П’ятеро на островi скарбiв
Інiд Блайтон

Славетна п’ятiрка #1Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
«П’ятеро на островi скарбiв» – перша книга серii «Славетна п’ятiрка».

До Джорджi, дiвчинки з норовливим характером, в усьому схожоi на хлопця, приiхали на канiкули трiйко кузенiв – Джулiан, Дiк та Енн. Попервах хазяйка, в якоi нiколи не було друзiв, хотiла якнайшвидше позбутися непроханих родичiв, однак незабаром дiтлахи подружилися. А коли кузени ще й дiзналися, що Джорджа мае власний острiв з руiнами старого замку, затонулий корабель та чудового собаку Тiммi, всi вони з головою поринули у захопливi пригоди, перетворившись на шукачiв скарбiв.

Інiд Блайтон

Славетна п’ятiрка

П’ятеро на островi скарбiв

Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi

Enid Blyton

FIVE ON A TREASURE ISLAND

First published in Great Britain in 1942 by Hodder & Stoughton Limited

This edition first published in Ukraine in 2020 by Folio Publishers Ltd

Переклад з англiйськоi Леся Герасимчука

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова

* * *

Роздiл 1

Великий сюрприз

– Мамо, щось уже вiдомо про нашi канiкули? – запитав Джулiан за снiданком. – Поiдемо, як завжди, до Пелзета?

– Боюся, що нi, – вiдповiла мати. – Цього року там уже мiсць нема.

Трое дiтей за столом розчаровано подивилися одне на одного. Їм так подобався будинок у Пелзетi. Там такий гарний пляж i купатися приемно!

– Не журiться, – сказав батько. – Гадаю, ми пiдшукаемо для вас мiсце не гiрше за це. У кожному разi ми з мамою цього разу поiхати з вами не зможемо. Мама ще не казала вам про це?

– Нi, – вiдповiла Енн. – Мамо, це правда? Ти не зможеш провести з нами канiкули? Адже ти завжди iздила з нами.

– Цього року тато хоче, щоб я поiхала з ним до Шотландii, – сказала мати. – Ми поiдемо самi. Ви вже досить дорослi й самостiйнi, i ми думали, що вам цiкавiше буде провести канiкули без нас. А що в Пелзетi мiсць немае, я досi не уявляю, куди вас вiдправити.

– А як щодо Квентiна? – запитав батько. Квентiн був його братом, а для дiтей – дядьком. Вони бачили його лише одного разу i трохи побоювалися. Цей високий i завжди похмурий чоловiк був постiйно зайнятий якимись науковими дослiдженнями. Вiн жив бiля моря – i бiльше нiчого дiти про нього не знали.

– Щодо Квентiна? – мати випнула губи. – Чому це ти раптом згадав про нього? Навряд чи вiн захоче, щоб дiти вертiлися пiд ногами в iхньому будиночку.

– Днями я бачився з дружиною Квентiна у справi. У них, схоже, якась скрута. Феннi казала, що була б не проти на якийсь час взяти за комiрне одного-двох пожильцiв. Їхнiй будинок – на березi моря. Дiтям сподобаеться. Феннi – дуже мила, вона iх догляне.

– І в неi, до речi, е своя дитина, – сказала мати. – Зараз… як ii звуть? Якось дуже дивно… авжеж, Джорджина. Скiльки iй рокiв? Здаеться, близько одинадцяти.

– Мого вiку, – зауважив Дiк. – За одним разом познайомимося з кузиною! Їй, напевно, невесело самiй. Я можу бавитися з Джулiаном i Енн, а у Джорджини немае нiкого. Вона, либонь, зрадiе нашому приiзду.

– Ваша тiтка Феннi казала, що й Джорджинi з друзями було б веселiше. Гадаю, цей варiант вирiшив би нашi труднощi, – мовив батько. – Потелефонуймо Феннi та домовимося про все. Я упевнений, що ii це влаштуе, а Джорджина матиме з ким провести канiкули. Натомiсть ми зможемо не турбуватися за нашу трiйцю.

Дiти розворушилися. Цiкаво буде поiхати на нове мiсце й познайомитися з кузиною!

– А там е кручi, скелi, пiсок? – поцiкавилася Енн. – Там гарна мiсцина?

– Я не дуже добре тi терени пам’ятаю, – вiдповiв батько. – Але упевнений, що там дуже цiкаво. Вам сподобаеться. Мiсцина називаеться «Бухта Кирiн». Ваша тiтка Феннi усе життя прожила там i нiзащо не хоче куди-небудь переiжджати.

– Тату, швидше телефонуй тiтцi Феннi й домовляйся! – вигукнув Дiк. – Менi здаеться, це те, що треба. Менi вже ввижаються пригоди!

– Ти завжди так кажеш, куди б ми не поiхали, – розреготався батько. – Гаразд, зараз потелефоную i все з’ясую.

Усi поснiдали, встали з-за столу й почали чекати, доки батько подзвонить. Вiн вийшов у передпокiй, i дiти почули, як тато замовляе розмову.

– Сподiваюся, все буде гаразд, – сказав Джулiан. – Цiкаво, яка вона, Джорджина. Еге ж, дивне iм’я? Радше пасуе хлопцевi, а не дiвчинi. Отже, iй одинадцять, вона на рiк молодша за мене, твого вiку, Дiку, i на рiк старша за Енн. Саме те, що треба. Нам учотирьох сумно не буде.

Хвилин за десять батько повернувся, й дiти вiдразу ж зрозумiли, що вiн про все домовився. Батько радо позирнув на них.

– Про все домовлено, – оголосив вiн. – Тiтка Феннi дуже зрадiла. Сказала, що Джорджинi буде корисно поспiлкуватися з новими друзями, бо iй дуже самотньо. Тiтка залюбки перейматиметься вами. Тiльки вам треба поменше турбувати дядька Квентiна. Вiн багато працюе, але вельми не полюбляе, коли йому заважають.

– Ми будемо поводитися тихо, як мишки, – пообiцяв Дiк. – Слово честi. Все пречудово… коли ми рушаемо, тату?

– Наступного тижня, якщо мати впораеться, – вiдповiв батько.

Мама ствердно кивнула.

– Гаразд, – сказала вона. – Там нема чого особливо збирати: купальники, светри, джинси. Одяганка у всiх однакова.

– Чудово буде знову влiзти в джинси! – вигукнула Енн пританцьовуючи. – Я втомилася вiд шкiльноi форми, хочу ходити в шортах або в купальнику, купатися й дертися разом iз хлопцями по скелях.

– Ну, от незабаром це й робитимеш, – засмiялася мати. – Не забудьте приготувати iгри та книжки, якi вiзьмете з собою. Але ж небагато, бо там тiснувато.

– Торiк Енн хотiла узяти з собою усiх своiх п’ятнадцятьох ляльок, – згадав Дiк. – Пам’ятаеш, Енн? Дивачка та й годi!

– Не дивачка, – заперечила Енн зашарiвшись. – Я люблю своiх ляльок i просто не могла вибрати, яких узяти, й вирiшила узяти усiх. Нiякого дивацтва в цьому немае.

– А пам’ятаете, позаминулого року Енн хотiла взяти з собою конячку-гойдалку? – сказав, гигикаючи, Дiк. Тут втрутилася мати:

– Знаете, а я пригадую, як маленький хлопчик на iм’я Дiк, збираючись у Пелзет, приготував ведмедика, трьох лялькових собак, двох кiшок i стару мавпочку.

Цього разу зашарiвся Дiк. Вiн одразу змiнив тему.

– Тату, а як ми поiдемо? Потягом чи автiвкою? – запитав вiн.

– Автiвкою, – вiдповiв батько. – Покладемо все у багажник. Як щодо вiвторка?

– Мене це влаштовуе, – сказала мати. – Ми зможемо вiдвезти дiтей, повернутися, а в п’ятницю рушити до Шотландii. Домовились – iдемо у вiвторок.

Отже, вiд’iзд у вiвторок. Дiти нетерпляче рахували днi, а Енн щовечора закреслювала в календарi минулий день. Тиждень до вiвторка тягнувся надто довго. Проте нарештi вiн настав. Дiк i Джулiан, якi жили в однiй кiмнатi, прокинулися майже одночасно й визирнули у найближче вiкно.

– Гарний день, ура! – закричав Джулiан, зiскакуючи з лiжка. – Не знаю чому, але завжди хочеться, щоб у перший день канiкул свiтило сонце. Давай розбудимо Енн.

Енн спала в сусiднiй кiмнатi. Джулiан вбiг туди i потрусив Енн за плечi.

– Прокидайся! Вже вiвторок i сяе сонце.

Енн схопилася i радiсно уп’ялася очима в Джулiана.

– Нарештi! – вигукнула вона. – Я думала, що вже не дочекаюсь. Як цiкаво вiд’iжджати кудись на канiкули!

Вони рушили невдовзi пiсля снiданку. Автiвка була велика, тож усi вельми зручно вмостилися. Мати сидiла попереду разом з батьком, а дiти – позаду, поставивши ноги на двi валiзи. У багажнику склали решту. Мати була впевнена, що вони нiчого не забули.

Заюрмленими вулицями Лондона вони iхали дуже повiльно, а коли вибралися з передмiстя, автiвка наддала газу. Незабаром вони вже летiли замiською трасою. Дiти спiвали пiсень, як i завжди, коли були щасливi.

– А iсти ми скоро будемо? – запитала Енн, яка раптом зголоднiла.

– Скоро, – вiдповiла мати, – але ще не зараз, бо зараз лише одинадцята. Пiдобiдок буде не ранiше о пiв на першу, Енн.

– Шкода! – вигукнула Енн. – Я не дотягну до пiдобiдку.

Тож мати дала iм шоколад, i дiти з задоволенням жували, розглядаючи пагорби, лiси i поля, повз якi мчала автiвка.

Пiкнiк був чудовий. Вони зупинились на пагорбi й влаштувалися на похилiй дiлянцi з краевидом на сонячну долину. Енн трохи злякалася великоi буроi корови, яка пiдiйшла й вирячилася на неi, але пiшла геть, коли батько прогнав ii. Дiти понаiдалися по зав’язки, i мати сказала, що на пiдвечiрок о пiв на п’яту доведеться не влаштовуватись на природi, а йти до чайноi, бо вони поiли усi бутерброди, приготованi й на пiдобiдок, i на пiдвечiрок.

– О котрiй ми приiдемо до тiтки Феннi? – запитав Джулiан, дожовуючи останнiй сендвiч i шкодуючи, що нема ще одного.

– Якщо пощастить, то десь о шостiй, – вiдповiв батько. – А тепер хто хоче трохи розiм’ятися? Бо нам доведеться ще довго iхати.

Здавалося, що буркотлива автiвка проковтуе милю за милею. Настав час на пiдвечiрок, i дiти знов розхвилювалися.

– Десь поблизу море, – сказав Дiк. – Я вiдчуваю його запах.

Вiн мав рацiю. Автiвка вихопилася на пагорб, i вони побачили осяяне сине море, спокiйне i гладке у вечiрньому сонцi. Дiти радiсно зарепетували:

– Он воно!

– Еге ж, чудово!

– Я хочу негайно викупатися!

– До бухти Кирiн лишилося iхати хвилин двадцять, – зауважив батько. – Ми добре наiздилися. Незабаром побачите бухту… вона велика… а бiля входу до неi – утiшний острiвець.

Поки вони iхали узбережжям, дiти видивлялися ii. І ось Джулiан закричав:

– Оно: бухта Кирiн! Поглянь, Дiку, яка гарна i синя!

– А онде скелястий острiвець на сторожi входу до бухти! – вигукнув Дiк. – Я хотiв би там побувати!

– Звичайно, побуваеш, – сказала мати. – А тепер пошукаемо, де будинок тiтки Феннi. Вiн називаеться Кирiн-котедж.

Невдовзi вони пiд’iхали до нього. Будинок стояв на невисокiй кручi понад бухтою, справжнiй старовинний будинок. Власне, це був не котедж, а чималий будинок, мурований зi старого бiлого каменя. Фасад прикрашали троянди, i в садку бiля дому буяло рясноцвiття.

– Ось i Кирiн-котедж, – оголосив батько й зупинив автiвку бiля входу. – Вважаеться, що йому рокiв триста. А де ж Квентiн? Ось i Феннi.

Роздiл 2

Дивна кузина

Тiтка Феннi чекала на гостей. Вона вибiгла зi старих дерев’яних дверей, щойно побачила автiвку на пiд’iздi. Дiтям вона одразу сподобалася.

– Ласкаво просимо до Кирiна! – вигукнула вона. – Вiтаемо вас! І якi великi дiти!

Усi почоломкалися i ввiйшли у дiм. Вiн iм теж сподобався. Вiдчувалося, що дiм старий i навiть трохи таемничий, меблi теж були старими i дуже гарними.

– А де ж Джорджина? – запитала Енн, шукаючи навколо очима незнайому кузину.

– Ото ще збиточниця! Я ж казала iй чекати вас у садку, – сказала тiтка. – А вона десь пiшла. Мушу вас попередити, дiти, що попервах вам може бути важко з Джорджею: вона завжди сама, i, можливо, ваша присутнiсть спочатку ii не обрадуе. Але не звертайте на це уваги – незабаром все стане на своi мiсяця. Я ще й через неi була дуже рада, що ви змогли приiхати. Джорджi треба гратися з iншими дiтьми.

– Ви звете ii Джорджею? – здивувалася Енн. – Я гадала, що ii iм’я Джорджина.

– Авжеж, – вiдповiла тiтка, – але iй не подобаеться бути дiвчинкою, i нам доводиться звати ii Джорджею, як хлопчика. Уперта, вона не вiдгукуеться на iм’я Джорджина.

Дiтям iм’я Джорджа здалося гарним. Шкода, що вона десь пiшла. Натомiсть несподiвано з’явився дядько Квентiн. Вiн був на вигляд незвичайним чоловiком: дуже високий, дуже похмурий, iз суворими зморшками на широкому чолi.

– Привiт, Квентiне, – звернувся до нього батько. – Давно я тебе не бачив. Сподiваюся, наша трiйця не завадить твоiй роботi.

– Квентiн працюе над дуже важкою книжкою, – пояснила тiтка Феннi. – Але я видiлила йому окрему кiмнату на iншому боцi будинку. Тому, думаю, його нiхто не турбуватиме.

Дядько поглянув на дiтей i кивнув iм. Невдоволення залишалося на його обличчi; дiтям було трохи лячно, i вони зрадiли, дiзнавшись, що вiн працюватиме в iншому крилi будинку.

– А де Джорджа? – запитав вiн грудним голосом.

– Знову кудись пiшла, – вiдповiла тiтка Феннi з прикрiстю. – Я велiла iй залишатися тут i зустрiти своiх двоюрiдних братiв i сестру.

– Їi слiд вiдшмагати, – сказав дядько Квентiн. Дiти не второпали – жартуе вiн чи нi. – Ну, дiти, сподiваюся, вам тут сподобаеться i, можливо, ви навернете Джорджу на добрий розум.

У Кирiн-котеджi не знайшлося кiмнати для ночiвлi матерi й тата, тому, нашвидку повечерявши, вони поiхали до готелю в найближчому мiстечку. Наступного дня, одразу пiсля снiданку, вони збиралися повернутися до Лондона. Тож попрощалися з дiтьми увечерi.

Джорджина доти не з’явилася.

– Шкода, що ми не побачилися з Джорджиною, – сказала мама. – Перекажiть, що ми ii любимо й сподiваемося, що iй урештi-решт сподобаеться гратися з Дiком, Джулiаном та Енн.

Із цим мати й батько поiхали. Дивлячись, як iхня велика машина повертае за рiг, дiти вiдчули себе трохи самотнiми, але тiтка Феннi повела iх нагору, щоб показати iхнi кiмнати, й незабаром вони повеселiшали.

Хлопцям вiдвели одну кiмнату на двох: з похилою стелею на горiшньому поверсi й з чудовим видом на бухту. Вона iм дуже сподобалася. Енн мала спати разом з Джорджиною в кiмнатчинi з видом на вересовище позаду будинку. Але одне бiчне вiкно виходило на море, що дуже втiшило Енн. Кiмната була приемна, у вiкно зазирали троянди.

– Шкода, що досi немае Джорджини, – сказала Енн тiтцi. – Хочу на неi подивитись.

– Вона – утiшна маленька дiвчинка, – вiдповiла тiтка. – Інодi вона бувае грубою i непривiтною, але серце у неi добре, вiддане i щире. Вона подружиться з вами, i це буде назавжди… Щоправда, вона дуже перебiрлива у виборi друзiв.

Енн раптом позiхнула. Хлопцi несхвально подивилися на неi, бо знали, що буде далi. Так i сталося.

– Бiдолашна Енн! Як ти втомилася! Вам усiм слiд негайно лягти у лiжка i добре виспатися. І тодi завтра ви встанете зовсiм свiжими, – сказала тiтка Феннi.

– Енн, ти дурепа, – грубо зауважив Дiк, коли тiтка вийшла з кiмнати. – Ти чудово знаеш, що спадае на думку дорослим, щойно ми починаемо позiхати. А я ще хотiв ненадовго спуститися на пляж.

– Перепрошую, – вибачилася Енн. – Не могла стриматися. Ти й сам позiхаеш, Дiку, i Джулiан теж.

Хлопцi справдi позiхали. Їх заколихало у довгiй дорозi. Потай вони хотiли б вкластися у лiжка й заплющити очi.

– Цiкаво, де ж Джорджина, – сказала Енн, побажавши добранiч хлопцям i пiшовши до своеi кiмнати. – Дивна вона… не зустрiла нас… не з’явилася на вечерi… i досi ii ще немае. Вона ж спатиме в моiй кiмнатi… бозна-коли вона з’явиться.

Коли прийшла Джорджина, всi трое вже мiцно спали. Вони не чули, як вона вiдчинила дверi до кiмнати Енн. Не чули, як вона роздягалася й чистила зуби. Не чули, як рипнуло лiжко, коли вона лягала. Вони так потомилися, що нiчогiсiнько не чули, поки вранцi сонце не розбудило iх.

Прокинувшись, Енн попервах не могла зрозумiти, де вона. Лежала у лiжечку й дивилася на похилу стелю, на червонi троянди, що кивали iй голiвками у вiдкрите вiкно, i раптом все згадала. «Я в бухтi Кирiн, i в мене канiкули!» – сказала вона собi й радiсно згорнулася калачиком.

Потiм вона подивилася на iнше лiжко. У ньому лежала дiвчинка, теж скукобившись пiд ковдрою. Енн побачила тiльки кучеряву макiвку. Потiм дiвчинка поворушилася, Енн сказала:

– Отакоi! Ти – Джорджина?

Дiвчинка в лiжку навпроти сiла й подивилася на Енн. У неi було кучеряве волосся, коротке, як у хлопця. Обличчя темно-брунатне вiд засмаги i яскраво-блакитнi очi, як незабудьки. В неi були трохи закопиленi губи й похмурий батькiв погляд.

– Нi, – вiдповiла вона. – Я не Джорджина.

– О! – здивувалася Енн. – Тодi хто ж ти?

– Я – Джорджа, – сказала дiвчинка. – І вiдгукуюсь лише на iм’я Джорджа. Менi не подобаеться бути дiвчинкою. І не буду. Не люблю те, що роблять дiвчата. Менi подобаеться те, що роблять хлопцi. Я краще за них видряпуюсь на скелi й швидше плаваю. Вмiю керувати човном не згiрше за будь-якого хлопця-рибалку на цьому березi. Зви мене Джорджею. Тодi я з тобою розмовлятиму. А iнакше – не озиватимусь.

– О! – знову вигукнула Енн i подумала, що ii кузина справдi дуже своерiдна. – Гаразд, менi однаково, як тебе звати. Як на мене, Джорджа – гарне iм’я. Менi не дуже подобаеться «Джорджина». Тим бiльше що ти схожа на хлопця.

– Справдi? – зрадiла Джорджа й на якийсь час припинила супитися. – Мати дуже розсердилася на мене, коли я коротко пiдстриглася. У мене ранiше волосся падало на шию, i це було жахливо!

Обидвi дiвчинки кiлька хвилин розглядали одна одну.

– А ти не заперечуеш бути дiвчинкою? – поцiкавилася Джорджа.

– Нi, звичайно, нi, – вiдповiла Енн. – Знаеш, я люблю гарнi сукнi, своiх ляльок, хлопцям це не до душi.

– Пфе! Перейматися гарними сукнями, – пхикнула Джорджа. – Ляльками! Ти ще малятко, та й годi.

Енн образилася.

– Ти не вельми ввiчлива, – сказала вона. – Якщо удаватимеш всевiдачку, моi брати не водитимуть товариство з тобою. Вони – справжнi хлопцi, а не удаванi.

– Ну, якщо вони погано до мене ставитимуться, я також не товаришуватиму з ними, – заявила Джорджа, вистрибуючи з лiжка. – Я не хотiла, щоб ви взагалi сюди приiздили й порушували мое життя. Менi й самiй добре. А тепер я маю терпiти дурне дiвчисько, яке полюбляе сукнi i ляльок, та ще й двох прицюцькуватих кузенiв!

Енн вiдчула, що початок знайомства вийшов не надто вдалим. Вона замовкла й почала одягатися – сiрi джинси й червону майку. Джорджа теж надiла джинси i хлопчачу майку. Щойно вони вдяглися, хлопцi заторохкали в дверi.

– Ви готовi? Джорджина там? Кузино Джорджино, виходь знайомитися!

Джорджа розчахнула дверi i вийшла з високо пiднесеною головою. Вона не звернула жодноi уваги на двох здивованих хлопцiв й урочо попрямувала вниз. Усi трое мовчки перезирнулися.

– Вона не озиваеться на Джорджину, – пояснила Енн. – По-моему, вона дивачка. Сказала, що не хотiла, аби ми приiздили, бо будемо iй заважати. Вона глузувала з мене й грубо поводилася.

Джулiан обiйняв сестру, яка трохи засумувала.

– Не журися, – мовив вiн. – У тебе е ми, i ми завжди тебе захистимо. Ходiмо вниз снiдати.

Вони усi зголоднiли. Приемно пахло яечнею з беконом. Вони збiгли сходами й привiталися з тiткою, яка подавала снiданок. На чолi столу сидiв дядько й читав газету. Вiн кивнув дiтям. Вони мовчки посiдали до столу, не знаючи, чи дозволяеться тут за iжею розмовляти. Удома це дозволялося, але дядько Квентiн виглядав досить сердитим.

Джорджа теж була тут i мастила масло на тост. Вона непривiтно глянула на трiйцю.

– Змiни вираз обличчя, Джорджо, – сказала iй мати. – Сподiваюся, ви вже подружилися. Ти маеш уранцi показати друзям бухту й кращi мiсця для купання.

– Я йду на риболовлю, – кинула Джорджа.

Їi батько одразу ж пiдвiв очi.

– Нi, не йдеш, – сказав вiн. – Ти нарештi маеш навчитися поводитися як слiд i показати своiм братам i сестрi бухту. Ти мене чуеш?

– Чую, – вiдповiла Джорджа так само похмуро, як ii батько.

– Ми можемо й самi пройти до бухти, якщо Джорджа йде на риболовлю, – зауважила Енн, подумавши, що було б добре обiйтися без Джорджi, якщо в тоi кепський настрiй.

– Джорджа робитиме те, що iй скажуть, – заявив дядько Квентiн. – Якщо нi, то я iй поясню!

Тож пiсля снiданку четверо дiтей приготувалися йти на пляж. Полога стежина вела вниз до бухти, i вони радо побiгли нею. Навiть Джорджа перестала супитися, вiдчувши тепло сонця й побачивши iскристе сине море.

– Якщо хочеш, можеш iти рибалити, – запропонувала Енн, коли вони вийшли на берег. – Ми клепати про тебе не будемо. Ми не хочемо тобi заважати. У нас свiй гурт, i якщо ти не хочеш бути з нами, то й не треба.

– Але ми будемо радi, якщо ти захочеш бути з нами, – великодушно запропонував Джулiан. Вiн вважав, що Джорджа груба й невихована, але йому все-таки подобалася ця норовлива дiвчинка з коротким волоссям, яскраво-блакитними очима i закопиленою губою.

Джорджа поглянула на нього.

– Подивлюсь, – сказала вона. – Я не товаришую з людьми просто тому, що вони менi родичi абощо. Я дружу тiльки з тими, хто менi подобаеться.

– Ми теж, – вiдповiв Джулiан. – А що, коли i ти нам не сподобаешся?

– Отакоi! – вигукнула Джорджа, нiби таке не спадало iй на думку. – Звiсно, це можливо. Я справдi багатьом не подобаюсь.

Енн видивлялася на синю бухту. Бiля входу в неi виднiвся незвичайний скелястий острiв з руiнами старого замку на вершинi.

– Яке цiкаве мiсце. А як воно називаеться? – спитала вона.

– Острiв Кирiн, – вiдповiла Джорджа. Їi очi здалися такими ж синiми, як води бухти, коли вона обернулася до неi. – Там приемно походити. Якщо ви менi сподобаетеся, я колись вiзьму вас туди. Але нiчого не обiцяю. Єдиний спосiб дiстатися туди – човном.

– А кому належить цей незвичайний острiвець? – запитав Джулiан.

Вiдповiдь Джорджi була вкрай несподiваною.

– Вiн належить менi, – сказала вона. – Принаймнi належатиме менi. Це буде мiй власний острiв i мiй власний замок.

Роздiл 3

Незвичайна iсторiя i новий друг

Трiйця уп’ялася в Джорджу очима й не могла вийти з дива.

А вона втупилась у них.

– Що ти маеш на увазi? – вимовив нарештi Дiк. – Острiв Кирiн не може належати тобi. Ти просто вихваляешся.

– Анiтрохи, – вiдповiла Джорджа. – Спитайте маму. Якщо ви не будете менi вiрити, я бiльше не скажу нi слова. Але я нiколи не брешу. Брехунiв я вважаю боягузами, а я не боягузка.

Джулiан згадав, як тiтка Феннi говорила, що Джорджа дуже правдива, й, почухавши потилицю, вiн знову подивився на Джорджу. А що, як вона каже правду?

– Звичайно, ми тобi повiримо, якщо ти казатимеш правду, – мовив Джулiан. – Але знаеш, це справдi звучить дуже дивно. Зазвичай дiти не володiють островами, навiть такими маленькими й утiшними.

– Вiн, далебi, не утiшний, – вiдрубала Джорджа. – Вiн милий. Там живуть кролики, зовсiм ручнi, а з iншого боку – великi баклани й рiзнi чайки. Там дивовижний замок, хоча i зруйнований.

– Дуже цiкаво, – сказав Дiк. – Але яким чином вiн належить тобi, Джорджино?

Джорджа глипнула на нього й не вiдповiла.

– Вибач, – поквапився перепросити Дiк. – Я не хотiв називати тебе Джорджиною. Я збирався сказати «Джорджа».

– Ну ж бо, Джорджо, розкажи нам, яким чином ти стала володаркою острова, – попросив Джулiан, узявши попiдруч свою сердиту кузину.

Вона одразу вiдскочила вiд нього.

– Не роби так, – сказала вона. – Я ще не вирiшила, чи хочу потоваришувати з вами.

– Гаразд, гаразд, – сказав Джулiан, у якого урвався терпець. – Хочеш ворогувати – нехай. Нам байдуже. Але нам дуже подобаеться твоя матуся, i ми не хочемо, щоб вона вирiшила, нiби ми не бажаемо з тобою дружити.

– Вам подобаеться моя мама? – перепитала Джорджа, i ii яскраво-блакитнi очi полагiднiшали. – Еге ж, вона мила? Ну, гаразд, я розповiм вам, яким побитом острiв Кирiн став належати менi. Ходiмо сядемо десь у куточку, де нас нiхто не почуе.

Вони посiдали у закутку пiщаного пляжу. Джорджа подивилася на острiвець у бухтi.

– Отже, так, – почала вона. – Багато рокiв тому родина моеi мами володiла майже усiею землею тут. Потiм вони збiднiли, i iм довелося продати велику ii частину. Але острiвець вони продати не змогли, бо вважалося, що вiн нi для чого не придатний, тим бiльше що замок багато рокiв стояв руiною.

– Не можу повiрити, що нiхто не схотiв придбати такий милий острiвець! – сказав Дiк. – Якби я мав грошi, без зволiкань його купив би.

– Вiд володiнь маминоi родини лишилися тiльки наш будинок Кирiн-котедж, ферма неподалiк та острiв Кирiн, – вела далi Джорджа. – Мама каже, що коли я виросту, вiн буде моiм. Та оскiльки вiн iй i зараз не потрiбний вона нiби вже вiддала його менi. Вiн тепер мiй. Це мiй власний острiв, i я нiкому не дозволю висаджуватися на ньому без мого дозволу.

Трое дiтей видивлялися на неi. Вони повiрили кожному слову Джорджi, бо очевидно було, що дiвчинка каже правду. Подумати тiльки – мати власний острiв! Тож, судячи з усього, iй дуже поталанило.

– Джорджино, тобто Джорджо! – вигукнув Дiк. – Я справдi думаю, що тобi пощастило. Острiвець виглядае таким гарним. Сподiваюся, що ти подружишся з нами i незабаром вiдвезеш нас туди. Ти не уявляеш, як нам цього кортить!

– Що ж, може, й вiдвезу, – сказала Джорджа, задоволена враженням, яке справила на дiтей. – Подивимося. Я досi нiкого туди не возила, хоча деякi мiсцевi хлопцi й дiвчатка благали мене про це. Проте вони менi не подобаються, i я iх не возила туди.

Запала коротка мовчанка: дiти дивилися на бухту, де вiддалеки лежав острiв. Настав вiдплив. Здавалося, туди можна добрести убрiд. Дiк спитав, чи можливо це.

– Нi, – вiдповiла Джорджа. – Я ж казала, що дiстатися туди можна тiльки човном. Вiдстань до острiвця бiльша, нiж здаеться, i там дуже-дуже глибоко. Крiм того, вiн оточений рифами, й треба точно знати, куди веслувати, бо можна на них наскочити. Узбережжя там небезпечне, й пiд водою опинилося кiлька затонулих кораблiв.

– Затонулих кораблiв! – захоплено вигукнув Джулiан. Очi його спалахнули. – Отакоi! Я нiколи не бачив старого корабля, що зазнав трощi. Там можна побачити такий корабель?

– Зараз нi. Їх усi пiдняли. Окрiм одного, на тому боцi острова. Вiн лежить глибоко пiд водою. Видно лише зламану щоглу, коли веслувати над ним гарноi днини й дивитися углиб. Цей корабель теж належить менi.

Цим разом вiри не йнялося. Але Джорджа рiшуче кивнула головою.

– Авжеж, – пiдтвердила вона, – корабель належав одному з моiх прапрапрапрадiдусiв чи щось таке. Вiн вiз золото, золотi злитки, на кораблi, а той зазнав трощi бiля острова Кирiн.

– О-о-о! А що сталося з золотом? – спитала Енн, й очi в неi при цьому були по яблуку.

– Нiхто не знае, – вiдповiла Джорджа. – Гадаю, його вкрали з корабля. Водолази пiрнали, звичайно, але золота там не знайшли.

– Чорт забирай! Звучить так захопливо! – вигукнув Джулiан. – Менi так хотiлося б побачити затонулий корабель.

– Ну, ми могли б рушити туди, скажiмо, сьогоднi пiсляобiд, у вiдплив, – сказала Джорджа. – Вода нинi спокiйна й прозора. Щось зможемо побачити.

– Чудово! – вигукнула Енн. – Хочу на власнi очi побачити живий затонулий корабель!

Всi засмiялися.

– Ну, вiн не так щоб вельми живий… – посмiхнувся Дiк. – А як щодо того, щоб викупатися, Джорджо?

– Спочатку я маю пiти й привести Тiмотi, – сказала Джорджа й пiдвелася.

– А це хто такий? – поцiкавився Дiк.

– Ви вмiете берегти таемницi? – спитала Джорджа. – Нiхто вдома не мае знати про нього.

– Звiсно, вмiемо. Ну, яка ще таемниця? – запитав Джулiан. – Нам ти все можеш розповiсти. Ми не докажчики.

– Тiмотi – мiй найбiльший друг, – пояснила Джорджа. – Я не можу без нього. Але мати й батько не люблять його, i тому я переховую його. Зараз приведу його.

І вона побiгла стежкою вгору. Дiти спостерiгали за нею. На iхню думку, вона була найбiльш незвичайною дiвчинкою у свiтi.

– Хто ж цей Тiмотi? – мiркував Джулiан. – Якийсь хлопець-рибалка, якого батьки Джорджi чомусь не схвалюють.

Дiти розляглися на теплому пiску й узялися чекати. Раптом почувся дзвiнкий голос Джорджi з кручi за ними.

– Ходiмо, Тiмотi, ходiмо!

Дiти пiднялися, щоб побачити так званого Тiмотi. Виявилося, що це зовсiм не хлопчик-рибалка, а великий брунатний двiрняк з довжелезним хвостом i великою широкою пащею; здавалося, нiби пес усмiхаеться. Вiн у цiлковитому захватi вистрибом ходив навкруг Джорджi. Дiвчинка бiгла до них.

– Оце Тiмотi, – представила вона свого друга. – Правда ж, вiн – сама досконалiсть?

Як собака Тiмотi був вельми далекий вiд досконалостi. У нього були неправильнi форми: голова завелика, вуха надто стирчали, хвiст задовгий, а про породу було шкода й мови. Але пес виявився таким невгавним, зичливим, незграбним i смiшним, що дiти одразу полюбили його.

– О, мiй любенький! – вигукнула Енн, i пес лизнув iй нiс.

– Який же вiн здоровезний! – пiдхопив Дiк i ласкаво поплескав Тiмотi, через що той пiшов вистрибом навколо нього як скажений.

– Шкода, що в мене такого нема, – зауважив Джулiан, який справдi любив собак i завжди хотiв мати власного пса. – Джорджо, який же вiн гарний! Ти пишаешся ним?

Дiвчинка усмiхнулася, i вираз ii обличчя одразу змiнився: став сонячним i гарним. Вона сiла на пiсок, а собака пригорнувся до неi i лизькав iй руки та лице.

– Просто обожнюю його, – сказала Джорджа. – Я знайшла його у вересовищi iще цуценям, рiк тому, й принесла додому. Спочатку вiн мамi подобався, але коли вирiс, почав бешкетувати.

– І що вiн робив? – поцiкавилася Енн.

– Ну, почав гризти усе пiдряд, – сказала Джорджа. – Чисто все пожував: новий килимок, який мама купила, ii найгарнiший капелюшок, татовi капцi, якiсь папери тощо. А ще вiн гавкав. Менi подобаеться його гавкiт, а татовi – нi. Вiн казав, що вже шалiе вiд того гавкоту. Вiн побив Тiммi, а я розсердилася i нагрубiянила йому.

– А тобi колись вичитували? – спитала Енн. – Я б не грубiянила твоему татовi. У нього дуже суворий вигляд.

Джорджа дивилася на бухту. Їi обличчя знову спохмурнiло.

– Покарання мене не обходили, – вiдповiла вона. – Але найгiрше було те, що батько заборонив тримати Тiммi вдома, а мама його пiдтримала й сказала, що Тiма треба з дому прибрати. Я плакала кiлька днiв, – а я нiколи не плачу, бо хлопцi не плачуть, а я хочу бути схожою на хлопця.

– Інодi хлопцi теж плачуть, – почала Енн, дивлячись на Дiка, який три-чотири роки тому був плаксiем. Дiк штовхнув ii у бiк, i вона замовкла.

Джорджа подивилася на Енн.

– Хлопцi нiколи не плачуть, – затялася вона. – У кожному разi, я не бачила жодного плаксiя i сама стараюся нiколи не плакати. Я ж не немовля. Але я не могла стриматися, коли Тiммi вигнали. Вiн теж плакав.

Дiти з великою повагою подивилися на Тiммi. Вони досi не знали, що собаки можуть плакати.

– Тобто ти хочеш сказати, що вiн плакав справжнiми слiзьми? – з недовiрою запитала Енн.

– Нi, не зовсiм, – вiдповiла Джорджа. – Вiн занадто мужнiй для цього. Вiн плакав уголос – вив безперестанку i виглядав таким нещасним, що ледь не розбив мое серце. І тодi я зрозумiла, що не можу з ним розлучитися.

– Що ж сталося потiм? – затамувавши подих, запитав Джулiан.

– Я пiшла до Олфа, мого знайомого хлопця-рибалки, – вела далi Джорджа, – i запитала, чи не може вiн потримати Тiммi у себе, якщо я вiддаватиму йому усi моi кишеньковi грошi. Вiн погодився, i тепер Тiммi живе у нього. Тому в мене нiколи немае грошей – усе йде на Тiммi. А iсть вiн дуже багато, еге ж, Тiме?

– Гав! – вiдповiв пес i перекинувся на спину, дригаючи волохатими лапами. Джулiан полоскотав його.

– А що ти робиш, коли тобi хочеться цукерки чи морозива? – поцiкавилася Енн, яка витрачала велику частину кишенькових грошей на солодощi.

– Нiчого, – вiдповiла Джорджа. – Обходжуся без них.

Дiтям це здалося жахливим: вони любили морозиво, шоколад i цукерки та споживали iх чимало. Вони iз жалем уп’ялися в Джорджу очима.

– Може, iншi дiти, якi граються на пляжi, пригощають тебе морозивом i цукерками? – припустив Джулiан.

– Я не дозволяю iм це робити, – сказала Джорджа. – Якщо я сама не можу частувати iх, нечесно брати щось у них. Тому я вiдмовляюсь.

Удалинi пролунав дзвоник морозивника. Джулiан полiз до кишенi. Вiн схопився i побiг, побрязкуючи монетами. За мить вiн повернувся з чотирма великими порцiями шоколадного морозива. Одну вiн дав Дiку, другу Енн, а третю простягнув Джорджi. Вона iз сумом подивилася на морозиво, але вiдмовилась.

– Нi, дякую, – сказала вона. – Ти ж знаеш, що у мене немае грошей на нього, тому я не зможу подiлитися з вами i не можу брати нiчого у вас. Недобре брати щось у iнших, якщо ти не в змозi вiдплатити iм тим же.

– Але у нас ти ж бо можеш брати, – заперечив Джулiан, намагаючись вкласти морозиво в засмаглу руку Джорджi. – Ми ж родичi.

– Нi, дякую, – повторила Джорджа. – Хоча з вашого боку це дуже мило.

Вона подивилася на Джулiана синiми очима, i хлопець спохмурнiв, намагаючись придумати спосiб, як змусити цю уперту дiвчинку взяти морозиво. Аж тут вiн посмiхнувся.

– Послухай, у тебе е дуже багато цiкавих речей, чим би ти могла з нами подiлитися, якщо тiльки дозволиш нам цим скористатися. Ти подiлишся з нами, а ми подiлимося з тобою, наприклад, морозивом. Згодна?

– А що у мене е, чим я могла би подiлитися? – здивувалася Джорджа.

– У тебе е собака, – вiдповiв Джулiан, поплескуючи по хребту великого брунатного двiрняка. – Ми б теж радо з ним вовтузилися, вiн такий милий! У тебе е дивовижний острiв. Ми б дуже тiшилися, якби вряди-годи ти з нами ним подiлилася. І в тебе е затонулий корабель. Ми хотiли б його побачити, якщо ти дозволиш нам. Звичайно, морозиво та солодощi не йдуть нi в яке порiвняння з усiм цим, але було б добре пiти на таку домовленiсть i дiлитися одне з одним тим, що у кого е.

Джорджа пильно поглянула у Джулiановi карi очi. Хлопець iй подобався. Вона не мала звичаю з кимось дiлитися. Самотня, незрозумiла для всiх одиначка, сувора i завзята. В неi нiколи не було друзiв. Тiмотi поглянув на Джулiана i зрозумiв, що той пропонуе Джорджi щось гарне i шоколадне. Вiн пiдстрибнув i по-дружньому лизнув хлопця.

– Сама бачиш – Тiм хоче, щоб iз ним дiлились, – усмiхнувся Джулiан. – Вiн зрадiе трьом новим друзям.

– Так, звичайно, – погодилася Джорджа, несподiвано поступившись й узявши шоколадне морозиво. – Спасибi, Джулiане. Я подiлюся з вами. Але обiцяйте нiкому нi слова не говорити вдома, що Тiммi залишився зi мною.

– Звiсно, обiцяемо, – сказав Джулiан. – Але я не розумiю, чому твоi батьки будуть проти вашоi дружби, якщо Тiммi бiльше не живе у вас. Ну, як морозиво? Еге ж, смачне?

– О, чудове, я такого смачного ще не iла! – вигукнула Джорджа, вiдкушуючи шматочок. – Таке холодне! Цьогорiч я ще не iла морозива. Смакота!

Тiмотi теж спробував вiдкусити. Джорджа залишила йому крапельку. Потiм обернулася i всмiхнулася своiм кузенам.

– Ви гарнi, – сказала вона. – Я рада, що ви приiхали. У другiй половинi дня вiзьмемо човна й повеслуемо навколо острова, щоб побачити кораблетрощу. Згоднi?

– Авжеж! – вигукнули хором усi трое. І навiть Тiммi помахав хвостом, нiби все зрозумiв.

Роздiл 4

Захоплива подорож

Уранцi дiти пiшли на пляж, i хлопцi на власнi очi переконалися, що Джорджа набагато краща за них плавчиня. Вона плавала потужно й швидко, надовго затримуючи подих пiд водою.

– Чудово плаваеш, – сказав Джулiан iз захватом. – Шкода, що в Енн поступу немае. Енн, тобi слiд замах потренувати, iнакше нiколи не зможеш запливати так далеко, як ми.

Пiсля купання усi дуже зголоднiли. Дiти зiйшли стежкою на кручу, сподiваючись на тривний пiдобiдок… І справдi наiдки вже чекали на них. Холодне м’ясо i салат, сливовий пирiг i кастард[1 - Заварний крем з желятиною. Можна ще запiкати (прим. перекладача).], а на завершення – сир. Дiти ураз все вмололи!

– Що ви збираетеся робити пiсляобiд? – спитала мати Джорджi.

– Джорджа повезе нас човном до затонулого корабля на тому боцi острова, – вiдповiла Енн. Тiтка дуже здивувалася.

– Джорджа повезе вас? – перепитала вона. – Джорджо… що з тобою сталося? Ти досi нiколи нiкого туди не возила, хоча я просила тебе про це десятки разiв.

Джорджа мовчки iла сливовий пирiг. Пiд час iжi вона не вимовила нi слова. Їi батько до столу не вийшов, i дiти почувалися невимушено.

– Знаеш, Джорджо, я дуже рада, що ти намагаешся слухатися батька, – знову почала ii мати. Але Джорджа заперечно похитала головою:

– Я це роблю не з примусу, – нарештi мовила Джорджа. – Роблю тому, що так хочу. Не повезла б нiкого дивитися на трощу, навiть королеву Англii, якби вона менi не сподобалася.

Мати розсмiялася:

– Що ж, це гарна новина: тобi сподобалися кузени. Сподiваюся, ти теж iм сподобалася.

– Атож, – вихопилася Енн, бажаючи пiдтримати дивну кузину. – Нам справдi подобаеться i Джорджа, i Т…

Вона вже зiбралася повiдомити, що iм також сподобався Тiмотi, коли отримала такий стусан по кiсточцi, що скрикнула вiд болю й на очi iй набiгли сльози. Джорджа гнiвно глипнула на неi.

– Джорджо! Чому ти вдарила Енн, коли вона так добре говорила про тебе? – гримнула на неi мати. – Зараз же забирайся з-за столу. Я не терпiтиму такоi поведiнки!

Джорджа мовчки встала з-за столу й пiшла у садок. Вона щойно вiдкраяла скибку хлiба й шматочок сиру. Але все залишила на тарiлцi. Дiти засмутилися. Особливо журилася Енн. Як могла вона з дурного розуму забути, що не можна згадувати про Тiммi!

– Будь ласка, дозвольте Джорджi повернутися, – попросила тiтку Енн. – Вона не хотiла вдарити мене. Це сталося ненароком.

Але тiтка дуже розсердилася на Джорджу.

– Доiдайте, – розпорядилася вона. – Тепер, звичайно, Джорджа буде мурмоситись. Господи Боже мiй, така важка дитина!

Дiтей не турбувало, що Джорджа буде мурмоситись. Вони лише боялися, що вона тепер не схоче везти iх до затонулого корабля.

Доiдали мовчки. Тiтка пiшла дiзнатися, чи не хоче дядько Квентiн ще пирога. Вiн iв у кабiнетi сам. Щойно тiтка вийшла, Енн узяла хлiб iз сиром з тарiлки Джорджi й рушила у садок.

Хлопцi не лаяли ii. Вони знали, що у сестри довгий язик, але потiм вона намагаеться все виправити. Брати розумiли, що з ii боку дуже смiливо йти шукати Джорджу.

Джорджа лежала у садку на спинi пiд великим деревом. Енн пiдiйшла до неi.

– Вибач менi, Джорджо, я ледь не припустилася помилки, – сказала вона. – Ось твiй хлiб iз сиром. Я принесла його тобi. Бiльше нiколи не забуватиму, що не можна згадувати про Тiммi.

Джорджа сiла.

– Я майже вирiшила не брати тебе з нами до затонулого корабля, – заявила вона. – Ти – дурне малятко.

Енн засмутилася. Саме цього вона боялася.

– Ну, – сказала вона, – звiсно, можеш мене не брати. Але повези туди хлопцiв, Джорджо. Вони не прохопилися. До речi, ти дуже боляче мене копнула. Он глянь на синець.

Джордж подивилася на синець, потiм на Енн.

– Але ж ти будеш дуже журитись, якщо я вiзьму Джулiана i Дiка, а тебе – нi? – спитала вона.

– Звичайно, – вiдповiла Енн. – Але я не хочу, щоб вони через мене пропустили таку подiю.

І тут Джорджа вчинила щось невластиве iй – вона обiйняла Енн! І тут же засоромилася, бо навряд чи хлопець таке зробив. А вона завжди намагалася поводитися, як хлопець.

– Усе гаразд, – сказала Джорджа сердито, узявши у Енн хлiб iз сиром. – Ти трохи не втнула дурiсть, i я копнула тебе, тож ми поквиталися. Звичайно, ти можеш поiхати з нами.

Енн майнула до хлопiв, аби сказати, що все залагодилося, i через п’ятнадцять хвилин дiти гуртом побiгли на пляж. Бiля човна стояв засмаглий хлопець-рибалка, вiком рокiв чотирнадцяти. З ним був Тiммi.

– Човен готовий, Джорджо, – мовив вiн з усмiхом. – І Тiммi теж готовий.

– Дякую, – вiдповiла Джорджа i сказала всiм сiдати в човен. Тiммi теж туди стрибнув, енергiйно вихляючи довгим хвостом. Джорджа вiдштовхнула човен вiд берега, сама вскочила в нього й сiла на весла.

Веслувала вона чудово, i човен швидко поплив синьою бухтою. День був гарний, i дiти тiшилися рухом човна. Тiмотi стояв на носi й щоразу, коли здiймалася хвиля, гавкав на неi.

– Вiн кумедно поводиться у негоду, – сказала Джорджа, налягаючи на весла. – Гавкае як божевiльний на великi хвилi й дуже гнiваеться, коли вони плескають на нього. Вiн дуже добре плавае.

– Правда ж, гарно, що з нами собака? – вигукнула Енн, всiляко намагаючись спокутувати провину. – Менi вiн дуже подобаеться!

– Гав! – вiдповiв Тiммi глибоким голосом i повернувся, щоб лизнути Енн у вухо.

– Я упевнена, вiн зрозумiв, що я сказала, – Енн була в захватi.

– Звичайно, зрозумiв, – сказала Джорджа. – Вiн геть-чисто все розумiе.

– Ми пiдпливаемо до твого острова! – збуджено повiдомив Джулiан. – Вiн бiльший, нiж я гадав. А ще онде замок!

Дiти пiдпливли до острова й побачили гострi рифи навколо нього. Не знаючи проходу мiж ними, жоден човен або судно не змогли б причалити до скелястого острiвця. Посеред нього, на невисокому пагорбi, височiв зруйнований замок. Його мурували з великих бiлих каменiв. Зруйнованi арки, вежi та стiни – ось усе, що лишилося вiд колись прекрасного замку, гордовитого й мiцного. Тепер тут жили галки, а на горiшнiх каменях сидiли чайки.

– Виглядае цей замок страшенно таемничо, – сказав Джулiан. – Добре б тут висадитися й розгледiтися. Не кажучи вже про те, щоб заночувати пару ночей!

Джорджа припинила веслувати. Обличчя ii пожвавiшало:

– Послухайте, а менi це й на думку не спадало! Провести нiч на моему островi! Лише ми вчотирьох. Готувати iжу й уявляти, що ми тут живемо. Еге ж, чудово?

– Атож, – погодився Дiк, захоплюючись островом. – Гадаеш, твоя мати дозволила б нам таке?

– Не знаю… – iз сумнiвом вiдповiла Джорджа. – Може, й так. Ану спитай ii.

– А сьогоднi можна тут висадитися? – спитав Джулiан.

– Нi, якщо ви хочете побачити затонулий корабель, – вiдповiла Джорджа. – Сьогоднi ми повиннi повернутися до пiдвечiрка, а часу стане лише доплисти на iнший бiк острова Кирiн i повернутися назад.

– Ну, я дуже хотiв би побачити кораблетрощу, – сказав Джулiан, розриваючись мiж островом i трощею. – Дай-но я трохи повеслую, Джорджо. Не можна, щоб ти увесь час веслувала.

– Можна, – вiдповiла Джорджа. – Але я радо полежу в човнi. Постривай, ось пропливемо повз скелястий вiдтинок, i ти зможеш сiдати на весла – до наступного небезпечного мiсця. Рифи в бухтi достоту жахливi.

Джорджа i Джулiан помiнялися в човнi мiсцями. Джулiан добре веслував, але не з такою силою, як Джорджа. Човен плив, злегка погойдуючись. Вони обпливли острiв й побачили замок з iншого боку. З моря руйнування здавалися ще бiльшими.

– З вiдкритого моря вiють сильнi вiтри, – пояснила Джорджа. – З цього боку вiд замку мало що лишилося – саме румовище. Але тут у затоцi е гарна гавань, треба лишень знати, де саме.

Незабаром Джорджа знову сiла на весла й трохи вiддалилася вiд острова. Через деякий час вона вiдклала весла i подивилася на узбережжя.

– А як ти дiзнаешся, що ми над затонулим кораблем? – здивувався Джулiан. – Я б нiзавiщо не здогадався.

– Ви бачите дзвiницю на суходолi? – спитала Джорджа. – Бачите там вершину пагорба? Якщо iх розташувати на однiй лiнii мiж двома вежами замку на островi, то ви опинитеся прямо над затонулим кораблем. Я в цьому переконалася дуже давно!

Дiти побачили, що вершина далекого пагорба й дзвiниця справдi утворюють одну лiнiю, якщо дивитися на них з-помiж двох старих веж острiвного замку. Вiдтак вони почали уважно вдивлятися в морську глибiнь, намагаючись побачити трощу.

Вода була абсолютно прозорою i спокiйною. Брижiв на поверхнi майже не було. Тiмотi теж дивився, похиливши голову набiк i пiднявши вуха, з таким видом, наче знав, на що слiд дивитися. Дiти розреготалися.

– Ми зараз не зовсiм над кораблем, – сказала Джорджа. – Зараз я вiзьму трохи лiворуч.

– Гав! – раптом озвався Тiммi й завихляв хвостом. І тiеi ж митi дiти щось зауважили у глибинi.

– Це затонулий корабель! – у захватi вигукнув Джулiан, ледь не випавши з човна вiд збудження. – Я бачу уламок щогли. Дивися, Дiку, дивися!

Дiти й пес уп’ялися очима в прозору воду. За деякий час вони змогли розрiзнити контури темного корпусу, з якого стирчала зламана щогла.

– Вiн похилився на один бiк, – сказав Джулiан. – Бiдний старий корабель! Йому прикро лежати там, поступово розламуючись. Джорджо, я хотiв би пiрнути туди й оглянути його з ближчоi вiдстанi.

– Чом би й нi? – мовила Джорджа. – У тебе ж е плавки. Я багато разiв тут пiрнала. Хочеш, пiрну разом з тобою, якщо Дiк зумiе втримати човен на мiсцi. Бо тут е течiя, яка може вiднести його в море. Дiку, щоб тримати човен на мiсцi, тобi доведеться трохи табанити ось цим веслом.

Дiвчинка зняла джинси й майку, те саме зробив Джулiан. Джорджа красиво стрибнула сторчголов iз корми й занурилась у воду. Дiти дивилися, як вона углибала сильними гребками, затримавши дихання.

Невдовзi вона задихано виринула.

– Я майже допливла до нього, – сказала вона. – Вiн такий, як завжди: вкритий водоростями, облiплений молюсками… Шкода, що не можу запливти всередину, але менi для цього бракуе повiтря. Тепер пiрнай ти, Джулiане.

Джулiан пiрнув, але вiн не мiг так довго залишатися пiд водою, як Джорджа, i тому не опустився на таку ж глибину, як вона. Вiн умiв розплющувати очi пiд водою, i йому вдалося добре роздивитися палубу. Вона виглядала занедбаною i дивною. Яке сумне видовище. Вiн зрадiв, випiрнувши на поверхню, глибоко вдихнув i вiдчув тепло сонячного промiнця на своiх плечах.

Джулiан залiз у човен.

– Здорово! – захоплено вигукнув вiн. – Страшенно хотiлося б як слiд оглянути весь корабель… заплисти пiд палубу до каюти i роздивитися там. А раптом нам вдалося б знайти ящики iз золотом?

– Не дiждеш! – засмiялася Джорджа. – Я ж говорила, що справжнi дайвери вже спускалися туди i нiчого не знайшли. Котра година? Слiд поквапитися.

Вони поспiшили i спiзнилися до пiдвечiрка лише на п’ять хвилин. Потiм весела компанiя вирушила на прогулянку по вересовищу разом з Тiммi, а на час сну в них самi склепалися повiки.

– Добранiч, Джорджо, – сказала Енн, мостячись у лiжку. – Чудовий день… спасибi тобi.

– Менi вiн теж здався чудовим, – пробуркотiла Джорджа. – Спасибi вам. Я рада, що ви приiхали. Нам буде весело. Вам будуть до душi i мiй замок, i мiй острiвець!

– Авжеж! – мовила Енн й одразу заснула; iй снилися кораблетрощi, замки та острови. Коли ж Джорджа повезе iх на свiй острiвець?

Роздiл 5

Поiздка на острiв

Наступного дня тiтка влаштувала для дiтей пiкнiк, i вони подалися до маленькоi бухти, де могли донесхочу купатися й веслувати. Вони провели дивовижний день, однак Джулiан, Дiк та Енн потайки радше хотiли б вiдвiдати острiв Джорджi. Там iм було б лiпше.

Джорджа не бажала йти не тому, що вона не любила пiкнiкiв, а тому, що не могла взяти з собою собаку, бо разом з дiтьми пiшла ii мати, й Джорджi довелося провести цiлий день без свого улюбленого Тiммi.

– Не пощастило! – сказав Джулiан, здогадавшись, що ii засмучуе. – Не розумiю, чому ти не розповiси матерi про друзяку Тiма. Упевнений, вона не буде заперечувати проти того, що хтось триматиме собаку для тебе. Я знаю, що моя б мати не заперечувала.

– Нiкому, окрiм вас, я про нього не буду розповiдати, – рiшуче мовила Джорджа. – Менi вдома завжди непереливки. Визнаю – здебiльшого з моеi провини, але я однаково втомилася. Бачиш, батьковi за його науковi книжки платять небагато, а йому завжди хочеться, щоб мати i я мали речi, купити якi вiн не в змозi. Тому вiн такий норовливий. Вiн хотiв би вiддати мене до хорошоi школи, але для цього нема коштiв. А я рада. Не хочу iхати до школи. Менi подобаеться тут. Я не перенесу розлуки з Тiммi.

– Тобi сподобалася б школа-iнтернат, – зауважила Енн. – Ми всi там вчимося. Там цiкаво.

– Нi, нецiкаво, – затялася Джорджа. – Жахливо потрапити в юрбу: дiвчата довкола регочуть i галайкають. Менi таке не сподобаеться.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63840371&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

Заварний крем з желятиною. Можна ще запiкати (прим. перекладача).