого брати не мав жодного права, навiть думати про це.

– Микитко…

– Мовчи, Мартусю. Менi й без того важко, бо краеться серце на дрiбне шмаття, варто тiльки подумати про те, що маю тебе покинути. Але й зостатися не можу. – Вiн швидко, навiть зле поцiлував розгублену Марту у вуста й вiдсахнувся, мов вiдiрвав самого себе вiд ii стрункого стану. – Прощавай, Мартусю, i будь щаслива. А я помолюся, завжди буду молитись за тебе, аби Господь тебе помилував.

– Куди ж ти?

– До Киева, до Лаври.

– Микитко…

Гукнула з вiдчаем, зi стражданням у голосi, та вiн пiшов, позирнув востанне i швидко попростував до церковних ворiт, мов утiкав вiд неi. А вона лишилася стояти, крiзь густу iмлу слiз ледве бачачи високу постать, що вiддалялася, вгрузаючи у вогку землю затертими, розбитими чобiтьми.

Пiшов. Пiшов назавжди.

А вона зосталася. Зосталася, щоб жити звичним життям попiвни, дочки отця Сави Красногляда, зосталась, щоб одного дня дiзнатися, що й для неi, як i для старших сестер, знайдено заможного нареченого. Днями вона просиджувала у свiтлицi, гаптувала сорочки, слухала зичливi перемовини мами та невiстки, вдавала, що залишилася такою, як i була. А насправдi… Насправдi вона стала iншою. І пiд спокоем ii вирувала справжня негода, серце ii до самого краю було наповнене отруйним почуттям ненавистi. Палаючоi, небом проклятоi, недоброi ненавистi до власного батька.

А потiм вона довiдалася, що понесла вiд Микити.




2


Нова днина зимова ясна зазирнула зi сходом сонця у вiкна попiвського будинку й побачила там неспокiй та похмурiсть. Насуплений отець Сава заковтував нашвидкуруч борщ iз квасолею, пирiжки з капустою. Потому хутко кудись побрався i слова нi до кого не промовив.

Явдоха, налякана вчорашнiм нападом лютi свекра, нездужала. Бiдолаха так перестрашилася, що не спала майже всю нiч, раз у раз хапала холодними пальцями чоловiка за руку, позираючи широко розплющеними очима на дверi спочивальнi, чи бува не лютуе знову лихий свекор. Панас терпляче вспокоював ii, мовляв, батько давно вже сплять, бо надворi глупа нiч. Не вiрила, все поглядала недовiрливим оком на дверi й до ранку так i очей не стулила, здригаючись вiд кожного шереху.

Марта теж не заснула та так i просидiла до ранку на лiжку, згадуючи Микиту та вiдчуваючи образу на нього за втечу. Здавлене батьком горло болiло немилосердно, заважало балакати, i на всi слова маминi вона вiдповiдала тiльки бентежним поглядом великих чорних очей, у котрих стиг вiдчай, а ще страх, та не за себе так, як за дитя Микитине, що росло в неi пiд серцем. Ще не обродившись, вона вже вiдчувала дивний, тiсний зв’язок з тим дитям, i серце ii материнське, немов вiщуючи бiду, страшенно боялося за нього, за дитя ii, за те едине, що лишив Микита на спомин про себе.

– Куди ж вiн подався, Господи? – чи не вдесяте повторювала мати, непокiйно метаючись з кутка в куток невеличкоi Мартиноi спочивальнi. – Марто, доню, навiщо ж ти так прогнiвила батька, нащо на грiх пiшла? Аби докорити йому, допекти, еге? – Васса на мить зупинилась бiля лiжка, стривожено зазирнула в доньчинi очi, але Марта вiд того погляду запитливого материнського вiдвернулася.

Васса зiтхнула й заплакала.

– Доню, що з тобою коiться? Хто зурочив тебе, люба моя, хто наслав оцю норовливiсть, оцю бiсiвську непокiрнiсть батьковi? Це ж не по-Божому, донечко. Із давнiх-давен заведено так, що ми, жiнки, маемо коритися чоловiкам, батько то, а чи чоловiк, i вволювати волю iхню, яко волю самого Господа. Така вже вона е, наша жiноча доля, i нашi бабусi вiками скорялися перед чоловiками.

Марта важко сковтнула.

– А я не така, – прошепотiла ледь чутно.

– Донечко. – Тiльки й видихнула Васса сумно та затихла, притиснувши до себе буйну доньчину голiвку. І Марта притулилася до теплих материнських грудей, до сорочки ii, вишитоi маками, вiд якоi пахло слабко ладаном та бузком, знайомими ще з дитинства, коли малим дiвчам шкандибала вона до неньки ноженятами, дерлася до материнських колiн, шукаючи ласки. Шукала й зараз, бо погане передчуття шматувало немилосердно ii серце, саму ii душу.

Так i просидiли вони годину, а може, й усi двi, допоки Васса не поцiлувала ii ясне чоло та не промовила:

– Донечко, ти б попоiла.

Марта хитнула головою.

– Нi! – прошелестiла, мов вiтер у листовиннi.

– Не можна так, – заперечила Васса, поцiлувавши Марту знову. – Ти ж не сама тепер, люба, майбутня дитинка в тобi, ти маеш дбати про неi. Ну, лебiдонько, може ж, пирiжечка з капусткою, га?

Марта зiтхнула.

– Давайте.

Пожувала вона той пирiжок, випила ще кухоль киселику вишневого, коли в дверi застукали й почувся перестрашений голос Улянин.

– Батечко Сава приiхали, якусь бабу привезли.

Марта трохи не похлинулась, поглянула на матiр, а та, як Уляна сказала «бабу», пополотнiла й часто та дрiбно захрестилась. За дверима почулась важка хода дорiдного батька. Ось уже вiн вiдчиняе дверi, й вимальовуеться на порозi його дужа постать. Похмурим, недобрим поглядом обвiв Красногляд Мартину спочивальню, сковзнув байдуже по зацiпенiлiй дружинi й зупинився на дочцi. Марта закам’янiла, вiдчуваючи, як холоне серце вiд ненавистi до цiеi людини, яка, давши iй життя, намагалась учора його вiдiбрати, задушити попiвськими руками. Та хай би вже душив, не боялась вона смертi, нiчого вже не боялась.

Ступив отець Сава мовчки до доччиноi спочивальнi, а за ним ускочила вертка баба з хитруватими темними очицями. У сiрiй свитцi, довгiй синiй спiдницi та в гарному синьому очiпку, немов господиня, увiйшла до Мартиноi спочивальнi, кинула на стiльчик клунок з потертоi шкiри й вп’ялася в лице Марти пильним поглядом. Потому мовчки пiдiйшла ближче, торкнулася холодним пальцем пiдборiддя нiжного лиця дiвочого, покрутила в рiзнi боки.

– Либонь, i справдi важка, – промовила до панотця низьким, мов чоловiчим, голосом, i без того похмуре лице батька спохмурнiло ще дужче. Вiн недобре позирнув на Марту, та сказати й слова не встиг, бо ожила раптом зацiпенiла Васса, сплеснула розпачливо руками, зойкнула, мов вiд болю, й кинулась навколiшки до нiг чоловiка.

– Не губи, батечку, рiдне ж онуча, – заголосила тужно, розхитуючись головою та хапаючи чоловiка за подiл чорноi ряси.

Отець Сава роздратовано вiдступився.

– Не галасуй, Вассо!

– Грiх же який, ти ж iерей Божий!

– Замовкни, жiнко!

– Змилуйся, – волала все заплакана Васса, принижена та нещасна, навколiшках перед хмурим чоловiком. – Не вбивай живу душеньку, батечку, не бери грiха страшного на душу, ти ж iерей, як служити будеш, убивши власне онуча?

Вгодоване лице Красногляда почервонiло.

– Цить! – проричав вiн, вiдпихаючи вiд себе важким чоботом, з нерозталим на ньому ще снiгом, дружину. – Породила менi бiсову дочку, нечестивицю, кляту блудницю вавилонську. І не онуча мое в неi в черевi, а плiд блудливий та нечистий, якого треба позбутися.

Васса перехрестилась.

– Батечку, пощади! Не дам донечки!

– Зацiп рота, дурна бабо! – бризкаючись слиною, просичав пiп Красногляд i шулiкою метнувся до дружини. Із силою вдарив у заплакане блiде лице, зоставивши на нiм швидко почервонiлий знак вiд своеi важкоi руки, потому вхопив за косу не вбраного пiд очiпок волосся, намотав i з дужою, нелюдською силою, жбурнув об дверi.

Марта схопилася з лiжка.

– Мамо, – мало не задихаючись вiд гострого болю в горлi, прохрипiла вона й кинулась до матерi, яка непритомною сповзала на долiвку, а по ii розбитому лицю юшила свiжа кров. – Матусю!

Звiр, лютий звiр у батьковiй подобi, боляче вхопивши за плече, вiдкинув ii назад.

– Геть, нечестивице!

– Мамо…

– Нiчого з нею не станеться. – Отець Сава присiв над непритомною Вассою, легко ухопив за косу й пiдвiв на ноги. Вона застогнала, розплющила каламутнi очi й спантеличено поглянула на чоловiка. Пригадавши все, заклiпала страшно зiницями й заметалася, шукаючи доньку. Кинулась до неi, але Красногляд схопив ii та виштовхнув геть зi спочивальнi, палицею пiдперши дверi.

– Саво, змилуйся! – загукала Васса, стукаючи в дверi.

Красногляд тiльки роздратовано покривився, одiйшов вiд дверей та зиркнув на Марту важким оком.

– Починай, – коротко промовив вiн до гостi й тяжко опустився на дерев’яний стiльчик.

Марта сторожко поглянула на батька.

– Що… що ви збираетесь робити? – тихо запитала, покосивши темним оком на незнайому бабу, яка неквапливо виймала зi свого клунка невеличкi перев’язки сухих трав.

Отець Сава недобре ошкiрився.

– Грiх твiй омивати кров’ю, блуднице, – озвався вороже, мов i не дитя його кревне стояло неподалечку, завмерши в бiлiй сорочцi. – Сором твiй зi свiту зводитиму, щоб не паскудив святоi земельки вишкварок приблудний!

Марта охопила руками ще плаский живiт.

– Дитя не дам!

– А хто ж тебе питатиметься? – Хижi очi Красногляда схрестилися поглядом з ослiпленими та збентеженими очима Марти, i та зрозумiла, що милостi не дочекаеться, не пожалкуе вiн анi ii, анi дитя ii ненародженого. Не було, немае й не буде жалю в серцi, яке б’еться в широкiй груднинi батька. Вона ладна була благати, навколiшках слiзно благати не чiпати ii дитинча, пожалкувати невинне, безгрiшне життя. Вона готова була принизити себе перед ним, готова була на все, аби дитя врятувати… Та завадила та страшна баба.

– Треба вогню, зiлля заварити, – проказала та спокiйно, i батько важко звiвся зi стiльчика.

– Іди, в кухнi дадуть.

Коли Красногляд вiдчинив дверi, щоб випустити бабу, Васси пiд ними вже не було. Вiн обернувся до Марти. І в цю мить зрозумiла вона остаточно, що це не мара жахлива та страшна, не сон бридкий, що урветься, варто тiльки прокинутися. Батько й справдi ладен убити, витравити Микитину дитину з ii черева, i та баба пiшла заварювати вбивче зiлля, що про нього пошепки перемовлялись дiвчата. Вiдчай та страх враз заполонили все ii ество, витиснувши могутньою рукою гордощi та непокору батьковi. Забула вона про все й кинулась, як мати, навколiшки перед ним, звела налитi слiзьми очi, захрипiла вiд болю в горлi:

– Не губiть дитя, батьку!

– Он як заговорила! Шкода приблуду?

Марта затрусилась усiм тiлом.

– Шкода! Бо то ж мое дитя!

– Приблуда! – Отець Сава гидливо плюнув. – Вона помре, твоя приблуда, як не благай!

– Батьку!

– Цить! Невже ж ти гадаеш, що я поступлюся можливiстю порiднитися з такою людиною, як полковник Ковальський, заради твого приблудного байстрюка? – Вiн нахилився, наблизивши свое розлючене лице до заплаканого лиця Марти, зазирнув злими зiницями в ii очi. – Нiколи, чуеш, бiсова твоя душо, цього не буде. Те, що ти маеш у черевi, е для мене не бiльше, нiж перешкода породичатися з полковником, i я позбудусь ii.

– Я не дозволю!

– Дозволиш, куди ти подiнешся? Та я сам заллю до твого поганського рота те вариво, що його принесе Вiвдя, а не поможе, вона ще знайде спосiб. Я на все пiду, аби до приiзду полковника у твоему черевi вже не було того байстрюка!

Марта палахнула злим поглядом.

– А чи вiзьме ж вiн мене отаку – ославлену?

– Вiзьме, як побачить вроду твою нечестиву, то на все згодиться, та, може, й не вгледить нiчого. – Отець Сава вiдтрутив вiд себе доньку й вдоволено всмiхнувся. – Але ж як заповажають мене всi, коли дiзнаються, що зять мiй е полковник Ковальський. Та iншi попи луснуть вiд заздрощiв, коли довiдаються, яких висот домiгся диканський батюшка, панотець Сава Красногляд, з ким породичався.

Марта мовчала, тiльки зиркала налитими слiзьми та ненавистю очима, собi присягаючись, що не полишить цього його злочину без помсти.

– Я помщуся, – видихнула вона нарештi, з ненавистю видихнула, мало не плюнула словами цими злими у вгодоване лице батька. – Таким брудом та соромом покрию ваше та свое iм’я, що не пишатись ви будете перед попами, а вiд сорому дременете в найдальше село.

Отець Сава нахмурився.

– Що се ти балакаеш, бiсова дiвко? – з тривогою запитав, зазирнувши в палаючi очi доччинi, але Марта промовчала, зачувши бабин голос.

– Вариво готове, батюшко, – гукнула та, чалапаючи з череп’яним глечиком у руках. – Нехай тiльки трiшки охолоне.

Марта позирнула на неi недобре й повiльно пiдвелася з колiн, заплаканими очима простежила за тим, як вiдносить знахарка глечик до столу й обережно наливае гаряче зiлля в невеличку скляночку. Запахло травою, надто полином, його особливою гiркотою, i Марта здригнулась. Страшне то було, кляте зiлля, у ньому смерть чаiлася для ii ненародженоi дитини, що мала жертвою лягти на кривавий вiвтар гордовитих замислiв свого лютого дiда. А вона – мати – не могла захистити його, дитятко свое. Тiльки помолитися, але й молитва не йшла до ii затемненого ненавистю серця. Лишень одне торкалось ii серця – чорна хмара ненавистi. Страшно то, зовсiм не по-Божому, та iнакше вона не могла.

Баба-знахарка простягнула iй скляночку.

– Випий, дитино.

Марта вiдповiла злим поглядом i похитала головою.

Знахарка поглянула на Красногляда.

– Пий! – похмуро наказав той Мартi з натиском у голосi i раптом опинився поряд, ухопив дочку за руку й просичав прямо в залите слiзьми лице. – Пий, тварюко, iнакше сам заллю тебе цим зiллям.

Марта вперто захитала головою.

– Нi!

Ще мить, i розлючений Красногляд жбурнув Марту на лiжко з такою силою, що в неi заболiло все тiло. Вона заметалась, запручалася в його дужих руках, хотiла крикнути, та горло болiло нещадно.

– Лий в неi зiлля, Вiвдю!

Марта хрипко загарчала, запручалася з новою силою, та не дарма ж панотця Саву кликали причащати одержимих нечистим духом, котрi з такою силою зцiплювали зуби, що аж щелепи скреготали. Боляче, немилосердно вп’явся вiн пальцями в лице дочцi, примушуючи розтулити рота, i як не пручалась та, як не боролася вiдчайно, та перемiг сильнiший батько, й огидна, гiрка рiдина потекла iй в рота, змушуючи кашляти, захлинатись, але ковтати, ковтати ту огиду й тим убивати дитину.

А батько хрипiв над нею.

– Давай, Вiвдю, ще! Вона ж половину пролила!

Вiвдя засумнiвалась.

– Не знаю, батюшко, померти може.

Отець Сава позирнув на затихлу Марту.

– Нiчого з нею, нечестивицею, не подiеться. Лий!

Вiвдя Цапчиха, удовиця коваля Зиновiя Цапка з невеличкого хутора пiд Диканькою, жiночка була байдужа. Вправно вiд матерi навчена знання на травах, могла зiлля зварити таке, щоб дiвцi котрiй парубка привабити, небажаноi дитини позбутися або й взагалi суперницю з свiту звести. Тiльки обернулася, позирнувши на Красногляда, й послушливо налила ще зiлля в скляночку. Знесилена Марта вже не так вiдчайно пручалась, i Цапчиха з легкiстю влила в неi ще пiвсклянки того зiлля. Випростала спину.

Красногляд поглянув запитливо.

– А тепер що?

Вiвдя спокiйно всiлася на стiльчик.

– Будемо чекати.

Отець Сава поглянув на дочку й наткнувся на ii ненависний погляд.

– Бог покарае вас за це, прийде час, i ви гiрко поплатитеся за смерть мого дитяти, – тихим, утомленим голосом проказала Марта, здригаючись вiд холоду й закутуючись у ковдру.

– Грiх проклинати батька, – звучним, iерейським голосом виголосив отець Сава. Марта промовчала, зневажливо покрививши блiдни?ми вустами, та вiдвернулася. Ще мае нахабство повчати, тиран, який знае тiльки одне – догоджати собi, топчучи почуття iнших, ще й грiхом лякае. Дарма, вона ще помститься йому, нехай i стане дружиною того полковника, та ославить i себе, i його, тепер вже все байдуже, пику вона батькiвську вткне в багно, аби не пишався родичанням тим клятим з полковником, а проклинав той день, коли заскочила йому думка покалiчити ii життя.

Спливав час. Отець Сава постояв мовчки посеред спочивальнi Мартиноi, чекаючи, певне, скороi смертi небажаного ненародженого онучати, а потiм вийшов геть, тихо причинивши за собою дверi й зоставивши Марту пiд наглядом Вiвдi. Важко ступаючи, пройшов до свiтлицi й вiдразу ж наткнувся на осудливий, скорботний погляд блакитних дружининих очей. Покiрна, за все подружне життя вона й слова навсупокiр йому сказати не важилась, а оце ж бо крила розпустила, мов та квочка, що обороняе своiх курчат, такечки обороняе Марту. Та йому все байдуже, головним для нього е й залишаеться вiддати Марту за Ковальського.

Мирон Ковальський.

На саму лише згадку про полковника, отець Сава вiдчув, як швидше забилося серце. Коли Владика в приватнiй бесiдi по-приятельському розповiв йому про свого гостя, Красногляда годi вже було спинити, вiдкинув вiн усi гордощi та першим пiшов знайомитися з поважним архiерейським гостем, а тодi вже не жалкував барв, розмальовуючи вроду й чесноти молодшоi доньки, згадав, яка вона вже лебiдонька покiрлива, i навiть не почервонiв, спускаючи з вуст цю брехню, тiльки покривився непомiтно, згадавши норов Мартин. Клята дiвка, i вродилася ж такою змiею, що нею не покеруеш, як Вассою та старшими дiвчатами, де там, лемент такий учиняе, хоча полковник про це знати не конче мае. Та що вродлива, тут вiн не збрехав, бо вродилася з усiх дочок найбагатшою на вроду, в його рiд пiшла, у матiр покiйницю, першу красуню Миргорода Степаниду Красноглядиху. Старшi доньки теж доволi гожi вродились, а проте в Марти було щось таке, чого вони не мали. Повiддававши досить вдало iх замiж, Красногляд чекав для Марти вже не просто такого заможного пана, як Мозолевич, нi, його донька була варта когось заможнiшого та шляхетнiшого.

І ось дочекався. Щоправда, разом iз вродою дiстала бiсова дiвка й натуру блудливу його матерi, котра майже все подружне життя зраджувала покiйного батька, синя ходила вiд биття, але свого не кидала. І ця душа окаянна така ж уродилась. Змiя хитра та лукава, звабила того злидня Мiрошника, справжня онука дячихи Красноглядихи. Як кортiло йому тодi завдати тварюцi такоi наминачки, щоб i мiсця живого не лишилось, нехай би скуштувала пекла ще тут, на грiшнiй землi. Та нi, того робити не можна було. Пошкодив би вроду оту, вiд Васси викохану, спробуй тодi багатiя для неi знайди. Нi, вiн хитро вдiяв, вiдiбрав у неi тихенько Мiрошника, а от про те, що може понести вража дочка, i не подумав, не взяв до уваги. А з якою ж радiстю вертав вiн учора додому з Полтави, мов на крилах летiв, не помiчаючи нi холоду, нi заметiлi. Що вiдзнака архiерейська серце зiгрiвала, а що несподiвана прихильнiсть пана полковника. Господар десяти прибуткових маеткiв та безкiнечних десятин масного чорнозему, тисяч посполитих душ, полковник, нащадок шляхетного, вельможного польського роду, вiн не погордував досить скромним мiстечковим попом, зацiкавився дочкою його, та ще й вислухав приязно, i вiдповiв згодою на запрошення в гостину. Як радiв тодi Красногляд.

А тут маеш. Приiхав додому, а та клята блудниця такоi свинi йому пiдклала, прямо в лице кинула, що е пузата, а бодай iй те та се. Де й радiсть його подiлася, не тямив вiн вже самого себе, кинувся на неi з единим бажанням – задавити тварюку. Забув i про Ковальського, i про все, i якби не Панас, удавив би гадину потайну.

Васса повiльно звелася з лави.

– Зробив свое чорне дiло? – тихим докiрливим голосом запитала вона, поглянувши чоловiковi прямо в вiчi.

Отець Сава того погляду не витримав.

– Помовч, Вассо.

Вона у вiдповiдь лишень головою похитала.

– І не шкода тобi дитяти? Не болить бiля серця?

– Помовч, жiнко.

– Досить, i так усе життя мовчала, – з непокорою в голосi вiдгукнулася дружина, i Красногляд вiдчув, як знову прокидаеться в ньому злiсть. – Мовчала, i як Марусю примушував за Прокопчука йти, i Ганну за того дiда, приборкана тобою змолоду мовчала, а за Марту не можу.

Красногляд кинув на неi погрозливий погляд.

– Добалакаешся ти в мене, Вассо, що поб’ю, i не встанеш.

Васса тiльки покривила лице у вiдповiдь, торкнулась пальцями розбитого чола й кинула:

– Ти вже й так побив, та не забувай, що я вже не та беззахисна молодиця, з котроi ти знущався за молодих лiт. Сини, Саво, зросли й тепер зможуть мене захистити.

Красногляд промовчав, тiльки позирнув недобре й опустився дорiдним тiлом на ослiн. Сини в нього справдi дужi зросли, особливо вiн побоювався Панаса, Данило чiпати його не важився.

Васса холодно запитала:

– Пустиш мене до доньки?

Красногляд майнув рукою.

– Та йди вже.

Васса ще поглянула на нього наповненими гiркотою очима й повiльно вийшла зi свiтлицi, залишивши його наодинцi з невеселими гадками.

Марта лежала тихо, спала, а чи втомлено дрiмала, а знахарка, що ii Сава привiз, спокiйно сидiла на стiльчику, вириваючи щось зi свого клунка. Непривiтно метнула на Вассу темним оком, але змовчала.

Господиня хитнула головою на дверi.

– Можете йти, я сама посиджу бiля доньки.

Знахарка покривилась.

– Нi, не пiду, менi наказано пiклуватись про неi.

– Я й сама про доньку попiклуюсь.

– То вже ваш клопiт, та я нiкуди не пiду, – досить байдуже знизала плечима Цапчиха, знову схиляючись над клунком своiм. Васса помовчала, подивилась на дочку, яка спала, а потiм не втрималась, обiйшла стiлець, на якому сидiла вбивця ii онучати, i тихо запитала:

– І не страшно вам грiха отаке робити?

Вiвдя знову знизала плечима.

– А що ж менi його боятися, панi попаде, коли й чоловiк ваш, пiп, служитель Божий не страшиться його? Грiхи, iх на те й вигадано, аби скоювати, а потiм каятись, iнакше що ж пiп у церквi пороблятиме?

– А дiти у вас е?

– Є, – позiхнула Цапчиха, – синами Бог не нагородив, а вже дочками обсипав, мов снiгом, а ще онучат цiлий хутiр.

– І не шкода вам чужих дiточок губити?

– Не шкода, – холодно вiдгукнулася знахарка, i Васса здригнулась, уражена бездушнiстю цiеi жiнки. Хотiла ще щось сказати, та на лiжку своему заворушилась Марта, i Васса кинулась до неi, зазирнула в вiчi.

– Мартуню, донечко!

– Мамуню, як ви? – Марта нахмурила чоло, з тривогою поглянула на матiр, на ii розбите лице.

Васса тiльки рукою майнула.

– Та то пусте, доню. Заживе воно, як на тiй собацi. Ти скажи краще, як ти? Як почуваеш себе?

– Не знаю, – непевно вiдказала Марта й болiсно, запитливо поглянула на маму, мов та едина могла знати, який бiль розривае зараз ii серце. І Васса знала, серцем материнським добре чула, i мало не розривалося воно вiд гострого болю за дочку рiдненьку.

Марта знову заплющила очi, вiдчуваючи дивне хотiння спати, а з мамою було так затишно, i покiйнiше робилось на ii збентеженому, наляканому та одинокому серцi. А бездушна вона таки, бо ж як може кортiти iй до сну, коли десь у глибинах ii ества гине отруена знахарським зiллям ii дитиночка. Дитя Микитине. Маленьке створiння, яке могло б уродитися, з буявим русим чубом та сiрими оченятами, в батька, або ж успадкувати ii, Мартинi, риси. Часточка Микитина, вона б простягала до неi рученята, зорила б зiрочками очей та квiтла б янгольською усмiшкою. Дитинко рiдненька, гинеш ти зараз, беззахисна кровиночко, вбита ворожою рукою рiдного дiда. І вона – Марта, мати – не могла нiчого вдiяти, лежала тiльки, слабка не знати чому, дослухаючись до чогось. А до чого ж то? Чи не до крику сокровенного своеi ненародженоi дитини, який мала б почути не слухом звичним, нi, а чимось набагато глибшим – серцем своiм? І вдавалося Мартi, що чуе вона його, той тихий, вiдчайний та безпорадний крик свого дитяти, що линув до ii серця закликом про допомогу.

– Мамо, – заметалась Марта у тому напiвснi, зашепотiла гаряче: – Мамуню рiдненька, дитя мое…

Васса ухопила ii за руку.

– Що дитя, доню?

– На допомогу кличе, – видихнула Марта, розплющуючи каламутнi очi й вдивляючись у рiдне лице мамине, що миготiло перед нею, мов ув iмлi туману. Раптом вона вiдчула, як обриваеться щось усерединi неi, i тiло заполоняе бiль, а пальцi впинаються в м’яку материну руку. – Мамуню!

– Що, що, Мартусю? – Мамин голос, схвильований, турботливий та нiжний, на якусь мить перекрив вiдчайний крик ii дитини, i Марта заметалась.

– Дитя… гине… – прохрипiла вона, вiдчуваючи, як лине з ii тiла гаряча неспинна хвиля, вологою намочуе сорочку. – Мамо, мамо, що це?

Усе навколо неi закружляло, а сама вона почала швидко падати в темну широку прiрву, стрiмко скочуючись кудись донизу. І не чула вже, як забiгали бiля неi мати з бабою-знахаркою, як стягали вони з ii онiмiлого, непритомного тiла, що лежало, мов мертве, на закривавленому лiжку, мокру вiд густоi кровi сорочку. Як ридала мама над нею гiрко, як перестрашена, з виряченими очима Уляна принесла гарячоi води, щоб омити ii тiло, i пополотнiла, глянувши на молоду свою господиню. Навколо стояла лиш темрява й вiдчувалася близька прiрва, в яку вона падала, i плач дитини, ii дитяти, яке було десь поряд, зовсiм близько, але вона не бачила його, силкувалась побачити, рвалась усiм тiлом, усiм еством, та тiльки плач лунав, а там i плач затихнув, потонув у нескiнченнiй темрявi, що обгортала Марту зусебiч.


* * *

Отямилась вона вже глупоi ночi, пiдняла важкi повiки й заблимала, напiвослiплими очима вдивляючись у сiру iмлу своеi спочивальнi, яку досить слабко розвiювала жовтувата iскра каганця. Застогнала вiд болю в тiлi, i вiдразу ж поруч опинилася мама, вхопила прохолодними пальцями гарячу ii долоню, i Марта скрiзь iмлу побачила ii лице.

– Мартусю…

Марта спинила на нiй погляд каламутних очей.

– Дитя… мамо…

Васса опустила очi, ховаючи вiд доньки бiль, що не оминув ii серця, i непевно проказала:

– Немае, доню, вже його.

Марта гарячково сiпнулась на лiжку.

– Убив, убив таки, – простогнала, вiдкидаючи теплу ковдру. – Ненавиджу, ненавиджу клятого вбивцю! За що, за що згубив дитя мое невинне? За що ж, мамо? Через багатiя того?

Васса вхопила ii за блукаючi руки.

– Мартуню, донечко! Заспокойся!

– Ненавиджу! – зле хрипiла Марта, вiдчуваючи, як знову стрiмко котиться до прiрви, й зникае перед затуманеними iмлою очима блiде, тривожне лице мамине, й знову струмить кров гаряча з ii занiмiлого тiла, й немов здалеку лине до неi вiдчайний материн крик.

– Вiвде, клята бабо! Знову кровить!

І все, а далi тiльки тиша та м’якi обiйми темряви.

Два тижнi нездужала Марта пiсля того викидня. Два тижнi ii життя провисiло на тонкiй вервечцi мiж прiрвою смертi та слабким свiтлом буття. Васса за цi днi додала до свого русявого волосся чималий жмут сивини, i якось iз покiрноi, смиренноi попадi перетворилась на тигрицю, яка трохи не побила налякану бабу Цапчиху, коли в Марти тiеi ночi вiдкрилась кровотеча й охопила ii важка лихоманка. Либонь, забагато влили Мартi того клятого зiлля, i подiяло воно на неi так, що мало Боговi душу не вiддала дiвчина.

Отець Сава, наляканий таким станом доньки та стрiмким наближенням Рiздва, що Божий день правив молебнi за здоров’я тяжко хвороi Марти, бiля престолу зачитував, навiть до Лаври в Киiв помин подав. А Марта гасне, мов свiчка на вiтру, трiпотить життя в ii тiлi молодiм. І страшно, страшно панотцевi протоiерею не стiльки дочку втрачати молодшу, скiльки пана полковника Ковальського, отакого зятя. Вiн вже заради Марти попустив iй i пост, i корiвне велiв для неi варити, й курку зарiзати. Та де там, не хоче нiчого, вiдвертаеться, та й несе Уляна назад i кашу молочну, й вiдвар курячий тривний.

– Не хочуть панночка, – трохи не плаче прислужниця у вiдповiдь на мовчазне запитання господареве. – Шепочуть, що помирати зiбрались.

Отець Сава почервонiв вiд лютi.

– Я iй помру, душi окаяннiй, я iй зараз так помру! Неси все назад!

Дiвчина розгублено заблимала очима.

– То ж не iдять!

– Неси!

І знову крик навiсний та могутнiй лунав у принишклiм було вiд нещастя будинку, до доньчиноi спочивальнi вривався Красногляд, вимагаючи, щоб Марта iла. А та тiльки позиркувала байдуже й одночасно вороже та вiдверталась до стiни, аби батька не бачити.

На захист дочки кидалася Васса.

– Ну чого ти займаеш дитя, Саво? Невже ж не бачиш, що iй i так зле? Чи замало того тобi, що вже наробив?

Красногляд боляче вхопив ii за руку, змусивши Вассу тихо зойкнути, й просичав у змарнiле лице:

– А чи не занадто ти, матiнко, хвоста розпустила за цей час? Давно я тикав тебе пикою об одвiрки? Ти що хоч роби, а Марта до Рiздва повинна одужати, i без отих дурниць про небажання жити.

Марта обернула до нього блiде лице з порожнiми очима.

– Пустiть! Не чiпайте мами! З’iм я ваше кляте м’ясо.

Отець Сава всмiхнувся.

– Оце вже iнша розмова!

І Марта iла ту молочну кашу, давилась тiею куркою, i все заради матерi, аби не чiпав ii батько, а саму ж нудило вiд самого погляду на iжу. Так i миналися днi. Марта почала поволi убиратися в силу, чи то молебнями вимолена та поминами в Киевi, а чи материнською гарячою та слiзною молитвою, а чи, може, то навари густi тривнi ставили ii на ноги. Потроху, поволi хвороба вiдступилася, й за три днi до Рiздва почала Марта виходити зi своеi спочивальнi, сiдала бiля вогнища у свiтлицi й мовчки сидiла там, мов не жива. Та вона й справдi вже не вiдчувала себе живою, наче те дитя ненароджене, вбите злiсною батьковою рукою, забрало з собою i ii життя. Кровиночка рiдненька, воно ще снилося iй довгими зимовими ночами, бiляве та сiрооке, у Микиту, воно й усмiхалось, i простягало до неi своi крихiтнi рученята, i Марта теж тягнулася до нього, жадiбно вдивлялася в дитячi риси, шукаючи в них щось свое. Але хтось забирав ii немовля, дитя зникало в темрявi, а з темряви тiеi раптово випливало лице батька – страшне та люте, i Марта прокидалася вiд власного крику.

А будинок у той час, немов вулик гудiв. Отець Сава з нервовiстю готувався до приiзду високого гостя. Марта тiльки байдужим оком косувала на усi тi приготування, потайки, вiд душi бажаючи тому полковниковi заблудитися десь у полi дорогою вiд Батурина до Диканьки та нiколи не увiйти в цей дiм зi сватанням. Тому й кривила вуста презирливо, спостерiгаючи ту метушню домашнiх, до якоi прилучилась навiть Явдоха. Нi, вона й пальцем не поворухне, щоб зробити щось на догоду тому полковниковi, котрого ненавидiла вже до знайомства.

А батько все кружляв навколо неi, невдоволено роздивляючись блiде лице з глибокими темними тiнями пiд очима.

– Щось ти, Марто, занадто блiда. Чуеш, матiнко? Поведи-но дочку надвiр, на морозець, нехай хоч трiшки лице зарожевiе, а то ж чисто як смерть, – бубонiв вiн, нервово походжаючи свiтлицею. – Пан Ковальський сповiстив, що прибудуть на святкову вечерю й нiчну вiдправу вислухають у моiм храмi. Тож, давай, жiнко, веди ii на свiже повiтря.

І Васса кутала байдужу, вiдчужену вiд усього Марту в теплу хустку й довгу шубу, та й вела надвiр, умовляючи хоч трiшки ожити.

– Донечко, люба моя, – дзюрчав джерельцем ii м’який голос, – що ж ти, мов i не жива. Отямся, люба, благаю, не край мого материнського серця. Повiр, доню, я добре знаю, що це воно таке – втратити власну дитину, бо ж чорними жахливими днями чотирьох немовлят поховала, бачила на власнi очi, як помирали вони, крихiтки, бачила, а вдiяти нiчого не могла.

Марта тулилась до мами.

– Знаю, мамо. Але нiчого не можу iз собою вдiяти, життя вперто не бажае повертатися в мое спустошене тiло, мов вилилось воно все тiеi ночi. І тiльки ненависть пече в серцi розпеченим, жалючим тавром до нелюда в попiвськiй рясi, котрий вбив мое дитятко та вiдняв Микиту.

Васса наполохано махала руками.

– Грiх то великий так ненавидiти батька, донечко, Господь може покарати за це тяжко…

Марта обурено вiдхилилася вiд мами.

– А чому ж Вiн батька не карае?

Васса перехрестилась.

– Ой, доню, на все ж свiй час, i менi iнколи навiть страшно бувае подумати про те, як помиратиме твiй батько. Чи пом’якшить Господь хоч трiшки його зачерствiле, жорстоке серце? Чи вiдкрие ж серце те для покаяння, чи зможе вiн побачити своi грiхи на порозi смертi? Бо ж роки його вже не молодi, сiмдесят вже, i життя звертае до свого заходу.

Марта промовчала, не здужаючи вiдшукати й краплини жалю до батька. Нi, не пожалкувала б вона його навiть у домовинi.

Наступного дня на притихлу й заснiжену Диканьку м’яко опустився святий вечiр. Остання нiч перед Рiздвом стукалась у вiкна, вже була поряд, i родина Красноглядiв чекала першоi зiрки, щоб сiсти за святу вечерю з дванадцяти пiсних страв. І якщо вiчно голодна Явдоха не могла ii дочекатись, то свекор мало не пiдстрибував, чекаючи iншого. Вже сутенiло, ось-ось мала зiйти перша зоря й наближався час сiдати за вечерю, а пан полковник все не iхав, чи не заблукав бува де?

Васса внесла до свiтлицi миску з кутею.

– Зiрка от-от зiйде, батечку. Чи подавати вечерю?

Отець Сава вирячив на неi роздратовано очi.

– Яка вечеря, жiнко? Чи тобi повилазило, еж пана полковника ще немае. Всякого в дорозi може статися, часи теперечки непевнi, молились би краще за мандрiвцiв, бо iде пан полковник до нас зi своею сестрою, шанованою панною Марiею Карпiвною. – Вiн пiдiйшов до дверей, дослухався та знизав плечима. – Та й куди воно ото годиться? Повсiдаемось за стiл, жерти будемо, а пан полковник приiде, втомлений та голодний, на нашi ситi пики видивлятися та недоiдки харчувати? Нi, чекаемо гостя, хоч i до пiвночi.

Голодна Явдоха кинула тоскний погляд на вiкна, за якими так стрiмко темнiло, й зiтхнула. Панас невдоволено поморщивсь, а Данило, готувався ж до вступу в бурсу, вже розгорнув грубу книгу, з церковних, i заглибився в читання, геть байдужий до всього.

Уся родина цього святого вечора була вбрана надзвичайно пишно, святочно. Явдоха з Вассою, як замiжнi жiнки, прикрасили себе напродиво гарними очiпками, бiлими, мов снiг, цяцькованими краплинами щирих перлин. Свитки теж зодягнули бiлi, з блакитною вишивкою, дрiбного шиття на руках та горловинi. А спiдницi якi багатi, з синього та червоного оксамиту, а сап’янцi святочнi, м’якi та гарнi. Марту ж обрядили в оксамитову свитку блакитноi барви та таку саму спiдницю, а у важке довге волосся вплели червонi та блакитнi стрiчки, прикрасили ii дукачами, великим з вибраними перлами намистом, але повернути життя в застигле, онiмiле лице, в спорожнiлi очi не змогли. А проте отака сумна та набурмосена була вона все ж гарна, i отець Сава, вдивляючись у трiшки засвiжiле лице, втiшав себе думкою про те, що не зможе вона не сподобатись полковниковi, бо що вродливою вродилась дiвка, то того навiть хвороба не була здатна в неi забрати.

На вечiрнiм яснiм небi ледь помiтно замерехтiла перша рiздвяна зiрка, коли до свiтлицi, мов той справжнiй буревiй, увiрвався Ілько, молодий служка, що його отець Сава виставив на варту до ворiт.

– Їдуть, iдуть, батюшко! – заволав радiсно хлопець, червонолиций з морозу та голодний до гикавки.

Красногляд розмашисто перехрестився.

– Ну, Господи, поможи й благослови! – побожно обернувся до святих iкон в червоному кутку й гукнув до Ілька: – Давай, хлопче, зустрiчай ясновельможного пана полковника якнайкраще.

Ілько, просяявши усмiшкою вiд наближення такоi жаданоi вечерi, веселим лошам гайнув з хати, а отець Сава завмер на мiсцi, дослухаючись до крикiв за вiкном. Обряджений у святочну, з шовку вишиту, чорну рясу з широкими рукавами, високий та величний, вiн постояв якусь мить, а потiм майнув рукою й хутко вийшов зi свiтлицi, намисливши собi, що негоже висилати зустрiчати такого гостя прислужникiв, нi, тут треба самому.

Панас глянув на зачиненi батьком дверi, потiм на застиглу Марту й мовив стиха:

– Ну, готуйся, сестро, зараз доля твоя в особi багатiя-полковника ввiйде до нашоi скромноi господи.

Марта здригнулася, мов дiстала вiд брата гучного та болючого ляпаса, а Васса кинула на сина красномовний та докiрливий погляд.

– Панасе!

– Чи ж неправду сказав? – образився Панас.

– Неправду! – кинула Марта зле, пiдiймаючись зi стiльчика та обпiкаючи брата поглядом, однак сказати бiльш нiчого не встигла, бо дверi сiнешнi заскрипiли й зачувся пересолоджений, аж тягучий, мов тiльки-но висотаний мед, догiдливий голос панотця Красногляда.

– Проходьте, проходьте, любий Мироне Карповичу. Обережненько, бо тут високий порiг, не забийтеся.

Сердитою та злою, з гордовито пiднятою головою й зустрiла Марта свого майбутнього нареченого. Очi ii чорнi з ледь помiтною гидливою байдужiстю поглянули на невисокого, десь середнього зросту, але величного пана в шубi з дорогого хутра. Той повiльно увiйшов до свiтлицi, i його невеликi бруднувато-сiрого кольору очi вiдразу ж угледiли серед присутнiх у свiтлицi гордовиту постать Мартину й вп’ялися в неi зацiкавленим, умить спалахнулим поглядом.

Сам же полковник мав зовнiшнiсть досить просту та невиразну, мов i не пан був зовсiм, а звичайний сiльський тесля, посполитий. Темне волосся виглядало з-пiд хутряноi шапки, довгувате, простоi вроди лице з дрiбними невиразними рисами не викликало цiкавостi. Невеликi очi, тонкi губи, гачкуватий нiс – нi, не мiг пан Ковальський пишатись своею вродою, хоч статками пишатися мiг. А оте, як застиг вiн на порозi, промовляло, що врода Мартина таки справила на нього враження, та ще й яке, хоч i прив’ялою була вона пiсля хвороби. Зрадiв Красногляд, завваживши це миттеве захоплення полковника дочкою, немов крила вiдчув за спиною та мало сам ганебно не простягнувся на встеленiй витканим килимом долiвцi, забувши про той клятий порiг.

– Прошу, прошу й вас, люба Марiе Карпiвно, – солодкоголосим пiвнем урочисто виспiвував вiн з такою пишнiстю, з таким виглядом, мов i не гостей запрошував до свiтлицi, а чинив святкову вiдправу. – Давайте, Мироне Карповичу, я вам допоможу роздягнутися.

Запобiгливо заметушившись, панотець Сава допомiг досить низенькому супроти нього пановi Ковальському зняти важку шубу та шапку, i полковник залишивсь у гаптованих золотим шиттям козацьких кунтушi та киреi, синiх шароварах i теплих, на хутрi, чоботях. Цiкавим оком сковзнувши по Вассi та рештi Красноглядiв, Ковальський знов спинився на застиглiй постатi Марти. Немов тягнула до себе його погляд чоловiчий краса ii молода зваблива, постать струнка та велична. А Мартi мороз поза спиною бiгав вiд того споглядання його. Що за нахаба, вирячився так, мов уже належала вона йому, мало руки не простягае своi бридкi, аби торкнутись ii. І сестра в нього далека вiд привiтностi та приемностi. Незрозумiлого вiку, на вiдмiну вiд брата дебела, високого зросту, баба ця поважно увiйшла до свiтлицi, трохи не по самi брови вкутана в хутра, розхристалася трiшки, явивши схоже з братом лице, i з неприхованою зверхнiстю обдивилась доволi скромну свiтлицю.

Отець Сава кинув полковникову шубу Ільковi, допомiг зняти верхню одiж його сестрi, i Явдоха тихо зойкнула, побачивши сукню панни Ковальськоi. Зшита на московський лад з важкого синього оксамиту, розшита тонким мереживом, то була не сукня, а справжне диво.

– Проходьте, проходьте, любi гостi, зараз гарячого вiдвару з м’яти скуштуете, враз зiгрiетесь, – соловейком виспiвував панотець Сава, запрошуючи поважних гостей до столу. – А ми вже вас зачекались, та починати без вас святу вечерю навiть i гадки не мали.

Полковник приемно всмiхнувся.

– Що ви, батюшко, не варто було через нас завдавати собi зайвого клопоту, – низьким, хрипкуватим голосом промовив вiн, приймаючи у Красногляда кухля з гарячим м’ятовим вiдваром.

Отець Сава мало не пiдстрибнув.

– Та що ви, Мироне Карповичу, який то е клопiт? – Вiн прокашлявся. – А кращу рiч дозвольте зробити, нiж слухати отакого, дозвольте познайомити вас iз рiдними моiми. Ось матiнка моя, Васса, а по батьковi, як i ви – Карпiвна вона. А це сини моi – один майбутнiй iерей, Панас, iз дружинонькою Євдокiею, i менший, чернець у майбутньому, – Данило. Дуже, скажу я вам, головата це в мене дитина, навiть я його мудростi не маю.

Полковник поцiлував ручки у Васси та враз зашарiлоi Явдохи, приязно привiтався з Панасом i Данилом, та очi його так i линули птахами до блiдого Мартиного личка.

Отець Сава нарештi обернувся до неi.

– А се, пане полковнику, моя донечка наймолодша, свiт ясний нашого з матiнкою життя, найкоханiше дитятко, Мартуня наша.

Ох, панотче Саво, i не запалась пiд тобою земля, коли вуста твоi iерейськi випустили з себе таку брехню. Марта тiльки позирнула на нього, блиснувши чорними очима, й змусила себе простягнути руку на поцiлунок до полковника, котрий обгортав ii захопленим поглядом i розтягував тонкi вуста в усмiшцi.

– Марто Савiвно, я просто не маю слiв, – промовив вiн низьким голосом, доторкаючись прохолодними з морозу вустами до нiжноi ii руки, i не поспiшаючи вiдпускати, мов насолоджуючись самим тим дотиком. – Ваш батечко розповiдав менi про вашу вроду, але… – Ковальський всмiхнувся чарiвною, на його думку, усмiшкою, яка залишила Марту геть байдужою, вона навiть i слабко не всмiхнулась у вiдповiдь, та то полковника не знiтило. – Але я й гадки не мав, наскiльки ви вродливiшi за описи вашого батечка. І зараз, зараз я просто приголомшений вашою чарiвнiстю!

Вiн запитливо вирячився на неi, чекаючи, певне, що впаде вона навколiшки й почне мало не благоговiючи, дякувати за такi слова, але Марта мовчала, бо й не знала до пуття, що казати на таке спiвання, а ще й тому, що боялась сказати правду, правду про те, що ii нудить вiд нього й вiд цих слiв його пишномовних. Що единим бажанням ii було зараз те, аби забрав вiн свою шубу, а разом з нею й неприемну свою сестрицю, та забралися вони геть, туди, назад до свого Батурина, й щоб нiколи вона вже не бачила його у своему життi. Та звiдки ж було знати йому, цьому заможному дядьковi, що пустеля тепер е ii серце, що й не жива вона вже, а лишилась вiд неi вже спустошена оболонка, сама тiнь блiда колишньоi Марти, що батько ii рiдний вбив ii дитя. Та вiн цього не знае, i поки знати не мае.

Помiтивши тiнь невдоволення в очах полковника вiд Мартиного мовчання, отець Сава швидко заговорив:

– Вибачте, Мироне Карповичу, Марта в нас уже так вихована, що не наважуеться балакати з незнайомими людьми, сором’язлива трiшки.

Полковник усмiхнувся в вуса.

– То е похвально, дуже похвально, – захитав вiн головою, вiдпускаючи нарештi Мартину руку. – Сором’язливiсть та покiрливiсть – то е найдорогоцiннiшi прикраси кожноi дiвчини. І я дуже радий, отче Саво, що ви спромоглися виховати сi чесноти у своiй донi.

Красногляд поважно хитнув головою.

– Так, Мироне Карповичу, ми з матiнкою Вассою завжди виховували дiтей наших у дусi евангельських заповiдей та законiв смирення.

І знов земля не запалась пiд тобою, iерею Саво, коли вдруге збрехнув. Зроду Марта в тебе не була смиренною, та й не виховував ти ii в заповiдях евангельських, то лише в церквi ти вчив народ з Євангелii, а вдома було в тебе iнше навчання, в якому царем i Богом був ти сам, i лише твоя, а не Божа воля мала виконуватись.

– Та годi вже, любi гостi, годi, – спiвав Красногляд, пiдступаючи до столу. – Ви, певне, зголоднiли з дороги, довгоi та холодноi, а я вас теревенями своiми тримаю. Прошу, щиро прошу до столу, та не погидуйте вже нашими скромними пригощаннями, скуштуйте святочних наiдкiв.

Полковник люб’язно всмiхнувся.

– З дорогою душею, отче Саво.

Марiя Карпiвна, яка за весь цей час не промовила жодного слова, обережно сiла до столу, широкими полами сукнi своеi зайнявши замалим не цiлу лаву, змусивши Данила, котрий примостився скраечку, мало не потонути в тому синьому оксамитi. Полковника всадовили на мiсце панотця Сави, сам Красногляд умостився праворуч, а Марту, удавши з себе любого родителя, впихнув по лiву руку вiд Ковальського. Потiм блимнув красномовно на Вассу, й до свiтлицi потягнулась вервечка прислужникiв.

Посерединi столу поставили багату кутю з вiдбiрноi пшеницi, задобрену медом та горiхами, а навколо розставили обов’язкових дванадцять пiсних страв, хоча отець Сава заради таких гостей не пожалкував i молодого вгодованого поросяти, та то вже на завтра, на розговiння. А поки на столi красували начинена пшоняною кашею та запечена щука, узвари, киселi, рiзноманiтнi пирiжки, пухкi гречанi вареники з капустою та картоплею, борщ холодний з квасолею, i запивалося все це медом, добре звареним Уляною.

Пiдвелися. Отець Сава побожно перехрестився й забубонiв поважно «Отче наш», прикривши чорнi очi своi, в яких яскравим вогнем горiло вдоволення. Вдоволення тим, що Марта так уподобалась полковниковi, справила на нього таке враження, бо на те й був вiн чоловiк, щоб зрозумiти, що той пан геть втратив вiд неi розум, i сватання то вже е рiч майже вирiшена.

– Янгола за трапезою, – широко перехрестив вiн стiл з рiздвяними наiдками й гепнувся на лаву.

Усi iли, i полковник також, iз задоволенням, бо що не кажи, iнколи голод таки бере свое. І лише Марта нидiла над тiею трапезою, та ще панна Марiя повiльно дзьобала рибу, бо чи то посту до першоi зiрки вона не тримала й добряче попоiла дорогою, а чи гидувала харчуватись зi столу простого iерея, хто ж знав ii, цю пихату панну, котра кидала по кутках свiтлицi такi погляди, що Марта ледве стримувалась, аби не висвятити бабу за це високомудре споглядання. Чого прителiпалась тодi сюди, коли не до смаку трапеза з простими людьми? Сидiла б у своему тому Батуринi та куштувала вишуканих багатiйських страв на золотi та на срiблi поданих, аж нi, припхалась за братом, до далекоi Диканьки, в люту зиму до скромного попа, i все то заради чого? Про все це мiркувала Марта, вiд часу до часу помiчаючи на собi хоча й зацiкавленi, та далекi вiд доброзичливостi погляди тiеi панни Марii. Чого вирячувалась вона на неi? Чого побачити бажала, якого дива?

Отець Сава вкинув до рота вареника з капустою i нарештi второпав, що гостя майже нiчого не куштуе.

– Що ж це ви, Марiе Карпiвно, – зауважив вiн, заблимавши очима та захитавши головою. – Справдi так мало iсте, як птичка Божа? Не можна, матiнко, з морозу треба добре попоiсти, щоб не захворiти.

Панна Марiя нарештi заговорила, i Марта вразилась тому, який гарний голос мае ця неприемна та пихата жiнка.

Красногляд розгублено блимнув.

– Як це – не iли весьденечки й не зголоднiли?

Тонких вуст панниних торкнулася слабка презирлива посмiшка, яка зовсiм не зачепила ii холодних очей.

– Чому ж не iла. О, я дуже смачно попоiла в одному селi, в заiздi, де менi запропонували такий вишуканий стiл, не гiрш як де-небудь у Москвi. А яку гиндичку менi там засмажили!

Отець Сава мало не вдавився вареником.

– То… то ви не постуете? – запитав вiн вражено.

На личку гостi з’явилася слабка примирлива усмiшка.

Полковник кинув на сестру швидкий погляд.

– Гадаю, батюшко, вас це вразить – моя сестра не належить до вiруючих людей. Ще й бiльш вiд того, маю вам сказати, що за юних лiт Марiя жила в Пруссii, в нашоi далекоi родички фрау Єви, i саме ця наша тiтка й затруiла невинну душу Марiiну огидною отрутою боговiдступництва й навчила вiри в сатану. – Присутнi зжахнулись, а Красногляд таки вдавився тим вареником злощасним. Полковник похитав головою: – На жаль, батьки нашi померли, а я не мав на сестру належного впливу.

Красногляд перехрестився.

– Не знаю, що вам i сказати. Я, панно Марiе, як ви знаете, православний священик, i безвiр’я ваше е для мене рiч неприйнятна.

– Не бiйтеся, бiснуватися вона не буде, – з незрозумiлою усмiшкою промовив полковник i знову метнув на сестру швидким гострим поглядом.

– То… то вона й на вiдправу святочну не пiде?

Панна Марiя пiдвелася з лави.

– Чому ж не пiду? Пiду, бо я, вiд брата намагаючись не вiдставати, всюди за ним ходжу. Але ми втомилися, бажано б вiдпочити перед стоянням…

Отець Сава вистрибнув з-за столу.

– Авжеж-авжеж, для вас уже давно приготовлено найкращi вiдпочивальнi, перини перетрушено, а пiчки аж пашать, щоб же тепленько було дорогим гостям. Прошу за мною.

Вiн поважно рушив до дверей, мало не пританцьовуючи, i Марiя Карпiвна павою виплила слiдкома, покосивши очi на брата, який повагом зводився з лави. Та вiдразу не пiшов за сестрою, а взяв у руки прохолодну долоню Марти й поцiлував, прошепотiвши:

– Ви будете на вiдправi?

– Так.

– То чекатиму на неi з нетерпiнням.

Ще один цiлунок, i полковник вийшов iз свiтлицi, а за столом надовго запала тиша, яку порушив Данило, що примудрявся одночасно й iсти, i очей не зводити зi своеi книги.

– Ет, яка баба нечестива, цур iй та пек. Оце сидiв бiля неi, а воно духом бiсiвським так i тхне, хоч носа затуляй, а хоч геть бiжи. – Вiн зiтхнув. – Ото ж бувають люди. А я оце подумав собi, може, з неi бiса спробувати вигнати, вичитати бабу, я про таке у святих отцiв читав.

Васса налякано перехрестилась.

– Що ти, синку, вже вигадав таке? Не займай краще нечистоi сили, i вона тебе не зачепить.

Данило закрив свою книгу.

– А я ж на то й чернець майбутнiй, щоб займати ту силу й вести з нею нескiнченну боротьбу. Та ви не хвилюйтеся, мамо, не боюся я тих нечистих, у мене сила Хреста е супроти них. – Вiн важко зiтхнув. – А от Марти менi шкода. Що чекае на неi в цiй родинi в тому Батуринi? Невiдомо. Та дарма, я буду за неi молитися, слiзно молитися.

На очах Васси заблищали сльози, лагiдним поглядом торкнулася вона байдужого лиця Марти й так тихо, що Данило ледве розчув, прошепотiла:

– Молися, синку. Молися!




3


На нiчну рiздвяну вiдправу зiбралося чи не все населення Диканьки, i у великiй просторiй церквi панотця Сави не було де й яблуку впасти. Рум’янi, з морозу, по-особливому щасливi святочним щастям люди заходили й заходили до притвору церкви, ставали тихесенько, шепочучись про щось зi знайомцями, але вголос не балакали, бо отець Сава був до говорунiв у церквi суворим, мiг i за дверi спровадити, аби не робили з дому Божого ярмарок. А поговорити кортiло, ой як кортiло, бо то ж така подiя очiкувалась – прибуття якогось пана полковника, та такого заможного, що навiть мiсцевий Кочубей, славили, не дорiвня? йому.

– Чувала я, що наш пiп Сава, – шепотiла дячиха-вдова Кириченчиха, що поховала чоловiка свого ще рокiв десять тому й особливоi любовi до Красногляда не мала, на вухо кумi Мотрi Дуденчисi, а до того вуха Мотриного тягнулося ще чи не з десяток допитливих вушок, – надибав сього полковника в Полтавi, у самого архiерея, i пазурами в нього вп’явся, аби за Марту ж просватати. Ну-ну, ще подивимося, що з того вийде, бо Марта ж… – Кириченчиха закотила пiд лоба своi витрiшкуватi, риб’ячi, каро-зеленi очi й простогнала страшним голосом. – А ви ж чули, кумонько, що сталося з Мартою?

Мотря похитала головою, а очi iй при цьому заблищали вiд цiкавостi, й уся вона аж задрижала.

– Нi, не чула.

– Ото ж бо й е, бо про таке, кумонько, не гутарять на кожному кутку, таке вiд людей хоронять так, що й не знаю. Але ж вiд мене не втаiш, бо попiвська кухарка Килина, то моя найперша товаришка, i розповiла вона менi таку страшну таемницю, що не можу й сказати.

Мотрю вже всю аж телiпало вiд цiкавостi.

– Та скажiть бо, кумонько. Що за таемниця?

– Марта була важкою вiд того вiвтарника Микити Мiрошника, а пiп Сава наш змусив ii витравити приблуду, – на единому подиху видихнула Кириченчиха, й Мотря, а з нею ще з трiйко жiнок так голосно та вражено зойкнули, що отець диякон просунув голову з вiвтаря.

– Ви чого, раби Божi, галасуете? – голосом, подiбним до грому, запитав вiн, насупивши густi рудавi брови. – Батюшка готуеться до служби, а ви репетуете. Чи надвiр вам закортiло?

Жiнки побожно захрестилися й поховались за широкi спини чоловiкiв, та очi iхнi так i пломенiли вiд почутоi новини. А як отець диякон зник за дверима iконостаса, так i помандрувала чутка ця пошепки церквою.

І коли бiля церкви зупинилися багатi сани полковника Ковальського, храмина вже неначе гула вiд мовчазного подиву, що iнколи бувае промовистiшим за слова. Люди розступилися – до церкви увiйшли дужi гайдуки полковника й поставали коло дверей. Потому ступив усередину й полковник, пiд ручку ведучи Марту з пустими очима та байдужним виглядом. Жiнки ледь чутно вражено зiтхнули, забачивши на стрункiй постатi попiвни нову шубку з розкiшного хутра чорно-буроi лисицi, й на якусь мить забули про нещодавню новину. А ось пан той полковник iм не сподобавсь. Сказати б, яка вже Марта красуня, а який той дядько – пiдтоптаний, мужицького вигляду, на пана ж справжнього й геть-то не скидаеться. А ступае, погляньте, як поважно, мов павич бiля пави. Та поява високоi, вкутаноi до брiв у хутра панни Марii вразила iх ще бiльш, бо панна та, пихата й набундючена, як увiйшла до святих стiн церкви, так нi разу жодного лоба не перехрестила й не вклонилася до святих iкон. А коли баба Терентiвна, удовиця кошового козака, який поцупив у католикiв ерусалимського хреста, що його вся Диканька вважала за велику святиню, наблизилась до панни з отим самим хрестом, щоб i поважна гостя приклалась до святощi, та вiд неi гайнула так, що й нечистий вiд ладану такечки не втiкав.

– Хреста святого цураеться, – вражено прошепотiла баба Терентiвна й швидко захрестилась. – Господи помилуй! Апокалiпса апостола Івана! Антихрист у церквi святiй!

Глухуватий дiд Зiнько гаркнув чи не на всю церкву.

– Га? Де антихрист? Ото в хутрах?

Дiда зашикали, й почалась вiдправа, кожне слово якоi панотець Сава вже такеньки виводив, немов перед архiереем. А люд не так до вiвтаря погляди своi звертав, як до килимка, що був простелений бiля правого криласа й на якому вiдстоював вiдправу полковник. Молився вiн гарно, хрестився широко, вклонявся низько, а ось Марта стояла поряд, мов заморожена – перехреститься раз i наче засне на якийсь час, що й могутнi голоси батька та диякона не спроможнi були пробудити ii вiд того напiвсну. І стояла вона, як сновида, не бачила нiчого й не чула, а тiльки дивилась на iконостас, на вiвтар, з котрого не раз виходив Микита, i минулого Рiздва вiн теж з’являвся з вiвтаря, а зараз… Зараз Микита далеко, десь у Киевi, у монастирi, дитятко iхне загинуло вiд поганського зiлля жадiбноi до грошей баби-знахарки, а сама вона волочить життя свое це тiльки заради мами. Бо якби не вона, рiдненька, не жила б дiвчина на цьому свiтi життям пустим та клятим. Серце та душу пече ненависть, яка не полишае ii навiть у цю нiч, коли страшно й думати про грiшне. Як на те ще й пан цей стоiть поряд, очi б його не бачили, – позиркуе вологим оком, видко, припала йому до серця, то й зi сватанням не забариться. А для Марти не було б зараз нiчого жаданiшого, аби зробитися огидною для цього пана полковника, викликати в нiм таку огиду, щоб i дорогу забув до Диканьки. А воно ж нi, он мало не дрижить увесь, торкаючись ii, та ще дарунок цей привiз, оцю шубу. Ще й у церкву батько примусив ii зодягнути, аби люди не Боговi молились, а шубу ii тую обдивлялись та пана полковника з його сестрицею. Чи помiчають вони, що стоять, мов тi образи, хоч молись на них?

Закiнчилася служба вранцi, ще до сходу сонця. Люди висипали з церкви, та розходитись не поспiшали, чекали на вихiд пана, позиркуючи на його багатi сани, що стояли пiд охороною шести гайдукiв. У морознiй iмлi досвiтку тiльки й чути було веселi, радiснi вигуки.

– Христос народився!

– Славiмо Його!

Нарештi у дверях з’явилась огрядна постать отця Красногляда. У шубi, розхристанiй на могутнiй широкiй груднинi, виводив вiн з церкви гостя свого шанованого, якого за зятя майбутнього вважав, бо не сумнiвався вже, що полковник посватав Марту, недарма ж замалим не всю вiдправу зиркав потайки на той килимок бiля криласа з вiвтаря й бачив, як зорить полковникове око в Мартин бiк, i втiшався серцем. Онде й зараз як пiд ручку веде Марту, мов дружину, труситься над нею, мов над коштовнiстю, i дарма що сестра його невдоволено дмухае: кому вона рада, та баба безбожна, служка сатанiвська.

Удома на них вже чекав святочний багатий стiл, чого на ньому тiльки не було. І порося вгодоване, запечене з гречаною кашею та яйцями, i завиванець духмяний, i гуси-кури тiльки-но з печi, що аж пара з них димiлась, i заливне з судака, й заливне з пiдливкою з мiцного хрону, а вже напечено було стiльки, що очi розбiгались, i мантулi, й короваi, i пухкеники, а киселiв скiльки!

– Прошу, любi гостi, до столу! – промовив Красногляд.

Усi розсiлися. Пiсля «Отче наш» отець Сава поблагословив стiл, i почали трапезу з кутi, а тодi вже смакували, що кому сподобне було. І на вiдмiну вiд учорашнього вечора, панна Марiя вже не дзьобала птахою пригощення, а накинулась на м’ясо з такою жадiбнiстю, що наче тиждень тоскно дотримувалась найсуворiшого посту.

Данило штовхнув Панаса в бiк.

– Поглянь-но, як бiс iзголоднiв у баби, курей трохи не з кiстками трощить, – прошепотiв вiн ледве чутно, й брати загигикали в кулаки, викликавши докiрливий погляд батька.

Горiлку вигнали для свята щонайкращу, прозору, мов сльоза, i ось тут виявилося, що пан полковник дуже шануе оковиту, бо не встигала чарка його спустошуватись, як наповнювалася знову, й вiн iз задоволенням перехиляв щоразу, все бiльше хмелiючи.

– Мартуню, – голубом вуркотiв вiн до Марти, погикуючи, – чого ж ви, моя голубонько, так мало кушаете?

– Не голодна я!

– Е, зоре моя свiтанкова, – хитав головою п’янувато полковник. Розвезений, з червоним лицем, вiн був ще менш привабливим, нiж тверезий, i Марта ледве стримувалась, аби не чкурнути з-за столу кожного разу, коли пазури його гарячi, засаленi жиром, хапали ii за руку, – не гоже це, ниньки ж таке свято, треба ж i смачними наiдками Христа народженого славити опiсля довгого постування. В цьому немае грiха, а грiх, навпаки, в утримуваннi вiд iжi. – І вiн тягнув до неi вже непевною рукою гусячу лапу, дурнувато всмiхаючись.

І Марта брала ту лапку, ледве стримуючи огиду. Вiн i тверезий не викликав у неi приязнi, а напiдпитку вона взагалi не могла на нього дивитись, та вiн знов i знов наповнював чарку, ще й прицмокував.

– Смачненька у вас, батюшко, горiлочка!

– Чистий первак, Мироне Карповичу, – вдоволено вiдгукувавсь отець Сава, виставляючи на стiл нового, повного бутеля. – Сам жену, щонайкраще.

– Поважаю! Будьмо! – п’яним голосом пробубонiв полковник i знову засмоктав горiлку. – Ми, козаки, добру горiлку завше поважали, бо воно, знаете, вiйна е вiйна, тут тобi й смерть близенько, а жахи якi, надивишся, як кривавi рiки течуть повз тебе, мов джерела, i потiм уночi все те ввижаеться. А горiлочки випив, та й забув усе, i такечки ж хороше зробиться, як оце зараз поряд вас. – Вiн позiхнув широко, неохайно. – Гарна таки родина у вас, батюшко.

Красногляд погодливо хитнув головою.

– Гарна.

Полковник хрипко реготнув.

– А ось у мене не така. Жiнка, покiйниця, з москалiв була, княжого роду, стеменнiсiнька тобi пройда, вiрностi геть менi не берегла, i сина породила лишень одного. Он Марiю i дотепер гризуть сумнiви, що единий мiй син, единий спадкоемець, не мое дитя по кровi, а приблудний байстрюк дружинин. – Полковник покосив на сестру. – Еге ж, Марусько?

Марiя Карпiвна наiжачилась.

– Я ж просила тебе не кликати мене цим дурним холопським iменням, – смачно гикнувши, невдоволено вiдгукнулась вона.

Полковник усмiхнувся.

– Але ж Андрiя приблудою вважаеш?

– Уважаю.

Ковальський важко зiтхнув.

– Ось бачте. Сама повiрила своiй вигадцi й мене труiть нею вже майже тридцять лiт, от дурна баба. А я й сам iнколи не знаю, чи моеi кровi син. Вiн на мене й краплi не схожий. Русявий, кремезний, у князiв Шувалових, як казала покiйниця Варвара. А Маруська бiсом у лiве вухо все цькуе, що яких там Шувалових, котрогось iз жiнчиних коханцiв постать мае, а вiд Ковальських – анi тобi поганого, як у нас iз Маруською, гачкуватого носа. Хоча, – вiн усмiхнувся, – сином я пишаюсь надзвичайно, мiй вiн, чи нi. Красень, а який з нього козак, який вояка! Тогiдь пiдполковника дiстав, сам уже полки до бою водить, а воюе так, що навiть цар Петро про нього вже прочув. Та, на жаль, прокляття моi на нас, успадкував мою долю, побрався з такою ж пройдисвiткою, як i покiйниця Варвара.

Марiя Карпiвна пiдвелася з-за столу.

– Чи не надто ти, Карповичу, перед чужими людьми сповiдаешся? – запитала вона брата, а той у вiдповiдь тiльки рукою майнув.

– Та хiба ж це, Марусю, чужi? – п’янувато, з хитринкою знов усмiхнувся вiн, i рука його важкою чорною печаткою вкрила Мартину долоню, та не обiйшлася тiльки цим, а пiднялася, разом з Мартиною ручкою, вгору, до вуст його, схованих пiд козацькими вусами, i гарячi слинявi губи торкнулись ii руки поцiлунком. – Це ж, Марусю, наша майбутня рiдня. І не блимай на мене косоокою жабою, бо як вирiшу, так воно, сестро, й буде.

Красногляд напружився, збагнувши, що ця пихата панна е противниця шлюбу свого брата з Мартою, однак примусив себе заспокоiтись, аби не гаркнути на цю панну-антихристку, бо невiдомо, як поставиться до цього полковник, чи не образиться за сестру. До того ж вiн сказав, що вирiшувати все буде сам, без довгого носа сестри, а вiн, Красногляд, зi свого боку, зробить усе можливе, аби полковник кожноi хвилини перебував поряд з Мартою i закохувавсь у неi щораз дужче. І нехай ця бiсова баба тiльки спробуе стати йому на завадi, змете до дiдька, де iй i мiсце.

Ситi й хмiльнi гостi та господарi пiдiймалися з-за столу. Отець Сава вже мрiяв, як солодко засне зараз на перинi, пiд теплою ковдрою, мiцним сном праведника, якому явив Господь свою милiсть, i солодко потягнувся.

– Ну, тепер не грiх i поспати!

Полковник лупнув п’яними, почервонiлими очима.

– Як спати? Та ви, батечку, ображаете! Хто ж це спить на Рiздво? Зроду-вiку я такого не робив, бо це час, призначений для колядування, i тому зараз ми поiдемо по Диканьцi вашiй колядувати.

Красногляд прокашлявся.

– Та то ж ви, молодi, колядувати ласi, а я вже втомився, не тi лiта, Мироне Карповичу, на жаль, вже не тi лiта, усе минулося. – Вiн майнув рукою. – Ех, та що там казати, а ви вже iдьте, розважтеся.

Ковальський ухопив за руку Марту.

– А Мартуню з нами вiдпустите?

– Аякже, он i Данило, й Панас iз вами, еге, хлопцi? – вiдказав, немов медом помазав, отець Сава, зловтiшно споглядаючи на панну Марiю, яка при цих словах покривила лице свое довгоносе так, мов кислиць скуштувала. – А ви, Марiе Карпiвно, поiдете?

– Нi, я не маю бажання брати участi в сьому холопському гуляннi, – пихато вiдгукнулась вона й повагом вийшла зi свiтлицi, мабуть, спати.

– От вiдьма, – просичав iй услiд полковник i голосно вигукнув: – Полк, за мною! Гайда колядувати!

Яке то було колядування, Марта згадувала з огидою ще не один день. Геть захмелiлий полковник ще в санях горланив, як дурень, колядки, а сани тi мчали по Диканьцi в супроводi гайдукiв, змушуючи люд обертатися вслiд iз подивом та глузуванням. Данило пiдспiвував гостевi тихенько, а Марта сидiла, немов мертва, соромлячись полковника.

Колядувати за Даниловою забаганкою подалися вони до отця диякона. Ступаючи у двiр нерiвною ходою та похитуючись, пан полковник закугикав, мов невиспаний пiвень:

		Коляд, коляд, колядниця
		Добра з медом…
		Добра з медом…

– А хай йому грець, забув, – пробубонiв вiн, гикнув та й завалився спокiйно на руки вiрних своiх гайдукiв i солодко захропiв.

Марта зачервонiлась вiд сорому, а отець диякон голосно розсмiявся.

– Ох i пан полковник, от так молодець!

Гайдуки мовчки вiднесли господаря до саней, а брати стали реготати, глузуючи з дияконом. Марта метнулася слiдкома за гайдуками до саней, в яких уже смачно, з присвистом хропiв полковник i щось бурмотiв.

– Дозвольте, панночко, – почула вона зовсiм поряд гарний чоловiчий голос i, обернувшись, побачила просто перед собою високого червонолицього з морозу та чорновусого козака, що простягав до неi мiцну руку, щоб допомогти сiсти в сани.

Марта хитнула головою.

– Дякую.

Тепла, не зважаючи на чималий мороз, долоня торкнулась ii руки, i Марта завважила на собi уважний погляд темних очей козака. Завважила, та зосталась байдужою, хоч чоловiк був досить вродливий i молодий.

Козак прокашлявся.

– А за полковника, панночко, не хвилюйтеся. Не вперше йому отак напитися трапляеться, ми вже звикли. До ранку буде як новий.

Марта зупинила на ньому погляд своiх чорних очей.

– А я дякуватиму Боговi, якщо вiн узагалi не проспиться та й нiколи не прокинеться вже!

Гайдук здригнувся, зачувши в словах ii неприховану ненависть, позирнув ще уважнiш, але сказати нiчого не сказав, бо до саней пiдiйшли брати Мартинi, i вiн вiдiйшов геть, глипнувши наостанок пильним та цiкавим оком на напружену, застиглу бiля полковника Марту.

Вдома чекала на неi стурбована мати, яка вiдразу ж заходилася поiти дочку гарячим вiдваром шипшини й вкладати в лiжко, боючись, аби не захворiла Марта знову. Однак ненависть, що темнила зараз серце, неначе додавала сил ii недужому тiлу. І зростало, дужчало в нiй пекуче бажання помститись батьковi, за все помститись, i за Микиту, й за дитя, i за п’яницю оцього огидного, за якого батько ii сватае.

Васса розплела ii товсту косу.

– І як воно, доню, поколядувалося?

Вуста Мартинi склалися в злу посмiшку.

– Як поколядувалося, мамо? Ганебно поколядувалось, отець Назарiй мало живота не надiрвав, регочучи з поважного пана полковника, який звалився, навiть колядки не доспiвавши, i гайдуки вiднесли його до саней.

Васса тiльки зiтхнула.

– Донечко.

Марта палахнула поглядом.

– І за сього старого пияку батько, аж труситься, бажае спровадити мене замiж. – Вона пройшлася спочивальнею, глянула на лiжко, на якому гинула ii дитина, i вiдчула, як повертаеться життя до ii тiла, гаряче, справжне дихання життя. Повертаеться, хоча б для того, щоби помститися. – Дарма, матусю, вiн ще гаряче пожалкуе про те, я таким соромом вмию його чесне ймення!..

Мати налякано захрестилася, з жахом слухаючи слова доньчинi й не знаючи, чи ж радiти iй з того, що пустi, погаслi очi Марти знов запалюються вогниками життя, – не для щасливого ж бо життя, не для кохання, а для помсти.

– Донечко, грiх же мститися.

Марта роздратовано знизала плечима.

– Мамо, не лякайте мене грiхом.

– Але ж людина, яка грiшить, проклята…

– А я й так проклята, – заперечила Марта, поблискуючи очима. – Чи ви гадаете, що батько не прокляв уже мене? Хочете почути його прокльони? Та варто ж менi тiльки словечком обмовитись, що хоч рiжте мене, а полковнику я не вiддамся, так закляне, що й земля здригнеться.

Васса заплакала.

– Мартуню, донечко.

Марта присiла на лiжко.

– Не треба, мамо, втомилась я вже, спати хочеться. Я свого не полишу, хоч би й ви прокляли душу мою окаянну.

– Що ти, доню, – злякалася Васса, вiдсахнувшись назад. – Та хiба зможу я чого поганого тобi побажати? Та серце мое що Божий день обливаеться за тебе кривавими слiзьми. І не клясти, а тiльки молитись я можу, аби Господь змилувався над доленькою твоею.

Марта похитала головою.

– Не змилуеться. Батько не дозволить!

– Нечистий твого батька плутае, доню.

– Та який вже там нечистий, мамо. Вiн сам як той нечистий, дарма, що iерей! Та ви очi його бачили, коли кинувся вiн мене давити? То ж не людськi були очi, а звiра лютого, вихiдця з якогось з пекла, тiеi сили, котра губить людей. Вiн же одержимий, мамо.

– Що ти, вiн же iерей!

– Поганий з нього iерей!

– Господи, Марто, та де ж ти навчилась такого говорити про рiдного батька? Та ще про батюшку! Отямся, доню, допоки Господь не покарав тебе за такi страшнi слова.

– А мене вже й так покарано!

– Марто!

– Все, мамо, годi. – Марта прилягла на перину, вкрившись ковдрою. – Я не хочу посваритися ще й з вами. І спати хочу, справдi хочу, мабуть, починаю одужувати, коли на сон потягнуло, як ви колись казали.

Васса поцiлувала доччину голiвку.

– Спи, доню, i нехай Господь залiкуе твою душевну рану.

І Марта справдi заснула, солодко та мiцно.

Назавтра, коли вона вийшла до снiданку, ii ледве можна було впiзнати, бо блiде личко порожевiло та посвiжiшало, чого годi було сказати про полковника Ковальського. Той прокинувся геть пом’ятий та невдоволений i набундючено сидiв над кухлем iз огiрковим розсолом, сьорбаючи його потрошку, коли до свiтлицi, м’яко ступаючи в шкiряних сап’янцях, увiйшла посвiжiла Марта. Де й подiлось те його похмiлля, тiльки зиркнув на неi, враз iз мiсця зскочив i молодикуватим пiвнем кинувся до неi.

– Марто Савiвно, ви сьогоднi просто надзвичайнi.

– Дякую.

Сестра його спохмурнiла, але змовчала. За два днi полковник вже мав вiд’iжджати до Батурина, i Красногляд увесь мало не дрижав, чекаючи вiд нього найважливiших слiв, але полковник мовчав, мов у рота води набрав. А Красногляд починав нервуватися, бо еством своiм вiдчував, що травить Ковальського супроти шлюбу з Мартою сестриця його нечестива, i хоча й далi був досить люб’язний iз нею, ледве стримував гнiв свiй супроти баби негiдноi. А полковник усе частiше хмурився, розмiрковував щось про себе, i нарештi перед самим вiд’iздом звернувся до панотця Сави.

– Батюшко, прошу вас не образитись, але я маю намiр просити вас вiддати за мене донечку вашу, любу Марту Савiвну. – Вiн помовчав, знову спохмурнiвши. – Я розумiю, що, як виражаеться моя сестра, зовсiм не пасую до такоi красунi, як ваша донька, але Марта Савiвна викликала в моiм серцi давно заснулi почуття, i я б радо взяв ii за дружину.

Отець Сава ледь стримав полегшене зiтхання й урочисто, мов на вiдправi, промовив:

– А менi, полковнику, буде втiшно мати такого зятя, як ви.

Ковальський швидко й непевно всмiхнувся.

– Вiрю, батюшко, вiрю. Та ж чи погодиться люба Марта Савiвна вiддатися за мене? Чи погодиться сприйняти моi почуття, бо ж роки…

– Любий Мироне Карповичу, – усмiхнувся Красногляд, подумки святкуючи перемогу над бiсовою бабою панною Марiею, – Марта в мене навчена слухатись батькiвськоi волi, можете не хвилюватись.

Ковальський звеселiшав.

– Не маю вiрити своему щастю.

– Запевняю вас, що се так.

– То я можу засилати сватiв?

Красногляд перехрестився.

– Та любий же Мироне Карповичу, хоч зараз робiть се, i будьте певнi, Марта власноруч подасть вам вишитi рушники.

Щасливий Ковальський вiд’iхав до Батурина, пообiцявши за тиждень надiслати сватiв, а там i з весiллям не баритись, бо ж вiн е чоловiк вiйськовий, на службi при пановi гетьманi, а йде вiйна, вiн може знадобитися вiйськовi будь-якоi хвилини, i так засидiвся вдома. Та отець Красногляд iз того поспiху тiльки радiв. І полковник вiд’iхав, забравши з собою невдоволену сестру, котра холодно попрощалася з Красноглядами.

– Бувайте здоровi, – вичавила вона скрiзь стиснутi зуби, i всiлася в сани, негарна, замотана в хутра, вiдвернувши свое лице невиразне.

Полковник поцiлував Мартинi пальчики, проникливо зазирнув у чорнi очi, в яких горiв вогонь незрозумiлого почуття, i зiтхнув.

– До скороi зустрiчi, люба Марто Савiвно. Бувайте здоровi й хоч трiшки згадуйте про мене.

Марта прохолодно всмiхнулась.

– Згадаю.

– Дякую! – Знову палкий поцiлунок Мартиноi ручки, i полковник по-молодечому застрибнув у сани та наказав вiзниковi рушати. Гайдуки засвистiли, взявши сани пiд варту, i попереду виступив той самий чорноокий. Глипнули на Марту з-пiд хутряноi шапки його уважнi очi, запалали вогнем потайним, зустрiвшись iз поглядом дiвочим, i зникли у снiговiй iмлi.


* * *

Андрiй Ковальський вертав додому.

Натомлений доволi довгою важкою дорогою, виснажливим, песячим життям вояки, вертав вiн додому з Волинi, де стояв його полк, i грiла лишень думка його про те, що пан гетьман, який любив Андрiя як сина, обiцявся дати йому невдовзi звання полковника. Так, любили його ясновельможна милiсть Андрiя, мов батько любили, а може, й дужче вiд батька, бо батькова любов, та й стосунки з ним, усе життя були для Андрiя досить болючi.

Утiм, гадати про тi взаемини не бажалося, вистачало гадок i про Оксану, чарiвну, але зрадливу дружину, яка стрибнула в чуже лiжко, лишень тиждень минув по весiллi з Андрiем. Тiтка Марiя плювалася вогнем i роздратованою змiею шипiла за Андрiевою спиною, що привiв додому справжню подобу матiнки своеi. Андрiй вiдмовчувався.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24079336&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.